Висока дивина світу барви І звуки хутора



Сторінка23/29
Дата конвертації05.05.2016
Розмір6.5 Mb.
1   ...   19   20   21   22   23   24   25   26   ...   29

Дошлюбне спілкування
Іще донедавна у нашому краї (Рівненське Полісся) існував такий прекрасний звичай спілкування, як вечорниці.

Пізньоосінніми а й зимовими вечорами дівчата збиралися у якійсь хаті. Переважно це була хата вдовина. Щоби дівочому гур­тові почувалося вільніше, розкутіше, ніж у присутності хазяїна. Господиня одна, і товариство жіноче однорідне.

Одразу ж дівчата й до роботи бралися. Прядивом займались. Довга нитка тонкострунна із шовковистого добірного льону на ве­ретено снувалась. Узори, півники котрі на рушниках вишивали. Ро­бота спорилась. Робота роботою. А думка кожної у далеч долі линула. Про парубка.

І ось за вікном віддалено загупотіло. А найзухваліша дівчина котрась невтримно уже й до вікна спрямувалась. Бовванить у тем­ряві вирізнювано щось. Парубки ідуть. Ось уже двері відчиня­ються (двері в очікуванні завжди незамкнені були), і гурт хлопців уносить із собою у теплу хату прохолодні повіви.

Одразу ж і жарти. Кожний парубок у перший позір собі дівку ви­бирає. До неї клеїться, пристає. За веретено хапається, й собі нитку тонкострунну із мички вести посягається. Але нічого з того не виходить, а то й нитка обривається. Жіноче, дівоче се ремесло. Котра дівка конозиста, то не світить тут парубкові, на відштов­ху­вальні імпульси натикається, і повинен зрозуміть, що діла не буде.

Котра ж прихильність виявить, то уже он парубок і веретено тримає, і за ручку дівчину держить, сміються, жартують уже в од­ностайне, і вуркочуть, немов голуб’ята.

Отак і пара одна одному на вечорницях знаходилася, і весілля справлялись дзвінкі, і доля щаслива слалася у далечінь часу.

Як правило, дівчина на вечорницях і вибирала собі долю. Не завжди парубки хвацькі та зухвалі, гострі на язик мали успіх. Не раз бувало, що найвродливіша дівчина, красуня на цілу округу, а вибере такого собі незавидного мовчуна, що аж приголомшені подивовувалися усі, як таке і могло статися (це ж не те тобі, що «комар да на мусі оженився»). Та доля у них слалася щаслива, потверджуючи іще раз, що таїна людських сердець незбагненна.

На вечорницях часто і вечерю влаштовували. Хлопці прино­сили горілку, а дівчата наїдки різні.

За сміхами, за жартами на такій вечері проростало відчуття гуртовості, спільноти.

На вечорницях часто домовлялися, коли і де, у кого, в котрій хаті унеділю чи в свято забаву під гармошку улаштовувать будуть. Або у кого і як «Гандрея справлять будемо».

У свої юні молоді літа і я ходив на вечорниці. Пам’ятаю, як уже у Львові вчився, то як приїду восени на кілька день додому на хутір, так і кличуть мене мої хутірські однолітки на вечорниці іти. Як тут втримаєшся – хіба не підеш. Як заманливо дуже.

У пізньоосінню темінь пірнаємо та й ідемо гуртом на дальні хутори – на Березину, на Хотинщину. Так розгонисто вітер у лице шмагає. І краплі поодинокі вдаряють в лице романтично, бла­гісне, незвідане відчуття таємничості на серце кладучи. О, сі бла­говісні краплі, їхній доторк і тепер, на схилі віку, бринить часто, як прекрасне нагадування.

Ось із темряви густої непроникної вогник углибині показався, заяснів. Десь там хата, затишне світло гасової лямпи угадується. Молоді серця так і спрямувались на закличний вогник той ушвид­чено одностайне.

Ось і собака на ланцюгові уже наш прихід гавканням залив­частим звістував. Лице дівоче на цілу шибку у вікні нас роззирає. А хіба у темені непроникній і можна роззирнути, як слід, – де Василь, а де Степан. Се у хаті, гасової лямпи світлом затишним осяяній, уже і можна роздивиться. Дівчата на лаві, на ослоні за столом сидять, вишивають («Вишивала я узори...»). Сміхи, жарти так хату звеселили раптом новим прибутним настроєм. Хтось голосочок дитинно писклявий із печі утаємничено подав. І уже зухвалець Петро робить зіскок на полик і витягує з-за примурка за руку дебелу дівку. Одне слово, сміхи, жарти, залицяння. І де ще серце, на романтичну зустріч настроєне, так звеселиться, порозкошує, як на вечорницях.

І у якімсь моменті того розкошування жаль у мене пробудився. А навіщо ж я подався у науку аж до Львова. Ліпше ходив би я що­вечора із однолітками на вечорниці. Од природнього життя і од традицій не одірвався б. Уже вичитане Єсенінове наблизилось да й стануло. «Мне так не нравится, что ты поэт, что подружился с славою худою, – уже лучше б с юных лет ходил бы в поле за сохою».

Але як часто у нашій стороні молодий позір виокремлював свою долю у праці, у несподіваних стрічах на дорозі, на стежці. І яка то часто була щаслива доля.

Оньо Гриць Качурець уподобав Тоню, коли вона іще товар на лужку пасла. Люди сміялися поблажливо. Що Гриць кожного дня приходив на лужок над річкою Тоні товар помагати пасти. Але яке то було вірне закохання. Що на цілу округу – подивування. Ромео і Джульєтта. Ідилія пастушого життя. Це, здається, Расул Гамзатов сказав. Що і у мойого народу були Ромео і Джульєтти, але не було Шекспіра.

Багато у нашій звичаєвості було форм дошлюбного спілку­вання. Коли народжувалося і визрівало у цноті велике закохання, висока любов.

За цією прекрасною традицією має тужити серце сучасної молоді.



Класика у сучасному театрі
Але що би ми не говорили про сучасний театр, про його но­вітні репертуари, про пошуки і перспективи, незмінною має за­лишитись у сучасному театрі присутність класики. Класика – це на всі часи. І вона діє на людські душі так само могутньо і те­пер, як колись.

Цієї зими я часто бував у Національній опері, дивився і слухав переважно вітчизняну і світову класику: «Запорожець за Дунаєм», «Ромео і Джульєтта», «Турандот», «Мадам Батерфляй», балет «Лісова пісня» та ін.

Багато компонентів діє на людську душу, творить диво у нашій душі в театрі. Це найперше відчуття, переживання свята, що ти у театрі. Інтер’єр театру. «Як тут гарно!» – сказала одна дівчина, котра, очевидно, уперше завітала до театру. А у думання одразу ідуть видатні актори, що на цій сцені грали, і просто видатні осо­бистості, які ось тут у залі присутніми були.

Діє оформлення сцени, діє сценічна поведінка акторів, якою вона інколи майстерною буває. І гра, мистецтво перевтілення акторів діє. Що у цьому лицедійстві бачимо ми, упізнаємо часи далекі і звичаї народів різних. Ось дитинка, гравець малий, що не розпізнати, хлопчик то чи дівчинка насправді, уже гру свою наодинці і в гурті провадить, а якби і не гра, а сама справжність по­ведінки. І ці зворушливі прекрасні миттєвості позір кладе у пам’ять назавжди. Діє пісня, діє переклад на титрах, якщо до того ж іще це переклад Максима Рильського чи Миколи Лукаша.

Але найпотужніше діє на нашу сутність у театрі світ високих художніх образів та ідей, світ високих вічних почуттів. Завжди неперебутна класика має благісне випромінювання. Присутність класики у сучасному театрі є незамінною. Саме класика надає театрові висоти і поважности.

Архітектура – це застигла музика
Що архітектура – це застигла музика, я мав можливість одного разу вочевидь переконатися.

У жовтні 1991 року я мандрував по уже країнах Балтії. Так зворушливо мені було спостерігать зміну епох і ситуацій.

Але не в тім наразі річ. Ось похмурий жовтневий день у Тал­лінні. Я розглядую морський порт і уявляю, чи ізвідси у сиву морсь­ку далеч відходять кораблі. На хвилях синьої Балтики. Хтось так назвав ці хвилі у поетичному збірнику. А вони ж то зовсім і не сині зараз. А хіба «прекрасний голубий Дунай» то і направду го­лубий, як завважив хтось.

Сходами піднімаюсь високо, як униз поглянуть. Тут вітер шпаркий. І краплі дощу по лицю шмигають. Над водами Балтики сиві тумани углибині загусли. Десь там удалині і корабель маня­чить. Він, може, і рухається, а здається, що стоїть на воді застигло. А крізь мою свідомість пісенька перебігає «Там за далью непогоды есть блаженная страна».

Вітер дужчає, мене похитує, і враження остерігаюче набли­зи­лось. Що ось вітер шпаркий і мене може звіяти. А через свідо­мість ізнов переходить «Звіяні вітром». Дивно так. У якісь напружені ситуації завжди вичитане, класика біжить, із простору лине.

Поволеньки сходами я униз спускаюсь. Уже нога моя на земну твердь ступила.

Вітер жовтими поодинокими листочками бавиться, немов з живими істотами.

Мій позір на культовій споруді, що неподалік, зупиняється. Підходжу ближче. Костьол. Собор. Схоже, лютеранський. Так бо­ро­ково до небес стримить. Я ходжу довкола споруди. Лінії, що увись, в піднебесся націлені, стримлять, розглядую, видивляюсь. Затримуюсь тут надовше. Уже більше години. Щось дивне кла­деться на моє серце, манливість незбагненна не відпускає мене із цього місця. Щось діється із моєю душею, а збагнути, осягнути не можу. І відійти отако, не розгадавши моменту і суті, також не можу.

Нарешті осяяння нагортається на мене, оповиває мене. Так. Це музика. Прекрасна дивна музика із минулих часів. Її випро­міню­ють архітектурні форми, барокові лінії, що стримлять у небесну височінь. Архітектура – це застигла музика. Але вона бринить. Досить тільки вслухатися.

Мій перший спогад
Я пам’ятаю початок війни. Мені було уже три роки. Із Батьком і дядьком Андрієм ми стояли біля дядька Андрійової хати (ця хата і садок коло хати збереглися до цього часу) і дивилися, як дорогою за метрів триста їхали німецькі мотоцикли. Це був мій перший спогад.

Уже потому у дорослінні розшифровуватиму я, що ці німецькі мотоцикли не тільки заглиблювалися у наш низинний поліський край, а і їхали через моє серце.

А враження зосталось. Що чиїсь чужі танки і мотоцикли крізь ціле життя їдуть через моє серце.

Листи Бетховена
Видатні мистецькі, передусім музичні твори мають дивовиж­ну властивість крізь віки доносити до нас сяяння душ їх авторів. Але часто це сяяння огортає нас і з інших джерел.

Недавно я прочитав листи Бетховена. Багато моментів у цих листах бринять як музика. Наприклад, зізнання композитора, що самота і жорстокий присуд долі не вибили із його сутності любові до дітей і природи.

Дві речі підносили велику душу Бетховена дуже високо. Це поклик до свободи, до свободи суспільної, до свободи внутріш­ньої, до свободи духу і поклик творчості.

Після прочитання листів музика Бетховена зазвучала для мене іще могутніше і повнозначніше. І та ж «Місячна соната», як її вико­нував у Київській філармонії піаніст із Санкт-Петербургу Петер Лаул.



Українська пісня в діаспорі
Українська пісня, як і мова, в діаспорі має свою своєрідну барву. Які переливи, які інтонації у тім співові бринять. Скільки любові до рідного слова, до рідної пісні в окруженні чужоріднім зійшлося у тім співові. Скільки могутності бринить у нім. Засвідчуючи, що нігде у світі наша пісня, наша мова, не вмре, не поляже. Згадаймо пісенні перлини Квітки Цисик. Пісенні гурти із Канади і Польщі. І вражально слухати, як проникливо діє на нашу душу кобзарський спів із діаспори. І там це мистецтво не загубилося, не вивітрилося із людських душ. Українську пісню поніс, розніс по цілому світу знаменитий Олександер Кошиць. І це прозвучало могутньо.

Українські пісні у світі обростають ностальгічною барвою. І це зрозуміло. Українська душа у світі тужить за рідною землею.



Привітання
Сьогодні день народження талановитої журналістки Наталі Скорокіржі.

Її чарівний голос своєрідний і незрівнянний на Українському радіо. Її передачі мають дивовижну властивість зацікавлювати слухача з першого слова, аж і собі кортить невтримно приєдна­тися до розмови.

Побажаймо пані Наталі завжди молодості, щастя і любові, творчої наснаги, щоби її передачі завжди звучали, як несподіванка, як диво!

Вітаймо, друзі, пані Наталю!

І якщо можна, нехай прозвучить для неї гарна музика, наприк­лад, Миколи Лисенка.

Людина особлива, вирізнювана
По-моєму, тільки одержима людина стає вирізнюваною, особливою. Людина, одержима крилатою мрією.

Не завжди крилата мрія стає реальністю. І не завжди одер­жима людина досягає омріяних результатів. На перешкоді як часто стоять багато чинників. І насамперед чинники суспільного поряд­ку. Але крізь віки і через цілі покоління доходять до нас імена одер­жимих звитяжців. І осявають наші душі, і осявають нашу мрію. І часто стають закличним взірцем у повсякденнім нашім поступі. Але завжди взірцем для нових і нових поколінь перебуде Дон-Кіхот, хоч Дульцінея і не була віднайдена.



Ізвідки я
«Ізвідки я? Я із свого дитинства. Я прийшов із дитинства, як із країни». Ці слова належать французькому письменнику Антуанові де Сент-Екзюпері.

Дитинство – неповторна пора у житті людини. Зоря нашого життя завжди осяває нас надзвичайно світлою барвою. Адже саме у дитинстві, у теплі родинного середовища, зігрітого при­сутністю батька – матері, формується особистість, визначаються її орієнтири, естетичне кредо, визріває і формується життєве покликання.

Я щасливий, що іще застав той час, коли в родині в особ­ливому пошанівку були батько – мати. Із раннього дитинства нас привчали до посильної праці. Спершу ми пасли гусей, потому нам довіряли телятко, і аж опісля приставляли корову пасти. У суботу перед неділею, а й перед Роковими святами ми замітали двора. Так виховувалася любов до праці. Праця ставала і обов’яз­ком, і радістю.

Саме у родинному середовищі у першу чергу формуються основи особистості.



Мистецтво перекладу
Моє слово про художній переклад. Справжній художній переклад – це високе мистецтво. Як часто вершини світового письменства у добрих перекладах діють на нашу душу могутньо.

Узимку я часто відвідував Національну оперу. В основному ішли вистави світової класики. Спів виконувався французькою, італійською мовами.

Усе діяло на душу у комплексі. І оформлення сцени, і самий інтер’єр театру, і гра акторів, і сценічна поведінка акторів. Але ось на титрах я упізнав переклади Максима Рильського і Миколи Лукаша. І це у сприйманні вистави подіяло на мою душу також дуже могутньо.

Художні переклади не тільки наближають до нас шедеври світової літератури, але і нашу літературу вводять у світовий контекст.

Як часто високі художні переклади наближаються до ори­гі­налу, а то і являють нову прекрасну барву. Як отой Тичининський переклад:

Буря небо криє млою,

Вихрить снігом де хотя.

То завиє звіриною,

То заплаче, як дитя.

Як тут не згадати видатних наших перекладачів Максима Рильського, Миколу Лукаша, Григорія Кочура, Бориса Тена.

Може, я мало освідомлений із сучасними українськими перек­ладами. Іще плідно працюють у царині художнього перекладу Анатоль Перепадя, Михайло Литвинець, Андрій Содомора зі Львова. А із молодших не можу назвати імен. Якось у київській книгарні мені потрапила на очі збірка поезій Анни Ахматової. Переклала якась жінка. Ім’я забулося. Я прочитав одного відомого вірша. І думка побігла: «А краще я читатиму вдома Анну Ахматову в оригіналі».

Свідоме і підсвідоме
Моє слово до теми. Говоритиму про підсвідоме у художній творчості.

Поняття підсвідомого пов’язане із таїною, із загадкою таланту. Річ у тім, що великий талант акумулює у собі художній досвід попередніх поколінь. Сказав хтось. Якщо з’явився Гете, то двадцять поколінь німців жили не даремне.

Момент підсвідомого дуже відчутний у творчості нашого Миколи Гоголя. І то не тільки у творах з української тематики, а і в «Мертвих душах», і в Петербурзьких повістях («Ніс», «Шинель» та ін.).

Поняття підсвідомого часто пов’язують із Божественною природою художньої творчості. Микола Гоголь, подивовуючись «Мертвими душами», зізнавався, що не може бути такий сюжет від людини, що це зіслано ізвиш.

Свій світовий шедевр «Лісова пісня» Леся Українка писала в ущільненому часі також на спалаху пульсації підсвідомості. Про це і зізнавалася у листі, як товпа образів огортала її цілковито до знемоги.

У дев’ятнадцятому, двадцятому століттях дослідники психо­логії творчості чільне місце відводили проблемі підсвідомого. Це професор Веселовський, академік Жирмунський, Виготський, наш Іван Франко («Секрети поетичної творчості»).

Момент підсвідомого може активно пульсувати тільки в умо­вах суспільної свободи для творчої особистості, у відчутті внут­рішньої свободи.

Іще приклад. Соціалістичний реалізм відкидав поняття підсві­домого у художній творчості. І як скоро «творива» соцреалізму зазнали цілковитої деструкції. Але завжди будуть для світу манливими і загадковими твори, написані ув активній пульсації підсвідомого.



Пліткарство
В однім кінці села чутку, новину ніби запущено, і миттєво у другий кінець села чутка перенеслася, новими зінакшеними смислами обростаючи. Так плітка витворилась.

Чи є пліткарство національною рисою нашого народу. Якоюсь мірою так.



Про чорного кота
Але це несправедливо упала послівка на чорних котів. А між тим чорні коти – найніжніші сотворіння. І в цьому я мав нагоду пересвідчитись.

Кілька років тому я був узяв у брата на Посьолку і приніс до Батькової хати на хуторі чорного котика. Котик виявився кішечкою. Невдовзі і кошенятка завелися. Ах, яка це була ніжна любляча мати. Бувало, що я на кілька тижнів відлучався від дому. Кубельце для кошенят було в старих куликах у клуні, ізвідки був вихід у світ. Кішечка і собі раду давала і малі доглянуті зоставались.

А коли я повертався додому, то кішка бігла мені навстріч, віддаляючись од хати з півкілометра. Я брав кішечку на руки. Вона пригорталася до мене довірливо. І зворушення сильне сходило на моє серце. Що у миттєвості оцій струменіла з’ява великої любові.

Переживання негоди
А ви знаєте, що і негода, якщо вона не переходить у стихію і не зриває із будинків дахи та не вириває дерева, діє на нашу душу умиротворююче, заспокоює, уводить її в меланхолійний настрій. Скільки поезії, наприклад, бринить у раптових краплях дощу, коли «спус­тила хмарка на луги мережані подолки», або коли вишумлює біла заметіль.

У дощовій похмурості я часто уявляю Скандинавію. І думки мої ідуть про Кнута Гамсуна.

Але найяскравіший спогад із дитинства. Коли я забирався у клуні аж під солом’яну стріху на свіже запахуще сіно. Починався дощ. Буквально над моєю головою. Але я перебував у захищеності. Ах, цей дощ бринів, як музика. Як прекрасна музика на ціле життя.

Найвищі цінності життя
Найвищою цінністю життя є саме життя. Вам доводилося спостерігати схід Сонця. І чи серце Ваше не переймалося звору­шенням – яка ж це дивина світу. Й ізнов захід сонця. Чи не та сама дивина.

Ви спостерігали квіти у квітнику вранці. Вони вітають Вас, вони говорять до Вас. Вони співають. Співають не тілько окремі квітки, а й окремі пелюстки.

А яке зворушення покладає на наше серце переживання утворів мистецтв.

Усе це найвищі цінності життя.



Моральні цінності
Це Альберт Ейнштейн вважав, що моральні якості особистості мають значення вище, аніж властивості особистості інтелек­туальні.

Й ізнов Кантове наблизилось.

Дві речі підносять нашу душу високо. Зоряне небо, що над нами, і моральний закон, що є в нас.

Моральні цінності у нашому народі завжди пошановувались дуже високо і пов’язувались із традиціями і звичаєвістю.



Родинні реліквії
Якось улітку я відвідав у рідному краї самотню вісімде­сяти­п’ятилітню жінку Олену. Її хата стоїть посеред ліса. Колись ця хата стояла навидоці, на пісочку. Але от років сорок п’ять тому висіяли ліс, і хата опинились у лісі, невидимою для ока людського стала, віддалеки. Сосновий бір довкола. Живе Олена сама в хаті, хоча діти й онуки помагають, а зі своєї хати іти не хоче.

Олена запросила мене до хати. Невеличка стара хата. Дві кім­на­ти, інтер’єр, який сильно зворушив мене. Усе тут за звичаями і тра­дицією. І домоткані килимки на підлозі, і вишивані рушники, і подушки.

Але – о, диво! – усі стіни обставлені фотокартками у рамках. Фотокартки давні, пожовклі по окрайцях декотрі і більш новіші. Чоловіки і жінки, хлопці й дівчата, у вбранні цивільному, у строях народних, національних, а й у військових строях декотрі.

– Я не самотня у своїй хаті серед ліса, – каже Олена. – На мене зі стін дивляться очі нашої великої родини. Декотрі із них уже за далиною, а декотрі серед нас іще живі.

Коли я вийшов із цієї дивної хати, то у моїй сутності могутньо забринів поклик предків.

Культура
Культура – поняття багатозначне і багатовимірне. Кажуть про культуру поведінки, про культуру спілкування, про культуру обробітку ґрунту.

Але в моїм розумінні і в моїм осяганні культура – це насам­перед утвори мистецтва – музики, літератури, малярства. Ці мистецтва високо підносять людський дух і кладуть на наше серце такі дивні переживання.



Береженого Бог береже
Життя – це високий дар Божий. А наше тіло – це храм духа нашого. І добре, коли людина з юних літ перейметься усвідом­ленням, що цінності означені треба берегти й дорожити ними. Це як і тією істиною, що бережи честь замолоду.

Отож, по-моєму, не завжди побажано, а чи й годиться іти на від­чайдушний ризик, коли небезпека для життя може бути оче­видна.

Але є могутній поклик пригод. Задля пізнання дивини і таємниць цього світу.

Російський поет Микола Гумільов відправився в Африку в пошуках пригод. Там він часто ішов на ризик. Наприклад, пере­ходив над прірвою вузенькою стежечкою, викликаючи подиву­вання у тамтешніх жителів.

Але це уже було щось інше.

Щастя
Є у російського письменника Івана Буніна, який дуже любив Україну, такі рядки:

Мы мало видим, слышим, знаем –

А счастье только знающим дано.

А й справді, яке це щастя, спостерігати, відчувати, пережи­вати цей дивний і прекрасний світ. Зустрічати ранок, схід сонця, і проводжати увечері сонце до заходу.

Хіба це не щастя, кожного ранку вітати посмішкою людські лиця на вулиці, безліч різних облич. Хіба це не щастя – любити цей світ, любити людей, любити когось, окрему особу і відчувати порозуміння.

Відбиток у пам’яті
Два місця на Землі зоставили у моїй пам’яті виразний від­биток.

Це хутір на Рівненському Поліссі, де я народився. Яка гармонія у природі панувала тут іще в повоєнні роки. Річечка звивиста на переміллях безперервну пісню співала. Сіножатки по весні ніж­ним квітом барвисто укривались. У гайку вільшиновім соловейки виспівували переливчасто, й інші птахи перегукувались.

Але де усе тепер те? Річечку перекопали, гайок вирубали, сіножатки попереорювали. Зовсім одмінний ландшафт витво­ривсь. Була краса тільки відбиток у пам’яті зоставила.

Друге місце, яке ось уже протягом тридцяти семи років є дорогою незмінністю для мого серця – це центр, історичне середовище Київа. Я іще пам’ятаю поетичні дворики побіля Хрещатика, на Подолі. А у проміжку між будинками на Великій Житомирській як милували зір квітники і травиця килимком постелилась. Іще років десять тому у цьому місці одного ранку я застав коня. Зворушливо як. У самісінькому центрі великого міста пасся кінь.

Але де те усе тепер? Сьогодні я прогулювався Пейзажною алеєю. Новітні поруйновники прекрасного міста переступили бруківку, і прохід відвойовуючи у жорстокій агресії своїй.

Униз глянув на Гончарі. Господи, що ізроблено зі святим історичним середовищем. Будинок на будинкові.

І ця розправа над прекрасним містом, як і над серцем людини, відбувається на очах міліонів.

Промовиста прикмета нашої доби!



Порядність
По-моєму, що творить порядність людини – це її вірність слову, яке вона дає, слову, яке зронює зі своїх вуст. Щоби слово ніколи з ділом не розходилося. Як це завжди приємно, зворушливо і пре­красно! І як це завжди підносить культуру людського спілкування.

Бо коли людина дає слово, а не несе за нього бодай найменшої відповідальності, слово обіцяного зійшло з вуст, і вітер розвіяв його – то це вже буде непорядність. І на нашу душу кладеться огірчення, заронюється зневіра. Ми заломлюємося у вірі в людину.

Про таких людей іде неслава. Як сказав наш видатний байкар: «Кому вдалося раз збрехати, тому вже віри більш не ймуть».

Отож, коли ви даєте слово, обіцяєте щось – неодмінно намагайтесь сповнити. Й коли побачення, ділове, у закоханні побачення визначаєте – то неодмінно приходьте, намагайтесь бути вчасно. І ваша порядність винагородиться.

На жаль, що слово із ділом розходиться – промовиста ознака нашого часу.

1   ...   19   20   21   22   23   24   25   26   ...   29


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка