Висока дивина світу барви І звуки хутора



Сторінка2/29
Дата конвертації05.05.2016
Розмір6.5 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   29

5. Подих стального коня
А іще тієї ж таки першої колгоспної весни 1950 року на наших полях з’явилися перші стальні коні-трактори. Либонь, і співать у школі отієї пісеньки уперше навчать стали:

Ой, вы кони, вы кони стальные,

Дорогие друзья-трактора…

Мы железным конем

Все поля обойдем…

Для нас, малих, поява сього залізного звіра була справжньою дивиною. І хоч як далеко він орав, аж за Правою дорогою, а потужне рокотання його видавалося зовсім близьким, якби поряд, так увесь світ собою наповнювало, увесь простір осяжний піднебесний. І ми, збуджені дивиною сильно, у п’янкім веснянім вечорінні бігли, гналися з усіх сил аж на Праву дорогу звіра залізного, коня стального подивиться. Захекані украй, тільки за Правою дорогою починали уповільнювать свій біг, щоб диво зблизька розглядувать. Найперше, що нас вразило, – це величезна суцільно виорана чорна нива. Чогось подібного у своїм життю ми іще не зустрічали. Бачили великі суцільні ниви у хутірських багачів, у Мартина Горбатого, у Оверка Волохатого, чи в дядька Гандрія-мариканця, наприклад. Але такої суцільно виораної чорної великої ниви то ні в кого не бачили. Як перетнули ми Праву дорогу та впоперек свіжої ріллі до трактора навпрошки спрямувались, то трактор і зупинивсь. Заглухнув поблизу Хведора Блискучого хати. До його, німуючого звіра, нам і підступитись не так було страшно, але все одно страшно. Як наблизились ми до сього стального коня, то там уже побіля нього стояло багато людей, і дорослих, чоловіків та жінок, і наших ровесників, нашого брата, що на диво роти пороззявляв, чимало було. І усі були, не сказати б, радісно, але несподівано збуджені од дивини. Як тепер пригадую, то подивовували сильно мене не так великі розміри сього залізного звіра, стального коня, великість його видалась мені помірною, – як здивував мене неймовірно його суцільно чорний і зловісно грізний вигляд. Може, тому що й вечоріть уже починало. І двоє людей, що його обслуговували, трактористів двоє, також виглядали суцільно чорними. Тільки зуби біліли виклично контрастово, як посміхалися вони. Трактористи бачи­лися для нас невідь і якими героями, хоробрими приборкувачами грізних стальних коней. І вони відчували сі наші настрої. Бо, як здавалося мені, поводилися у розмовах із цим заінтригованим простолюдом і зухвало.

Але ось по якімсь то короткім часі перепочинку стальний кінь заіржав виклично зухвало, чмихнув, клубки диму угору пустив, ясними своїми очима зблиснув, оперемагаючи світовий простір, та й рушив краєм ріллі ізнов до Правої дороги. А ми біжимо услід за ним по свіжій ріллі, спотикаємось, зашпортуємося, падаємо у ріллю, вимазуємося у ній, устаємо, зводимося і біжимо далі. І це було таке неймовірно високе збудження, навіяне, викликане небаченою дивиною.

Але що іще запам’яталося мені дуже виразно, виокремлено із того весняного вечоріння, що поклалося у мою свідомість та й запам’яталося, дійшло у відчуваннях аж до сьогоднішнього дня. Так це надзвичайно гострі запахи солярки, мазуту і диму від трактора, сього зловісного залізного змія, стального коня. Й іще – як далеко у хутірський простір розносилося, чуть було його потужне гудіння. Коло Хведора Блискучого ниву крає, а здається, що ніби за вікном, за вуглом хати нашої двигтіння його могутнє із нутрощів залізних вихоплюється. Так іще й гудіння літаків тоді завважувалося і сприймалося. Що маленькою срібною цяткою на небозводі десь тільки завважується оком твоїм літак, а уже гудіння потужне могутнє якби над самісінькою головою твоєю висить, висне. Про віщо засвідчують сі мої давні уже спогади-спостереження. Що повітря, атмосфера, простір світовий були тоді іще надзвичайно чисті та прозорі. Що запахи солярки, мазуту, диму й усілякого іншого інороднього, чужороднього природі тіла вражали, лоскотали наші ніздрі як первісно гостро.

Ізнов пригадується мені. Як минулої весни на найближчій до нашого хутора станції, на пляцу стояло багато автомашин. Але вразив, залоскотав мої ніздрі змішаний густо запах бензину. І подумав я: «О, яке тут іще відносно чисте повітря, що запахи бензину іще чуть, розрізнюються. У столиці ж на нашій вулиці серед могутнього машинного ревиська ці бензинні запахи, а й усілякі інші, уже не вирізнюються. Таке густо насичене брудом се міське сучасне середовище».

Гай-гай, півстоліття тільки добігає із тих ясних днів мого дитинства, із днів першої колгоспної весни, а як докорінно змінився сей світ. Це колись казали: «Сей світ, як маків цвіт». А тепер такого і не кажуть. Сей світ суцільно занечищений, наскрізь густо просякнутий машинним брудом, і гострі запахи, бензинні навіть не лоскочуть наші ніздрі, не вирізняються нашими чуттями так первісно подразливо, незнано, як колись. Й крізь густу спертість атмосфери глухо пробиваються до нашого вуха усілякі здеформо­вані згуки. Чи гуркіт це трактора, а чи гудіння літака у небі. Зовсім не так, як це ловило наше вухо ті ж самі згуки у доволі прозорім іще піднебеснім просторі у середині нашого століття. І річ тут, звісно, не тільки в тому, що через десятиліття глухнути почало і наше вухо.

Гай-гай, але що ж очікує тих, кому судитиметься перебувати у цім піднебеснім просторі через п’ятдесят років. Та пощо о тім загадувать на майбутнє. Се оньо як у стіну одного сільського клюбу 1967 року, у день п’ятдесятиріччя Великої Жовтневої соціаліс­тичної революції замурували послання із написом на чавунній таблиці іззовні «Вскрыть комсомольцам 2017 года». О чім там загадуване було, се невідомо. Але у 1991 році, уже після 19 серпня, чавунна таблиця зі стіни щезла. Здогадуватись треба, що рівно­часно щезло і послання. І уже ніколи не дійде те загадування до комсомольців 2017 року. Загадай мені мельодію. І намалюй мені ніч.

6. Парова молотарка
Запам’яталася мені із тих перших колгоспних літ і парова молотарка.

Спершу збіжжя у снопах звозили кіньми у скирти. А потому коло скирт і установлювали цюю молотарку. Здається, чорну віддалеки, желізну потвору. Таку чужорідну іще для нашого хутора. Забулося якось, пам’ять не втримала, у який спосіб транспортували цю молотарку із місця на місце. Чи самохідною, може, вона була. Але добре запам’яталися мені ті потужні довгі гудки, що їх кожного ранку подавала ця молотарка, скликаючи людей до себе на роботу. Як уже ранок дозрівав і вистоювався, як уже люди по домах снідання ізварили, так і зривався над хутором потужний довгий гудок, що його і на дальніх хуторах чуть було. І люди, чоловіки й жінки, парубки і дівчата, тут же виходили із хат своїх, та й білими хутірськими стежками, а то й навпрошки через сивіючі уже стерні спрямовувались поспіхом до молотарки. Се й раніше тільки фабричний гудок доносився до нас віддалеки, як поклик дальнього уже простору. А цей машинний підступив до нас зблизька та й сколихнув хутірську тишу, як завойовник.

Чим іще запам’яталася та чорна парова молотарка. Що вона ненажерно з’їдала дрова. Вирубували, вирізували наш надріч­нянсь­кий гай. Але того їй було недостатньо, замало. Вона про­сила, де там, вимагала дров сухих. Умент розібрали дві нічийні клуні. А потім возами їздили по хатах. «Дай!» І у нас стінку із клуні вийняли, що її потому кілька літ гіллям затикали, заки на нову спромоглися, зібралися. До молотарки, як і до цілого нашого хутора, був приставлений підстаркуватий міліціянт, що походжав із наганом при боці. Бо вже починали красти. Крали з поля сно­пи, збирали колоски, а від машини несли готове зерно. У торбоч­ках малих, в кишенях і за пазухою, в кальошах, чиї ноги худі були, а кальоші глибокі. Це так крали селяни, робітники, рядові колгосп­ники. А начальство, бригадири й інші наглядачі ті мішками, казали, брали, несли чи й везли уже там.

Машиністом до тієї молотарки був приставлений іще молодий тоді, юний та дужий Брикун. Се той Брикун, що потому в люди вибився, чоловіком, міліціянтом, околотошним на цілу округу на довгі роки став. Да провадив свою житку в розкошах. Що побирав він мито із кожного самогонника. І що це про нього скаже, визві­риться дядько Мартин «А тобі лєсники машинку вкупили!», як зчепилися вони на розі села у лютій сварці. Після чого Брикун стишиться та й одкаже якби причаєно «Не болтай лишнього!» І це про нього казатиме наша Марта «Ах, нема вже житки, як Брикуну житка. Що найлучче, те і його». Се після того скаже Марта, як однієї місячної літньої ночі, ніч лагідна, постукає у їхнє вікно на хуторі Брикун та й звелить іти подавать сіно на машину з Гала. Подаватимуть вони найлуччі копиці у місячнім сяєві, а Марта і подумає тоді «Ах, нема житки луччої, як Брикунові!”» Це той самий Брикун, що про нього ніби, а й про інших ніби сказано буде. Як напровесні 1966 року понесуть Батько наші до Гандрія Дрепа чоботи березовими кілочками підбивать. А малий хлопчик прийде, повернеться зі школи додому. Та й поспитаються Батько наші у нього «А що в селі чуть?» «А що чуть, – одкаже хлопчик. – Цигани колгоспних коней покрали. А Брикунів наїхало. Цілий гурт». І так потішливо було Батькові нашому теє із вуст хлопчика чуть, як потому переповідали вони, що для хлопчика кождий міліціянт то уже і Брикун.

По якімсь то рокові і щезла, відійшла у небуття тая парова молотарка. Замісто неї з’явилися комбайни.

7. Онучник
Серед яскравих і зворушливих переживань того першого колгоспного літа іще згадується не раз, як із Правої дороги аж до нашої хати крізь прозоре повітря линув, долітав голос:

– Онучі! Давай, бабо, онучі! Котра іще не давала – давай!

Це онучник, могутній, як ведмідь, у статурі, а червоний з лиця, як рак, міщанюк. Він завжди їхав тілько одним конем. І се був також могутній кінь-ваговоз, якби тур, чи гинший якийсь нету­тешній заморський чи реліктовий величезний звір. Таких коней ми ніколи у житті іще не бачили. Але віз був невеликий. Половину воза займав онучник. Він сидів на помості із сіна та соломи спереду, а з-заду лежав його чемойданчик. Се був заповітний чарівний чемойданчик. Чого там тільки не було: і гачки, і голки, і шпильки, і олівці, і пера, і зошити, і сигарети «Казбек», і навіть дріжджі потому – сі дрібні, але такі дефіцитні у нашім повоєннім життю речі, що їх тілько і можна було придбати взамін за старі онучі. Се був заповітний чемойданчик нашої мрії.

І хоч улюбленим покликом онучника було «Давай, бабо, онучі!…», найпершим відгукувався на сей поклик наш брат, хлоп­чаки, і бігли, гналися польовими стежками, тілько лопотіли вони нашими ногами, до Правої дороги од усіх майже хутірських хат. Поклик онучника раптово мимовільно од хати до хати переда­вався. І несли ми у руках гарненько зв’язані вузлики – онучі. Сі вузлики ми готували завчасу. Дозволялося нам брати з господарки тільки дуже старі, зовсім діряві онучі, що вже ані на віщо вдома не годилися. Але не раз од матерів своїх крадьки ми норовили поцупить і новішу та потрібну іще онучу да й у жмут старих і дірявих її загорнуть. Щоб більше було. Бо онучникові то одне – зовсім стара продірявлена онуча, а чи новіша іще. Йому аби більше їх було. Не раз ми і обстоювали себе, заступалися за себе, щоб не обманув нас онучник. Онуч візьме багато, а свого товару нам уділить трошки. Гачків кілька, голку і ниток фабричних катушку. Але і то була розкіш яка – не саморобні ж, а заводські гачки у руках маєш, тільки ж щоб риба про це у Річці не дізналася.

Наші старі й брудні чорні онучі сей міщанюк здавав на фабрику. Ми знали уже, що там вони обернуться на білий папір, і це також клало на серце подвійне відчуття радості.

8. Вербунок
А весна 1952 року нагадала нашим краянам про голод. Се був такий легенький іще голод, не йшов він у порівняння із 1933-ім роком, ані з 1947-им на східних теренах. Але все ж голод. А голод не тітка. У кожній хаті хліба виявилося обмаль. А в багатьох хатах то й зовсім не було.

І пронеслася нашими хуторами і селами чутка, новина за­клич­на над краєм пронеслася. Хтось чутку пустив. Що можна од голоду порятуваться. Завербуватись можна у благодатні хлібні краї, де паляниці пухкі пшеничні а якби готові із землі виростають. До рота тільки клади. Й ці благословенні благодатні краї – усе степи широкополії Одещини, Херсонщини, Миколаївщини та Ростовської області. І заговорили наші люди про вербунок. «Пристань, пристань до вербунку, будеш їсти з маслом курку, будеш їсти, будеш пити і в хорошому ходити». І спокусилися багато із наших краян. Що свої хати, домівки насиджені поспіхом спродали чи позоставили та й попхалися у світ широкий із родинами, із дітками малими на ласкавизну. Із нашого хутора то оден Юрко тільки. А із сіл та хуторів довколишніх то багато таких набралося. Аяк. Заклична новина, у дію під пору запущена, могутню силу містить і являє.

Пам’ятаю. Недільний ранок, здається, 25 лютого 1952 року видався вітряно похмурий. Але ніби весною дихнуло, повіяло. І на льодок міцний, що ним Велика ціла, сіножатка ціла укрита була, вода виступила. Да й прибувать зачала. А я що собі намис­лив. Узяв санчата, усівся на них, дві палиці із наконечниками гострими – у руки. На санях сиджу, об лід крізь воду палицями обпираюся та й заглибився у таке водно-льодове плесо аж крізь цілу Велику на півверстви, може. Розкіш одна для душі. Їдеш собі, по воді якби пливеш, а сухенький на санях посиджуєш.

Аж не хотілося одриваться од такого розкошування. Тільки як темніть почало, то до хати повернувся. В хату в потемках увійшов, уступив. А в хаті дядько Митро сусід сидить. Із Батьком нашим гутірку ведуть. Дядько Митро про вербунок гачка закинув. А Батько наші на гачок не йдуть, віднікуються, якби од мух спасівських відмахуються:

– А ти як хочеш, Митре, а я то не поїду…

І Батько не поїхали, й Митро не поїхав.

А ті ж, котрі поїхали, як гірко розкаювалися вони потому. Це ще котрі розторопніші да метикуватіші, так ті по якімсь часі і повер­нулися до свого краю. Але скільки ж їх і по світах тих позосталося.

Це ж Опанас потому розказував, як він за самим Ростовом аж пас овечок у степу. «Пасу, пасу, – розказував він. – Да й на захід все обернусь. Да й видивляю усе простір. І думка моя у той бік усе біжить. Додому. І в якім би місці уже не пас, то все в одну сторону кортить мене видивляться. І думка моя уже в той бік лине. Що там має буть дома моя».

І це ж уже через цілі десятиліття ізнов розказував нашому Микиті Синичка. Як він на Херсонщині фуражиром усе трудивсь сумлінно. Аж то одного ранку, як обпорався він, то й радіо кол­госпне, на віз зіпершись, став вислуховувать. Слухає Синичка, слухає: аж то радіо і звідомляє, що за добрий труд йому, Синичці, надається відпустка для поїздки додому, у рідний свій край себто. Аж заносивсь, аж заплакав із радощів великих наш Синичка. Що чогось подібного він і не переживав у життю своїм. І як у поїзді їхав, і як на землю свою ступив, то таке відчуття не зоставляло його, а наскрізно пронизувало, що кожна мить, безперервний плин часу у світі цім – се суцільне свято. І як Микиті нашому о тім за столом, за пляшкою розказував, то також заносивсь од зворушення сильного – і заплакав. Так тонко бриніли у Синич­чиній душі ті глибокі переживання. Хоча і не читав він отого: «Найбільш прекрасне, найбільш зворушливе, найбільш споююче задоволення, яке тільки може випасти на нашу долю, – це здійснити мандрівку додому» (Томас Вулф).

Ся ж тема розвивалася і того теплого літнього дня 1982 року, коли із родинного двору на хуторі я забачив, як стежкою до сусіда Йвана ідуть якісь празниково вдягнені люди. В основному жінки й дівчатка. Не інак, як гості. Зміркував собі. Вони затрималися в Івановому дворі надовго. На півдня, може. Я бачив, спостерігав із нашого двору, як вони походжали по городі, роздивлялися, мружилися супротив сонця, всідалися ізнов відтак на ослоні посеред двору. А затим укінці й віддалилися тією самою стежкою із хутора у світ.

І тоді вже я сміливо пішов, навідався до Йвана, щоб роз­питать. Паралізований Іван сидів із кийочком на ослоні посеред двору. «А ніколи й не подумав би, що таких гостей матиму, – одразу і почав він. – Небога із своїм виводком із Одещини при­їхала. Вона маленькою ще була, як вони у перші колгоспні роки на Одещину завербувалися, виїхали. Усе не може натішитись, яке тут у нас усе гарне та зелене. А найсмачніша то вода. Каже, що такої смачної води нігде у світі нема. Я ж їй кажу «То повер­тайтесь назад додому». А вона зідхнула тільки «Ех, якби то так лехко приїхать, як сказать. А куди?…»


ЕТЮДИ З ЖИТТЯ ЛІТЕРАТОРА
Повість

1. Втрата часу найтяжча

(Післямова до роману «Дорога до матері»)
У січні 1962 року, уже на останньому курсі, за півроку до
закінчення університету, і трапилася зі мною ця пригода.
Грип, кажуть, не такий страшний, як ускладнення, викли­кані тим віру­сом. Відзначивши лівосторонню пневмонію унаслідок грипу, швид­ка допомога повезла мене до новоствореної у Брю­хо­виць­кому лісі лікарні, позаяк вільних місць у лікарнях львівських уже не було.

Розміщався той шпиталь у літньому піонерському таборі серед гарного засніженого ліса. Я був єдиним покищо відвідувачем, мимовільним бранцем сього закладу. Неотоплювано, необжито і холодно – на ранок у мене відзначили двосторонню пневмонію. Тут і відбулася зустріч з людьми, чиї розповіді загострили мою пульсуючу свідомість.

Десь через день великою групою прийшли однокурсники. Побачили, в яких я умовах, і переконавшись, що справи мої кепські, друзі того ж таки дня добилися прийому у завідуючого міськздо­ров­відділом. Як розказували потому, і погрожували навіть: «Якщо ви його не врятуєте, то напишемо – ми вже майже дипломовані журналісти».

Пізно увечері до мене приїхав доцент з медінституту. Мене почали рятувати – і врятували. Отак дожив я аж до цих пір, сам собі інколи з того подивовуючись. Бо то був тільки початок.

Навіщось уберегло мене небо, поставивши свідком стількох важливих подій, високих злетів і ще нижчих падінь людини. Рівно­часно поклавши на серце непозбутнє відчуття розгубленості і про­вини перед неспроможністю і неможливістю усе те висловити.

Одужавши уже, я розказав якось про розповіді сусідів у лікарні і про пережите одному із своїх друзів. Через кілька днів він підійшов до мене і каже:

– Ти таке тоді розказав, таке… Я тоді цілу ніч не спав… Такі думки з’являлися, думки такі з’являлися… знаєш, якщо ти не проти, я напишу про це оповідання…

Здається, він і написав тоді таке оповідання. Але минуло іще чотири роки, коли почав писати я, – уже після мандрів. Писав у батьківській хаті, біля хворої, паралізованої Матері. Вони останніх сім років страждали тяжко.

Одразу відчув, що писати важко. Слів чомусь нема, бракує. Міркував, що це так важко писати тільки українцеві українською мовою унаслідок причин загальновідомих. Одні наші думки, інше зовсім ми говоримо, ще по-іншому діємо, чинимо. Аж ніяково стає. Але, може, мабуть, воно і кожному у світі так важко, хто має до діла зі словом писемним.

Мати розказували мені тоді, як улітку перед війною, першою світовою, шістнадцятилітнім дівчатком їздили вони на заробітки, на жнива у Подольську губернію. Пам’ятали Козятин, де пере­сідали на інший поїзд, ще станцію Кодиму, а село Баштанку. Але де саме це було – точніш я так і не допитався.

Жницею Мати були старатливою, сумлінною, це хазяї завва­жали, і доплачували їм зверх того, що кожному належало. Із заробітків тих Мати раділи он як і мали намір справити щось із уборів – дівування починалося. Та мати їхня, бабуся наша Лександра, відмовили і поклали усі ті гроші у касу на пошту, «про чорний день», як вони казали.

Та незабаром почалися перевороти, в один із таких перево­ротів пошта поїхала з усім скарбом – це надто Матір огірчило, засмутило, на серце гнівливість нез’ясовну поклало. І де тепер у світі, в чиїх банках і розшукати скарб той неоціненний – важкий і радісний Материн заробіток, а наш спадок.

Але були у Матері ще спогади передніші, що десь аж до початку віку нашого належали. Мати рано без батька зосталися. Дід Фок мав силу добру, але як на церкву у літню спеку дубину різав, угрівся, холодної води з колодязя напився – потому і помер.

Про нього Материна пам’ять таке зберегла.

Понад усе дівчинка чекала свята весняного, сонячного Вели­коднього дня. Опівдні батько йшов до гурту. Скрізь на Старині й по селу збиралися гурти чоловіків, билися навбитки. А під вечір батько приносив стільки тих биток-крашанок, що й не перелічить усіх. Святково сяяли вони найрізнішими барвами і розписами, аж очі розгублювалися, – така радість.

Та ось батько помер. А свято надходило знову, сонячний Вели­кодній день. Батьки інших дітей приносили стільки тих биток-крашанок, але й інші дівчатка їхніми барвами і розписами втішалися, що аж очі розбігалися. А Мати наша – вже ні. Їм ніхто не приносив. Наодинці у закутку несміливо причаювалися. Там сирітство визрі­вало. А довкола, як і раніш, ясний Великодній день вистоювався.

Улітку 1967-го року я й дописав роман, а вже в Київі перебува­ючи, почергово передавав рукопис у редакції журналів «Вітчизна» і «Дніпро», у видавництва «Молодь» і «Радянський письменник», щоб надрукували і видали де. Його тоді читали чи починали читати Л. Шевель, М. Олійник, Є. Гуцало, Г. Тютюнник, А. Таран, О. Довгий. Може, іще хто. Писали рецензії: І. Бойчак, Д. Олек­сандренко, В. Нестайко, П. Нестеровский, В. Гужва. До видання рукопис рекомендував І. Бойчак. Рецензії були різні. Але деякі зауваження викликали у мене протест. Посудіть самі. Виходило так, що ніби це я зумисне, з підступом невідь яким, зібрав докупи усіх негативних героїв і чиню над ними суд неправий, а чи просто зачіпаю, а чіпати їх якраз і не треба. І в цьому уже он який мій злочин, гріх, далебі тяжчий, аніж той, що з ним традиційно пов’язана усіляка художня творчість. Мені навіть пропонували чи то б пак наказували переглянути свої ідейно-творчі засади. Чому і яким саме чином їх, ці засади, треба було переглядати? Адже чогось такого, повірте, я і в задумку не мав.

З проханням допомогти видати роман я звертався 1971-го року до ЦК КПУ, до Спілки письменників України, мав розмову з П. Загребельним. Але скоро втратив віру і надію, що писання те взагалі будь-коли буде видано. Такої віри і тепер нема. Більше того, від стількох зауважень будь-які художні цінності, що їх раніше припускав, і ув моїх очах геть блякли та знецінювалися. І якби хтось став нові зауваження робить, то я одразу ніяковів і до них, цих зауважень, приставав.

Але я ще був почав писати новий роман, поставивши попе­ред­ньо назву «Спільна кухня». Це улітку найважчого, мабуть, у моєму житті 1969 року. І написав аж цілих 40 сторінок, але десь то вони зникли, загубилися ті сторінки, чи зумисне, ймовірніш, забрав їх хто.

Більше романів не писав. А відтак почалася інша смуга життя, по суті боротьба за вижиття, боротьба за існування в буквальному розумінні.

Згодом, як душевний стан на тихі води виходити став, я почав писати, коли міг, критико-бібліографічні огляди та рецензії. Писав їх в основному за домовленістю з редакціями і на ті видання, які, на думку редакцій, рецензування потребували. Писав так, як цього вимагало видання. Але інколи і з інтересом, вислов­люючи і деякі власні думки та міркування. У республіканських журналах, обласних та районній газеті надрукував тих статей та рецензій, може, кілька десятків, а то й більше. Одну мою статтю в році, здається, 1973-му мало не надрукував московський журнал «Дружба народов». До Київа тоді приїжджав працівник цього журналу і показував мені переклад статті: «Взагалі для дебюту більше аркуша не виділяємо, а вам аж півтора аркуша».

Та от працівник поїхав, я перегортав чергові номери журналу, але моєї статті не було там. І якось я зважився та й подзвонив до Москви. Працівник журналу сказав приблизно таке, здається: «Извините. Мы очень перед вами виноваты, но больше всего виновата перед вами сама жизнь». У Київі мені ніхто чогось такого не казав. І це заставило мене замислитись. Стаття не вийшла.

Може, я іще писав би оті рецензії, але друкувати перестали і вдома під приводом, що місця нема.

Якось я літературно відредагував, а точніш, заново написав невеличку брошуру про типи автошляхів – подумав тоді собі, яке мав би задоволення, коли б мені таку роботу більш-менш постійно і певно пропонували. Але ж нема. А що поробиш, коли здатністю до будь-якого ремесла з дитячих літ обділений. Копати грядки, чи таке щось просте, товар, наприклад, пасти, міг і можу. А от де ремесло, кмітливість господарська – зовсім безпорадний. Дехто не вірить. Але згодьтеся: такі люди справді уроджуються. От уявіть, як і бути їм у цім світі, якщо і в місті, і в селі справжня взає­мо­допомога – явище рідкісне, та й ремесло справжнє виги­бає, а потяг до руйнації матеріального дооколу, либонь, чи й не посилюється – завважте оті порозбивані вікна у будинках, двері у під’їздах, замки оті дорогі нові: їх і ламають, і долотами видов­бують, а в одних металічних дверях якесь, видать, удосконалене виварювання застосовували. Отож, і будь мудрий, а з віком – і поготів. Розпач. Одному. А ще й біблійне у цім моменті до мене лине: «Увагу звертати на особу не добре, бо й за кус хліба людина згрішить» (Книга приповісток Соломонових, гл. 28, вірш 21).

Потім мене зацікавила, так, для себе, тема – рослини як худож­ній символ в українському фольклорі, у художній творчості митців. Читав, досліджував, писав. 32 розповіді вийшло – цілих 400 сторінок. Одне чи дві надрукували. А далі – ні. Куди не поткнись – відмова. Нам, кажуть, щось би гостреньке, перебудовне.

– А рослини хіба ні?

– Рослини ні, – сміються. – Це таке, що може буть і може не бути. А нам таке треба, щоб аж шкварчало, щоб із душі перло, щоб аж за душу хапало, щоб дерло душу.

У щасливіші моменти читав. Справжні художні твори завжди хвилюють і подивовують безкінечно, скільки б їх не перечитував. Виняткові долі митців – і Шевченкова, і Гоголева, і Шуманова, і Ван-Гогова – зворушують до болю.

Не маючи ніякої музичної підготовки, а чи й здатен хоч трохи фахово розуміти та поціновувати утвори музичного мистецтва, я проте якось довго розглядував портрети Ігоря Стравінського у книжці спогадів про нього. Таке розглядування і тепер манить мене часто.

А недавно прочитана розповідь про українського поета Тодося Осьмачку, який, гнаний демоном переслідування, ховався по всіх гротах і закапелках нашої Землі, прихистку і спокою для душі не знаходячи ніде, хіба в упокоєнні, може, – заставила мене здригнутися.

Серед незчисленних страждань творчої особистості немож­ливість висловитися – страждання все-таки чи не найжахливіше. Споглядаючи супокійні барви золотої осені, вслуховуючись у стишені згуки цієї благословенної пори, не раз впізнаєш поетичні образи багатьох митців – від Олександра Пушкіна до Якова Щоголева, і ще й іще. Але найвражальніші серед них, мабуть, ті, що не висловлені, мовою людською не зафіксовані, – благовісно так доокруж розлиті.

Якось улітку я приніс до батькової хати на хутір котика-підлітка. Кажуть, собаки звикають до людини, а коти – до обійстя. Минали тижні, сірий гарний котик підростав і усе гарнішав (як сяде на лапи свої, то біла латка на грудях серед сірих смужок виграє), а, схоже, до обійстя не звикав. Усе марудив, нявкаючи, попід ногами моїми плутаючись, терся. Куди я – туди і він. От якось увечері при світлі затишному гасової лямпи, коли котик благально дивився на мене, ще настирніше нявкаючи, я і почав гладити цю малу істоту, отак примовляючи до неї: «А скажи, любий котику, за ким і чим ти тужиш нестерпно, місця собі не знаходячи, чи за мамою, чи за братами, а чи за сеструнями, чи за колишнім обійстям і його хазяями? Скажи?»

Але котик мовчав. Тільки обома передніми лапками обхопив мою руку, очі заплющив, умиротворено помуркуючи. А на темному хуторі – ми одні. Й темінь за вікном густа пізньоосіння вистояна.

І я подумав був тоді, чи часто ми замислюємося, який це неоціненний дар – людська мова. Цей дар тільки нам одним у цілім світі дано. І якби люди частіше над цим замислювались, то, можливо, рідше клали б заборону на слово, живе і писемне. І тоді шлях до порозуміння, якого он як потребуємо поміж самих себе і зі світом, був би, мабуть, простішим. Адже становище наше не таке вже й безнадійне – усе залежить від самої людини. Це якщо з іншого боку поглянути.

На початку 1987 року я поніс до редакцій журналів і видав­ництва знову той давній рукопис, почав, так би мовити, друге коло обходити. Цього разу з рукописом знайомилися і читали його А. Дімаров, Р. Андріяшик, В. Медвідь, П. Мовчан, Г. Штонь, В. Лігостов. Усі казали, що видавати треба.

Минуле не повертається, не оновлюється, не повторюється, і услід за класичним доводиться завважувати і усвідомлювати (не без болю часто), що втрата часу найтяжча. Але життя не раз дарує нам осяйні несподіванки, у барвах чи звуках.

Якось у рідних краях я вирішив ще раз пройти тією стежкою, якою з хутора ходив у село до школи, через Дуброву, колишнє панське поле. У цих місцях жнивної місячної ночі 1953 року ми з батьком підводою звозили житні снопи до колгоспної скирти. Таке біле-біле сяєво довкруж розлите було. Висока дивина. Кар­тина геть, як у вірші, де «…И звезда с зведою горит». А й із Тюрінгії, з-над Альп (Ьber allen Gipfeln ist Ruh…)1, може, під наші опівнічно низькі небеса перемістилася. А потім ще схожа картина малю­валася мені і за інших обставин і за іншої пори – восени, коли місяць раптом високо із-за сірих хмар визирне, і хмари на нього вже більш не наступають, узимку, коли мороз тріщить, а білизна від місяця, і від снігу, і від зір так яскравіє первозданно. І завжди вірш отой на пам’ять ішов. І все на тому ж місці.

Але лице землі тепер тут інакше. Річечки гарної звивистої нема, перекопали, і ще глибші канави в різні сторони туди-сюди пролягли, погналися прямолінійно, цегельня наче із землі пов­стала, а побіля неї ямки та урвиська – глину брали. На дні вода стоїть, і очерети з води прокльовуються, проростають. Сумно споглядати, як отак лице рідної землі змінюється.

А в уяві моїй одразу заглиблені в утробу земну пустинні озерця, на дні яких очерети росли, із пагіркової східно полуденної сторони побігли, спогадались. Якби із висоти поглянуть, то наче очка земні малі у небесну безодню застигло спрямовані, націлені. Про щось Творцеві вони, може, говорять, свідкують.

І раптом удалині на узвишші, на пагорбу, всіяному червоними, жовтими, – може, там і ще якісь росли, квітами, – віддалеки зір не завважує, я побачив хлопчика і дівчинку. Вони збирали квіти. Назбирають по пучечку і біжать одне одному назустріч, показують одне одному квіти, перебирають чи сортують їх, про віщось ра­дяться, говорять, напевне. А потім ураз – розбіглися у різні сто­рони, і знову вже квіти збирають осібно, і біжать потім одне одно­му назустріч з пучечками в руках. Так легко, артистично, граційно, немов танок звершують. І знову й знову.

Я зупинився. Стояв і дивився заворожений. І пагорб, і квіти, і хлопчик, і дівчинка наче утворювали якусь цілісну мистецьку картину. Вона випливала з минулого і майбутнього одночасно, з вічності, уставала понад землею, що так змінила своє лице, зводилася увись, до неба, зливалася з небесною блакиттю, брала у полон душу – і висівалася там надія.

4 грудня 1988 року.


1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   29


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка