Висока дивина світу барви І звуки хутора



Сторінка24/29
Дата конвертації05.05.2016
Розмір6.5 Mb.
1   ...   21   22   23   24   25   26   27   28   29

Свобода слова
Свобода слова – це звучить могутньо. До свободи слова у цілому світі змагалися і змагаються міліони. Відстоюючи свободу слова, багато достойників були увергнуті в неймовірно тяжкі переживання, а котрі й наклали власним життям.

Свобода слова потрібна суспільству. Вона завжди оздоров­лює суспільний клімат.

Свобода слова дає простір розвою у пульсуванні людської думки.

Тільки свобода слова може творити і доносити до світа прав­диву інформацію.

Свобода слова вкрай необхідна творчій особистості. Тільки в умовах свободи слова визріває і твориться пісня вільна, солов’їна.

Але, на жаль, як часто свободу слова, особливо у новітніх засобах інформації використовують для підступу, для обмов, для фальсифікації і т. д.

А все одно свободою слова треба дорожити.

Чи є перспектива у молодих літераторів
Не тільки у молодих літераторів, а й взагалі в української літератури перспектива не проглядується.

За комуністичного режиму художня справжність не могла пробитися крізь тенета заідеологізованості.

Тепер художня справжність не може пробитися ніби через фінанси. А між тим графоманство процвітає. Старі графомани тримаються чіпко. З’явилося легіон графоманів молодих. У центрі і по місцях виходять десятки, сотні книжок. Десь та їх автори знаходять кошти, можуть підступиться до фінансів. Але це книги графоманські – вони не є явищами літератури.

У нас нема високої кваліфікованої критики, яка усе те роз­ставила б по своїх місцях, по поличках.

Українська література у стані глибокої кризи. Відбувається, триває поруйнація рідної культури.

Самоосвіта, самовдосконалення
Самоосвіта, самовдосконалення багато важать у формуванні таланту, особистості, насамперед у формуванні творчої особистості.

Згадаймо геніальну Катерину Білокур. Як вона самотужки вдосконалювалася, розвивала даний Богом талант і подарувала світові таку могутню прекрасну творчість у малярстві.

Я згадую декотрих своїх університетських друзів, які не дуже переймалися комуністичною заідеологізованою програмою, але скільки часу вони проводили у бібліотеках, читали книги із філософії, естетики. І час показав, що їхня праця потому вина­городилася.

Предмет етики у школі
Чи потрібно запроваджувати предмет етики у школі.

Звичайно, щось таке потрібне. І уже те, що ця проблема за­пуль­сувала, є свідченням факту, що відбувся відрив від традиції.

У нашого народу були добрі традиції, звичаєвість. Шанувати старших, шанувати батька й матір, визнавати волю Творця. І ці якості виховувалися у дитини змалечку в родинному оточенні. Дитина виховувалася в дусі народної моралі.

По-моєму, якщо «Етика» вводиться у шкільну програму, то вона повинна ґрунтуватися на традиціях нашого народу.


Безперервна змінюваність світу
Чи можна двічі увійти в одну й ту ж саму річку. Та, звичайно ж, що ні, за висловлюванням давнього філософа.

А й справді. Світ перебуває у постійно змінюваних пульсаціях, що кожна миттєвість у нім являє уже зінакшені знаки краси.

Пригляньтеся уранці до квіток на вашому квітнику. Ви помил­ково гадаєте, що сьогодні вони такі ж само, як були учора. А й ні. Вони сьогодні по-новому дивляться на вас і промовляють до вас. І пісня їхня сьогодні одмінна. Досить тільки пильно приглянутись.

Постійна змінюваність сього світу у пульсаціях становить неповторну барву нашого існування, нашого буття.

Але у пам’яті зостається відбиток про первісне, як уперше ми увійшли у річку.

Колись я був сказав одній дівчині: «Твоя прекрасна посмішка настільки мінлива й таємнича, що мій позір не може зафіксувати її міліонних з’яв. Але я пам’ятаю твою першу посмішку».

І вона була зворушена.

У вічно змінюванім світі змінюємося, зінакшуємося і ми.

Біжать рядки польського поета Леопольда Стаффа:

«Змінювалось життя і минало,

І я, як життя, змінювався».

Ви любите цю землю
Ви знаєте, як пахне рідна земля теплого квітневого дня, коли жайворонок невидимо зависнув у піднебеснім просторі.

А ви чули, як дихає рідна земля. Коли теплої липневої ночі я вийшов із Батькової хати надвір, таємничими привидами стояли дерева, привидом удалині темнів ліс, унизу безперервну пісню співав струмок.

Я поглянув праворуч на поле і почув, як дихає рідна земля.

Ви знаєте, як пахне рідна земля, ви чули як дихає рідна земля. О, тоді ви любите цю землю!


Спогад про першу вчительку
Я щасливий, що іще застав той час, коли поважні мудрі селяни скидали шапку перед молоденькими вчительками.

Це були повоєнні роки на Західній Україні (Рівненська об­ласть). Тисячі й тисячі людей зі Східної України і з Росії (переважно з Калузької області, їх так і називали – калужанці) приїхали у наш край рятуватись від голоду. У нас тоді іще не було колгоспів, не було і голоду у його класичному осяганні. До честі наших земляків, нещасників і рятували, хто як міг.

Учительки у нас були молоді, приїжджі зі східних областей України. Вони також переживали голод. І ми, учні, по черзі при­носили учительці обід.

Одного осіннього похмурого дня я ішов із хутора за три кілометри у село до школи сам і ніс обід учительці (що там Мати нарихтували, – каші горнятко, молока пляшку).

По дорозі у рові мене перестрінули калуженці. Да й запитали:

– Куди ідеш?

– До школи, – відповів я.

– Що несеш?

– Обід учительці.

– Віддай нам…

Та й відняли.

До школи, у клас я увійшов, плачучи.

Вчителька погладила рукою мене по голівці (мені тоді були вісім років) і сказала:

– Не плач. Їм також треба. Не плач…

І та рука і ті слова моєї першої учительки на все життя.

За одного битого – два небитих дають…
Моя думка. Бити ні в якому разі не можна не тільки дитину, а й дорослих.

У моєму дитинстві мене били легенько Тато тільки один раз. Я пас корову. І пішов купатись. Корова пішла в шкоду. Навинулися Батько. І легенько побили мене.

Як дізналися про подію Мати, то плакали.

Але у моєму дорослому житті мене люто били за думки. Й відбиток зостався назавжди, як очевидний факт приниження людської гідності.



Толерантність чи агресія
По-моєму, кожному співбесідникові треба говорити в лице тільки правду. І це буде добре, правдиве спілкування.

Толерантність – це хіба як зовнішня форма спокійного, врівноваженого, інколи лагідного спілкування.

Але ж є люди, із якими толерувати не можна. Прибігли та й на­бли­зились до мене слова мого земляка, класика української лі­тератури Уласа Самчука: «З більшовиками толерувати не можна».

Розбіжність між думкою і словом – чи не визначальна риса сучасного спілкування поміж людьми. Й ізнов спогадались рядки Йосифа Бродського:

Конец июля прячется в дожди,

Как собеседник в собственные мысли.

Але яке повнозначне спілкування може бути інколи і в мовчанні.

Із дітьми, як із дорослими
Із дитинкою, а якого б віку вона не була, маленька чи до­рос­ліша, завжди треба поводитись і спілкуватися, як із дорослою людиною. Будьте уважні до всього, що дитинка говорить, будьте довірливі до кожного її слова. І ви побачите, який же це розмаїтий і первісно своєрідний світ дитячих спостережень з дооколу. Що такої виразності і ясності ріжнорухого світу ми уже не здатні завважувати.

Казав колись сестрин унук Сергійко із великого подивування: «Он-он, сонечко у хмару вбігло».

Із дітьми, як із дорослими – це чи не найрезультативніший засіб виховання.

Чи має пісня душу
Та, звичайно ж, має. У пісню увійшла душа її творців, душа народу, душа довколишнього світу. Душа пісні у співові з’єднана із душею людини.

Якось наша прекрасна співачка Ірина Зябченко сказала: «Душа співає». І я запитав її:

– А скажіть, будь ласка, пані Ірино, коли Ви уперше відчули, що Ваша душа співає?

І вона відповіла:

– Я уперше відчула, що моя душа співає, коли наді мною схи­лялась і співала мати, коли наді мною схилялась і співала природа.

Прекрасна відповідь.

Українська народна пісня – незрівнянне диво для світу.

Й ізнов наблизились слова Бориса Гмирі:

«Українська пісня, немов сонце, немов вода, немов любов матері, огортала мене».

Барви осени
Вітаю усіх із прекрасною благословенною порою – осінню, яку так чудово, проникливо оспівав Максим Рильський.

Щойно я одержав листа. Одна людина написала мені: «Було б гарно провести якийсь ранок на Вашому хуторі саме восени, ко­ли все дозріло, виросло, помудрішало і вдосконалилось».

Вглядуймось у спокійні барви осени, і повнозначність буття входитиме у нашу сутність глибше.

Слово про Михайла Коцюбинського
Сьогодні минає 141-а річниця від дня народження класика української літератури, сонцепоклонника Михайла Коцюбинського.

Творчість Михайла Коцюбинського увійшла у мою свідомість у ранньому дитинстві рівночасно із «Кобзарем».

Коли я пас улітку товар, то носив із собою книжку творів Михайла Коцюбинського. Я часто відривався від читання і вгля­ду­вався у доокіл, у довколишні пейзажі. І не в усьому я знаходив відповідність тій книжковій красі. Із книжки вона випроміню­валася ніби виразніше, могутніше. У зрівнювання ішла краса дооколу і краса мистецтва.

Михайло Коцюбинський – вишуканий естет. «Он зірвався один яскравий згук, упав межи жита і процвів червоним куколем». Його твори були перекладені в Скандинаських країнах іще за життя письменника.

До творчості нашого сонцепоклонника прилучився високий талант з іншого народу – Сергій Параджанов. Створений ним сорок років тому фільм «Тіні забутих предків» перейшов світ. А потім «Інтермеццо»…

Сучасні цивілізаційні процеси, ритми сучасного життя як часто відхиляють нашу свідомість від осягання краси. Але коли у людській душі запульсує потреба відчуття краси у природі й мис­тецтві, ми знову повернемося лицем до Михайла Коцюбинського і перечитуватимемо його твори.



Світ і ми
Чи треба нам рівнятися на захід і сліпо наслідувати євро­пейські цінності. Ай, не зовсім так. Ми повинні на власному ґрунті, на національних традиціях створювати свої цінності. Щоби вони увіходили у світовий контекст.

Це загальновідомо, яким дивом для світу стала українська народна пісня. А вона ж повстала, зродилася із прекрасних ланд­шафтів нашого краю, із української душі, із народного життя, із нашої долі.

В умовах сучасних інтеграційних процесів спостерігаємо й іншу тенденцію. Серед усіх народів світу, великих і малих, виразно запульсувала тенденція до осягання своєї первісності. Свідченням тому численні фольклорні фестивалі. Адже тільки національна куль­тура, зокрема художня культура, спроможна осягати і у своїм змісті являти світові найважніші спалахи світового культурного процесу.

Чи потрібні дитині військові іграшки
Моя думка: категорично «ні».

Іграшкою тішиться не тільки дитяче серце, а й тішиться позір дорослої людини.

У мої повоєнні дитячі роки світ іграшок не був такий розмаї­тий, як тепер, але обмежений.

Та іграшки робили ми самі. Пам’ятаю, вистругували малі дерев’яні плужечки. І по піску після дощу виорювали ними нивку. Й тішились невимовно, як цяя нивка гарно виорана. Із вербових гілок майстрували сопілки. І вигравали на них довільно такі чу­десні мельодії. А узимку на печі із коробочок, пам’ятаю, я складав дивні тереми. Й також тішився ними.

Іще пам’ятаю. Як однієї місячної ночі улітку я прокинувся зі сну. На підвіконнику стояли вазони. У пузатеньких горщиках і гле­чи­ках. У місячнім сяєві вони здалися мені казковими іграшками.

Іграшки повинні завжди подивовувати дитяче серце, прилу­чати його у любові до світу, до гармонії у природі.

Але військовим іграшкам – зась!

Про досвід
Людина, як і цей дивний та прекрасний світ – твориво Боже. І як важливо, щоби ми відчували над собою волю Творця. Усе інше досягається в межах дарованого Богом талантом і власної праці.

Про досвід.

Ізнов наблизились поетичні рядки Євгена Плужника:

О, досвіде, розраднику немилий,

Навіть запізнений, завжди дочасний ти.

І Максим Рильський ізгадався. «Як добре бути молодим у теплі дні збирання винограду».

Із власного досвіду людина має висновувати уроки. Але як часто навіть гіркий досвід нічому не научає людину. Якщо про­водити паралель між досвідом окремої людини і досвідом народу й держави, то це можна сказати і про наш народ, і про Україну.

Криза культури
Властивість культури, зокрема культури художньої, – це її безперервний розвиток. Культура, що повстає у нових ритмах життя, у нових з’явах і знаках краси має бути згрунтованою на попередніх досягненнях, на традиціях. Тоді творяться яскраві повноцінні з’яви і явища. Коли цей природний зв’язок перери­вається, то завважуємо кризу культури. Тоді витворюються сум­нівні цінності, як ознака масової культури.

Сучасна світова культура переживає період глибокої кризи. Її витворили сучасні цивілізаційні процеси. Матеріальне тепер пе­ре­важає над духовним.

Але сподіватись треба, що за періодом кризи колись настане і момент відродження. Як про те свідчить історія.

Людина і майбутнє
Людина не завжди може прогнозувати, тим більше перед­ба­чувати своє майбутнє. Наступні наші дні сховані за серпанком не­відомості. Але хіба у цьому не таїна, не неповторна барва на­шого існування, нашого земного перетривання. Щоби кожного дня сумлінно трудитись, гідно сповняючи своє земне призначення.

Адже прогнозуючи свої майбутні дні, як часто ми можемо стати заручниками усталених стереотипів.

Тут мені згадалася одна Біблійна притча, яку переповідав перед концертом старовинної музики в Олександрівському кос­тьо­лі керівник оркестру «Перпетуум мобіле» Ігор Блажков.

У сиву давнину діялося се. Іще за сотні й сотні літ до Ісуса Христа. Один цар вирушив у похід на ворога і дав Богові обіт­ницю. Якщо він одержить побіду над ворогом, то віддасть на ціло­палення Богові усе, що найперше позустрінеться йому при підході із військом до царського палацу. Бо знав, що завжди при підході до палацу у нього паслося багато овець і кіз. Їх віддати на цілопалення і мав у думці цар.

Але от сталося. Донька царева, одиничка, почула про побіду батька свойого, чутка до неї донеслася. І вийшла вона зі служни­цями позустріти батька, привітати із подією. І давно поминули вони кіз і овець. І позустріла донька батька. І вжахнувся цар.

Потому попросила донька батька продовжити її дні на два мі­сяці, щоби пішла вона, віддалилася зі служницями своїми в гори оплакувати своє дівство.

Сей плач і було покладено в основу старовинної музики, яка тоді виконувалася в Олександрівському костьолі.

Отож, не завжди загадуймо майбутній наш день за устале­ними стереотипами. Цьому научає нас Біблійна притча.



Мир у душі
«Миру – мир!», – кажемо ми одне одному, застерігаючи, щоби конфлікти оминали наші душі.

Але як часто мир, спокій і рівновага увіходять у наші душі з дооколу, зі світа.

Пригадую свої повоєнні дитячі літа. Після жахів воєнного лихоліття, яке я також пам’ятаю, в дооколі, у світі запанував відносний спокій. І се було так майже фізично відчутно. І мир, спокій увіходив у людські душі.

Років десять тому у Батьковій хаті на хуторі я пережив чотири дні грізного нападу стихії. Увесь час ішов дощ, вишугували могутні вітри. Вода вийшла із берегів річки, затопила сіножатки, загро­жуючи невідомістю, уступила у двір.

І ось настав ранок. Стихія вгамувалася, вітри склали свої крила. Зійшло велике червоне сонце. Небо чисте, голубе. Тиша, спокій запанували у природі, в дооколі. І відчуття високого миру, спокою увійшло в мою душу. І подумав я, що ось заради такого благісного стану душі можна іще було пережити один день гріз­ного нападу стихії.

Звертання до співачки Ірини Зябченко
Я дякую Вам за чарівний спів.

У книзі «Життя Россіні» Стендаль пише, що деякі співаки мають добрий голос, та їхня душа не співає.

Але Ви, пані Ірино, володієте прекрасним голосом і Ваша душа співає.

А скажіть, будь ласка, пані Ірино, у які моменти найчастіше Ви переживаєте високе творче осяяння.

Літератор переживає таке осяяння, коли на його свідомість нагортається товпа образів та художніх ідей, коли із тисячі й тисячі слів на білу незайманість паперу покладеться єдине слово.

А Ви, пані Ірино, коли переживаєте високе творче осяяння?

Коли співаєте перед публікою, під час репетиції чи коли у відстороненні проглядуєте цей дивний і прекрасний світ.

Пам’ять і спогад
Пам’ять серця. Серце пам’ятає. Усе пам’ятає. І сказав філософ. Людина згинається під усе побільшуваним тягарем пам’яті. Ф. Ніцше.

Відходив поїзд. У тамбурі стояла дівчина, навпроти перед вагоном унизу – юнак.

Юнак сказав дівчині:

– Я пам’ятатиму про тебе…

А дівчина сказала юнакові:

– А ти не тільки пам’ятай, ти згадуй про мене…

По-моєму, спогад – це розшифрування пам’яті в деталях, в епізодах, у моментах переживання. Ось чому таке зацікавлення викликають у нас спогади про видатних людей. Вони нагадують про моменти перетривання великого життя.

Мені здається, що та дівчина сказала юнакові правильно. Щоби він згадував прекрасні миттєвості їхнього закохання.



Ранок
Ранок повстає, зроджується із ночі. Кажуть: ранок людського життя, маючи на увазі зорю нашого життя, його начатки.

Ранок кладе у нашу сутність відчуття збутого відпочинку, бадьорість духу, торжество життя.

Як прекрасно зустрічати уранці схід сонця.

Сьогодні я зустрічав схід сонця на Володимирській гірці. Сходило велике червоне сонце, оповите поетичним серпанком осени. Видиво дуже зворушливе.

А іще як промовисто подарувати уранці першому позустріч­ному посмішку. І завважити, що й він відповідає тобі посмішкою. Даруймо уранці одне одному при стрічах посмішку. І добрий настрій покладеться на серце на цілий день.

Знецінення класики
У сучасному світі, а надто ж у нас, в Україні, матеріальне переважає над духовним, над інтелектуальним, над художнім. Парадокс, але у радянські часи мистецька класика все одно була у пошані. Перед нею схилялися. І вона була досяжна міліонам.

Тепер витворилася інша ситуація, інша картина. Ті, що у нас володіють матеріальними багатствами, дуже далекі від будь-якої культури. Вони її не розуміють і не підтримують. Міліони людей опинилися за межею бідності. Їм не до мистецтва. Для них недо­сяж­на книга, квиток у театр і т. д. Одні вигибають, інші – на грані ви­ги­бання.

Талановита молодь іде туди, де можуть буть гроші, забуваючи про мораль, про поклик творчості. Я знаю одну талановиту молоду людину. Щоб здобути вищу освіту з образотворчого мистецтва, вона улітку важкими трудами заробляла у полі на буряках. Але пішла у наближення до бізнесових структур. Вона сказала прямим текстом: «А я тепер і знати не хочу образотворчого мистецтва. Мені потрібні гроші і кар’єра. А мистецтва не дадуть мені цього».

Така, на жаль, наша реальність. Тому й не дивно, що класика знецінена.



Чиста душа
Чиста душа – це дуже й дуже промовисто. Бо саме чиста душа підносить людський дух високо.

Щоби душа була чистою, вона повинна трудитись. Як писав російський поет Микола Заболоцький «душа зобов’язана труди­тись. І день, і ніч».

Але благотворно діють на нашу душу утвори мистецтва – музика, література, малярство. Облагороджує, робить нашу душу тільки правдиве мистецтво, художня справжність. Псевдомис­тецтво, маскультура діють на людську душу розтлінно.

Незабутня миттєвість
Дитинство полишає яскраві спогади на ціле життя.

Перше повоєнне літо. Така виразна висока теплінь. На сіно­жатці ми з Оленкою, сусідською дівчинкою, збирали квіти. І нам було тільки по сім рочків. І ми тоді іще не знали, у думання наше не ішло, що квітам, коли їх зривають, також боляче. І що зірвані квіти назавжди втрачені для життя.

Із квітів ми плели віночки. А потому накладали одне одному на голівки. Коли я накладав віночка на Оленчину голівку, вона стояла смирненько. А коли вона накладала віночка на мою голівку, я відчув доторк її пальчиків.

Давно нема Оленки, але доторк її пальчиків я відчуваю крізь ціле життя аж дотепер.



Діти і поезія
Чи у сучасному світі поспільної комп’ютеризації й інших новітніх технологій діти іще сприймають і відчувають художність, поезію.

Звичайно, що так. І в цьому я мав можливість перекону­ватись, коли минулої осени виступав у своїх рідних краях на Рівненщині в колегіумі. Учні, старшокласники і школярі середнього віку, з цікавістю сприйняли мою книжку «Зацвіла в долині червона калина». Це книга про калину в піснях, казках, легендах, у творчості українських письменників.

Розмова тривала понад дві години. Лиця учнів сяяли, коли читались пісні, чудові поезії про калину.

Вставлено у вікна другі рами,

Вата і калина поміж рам.

Максим Рильський.

Діти крізь вікно дивились на квіти у шкільних квітниках. Й уже зі своєї пам’яті читали віршики про ці квіти.

Отже, серця наших дітей відкриті для справжньої поезії.



Вбогість матеріальна і вбогість духовна
Отже, слово про бідність матеріальну. Людина не має соро­митись власної бідності, якщо вона не ледар.

За логікою, то у світі не повинно бути багато вбогих і певне число багатих, бо блага землі мають належати усім її мешканцям.

Але маємо зовсім іншу картину. Міліони людей виявилися суспільно відторгнутими. Вони не спроможні розвинути й реалі­зу­вати Богом покладені на них дари. Особливо це стосується твор­чих особистостей. А між тим саме у цьому середовищі сус­піль­них відторгненців визрівають і творяться високі моральні й духовні цінності.

Цьогорічним лавреатом Нобелівської премії від літератури став англійський письменник, творчість якого позначена тонким глибоким проникненням у світ суспільно відторгнутих людей.

Це західний світ. Але що говорити про нашу реальність, де суспільство наскрізь кримінальне.

Можна вбити людину, але не можна вбити пісню
Раніше прослухавши пісні 60-х років минулого століття, а сьогодні слухаючи пісні 70-х років, хочу висловити свої спос­тереження.

У сімдесятих роках минулого століття суспільно-політичні деформації поглиблювалися. Тиснення на творчу особистість посилювалося неймовірно. А все одно пульсацію художньої справж­ності в усіх видах мистецтв зупинити неможливо.

Свідченням цьому пісні 70-х років, у яких так виразно бри­нить момент продовження кращих традицій пісенної творчості 60-х років. Пісні 70-х років позначені особливо проникливим ліризмом, як от слухаю я пісні Володимира Івасюка.

Коли проглядую трагічну долю композитора, така думка переходить через мою свідомість. Що можна вбити людину, але не можна вбити пісню.



Про маленькі міста і містечка
Малі міста і містечка оповиті у тиші незрівнянною чарівністю. А між тим і у них виразно пульсує світовий настрій.

Пригадуєте, Євген Плужник:

Всесвітній сум в масштабі повітовім.

Хочу сказати про містечко Березне у моєму рідному краї на Рівненщині.

На дні спогадів моїх. Як мене дев’ятилітнього уперше Батько і Мати підводою везли із хутора до містечка на базар. Дивина огор­тала мою малу сутність суцільно у передчутті невідомого. Моє пізнання міста починалося із відкриття нашого містечка.

І тепер, коли випадає мені бувати у Березному, серед затишних ошатних вуличок мене завжди огортає елегійний настрій.

А із високого пагорба над Случем я люблю дивитись на луги за рікою і дальній бір. Десь там прощався зі своїм побратимством Ота­ман «Поліської Січі» Тараса Бульба-Боровець. І казав своїм по­бра­тимам, щоби вони за будь-яких переживань леліяли надію в Україну.

У цьому році в Березному відкрито пам’ятник Отаманові.

Малі міста і містечка треба охороняти, щоби цивілізаційні віяння не спотворювали їхньої своєрідної історії, щоби не вивіт­рю­вався дух минувшини і старовини.

1   ...   21   22   23   24   25   26   27   28   29


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка