Висока дивина світу барви І звуки хутора



Сторінка26/29
Дата конвертації05.05.2016
Розмір6.5 Mb.
1   ...   21   22   23   24   25   26   27   28   29

Передноворічні очікування
А й справді, які тремкі ці передноворічні очікування. Здавалося б, що ж тут істотного, значимого – перегорнути іще одну сторінку календаря. А, виявляється, значимість є. І неабияка.

Передноворічні очікування завжди повні тремкого бриніння. Що ось що то незвичне станеться із тим перегортанням кален­даря. І здійсняться усі наші найпалкіші мрії, збудуться надії і сподівання.

І це завжди очікування високої снігової білості.

Різдвяні й новорічні свята завжди манливі, як добра казка, для дітей. Нема для них найулюбленіших свят, як ці зимові. Із коляд­ками і щедрівками.

Це також кожного разу і як очікування іще одного нового року після з’яви Месії. Що ось за цим порогом і для існування людства відкриються нові смисли.

Про новелу і нарис
За визначенням Гете, в основу новели покладено одну виріз­нювану, таку що сталася, подію. Якоюсь мірою новела тяжіє до нарису, відповідно як і нарис тяжіє до новели.

Як часто прекрасні новели творить саме життя. Досить тільки бути уважним та спостережливим.

Українська класична література містить прекрасні взірці нари­сових форм. Згадати хочай би Івана Нечуя-Левицького. Про могилу Тараса Шевченка.

Але нарисові форми – це велика рідкість на шпальтах сучасної періодики, не часто звучать вони і з ефіру.

А між тим за гарними нарисами тужить наша свідомість і тужить наше серце.

Навіть у радянські часи, коли преса була заідеологізована ціл­ковито, а й тоді у кожній газеті друкувалися нариси. Бо що то була за газета без нарису. І хоча й нариси ці були також заідеоло­гізовані, але інколи зустрічалися такі цікаві розповіді про простих людей.

Сучасні газети дуже й дуже заполітизовані. Або ж розповіді про вбивства, ґвалтування і т. д. Про популярних людей світу. Як і з ким вони живуть, що їдять і п’ють і т. д.

А наше серце тужить за гарними нарисовими формами, в основі яких були б події нашої реальності.



Інформація в житті людини
Інформація в житті людини посідає важливе місце. Людська свідомість надто чутлива до новин зі світа. Колись чутки про подію, що сталася, відбулася, доходили до вуха і свідомості людини через дні, тижні, місяці й роки часто. Тепер, завдяки новітнім технологіям, слово, мовлене у якімсь місці, осягає плянету тієї ж секунди.

Покійний Папа Іван-Павло Другий говорив про важливість правдивої інформації і месійність тих, хто таку правдиву інфор­мацію до людини і суспільства доносить.

Що можна сказати про сучасний інформаційний простір. В основному засоби інформації заангажовані, заполітизовані. Й інформація, яку вони подають, спрямована на зомбування людсь­кої свідомості. При цьому у ній частково використовується реальний факт, але дуже часто і брехня, напівправда.

Які новини ловить наш позір із газет. Повідомлення про вбивства, крадіжки, зґвалтування і т. д. Що їдять, з ким живуть і розлучаються популярні особистості, часто їхня роля у світі сумнівна.

Стріча із такими газетами кладе на нашу свідомість похмуру печать.

Інформація повинна бути правдивою і світлою.



Одяг і етнос
Років двадцять тому я був вичитав у московській газеті «Прав­да», що якесь незначне плем’я на азійському континенті почало вигибати, зменшуватись тобто у числі особин.

І тоді старійшини племени рішення прийняли. Що усі члени громади, племени зобов’язані за законом у публічних місцях з’яв­лятися тільки у національному вбранні. А де би це не було – у своїй батьківщині, у Римі, Парижі, а чи й в самій ООНі. І тільки таким чином, вважали старійшини, можна уберегти національну ідентичність від розмивання.

Це світова тенденція. Що у сучасній реальності відбувається уніфікація одягу за повівами моди. Національні строї зостаються тільки у сценічній практиці й деяких інших ритуалах. Із побутового ужитку чи й про свято національне вбрання зникає. Зостаються хіба подекуди елементи одягу.

Постає от питання. Чи не є ось така тенденція також причи­ною розмивання істотних властивостей етносу.



Що ми цінуємо у людині
У традиції українського народу було, що в людині, незалежно від того, маєтна чи вбога вона, завжди цінували мудрість, прав­дивість, справедливість, статечність, розважливе слово, що ста­вало і розрадою і порадою у найскладніших життєвих ситуаціях кожної людини і громади. Й така вирізнюваність була властива особливо для сільського середовища.

Наш народ завжди поціновував у людині такі якості, як мило­сердя, співчуття, дух побратимства. Моральні, звичаєві цінності для українця багато важили. На нашому хуторі й дотепер старші люди бережуть світлу пам’ять про Михалочка. Як він ніжно любив своїх батьків, як він шанував їх і доглядав. І довгим був його вік.

Але часи змінилися. І схоже, що нині у людині поціновують над усе маєтність, матеріальне суто добро. Своєрідне схиляння перед маєтністю. І з думки випадає при цьому, що ця маєтність добута у нечесний спосіб. А то і натурально дісталася від грабунку людей і держави.

Роль людини в історії
А між тим роль людини в історії, в історичному процесі наро­ду завжди помітна, вирізнювана і має часто могутнє випроміню­вання на перспективу.

Це передусім стосується видатних ватажків, провідників нації, які своїм подвигом, своєю діяльністю уособлювали дух народу, надавали відповідного спрямування народному духові, народній стихії.

Видатні особистості, які є виразниками народних дум і народ­ного духу, також своєю присутністю зоставляють слід в історії, дають духовне наповнення новим поколінням. Наприклад, Тарас Шевченко, який своїм земним перетриванням підніс цілу націю до висот самоусвідомлення і своєю з’явою поклав вічну надію для цілого народу.

Але і пересічна людина своєю присутністю у цім світі також чинить вплив на хід історії. Якщо вона у своїй сутності відчуває поклик предків, якщо вона перейнята духом свого народу і не полишена чуття відповідальності перед громадою.

Часто вирізнюваний чин пересічної людини підносить її до особистості видатної.

І знову – казка
Казка завжди манлива як для душі дорослої, але особливо для душі дитячої.

Пригадую. Як у мої повоєнні дитячі літа у нашу хату на хуторі збиралися на посиденьки люди. І за розмовами починали розказу­вать казки. Й не було тоді більшої розкоші для моєї куцої іще свідомості.

Із одних отих хутірських вечорів запам’яталася мені казка про їжака і зайчика. Як вони засперечалися, хто швидший у бігу. Їжак виставив з одного боку дистанції їжачиху, а по другім боці сам станув. І як подолає зайчик дистанцію, то їжачиха уже й стрічає його: «А я вже тут!» Зайчик ізнов сперечається, у другім поєдинку то він неодмінно їжака випередить. Та й назад женеться з усієї сили. А у кінці дистанції його ізнов уже стрічає їжак: «А я вже тут».

Із дитячих літ я полюбив їжаків, цих реліктових інтелігентних сотворінь. І коли зачудовано спостерігаю за ними, то одразу ж і наближається із пам’яті тая давня казка.

У казках люди леліяли свою мрію. І часто та мрія збувалася. Як наприклад, невтримне бажання пришвидшити пересування по землі, літати під небесами і т. д.

Єднає нитка золота
У грудні я слухав і дивився в Національній опері виставу «Фауст» (Шарль Гуно).

Роль Мефістофеля в опері виконував Тарас Штонда. Його вокальні властивості зачаровують. Але зворушує і сценічна гра, мистецтво перевтілення актора. Як великий спокусник, що також знає таїну людського серця, недремно патрикує за кожним нашим словом, за кожним кроком, щоб заволодіти душею і погубити її. Як теє запульсувало у давній народній версії, а потім могутньо зазвучало у «Фаусті» Гете, поклалось на сторінки роману Томаса Манна «Доктор Фаустус».

І от тепер забриніло сценічно у виконанні талановитого актора, потверджуючи водночас, що не переривається золота нитка української мистецької класики.

Іще про досвід
Й ізнову оте Плужникове наблизилось:

О, досвіде, розраднику немилий,

Навіть запізнений, завжди дочасний ти.

Досвід у житті людини і народу посідає дуже важливе місце.

Є досвід позитивний, який повсякчас збагачує наші життєві піз­нання, викристалізовує майстерність у чомусь. Кажуть: досвід­чена людина, маючи на увазі фаховість, управність у чомусь.

Є досвід гіркий, який має научати нас, щоби удруге не повто­рювати одних і тих же помилок. Цей досвід завжди має звучати, як пересторога. Часто такий досвід породжує інтуїцію.

Є досвід власний, але кожна людина несе у собі на гене­тич­ному рівні також і досвід своїх предків.

Є досвід окремішньої особини, але і є досвід колективний, досвід цілого народу. Є досвід історичний.

Досвід має научати. І часто горе тій людині, яка забуває про досвід. Горе буває і тому народові, який забуває про історичний досвід.

Книги
Сучасні цивілізаційні процеси, новітні технології (телевізія, інтернет і т. ін.) витісняють книгу із людської свідомості. Але замінити книгу для людини неможливо. Хочай би тому, що за визначенням класика «Книги – морська глибина. Хто в них пірне аж до дна, хоч і труду має досить, дивнії перли виносить…» (Іван Франко).

Чи потрібна організація, яка би розповсюджувала книги? А, звичайно, потрібна.

Уже протягом більше десятиліття майже не видається наша літературна класика. Скоро імена забудуться.

У нас нема професійної фахової критики, яка би із того потоку видань, що виходять у світ, усе розставила по своїх місцях. Де гра­фо­манське, а де художня справжність. Художню справжність треба усіляко підтримувати, відкривати перед нею простір. Коротше, треба пропагувати кращі сучасні літературні взірці і надавати літературному процесові відповідного спрямування.

Отже, структури на державному рівні, які би підтримували українську книгу, українську класику, усе вирізнюване у сучаснім пульсуючім літературнім процесі, вкрай потрібні.

Любімо і шануймо книгу!



Біла ворона і білий вовк
Це поняття метафоричні.

А взагалі білий колір є символом чистоти, вирізнюваності.

Як упав же він з коня

Та й на білий сніг.

Павло Тичина.

Однієї зими в Ірпені я спостерігав дивовижну картину. На білий, ідеально білий сніг чорний, ідеально чорний ворон сів. Це вражало сильно.

Серед білих снігів дерева своїм чорним галуззям зеленого ждуть.

Чому у нас завжди таке тремке очікування зимових свят. Це завжди як і чистої снігової білості очікування.

У метафоричному звучанні й розумінні «білою вороною» називають тих, хто вирізнюється серед пересічного, сірого, часто недоброго середовища, у якому їм довелось з’явитись і пере­бувати, вирізнюються своєю справжністю, любов’ю до істини і справедливості і т. д.

Так само і про «білого вовка». Се вирізнювані лагідністю, совістю та іншими достоїнствами люди, які перебувають у жорстокому агресивному окруженні. Хоча вовче реальне сере­довище у природі не завжди є таким агресивним і жорстоким у своїм спрямуванні, як про те думають люди.



Рання висока мистецька з’ява
Чи висока мистецька з’ява може давати проекцію на безсум­нівний успіх у майбутньому?

І так, і ні. Але в більшості випадків «так». Вірші раннього Василя Симоненка стали нашою вічно молодою класикою. А ран­ні вірші Миколи Вінграновського, Івана Драча. Не завжди подаль­ша їхня літературна творчість може зрівнятися із тією молодою з’явою, із тими прекрасними поетичними взірцями. А вірші Лео­ніда Кисельова, що відійшов на зорі життя у 22-літньому віці. Яким життєствердним оптимізмом перейняті вони.

У молодому віці Томас Манн написав роман «Будденброки», який аж потому був відзначений Нобелівською премією. У форму­люванні Комітету відзначалось, що час потвердив високі цінності твору.

Хоча російський письменник Гончаров почав писати у зрі­лому віці. Але його «Обломов» – і дотепер високий взірець психологічної прози.

Але і такий випадок. На початку 60-х років минулого століття над плянетою лунав чарівний голос Робертіно Лоретті. Усі очікували від нього великого майбутнього. Але от відбулася зміна голосу. І дорослий Робертіно Лоретті не став співаком світового рівня.

Отож, і такою буває доля ранньої високої мистецької з’яви.



Літературний твір і його екранізація
Чи може замінити екранізація первісний літературний твір? А по-моєму, ні екранізація, ні переклади, ні інсценізація не можуть замінити враження, яке посилає нам першооснова. Адже саме в першооснові набули яскравого вираження художні образи та ідеї. Усе інше – це лиш відлуння оригіналу твору у його функціонуванні. До первісного варіанту видатного твору часто долучається інша, також потужна художня свідомість. Твір набуває своєрідного тлумачення і розшифрування. Таким чином створюються нові мистецькі цінності, часто також дуже вирізнювані. Але їхня цін­ність уже визначається у сфері інших видів мистецтв. Тут уже діють інші виміри, інші закони. Як наприклад, у музичних творах, зґрунтованих на літературній основі. Або ж закони зображувальні. Як у малярстві, театрі, кіно. Взірцем такого прекрасного втілення у кіномистецтві може бути фільм «Тіні забутих предків» режисера Сергія Параджанова за мотивами знаменитої повісті Михайла Коцюбинського.

Але сяяння оригіналу, що первісно запульсував як могутня мистецька з’ява, ніщо не може замінити.



Свят-вечір
Це було таке тремке благісне передчуття свята.

І ось уже сутеніння із далечини сходу наближається. Десь зро­дилося там, углибині сходу, і до нас наближається, іде сутеніння.

А сніги глибокі і білі білістю несказанно чистою. А мороз іскристий посилювано іскриться. І чуть, як іскриться. Он гілочка суха у садку із яблуні упала. І аж дзвенить. Така тиша випрозорена висока хутірська тремтить. І зорі у бездонній глибині неба мерехтять промерзлі.

У сутенінні прозорім білі сніги синіють, голубіють.

Батько виносять із клуні малі перевесельця, і ми ідемо з Батьком у садок. Батько обв’язують перевесельцями дерева – яблуні, груші, сливи, вишні, щоби родило. А дерева стоять принишклі у наслу­ховуванні свята. Гіллям своїм чорним у чистій білості зеленого ждуть.

Потому Батько приносять із клуні оберемочок сіна, кладуть його на покуті, становлять там горщечок із кутею, снопик малий пшениці і бороду із добірних житніх колосків.

Сходить велика вечірня зоря. І ми починаємо вечеряти.

На столі, може, у нас і не було усіх дванадцяти страв, як о тім традиційно наголошують. Але завжди була кутя, була тушена пісна капуста, і був узвар, сушаниною у нас його називали. Із сушених яблук, груш, вишень, чорниць. «Бо що то за сушанина, – казала колись сусідка Марія, – коли у ній чорниць нема». У сушанині я над усе любив ложкою виловлювати із миски розм’яклі груші.

Сон тієї ночі був непевний, сторожкий, у наслуховуванні, як із розвиднянням у хату заходить свято.

Різдво
Різдво – одне з найбільших, окрім Великодня, свят у хри­сти­янській традиції. Завжди таке тремке очікування. Як очікування з’яви Месії. Що ось прийде Спаситель, і нові смисли одкриються перед нашим буттям, нові смисли одкриються перед людством. Але от минає іще один рік у плині двохтисячних, і констатуємо ми, що людина повільно піддається корекції, а зло у світі, за пророком Ісаїєю, помножується.

Але Різдвяні свята – завжди веселі свята. Особливо для дітвори.

Як я пригадую із свойого дитинства. Коли молодий синій від глибоких снігів ранок у день переходив. Із церкви поверталися Батько з Матір’ю.

І це вже був обід скоромний. Були і ковбаса, і м’ясиво, й іще щось жирніше.

По обіді Батько запорювали худобу. У свято а до будь-якої роботи ставати не можна. А запорювати, заспокоювати худобу можна. Бо то німий язик.

А потому родина одпочивала. Святковий одпочинок родини. Родинна ідилія.

Я раз у раз вибігав надвір. Озирався доокруги, проглядував синій од білості хутірський простір. Чи не йдуть колядники. Ага. Оньо уже і йдуть. Вертеп до нашої хати прошкує. Попереду звізда сіяє.

Зрадніло захеканий я вбігав у хату і сповіщав новину.

Батько й Мати збадьорювалися. Колядників стрічать настрою­вались.

А я на піч вилазив, залазив, щоби невидимим ізробиться, стать. Я із печі крізь шпарку виглядав, за колядниками спостерігав. Колядників я любив. І Березу, і Міхоношу, й усіх інших. Тільки отих, що з хвостиками, замаскованих боявся.

А як короткий святковий день згасав і про сині сутінки нага­дував, то і ми, хлопчаки, гуртом вирушали колядувать. Од хати до хати, часто за 300–400 метрів по глибокому снігу навпрошки. Ноги у нових чобітках занурювалися у сніг глибоко. Але були надійно захищені, і це клало на серце також радість. Це далеко пото­му я слухатиму «Пори року» Вівальді, де бринітиме тема зими, і звучатимуть сонети, що їх написав невідомий автор, а може, і самий Вівальді, і згадуватиметься мені тоді наше хутірське коля­дування.

Колядували ми під вікнами хат, що повдягали на голови теплі солом’яні дахи. Вікна позатулювані фіранками. Лагідне світло гасових лямп нагадує про хатній затишок. Хтось у хаті загортає фіранку, хоче нас роздивитись. А ми колядуємо. Отако ми коля­дували:

Христос Спаситель

Північ родився…

А іще «Нова радість стала», і інших колядок колядували.

Нам виносили пироги, ковбаси і т. ін. Зрідка гроші. Але ми хотіли, щоб виносили гроші, бо ковбаси і пироги то в нас і дома були.

Вечір уже загусав, вистоювався, у хутірськім просторі перегу­кувалися собаки. А ми все колядували. І це були такі високі пере­живання свята.

Як проглядую своїми спостереженнями, то ця традиція у нас, на Рівненському Поліссі і не переривалася.

Недавно мені одна людина із молодших поколінь розповідала, спогадувала, як вони із сестричкою закутані уже у шубки ходили колядувать. І в одному дворі із цепу зірвався пес. І дівчатка сильно перелякались. Але пес не зачепив їх. А став поряд і слухав, як дівчатка колядують.

Сяйво різдвяних традицій високе!



Слово про рай
Але у своєму земному перетриванні людська душа може на­близитись до осягання небесного раю. Такі стани і такі миттєвості дарує нам життя. Це коли у любові до світу і до людей наша душа звільняється від пристрастів, виходить на чисті води і стає досконалішою. Тоді наша душа розпросторюється і в уявлюванні осягає цілу прекрасну плянету, цілий світ. І доходить до нас, як усе це прекрасно і гармонійно учинив Творець.

Але душа повинна увесь час трудитись, постійно вдоско­на­люватись. І тоді миттєвості осягання небесного раю наблизяться до нас.



Найперший учитель письменника
Це Микола Гоголь писав, що великими учителями його є читачі.

Але насправді із цим твердженням не можна не погодитися.

Хоча, звісна річ, і це очевидно, що художній талант, як і талант кожний, сходить ізвиш, покладається на людину Творцем. Річ, отже, у тім, щоби не закопати його. І тут, окрім праці митця, діють багато чинників із окруження, в якому перебуває творча осо­бис­тість. Вони можуть сприяти розвитку таланту, але можуть і погу­бити його.

Але коли твір з’явився, вийшов у світ, то найпершим поці­нувачем його є читач. І це стосується не тільки мистецтва слова, а й інших видів мистецтв – музики, малярства, зокрема, де поці­нувачами є слухачі, глядачі.

Річ у тім, що мистецтво єднає людські серця. І в цьому – най­вищий смисл художньої творчості. І якщо проглядування світу митця знайде відлуння а хочай би в одній спорідненій душі, то його праця була не марною. А якщо у десяти, у сотнях, у тисячах душ!

Мистецький утвір продовжує свій розвиток у публічнім функціонуванні. І тільки таким чином уповні спізнає радість і наснагу творча особистість. Отже, чи не є для неї читачі, слухачі, глядачі найпершими учителями.



В’язні сумління
У січневі дні 1972 року в Україні розпочалися масові арешти інтелігенції. Цей день, день 12 січня, нині відзначають як День політв’язня.

Хто вони, політичні в’язні другої половини двадцятого століт­тя? Це в’язні сумління. Це представники передусім творчої інтелі­генції.

Унаслідок «хрущовської відлиги», в умовах відносної свободи слова на одній шостій частині земної суші запульсувала і могутньо заявила про себе нова художня справжність. З’явилось у творчім процесі нове покоління. Дух правди і дух справедливості були внутрішніми рушіями цього покоління. Особливо могутньо зазву­чав цей поклик у літературній творчості.

Процеси духовного відродження запульсували і в Україні. З’явилися нові потужні таланти: Василь Симоненко, Іван Драч, Микола Вінграновський, Василь Стус.

Я пам’ятаю, яку реакцію збуджувало нове слово. На виступи молодих поетів приходили сотні і тисячі. Від розкутого звучання справжньої художності з очей скапували сльози. Душа перей­ма­ла­ся вірою і надією. Що ось на наших очах сталося диво. Відбу­вається відродження рідної культури, яка зазнала величезних утрат унаслідок жахливих поруйнувань у 30–40-і роки. Що заповню­ється витворена прогалина і з’єднуються розірвані традиції.

Але незабаром ізнов повіяли люті холоди. І доля покоління, що увійшло у нашу свідомість під іменами «шістдесятників», виявилася драматичною, трагічною.

Котрі дочасно, передчасно пішли з життя. Котрі опинилися в дальніх таборах системи совєцького ГУЛАГу. І деякі з них були там замордовані. Інші занесли туди свою молодість і здоров’я.

Котрі зінакшились, що і дотепер а в наймодніших черевиках свій босий слід не можуть віднайти. Аяк. Компроміси гублять кожний талант.

Нові суспільні віяння мало влекшили долю тих, що вижили усупереч приреченості й залишилися вірні ідеалам молодості. Їхні ідеали формально викрали перевертні, перетворивши їх у по­рож­ні спустошені гасла. Про незалежність, національну ідею і т. ін. Новими режимами ці люди ізнов поставлені в жахливі умови щодо фізичного виживання. Не мають а жодної підтримки. Їхня творчість публічно не засвічується, не видається і не поціновується.

Така доля дуже потужного інтелектуального покоління. Втрата його – це ізнов прогалина в українській культурі.



Добро і зло
Це незаперечний факт, що часто вчинене людиною добро не тільки не винагороджується, – а й у відповідь добротворцю інколи дістається насміх, а то і пімста.

Але все одно людина у цім світі повинна творити добро. Блаженна людина, якщо кожний день її супроводжується добрими вчинками. А і Євангельське згадаймо: «Поки маємо час, усім робімо добро».

Справді, ось промине день, рік, і наш час для добра буде втрачений. Думаймо про це.

І таке хочеться згадати. Що зло покрити злом неможливо. Але як часто зло покривається добром.



Посівальники
Новий Рік за старим стилем у християнській традиції – це дуже велике свято. У нас на Поліссі його після Щедрого вечора шанували особливо.

Ось ранок зимовий у хату уступив і доросліє, вистоюється. В цей день нічого не робили.

Пам’ятаю, хлопчиком уранці я узявся читати книжку. А зай­шов старший брат й каже: «А хай би ти, Гандрійку, сьогодні не читав. Та же свято таке велике».

Найпримітнішою ознакою цього дня були посівальники.

Ось ранок ясний святково у хаті стоїть, розгортається. Двері сінешні рипають. Хтось несміло у хату пробивається, не звичний до дверних клямок. Увіходять. Хлопчики. Посівають і засівалки промовляють:

Сію, сію, посіваю,

З Новим роком поздоровляю!..

Затим і дівчата заходили.

Ясне зимове сонечко крізь вікна хату осяяло. У яснім хатнім сонці я любив розглядувати на долівці малі зернятка. Вони нага­дували про весну. Й випромінювали ідею проростання.

Мистецтво в історичному аспекті

Дія мистецтва на людську душу і на суспільство могутня і благотворна.

Це даремно сучасні наші можновладці і управники відтісня­ють культуру на маргінес суспільного життя і не сприяють роз­витку мистецтв.

Мистецтва єднають людські серця і зближують народи. Зга­даймо епоху Відродження. Як могутній спалах розвитку мистецтв мав істотний вплив на історію європейських народів.

І якщо ми кажемо, що ідемо нині у Європу, то у першу чергу ми повинні показати своє сучасне мистецтво іншим народам. І якби у світі зачудувалися нашою культурою, як чудуються у світі українською піснею – то хіба це не наша певність у Європі. Адже світова культура у моїм проглядуванні – це букет із дуже прекрасних квітів, де кожна квітка – культура національна.

1   ...   21   22   23   24   25   26   27   28   29


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка