Висока дивина світу барви І звуки хутора



Сторінка25/29
Дата конвертації05.05.2016
Розмір6.5 Mb.
1   ...   21   22   23   24   25   26   27   28   29

Мить подивування
Що робить людину прекраснішою. По-моєму, мить подиву­вання дуже благотворно діє на людську душу. Досить тільки при­гля­нутись. Яка прекрасна людина у подивуванні.

Сучасна людина за суєтою, за розхристаними ритмами сучасного життя, на жаль, втрачає здатність подивовуватись.

А подивовуватися треба кожній миттєвості нашого життя. Подивовуйтесь сходові і заходові сонця. Вони прекрасні і непов­торні кожного дня. У подивуванні зустрічаймо кожний ранок. Посміхаймося завжди кожній позустрічній людині. На посмішку дитини відповідаймо посмішкою.

Мить, момент подивування розпросторює нашу душу – і серце наше зацвітає. У подивуванні людина стає прекраснішою, мудрішою.



Маленькі книжечки
Це така вирізнювана прикмета нашої доби. Що навіть у міськім й міжміськім транспорті люди читають книжечки малого формату. Це мало би бути доброю прикметою, коли люди читають. Але пригляньмося пильніше, що вони читають. В основному це бульварна література, сумнозвісні детективи.

І це дуже й дуже печально. Тому що до душі, яка уражена таким чтивом, художня справжність уже не проб’ється.

А все-таки добре було б, якби і літературна класика, кращі взірці сучасної літератури з’являлися у книжечках маленького фор­мату. І таким чином художня справжність заявила б про себе, функціонувала б.

Читача, як і глядача та слухача, треба виховувати.



Про найзаповітніше
Найзаповітніше, що завжди має перебувати із нами, – це сяєво отчого дому, де ми народилися.

Сяєво рідної хати, поклик рідної хати ми відчуваємо й у далеких світах. Хата має душу. Вона – символ наших уявлювань про світ, вона – модель світу. Із отчою хатою поєднується наша любов до найрідніших у світі – батька й матері. Із отчою хатою асоціюються наші найпрекрасніші переживання біля родинного вогнища.

І навіть якщо нема уже рідної хати у природнім дооколі, якщо нема батька й матері, якщо ми далеко від рідної землі, ізвідки пішли дорогою у світ, – все одно образ рідної хати завжди осяває нас, як найзаповітніше диво.

Іще про українську жінку
Коли мова про українську жінку, то завжди постає переді мною образ моєї незабутньої бабусі Лександри.

Овдовівши у молоді свої літа, баба Лександра сама виховала п’ятеро дітей. Четверо хлопчиків і одну доньку – мою матір.

Коли у січні 1944 року у наш край вдруге увійшли, уступили Совєти, другі Совєти, то одразу ж і схопили наймолодшого сина баби Лександри – Гриця, вояка УПА. Його мордували люто. Затим вивели на крутий берег Случа і вбили. Багаторазово про­хромлене штиками тіло кинули у стрим’я під міст.

Баба Лександра цілу зиму ходила і в час відлиги і у морози люті понад рікою, шукаючи тіло свого наймолодшого замордо­ваного люто синочка.

Більшовики завважували бабу Лександру, але не зачепили її. І це був виняток. Бо так одверто, на очах більшовиків до свойого материнства признаватись не дозволялося.

Коли після весняної повені води увійшли у свої береги, баба Лександра знайшли тіло дядька Гриця за два кілометри за течією від мосту. І вільно поховали його. І більшовики не зачепили баби Лександри. І це був також виняток. Бо повстанців замордованих чи убитих ховали тоді крадьки від енкаведистів, і родичі задля власної безпеки до них не признавалися.

Коли мова про українську жінку, то згадаймо усіх матерів і дружин, чиї сини і чоловіки були замордовані на шостій частині земної суші у двадцятому столітті.

Відлуння студентських літ
Це дуже істотно, коли ідеали молодості, життєтворча мрія наших молодих літ супроводжують нас крізь ціле життя.

Недавно я зустрівся із своїм однокурсником. Ми не бачилися сорок років. Він упізнав мене, а я його – ні. В університеті він був моїм однодумцем.

При стрічі ми сказали один одному:

– А ти не змінився. Яким був, таким і зостався. Зовні то ми змінилися, але душа зосталась молодою. І голос у тебе такий же, як чую по радіо.

І подивувалися ми одне одному. Як це і зворушливо. Крізь ціле бурхливе життя пронести у душі ідеали молодості.

Чи потрібно вивчати іноземні мови
Іноземні мови побажано, а для декого і необхідно знати. На­приклад, для перекладачів. Але. «І чужому навчайтесь, й свого не цурайтесь»...

Засобами перекладу з інших мов ми прилучаємось до світової культури. Відбувається також і зворотній процес. Наша література вписується у світовий контекст. Українська перекладацька школа мала видатних майстрів. Максим Рильський, Микола Лукаш, Григорій Кочур, Дмитро Паламарчук. У художніх перекладах українська мова часто розкриває свої барви, нові відтінки і тонкощі.

Буря небо криє млою,

Вихрить снігом, де хотя.

То завиє звіриною,

То заплаче, як дитя.

Це Павло Тичина. А знаєте, оте «вихрить снігом, де хотя», – це щось глибинніше, проникливіше, аніж наразі є в оригіналі російського поета.

Я із задоволенням завжди читаю переклади Максима Рильсь­кого, Григорія Кочура (Джакомо Леопарді, Поля Верлена). І яке це диво «Дон Кіхот» у перекладі Миколи Лукаша.

У мистецьких перекладах відбувається активний процес взаємозбагачення різних культур.

Про шкільну дружбу
Дружба, яка спалахнула на зорі життя, яка зродилася у дитячі, шкільні літа, часто осяває нас крізь ціле життя. Це дуже життє­творча дружба.

Минулої осени до мене на хутір завітав давній шкільний друг. Ми не бачилися майже півстоліття. Ми змінилися за цей час. Але яка це була зворушлива стріча. Він привіз фотоапарата, щоби сфотографувати і мене, і Батькову хату.

По-різному склалися наші життєві долі. І хоча ми не зустрі­чалися, не бачилися протягом десятиліть, а все одно у душах своїх завжди, особливо в екстремальних життєвих ситуаціях, відчу­вали світле бриніння тієї нашої давньої шкільної дружби. Як вия­ви­лося, вона – на ціле життя.

Ізнов минулої осени мені пощастило гостювати в іншого шкільного товариша у гарному лісовому селі. Одного яскравого надвечір’я ми ішли сільською вулицею і милувалися лісовими пейзажами у близькій далечині. І шкільний товариш зізнався мені:

– От ти побував у далеких світах, а я все життя прожив у своєму рідному селі. Але знаєш, який я щасливий від того, що ціле моє життя перейшло у моєму рідному селі...

І осяяння зійшло на мене. Таке щире зізнання і така глибока довіра можлива тільки за основ великої дружби.



Щирість і нещирість у мистецтві
Моя думка до теми.

Це коли про мистця також передусім ідеться. Тільки щирість, тільки відкритість душі, тільки гранична правда до світу, до людей і до самого себе є першоосновою художньої справжності, є ос­новою великого правдивого мистецтва. Ось чому так зворушують нас і великим успіхом користуються твори сповідального спря­мування.

Я тепер перечитую «Щоденник» Анни Франк. Ви знаєте історію життя дівчинки єврейського походження, яка зі своїми батьками переховувалася від фашистів. Невимовно зворушує щира сповідь дитини, яка в екстремальних умовах війни і пере­слідування простує у своє доросління. Вона прожила всього шіст­надцять років. Але саме гранична щирість її серця будить думку, який великий літературний талант було знищено.

І тут наближаються міркування Олександера Довженка. Коли ви пишете літературний твір, то щоби вас не покидало таке відчуття, що ви пишете останню свою річ.

Примітка: Після мене до етеру приєднався один радіослухач, який сказав приблизно таке. Як і «Молода гвардія», «Щоденник» Анни Франк є фальшивкою. Жаль, що дехто сприймає цю фаль­шивку за правду.

Протягом дня потому я звернувся телефонічно до десяти своїх знайомців, чи вони знають про таку версію. Серед них були і вче­ні, кандидати наук і доктор філософії. Усі чули про «Щоденник» Анни Франк. Проте читали тільки дехто. І то дуже давно. Але про версію, висловлену радіослухачем, ніхто не чув.


Українці в діаспорі
По-різному опиняються українці за кордоном. Але в більшості випадків так складається доля.

Та знаємо багато, безліч випадків, коли українська душа, опинившись поза межами батьківщини, не тільки зберігає свою мову, звичаї і культуру, не тільки признається до своєї національної ідентичности, але і випромінює у світ сяєво свого серця в інші світи. І то не тільки у зарубіжжі далекому, а і в зарубіжжі ближньому.

Я знаю одну жінку із Волині, яка прожила у Челябінську майже усе своє свідоме життя – сорок п’ять років.

Я бачив цю жінку, зустрічався із нею улітку цього року, подарував їй українські книжки.

Так от, У Челябінську вона розмовляє тільки по-українському вдома і в колі однодумців. Вона зберегла гарну українську мову. Більше того. Вона усиновила в Челябінську хлопчика-сироту, навчила його української мови, української пісні. Тепер хлопчик дорослий, і вони разом часто співають українських пісень. Спер­шу це викликало серед чужого оточення скептичне ставлення, але тепер у багатьох челябінців з’явилося зацікавлення до ук­раїнсь­кої мови і пісні.

Про престиж української мови
А проте українська мова має престиж у світі. І цей престиж убезпечила мелодійність нашої мови, цей престиж убезпечила українська народна пісня, що стала дивом для світу, цей престиж убезпечила душа розсіяних по світу українців, яка своїм випромі­нюванням огортає чужі далекі світи.

Восени 1991 року я здійснював мандрівку по уже країнах Балтії. У дорозі, у своїй мандрівці я розмовляв цілковито ук­раїнською мовою. І мене добре розуміли естонці, латиші, литовці. Усі вони тоді покладали на Україну свої великі надії і найпалкіші сподівання. Зачувши з моїх вуст українську мову, вони виявляли до мене прихильність, пропонували мені добрі і дешевші готелі, дарували мені свої посмішки і світлі почуття.

Це тільки у нас у громадському транспорті гарне мелодійне слово беруть насміх.

Але така реальність.



До теми голодомору
Про великий голод у Східній Україні в 1932–1933 роках я чув від старших людей іще у свої юні літа, коли про це заборонено було говорити. Наш край до 1939 року перебував у складі Польщі. І в нас голоду тоді не було.

Зі спогадів старших людей мені запам’яталася така історія.

Польсько-радянський кордон тоді іще не був укріплений так могутньо, як потому. Що навіть Батько наші були одного разу заблукали у лісі із підводою, і аж опісля опам’яталися, що вони границю перетнули.

Про голод за кордоном, у Радянській Україні, у нас тоді знали. У прикордонних селах збирали поміч: збіжжя, борошно, хліб. І крадьки уночі переносили через границю у безпечнім місці. Але уранці ці мішки ізнов уже стояли по сей бік кордону. Мовляв, нам вашого не треба.



Про рабство
Оті Євангельські слова: «І ви пізнаєте істину. І істина зробить вас вільними» звучать дуже повнозначно.

Справді, тільки коли відкриваються нам очі і серце на істину, на правду, душа наша, внутрішня сутність наша стає доско­на­лішою. І тоді ми позбуваємося внутрішнього рабства. Перестаємо бути рабами. Бо внутрішнє рабство набагато страшніше, аніж рабство зовнішнє. І тоді зовнішнє іго може закабалити нашу плоть, але не дух.



Перлини у мистецтві
Перлина у мистецтві, як і в природі, – це своєрідна, вирізню­вана з’ява, самобутнє явище.

Кажуть «Перлина світової музики». «Перлиною української поезії» називають «Сонячні кларнети» Павла Тичини.

Про давні народні пісні, які нині відроджуються на Поліссі, зачудовано кажуть: «Це перлина українського мелосу».

Тільки перлини у мистецтві мають довге життя і завжди творять у людській душі диво.



Поезія 60-х років минулого століття
Поезія шістдесятників з’явилася унаслід, як результат «хру­щовської відлиги». Мінімальний простір для вільного думання породив відродження художньої культури. І не тільки української, а й інших культур на одній шостій частині земної суші. Художня свідомість долала усталені догми, схеми і приписи соціаліс­тичного реалізму. Нова доба нового прагне слова. Вільне слово пробилося усамперед у поезії. І це був справжній спалах поезії.

З’явилось багато талановитих поетів. І їхнє слово зазвучало могутньо. Одмінно, правдиво, як художня несподіванка. Воно діяло на людську душу, викликаючи подивування, що таке мож­ливе, сльози з’являлися на очах від великого зворушення. Зга­даймо ранні вірші Івана Драча, Миколи Вінграновського, Ліни Костенко, Василя Симоненка. Вони зазвучали могутньо.

Але я хочу згадати Степана Будного, поета із Тернопільщини, який помер двадцятип’ятилітнім у 1958 році. Молодий талант завважив Павло Тичина. Це був ніби передтеча шістдесятників.

Треба згадати, що у шістдесяті роки в українській поезії плідно працювали такі видатні поети, як Павло Тичина, Максим Риль­ський, Андрій Малишко, Володимир Сосюра. Їхня осіння і передзимова творчість у цей період, у світлі нових віянь зінак­шується, стає розкутішою. Відбувається ніби повернення до молодості.

Поезія шістдесятників і нині звучить могутньо, вражаючи художньою правдою, глибинним проглядуванням світу в його численних тонких взаємозв’язках.

Переді мною нова книжка Василя Симоненка. Прекрасні патріотичні вірші. Але яка прекрасна і лірика.

На жаль, доля цього потужного покоління трагічна. У перебігу нових часів, що заступили потому, декотрі із них зінакшилися, інших чекали далекі табори, де згасала їхня молодість, а декотрі поплатилися і життям. Ізнов у сучасних умовах творчість декотрих не може пробитись до світу. Але викреслити цю творчість із української літератури уже неможливо.

Зціляюча сила мистецтва
Мистецтво має могутню благотворну дію на суспільство і на окремішню людську особистість. Під впливом мистецтв – музики, живопису, поезії передовсім – людина стає лагіднішою, доброзич­ливішою, уважнішою до чужого горя. І якби про те знали можно­владці, якби теє відкрито було їм, то вони сприяли б розвитку мистецтв.

Не кажемо уже про те, що дія мистецьких творів часто вияв­ляється рятівною для людської душі. Багато політв’язнів системи ГУЛАГу зізнавалися, що вірші Бориса Пастернака рятували їхні сутності від останнього кроку у замірах самовільно піти з життя.

Але які вражаючі моменти містить історія художньої творчості, коли високі мистецькі цінності створювалися у виняткових, екстремальних умовах земного перетривання творчої особистості. Художній досвід Василя Стуса.

Та часто твори мистецтва випромінюють на людину зціля­ючу дію у буквальному розумінні. Поет Йосиф Бродський, на­приклад, рекомендував розповсюджувати книги поезій при вході до аптек. І тоді потреба заходити в аптеку у людини може відпасти.

Отже, приглядаймось, вслухуймось у твори художньої справж­ності, і ми неодмінно відчуємо їхнє потужне випромінювання.

Музика на радіо і телебаченні
Серед вирізнюваних музичних радіопередач я хочу назвати передачі класичної музики на радіо «Культура». На каналі кожного дня можна почути багато різноманітних цікавих програм. Це і «Перлини світової музики», і «Концерт на квиток», і «Музичний дарунок», і «Ліра», і «Київ концертний», і «Сім струн я торкаю», і «Я знаю цю музику», і «Музичні силуети» та інші. Ці передачі доносять до нашого слуху, до нашої душі прекрасну музику вітчиз­няних і світових композиторів, музику різних епох і стилів у виконанні найславетніших українських і світових майстрів. Музи­кознавці знайомлять слухачів із цікавинками з життя і творчості уславлених музик.

В радіостудію часто запрошуються видатні вітчизняні та зарубіжні композитори і виконавці. Між маестро і радіослухачами відбувається безпосередня розмова у прямому ефірі.

В редакції класичної музики працюють талановиті музико­знавці Ірина Пашинська, Алла Вишнева, Надія Радкевич та інші.

Музичні програми радіо «Культура» завжди цікаві та неспо­дівані. Вони відкривають нам чарівний світ звуків, прилучають наші душі до прекрасного.



Людина і оточення
Від оточення – природнього, людського, побутового – зале­жить для людини дуже багато.

Пригадую. Один наш видатний співак світлої пам’яті, коли його запитали в одному із останніх інтерв’ю, за чим він найбільш жалкує у цім життю, то відповів приблизно отак. Що «я найбільше жалкую за тим, що оточення, в якому я перебував і перебуваю, не дозволило мені стати співаком світового рівня». Хоча він був і залишається співаком світового рівня.

Отже, людське оточення, суспільне, професійне, владне, чи­нов­ницьке і т. д. – може сприяти талантові, допомогти розвинути його найповніше, але може і вбити у людині талант.

Від оточення для людини залежить багато. Недаремно ж, від­давна ведеться, коли хтось справляє новосілля, то найпершим побажання від доброзичливців йому було: «Дай, пошли тобі, Боже, добрих сусідів!»



Ікона
Ікона діє на нашу сутність могутньо. Ікона наближає нас до образу Творця. Ікона промовляє до нашого духу, до нашого серця, до нашої душі. Ми схиляємося, падаємо навколішки перед іконою у хвилини найважчих наших душевних переживань.

Я народився і виховувався у хаті, де по кутках і на стінах висіли ікони. Коли я зоставався малим у хаті сам, то любив довго видив­ляти ікони. Із них на мене дивилися Спаситель, Мати Божа із Ди­тят­ком, Микола Угодник.

Якось у грудні я важко занедужав. Удень мене часто зос­тавляли самого в хаті. І тоді в тиші хутірської оселі я видивлявся білу стелю і слухав музику безгоміння. А потім позір мій перети­нався з іконами. І коли я довго дивився на Спасителя, то відчував, що біль мій влекшувався. І так кожного дня, а уявно, то і увечері й уночі. Скоро я і видужав.

Й іще запам’яталося із мойого хутірського дитинства вра­жаюче. Якось по ранній весні дев’ятилітнім я уперше сам ішов із хутора у село на Старину до бабусі Лександри. Десь із кілометр тре­ба було іти, прошкувать дорогою навпроти церкви. На голубій стіні церкви світилася велика ікона. Богоматір із Дитятком. Обра­зок діяв на мене могутньо, з побільшуваною силою, як я набли­жався до церкви. Той мій наростаючий у блаженстві час важко осягнути було моєю малою сутністю тоді і неможливо описати тепер. Над головою моєю – без­донне голубе небо, довкруги – манливий світовий простір зі своїми селами і хуторами. Але я про все забув. Сутність моя перебувала у голубім райськім небес­нім просторі. Й розкошувала у нім.

Давно нема тієї церкви. Її потому, у 1963-му році, зірвали динамітом більшовики. Тепер замісто тієї стоїть нова церква. Але свічення того зображення триває у моїм серці крізь ціле життя.

Ікона діє на людську сутність могутньо.



Минуле і ми
Якби ми тільки були уважними до нашого внутрішнього світу, то неодмінно повсякчас завважуватимемо, що наша сутність зіткана із присутності у ній переживань наших предків – батька, матері, діда і бабусі, пра- і пра... Це входить у нас якби поза нашою волею, якби на генетичному уже рівні. Як часто у хвилини само­ти, у стані відторгнення чи роздумів раптом огорне нас така щемка дивина – і уявно перед поглядом із далини засяє перебіг життя наших предків. І чим проникливіше своєю свідомістю ми про­стуватимемо углиб свого роду, родоводу і народу, тим повнознач­нішим буде наше земне перетривання.

Річ у тім, що у нашу сутність входить не тільки позитивний дос­від наших предків. Але як часто ми тяжко спокутуємо їх гріхи і провини, і навіть мимовільні. Наша сучасна реальність промо­висто свідчить про це.



Чоловіки і жінки
Так учинив Творець, що ми різні. Але жінки мають дивовижну властивість випромінювати у світ красу. І це випромінювання могутнє. Слава жінкам!

Чи має перспективу елітне мистецтво
Звичайно, елітне, високе, правдиве мистецтво завжди мало і має перспективу. Воно вічне. Але час, у якому ми перебуваємо, – це час популярності масової культури. А класика, висока художня справжність витіснені на окрайці людської свідомості.

Але справжній мистець, правдивий художник не повинен іти назустріч низьким смакам, а зобов’язаний вдосконалювати да­ро­ваний Творцем талант і творити речі високохудожні, навіть якщо вони не поціновані й не пошановані загалом. Такі утвори в усіх видах мистецтв мають перспективу. В інших часах інші шану­вальники неодмінно завважать, звернуться до них. І в цьому – безперервність функціонування художньої істини.

Але хіба історія культури не має хвилеподібного розвитку. Припливи, відпливи.

Згадаймо шістдесяті роки минулого століття. Як масово тоді читачі, глядачі, слухачі пригорнулися до класики. В який благо­датний ґрунт засівалося кожне слово Василя Симоненка, Миколи Вінграновського, Максима Рильського.

На зміну теперішнім заступлять нові часи. І тоді кожна художня справжність засіяє вирізнюваним діамантом.

Іще про економіку і культуру
У сучасному суспільному житті на перше місце виставлені одні економічні проблеми. Культура витіснена на маргінес сус­пільного розвитку.

А між тим тільки поєднуючи у сув’язі проблеми економіки і культури, можна витворити схему гармонійного суспільства. В іншому випадку маємо одні деформації.

Виразний випадок таких деформацій у сучасній реальності – це поруйнація центральної частини міста Київа протягом остан­ньо­го десятиліття. Спершу почали забудовувать горища будинків – пам’ятників архітектури, а точніше, надбудовувать один чи й два поверхи. Будинки – пам’ятники архітектури втрачали свою есте­тичну первісність, ставали потворами двадцять першого століття. Іще добротні старі будинки, що були своєрідною окрасою міста, там-там зривали. Замісто них угору пнулися висотні будинки, що спотворювали ансамбль, міську гармонію, яка витворювалась упродовж століть.

Щезли поетичні дворики і закутки. Почали забудовувать проміжки між будинками, вирубувать дерева і т. д.

Посягаються забудовувать Пейзажну алею ув історичному середовищі міста Володимира. Уже не бринить своєрідна архітек­турна симфонія.

І це чиниться на очах киян. Усі бачать, а вдіяти нічого не мо­жуть, відповідь одна: «Усе роблять гроші».

Зловісний поклик наживи руйнує культуру. Виразна прикмета нашої доби.

Дипломатія у людських стосунках
Ми повинні з посмішкою зустрічати уранці кожного позус­тріч­ного. «Ми повинні посміхатися світові по-дружньому» (Ми­хайло Коцюбинський).

Наше ставлення до дітей, до жінки, до дорослих, до людей похилого віку має бути уважним і лагідним. Навіть якщо вони і не завжди перебувають у доброму настрої.

Але у стосунках із людьми, у щоденному спілкуванні із ними ми не повинні поступатися життєвими принципами. Щоби наше життєве кредо не розмивалося.

Наблизились ізнов до мене слова нашого класика Уласа Сам­чука: «З більшовиками толерувати не можна».



Раптовий спалах таланту
У час моєї молодості (кінець 50-х – початок 60-х років мину­лого століття) в якімсь періоді зазвучало ім’я піаніста Ван Кліберна. Це ім’я тоді звучало іще й у тім контексті, що танув лід холодної війни. А мистецтво насправді єднає людські серця, мистецтво зближує народи.

Приблизно у тім періоді зазвучало й ім’я Робертіно Лоретті. Голос цього юного співака лунав, розлягався чи не з кожного вік­на, коли, бувало, ідеш міською вулицею.

Доля сього співака відома. Унаслідок мутації голосу він не відбувся, як світовий співак.

А як склалася творча доля піаніста Ван Кліберна. Се ім’я часто переходить через мою свідомість. І бринить загадка. Чи це був тільки миттєвий, раптовий спалах таланту.



Іще раз про рабство
Моя думка до теми.

Рабство буває внутрішнє і зовнішнє. Зовнішнє – це коли людина, народ закабалені поневолювачами.

Але дуже страшне рабство внутрішнє, коли людина, особина уже не мислить свойого існування без залежности від когось, від чогось. Це вже як своєрідний стан душі. Се іго дуже важке. Бо усе здається тоді людині, що не желізні, а золоті кайдани носить вона. З однієї залежности особа втрапляє за інерцією в іншу. Вона стає рабом грошей, моди, нових віянь і т. д.

Внутрішнє рабство практично викорінити із людської сут­ності, коли уже є схильність до нього, неможливо. Се як і мо­гут­ній поклик волі із людської особистості чи й можливо витравить.

Річ ще у тім, що внутрішнє рабство окремої особи має влас­тивість чинити негативне випромінювання на суспільне сере­довище, так само як і могутній поклик волі у кожній людській сутності має благотворний вплив на суспільство.

Запитання. А все-таки, яким чином, у спосіб який людина може звільнитися від внутрішнього рабства?

По-моєму, це можливе, коли людина відчує у своїй сутності могутній поклик своїх предків – предків роду і народу, що колись були вільними.

1   ...   21   22   23   24   25   26   27   28   29


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка