Висока дивина світу барви І звуки хутора



Сторінка20/29
Дата конвертації05.05.2016
Розмір6.5 Mb.
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   ...   29

Моє слово про Лесю Українку
Недавно у Національній опері я дивився і слухав балет М. Скорульського «Лісова пісня».

І дві речі підносили мою душу дуже високо. Річ перша. Се дивина. Як у свідомості, у художній свідомості слабосилої жінки зродилася така прекрасна мистецька з’ява. Проглядування краси сього дивного і прекрасного світу прозоре до неймовірності. Твір у цім осяганні незрівнянний у світовій літературі.

Річ друга. М. Скорульський написав означений балет у 1936 ро­ці. З історії ми знаємо, які то були жахливі роки. Але і в той час пульсувала художня свідомість, і створювалась мистецька справжність.

І от сі дві речі діяли на мою душу могутньо, високо підносили її, потверджуючи і могутню силу мистецтва.



Ліричний струмінь в українському кіно
Ліричний струмінь в українському кіно пульсує, либонь, від Олександра Довженка. Але особливо виразно заяснів цей стру­мінь у час хрущовської відлиги. Пам’ятаю, як у кінці 50-х років у пору студентської молодості у львівському кінотеатрі я дивився фільм «Роман і Франческа». А потім був отой фільм, у якому уперше прозвучала знаменита пісня про рушник («Літа молодії»). А потім – «Тіні забутих предків».

Власне у той час ліричний струмінь пронизував і російське кіно. Згадаймо «Іванове дитинство» Андрія Тарковського. У молдавському кіно також.

Якщо і настане час відродження українського кіно, то, спо­діватись треба, що ліричний струмінь запульсує у ньому виразно. Як і в кіно документальному. Пам’ятаєте, колись я говорив про можливий фільм про життя дерев.

Слово про журнали
Спогадую журнал, московський журнал «Новый мир» шістдесятих років минулого століття, коли його редагував Олександр Твардовський.

Це був прогресивний журнал високого літературного рівня. Треба згадати, що правдиве слово, художня справжність проби­валася через цей журнал у дуже важких репресивних умовах. Завдяки Олександрові Твардовському, його гігантським зусиллям («Едят меня серые волки. Но не так, чтоб уж съели»).

Завдяки Олександрові Твардовському через «Новый мир» у світову літературу увійшли білорус Василь Биков, киргиз Чингиз Айтматов та інші. Щоправда, з українських, із прози не було надруковано чогось вирізнюваного. Друкувалися добірки віршів Івана Драча, Леоніда Кисельова, стаття Івана Дзюби.

Журнал «Новый мир» 60-х років минулого століття мав знач­ний уплив на формування українського шістдесятництва.



Струменіння весни
Весна іде. Сьогодні я прогулювався на Володимирській гірці. Довкола іще сніги лежать і мороз пощипує. А задніпровські далі уже ніжно синіють. Як нагадування, як тремке передчуття весни.

Я дерева розглядую. Чорне галуззя так помітно увиразнилось. Чорним галуззям дерева зеленого ждуть.



Сакральне в українському мистецтві
Це єдність земного і небесного, поміж землею а небесами перебуває у постійнім чеканні наша душа. Слова Михайла Коцю­бинського наблизились: «Он зірвався один яскравий згук, упав межи жита і процвів червоним куколем». Іntermezzо.

Про прикмети
Із дитячих літ увіходили у мою сутність прикмети, як тремкі передчуття.

Холодне небесне світило посідало значне місце в уявлю­ван­нях і спостереженнях наших хуторян.

Старший брат навчив мене спостерігати за Місяцем. Якщо Місяць довкола жовтуватим окруженням обгорнувся, то чекати опадів – дощі, заметілі, вітровії. Якщо молодик ополудне уперше завважить позір наш, то наступний місяць теплим буде, якщо ж опівніч – то холодним.

Якщо холодний опівнічний вітер у західну чи південну сторону завертає, то очікувать тепла.

І багато інших прикмет із настроїв природи. Усі вони увіхо­дили у моє єство невтримно і завжди зроджували тремкі перед­чуття. І як радніло дитяче серце моє, коли завважувані прикмети збувалися.

Іще казали Мати колись, як пташечка у вікно постукає, то вістки чекати треба. Я став спостерігати. І як пташечка у вікно постукала, то неодмінно того ж таки чи наступного дня од стар­шо­го брата листа принесуть (він тоді по війні у Польщі іще слу­жив). Іще казали Мати, якщо павучок на ниточці перед очима снується, то гість приб’ється, приснується до хати. А так воно і ставалося. Уже ополудні удалині постать людська заманячить, із’явиться. Сестра стринешна Ганя із хутора Рогу до нас у гості іде. Ізнову радість, що очікуване збувається.

І так багато іще прикмет увіходило у моє єство і розросталося у душі тремким очікуванням несподіванок.

Але не бійтеся, коли чорний кіт дорогу перейде. Бо саме чорні коти, як кажуть, найніжніші у світі. І я в цьому мав можливість переконатися. На хуторі у мене була колись чорна кішечка.



Казка
Казка незамінна для дитячої душі, але і для душі дорослої казка завжди побажана.

Та як часто дивну казку творять саме життя, явища природи.

Коли випали перші великі глибокі сніги, я прогулювався на Володимирській гірці. Довкола така чиста білість. І на фоні цієї первісної білості чорним галуззям вирізнювалися дерева. І це бриніло, як казка, як прекрасна казка.

Де доріжка робила загин, стояли у гурті люди. Вони спо­сте­рігали, як у глибокім снігу гралися собаки. Зупинився і я.

Собаки невимовно раділи снігові. Вони переверталися, кача­лися у снігові. Їли сніг. Затим зривалися і бігли крізь глибокі сніги. А котре мале, то загрузали у снігу. І це сприймалось так потішливо. Звісно, ігрища.

І се ізнов бриніло, як казка, як прекрасна казка, зроджена у пульсуючих миттєвостях життя.



Щедрий вечір
Із стіп злежаности пам’яті наблизилось.

Як ми у дитячих, підліткових своїх літах на хуторі щодрувать ходили. Хата од хати за 300–400 метрів. І білість первозданно чиста доокруги. Глибокі сніги іскряться. І простір піднебесний іскриться. І ми у сніги глибокі занурюємося, потаємо. І як роман­тично захищено почувається твоя нога у чобітку, занурена у гли­бокий сніг. Се далеко потому почую, дізнаюся я, що подібне щось переживав і Вівальді, коли повторював відомий тепер сонет про глибокі сніги, і як почувається у них захищена нога, – й творив музику «Пори року».

У яскравій іскристій білості нас манили жовтавим світлом із віконець хати, що зодягли на себе білі шапки. Такими дивними здавалися для нас знакомі хати у білих шапках. Але яке манливе затишне світло гасової лямпи.

Душі наші тріпотіли несказанно, коли наближались ми до котроїсь хати. До віконця найяснішого підступались і починали несподівано щодрувать:

Сива ряба зозуленька усі сади облітала,

А в одному не бувала.

Хтось, голоси наші зачувши, фіранку розсуває і розглядує уже нас. Дівчина-вродливиця. Вона нас бачить, а ми її тільки лице, а що в кімнаті там, усе затулене, не проглядується. А подивитись же кортить. Нам вареників виносять, млинці, налисники. А воно нам треба. У нас удома своє усе те є. На нас чекає. Нам грошей подайте. У наших же душах мрія яскравіє. Гачків заводських, не саморобних, укупить. Голок заводських укупить. Книжок накуп­лять. Та рідко із котрої хати винесуть копійки.

У декотрих дворах нас і в хату запрошували. Паром теплим віяло на нас у хаті. Ми стояли знічено. У щодруванні інтер’єр ху­тірської хати крадьки розглядували. Ікони. Рушники, а на руш­никах півники, такі кумедні, але близькі. У котру хату запрошували, то там уже і гроші давали. Не копійки, а паперові. Що нас тішило найбільше. Із хати виходили зраднілі.

Й ізнов сніги глибокі, й ізнов суцільна іскриста білість. Як у казці.

Природа часу
Час має властивість ущільнюватись і подовжуватись. Залежно від переживань.

Казав колись дядько Михаїл-євангелист. Бідняк у неймовірній бідності своїй о призупиненню свойого часу просить, о смерті бла­гає. А не дається, без пори не надходить.

Вельможа, владика царства великого про продовження днів своїх просить, благає, півцарства готовий одписати. А не прий­мається, ні секунди не продовжиться. Що кому визначено.

Але це осібне осягання часу у творчості.

Творча особистість в умовах екстремальних, в ущільненім часі, у передчутті завершення життєвого шляху часто зроджує явища виняткові, і й по завершенні шляху мистця вони бринять дуже вирізнювано, якби нагадування, що життя мистця триває, і нові зроджування із’являються да й діють на нас.

Такий мій улюблений світовий поет білоруський класик Мак­сим Богданович.



В країні ясній, де я вмираю,

Над синню бухти,

Я не самотній, я книгу маю

З друкарні пана Матрина Кухти.

Такий наш вічно молодий класик Василь Симоненко. Хіба не здається нам при кожному новому прочитанні його поезій, що поет серед нас, що творчість його триває у щомиттєвім пуль­суванні нових з’яв краси, яка діє на нас так могутньо. Творчість поза часом.

Або ж Леонід Кисельов.



Завтра буде день такий, як завше,

Світлий, жовтий, трохи вороний.

Які ж і прекрасні ці з’яви, явища, зроджені в ущільненім часі. Яке прозоре відчуття вічності заронюють вони у наше серце.


Не закопати таланту
Що означає поняття «не закопати таланту».

Кожній людині від народження дається талант. Суть у тому, щоби не закопати цей талант, але розвинути його.

Оповідання «Бернар» Івана Буніна наблизилось. Іван Бунін згадує героя Мопассанового твору моряка Бернара, який усе жит­тя провів моряком. Це було життя великого поета. Він над усе дбав, щоби на палубі була чистота надзвичайна. Раз у раз витирав кожну краплинку. Навіщо? Яка від цього користь іншим, ближнім? А щоби усе було добре. Бо так у замірах Творця. І щоби Бернар в останню хвилину міг сказати: «Я був добрим моряком». І він сказав це. Його останні слова були: «Гадаю, що я був добрим моряком».

У кінці оповідання Іван Бунін висновує:

«Мені здається, що я, як художник, заслужив право сказати про себе, у свої останні дні, щось подібне до того, що сказав, по­мираючи, Бернар».

Як це важливо – не закопати дарований Богом талант. Але як часто високий вирізнюваний талант може закопати і людське, суспільне окруження.



Про любов
Любов, закохання – одне із наймогутніших людських почуттів. Що водить сонце і світила.

У любові інакшиться людський світ.

В день такий на землі розквітає весна.

І тремтить од солодкої муки.

Одна сільська вчителька у довірчій розмові сказала мені. Як була закохалася вона в одного лісника. Ішла весна. Учителька си­діла сама у класній кімнаті. Навстіж відчинене вікно. У дворику ніжно зеленіла трава. І от до вчительки зателефонував її лісник. І як ловила вона лісникову мову з проводів, а дивилася у вікно, то бачила, як на її очах проростала трава.

Велике закохання може приносити велику радість, але як часто заронює в нашу душу розчарування і великі страждання. «Радість кохання», «Муки кохання». Фріц Крейслер. «Ой ти дівчино, з горіха зерня, Чом твоє серденько колючеє терня». Іван Франко.

Але любов підносить людський дух.

У своєму знаменитому «Заповіті» великий колумбієць Габріел Гарсіа Маркес писав:

«Боже мій, якби у мене було трохи життя… Я не проминув би жодного дня, щоб не говорити людям, яких люблю, що я їх люблю. Я переконував би кожну жінку і кожного чоловіка, що вони мої кохані, я жив би в любові і з любов’ю.

Я довів би людям, наскільки вони не мають рації, думаючи, що коли вони старіють, то перестають закохуватися: навпаки, вони старіють тому, що перестають закохуватися!»



Музику Шумана слухаючи
Недавно у філармонії я слухав музику Роберта Шумана. Вес­няна симфонія. Це один із моїх улюблених світових композиторів.

І от сталося. У якімсь моменті прослуховування раптом я забувся, що перебуваю у Київі, у філармонії. Зі стіп злежаности пам’яті відбиток забутий наблизивсь.

Як Мати послали мене десятилітнього із хутора за п’ять кіло­метрів до села до баби Лександри. Коли ішов я до села, то сніги скрізь лежали. А коли при заході сонця додому повертався, то відлига сніги пройняла, огорнула. З полів струмки засріблились, задзюркотіли, потверджуючи вічний закон про незнищенність матерії.

Я зупинявся біля кожного струмка і вслухався у таке радісне дзюркотіння, що бриніло, як музика. Це далеко пізніше розшифро­вуватиму я, що це звучала музика Роберта Шумана.

А тепер от і розмірковую собі, силкуючись уявити. А де ж, у якій миттєвості Роберт Шуман слухав весну, коли зроджувалася у його душі ця музика.

Краса у природі і мистецтві
Як часто краса у природі і мистецтві діє на людську душу рівночасно. І творить у нашій душі диво. Диво переживання пре­красного. Дооколишня природа, схід і захід сонця, квіти і дерева, безперервне пульсування життя завжди були об’єктом краси, джерелом естетичного світу для мистця. Поряд із внутріш­нім пуль­суванням душі художника це є важливі складники у творчому процесі.

Але як часто краса світова і мистецька сполучаються як єдність. І чинять могутній уплив на людське серце.

Один художник, спостерігаючи захід сонця, не втримався, сказав: «Яка прекрасна копія, але мій оригінал кращий».

До Мирослави Которович
«До пані Мирослави моє звертання.

Пані Мирославо! Я дякую Вам за Ваше тонке поетичне переживання цього дивного і прекрасного світу.

Кілька років тому я слухав по радіо Ваші слова. Вони запа­м’яталися. І от тепер наблизились. Ось вони: «Я бажаю Вам тієї радості і любові, які можливі тільки у дитинстві».

Мені передали, що скрипалька Мирослава Которович була зворушена, що її слова відбились у моїй пам’яті.



До співачки Лідії Забілястої
От літератор, коли слово ловить, щоби покласти його опере­можено на біле поле паперу, а воно ж тікає, то бачить, уявлює ту споріднену душу, якій своє проглядування світу хоче передать.

А от у Вас, пані Лідіє, у якім моменті таке буває, що Вам так невтримно кортить передати своє відчування краси світу спорід­неним душам. Коли вдосконалюєтесь у співові на заняттях, коли співаєте на сцені, чи у миттєвостях роздумів.



Музика Майдану
На початку 80-х років минулого століття до моїх рук потра­пила книга спогадів про композитора Ігоря Стравинського. На­писала книгу племінниця композитора.

У книзі було вміщено багато портретів композитора. Я став розглядувати їх. Й мене поманило розглядувати лице композитора іще й іще. І от у якімсь моменті я завважив, що портрети компо­зитора випромінюють музику. Я прислухався. Це була музика композитора Ігоря Стравинського.

Потому я став приглядуватись до позустрічних облич на ву­лиці. Почав розглядувати їх. Юні, молоді, старечі. Чоловічі, жіночі, дитячі.

І у якімсь моменті розглядування я завважувати став, що деякі людські обличчя випромінюють музику.

Тепер на Майдані, на київських вулицях я розглядую, видив­ляюсь молоді, такі гарні, виразні й одухотворені лиця. Вони спря­мовані у надію. І я чую у них музику – музику нових часів.

Про жінку
За своєю конституційною будовою жінка покликана випромі­нювати у світ красу.

Зміст і форма
Вірші молодого Івана Драча спогадались. Балада про відро. Я цинкова форма. Мій зміст – груші, світильники саду. Коли ж не наповнена плоттю земною, я небом, я небом налита по вінця.

Про оформлення книг. Чи завжди у відповідну форму зодя­га­ється зміст. Якось у книгарні я став розглядувать сучасні видання. Це була російська класика. Борис Пастернак, Анна Ахматова й інші. Ці книжечки були по-сучасному оформленні. Усе блискуче. Але не усе те золото, що блищить. Я розгорнув одну книжку. Іван Бунін. І став перечитувати кілька віршів. Да й найшло на мене. Що якось не сприймає моя свідомість високого змісту ось у такім оформленні, у такій одежі, на такім папері. Некомфортно ізробилося у моїй свідомості й серці у моїм. Не та форма. Бо перед­ніше уже увійшов у мою сутність сей високий зміст в іншій формі, у простішім оформленні книжок цих авторів. То була відповідніша форма для того високого змісту.

А іще із дитинства я пам’ятаю «Енеїду» Івана Котляревського. На обкладинці Еней, намальований Іваном Їжакевичем. Але як діяв цей портрет на моє прочитання класичного твору.

Отож, кожний зміст потребує і відповідної форми.



Про театр

«Театр – чарівна країна, і хочеться, щоби частина цієї чарівності залишилась і після того, як актори підуть зі сцени» (американський письменник Томас Вулф).

В усі часи дія театру на людські душі була могутньою.

Початок дев’ятнадцятого століття. Місто Мілан вважалося уславленим через те, що його мешканці любили добре попоїсти. І ось чотиринадцять років, протягом яких у Міланському театрі ішли опери Россіні, перетворили це місто в інтелектуальну сто­лицю Італії.

Сьогодні усе говорили про сучасну драматургію у театрі, для театру. Але я хочу сказати про постійну потребу присутності у театрі класики.

За останній місяць я не раз побував у Національній опері. Дивився і слухав «Травіату», «Севільського цирульника», «Лісову пісню», «Мадам Батерфляй», «Турандат», «Лючію ді Лямермурі», «Ромео і Джульєтту».

Усе тут діяло на мою душу. І своєрідний затишок в інтер’єрі театру. І дійство, сцена, оформлення сцени. Усе це переносило уяву в інші місця, в інші часи, до інших народів. Так само сильно діяла і сценічна поведінка акторів (Роман Майборода, наприклад), і спів, і музика. Але наймогутніше діяв на душу високий дух кла­сики, сила складних, чистих і тонких почуттів.

Голос Ольги Басистюк
Завдяки радіо «Культура» недавно у Будинку камерної та ор­ган­ної музики я слухав чарівний і неповторний спів Ольги Басистюк.

У антракті я запитав однієї жінки «Який це голос за визна­ченням?» І вона сказала: «Не знаю». Я у другої жінки поспитався. І відповіла те саме. Я у третьої поспитався. А цяя сказала: «Це голос Ольги Басистюк».

І подумав я. Як це важливо у мистецтві. Мати власний голос. Адже тільки власний голос творить неповторну своєрідну мис­тецьку з’яву, явище, яке діє на нашу душу заворожуюче дивно.

І вичитане колись наблизилось до мене. У 30-х роках мину­лого століття в Ірпені перебував Борис Пастернак. Один київсь­кий автор приніс до нього свої вірші. Борис Пастернак прочитав. Подивився у вікно. А за вікном глибокі сніги лежали. І поет звер­нув увагу початківця:

Он бачиш, сліди на снігу. А у кожного вони різні, свої.

Й ізнов подумав я. Як це важливо – зоставляти у мистецтві свій слід. Адже це також як своєрідна з’ява, як самобутнє явище, яке тільки і спроможне творити диво у нашій душі.



Музика Шнітке
Ізнов у Будинку органної та камерної музики я слухав музику Шнітке. І коли слухав я, то перед зором, перед уявою моєю постало ціле двадцяте століття, яке у світовій гармонії відбилось зухвалим викликом усім знакам краси і високому дарові життя. Але десь понад вирвами, понад сплюндрованим ландшафтом пробивається до сонця квітка. Життя торжествує. Високий наст­рій торжества життя супроводжував мене, коли я повертався від Будинку органної та камерної музики. І в усі наступні дні. Так могутньо діяла на мене музика Альфреда Шнітке.
«Зоре моя вечірняя...»
Недавно я слухав у запису незрівнянно проникливий спів Бориса Гмирі. На слова Тараса Шевченка. «Зоре моя вечірняя...»

І у миттєвості якійсь прибіг до мене рядок вічно молодого кла­сика із іншої літератури «И звезда с звездою говорит...». І рядки Гете наблизились:

Über allen Gvepfeln

Ist Ruh,

In allen Wipfeln

Spürest Du

Kaum einen Hauch.

Дослівно: «Над усіма вершинами – тиша. На усіх верхівках дерев відчуваєш ти ледве подих».

Хіба нема тут перегуку із поетичними перлинами Шевченка. «Садок вишневий коло хати». Настрій світової душі.

Це високий дух романтизму, що єднає земне і небесне, витав над ними, і душа стримить до небес. «Дивлюсь я на небо, та й думку гадаю, чому я не сокіл, чому не літаю...». Так само, як і у музиці.

Й ізнов спогадавсь вислів Гете: «Те, що носиться у повітрі і чого вимагає час, може з’явитися у багатьох головах без усякого запозичення. У час цвітіння троянди розпукуються скрізь».

Але це інша річ, що Гете диктував свої шедеври Еккерманові, походжаючи по своїх кімнатах. А Шевченкові перлини зроджу­валися в казематі і серед сипучих пісків Зауралля, у тривожнім переживанні, що захалявну книжечку відберуть.

Але така доля. Як і доля нашої культури. Квітка української культури зростала не в оранжереї, а на скелі у рвійному вітрі. Але у букеті, що зветься світовою культурою, ця квітка дивиться також своєрідно виразно.

Про птахів
Люди надто прихильні до птахів. Наші спостереження над життям птахів позначені ніжністю і любов’ю.

Чим же приманюють людську увагу птахи. Своїм польотом. Людська душа стримить до небес. Птахи окрилюють людську мрію. При зустрічі із птахою як завжди у зворушенні тріпоче наше серце.



Приліт птахів
Це миттєвості завжди незрівнянні. Приліт птахів – це завжди свято, це завжди високе диво для нашої душі.

Із дитячих літ відбиток у пам’яті зостався.

Мати ізнадвору в хату увійшли зворушені сильно. І новину несподівану принесли. Лелеку на сіножатці за річкою вони заба­чили. Усі ми – тато, сестри і брати старші хутенько вибігли надвір (щоб диво не відлетіло), й з оголеними головами розглядували на сіножатці красиву птаху, що із вирію прилетіла, додому повер­нулася. Батько першими перехрестилися. За нами й усі ми також перехрестилися. І це була мить високої дивини. Що і через деся­тиліття бринить у моїм серці, як прекрасна пісня.

Це потому, далеко потому я вичитаю у Кнута Гамсуна:

«А якщо говорити про щось красиве, то в цілому світі не було таких гір, як у них; таких гір не було ніде на світі. Уже у березні прилітали шпаки, а затим – сірі гуси – о, Боже! Як він любив це чудесне тріпотіння крил, пташиний гомін під небом, перед яким батько й мати учили скидати шапку і стояти тихо».

Й ізнову картинка із дитинства наблизилась.



Жінка у мистецтві
Чи сумісні поняття «жінка» і «мистецтво»? Та, звичайно ж, сумісні. Із давнини Сафо згадаймо.

А й українські жінки у мистецтві. Це ціла прекрасна книга под­вижництва, одержимості і відданості ідеї краси. Марія Баш­кирцева, Леся Українки, Олена Пчілка, Олена Теліга, Соломія Крушельницька...

Більше того. Жіноча творчість вирізнювана у мистецтві. Недавно я перечитував листи Катерини Білокур. Які геніальні зблиски краси, яка естетика думки, яке поетично тонке прогляду­ван­ня світу. Й над таким подумаймо. Чи багато у світовім ма­лярстві взірців, щоби хтось із чоловіків-мистців малював квіти так виразно, як Катерина Білокур. На її картинах говорять і спі­вають не тільки букети і квітки – говорять і співають окремі пелюстки.

Подих рідної землі
Ви чули, як дихає рідна земля.

Якось липневої ночі, посеред ночі, на самотньому хуторі я прокинувся у Батьковій хаті і вийшов надвір.

Тиша. У темені насторожено у глибокій задумі таємничими при­видами стоять дерева. В’язи крислаті кучеряві, берези, такі близь­кі і знакомі, якби приручені удень, тепер од сутності моєї від­далилися, таємничими стали. Але якби і замислились о чім то. Уда­лині ліс темніє віддаленою уже таємничістю. Унизу стру­мок безкінечно жебонить, пісню співає. «Твоя мова – співучий струмок».

Я убік на бурякове поле позір переметнув. І подих до мене донісся. Я почув, як дихає земля. А ви чули, як дихає рідна земля серед липневої ночі.

Я сконцентрувавсь у відчуванні і осмисленні власної сутності. До найближчої хати – кілометр. Тайна ночі. Містерія ночі. І у високій дивині розчинилась душа моя.

Міра і безмежжя почуттів
Одразу ж спогадалась золота середина Арістотеля.

Але чим виміряти почуття, що охоплюють нас, коли ми опиняємося серед весняного квітневого поля. У яскравім соняч­нім піднебессі жайворонок зависнув і трелі ллє безкінечні. І поле пахощі випромінює незрівнянні. І серце молодіє. Й ідея пророс­тання пронизує наскрізно піднебесний простір. І торжество життя бринить несміло елегійно. І тремкий настрій свята огортає вашу сутність суцільно. І хіба можна виміряти ваші почуття. Це безвимірність, це безмежжя почуттів.

І хіба у стані закоханості, у стані любові не безмірні наші почуття.

1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   ...   29


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка