Висока дивина світу барви І звуки хутора



Сторінка22/29
Дата конвертації05.05.2016
Розмір6.5 Mb.
1   ...   18   19   20   21   22   23   24   25   ...   29

Про поезію
Це справді велике диво, що складені у певному порядку слова (вірші) діють на людську душу дуже могутньо.

Щось мріє гай

Над річкою.

Ген неба край –

Як золото.

Мов золото – поколото,

Горить – тремтить ріка,

як музика.

На моєму столі лежать збірки поезій Павла Тичини, Івана Буніна, Максима Рильського, Анни Ахматової, Поля Верлена та ін. У час, коли настрій хитається, нестійкий, я беру перед себе книжечку поета. І досить прочитати кілька віршів, як настрій вирівнюється, на тихі води випростується.

Я люблю слухати вірші різних поетів із радійних передач. Дуже часто розпізнаю, визначаю авторів поезій, що їх чую уперше. Але принаймні завжди вирізнює моя свідомість художню справжність з-поміж графоманства.

Висока поезія діє на людську душу так само сильно, як і добра музика. Як і взірці малярства.

«Живопис – це поезія, яку бачать, а поезія – це живопис, що його чують» (Леонардо да Вінчі).

Й іще наблизились слова Кнута Гамсуна про поезію:

«Я відчуваю поезію в чужих віршах, я захоплююсь ними, я плачу над чиїмись рядками, і сльози скапують на груди, але сам я не вмію робити віршів. Не раз і не два небо обдаровувало мене осяянням, але я відсторонював його проміння. Досить і того, що я торкаюсь цих квітів, і у мене на руках зостається пилок».

Поезія діє на людську сутність і зціляюче. Видатний поет двадцятого століття Йосиф Бродський пропонував продавати поетичні книги при вході до аптеки. І тоді потреба у ліках відпаде.

Прочитуймо, слухаймо високу поезію. У ній бринять струни людської душі.



Поет і час
Лист до радіо «Культура». І. Передерій.

«Я із цікавістю слухав дві Ваші передачі. Вірші Василя Голо­бо­родька про птахів. Ваші коментарі і Ваш голос радійно-пре­красні.

А спогад мій побіг про Василя Голобородька із 60-х років ми­нулого століття. І стаття Івана Дзюби про нього у журналі «Дніп­ро» – «У дивосвіті рідної хати».

Багато із тих справжніх уже за далиною, інші ж розчинились в компромісах.

Й подумав я тепер про жорстокий час і про поета. Що у злих десятиліттях у глибинці не загубився поет. Що пульсування його художньої свідомості триває. І осяяння зійшло на мене. Яка ж і велика сила художнього слова, який і могутній поклик творчості, що його не спинити.

Сам я ніколи не писав віршів. А от читати і слухати високу справжню поезію люблю. Як і музику.

Нехай у «Поетичній мозаїці» звучать вірші Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, Павла Тичини, Максима Рильського, Володимира Сосюри, Андрія Малишка, Євгена Плужника, Бог­дана – Ігоря Антонича, Василя Мисика, Володимира Свідзинсь­кого, Миколи Вінграновського, Василя Симоненка, Василя Стуса, Леоніда Кисельова, Степана Будного й ін.

А із світових нехай звучать вірші Уолта Уїтмена, Еміля Вер­харна, Рембо, Апполінера, Олександра Пушкіна, Поля Верлена, Максима Богдановича й ін.

І нехай не сусідує ця поезія із графоманськими й сірими віршами деяких сучасних авторів. Чиї імена і на слуху, але не осяяні художньою справжністю.

У культурі не можна толерувати. У культурі існують рівні.

Дякую, що прочитали.

Андрій Кондратюк».



Веснянки
Наша хата стояла на хуторі побіля річки – метрів десять від річки. А над самою річкою, у прибережні вільхи упираючись, лежало дерево – колоди і бруси. Нова хата замишлялась. І було це по войні. І був я тоді іще дитиною. До десяти років.

А коли весна наставала, надходила, «іде весна», то радість для моєї душі була несказанна і невимовна. Видива доокруги розстелялися і пахощі розлягалися.

Ось вечір на хуторі. Води з берегів річки вийшли на увесь луг і аж до полів по той бік берега розіллялися. Місяць повновидий над Микитиною хатою зависнув, таємничістю землю опови­ваючи. Місяць у дні вод віддзеркалювавсь, і срібляста дорога крізь водне плесо постелилась. Шумовиння одне. Води могуть свою свят­кують. Торжество води. А пахощі весняні п’янкі моє юне життя із хати невтримно на простір світовий ведуть.

А біля дерева над річкою уже хлопці й дівчата зібралися веснянок співать. Співають уже. І «Пливе човен води повен...», і «Очерет мені був за колиску...». Цю пісню то у нас по войні і не ве­лено було співать. Крадьки співали. Щоб енкаведисти не почули. Бо як почують, да упізнають, хто співав, то неодмінно виловлять, до тюрми озьмуть, катувать, мордувать будуть і строк дадуть. Пісню вважали банедрівською. І в голову енкаведистам не йшло, що пісню цю написав колишній чекіст Дмитро Фальківський, який потому ж і самими чекістами був замордований.

Я малий також стояв побіля співочого гурту. Веснянки тво­рили диво над водами, над хуторами ближніми і дальніми, над хатами, що привидами бовваніли у досяжній окові далині, у під­небеснім просторі. І звучали, як гімн молодому життю, як хвала весняному пробудженню.

Веснянки творили диво і у моїй юній душі.

Веснянок співали хлопці і дівчата, коли й води із лугів у береги річки поверталися, увіходили. Веснянок співали і тоді, коли луги блідою ніжною зеленню укривалися. По тій зелені із мулу річко­вого золоті сонечка удень масово спалахували. Купавниці. Жовте латаття. Калюжниця.

А одного вечора було. Сталося. Хтось на тім березі річки про­шмигнув, затупотіло у бік кладки. Хтось завважив, і співать пере­стали. Принишкли, за клуню, за хату, поміж деревами пороз­біглися. Не інак, як чекісти, енкаведисти підкрадаються. Уже на Болітці, по цім боці одиноке тупотіння чуть. Я стою посеред двору і Батько посеред двору стоять. Що вже буде, то нехай вже і буде. Що має буть. Кого мають брать, то нас із Батьком першими забе­руть. І мордуватимуть.

Стоїмо. Аж постать до нас наблизилась.

– Петро!!! – Зрадніло Батько.

Хтось за клунею чи поміж дерев почув. І ураз усі хлопці і дівчата у гурт під дерево збилися. І Петро уже серед нас. І голос його дзвінкий захеканий тільки і чуть:

– Я іздалеку, ще у Дуброві почув, що співають десь тут, і бігти з чемойданом став, щоб устигнуть до вас, щоб не розійшлися. Біжу, біжу, зостановлюсь, прислуховуюсь, голоси знакомі хочу упізнать, а не впізнаю. Ізнов біжу з чемойданом...

Сей Петро був забраний на каторжні роботи у Німеччину. А потім іще добивав німця у совєцьких військах, по войні іще й служив у Совєцьких військах. Але от і додому повернувся.

Пісня замовкла, стишилася. Розпитувальне тихе насторожене тільки чуть:

– Ну то як там, Петре, було. Розказуй?

– А як було. Отако. Стоїмо під кущами на пагорбі. А з далини прямісінько на нас танки із хрестами сунуть...

Усі нашорошені принишкли, оповідь бувальця, а свого хуто­рянина вислуховують.

І я малий тії переповідання вухом своїм схоплюю, ловлю. Дивно так. Під самісіньку нашу хату далекі дивні світи і пережи­вання наблизились, підступились, станули.

Затим ізнов пісня, ізнов веснянки. А я тільки голос дзвінкий Петра ловлю, вирізнюю. Дивина та й годі.

Отак співали у нас на Поліссі веснянок по войні.



Чистий четвер
Передвеликдень. Благісне передчуття свята. Як пригадую я зі своїх дитячих літ. У нас на хуторі посту тоді дотримувались твердо. Навіть діти.

У чистий четвер, як правило, у нас із самого ранку і аж до вечора дотримувались посту цілковито. Увечері були пісна вечеря. Як нагадування про «Тайну вечерю», яку я любив із ікони видив­лятись. І хоча в посту душа цілий день перебувала, але втома не нагорталась. Дух високо підносивсь. Весняне повітря ряхтіло, прозорилась далина. У піднебеснім просторі струменіла ідея про­ростання. Усі хутірські хати уже світло вибілені. Й крізь чорне га­луз­зя дерев дивилися манливо ясно. Чорне галуззя дерев зеле­ного очікувало тремко. Усюди, скрізь уже прибрано, чисто. Бла­гісні передчуття свята огортали і людську душу і увесь світ.

Чистий четвер.

Народ пам’ятає своїх героїв
Недавно, а точніше, 15 травня, у містечку Березне Рівненської області відбулося відкриття пам’ятника Отаманові «Поліської Січі» Тарасові Бульбі-Боровцю. Це герой поліського краю в часи другої світової війни. Його рідне село Бистричі за вісім кілометрів від нашого хутора. І люди старшого покоління у нас іще пам’ятали його.

Це був самородок. Але освічена і мудра людина. Також літератор, журналіст. Відома його книга «Армія без держави». А його знаменитий лист до Еріха Коха заставив мене здригнутися. Я зустрічав у збірниках й інші документи. Вони вирізняються емоційністю, діють на серце і розум проникливо. Принаймні від­різ­няються від усіх інших офіційних документів періоду другої світової війни. Своєрідний почерк.

Щойно німці увійшли, уступили у наш край, як Тарас Бульба-Боровець одразу зорганізував «Поліську Січ», багатотисячну армію. Повстав партизанський рух спротиву, що й став основою Української Повстанської Армії.

На відкриття пам’ятника прибуло багато людей. З’їхалися з цілого краю, з усієї області. Із Канади приїхала племінниця героя, при якій Отаман добував віку. Уже також старенька жінка. Капе­люшок білий, як квіточка, тілько сяє.

Маленьке містечко, а велелюддя безмежне, як море. І дух любові й піднесення струменить у піднебесний простір.

Народ пам’ятає своїх героїв.



Чи усе можна пояснити
Але чи завжди ми можемо пояснити а найближчій навіть людині найелементарніші речі. Далебі ні. А як би не силкувалися часто ми.

А хіба завжди можна пояснити поезію, музику й інші мис­тецтва. Їх треба відчувати і переживати.

А хіба можна пояснити моменти, миттєвості закохання. Це також треба відчувати і переживати. Стани людської душі, пре­красні моменти людського спілкування хіба завжди можна пояс­ни­ти. Усе це також у сфері наших переживань, як осягання пре­красних миттєвостей цього дивного світу.

Недавно я побував у своїх рідних краях на Рівненщині.

У Рівному сталося. Настрій у мене був пригнічений. Обставини.

Біля переходу вулиці на автовокзалі. Постук палиці об асфальт чуть. Незрячий. Промацування палицею світового простору.

– Праворуч... – кажу я.

– А ні. Ліворуч... – обізвався молодий іще чоловік, темнотою уражений.

Затим:

– А переведіть мене, пане, через вулицю. Бо у цьому місці узимку мене збила машина.



Я беру чоловіка під руку. І ми йдемо на зелене світло. Й тепло неймовірне од його руки, енергія добра огортає мою сутність суцільно.

– Ви людина віруюча? – ствердно запитує супутник уже.

– Так...

– Ви, напевне, із Львівської чи Івано-Франківської області? У вас акцент такий... – ізнов запитання.

– Ні, я із Рівненської області.

І вже кортить мене і чоловікові щось таке із душі сказать:

– Якби ви тільки знали, пане, яка у Вас гарна душа. Ваше серце бачить набагато більше, аніж ми видючі...

Чоловік зворушився. І на моє серце зворушення сильне зійшло.

– Вас, може, іще кудись провести? – запитую уже на тій стороні вулиці.

– А ні. Тут я уже сам піду.

Я віддаляюсь у своє спрямування, а випадковий зазнайомець – у своє.

І я відчуваю, словами цього не передати, не пояснити, як мій пригнічений обставинами настрій невидимо розсіюється. І душа на тихі води випростується.



Півень
Але у народній свідомості і в народних уявлюваннях півень вісник ранку, вісник пробудження од нічного сну, вісник світанку. Піють півні перші, піють другі, піють треті.

Із Євангеліє: «Він же (Спаситель) прорік: «Говорю тобі, Петре, – півень не заспіває сьогодні, як ти тричі зречешся, що не знаєш Мене»...

І в Шевченка: «Ще треті півні не співали, Ніхто нігде не гомонів. Сичі в гаю перекликались, Та ясен раз у раз скрипів».

Півень указує нам пору доби, часто своїм піянням звістує пере­міну погоди. Коли півень свій голос подає, то це завжди звучить, як несподіванка.

Я застав іще той час, коли у нас на хуторі не було годинників, і настання ранкової пори ми звіряли за піянням півнів.

З півнем у народних спостереженнях асоціюється калина. Грона калини такі ж червоні, як і пір’я півня.

Ось які надзвичайно образні, барвисті загадки про цю рослину:

«Сидить півень над водою з червоною головою», «Стоїть півень над водою з червоною бородою», «Стоїть півень над водою, трясе бородою», «Сидить півень на яворі, спустив крила кровавії».



Передбачення
Ах, як часто кортить нам розсунути, відкрити завісу май­бутнього, забачити, а що ж сховане за серпанком невідомості, що являть нам грядущі дні. Та, на жаль, розсунути цю завісу нам не дано.

Але я хочу говорити про художнє передбачення подій. Образ майбутнього як часто уже сконструйовано у впізнаванних обрисах на рівні підсвідомості мистця. Згадаймо фантастичні твори Жюль Верна. Як скоро те, що теплилося у проглядуванні письменника, й осявало його мрію, стало реальністю. Хто би міг подумати у ті часи.

А візьмемо факт із життя російського поета Миколи Рубцова. 19 січня 1971 року він написав, рядки із його вірша:

Я умру в крещенские морозы...

А рівно через рік, 19 січня 1972 року загинув. Жінка, яка була причетною до смерті поета, я читав її спогади, писала, що вона не хотіла його смерті, але навіщо їй судилося стати причетною до цього художнього пророцтва.

Про пісні 60-х років
«На долині туман...», «Марічка», «Пісня про рушник», «Ой ви очі волошкові»... та ін. Тепер ці пісні у повторюванні завжди повертають нас, нашу душу у час нашої молодості, в пору романтичну і будять ностальгійне нагадування.

Але тут треба згадати про час, про ситуацію, коли ці пісні створювались.

Це був час, коли у повітрі бриніла «хрущовська відлига». Подих відносної свободи зродив могутній поклик творчості у спряму­ванні до художньої справжності. І це стало помітним, відчутним в усіх видах мистецтв, в усій художній культурі взагалі. Я пам’ятаю той час. Серед творчої інтелігенції запанувало піднесення. У художню культуру входила правда. Несміливо, але входила. Твор­ча особистість відчула часткову розкутість. І це зродило нові прекрасні з’яви і явища. Критик і літературознавець Іван Дзюба, поезія Миколи Вінграновського й Івана Драча.

Але як скоро ізнову повіяли холоди, відлигу «хрущовську» змінили люті заморозки. Й розігралися людські трагедії. Однією із великих трагедій цих нових віянь стала трагедія Володимира Івасюка.

Та поезія, художня культура, що запульсувала могутньо у короткім проміжку, стала класикою. Й пісні 60-х років бринять як манливе ностальгічне нагадування.

Думаймо про них
Я часто думаю про людей, які переходили Київ, і їхня при­сутність відчутна повсюдно.

Коли я буваю на Подолі, то зупиняюся біля пам’ятника Григорію Сковороді. І високе наповнення огортає мою сутність. І я бачу, чую «незмиті вічності дощами сліди Сковороди». На Володимирській гірці до мене наближається із глибини минулого мрія Миколи Гоголя. У ранкову й вечірню пору я люблю стояти у затінку великої майже чотирьохсотлітньої липи біля поруйнувань Десятинної церкви. Старе дерево, а у час цвітіння пахощі такі ж свіжі, як і у молодих липок. Я тоді думаю, думки мої ідуть про видатних людей, які тут перебували в різні часи. І сутність мою огортає благісне випромінювання.

Я зупиняюсь і довго можу простоювати біля музею Павла Тичини. Тоді у думанні моїм бринить лагідна поезія нашого геніального поета, поета жорстокого віку.

Біля меморіальної дошки Віктору Некрасову у Пасажі на Хрещатику спогадування біжить. А і я його знав. І була розмова при одній стрічі.

На Андріївському узвозі я розглядую меморіальну дошку Григорові Тютюннику і згадую наші із ним стрічі. Й ізнов могутнє наповнення огортає мою душу і високо підносить дух.

Думаймо про них. Їхня присутність наповнює наше місто благісною енергією.



Реліктові пісні Полісся
Чи про «низини» це, а чи про «вершини» культури ідеться, але хочу згадати про таке світле явище у нашій пісенній культурі, як відродження давньої реліктової пісні.

За останні п’ятнадцять років на Поліссі, зокрема, я знаю, на Рівненському Поліссі з’явилося багато співочих гуртів, які від­роджують давню реліктову пісню, яка іще не загубилася, не зникла цілковито, але із покоління до покоління передавалася, і бринить у серцях старших людей. Це перлини неоціненні. Яка прекрасна барвиста мова, який мелос. Сучасні цивілізаційні процеси нівелю­ють первісні мотиви у фольклорній творчості. А душа ж наша стримить до джерел, до первотин у художній культурі. Світ спраг­лий стає на відчуття первісного, і це звучить уже як несподіванка. А тому роля таких фольклорних гуртів, що збирають неоціненні перлини, надзвичайно велика. І роблять це вони на одному влас­ному ентузіазмі. Як би було побажано, щоби цей ентузіястичний порив одержимців діставав підтримку і на державному рівні.


Діти і ми
Ах, як багато в чому ми повинні навчатися у дітей. І в першу чергу природності і правдивості у поведінці й почуттях.

Композитор Бетховен, оглядаючи свій тернистий шлях, сказав, що тяжкі переживання не вибили із його душі любові до природи і до дітей.



Коли згасає надія
Уже спогадується, який порядок існував на Майдані у зимові дні при міліоннім зібранні людей. Осяйні, повні надії лиця. Ніхто нігде ні смітинки під ноги не кидав.

І от ранок після святкування днів Київа. Майдан і Хрещатик засмічені цілковито. Під ноги кинули символіку. Потоптали, пішли по ній.

У чім причина? А це високо тоді узимку над Майданом бри­ніла надія. Тепер надія згасла, розсіюватись стала, і ми обернулися в інший стан, зінакшились.

Числа
Числа мають уплив на людину протягом усього її життя. Під дією чисел ми перебуваємо повсякчас, ведучи відлік усім нашим дням і рокам, ба навіть годинам і хвилинам.

Уявіть собі ситуацію. Що ми опинилися б без чисел і втратили б відлік часу. Й тоді життя наше перетворилося б у хаос.

Пам’ятаєте, як пильнував Робінзон Крузо на самотньому острові за відмітками, які він позначав кожного дня. І як стриво­жився, коли одного разу збився з ліку.

Щось подібне переживали і Ликови, оті, що у відлюдді в тайзі перейшли цілі десятиліття. Якою це бачилося для них трагедією, коли також були збилися із ліку.

Числа бринять у нашій сутності уже на рівні підсвідомості.

Деякі числа, 666, 13 та ін., діють на нас магічно.

В основі музики, такту, гармонії іще від Піфагора, – також числа.

Без чисел нашого життя ми не уявляємо.



Успіх і гроші
Сучасний світ перебуває у владі грошей. Гроші мають зараз­ливо спокусливу властивість. Хто їх багато має, то перейнятий цілковито тим, щоб іще більше їх мати. І це часто витворює не тільки трагедію особистості, а й суспільну деформацію.

Це прикмета, а й парадокс нашої доби. Що гроші поруйнували і доруйновують природу, наше довкілля, красу світу, у якому жи­вемо. Причому, за висновками учених, цей процес прогресує неухильно і вже став незворотним.

Гроші є причиною соціальної несправедливості, і витворю­ють нерівні умови існування і самореалізації для багатьох. Кон­центрація грошей в руках небагатьох, наразі ідеться про гроші на­грабовані, губить таланти, не сприяє успіху обдарованих, але не маєтних особистостей. Це також трагедія не однієї душі.

Гроші руйнують прекрасні пам’ятники архітектури. Їх просто зносять часто, замісто вибудовуючи неглемезді сучасні споруди. І все заради грошей. На наших очах щезають поетичні міські закутки, деформуються цілі ансамблі.

Влада грошей над людськими душами і світом могутня. Щоби тримати серце в чистоті, треба боятися влади грошей. Коли гроші цілковито заволодіють людським серцем – це пагуба для душі.

Акапельний спів
Спів без супроводу. Це співає сама природа, первісно співає людська душа. Із глибини душі струменить потаємна інтимізована мова.

Мати співає колискові пісні. Мати із глибини своєї душі пере­дає дитині одвічну пісню любові, у словах переказує лагідну дивину цього світу. Дитинка посміхається ангельською посміш­кою. І засинає. І дивина світу кладеться у її серце назавжди.

Акапельний спів має давню традицію. Українець співав у пра­ці й в одпочинкові, у горі і в радощах. Бриніли найпотаємніші стру­ни душі і виливалися зворушливим співом. Співали веснян­ки, пісні жниварські і гребовицькі. Пастух співав на роздоллі.

У розхристаному сучасному цивілізаційному світі як часто наша сутність стримить до джерел, до первотин. І хоче почути пісню із глибин душі, відчути барву первісності. А тому акапель­ний спів має перспективу.



Стрітення
Свято, довго і тремко очікуване колись на нашому хуторі. Як і Симеон у давнину тремко очікував, кажучи. Що не відійду, поки очі мої не забачать Месії. А коли увели у храм Дитятко, коли забачили Його очі Симеонові, то і сказав він. А тепер відпускаєш раба Твойого, Господи!

У нас на хуторі Стрітення чекали тремко із надіями ще й тому, що вірили і казали: «На Стрітення зима з весною зустрічається». І прикмету у цей день вивірювали: «Коли на Стрітення на призьбі півень води нап’ється, то на Юрія віл напасеться». Тобто коли від­лига на Стрітення буде, то і ранньої весни можна очікувать.

А за спостереженнями, за вивірюваннями селян, то так воно переважно і бувало.

Із стіп злежаности пам’яті моєї спомин прилинув, повстав.

Коли 15 лютого 1950 року, на Стрітення я до школи із хутора ішов, то іще у морозі скута земля стояла, і сніг у сонці ярім сріб­лився, іскрився.

А коли із школи додому ішов, повертався, то сніги у води перетворюватись почали, потверджуючи одвічний закон про не­зни­щенність матерії, й струмки, ручаї із полів потекли. А як рова переходив я, то на дні його уже струмок доволі широкий свою веселу пісню співав. Я хотів його перескочити, да у воду зі снігу нога зісковз­нулася. Забрьоханий, із ногами мокрими додому повернувся.

Але з того дня, від Стрітення уже й почалася весна. Така рання тоді була весна.

Земне і небесне
Якось увечері я по радіо «Культура» слухав музичну передачу. Передавали старовинну музику. Cальєрі і Моцарт. Виконавець: якийсь сучасний німець. На інструменті якімсь такім тонкім. А чи то скрипка, чи то клавесин. Проникливо так виконував. Cей німець спеціалізується у виконанні, в імпровізації старовинної музики. Як найточніше відтворити її у тім часі, у наближенні того часу до нашої душі, коли вона і зроджена була. Ах, як часто стримить наша душа до джерел, до первотин, як кортить нам у ми­нуле поринути, тишу й безгоміння давніх епох переживать. От саме посприяти нашій душі у цьому і хоче цей сучасний ні­мецький виконавець старовинної музики.

Його імпровізація справді зворушувала мою душу аж надто. Й іще таке. Cальєрі і Моцарт. Моцарт і Cальєрі. Одразу й відома версія спогадалась. І твір Пушкіна на цю вічну тему.

Дивно іще так. Музику Cальєрі слухати чи не уперше довелось мені. А також добра музика, елегійна. Нагадує про час, у якому людській душі іще почувалось затишніше, так первісність в дооколі іще не потривожена цивілізаційними зрухами стояла.

Але от музика Моцарта в імпровізації цього німецького вико­навця зазвучала.

І подумав я, зрівнювання до мене наблизилось. Що музика Cальєрі – це іще земна музика. А музика Моцарта – це уже не­бесна музика. Земне і небесне.

Хата
«В своїй хаті своя правда і сила, і воля». Тарас Шевченко.

«Нема в мене хати». Олександер Довженко.

У обмеженому стінами вузькому просторі коли ми пере­буваємо, то манить нас крізь вікно ступити на стежку, на дорогу й іти, рухатись у простір широкий. Але коли у просторі широкім піднебеснім, у світах далеких ми перебуваємо, то невтримно ма­нить нас вузький простір рідної хати. І тільки тоді сповна спізнаємо ми її незамінну цінність.

Відчуття рідної Батькової хати увійшло в мою сутність дуже рано, на зорі життя. По войні, пам’ятаю, пізньоосінніми, темними, а й чи зимовими іскристими вечорами у нашу хату на хуторі зби­ралися люди. Часто багато людей. Безкінечні розмови, що у них бриніли радість людського спілкування, тривали довго. Розка­зували казки, цікаві захоплюючі бувальщини, а то й просто побре­хеньки, як здогадуватись можна було. У них діяли люті вовки, хитрі лисиці й інші дикі звірі, розгулювали сили злі, демонічні.

Я малий притулявся причаєно десь біля припічка й із завми­ранням серця вислуховував усе те. Було цікаво, а й страшно. Але жахи розгулювали десь там у темнім світовім просторі, од якого мене уберігали тонкі бруси дерев’яної Батькової хати. У цей вузь­кий простір рідної оселі усім темним силам – зась! Й тепла обері­гаюча сила хати уже бриніла у моїм єстві, як найвища цінність.

А потому у мої молоді мандрівні роки як же і манила мене Батькова хата у далеких світах.

Спекотної літньої пори в одному далекому узбецькому киш­лаку мені відвели постіль на ніч у персиковому саду. Угорі високе східне небо. Із далекої пустелі доносилось пронизливе виття шакалів. Поодиноко зривалися і падали під могутньою силою зем­ного тяжіння персикові плоди. Осягання й пізнання Сходу вхо­дило у мою сутність повнозначно.

А уява моя проглядувала далеку путь до рідної Батькової хати, що надія повернутися до неї завжди із тобою. Відчуття рідної хати не дозволяє людській особистості розчинитися у широкому світі.

Ізнов на березі Тихого океану у Владивостоці було осінньої пори. Як сидів я на лавці на Набережній. Хвилі сірі у гладіні морсь­кій губилися у далечині. А у моє думання відчуття, осягання прос­то­ру ішло, нагорталося. Відчуття далечини бриніло. Як же і далеко ізвідси до рідної сторони. Що при одній думці перебувати тут ціле життя і бути похованим тут ставало страшно. Так пригні­чуюче діяло на мою молоду сутність відчуття далекості. Й удалині десь там ясніла Батькова хата. І певність, що до неї можна повер­нутися, високо підносила перспективу молодого життя.

І що би я варт був без Батькової хати уже після того, як Батько відійшли. У важких трудах і терпінню я неймовірними зусиллями утримував цю хату. Смерчі, урагани, вітровії проносилися над нею і шматували її. А хата ізнову оживала в убогості своїй. А як пережить було і хаті, й мені, коли розбивали її за тринадцять років, може, більш тридцять разів, нищачи, висмикуючи із неї усі ужит­кові речі, що надбані батьками протягом цілого життя. Живцем душу виривали із хати, а вона стояла у свідкування.

Але які благісні моменти, миттєвості високі доводилось пере­живати мені у Батьковій хаті. Тут написані найкращі мої сторінки.

У тиші, в цілковитій тиші рідної хати як часто находить на мене незбагненне одухотворення. Я видивляюсь сині тіни по кутках і чую чиюсь близьку присутність. Це дух предків, душі Батька й Матері стоять надо мною. Я дивлюся на гак для колиски у балькові, думаю, що у цій хаті вже ніколи більше не колихатимуть дітей. І мені стає невимовно жаль Батькової хати, якби живої істо­ти. І думаю я. Якщо вже і нетерпеливиться знущатись, то нехай тільки надо мною знущаються. Але навіщо ж над хатою.

Поняття хати, відчуття рідної хати, як власної оселі, окрилює душу українця. Це уже якість національного характеру.

Що мила судженому каже:

Постав хату з лободи,

А в чужую не веди;

Постав хату з маковини

Для своєї любої дівчини.

Тут цінність власної хати іще як знак щастя, родинного життя, достатку.

Українська хата, як вирізнюваний елемент національного буття. Про українську хату ось як зачаровано писав Олександр Довженко:

«Біла з теплою солом’яною стріхою, порослою зеленим окса­митовим мохом, архітектурна праматір пристановища людського. Незамкнена, повсякчас відкрита для всіх, без стуку в двері, без «можна?», без «увійдіть!», житло просте, як добре слово, й законне, немовби створили його не людські руки, а сама природа, немовби зросло воно, як плід серед зелені і квітів».

Пошановувати, доглядати, берегти, прибирати власну оселю було звичаєм українців.

Німецький географ Йоганн Георг Коль, який мандрував по Україні 1838 року, так описує українську хату:

«Українці живуть в охайних, завше підтримуваних у чистоті хатах, які начебто усміхаються до тебе. Господині не задоволь­няються тим, що щосуботи миють їх, як це роблять голландці, але й ще раз на два тижні білять житло. Від того хати на Україні виг­лядають вельми чепурними, немовби свіжовибілене полотно».

В одній казці мати научає дочку перед заміжжям:

«Гляди ж, дочко, як будеш у свекра, то вставай раненько, уми­вайся біленько, вимітай хату і сіни, коло хати поодмітай, попри­бирай; а в суботу ввечері припічок підмаж, долівку вимаж, то тебе і чоловік буде жаловать...»

Мати власну хату було заповітною, на жаль, нездійсненною мрією Тараса Шевченка:

Поставлю хату і кімнату,

Садок-райочок насаджу,

Посиджу я і походжу

В своїй маленькій благодаті.

Змінюється архітектурний вигляд сучасної оселі. Але поряд із великими кошаристими будинками стоять іще й старі хати. Старі хати стоять і по хуторах, часто порожні, як нагадування про життя, яке колись тут процвітало, потверджуючи Сковородинське. Що найбільше щастя в хатиночці малій.

Бережімо стару Батькову хату. Немає більшого щастя на світі, аніж повертатися до батьківських порогів. Батькова хата кладе на наше серце благісне відчуття рідного дому назавжди.

1   ...   18   19   20   21   22   23   24   25   ...   29


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка