Висока дивина світу барви І звуки хутора



Сторінка27/29
Дата конвертації05.05.2016
Розмір6.5 Mb.
1   ...   21   22   23   24   25   26   27   28   29

Злет душі
Злет душі – це завжди добрий настрій, це радість, це зво­рушливі миттєвості, які дарує нам життя.

Дуже важливо, щоби добрий настрій покладався на наше серце зранку.

Коли ми прокинемося і поглянемо за вікно, а нас вітають дерева і квіти – вони покладають на нашу сутність гарний настрій.

Коли вийдемо на вулицю, і зустрічаємо посмішки людей, і їм лагідно посміхаємося – то це вже добрий настрій на цілий день.

Коли ми спостерігаємо схід сонця, то ця картина зворушує нас – і вже від того спокійний гарний настрій маємо підтримувати протягом цілого дня.

Добрий настрій дарують нам засоби інформації – радіо, телебачення і т. д.

Я, наприклад, завжди, як можливість є, слухаю програми класичної музики радіо «Культура». Як передачі денні, так і вечірні. Й добрий настрій для моєї душі гарантовано. Або ж коли слухаю вірші Миколи Вінграновського у авторському прочитанні, так само як і вірші Максима Рильського та інших видатних наших і світових поетів у «Поетичній мозаїці», що її готує до звучання Ірина Передерій.

Багато іще чого у цім світі може підносити наш настрій, до­сить тільки відкрити наше серце для світу.



Іще про талант
Кожній людині від народження дається певний талант. Талант покладається на її сутність Творцем. І головне – це не закопати свого таланту.

Адже важливо з юних літ відчути у собі поклик, бриніння та­ланту. І в радості, у щоденній постійній праці розвивати його, вдосконалювати. Як це промовисто звучить, коли людина крізь ціле життя зостається вірною обраному родові діяльності і зали­шає по собі неперевершені взірці у мистецькій чи матеріальній сфері.

Талант розвиватись і високо підноситись може також за сус­пільного сприяння. Суспільство має підтримувати юні таланти.

Але як часто суспільне окруження нищить, закопує таланти. Найпереконливішим свідченням цьому є тоталітарні режими


ХХ століття, передусім комуністичний режим на одній шостій частині земної суші, який спричинився до знищення мільйонів людських екзистенцій, які несли у собі високі таланти.

Історія культури містить промовисті взірці, як усупереч ней­мовірному тискові, в екстремальних умовах таланти пробивалися і являли світові диво. Тарас Шевченко, Василь Стус, Ван Гог і т. д.

І це виразно потверджує незнищенний поклик творчості, високу волю Творця.

Світло знання
Знання – це світло. Знання потрібні кожному.

Ізнов наблизились до мене поетичні рядки російського письменника Івана Буніна, який дуже любив Україну:

Мы мало видим, слышим, знаем.

А счастье только знающим дано.

Нам потрібні знання зі світа. Але кожному з нас, українському народові усамперед потрібні знання із нашої історії, із нашої культури і традицій. У пізнанні із цих сфер унаслідок заборони упродовж століть витворилась прогалина. Частково ця прогалина починає заповнюватись. Забуте і напівзабуте повертається до нас. Часто воно діє на нашу свідомість могутньо. Ми починаємо усвідом­лювати, що ми великий народ із берегів Дніпра із своє­рідною культурою. І це пізнання має формувати в наших душах само­усвідомлення власних цінностей, хто ми є і чиї ми діти, унаслідок знання у нашій свідомості з’являється відчуття, що колись ми мали державу. І річ наразі у тім, щоби плекати її від­родження.

Такі знання дуже потрібні кожному з нас.



Школа і художнє слово
Чи у школі дітям передається любов до мистецтва, любов до художнього слова зокрема. Це питання діткливе.

Колишні, радянські шкільні програми були стандартні, заідео­ло­гізовані. І вони затуляли дітям світ краси, справжню природу художньої творчості. По-моєму, і сучасні шкільні програми у цьому розумінні не є досконалими.

Але дуже багато залежить від учителя. Я пригадую нашу вчи­тельку літератури початку п’ятдесятих років минулого століття. Як вона читала нам вірша Павла Тичини «Як упав же він з коня…»

Сльози з’являлися на очах у вчительки. І вона душу свою відкривала, передавала нам: «Ви розумієте, ви уявляєте, діти:

Як упав же він з коня

Та й на білий сніг…

Ви уявляєте, діти, білий, білий сніг…»

Дехто з учнів зухвало посміхався, не в силі збагнути, яке ж диво хоче донести до нас, покласти на наші душі вчителька.

Але коли я ішов додому, повертався зі школи, через мою свідомість переходили й переходили поетові рядки. І сльози скапували з моїх очей.

Це тепер уже я можу сказати, що моє осягання Павла Тичини почалося із зворушливої розповіді нашої вчительки.



Спадщина тисячоліть
У вигляді культурних надбань, на основі археологічних роз­копок, на основі історичних свідчень ми прилучаємося до великої спадщини свого народу, наша свідомість раз-у-раз повертається до джерел, до первнів.

Але і у власній сутності на генетичному уже рівні ми при­лу­чаємось до спадщини роду і народу. Треба тільки прислухатися до поклику предків у власнім єстві.

Наймогутнішою спадщиною є рідна земля. І в нашу сутність, коли ми ідемо рідною землею, увіходить відлуння тисячоліть.

Україна і я
Я сприймаю Україну з усіма її прекрасними ландшафтами, з її трагічною історією і гіркою долею. Але наблизились до мене рядки нашого вічно молодого класика:

Можна все на світі вибирати сину –

Вибрати не можна тільки Батьківщину.

(Василь Симоненко)



Музика серця
Музика серця. Як це звучить промовисто. У наше серце му­зика увіходить зі світу. Коли ми спостерігаємо схід сонця, із пер­шими сонячними променями у наше серце увіходить музика. Ко­ли ми чудуємося цим барвним, ріжнорухим, дивним і прекрасним світом, серце наше наповнюється музикою.

Коли на вулиці у велелюдді ми зустрічаємо, видивляємось людські лиця, коли чуємо музику цих лиць, то в наше серце також увіходить музика.

Коли ми читаємо чи слухаємо високу поезію, в наше серце увіходить музика.

Коли ми слухаємо українську народну пісню, музичні утвори, наше серце переповнюється музикою.

Слухаймо музику власного серця. І відчуття повнозначності буття огортатиме нас.

Спогад, зроджений піснею
Коли чую я, слухаю пісню «Засвистали козаченьки…», так одразу ж і спогад зроджується, повстає, наближається зі стіп злежаности пам’яті.

Літо 1947 року. Тихий вечір, і цілоденна втома поклалася на наші хутори. Наша хата стояла над річкою. Щойно у надвечір’ї з двору віддалилася акція, енкаведисти, які виловлювали повстанців, вояків УПА. Це була Західна Україна.

Акція віддалилась, а голова сільради іще чомусь затримався у нашому дворі.

У дворі стояв і я малий, дев’ятилітній.

І от за річкою, за метрів двісті на дорозі спершу почувся роз­мірений маршовий тупіт ніг. А потому у загусаюче темінню під­небесся полинуло «Засвистали козаченьки…» І в пісню вплітався молодий посвист. Пальці до рота – і посвист зроджується. Й ми малі таке робили часто на пасовиську.

То ішли строєм і співали повстанці. І їхня пісня стала центром світу. Аж но голова сільради, що перебував по другий бік барикад, не стримався і сказав: «Гарно співають хлопці».

Співали приречені.

Давно нема їх на цьому світі. А пісня їхня й дотепер живе у моєму серці. Да й часто кличе спогад про ту миттєвість.



Про народну творчість
Розкута українська душа стримить у глибину віків, до своїх первнів, до джерел. І в такій ситуації новітнього часу запульсувала наша увага до народної творчості.

І це промовистий знак. Відроджується давня українська пісня. Я знаю співочі гурти на Рівненському Поліссі, що у їхньому вико­нанні зазвучали давні реліктові пісні цього своєрідного краю. Яка це прекрасна мова, який мелос. Це акапельний, без музичного супроводу, спів.

Відроджуються й інші види народної творчості.

Побувайте на Андріївському узвозі у дні рокових свят. З усієї України народні майстри привозять і виставляють напоказ яскраві художні речі. Тут і вишиті рушники, і речі різьбярства, й десятки інших гарних ужитково-художніх речей.

Ув осяганні краси українська душа випростується. І це є добрий знак.

Народну творчість треба підтримувати на державному рівні. Адже культура – понад усе!



Психологія мови
Мова – це засіб мислення людини. З допомогою мови люди­на приєднується до своєї національної ідентичности.

Яка мова людини – такий рівень її внутрішньої культури. Жива мова – мірило духовності.

Упродовж століть українська мова принижувалась, відтор­галась на маргінес від інших мов світу.

І це був засіб супротивної сторони вбити в людині відчуття гідности й поновцінности, вбити відчуття національної ідентич­ности.

Прислухайтеся до мови пересічного міського громадянина. Яка вона не впорядкована. Із цього можна тільки висновувати, що ці люди дуже поволі признаються до своєї національної ідентичности. Признаваймося сміливіше!

Адже українська мова мелодійна, лагідна. Як вона лагідно звучить у творах класиків нашої літератури, із вуст людей, чия сутність осяяна високими смислами національного буття.



Поет жорстокого віку

(Про Павла Тичину у день 115-их роковин

від дня його народження)
Геніальний поет жорстокого віку. Яблуневоцвітний геній України. Одна англійська енциклопедія назвала Павла Тичину наймузичнішим поетом двадцятого століття.

Чи ж подобає нам із висоти сьогоднішнього дня кидати каміння у свойого національного генія.

Чи ж подобає нам кидати каміння у генія, якого визнає світ?

Чи ж подобає нам кидати каміння в поета, в чиїх рядках «Я єсть народ, якого правди сила ніким звойована ще не була» умістилися томи і томи нашої історії.



Політика і культура
Чи треба окультурювати політику. Та звісно, що треба. Якщо таке можливе.

Але річ у тім, що ці два поняття несумісні і не узгоджуються.

Культура, маємо насамперед на увазі мистецтво, художню справжність, невіддільна від правди, правди життя і правди мистецтва. Утвори мистецтва чинять благотворну дію на людсь­ку душу і суспільство.

В основі ж політики як часто стоять тільки інтриги і підступ.

По-моєму, високі творчі особистості, які ідуть в політику, багато втрачають. Талант не терпить компромісів. Компроміси руйнують а найсвітліший талант. Про це виразно свідчить історія і сучасні спостереження.

Відлуння Крут
Подвиг тих юних звитяжців має відлунювати у серцях нових поколінь.

В сучасних умовах перед Україною малюється похмура перспектива. Національні багатства опинилися в руках завойов­ників, які не приховують свого ворожого ставлення до корінного етносу. Цілеспрямовано системно чиниться посягання на душу народу. І це дає свої запрограмовані результати.

Українська душа опинилась в лещатах. Серед більшості су­часної молоді спостерігаємо тенденції суто споживацькі. Їхні серця далекі од духовности, від осягання культури української і культури світової, вони забулися, хто вони і чиї вони діти, вони не відчувають і не усвідомлюють, що в їхніх жилах тече кров предків.

Отож і схоже в окресленій ситуації, що ті, хто твердо приз­наються до своєї національної ідентичності, уподібнюються ге­роям Крут.



Культура українська і культура російська
Усамперед ми маємо дбати про свою українську культуру. Ми повинні відроджувати власну культуру. Бо вона упродовж століть зневажалась, не була гідно поцінована, піддана на поруйнуацію і забуття. Українська культура і створювалась в екстремальних умовах, у неймовірно тяжких випробуваннях талановитих мит­ців, нерідко ціною великих страждань і власного життя.

Ми повинні дбати про розвій української культури в сучасних умовах.

Але ми маємо сприймати російську культуру як одну із ве­ликих культур світу. Беручи до уваги і ту очевидність, що багато мит­ців українського походження (Микола Гоголь, Чайковський та ін.) творили російську культуру. У російських мистецьких утво­рах часто бринить українська душа.

Авангардне мистецтво
Авангардне мистецтво не завжди деструктивне. Авангард – той, що іде попереду. Авангардне мистецтво пульсує, з’являється тоді, коли до цього спонукають суспільні умови. Усамперед коли послаблюється суспільний тиск на культуру. Авангард – це усам­перед пошук нових зображувальних засобів і форм у мистецтві. Авангард завжди сприймається, як незвичність, як виклик тра­диції. Але минає час, і те, що звучало, як незвичність, вписується у традицію.

Чи може бути авангардне мистецтво національним. Та, звичайно ж, може. Адже часто новітні пошуки випливають із на­ціональних традицій. Згадаймо українське авангардне мис­тецт­во початку двадцятого століття. Адже і смисл самого мис­тецтва – це завжди несподівана з’ява.



Кобза, ліра, бандура
Чи завжди ці інструменти тільки для сцени. Ай, ні. Ці інстру­менти також для майдану, для вулиці, для ринку, узагалі для місця людського. А й для шляху битого. Згадаймо виразне історичне. На могилі кобзар виповідає історію і долю народу.

Нам належить відроджувати добру славу українських кобзарів, лірників, бандуристів. І чим частіше слухатимемо ми їх у місцях людних, тим певніше випростуватиметься наша засмикана, роз­двоєна душа на тихі води, в осяганні власної національної іден­тичности, хто ми і чиї ми діти.


Поклик творчості
Чому, незважаючи на утиски у різні періоди нашої історії, на несприятливі умови для творчості, на гоніння і переслідування твор­чих особистостей, художня творчість нашого народу про­риває загати і пульсує, кращими мистецькими взірцями поди­вовуючи світ. А тому, що у душі народу іще не згас, пломеніє вічний поклик творчості. І коли наша пісня, наші співаки дивують світ, то це співає душа народу.

Принагідно хочеться згадати міркування композитора Ан­тоніна Дворжака. Що допоки існує мистецтво якогось народу, доти й існує цей народ.

І якщо наше мистецтво пробивається крізь загати, то це ознака нашої надії, нашої незнищенності.

Уміння слухати і чути інших
Ах, як це важливо – уміти слухати і чути інших. Це важливо у повсякденному житті. Але особливо важливо у мистецтві. Бо перша скрипка грає не відособлено, але чує увесь ансамбль, вплітаючись у нього і снуючи прекрасну єдність.

Художня істина безначальна, десь благовісно струменить у піднебеснім просторі. І кожний митець фіксує лише частковості. Слухаючи інших, ми наближаємося до цілого. Як же це і важливо – коли серце наше переймається радістю за мистецькі успіхи друзів. Сказав хтось комусь: «І я так думав, але написали Ви».

Уміння слухати і чути інших у мистецтві завжди є основою а будь-якого творчого успіху.

У мистецтві дуже важливо для мистця слухати і чути через віки й тисячоліття.

Сказав хтось молодим зухвальцям у літературі: «Коли ви пишете, то уявляйте, що за вашою спиною стоять Гете і Шевченко, Михайло Коцюбинський і Павло Тичина. Вони прочитують кож­не ваше слово».
Добре там, де нас нема
Чи завжди у житті вивірюється ця примовка.

Незамінною для кожної людини є рідна земля, де вона наро­дилася, де у родинному середовищі минуло її дитинство, де спо­чи­нули кості її предків.

Кажуть, що тільки на рідній землі людська особистість най­результативніше досягає вершин досконалості. І народне прислів’я що каже: «Де мати родила, там земля мила».

Іще кажуть, і ніби вивірено це життєвою практикою. Пару собі вибирати треба в радіюсі 20-и кілометрів від того місця, де народився. То шлюб щасливий буде.

По-моєму, людина може покидати батьківщину тільки за екстремальних ситуацій. Коли на рідній землі існує реальна загроза її життю, коли нема умов для реалізації свого таланту і можливостей.

Поза батьківщиною на серце людини покладається велика туга. Найвищою мірою покарання у давні часи було вигнання з батьківщини. Вигнанець Овідій.



Конфлікт
Конфлікт не завжди випростує дражливу ситуацію, але як часто заводить її у глухий кут.

На нашій прекрасній плянеті щохвилини спалахує мільйони конфліктів. Вони випромінюють, покладають на землю в доокіл похмуру печать. Найчастіше спалахують, пульсують, не розряд­жуються вчасно конфлікти від людської нетерпеливості, від непо­ваги до супротивника, до опоненця, до співрозмовця.

У конфліктах часто вивірюється мудрість людського серця. Якби наше серце було мудрішим і якби ми були терпеливіші до своїх ближніх – у світі набагато поменшало б гострих негативних конфліктів. І дооколишній простір ставав би світлішим.

Думаймо про це, коли перед нами постає конфліктна ситуація. Що краще розрядити її у зародку, аніж іти шляхом загострення. Це завжди простіший шлях до істини.



Подарунки
Дарувати подарунки завжди треба з радістю. Але це велика радість і одержувати подарунки. Незалежно від змісту.

Наблизились до мене спогади із моїх повоєнних дитячих літ.

Тітка Катерина, Батька нашого рідна сестра, зі своїм чоловіком Юхимом жили на далекому хуторі. Але інколи вони і до нас захо­дили, коли із церкви верталися.

У дитинстві я був несмілий. І якщо гості до нас заходили, то я до гурту не наближався, але усамітнювався десь у дворі. Але тітка Катерина очима шукали мене і знаходили. І ясно лагідненько так осміхалися до мене, аж я ніяковів. Й із хустинки діставали кілька цукерків. Да й подавали мені цього подаруночка. У ті по­во­єнні літа цукерки для дитини була велика розкіш.

Але проте не це так зігрівало моє дитяче серце, як ота лагідна посмішка тітки Катерини. І радість від неї випромінювалась і покладалась на моє серце осяйна.

Давно нема серед нас тітки Катерини. Але її лагідна осяйна посмішка із дитинства зігріває моє серце крізь ціле життя.



Прощення
Властивість людського серця уміти прийняти прощення і вміти прощати свідчить про мудрість нашого серця. Поняття прощення – дуже високе і багатовимірне питання. А хоча й би тому, що поміж прощенням і покаянням рухається істина. У християнській традиції – це також шлях до спасіння.

Коли ми приймаємо чиєсь прощення, звернене до нас, хтось просить у нас вибачення, і ми вибачаємо у серці у своїм – то це високо підносить наш дух, і душа наша стає лагіднішою. І коли ми прощаємо комусь, кривдникові своєму, то у цім моменті також вивірюється мудрість нашого серця. Бо одна лиш думка має супроводжувати нас, щоби наш кривдник нікому більше у світі не приносив кривди.

Отож приймаймо прощення і прощаймо іншим.

Колисанки
На дні спогадів моїх. Зі стіп злежаности спогадів наблизилось.

Як у малій затишній дерев’яній хаті на хуторі я лежав у колисці. А наді мною схилялися і співали колискову пісню Мати.

У нас тоді були плетені із лози колиски. Такі колиски на вірьо­вочках прив’язували, зачеплювали до гака, спеціяльно вбитого у балькові.

Ви спостерігали за дитинкою, як мати співає їй колискову. Лице дитинки випростується у посмішці. Кажуть, це ангельська посмішка, посмішка невинності. А затим дитинка у благості й за­синає. Очка її склеплюються.

Пісня колискова – це перша пісня, яку чує людина. Із колис­ковою матері у нашу сутність входить цілий світ високих почуттів. І найперше – почуття любові. Із колисковою матері починає співати душа людини.

Чилійська поетка Габріела Містраль, яка в ім’я любові на­завжди зосталася самітньою, створила найкращі у світі колисанки. І вони забриніли, як незрівнянна пісня несправдженого мате­ринства.



Інтелект природний і інтелект штучний
Природний інтелект людини створив, породив інтелект штуч­ний. Маємо на увазі новітні технології, поспільна комп’ютеризація і т.д., що є вирізнюваною, ба незмінною ознакою сучасности. Новітні технології створюють комфорт у повсякденному житті.

Але давайте поглянемо на проблему у філософських вимірах. Річ зовсім не у тім, що комп’ютери в долю секунди здійснюють обчислювальні операції, які просто непідвладні людській свідо­мості. І перед своїм витвором, перед штучним інтелектом, ніяковіє наша свідомість. І дуже багато від того ми втрачаємо. Цілісність людини, автономія людської душі піддаються деструкції. Річ у тім, що комп’ютери мають пам’ять. І людська особистість уже не може нігде ані причаїтися, ані сховатися. Основою досконалої осо­бистості є відчуття внутрішньої свободи. Витвір людської свідо­мості уже невидимо контролює нашу сутність. І в цьому є загроза для людини.



Радість спілкування
В цивілізаційних ритмах сучасного життя як часто людська душа почувається самотньою. Високий вимір самоти. Душа су­час­ної людини потребує сповіді і спілкування.

Новітні комунікаційні технології – радіо, телебачення і т.д. – пропонують нам майже цілодобово різні форми спілкування. Але чи завжди вони можуть порятувати нас від самотності. Наша душа потребує живого людського спілкування. Кожна душа шукає для спілкування споріднену душу.

По-моєму, ніщо не може замінити такої прекрасної класичної форми спілкування, як листи. Коли на біле поле паперу покла­дається сповідь нашої душі перед кимсь, найчастіше перед близь­кою людиною. У минулому в епістолярному жанрі створені пре­крас­ні літературні взірці. На жаль, сучасні люди майже не листу­ються. А якщо і є листування, то тілько ділове.

У тузі за спілкуванням наша душа стримить до спорідненої душі. І свідомість того, що така душа у світі існує, надає нашій сутності упевненості у цьому світі.

Зійшлися двоє. Посиділи мовчки кілька годин. І сказав один:

– Як ми добре поспілкувалися!

Шукаймо у світі споріднені душі. І радість, щастя спілкування наблизиться до нас.

Нагадування
Звертання до Івана Драча.

Зі спогаду. Весна 1962 року. Я тоді був студентом останнього курсу Львівського університету. А ректором у нас тоді був Євген Костянтинович Лазаренко. Геолог за фахом, він кохався також і в мистецтвах.

І тієї весни, коли у піднебеснім просторі іще струменіла «хрущовська відлига», до нас приїхали молоді київські літератори Іван Дзюба, Микола Вінграновський, Іван Драч. І сказав хтось: «І до Львова Драчі прилетіли».

Ви, Іване Федоровичу, читали тоді свого «Соняшника», здається, «Баладу про відро».

І все це звучало як пісня розкутого слова.

Тепер до мене часто наближається нагадування про той час.

А скажіть, будь ласка, пане Іване Федоровичу, чи й до Вас інколи наближається нагадування про той час.

Поезія і проза життя
Поезія, справжня поезія, художня справжність завжди під­но­сить нашу душу до висот в осяганні краси світу, у відчутті й усві­дом­люванні, який цей світ дивний і прекрасний. Коли ідеться про вірш, то слова, певним чином виставлені у рядочки, творять диво.

Відчуття і розуміння поезії – це завжди мить високого по­дивування. Але коли не про жанри ідеться, то у прозі життя ми завжди повинні шукати поезію. Світло поезії могутнє. Й коли одкриється для нашої свідомості ця істина, то наше земне пере­тривання стане повнозначнішим. Для нас відкриються й поетичні знаки світу.

Якось у початку перебудови в журналі «Новый мир» я про­читав духовні вірші одного політкаторжанина совєцьких конц­таборів у Магадані. Це була висока поезія. І подумав тоді я. У яких похмурих екстремальних умовах життя зроджувалася ця висока поезія.

Отож, поміж поезією а прозою життя вибираймо поезію. І в прозі життя завжди шукаймо поезію. І наші труди неодмінно винагородяться. Й високі смисли буття одкриються перед нами.



Особистість
Але як часто вирізнювана особистість зроджується і фор­мується в екстремальних умовах і ситуаціях.

У нашій сумній і трагічній історії проте засвітилося багато яскравих особистостей, що осяйне благісне випромінювання від них розпросторюється на віки. Українська душа формувала яскраві особистості у суспільному відторгненні, у відторгненні етнічному, часто такі особистості розвивали високі таланти усупереч гіркому присуду долі.

Недавно я повернувся із міста Рівного, де зустрічався з одним незрячим поетом. Це Василь Лящук.

На зорі свойого життя він іще розглядував цей дивний і пре­красний світ. Він знав, що є на небі багато зірок, але бачив тільки великі зорі. Він знав, що на дереві багато маленьких листочків, але дерева бачилися йому суцільно зеленими.

Тепер зір втрачений повністю.

Василь рано відчув красу художнього слова. Відтоді його жит­тя переходить цілковито у слові. Поет працює зі словом дуже від­повідально. Його душа постійно перебуває у простуванні до досконалості.

Від особистості Василя Лящука розпросторюється благісне випромінювання.

Кожним своїм новим днем поет утверджує високі цінності буття.


1   ...   21   22   23   24   25   26   27   28   29


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка