Висока дивина світу барви І звуки хутора



Сторінка19/29
Дата конвертації05.05.2016
Розмір6.5 Mb.
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   29

СПОСТЕРЕЖЕННЯ НА МЕЖІ ТИСЯЧОЛІТЬ

1. ВЕЛИКІ ПОКАЯННИКИ
Добігають до свойого завершення останні миті
жорстокого двадцятого століття, що у світовій гармонії
відбилось зухвалим викликом усім без винятку знакам краси і високому дарові життя. І хоча «перший найкращий для нещасного роду людського день проминув» (Вергілій), а все одно крізь усвідомлювання того кладеться на серце зворушливе відчуття значимості моменту. Що це ж не кожному поколінню із нас у новітній історії судилося переживать зміну століть, тим паче й тисячоліть рівночасно.

І коли о тім розмишляння біжить, то зринають у свідомості да й повстають перед зором постаті. Великі покаянники. І троє серед них.

Із початку століття російський письменник Лев Толстой. Як він, усі статки полишивши, позоставив укінці життя домівку да й вирушив у світ широкий невідомий, у відкритий піднебесний простір.

Із середини століття академік Сахаров, батько водневої зброї, так про нього казали. Як він потому якби заперечив власне творіння да й в екстремальній суспільній ситуації виступив в обороні людини і високого дару життя. Й на тім стояв доостанку.

А зовсім недавно випадком ув одній київській газеті я про­читав про Білла Гейтса, найбагатшу людину плянети, яка під сучасну пору володіє стомільярдовими у доларах статками, але веде невибагливий скромний спосіб життя.

Ось як про нього пише газета:

«Глава компанії «Майкрософт» Білл Гейтс виступив у Сіетлі на конференції по комп’ютерній допомозі країнам третього світу. На подив тих, що зібралися, він заявив, що комп’ютери майже нічим не можуть допомогти у справі боротьби із головними вада­ми людської цивілізації. Подібні слова в устах Гейтса, за свідчен­ням газети «Обсервер», прозвучали настільки несподівано, що «якби Папа Римський розчарувався у католицизмі, це мало би менше подивування».

«Два мільярди найубогіших людей світу скоріше мають потребу в охороні здоров’я, аніж в лептопах (дорогих портатив­них комп’ютерах)», – сказав Гейтс. За його словами, він іще вірить в те, що високі технології можуть принести у життя щось добре, але навряд чи комп’ютери або глобальний капіталізм зможуть розв’язати найбільш настійні проблеми катастрофічного харак­теру, з якими щоденно доводиться зустрічатися найубогішим людям планети.

Гейтс упевнений, що ті, кому доводиться жити на один долар у день (ах, якби ж то хоч! – А. К.), не думають про комп’ютери взагалі. Та й для чого, коли в домах нема електрики? «Ви просто купуєте їжу (ах, якби ж то хоч! – А. К.), просто намагаєтесь залишитися серед живих» (ах, як же це не просто! – А. К.), – констатував глава «Майкрософта».

Далі Гейтс сказав таке: «Матері підступлять до комп’ютера і скажуть: «Мої діти умирають, що мені робить?». Вони не будуть проводити час на онлайнових аукціонах. Вони хочуть, щоб їхні діти зосталися серед живих. Ви що, вважаєте, що комп’ютери зможуть їм допомогти?».

Недавно Гейтс відвідав з візитом ряд країн, що розвиваються. Він і його дружина Мелінда спрямовують кошти, які збирає спеціальний фонд, на розвиток охорони здоров’я у країнах тре­тього світу. Дії найбагатшої людини плянети піддали розрусі його первісний образ технократа-сухаря, що далекий від повсяк­денності».

Але, ах, Гейтс іще не сказав, не дійшло до нього, чи газета не написала о тім, що комп’ютери мають пам’ять, і усі ті роковані, приречені на вигибання уже у нього на обліку. І якби хтось захотів причаїтися, утекти – то куди втечеш, не спасешся. Се ж і втручання у підсвідомість людини, як посягання на високі заміри Творця.

А затим ізнов відтак прибігли та й станули рядки італійського поета, лавреата Нобелівської премії 1972 року, здається, Е. Мон­тале, що їх почув був одного разу із радіо:

Куди помітніший наш власний розпад.

Ми все зробили, щоб цей світ погіршав.

І тільки благісне жовте світло укінці тунелю манить, кладе, заронює у душу зблиски вічної надії.



2. СЛОВА ГЛИБОКОГО ЗВОРУШЕННЯ
Років десять тому я узяв, укупив у Містечку книжку «Листу­вання Бориса Пастернака». Да й часто на хуторі перечитував тії листи, коли на те клалося. Аж поки цієї зими, коли люті знущаль­ни­ки надо мною і над моєю долею, може, вдесяте уже розбивали Бать­кову хату да вишкрібували із неї останню кварту і останні цвяш­ки, то й книжку одну «Листування Бориса Пастернака» забрали.

Але одні слова, вичитані у ній, зосталися у моєму серці. Це як і дядька Михаїла-євангелиста приїхали підводою арештовувати за віру перед Великоднем у 1951-му році. Усамперед на книжки накинулися. Дві Біблії одразу вилучили. А дядько Михаїл і каже:

– А іще одну забулися узять.

– Где, где она?!! – тут же гарячково спохопилися.

– А отут... – указав дядько Михаїл на ділянку серця власного свойого.

– Іш ти, старік. Шутнік нашолся. Ішшо шутіть собіраєшся... А ти случаєм не тово... – тицьнув оден пальцем вказівним до сво­його чола.

Так і в цім случаю. Хоч книжку і забрали, але слова із неї зо­ста­лися у серці у моїм.

Ось оті Пастернакові слова, що так завжди сильно глибоко зво­рушують серце моє, аби-но подумав. Як писав поет у листі до Ольги Фрейденберг від 20 січня 1953 року, спогадуючи момент, коли він, уражений інфарктом, власне життя проглядував:

«Я оглядував своє життя і не знаходив у ньому нічого випад­кового, але одну внутрішню закономірність, що готова була повторитись.

Сила цієї закономірності відчувалась і в настроях цих миттє­востей. Я радувався, що при влаштуванні у лікарню потрапив у загальне смертельне вариво переповненого важкими хворими коридора уночі, і складав подяку Богові за те, що у нього так підіб­рано сусідство міста за вікном, і світла, і тіні, і життя, і смерті, і за те, що Він учинив мене художником, щоби любити усі його форми і плакати над ними від торжества і радості».

І таким глибоким зворушенням поклались ці слова на моє серце після першого прочитання, і так діяли кожного разу потому, аби-но подумав. Що, здається, жодні слова і в «Листуванні...», і в самому «Докторові Живаго», і в усій творчості поета не чинили такої глибоко зворушливої дії.

3. СЕРЦЕ – ВСЕВИДЮЩЕЄ ОКО
Це так рідко почуєш зараз у нашій непогамовній всюдисущій велемовності виразне і правдиве слово. Що як і почуєш коли, то звучить воно як несподівана осяйна дивина.

Як одного пізнього уже вечора по радіо читала свої власні вір­ші одна незряча поетка. І не бриніло у її голосі а жодної легко­важ­ности, але тілько сама справжність.

О тім ішлося, що усі ми колись доходимо по суті. Коли і лікар ковтає пігулки, а іще хтось «...у смітті копирсаючись, вловлює суть».

І подумав я тоді, яке виважене у незрячих кожне слово, і яка зосереджена у них робота душі.

А іще із вуст тієї поетки звучав по радіо вірш про те, як їй подарували троянду. Але зов’ялу. Гадаючи, що незрячі сього не побачать. Ах, наївні ми, да же вони на дотик бачать лучче за нас ви­дючих. «Але я вам дякую за прекрасний жест».

Й іще вірш був про авто. В такім ушвидченім ритмі. Як вітер розмаює на потилиці сивину, аж вона у переливах жовтіє. І я ізнов подивувався сильно, як же виразно може бачити серце незрячої людини оці ледь вловимі тонкі переливи кольорів. Що і не кожному видючому із нас дано се забачити і виразити у слові. І подумав тоді я: серце – всевидющеє око. Як і засвідчив отой ве­ликий подвижник із античності, що за нього цілі міста спе­ре­чалися.

І тут ізгадався також наш Василь Ярошенко, сей предивний енциклопедист, як на початку століття у час великої революційної розрухи, незрячим будучи, мандрував він по Далекому Сходові, Китайщині, здається, і Японії. І як це практично у тих умовах удавалося йому. Що ніби в Японії він мав якесь закохання, і японці й дотепер вважають його клясиком своєї літератури. І тілько у нас над ним – трава забуття. І рукописи спалені. Оті, що за кла­сичним висловом, не горять.

А іще о тім бігла думка моя. Яка ж се потужна неперебутня сила правдивої художньої справжності. Що коли глухне вона із вуст видючих, то в устах незрячих увиразнюється, і коли згасає на теренах Європи, то яскраво спалахує в іншому місці, на латино­американському континенті, наприклад. І так перетриватиме вовік, напевне, допоки й існуватиме людський рід.




КАЖАН
Про кажана, летючу мишу, що на подобу якби
справдешня миша, але має також крильця і літає, яка
бачить найлучче у при­смерку, а вдень при яснім світлі слабенько бачить, я знав із ди­тинства. А й повір’я носилося, виснуло да й зринало інколи із чиїхось вуст: «Як миш із’їсть шматочок чого свяченого, то в неї виростуть крила і зробиться з неї кажан». Із книжок вичитав і на малюн­кові бачив її форми. Але у живій природі цієї істоти не зустрічав. І була вона в моїм уявлюванні істотою загадковою, таємничою, що ось завжди присутня десь поруч, але невидима. Якби миша, але і крильця має.

Уперше забачив я живого кажана навесні 1960 року, як ми в Ужгороді на практиці перебували. Увечері за столом у кімнаті університетського гуртожитку при світлі електричнім, при лям­поч­ці Ілліча, сиділи ми й теревенили о чім то. А вікно навстіж одчинене, й пахощі весняні ллються. Аж то як зашурхотить щось з нальоту. Ми й стенулися мало. Котрийсь одважливець проте скоро зорієнтувавсь:

– Кажан. Миш летюча.

Да й стали ми її виловлювать да й зачали розглядувати.

І відтоді ся істота вже не становила для мене таїни загадкової. І рідко коли у спогадування ішла.

Аж то цієї весни, як одного ранку я відчиняв двері у клуню, по дрова ішов, щось випало зі стику дверей і стовпа дубового у тім місці, де двері щільно до стовпа не прилягали, да й упало мені під ноги. Роздивляюсь. Наче миша. Аж воно крильця розпра­вило, крильця костокрилі, якби ото крилача на рибу розправ­ляють. І повискує своєрідно – чи то помилування або заступ­ництва просить. Кажан. Одразу здогадався. Ломачкою я і відки­нув його убік. Нехай летить собі геть. А куди воно полетить. Як при світлі яснім сонячнім слабенько бачить. Отак і лежало на тра­вичці якийсь період на однім місці, скільки я не виходив з хати і не наглядав. Може, недуже яке. Уже подумав. Аж потому щезло.

Але наступного ранку ситуація повторилася. Кажан ізнов випав мені під ноги зі стику дверей і дубового стовпа. І третього ранку – також. Напевне, се його постійне місце денного чи й ніч­ного перебування – отак за виріз стовпа на стику дверей чіпляться. Подумав собі.

Аж тільки як став я зоставляти на цілий день двері клуні прочиненими, то кажан і віддалився, не натрапляв принаймні мені більше на очі.

А одного загусаючого надвечір’я, у присмерку іще рідкім, прозорім, коли стояв я посеред двору, і сутність моя у безмірі світового огрому розчинялася, щось хутенько скрадливо зненацька прошмигнуло перед моїми очима, а перед причілковою невели­кою діркою на горище уповільнено наче поменшало. Да й упірнуло в дірку. Знакомий кажан. Одразу ж і думка моя потекла. Вони у темені, в посмерковості лучче орієнтуються, як ми за світла.


СОРОКА ПАСТЕРНАКУ НЕ ЇСТЬ
Весна на весну не схожа. Цієї весни на хуторі зрідка й
несміло співають солов’ї. Але засилля хрущів, що своїм
масовим гудінням ранньої вечірньої пори нагадують якби наближення смерчу чи відда­лений перегук танків й іншої воєнної машинерії, що у час маневрів ранньої осени рухалися в нашу сторону з Тучинського полігону у кінці 40-х і на початку 50-х років. А іще цілий день на хуторі стрекочуть сороки, уже самим скрадливим стрекотінням своїм потверджуючи традиційну славу чи неславу, що сорока-злодійка.

Років сім тому я вичитав, що для здоров’я людини дуже побажаний і корисний пастернак. Да й став культивувать його у себе на городі. Що аж усі перехожі через хутір незнайки стали випитувать мене, а що то росте таке виразно зелене да листате.

Корені а й листя пастернаку восени я висушую. Й цілорічно майже затим використовую у своїй примітивній кулінарії. Корінь протягом ночі розмочується, а вранці я додаю його у своє вбоге вариво. Помічне не помічне, се за нежитями і старінням важко вирізнити, але просто стало звичкою.

От і сьогодні я зварив борщ із щавлю і кропиви, а там і квасоля, і картоплина, і розповнілі шматочки пастернакового кореню. Наповнив сим варивом гарячим паруючим повненьку позичену глибшу мисочку да й поставив у дворі перед порогом прохолод­жуватись на вологій землі, щоби хутчій посмакувати остуджене. А сам собі у хаті свої кухонні справи довершую.

Аж то по часові якімсь вийшов мисочку забрати, а побіля мисочки шматочки пастернакового кореню лежать. Ага. Сорока. Здогадався одразу. Сорока пастернаку не їсть. Квасолинку, кар­топлинку із мого варива дзьобиком своїм видовбувала. А може, і то напевне, мнясця шукала. Гай-гай, сороко-білобоко, та же Гандрій самий уже десять років мнясця не їсть. За недосяжністю спершу по причині крайньої вбогості, а тепер уже і по причині влас­ної немочі також, якби хтось і подавав. Гай-гай, сороко-білобоко, се ж новітні олігархи наші тілько одбирають у неімущих остатнє, а щоби вишкрібувать із нашого слабенького коритця теє, чого нема, то також ніби ні. Гай-гай, сороко-білобоко.

Й того ж таки дня я забачив, як на вершечку сливки, що на­впроти порога недалечко, сороки заходилися ревно гніздо собі зви­вать. Усе гіллячки носять да вкладають абияк. Замір знакомий, здогадуваний. Сиди собі у гнізді да й патрикуй, коли Гандрій своє вариво винесе перед порогом прохолоджуватись. Або й не сиди у гнізді, а навідуйся, стовбич тілько повсякчас за правом ніби осідку свойого. Також знакоме діло із картини люцьких стосунків. Гніздо таке неглемезде, а не вишукано філігранне, як то ластівки на балькові вимощують.

«Ах, сороко-білобоко, да невже та гадаєш собі, що Гандрій зовсім такий наївний, щоби ізнову своє вариво перед порогом охолоджуватись виставляє кожного дня. Гандрій також не ликом шитий, і не без остатньої клепки в голові, а тоже досвідом навче­ний, і також марксизм-ленінізм у юні годи свої вивчав за покликом серця свойого, а не із спонуки, як декотрі. Да він лучче при потребі поставить свою мисочку у сінцях, у стебці, у коморі охолоджу­ватись, поки звірятко котресь потаємне докумекає, що воно і до чого, аніж ізнову перед порогом надворі виставлять. Гандрій не без остатньої клепки в голові».

А ти но розкажи лучче, сороко-білобоко, хто то, звір який чи птаха котра, ізвідкись курячі яйця крізь дірки у стрісі на горище носить, да у тиші захищеній і у душевнім спокої собі попиває?! Ти но розкажи.

Піднявсь якось я розхитаною драбиною на горище. Роздив­ляюсь у тьмяності малого віконця. Аж там скрізь шкаралущі од курячих яєць валяються. Що за дивина. Да ж у нашім дворі уже двадцять п’ять літ куряча нога не ступала. Іще за Батька звелися. Під кінець один півень суцільно червоний зостався. Батько хотіли і його зарізати, да пошкодували. Аж то одного літнього дня, спека висока полуденна аж ряхтить довкола, дивляться Батько, а Лис Микита понад потоком до свойого Борка нашого півня поволік. Вони і «га-га!», і «гу-гу!», – а де там. Хіба наздоженеш і віднімеш. Лис Микита він також хитрий, і про Батькові літа відав.

Тільки й розказували Батько потому кожному потішливо, як у високій ясності літнього дня Лис Микита понад потоком поволік у своїх зубах до Борка нашого півня.

І тут тобі курячі шкаралющі на горищі. Ти но розкажи, сороко!

ІЗ МАТЕРИНОЇ ПАМ’ЯТІ
На схилі віку свойого, як уже недужі, паралізовані були,
Мати наші інколи, у моменти влекшення і озаріння,
находило на них, коли свідомість їхня текла до початків власного життя, перепо­ві­дали мені прості, але завжди ясно цікаві й повчальні бувальщини із давно почутого чи пережитого. Часто зі слабенькою, тихою, збо­ле­ною, а якби дитинною посмішкою на старечих вустах. Як і про той он випадок.

Що був, жив колись у нашому селі, а може, іще до Материної пам’яті, чоловік на прізвисько Кравзюк. Добре, заможніше од інших поселян жив сей Кравзюк. А може, ще і скупий був. Але не було у нього дітей, наслідників себто. А школярі малі, хлопчики, здогадуватись треба, бо дівчаток тогді, як Батько наші розказували, у нашім селі іще до школи не записували (Мати наші так і звікували неписьменною) й запримітили, завважили у розумінні, прогляду­ванні й уявлюванні своїм сю ознаку Кравзюкового життя. Да й склали віршика. Отакого:

Ой, Кравзюку, ти Кравзюче,

Ти живеш од усіх надлучче.

Ти будуєш нову хату,

Але на тебе ніхто не скаже «Тату!»



ДУША СПІВАЄ
(Думки, спрямовані на радіо «Культура»)

Листи
По-моєму, усі новітні технології й комунікації не можуть
замі­нити традиційної форми листування, коли наше
серце у самоті кладе на папір свою сповідь перед близькою людиною.

Епістолярний жанр тепер ніби забутий. А між тим, які яскраві сторінки у світовій культурі містить саме цей жанр.

Зараз я перечитую листи Катерини Білокур. Яка це глибока сповідь геніальної душі. Які тонкі спостереження із світу природи, із світу квітів і дерев, що аж фізично предметно відчуваєш бриніння сього дивного світу. Яке трагічне земне перетривання геніальної душі у жорстокому окруженні, байдужому до краси. І це уже звучить як гімн, як усеперемагаючий тріюмф мистецтва.

Років двадцять тому я прочитав, натрапила мені на очі, книжку московського автора Євгена Богата «Що водить сонце і світила». Книгу було перекладено на українську мову. Любов у листах видатних людей. Які цікаві, зворушливі історії у листах, де таїна людського серця діє на нашу сутність як могутньо і через далеку часову просторінь.

Отож, по-моєму, ніякі новітні технології не можуть замінити традиційної форми листування, коли сповідь людської душі кладеться у самотині на біле поле паперу.
Про азартні ігри
По-моєму, азартні ігри – це із розряду тих спокус, що як і ворожіння, алкоголізм і наркоманія, – руйнівно діють на людську особистість. Ці захоплення, вчинки і дії людини ідуть, спрямовані супроти природнього плину життя, власної долі, щастя.

Мені Батько колись розказували. За царя чи за Польщі уже це було. Повів один селянин із жінкою своєю до містечка корову продавать. Продали вони корову, несуть гроші додому та й мір­кують уголос, мудрують, де би його, у селі котрім чи на хуторах, нову годувальницю добру за ці гроші укупить, щоби і зосталося щось на гинші потреби.

Аж по дорозі додому, але ще у містечку їм позустрілися гравці. Хазяїн одразу ж і ув’язався до них. І як не осмикувала його жінка, а відірвати не можна було. Відстав од гравців селянин тільки тоді, коли програв останню копійку. Корову тобто програв.

Обоє поверталися додому дуже огірчені.



Із історії української пісні
Це загальновідомо, яке диво для світу є українська пісня. І це факт, що наша пісня пробилася до світу попри усі наші незбутності у реальному бутті. Про ірреальність буття народу у пісні писав ро­сійсь­кий письменник Іван Бунін. Тому у наших піснях так багато смутку.

В історії української пісні багато легенд. І найвражальніша з них – пісні Марусі Чурай.

Як часто авторська пісня стає народною.

«Українська пісня, немов сонце, немов вода, немов любов матері огортала мене» (Борис Гмиря).



«Життя прожить – не поле перейти»
А й справді, «Життя прожить – не поле перейти». Поле переходиш – перспективу, обшир перед собою бачиш. А життя – велика таїна. І в імлі сховалися наступні роки.

Казав мій дядько Михаїл-євангелист: «Якби хто на екрані показав наперед, що доведеться нам пережить, – а ніколи людина не захотіла б жить, того усього переживать». Дядько Михаїл багато пережив і в таборах, і в психіатрії, і в занімінні.

Отож, наше життя – це поступова розгадка великої таїни. У надії долаємо ми сходинку за сходинкою, і як часто буваємо втішені у тім подоланні, щораз осягаючи, як наша сутність стає трошки досконалішою. І потверджуються цінності життя, як виского дару Божого.

Господи! Скільки фізичних і душевних випробувань випадає на нашу долю. І у послідовності долаємо ми їх. І кожного разу, ай, яка незчисленність, наближаються у моментах оті слова «Життя прожить – не поле перейти». А безвимір самоти, Пастер­на­кові рядки із «Гамлета» підступились:



Я один. Все тонет в фарисействе,

Жизнь прожить – не поле перейти.



Моє слово про Уласа Самчука
У дитинстві, коли я пас товар у яснім літнім сонці на брунат­нім пасовиську, я любив читати Михайла Коцюбинського. Так ла­гідно увіходила у мою душу, у мою розпросторену сутність про­зора світла проза нашого класика. Раз у раз я відривав свій позір від читання, від книжки. І вглядувався у дооколишній простір, роззирався доокруги. Шукав знаків тієї благісної краси, що ісходила на мене із книжки. І не знаходив. І думав я, що то усі ті красоти до Михайла Коцюбинського зійшли десь із Поділля, із Бесарабії. А наш поліський край на красу убогий. От і не знаходжу я у при­роднім дооколі тих яскравих знаків краси, що осяяли мене із прози Михайла Коцюбинського.

Аж то у якійсь фазі перебудови у призахіднім сонці я стояв біля контори колгоспу у нашому рідному селі і з вітрини читав у «Сіль­ських вістях» уривок із роману Уласа Самчука «Волинь». «Призахідне сонце поклало доокруги виразні ознаки осени». Фра­за із публікації заяскріла у моїй свідомості.

Я поглянув, позір мій переметнувся на луги аж до лісу. А й справді: призахідне сонце поклало доокруги виразні ознаки осени. А й справді: які виразні знаки краси нашого вбогого краю засяяли, одкрилися раптом передо мною. Бо ж Улас Самчук – наш земляк, і його художнє осягання світу – це і нашої сторони осягання. І од поєднання краси природи і краси мистецтва у високе зачудування уступила моя душа.

Сила рідної мови
Але як могутньо діє на нашу душу рідна мова, рідне слово у поєднанні із дією інших мистецтв.

Недавно я у Національній опері переживав «Лючію ді Лямер­мур» Доніцетті. Виконувалася італійською мовою. На титрах було подано переклад українською.

І я рівночасно чудувався як музикою, співом, декораціями, що вухо моє ловило і позір завважував. Але краєм ока я вичитував, входили у мою свідомість і слова на титрах. «Це класика» – завва­жу­вання у моменті прибігло. А так і є. У «Програмці» вичитав. Микола Лукаш.

І упродовж цілого вечора як могутньо діяла на мою свідо­мість, на переживання поряд із дією інших мистецтв рідна мова, рідне слово.



Ренесанс рідної мови
Так. Час відродження рідної мови настав. Ми маємо відрод­жувати реліктові пласти мови.

У моєму рідному краї на Рівненщині за останнє десятиліття з’явилося чимало мистецьких гуртів. Ці люди у своїм ентузіястич­нім спрямуванні відроджують у виконанні давні реліктові поліські пісні. Яке незвичне для слуху, але прекрасне наше слово звучить, які переливи, які інтонації бринять.

А й у літературі. Коли читаєш прозу Миколи Закусила, то про зміст забуваєш, – так діє чар реліктової поліської мови. І це звучить, як прекрасна пісня.

На жаль, на перешкоді істинному відродженню нашої мови стоять усталені стереотипи і кліше, які чинять живому розвитку мови спротив у формі неприйняття і редагування.

Адже саме залучення до функціонування діалектів постійно збагачуватиме нашу мову, надаватиме їй нової прекрасної барви.

Молодість
Молодість – це стан душі. Ми є молодими настільки, як стало у своїй душі ми залишаємось вірними ідеалам, ідеалістичним спрямуванням зорі свойого життя.

Сучасні ритми, цивілізаційні процеси не завжди є позитив­ними. Вони руйнують довкілля і піддають руйнації також і людську душу. Замісто спокою на нашу сутність покладається печать суєти.

Відчуття молодості ми несемо у собі, зберігаючи наші юні ідеали, крізь їхнє сяєво проглядуючи сучасний світ, єднаючи у моменті минуле і сучасне.

Культура і фінанси
Під сучасну пору спостерігаємо кризу культури. Криза культури – це світовий процес. Цивілізація і культура – поняття різні, часто цілком протилежні. Про це писав іще у кінці дев’ят­надцятого століття Кнут Гамсун, викладаючи свої спостереження із життя американського суспільства, яке несе світові цивілізацію, але не культуру.

Культура і фінанси. Поняття також давні і полярні. Під сучасну пору у нас наперед вийшли фінанси. Люди, які стоять біля фінансів, – цілковито байдужі до культури. У цьому розумінні вони дуже обмежені. Це не меценати дев’ятнадцятого століття, що були прихильні до культури і які осягали благотворний вплив мис­тецтва на людські душі і суспільство.

Культура не може існувати і нормально розвиватися без фінансів. Такі і наслідки маємо. Мистецька штука утратила свою виховавчу, естетичну дію на людську душу, на формування і вдос­ко­налення людської особистості.

Про літературу моє слово. Наш сучасний літературний процес густо обплутаний грофоманством, що крізь нього не може про­би­тися жодна вирізнювана художня справжність. У мистецтві завжди існував момент вирізнюваності. Індустріалізація мис­тецтва призводить до його нівеляції. Тому і не маємо яскравих мистецьких з’яв і явищ.

Раніше літературна справжність не видавалась з мотивів ідеологічних, нині – через брак фінансів. Але результат той самий.

Проте навіть у радянські часи функціонувала літературна класика. У томах видавали Михайла Коцюбинського, Степана Васильченка, Ольгу Кобилянську, Івана Нечуя-Левицького. Тепер і нашої літературної класики не видають масово. Схоже, що скоро й імена класиків підуть у забуття.

Ах, якби ж ті, що стоять біля фінансів, да могли осягати своїм розумінням – яке ж значення для нормального суспільного роз­витку має культура – ми мали б в означеній сфері а зовсім іншу ситуа­цію. Якби ж вони тільки знали, яку могутню силу має мистецтво у своїй дії на людську особистість. Якби ж вони тільки знали… Але оці слова до них не дійдуть.

1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   29


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка