Висока дивина світу барви І звуки хутора



Сторінка21/29
Дата конвертації05.05.2016
Розмір6.5 Mb.
1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   ...   29

Родина
Відчуття родини, тепло родинного вогнища увіходить у нашу сутність на зорі життя, відколи і починаємо пам’ятати себе.

На дні спогадів моїх. Тривожні осяйні очі Матері і заспокоюючі мудрі очі Батькові.

У нас була велика родина – аж шестеро дітей. Брати і сестри. І я серед них найменший. І любов Матері до мене була найтеп­ліша. І я це відчував. І крізь усе життя огортає мене Материна любов.

І були важкі й тривожні воєнні й повоєнні роки. І однієї лип­невої темної ночі, тікаючи від німців, Мати несли мене у жита. Я відчував Материне тепло, і хвиля великого заступництва огортала моє єство суцільно.

У своєму вбогому, але багатому на враження хутірському дитинстві я завжди відчував заступництво старших братів і сес­тер. Як вони турботливо й ніжно до мене ставились. І я це відчу­вав. Якщо хтось наб’є мене, то старші сестри і брати завжди засту­палися за мене. «Обніміте ж, брати мої, найменшого брата...»

Це була неповторна ідилія нашого хутірського родинного життя. Коли усі ми у гурті разом були.

Що аж Мати, коли самотні паралізовані зосталися, усі уже порозходилися, призналися якось мені: «Чому я не померла мо­лодою, то ви усі одне одного крізь ціле життя доглядали б, як у ті молоді літа».

У сяйві родинного вогнища доросліємо ми, і у світлі родинно­го вогнища визріває наше проглядування цього дивного і пре­крас­ного світу, біля родинного вогнища формується наша душа і наш характер.



Слово про вчителя
Під сучасну пору авторитет вчителя розхитаний, понижений.

Але я щасливий, що пам’ятаю той час, коли у нас в селі перед молоденькими вчительками сивобороді мудреці від життя скида­ли шапки, кланяючись.

Ці молоді вчительки приїхали у перші повоєнні роки до нас, у Західну Україну зі східних теренів. Се були важкі часи на наших землях.

І крізь пошану усіх наших селян до них бриніла, прозирала повага і любов до науки. Приїжджі учительки навчали нас, унуків і правнуків сивобородих мудреців від життя, грамоти, навчали читати і писати, пізнавати світ.

Я щасливий, що застав іще той час, коли перед учителем ски­дали шапку.

Крила
У мої юні літа я леліяв мрію і в мене виростали крила. Я мріяв побувати у багатьох куточках світу, надивитися багато див, які прекрасні й одмінні там ліси, які дерева і квіти, як вони дивити­муться на мене і випромінюватимуть усмішку і красу. Які гаї і діб­рови, поля і луки, лісові галявини. Яке птаство співоче літає у піднебеснім просторі і які трелі до нашого слуху доносяться.

У різних куточках світу я мріяв зустрічати схід і захід сонця, щоби запам’ятати, чи ця висока з’ява однакова скрізь.

Я уже фізично відчував у передбачуванім проглядуванні, які казкові міста позустрінуться на моїм путі у мандрівках. Як кортіло мені зустрінути велике, дуже велике число людей. Запам’ятати їхні лиця і їхні усмішки, однакові й одмінні. Уже тоді не раз набли­жалася до мене думка, що у різних куточках землі посмішки дітей різних народів однакові. І це мало би переконувати нас, що усі ми є діти Божі.

Багато, дуже багато чого хотілося забачити мені у тих уявних мандрівках. Забачити і запам’ятати на ціле життя. Молода голуба мрія зроджувала крила. І вони виростали кожного дня.

Аж то одного похмурого дня мене було покликано на вулицю Пушкіна у відомство, яке своїм абревіатурним звучанням наганяло жах на кожне живе дихання. Але не пам’ятник великому поетові зустрічав мене у дворику відомства, але пам’ятник залізному Феліксу стояв при вході.

І було сказано мені у відомстві тім, що уже житки не бачити мені, а ні дітям моїм (якби вони були), ані унукам, ані правнукам, ані пра-пра-пра-правнукам, ані на світі цьому, ані у світі тому.

І коли відпустили мене із того дому злоби і тортур, й коли вийшов я, то відчуття охляло сильне нагорнулося на мене, що у мене відрубані крила. Бо оті слідчі як у воду гляділи, всю правду сказали. Так воно і сталося. Протягом довгих десятиліть мої відру­бані крила не відростали.

Але тепер часто, дуже часто у сні, у напівсні, у видиві моя сві­домість ширяє по далеких світах. Уявно мандрую я по краях екзотичних, над пагорбами Індії, побіля Великої Китайської стіни, над джунглями Африки, над латиноамериканськими Кордильє­рами і над скандинавськими фіордами.



Діти і праця
Я щасливий, що застав іще той час, коли праця була у вели­кому пошанівку.

У нас на хуторі колись прилучення дитини до праці почи­на­лося дуже рано, тільки-но дитина на ноги ставала. Для нас праця починалася із гри. Пам’ятаю, ми робили, вистругували із віль­хо­вого прутика маленькі плужечки. Й виорювали нивку, змокрілий після дощу пісочок. Імітували справжню оранку. І як тішилося наше серце, коли «нивка» виорана добре, смужки рівненькі.

Затим уже батьки прилучали до посильної праці доцільної, від якої і користь була.

З шестилітнього віку я уже пас гусей. Затим пішли вівці, корови. В десятилітньому віці я уже пас коня. У віці одинадця­тилітньому ми наввипередки їздили на конях верхи.

Як тільки-но організувався колгосп, то у нас іще орали кінно плужками. Пам’ятаю, дід Мирон учив нас дванадцятилітніх орати. І хто виорав загінку добре, то дід Мирон хвалив і дозволяв іще одну загінку пройти. Й та похвальба знатного ратая підносила наш дух ув осяганні власної гідності.

Часи змінилися, але і тепер, гадаю, саме у родиннім середо­ви­щі дитина має прилучатися до праці. І саме родинне середо­ви­ще насамперед має виявляти здібності кожної дитини, форму­вати у праці характер майбутнього громадянина, забезпечити правильний вибір професії.



Мораль
Моє слово про такий момент моралі, як милосердя, людяність.

На дні спогадів моїх – важкі повоєнні роки. 1947-ий рік. На наших теренах, у поліських надслучанських іще чинився спротив новій окупаційній владі. Тут в екстремальних умовах діяли загони УПА.

У нас іще не було колгоспів. І хоча вбогі ми були, але голоду у класичнім його розумінні ми не мали.

Але 1947-ий рік – це був рік великого голоду у східних об­ластях України і в Росії.

І от тисячі, десятки, може, сотні тисяч людей, гнаних голодом, прибули у наш край, шукаючи порятунку. Цих людей у нас нази­вали «калуженцями». Із Калузької області найбільше було сих прибутних людей. Тінь одна од людини зосталася. Кальоші дротами позв’язувані.

– Ізвідки? – аби-но запитати, так одвіт одразу і раптовий:

– А калужскія ми...

І хоча й самі не дуже багаті були, але рятували сих нещасників, бранців великого пана голоду, як могли. Інколи ділилися останнім.

У нашій хаті на хуторі прибутні люди ночували кожної ночі. Не було де, то розстеляли солому на долівці. Через нашу хату кожного дня переходили інколи десятки людей. І Мати кожному щось уділяли. Хоч небагатенько.

Минули десятиліття. Зінакшився світ, зінакшилися люди. І я не знаю, який чин був би теперішніх моїх земляків у подібній ситуації.

Але той чин моїх земляків 1947 року крізь ціле життя завжди підносив високо мою душу.

У цім моменті наблизились ізнов до мене слова філософа Канта: «Дві речі підносять нашу душу. Зоряне небо, що над нами. І моральний закон, що є в нас».



Візитна картка
Лице людини, її очі, посмішка – ось візитна картка особистості.

Коли уранці я прогулююсь на Володимирській гірці і не по­зустріну жодної людини, то настрій мій не увіходить у піднесення.

Але коли навстріч мені іде людина, і ми вітаємося, і посмішка рівночасно зроджується на наших лицях, то добрий піднесений настрій зарониться, покладеться у душу, у цілу сутність мою на цілий день.

А якось було, сталося. Років два тому. У тім місці Гірки, що побіля Олександрівського костьолу. Біля могутнього дерева стояла юна дівчина. Японка. Схоже, що вона поклонялась дереву.

Із зацікавленням я підійшов до неї. Вона не знала нашої мови а зовсім, і я не знав цілковито японської.

Але ми почали спілкуватися. І це було дуже добре романтичне спілкування.

Я показав юній японці на землю, на дерева, на небо. Вона звернула увагу. А я сказав:

– Як прекрасна земля, як прекрасні дерева, як прекрасне небо, як прекрасний світ, так прекрасна ти.

Вона розцвіла у посмішці і зачудуванні. Вона зрозуміла мене. Й, перехиливши голову, вдячно говорила своєю мовою.

Затим ізнов говорив я:

– Як я люблю землю, дерева і небо, і світ, так я люблю тебе.

І вона ізнов розцвіла в усмішці. Ізнов перейнялася розумінням.

Тоді я скинув шапку і показав свою сивину, руками указав на зморшки на своїм лиці. І запитав:

– Я людина літня, а ти юна. Чи це не заважає нашому спіл­куванню.

Вона аж заносилася у зворушенні. Да й показала ручкою на мої очі і на ділянку серця. А я зрозумів її і переклав на свою мову отак:

– О, ні. Головне – це посмішка і добре серце.

Затим ми спілкувалися іще й ще. І бриніло поміж нами одностайне порозуміння.

Потому юна японка нагадала мені, що їй уже час, пора іти, указавши при цьому на годинника і потопавши ногами.

Ми розпрощалися.

Я віддалявся у свій бік, а японка у свій, у напрямку костьолу.

У якімсь моменті нашого віддалювання я озирнувся. Й у цім моменті озирнулася і японка. Вона помахала мені червоною рукавичкою, а я їй – синенькою. І так через кілька кроків ми одно­часно зупинялися і прощалися одне з одним.

Але ось японка зійшла на сходи, що вели до костьолу. І як сходила вона, ховалася у низинності, так у павзах усе зупинялася і махала мені червоною рукавичкою. Ось сховалася уже японка, руку тільки, д’горі підняту, із червоною рукавичкою тільки видно. Ось мить зупинилась. Червона рукавичка тільки хитається.

Нарешті мить ізсунулась, іншій миті місцем поступившись. Усе.

А думка моя про те уже побігла, о тім біжить, що частина пре­красної миттєвості зосталася у моїм серці, а друга частина цієї миттєвості полинула уже через сибірські простори у далеку східну країну, в країну сакурі.



Критика
У процесі функціонування мистецького твору критиці нале­жить велика роля.

Моє слово про літературну критику. Адже вісь письменник – критик – читач у літературному процесі, у правдивому осяганні художнього твору має значення незамінне.

Я пригадую літературну ситуацію 60-х років минулого сто­ліття. Це були важкі часи.

Чи пробилися б до світла і до світа ранні Іван Драч і Микола Вінграновський, якби не критик Іван Дзюба. А були ж іще критики Іван Бойчак, Євген Сверстюк, Іван Світличний. У задушливій атмосфері заідеологізованості у культурі, й літературі зокрема, вони підтримували пульсування художньої справжності, принаймні усе розставляли професійно на своїх поличках.

Я з великим болем часто проглядую сучасну літературну ситуацію в Україні. Й іще із більшим болем висновую, що наш сучасний літературний процес густо обплутаний графоманством. Графоманів у нас легіон. До графоманів старшого покоління при­єд­нуються графомани молоді. Крізь густе засилля графоманства не може пробитися а будь-яка художня справжність. Раніше ху­дожня справжність не могла пробитися з мотивів ідеологічних, а тепер – причини фінансові.

Але нема у нашому літературному процесі і правдивої фахової критики, у світлі якої сучасна книжкова продукція була б роз­став­лена на своїх поличках.



Світло музею
Музеї треба зберігати, охороняти, музеї треба створювати.

Музеї, експонати музеїв єднають сучасне із минулим.

Особливу манливість для мене становлять музейні експонати, що розповідають, свідчать про життя видатних людей минулого. Вони благотворно діють на нашу душу, випромінюють іскристе сві­чення, огортають нашу сутність позитивною живлющою енергією.

Сучасні цивілізаційні ритми життя зінакшують і людську душу, часто із неї вивітрюються кращі якості. І видатні особистості ми­нулого як часто слугують світлим взірцем для виховання харак­теру і почуттів.

Із стіп злежаности пам’яті наблизилось. Як улітку 1964 року я відвідав на ялтинських пагорбах музей Чехова. Коли я вийшов із музею, то усією душею, усією сутністю своєю відчув, до якого потужного сяяння я діткнувся. Випромінювання видатної осо­бис­тості із минулого було могутнім надзвичайно.

І таке відчуття з’являється завжди, коли я перечитую твори Че­хова. І завжди наближається до мене спогад про Ялтинський музей.

Кожного разу після відвідин музею Шевченка моя душа підноситься високо у роздумах.

У Пасажі на Хрещатику, що тепер переповнений автами, я часто затримуюсь біля меморіальної дошки на будинку, де жив і працював Віктор Некрасов. І у спогадування наближається моя стріча із ним. Він був чесною і правдивою людиною. Але як це багато важить у сучасному світі.

На Андріївському узвозі я можу півгодини простояти біля меморіальної дошки Григорові Тютюннику. Й ізнов спогадую наші стрічі із ним. І тоді думки мої ідуть про страждання творчої осо­бистості у світі, а надто про страждання мистця українського.

Відвідуйте музеї. Вони випромінюють благотворне світло. І ви неодмінно відчуєте, як могутня енергетика видатних особис­тостей, що перейшли цей світ, огортає вашу сутність.



Про український правопис
Чи потрібна реформа українського правопису. Та, звичайно, потрібна. Хоча й би тому, що сучасний український правопис унор­мований у радянські часи, в часи тоталітарного режиму, коли нормальний природній процес розвитку української мови було зупинено вульгарно-соціологічними рамцями. З українського правопису зникали навіть окремі літери (літери ґ – ґанок). «Літера, за якою тужимо» – так називалася стаття Бориса Антоненка-Дави­довича, яка свого часу була опублікована в «Літературній Україні».

Нові умови, зміна суспільно-політичної ситуації покликала нагальну потребу відродження української культури. Й українська мова має запульсувати новими барвами.

І зміна нашого правопису – не примха, але настійне завдання часу. Тим більше, що це завдання продиктоване вимогами встановлення історичної справедливості, що була порушена суспільно-соціальними деформаціями радянських часів.

Про потребу реформи українського правопису розмова поча­лася років десять тому. Але віз і нині там. Щоправда, поодинокі зміни сталися. Наприклад. Пишемо уже «журі» замість «жюрі», «аргентинський» замість «аргентінський», «скандинавський» замість «скандінавський».

Мова не є щось метафізичне, але завжди рухоме у своєму розвитку. Тому то, по-моєму, не можна встановити правопис на усі часи. Бо це означатиме нові рамці і стримуватиме рух, при­родній рух мови. Як рухається, вдосконалюється наша мова, так відповідно має змінюватись і правопис.

Українська мова – одна з наймилозвучніших мов світу. І укладачі нових правописів мають пам’ятати про цю барву нашої мови. Чи не краще звучить «клясовий», аніж «класовий», «про­летаріят», аніж «пролетаріат», «мельодія», аніж «мелодія».

При укладанні правопису слід враховувати також бриніння у нашій мові діалектів, що є основою, джерелом формування літе­ратурної мови.

Серце
Ой ти, дівчино, з горіха зерня,

Чом твоє серденько колючеє терня.

Іван Франко. Але серце людське буває не тільки колючим терням. Бувають іще серця жорстокі (тому й біблійне «жорсто­сердий»), серця підступні, серця віроломні, серця невірні і т. д. Але бувають і серця чисті, серця добрі і мудрі.

Я продаю сонця, немов серця,

З тривожними музичними очима.

Ранній Іван Драч. За пам’яттю процитувалось. Чи не зінак­шене щось.

Таємниця, таїна людського серця.

Се незаперечно, що людське серце перебуває у безпосе­редньому взаємозв’язку із розумом і моральними основами особистості.

Ілля Еренбург у книзі «Люди, роки, життя» писав: «...і якщо людина протягом одного життя багато разів міняє свою шкуру, майже як вбрання, то серце він усе ж не міняє – серце одно».

Але, по-моєму, серце людини також може вдосконалюватись, людське серце може мудрішати.

Отож, нехай поменшає у світі і на нашім путі сердець жорсто­ких і віроломних, але нехай побільшає сердець чистих, добрих і мудрих. Нехай помножаться вони, і вітаймо такі серця.

«Серце – всевидющеє око». Написалось колись про незрячу поетку. Та й зринає і бринить часто.



Світова культура
Світова культура – це букет із дуже прекрасних квітів, де кожна квітка – це національна культура, культура кожного народу зокрема.

Віра і духовність
Ми, люди, наша людська сутність перебуває у просторі і часі, замкнена простором і часом.

Творець – це субстанція, що поза простором і часом. І до Твор­ця стримить наша душа. Сама думка людська призводить, спонукає нас до визнання Творця.

Якщо говорити про християнство, то поміж двома поляр­ностями – покаянням і прощенням – рухається істина. На основі християнства запульсувала і з’явилася могутня двохтисячолітня світова культура, зокрема культура європейська. Ідея краси діє сильно, оперемагаючи, підкорюючи людські серця. Але хіба у замірах Творця не було запрограмовано, щоби усе у цім світі було добре.

Переважно видатні мистці були віруючими людьми.

Але назвіть мені імена мистців невіруючих, чия би творчість підносилась так високо.

Надія
Слово «надія» завжди звучить піднесено, манливо і могутньо. А хоча й би і тому, що воно стоїть, поставлено у такім єднанні: «віра, надія, любов».

Як це високо підносить людський дух, коли надії збуваються. Але як часто наші надії розбиваються об скелі долі, об скелі суспільно-політичних режимів. Але це вирізнюване струменіння у піднебеснім просторі великих трагедій творчих особистостей, чиї надії не збулися унаслідок травмуючого, нищівного пресу тих самих режимів і підступного окруження.

«Холодом повіяло од надії». Тарас Шевченко.

Але інколи незбута за життя однієї людини і цілих поколінь надія збувається у наступних поколіннях.

Пригадується епізод, ситуація із життя отамана «Поліської Січі» Тараса Бульби-Боровця. Як він на берегах Случа прощався із своїм побратимством. Бо насувалася зі сходу могутня потуга, і усілякий подальший змаг буде безцільним. Отаман радив побра­тимству рятуватися, хто як може, увіходити в совєцькі структури, але завжди плекати надію про Україну.

Давно відійшов у вічність отаман «Поліської Січі» Тарас Бульба-Боровець. І кості його спочинули у далекій стороні в чужій землі. Але надії його збуваються, мають збутися у нових поко­ліннях.



День птахів
Чи доводилось вам чути, як пахне рідна земля ясного квіт­невого дня, коли жайворонок у піднебессі зависнув невидимо, а вам дуже кортить його забачити.

Чи доводилось вам на самотньому хуторі посеред весняної ночі, Батькова хата п’янкими пахощами проростання наповнена, трелі солов’я ловить, і подивуватися несказанно не знати й від чого.

Чи доводилось вам уперше повесні забачити на лужку лелеку і привітатися із ним.

Чи од неочікуваної несподіванки увіходила ваша душа ув осяйне передчуття, коли уперше почули, як кує зозуля.

Птахи прилучають нашу душу до лету. Вітаймо, друзі, їх!
Честь, слава, звання
Моє слово до теми. Із цих трьох понять я хочу вирізнити саме поняття «честь».

Колись хтось комусь написав: «Ви не маєте великого імені, але маєте чесне ім’я. А це більше, ніж велике ім’я. Бо величі можна набути, а честі не набуде той, хто її втратив».

У нашій сутності бринить честь батька і матері. І це пре­красно. А коли углибінь проглядуватимемо, до предків думання наше простуватиме, то дух і честь роду й родоводу огортатиме нас. І це зазвучить дуже високо. І яка це висока честь відчувати свою приналежність до великого народу. Вслухаймося у струни свойого серця. І це зазвучить могутньо!

Слід на землі
У цей (в день похорон Папи Павла – Івана Другого) я хочу згадати про ті безіменні душі, про творчі особистості, що на їх серце була покладена Божа благодать, Божий дар, світлий талант, але дикі умови суспільно-політичних деформацій і окруження не дозволили цим особистостям зреалізувати свій талант, розвинути високий дар Божий. Їм судилися каземати, льодяні Магадани, Соловки і т. д., де спочинули їхні кості. І де загубилися їхні імена. Але світло їхніх душ незникле. Воно струменить у піднебеснім просторі. Й невидимо огортає сутності нових поколінь.

Ізнов про любов і закохання
Любов, закохання – одне із високих, вічних, найшляхетніших і найтонших людських почуттів. Любов завжди підносить людський дух, нашу сутність надзвичайно високо.

Я говоритиму про любов і творчість.

Учора я слухав на вашому, на нашому каналі радіо «Культура» «Місячну сонату» Бетховена у виконанні Еміля Гілельса. Й побіг епізод із життя видатного композитора. Його закохання без від­по­віді до однієї аристократки. Цей момент і породив «Місячну сонату». Давно відійшли і видатний музика, і аристократка. Але завжди, допоки будуть люди на землі, звучатиме «Місячна соната».

Ізнов Роберт Шуман і Клара Вік. Романтична історія їхнього гармонійного кохання хіба не в основі прекрасної музичної твор­чості, що зворушувала і ще зворушуватиме серця багатьох поколінь.

Таких взірців у літературній, музичній, малярській творчості існує багато. Як спалах великої любові позначає художню творчість.

Любов – це з’ява ніби космічного порядку, що посилається ізвиш.

Насамкінець хочу згадати дуже добру книжку Євгена Богата «Що водить сонце і світила» (любов у листах видатних людей), яка була потрапила до моїх рук років двадцять тому. Це автор московський, але книжка перекладена і українською мовою. Із неї мені запам’яталося таке міркування.

Любов часто посилає нам своїх післанців, але ми не впізнаємо їх. Це ті, що люблять нас.

Нехай наше серце у любові завжди буде мудрим.

Що, коли і скільки їсти
Про вегетаріанство. Нині існує, витворилось багато шкіл і спрямувань у цій сфері. Одні шукають порятунку самостійно, самотужки, мовити б, коли завважують розхитування свойого здоров’я: інші ж формуються у спеціальні об’єднання, щоб ви­тво­рити й розпросторювати для усіх свої схеми правильного харчування.

Але не забуваймо про традицію. Я щасливий, що застав ті часи, коли традиції у нашому народі іще не були витравлені цілковито. Це західне Полісся. І у нас іще не було колгоспів. І це звучить зараз, як спогад про золотий вік.

Ми усі ще укупі перебували у родинному осідку на Хуторі. Пам’ятаю, що у нас поважали пости і, можна сказати, суворо до­тримувалися постів. Як дорослі, так і діти, підлітки. В особливій пошані був піст Передвеликодній. Тоді споживали тільки рос­линну їжу. Але вона була різноманітна, смачна і поживна. Запа­м’яталося. З усіх страв я найбільше любив квашу. Квашу парили із гречаної муки у діжці. Технологія приготування цієї страви зосталася для мене таємницею. А от смак її відчуваю і зараз. Квашу ми їли ложкою із житнім хлібом, як страву рідку. Іще пам’ятаю гречані кулі. Це великі вареники, зліплені із гречаного борошна. Їх начиняли пшоном чи якоюсь іншою кашею. Часто пекли пиріжки із горохом. Неодмінною стравою була сушанина. Це як зараз «компот» називають. А там, у сушанині, і яблука сушені, і груші, і сливи, і вишні, і чорниці. Тоді колір такої сушанини ставав густо темно-малиновий. Сушанина також була моєю манливою стравою. Я любив виловлювати у мисці розварені яблука, але особливо груші. Інколи до весни зберігалися і справжні червоно­бокі, а то і зовсім червоні яблука. І це вже було диво. Манливість особлива.

Але це вже було справжнє свято, коли на олійниці із льняного насіння видобували олію. Насіння перед тим сушили на печі. Як я любив узяти із череня у жменю такого насіння і спостерігати, як воно вислизає поміж пальцями, коли я пальці розчепірював. Добре висушене насіння льону товкли у ступі-довбанці. Це була важка праця. Товкли усі по черзі. І мене десятилітнього до ступи приставляли. Затим насіння потовчене смажили у натопленій печі на блясі. І далі затим скоренько пересипали у плята, таку своєрідну полотняну рогушку, яку тримали Батько. У цім моменті процес набував особливого ушвидшення, щоби насіння не застигло. Усе. Рогушку вставлено поміж клинків олійниці. Настає висока очікувальна мить. Батько з усієї сили б’ють обухом поверх клинків. А погляди наші униз спрямовані на велику миску. Чи перша крапля не з’явиться.

Ось з’явилася. Потекло цівкою затим. Найчистіші олії були перші. Миску відтак міняли. Останні дзюрки і краплі уже ішли із макухою. Цими оліями дозволялось смакувати досхочу одразу. Усі перші розливали у пляшки. І їх споживали контрольовано. Пам’ятаю, як смакувала мені скибка житнього хліба, посмачена льняною олією і посипана домірно сіллю.

Отакими вегетаріанцями ми були на хуторі. Треба завважити, що пісна їжа не виснажувала селян. Були вони дужі, од весняного вітру на їхні лиця покладався і пульсував гарний рум’янець.

У передвеликодню пору і я почувавсь добре. Як гостро ловила моя душа ніжне дихання весни, коли в дооколі бриніла повсюдно ідея проростання. Усі речі і предмети у тремкім повітрі бачилися дуже виразно. В такім яскравім увиразненні мені не бачився світ більше ніколи.

1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   ...   29


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка