Висока дивина світу барви І звуки хутора



Сторінка18/29
Дата конвертації05.05.2016
Розмір6.5 Mb.
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   ...   29

3. ІЗ БІБЛІОТЕКИ ПЕТРА БІЛИННИКА
Яких тільки несподіваних з’яв і видовищ не доводилося спостерігать у головнім Хрещатицькім підземнім переході і побіля нього ув останнє десятиліття. Тут вусань, парубок ідеальної статури якось виспівував виразно у журливім бринінні чистого голосу: «Журяться, тужать сини України, що так марно минають літа». І те запам’яталося мені, не раз спонукаючи в усамітненні духу до розмислів. Тут і притичина із нардепом Степаном Хма­рою сталася, що її відлуння протягом місяців по всій Україні розносилося. Усі громадяни, навіть столітні дідусі й бабусі тільки о тім і говорили. Сюди жебраки і каліки свою долю виносили, що як дивишся на них, то наче сучасна книга народного буття перед тобою розгортається. Тут навдивовижу гармонійно скле­єний ансамбль клясичні мелодії часто виграє. І неодмінно завжди повторюється вальс до кінофільму «Заметіль». Що слухаючи його, завжди згадуєш, як сказав хтось: якби Георгій Свиридов створив тільки один твір, оцей вальс, то й тоді зостався б у нашій пам’яті великим композитором. Тут у початку перебудови випадком заба­чив я барвистий, темно червона барва переважала, фольклорний гурт студентів із Перу. І подивувався сильно. Як може діяти на людську душу а ніби одна безкінечно повторювана мельодія. А картини екзотичні із пагорбів і долин побіля Кордильєр, що їх ніколи не бачив і не побачиш уже, розгортаються у твоїй свідо­мості найрізноманітніші. Що, здається, слухав би сі мельодії безкінечно. Хоча виконавці змінюються. А мельодії зостаються. Тут ізнов якось забачив я, як батько оден, схоже, вигравав на гармошці, а маленька дівчинка співала найрізніші, цілком «до­рослі» пісні. Приходили вони сюди упродовж років, і на моїх очах маленька дівчинка стала дівочкою-підлітком. А пісні – ізнов ті ж самі. Тут, у підземнім Хрещатицькім переході, слухав я гру віртуоза кнопкового акордеона Ігоря Завадського. Й чудувався, на що спроможні руки віртуоза, щоби із мертвого інструмента таку могутню силу життя являть. І осяйне лице майстра клало і у мою душу благісне випромінювання. А потому прочитав у газеті якось, що віртуоз сей виграє на гулицях Парижа, де й одружився ніби...

А одного похмурого осіннього дня, коли виходив я із Хреща­тицького переходу, на метро у Гідропарк простуючи, то й запро­шувальне почув:

– Книги... Книги укупіть із бібліотеки видатного співака... Книги...

Старенька бабуся стояла біля порозкладуваних на мурові книжок. Я став розглядувати. А усе тут було. І голубенький у томах європейський клясик, Стендаль, здається, і окремі томи літера­тури світової, російської, української, і книги із музики, й іще якісь специфічні видання. І брошури невеличкі пожовтілі...

Власне не так книги зацікавили мене, як ім’я цього видатного співака. І я поспитався:

– А хто той видатний співак, що із його бібліотеки ви книги продаєте?

Бабусине лице випростується у дитинній довірливій усмішці (ах, яке лагідне заспокоювання завжди кладе у наше серце сяєво дитинної посмішки дуже старої людини):

– Петро Білинник. Знаєте такого? То рідний брат мій.

– А хто ж його не знає. Але чи живий?

– А нема, котку. Уже помер. Недавно, але уже помер...

Із пам’яті моєї одразу ж і побігло, вигулькнуло навдивовижу виразне. Що ніби тільки учора теє було, а не кілька років тому сталося, відбувалося.

Як поштою надійшло мені запрошення приблизно ось такого змісту: «Від імені Уряду України раді вітати вас на зустрічі вете­ранів українського мистецтва, яка відбудеться в Національній опері тоді то, а тогді то».

Іще одне таке запрошення уручили мені у Спілці і якісь купони, що прирівнювалися до мого місячного пенсіону. Й подивувався я сильно від несподіванки. А звідки честь така? Хто то мене міг завважити і за віщо? На Спілку не схоже у скептичнім її ставленні до мене. Й іще подивувався я: життя як не було, про що мріялося – не збулося, а уже і ветеран.

А коли день означений настав, то і я причепурився в убогі обладунки свої, да й пішов, порипався до Національної опери. По дорозі іще про Віру Маренинку подумав. Як її Галя поштарка ні з сього, ні з того на весілля покликала. Прийшла Маренинка на весілля да й каже: «Якщо ви мене насміх покликали, то я і прий­шла насміх, але якщо ви мене і направду покликали, то я прийшла направду».

А в опері, як в опері. Народу – не розминуться. Але співаки, актори усе, лицедії усе. А нашого брата, літератора – одиниці. Вони із лиця у моїм проглядуванні вирізнилися б. Хіба, може, не знаю усіх в лице. Але котрі знайомі, сі одразу з лиця впізнавані і засвітилися.

Й ізнов подивувався я: ізвідки честь для мене у такім рідкім вирізнюванні. І здогад побіг, що це міг зробити Іван Дзюба, він тоді міністром культури був. Навряд чи хтось із Спілки, де до мене і по сей день ставлення прохолодно скептичне, хоча і змінюється керівництво.

Річ то в тім іще, що після формальних урочистостей (були присутні Президент і члени Уряду) тут можна було поласувати пиріжками із капустою, запиваючи солодкою кольоровою водою на вибір, із’їсти велике червонобоке (а вже весна розвеснювалася) яблуко чи оранжевого апельсина. Можна було, якби торбинка, і з собою щось із того прихопити. Як і робили переважно декотрі жінки. Але мені того робить не подобало. Бо вони усі заслужені да народні, а я хто. І чого сюди затесався.

Але знову ж таки не у тім тільки річ, й не у тім причина. Як уро­чиста частина згорнулася, то й концерт маленький розгор­нувся. Ось о тім нагадали, а ти вже усім єством своїм в очікуванні несподіванки зактивізувався. І свято сходить на душу твою. Аж ось маленький чоловік, як з’ява, як згусток цільності однієї, на сцену виходить бадьоро. І голос у співові його звучить, бринить як молодо і бадьоро. Аж не віриться, що чоловік оцей уже дев’я­ностолітній. Петро Білинник. Яка несподівана з’ява. І яке високе свято кладеться у твою душу і від пісні, і від голосу, і від самої присутності чоловіка цього. Співака. Що ось бачиш його. Одразу і згадалося: подібне враження ти переживав у кінці п’ятдесятих років у Львівському зеленому театрі. Як на сцену із-за лаштунків несподівано вибіг, викотивсь, як клубочок, вертлявий співак. Рашид Бейбутов.

Ось так випадком з’явився да й станув перед зором моїм портрет співака Петра Білинника. А уже потому я вичитував у якійсь газеті, либонь, «Вечірньому Києві» його долю, що була нелегкою, позначена немилістю й переслідуваннями.

І ось нова стріча. Лице бабусі у знакових рисах своїх подібне до лиця співака, як відбилось воно у моїм уявлюванні. Ота мила дитинна посмішка ізнов дуже старої людини. І сестрі також уже біля дев’яносто. Розпитую. Усе ж цікаво знать. Медсестрою ніби ціле життя працювала. А тепер у пасажі, у братовім помешканні доживає віку. У домі вирізнювано престижнім, де біля під’їздів дошки меморіальні рясніють. Але яке доживання – кожному відо­ме. Пенсія як пенсія. Мізерія. От і надумала книжки із братової бібліотеки винести. Може, спокуситься хто. Задешево.

– Книги... Книги із бібліотеки видатного співака...

Але не спокушається ніхто. Усі обминають, проходять мимо, простують у глибінь власного і загального збайдужіння.

Затим я розпитую про сусідів із пасажу. А вона усе знає і про Віктора Некрасова, і про наслідників співака Гришка, і про усіх інших. Да й в деталях розповідає про їхній побит. Ніби хтось розповідає про побит односельців у вирізнюванім сільськім закутку. І її переповідання се, як звичне спостереження. А для мене ж цікаво.

Да й ізнов:

– Книги... Книги із бібліотеки видатного співака...

А жеби одна душа зреагувала.

Відтак і я віддаляюсь.

Потому іще кілька разів бачив у цьому місці сестру видатного співака зі своїми книгами.

– Книги... Книги із бібліотеки видатного співака...

А як привіталися ми, то й пожалілася:

– Жеби хто одну укупив. Як зав’язано...

По якімсь часі, як зима минула, я більше не бачив у цьому місці сестри видатного співака із своїми порозкладуваними на мурові книгами.

Але й тепер кожного разу, коли простую через Хрещатицький підземний перехід, зав’язується і бринить у моїм єстві очікування несподіванки. Що ось зараз вийду із підземелля і забачу обличчя дуже старої людини із дитинною посмішкою. І тільки провина пере­ходить через сутність мою. А чому ж я тоді не зібрався у вбогості своїй да не укупив хоч одну книгу із бібліотеки видатного співака.

Але чи не отак воно завжди обертається. Що справжню ціну кожної вирізнюваної суті і можливості ми складаємо тільки тоді, як втрачаємо її.



4. У СЯЄВІ ОСІННЬОГО ЗОЛОТА
У похмурій смузі моєї київської безпритульності у кінці 60-х років минулого століття був проте невеликий просвіток. Це коли мене тимчасово прийняли у видавництво «Молодь» референтом конкурсу на кращий літературний твір для школярів та юнацтва. Дяка тодішньому головному редакторові видавництва В. Г. Гри­мичу і дотепер бринить у моєму серці.

Перед тим через цю посаду уже перейшло кілька людей. Але до кінця вони справи не доводили. Не просувалась, можна ска­за­ти, що навіть на місці стояла тая спраа. А рукописів зашифро­ваних зібралося чимало. Якщо на вагу, то центнер, а може, і два тягнуло. Референтові треба було усе те довести до кондицій – пе­речитати, написати редвисновки, організувати рецензії, підго­тувати засідання журі, яке і має на основі моєї праці визначити премії.

Плата там була не яка – 80 карбованців у місяць. Але видав­ництво покладало на мене сподівання, що я то нарешті доведу справу до кінця, беручи до уваги мою безпритульність. Що мені то діватись нікуди. І я взявся за цю справу ревно. У строках і нормуванні робочого дня мене ніхто не стримував. Так що я іще мав, викроював на свій розсуд час, щоби порозкошувати у затишнім залі Публічної бібліотеки, коли вона іще у центрі біля червоного Університету перебувала. Ах, із яким піднесенням у сильнім душевнім зворушенні прочитував я там дореволюційні книги із психології художньої творчості, або дореволюційне також у томах видання творів Кнута Гамсуна!

Під ту пору редактором у видавництві «Молодь» працював Григір Тютюнник. Він був визначений і редактором мойого пер­шого роману «Дорога до матері», що його «зарізали» з ідеологічних мотивів. Але я мав щастя не раз слухати, як Григір у товаристві переповідав елементи своїх майбутніх новел, а то і цілі новели. Усі слухали заворожено і чудувалися. Але хіба тоді поривався хтось із присутніх літераторів одразу бігти й записувати почуте, і поспіхом друкувати його як своє, ніби ні в чім не бувало. Наго­лошую на цьому вирізнювано у докір декотрим сучасним літера­торам із молодшої генерації, які аби-но натрапили на чийсь невідомий рукопис, що йому ближча перспектива у виданні не світиться, то можуть рознести його по частинах, елементи із нього вставляючи у свої писання а зовсім часто не до місця. А про почуте із живих вуст, то тут первісному авторові і доводити опісля уже нема чого. А декотрі винахідливі то іще із дикто­фон­чиком маленьким до тебе підступляться, до райдужного споку­шаючи. Що вони твої розмисли про літературу і життя запишуть ось, розшифрують да й інтерв’ю публічно подадуть, у пресі видрукують. Але марним буде твоє світле очікування, а надія потьмяніє у гіркім присмаку ошуканства, коли у пресі прочитаєш ти а зовсім гинше інтерв’ю сього такого побра­тима, де вико­ристані міркування і думки із твоїх розмислів. А ніби ні в чім і не бувало.

Епігонство ішло назирці за усіляковими літературними з’я­ва­ми в усі періоди художньої діяльності людини. Але чогось ота­кого зазначеного подібного і ми не спостерігали, коли були ще молодими.

Як зі споминів моїх часто прозирає, то тільки одна присутність Григора Тютюнника влекшувала і мою безвихідь. Й те відчуття у моїм єстві забриніло повнозначно. Як і відчуття присутності Бори­са Антоненка-Давидовича. Що ти мав щастя бути їхнім сучас­ни­ком, і за життя їхнього перебувати у місті цім однім. Що й на схи­лі віку зогріває серце, як одна із щасливих непроминальних мит­тєвостей твойого земного перетривання.

У місяці жовтні 1968 року, у сяєві осіннього золота і відбулося засідання журі того означеного конкурсу під головуванням Юрія Збанацького, здається. Переможці визначені, премії готові, оно заходь у видавництво да одержуй. Да радій собі на здоровлє. Усі автори завдяки моєму сумлінню втішилися відповідями. Як пригадую, премією тоді було відзначено рукопис уже покійного сьогодні Бориса Мозолевського, а також інших літераторів. Борис Мозолевський тоді іще не був знаменитий завдяки своїм видат­ним археологічним відкриттям, і запам’ятався мені людиною дуже скромною.

Один літератор із периферії не дуже віддаленої одразу ж і заявився по котрімсь дні у видавництві, як тільки отримав моє повідомлення.

Осінній золотий день, що догоряв, покликав нас із вузького видавничого простору на Пушкінській у ширший міський простір, а затим зайшли ми з такої нагоди порадіти у кафе, що майже на розі Хрещатика і вулиці Свердлова, якій тепер повернено істо­ричну назву «Прорізна». Ми – це призвідники радісного настрою, премійований автор, я і Григір Тютюнник.

Як тільки приземлилися ми, усілися за столиком, то Григір до столика у кутку, де уже збиралися густі тіни, спрямувавсь, да й уклінно присів, схилився перед незнайомим для нас чоловіком, що за тим столиком сидів.

А потому узяв Григір легенько шанобливо того чоловіка запрошувально під руку та й привів до нашого столика. Да й сказав при цьому:

– Віктор Платонович Некрасов.

Й коли присів гість, так сталося, що сидів він навпроти мене, призахідне сонце крізь вікно вирізьблювало його лице у вираз­ності зморшок. І завважування моє одразу побігло зрівнювальне. Що Віктор Некрасов із вигляду належав а зовсім до віддаленого від нашого у часі покоління. Старіший набагато себто. А є ж цін­ності високі понад вік людський, що єднають різні покоління. Роз­просторювалося думання моє. А пульсування дивини підносило сутність мою. Невже і направду перед нами живий автор знаме­нитої зі школи книги «В окопах Сталінграда», що її нам усі вчителі радили прочитати, як взірець позитивної радянської літератри.

Але зовсім не про книгу «В окопах Сталінграда» ішлося наразі. Ішлося про сучасну українську культуру, у якім дискримінаційнім статусі вона нині перебуває. Говорили в основному Григір Тю­тюн­ник і Віктор Некрасов. Ми ж, скуті несмілістю, мовчали. Урив­ки лиш тієї розмови зацікавлено ловила моя свідомість. Про виступи у Бабиному яру, коли й Іван Дзюба виступав, про інші виступи Віктора Некрасова в обороні переслідуваних діячів української культури. Щось і про Олександра Солженіцина гово­рив співрозмовник. Либонь, чи не про останню свою зустріч із ним. Як пам’ятається мені, то розмова тая відбувалася у звичному для того часу напруженні, в оглядуванні, роззиранні по боках, чи ніхто не підслуховує.

А у якімсь моменті Віктор Некрасов узяв зі столу велике червонобоке яблуко і освітив його у променях призахідного осіннього сонця, що через вікно наскрізною смугою осявало і стола, і глибшу просторінь залу, та й захоплено сказав:

– Подивіться ось, як сонце яблуко осяває...

Я заворожено дивився і на яблуко, і на лице письменника, ося­яне осіннім золотом. Скісні сонячні промені вирізьблювали на ньому а найменшу зморщечку, заглибинку кожну. Було вид­но, як пульсує, переходить обличчям одна із непроминальних мит­тєвостей – бринить проста радість художнього першо­відкриття.

Таким і запам’ятався мені із тієї випадкової стрічі видатний киянин, російський письменник Віктор Платонович Некрасов. Тоді ми провели його додому, до знаменитого сірого будинку, що у пасажі, провели до під’їзду. Перед ліфтом він іще покивком руки попрощався із нами, й до домівки спрямувався уже сам.

Потому я іще кілька разів зустрічав Віктора Некрасова на вулиці, побіля Хрещатицьких переходів усе, але підійти, звісно, не наважувався. Останній раз бачив його біля Головної пошти приблизно за тиждень до його від’їзду у Париж. Відтоді Київ уже не міг бачити російського письменника Віктора Платоновича Некрасова. Здається, це був 1974-ий рік. Але уже після вивезення із Росії Олександра Солженіцина.
Якось у Публічній бібліотеці заради цікавості я став перегля­дати каталоги, але на жодну згадку про Віктора Некрасова не на­т­рапив. Усе було ретельно вилучене. Навіть ім’я Івана Світлич­ного десь зустрічав я тоді серед каталогів чи колишніх журнальних публікацій, але імені Віктора Некрасова – ніде. Так ретельно у данім випадку попрацювали за вказівкою бібліографи.

Аж то через кілька років потому одного літнього дня був зай­шов я у Рівному до букіністичного магазину. Й одразу серед інших книжок вирізнив погляд мій один ізжовклий уже зошит роману-газети за 1947 рік. «Виктор Некрасов. В окопах Сталинграда». Але тілько друга частина. Й ціна неймовірно низька – усього 20 копійок. Я одразу ж і сказав, що беру цю книжку, не випускаючи уже її із рук, поки що буде. Але одна жінка-продавець узяла ізжовк­лого зошита із моїх рук, очевидно, запримітивши у моїй рішучості щось підозріле, да й спрямувалась за двері углибінь магазину. На консультацію чи що. Зміркував я собі. Хвилин десять довелось мені чекати, заки жінка повернулася і віддала мені вибраний зошит славнозвісного роману-газети за 20 копійок, а й слова зайвого при тім не зронивши.


Перебуваючи улітку на хуторі у родиннім осідку і при Батькові іще й після смерті Батька, я мав звичку прокидатися дуже рано й у тиші хутора ловити на хвилях транзистора новини зі світу, пере­важно із-за пагорба, з того берега. І часто натрапляв на голос Вік­тора Некрасова, і кожного разу єство моє переймалося радісним зворушенням, що і я цю людину бачив у житті. Пригадую його останні виступи по радіо уже на зорі перебудови, як він коментував у барвах іронічних численні постанови партії та уряду, згадував про свої стрічі із Олександром Твардовським. Слухати Віктора Некрасова було завжди мені цікаво. Й іще о тім бігло розмишляння моє, яке ж це і направду могутнє наукове відкриття, що слово мов­лене десь у далекім світі, а ти ловиш його вухом своїм на самотнім батьківськім хуторі.

Аж то одного ранку о п’ятій годині донеслося зі світа до слуху мойого: «Вчера в Париже скончался русский писатель Виктор Некрасов». Я тут же устав і перехрестився. Одразу ізнов прига­далася ота випадкова київська стріча. Після сліз зворушення болем пройнялося серце моє. Що світ неухильно втрачає чесних людей, які неповторювані і незамінні у суті своїй. А він був чесною людиною. І я бачив його за життя.

А якось уже цієї зими було. Як білого морозяного недільного дня прогулювався я на пагорбові побіля Історичного музею у центрі Київа. І якийсь чоловік також прогулювався тут. Та й випадком зважилися ми на слово, стали говорить. А на те і мову людині дано, живого язика, щоби одне з одним спілкуватись да говорити. І милувалися ми обоє схилами на Гончарі, на Кожу­м’яки і на Поділ, перейняті спільним настроєм заворожіння. А потому указав я чоло­вікові на дім, у якому народився Віктор Не­кра­сов. І став говорить той чоловік довірливо у сильнім зворушенні:

– Я не тутешній. Я із Ростова. Маю там дім і яхту на Дону. Але у Києві живе мій старший брат. Я щороку приїжджаю сюди до нього. І коли довго не буваю тут, то сильно тужу за Києвом. А як же Віктору Некрасову, який більшу половину свойого життя провів у Києві, було звикати до Парижу, нехай і в розкошах перебував він там. А помирати як...

Й уже старіючі повіки чоловіка зволожилися раптово. А на білий-білий сніг упала велика прозора сльоза...

* * *


Але і тепер як часто, коли у старінні й консервативності серця свойого я знемагаю, опереможений сучасними ритмами життя, і у холодному наближеному подиху непроглядуваної прірви цілковито майже розчиняється сутність моя, то завертаю, іду під арку будинків 13-го і 15-го на Хрещатику, до так званого пасажу. Й антична ідея культу місця біжить у мою свідомість із простору. Хоча усюдипроникна бездушність, як символ доби, не поми­лу­вала і цього благословенного закутку. Перші поверхи будинків уже реконструйовано на дешевий модний євроманір. Різноко­льо­рове освітлення нагадує, що тут ось ресторації «Вечірній Київ», ось «Аполлон», ось магазинчики супермодні із назвами все заграничними. Ніби у цьому тільки і полягає цінність означеного місця. Щоправда якимсь дивом уціліла Бібліотека ім. В. Г. Ко­ро­ленка для дітей Старокиївського району. Крізь щільно упарковані іномарки на тротуарах, що, до речі, є типовою ознакою сучасного Київа, не пройти. Але все-таки пробираюсь крізь щілини до запо­вітних стін, де скромні, затінені, як щось зовсім неістотне, дошки й написи нагадують, що ось тут жив Михайло Гришко, ось тут – Борис Гмиря. А трохи вище і знайомий під’їзд, барельєф і напис: «Виктор Платонович Некрасов жил и работал в этом доме с 1950 по 1974 год».

І ти завважуєш, майже фізично відчутно, як крізь згустки бездушності струменять, пробиваються сили могутніші і випро­стовують твою знесилену душу життєдайно. Й антична ідея культу місця у сутності твоїй набуває нових смислів. Що тут зоставили вони свої сліди.



Січень 2002 року.


МАЛЕНЬКІ ЗУСИЛЛЯ –

А ВЕЛИКА ПОБІДА НАД СОБОЮ
Оповідання
Се для мене була подія довго очікувана радісна.
Виставка-ярмарок «Книжковий сад» у Палаці
мистецтв «Український дім». Виявляється, що і такий може буть, окрім саду вишневого. Що не оно сад вишневий («Куплю тобі хатку... і ставок, і млинок, і виш­невий садок»), і «Сад Божественних пісень», а й сад книж­ковий процвітає рясно.

Не так виставка мене поманила, як ярмарок у внутрішніх порухах моїх поманив. Що і я матиму можливість за сприянням до котроїсь яточки пристроїться да і свою книжечку про дерева запропонувать із авторських примірників з автографом. Знакомцю котрому то в подарунок безкоштовно. А такий собі рядовий пере­хожий то нехай покладе кілька гривень мені на хліб, і ліки, яко літераторові, чий труд під сучасну пору зневажений на держав­ному рівні і не винагороджується цілковито.

І став я свою книжечку перехожим перед ятками книжковими запрошувально реклямувать:

– Ось книжка про дерева. Які вони прекрасні у природі і фольклорній творчості. Се те, що завжди поряд з нами. Як випро­мінюють і кладуть у наше серце дерева красу, любов, силу й енергію. І як про це співає пісня, оповідає легенда і казка...

І от діткнулися мої слова чийогось вуха. І вже розглядують книжечку мою.

– А не ново. Не современно...

Й тут же обертаються до російського представництва навпро­ти да й вибирають собі новітню книжку за кілька десятків гри­вень. А моя осиротіло світиться «На горі сосна золоторясна».

Аж поки не розвеселить хтось радісним збудженням:

– А ви таке говорите, що не взяти просто не можна...

Іще ось оден панок із Поділля зізнається довірливо:

– Не взяти вашої книжки я просто не можу, бо у мене із вами ідентичне ім’я і прізвище....

А оно школярик іще оден упрошує матеру свою:

– Візьміть мені його тую книжку. Бо голос цього дядька я чув по радіо із передачі «Кольоровий світ»...

Ізнов пані одна молода довірливо також зізнається:

– Я би й узяла вашу книжку за змістом, але не візьму, бо дуже скромно і не по-сучасному вона оформлена...

І в думання моє біжить із пам’яті зрівнювання клясичне. Що книжку, як і людину, зустрічають за одінням. Але проводжають от не за змістом...

А взагалі, якщо хтось гадає, що збути книжку, навіть власну книжку авторові збути легко, то той глибоко помиляється. Збути книжку нелегко. Тим паче книжку українською мовою. Навіть за копійчану винагороду.

Але на ярмарку надією серце тішиться і звеселяється. А і з боку цікаво поглянуть, як хто на твою книжку дивиться. Що не­мовби не книжку твою люди пізнають, а й ти самий людей піз­наєш також. І спогадував я, як років двадцять тому, в урем’я для мене також люте, коли у відстороненні перебував і заробітку нігде не давали, а не оно за професією, я на Батьковім городі часник вирощував да у місто серед боліт, у місто Сарни, продавати возив. А також цікаво було завважувати, як хто на твій часник поди­виться, і чому серед багатьох інших, твої порозкладувані на рун­дуках купки і вибере. «А в торгу нема гніву», як любив повто­рювати Іван Мар’їн. Іще спогадувався давній автор із минулого, що книжку про торгівлю зерном написав, і стала вона популяр­ною. І я тую книжку колись у букіністичній книгарні бачив, але не придбав.

А й іще спогадувалась мені наша хутірська молодиця Явдошка. Як вона уже у новітні, в перебудовні часи, у нових ринкових умовах дожилася, що не мала собі за віщо хліба укупить. Да й намислила вона одного разу нарвать щавлю, зілля кисленького, да й понесла у Містечко на рундуки. І хтось, міщанюк котрийсь, кинув оком на той щавель, і взяв да й укупив. І принесла Явдошка зраділа додому паляницю хліба якби задармо.

Але то був тільки початок. Скоро зактивізувалася наша Явдошка у тій торговиці усіляковим зіллям та городиною, що не було їй ані свята, ані присвята, ані вихідного. Щодень на тор­говицю до Містечка тьопала, ішла, ровером їхала. Й до п’ятдесяти гривень, кажуть, за декотрим разом виторговувала. Пристрасть незборима у тім ділі нею заволоділа. Що як усе зі свойого города спродувала, то стала ходить Явдошка потемки по чужих хуто­рянських да сельчанських городах, усіляковий плід там видов­бувала, щоби на базар нести да спродувати. Аж заки не упіймали на своїх ділянках її сельчане, да стали лупцювать, да нагодували сирою картоплею. А все їдно пристрасті необоримої не вибили. Бо ж пристрасть вона на те і є пристрасть, щоби чоловіком, осо­биною заволодівать цілковито, а не щоби чоловік, особина нею володіла да за віжки стримувала. А хоч у якім ділі людського прямування. І ярмарок він на те і є ярмарок, щоби пристрасті розбуювать. Навіть у такім мирнім ділі, як торгівля книжкою у «Книжковому саду». Бо як тільки забряжчало у моїх кишенях якесь дрібне копіяччя, то й інтерес до виставки-ярмарку подвоювався, потроювався з кождим новим днем. Що як тільки-но високий соняшний ранок у фазу дозрівання уступав, то я уже і стояв біля «Українського дому» перед зачиненими іще дверима. Й ізвідти віддалявся, коли останні відвідувачі зоставляли у високім просторі під склепінням «Українського дому» одну тілько тишу. Цілих вісім годин минало для мене якби одна година. Хоча інколи протягом кількох годин а жеби хто один клюнув на мою книжку. Затим на­ста­вав момент, ніби смуга везіння. Й одразу брали кілька кни­жок. І той момент рухав, розпалював пристрасть, упевнював мою терпеливість, будив надію. Що уже наступного ранку я по­спішав до «Українського дому» із помноженою ревністю.

І так тривало цілих штири дні. А за мурами дому у високім піднебеснім просторі жарке літо догоряло.

Аж от і останній заключний день виставки наблизивсь. На нього усі учасники покладали найбільші сподівання і надії. Що ось людей прибуде багацько, бо ж неділя, й усі їхні книжки пороз­купляють.

А я собі замислився. Увійшло у думання моє. Се ж неділя і Спас, Преображення Господнє рівночасно. І чи годиться на таке велике рокове свято нехай і книжками а торгувать.

І розмисли важкі обступили мене у роздвоєнню серця. Бо ніщо так не принаджує пристрасть, як роздвоєне серце. І вторгу­вати щось кортить, бо як багацько людей зійдеться, то, може, хтось і клюне на мою книжку. Й ідея великого свята утримує до «Ук­раїнсь­кого дому» не йти, зі своїми книжками не рипаться. Бо світське й перебутне усе те, у якій би скруті не перебувала людина. А ідея свята вічна.

Із дитинства затим линув спогад. Як у ті повоєнні роки на наших теренах усі неділі і свята шанувалися іще твердо. До свята готувалися. Пам’ятаю, як ми кожної суботи, а й перед святом кождим замітали двора, а старші прибирали в хаті. Щоби скрізь було світло і чисто. Бо сяяння свята ясне, а випромінювання його для душі благісне. Се все дивні настрої оповивають кожде живе дихання у такий день. Але щоби до роботи ставати а будь-якої у свято – то ні. Хіба незамінне щось. Як худобу попорати. Наприк­лад. Бо то німий язик. І ярмаркували тогді у Містечку у середу. Це уже більшовики потому перенесли ярмарок із середи на неділю.

Як запам’яталося мені відтоді із розмов старших людей, ув одпочинкові святешного дня у кожду живу душу входять неви­димо енергія й сила великі, що їх вистачає для плідної праці а в усі­ляковім ділі протягом усіх наступних буденних днів. І Мати наші так казали, мене малого научаючи.

Традиція пошанування свята в основних рисах невитравно уціліла крізь увесь період більшовицького режиму на наших тере­нах. Що до важнішої роботи у себе вдома ніхто у свято не ставав. Хіба перед дощем кидався котрийсь поквапливець сіно згрібати, да й такого Іван Сосновчик осмикував: «Оньо як я у бауера в нім­цях служив, то ніколи не заставляв нас у свято бауер перед до­щем сіно гребти. Ще й примовляв при цьому потішливо: «Бог на­мочить – Бог і висушить».

Чого не можна було сказать про терени наші східні. Пригадую, як у застійні часи я недільного чи святкового дня котрогось восени повертався електричкою до Київа, одразу знать було, де границя колишня польська проходила. Як забачиш на городах, що картоп­лю копають, так і знай, висновуй безпомильно – уже східні терени тобі у русі навстріч біжать. Бо у нас то іще у свято ніколи вдома картоплі не копали. Хоча також не без виродка, як і в сім’ї, бувало. Як отой навчитель німецької мови із сусіднього села. Він до чого додумався в атеїстичній пропаганді й агітації своїй. Що як тільки раненько на перший день Великодня люде із Всеношної із церкви по домівках розходилися, паски у корзиночках посвячені несуть, то сей виходив навстріч їм на дорогу, усідався посеред стежки да й майстрував собі новеньке корито чи старе лагодив, якби ні в чім і не бувало. Й люде обминали його зневажливо. А позаочі казали: «Німчура безбожний». Аж поки не виїхав сей ревний атеїст у якесь гинше село, щоби і там іще свою ревність показать.

Формально часи ніби змінилися. Але як часто над мотивація­ми наших повсякденних учинків і дій висне привид отого навчи­теля. І на найвищому рівні нерідко. Коли треба якийсь світський захід провести, то неодмінно щоби це було на якесь рокове свято. По радіо ось чую, що із’їхалися українці зі світа цілого на свій форум до Київа да й 19 серпня, на Спаса себто, плідно працювали у всіх своїх секціях. Воно, звісно, не дрова рубали, чи тим більше, корито робили, але все ж... По храмах не всі ходили чи розкошу­вали в одпочинкові й у благіснім переживанні свята.

Се уже потому розпросторювалося думання моє про ролю і значіння свята Спаса у християнській традиції. Да про усе те, що із цим днем пов’язане у минулі часи було. Чи не єдиний раз, ли­бонь, на рік велено було саме в день Преображення, на Спаса, ви­во­дити останнього гетьмана України Калнишевського із тем­ниці у світ Божий на прогулянку. І чи не цього ж таки дня десять літ тому у Кремлі да побіля Кремля ігрища проводились під кодовою назвою «ГКЧП». А тепер ось у Донецьку шахта зірва­лася, унаслідок чого є численні людські жертви. Це іще подумать треба. Може, нам даються ознаки. Але лукавий він також великим витівником може буть.

О тім розпросторюватиметься думання моє потому. А того високого сонячного ранку у роздвоєнню стояло серце моє. Бо й справді заключного дня на виставку може прийти багацько людей, і хтось би звернув увагу на мою книжечку, і скрута моя нехай легенько а розсіювалася б, і втішений став би я. Се пристрасть рухала мене, заставляла збиратися і спрямовуватись до «Українського дому». Але усвідомлювання стриманости і відчуття міри також про себе завляли помітними внутрішніми імпульсами. І маленьких зусиль потребувала сутність моя, щоби стриматися.

А над усим тим у піднебеснім просторі розгорявся, дозріва­ючи, високий соняшний день, посилаючи в доокіл потужне випромінювання свята.

Аж тілько ополудні десь серце моє зостановилося в одно­стайнім заспокоюванні. Що не піду я уже сьогодні на тую виставку. А як час наближався до окресленої години закриття виставки, то і певність у душевній рівновазі заявила про себе доконано твердо. Що тепера то уже і спрямовуватись до «Українського дому» нема ніякого смислу. І подумав я, що часто і сама супутня ситуація влекшує трудність нашого вибору.

А вже після ополудня, коли в осяганні моїм святковий настрій над містом вистоювався і загусав, сутність моя випростовувалась на тихі води у благоснім переживанні дарованої благодаті. Й душа моя розкошувала у відстороненні від суєти. Й нові сили входили у моє єство. Таким первісно чистим переживання свята бриніло хіба що у ті далекі повоєнні дитячі роки на хуторі, як іще колгоспів не було, коли кожне живе дихання розкошувало у високій благості не знати й від чого. А усі побілені хати, і сади, і кожне дерево, і да­лина, і людина кожна, і тварина, і птаха, і усе сутнє, і цілий світ бачилися у навдивовижу яснім і виразнім осяянні.

Й радість однозначна огорнула мене, як добре, що утримався я у спрямуванні сьогодні до «Українського дому». Бо якби пішов був, то й чи дарувалися б мені такі високі переживання свята.

І подумав я у серці у своїм. Маленькі зусилля – а велика побіда над собою.


1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   ...   29


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка