Висока дивина світу барви І звуки хутора



Сторінка17/29
Дата конвертації05.05.2016
Розмір6.5 Mb.
1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   29

БЛАГОСЛОВЕННІ ПАГОРБИ
Із київських настроїв

1. МАНЛИВІСТЬ ВІЧНОГО МІСТА
Суть його, може, бриніла у моїй свідомості неозначено
іще у тихій первісній білості своїй зародковій. А із вуст
людських за­зву­чала назва його передо мною на нашім хуторі аж но 1947-го року, коли краєм нашим переходили у множинності тисячі калуженців, шукаючи порятунку від голоду. Бо голод – великий пан. Аби-но переступив такий прибулець порога, то самий вигляд облатаного його будив із дна серця хвилю нерозрадного співчуття. Пірвані кальоші дротиками позв’язувані, крізь дірки червоні мокрі пальці світяться, випромінюють да й кладуть у твою свідомість ідею вічного холоду. Аж і тебе на дрижаки бере. Як із печі дивишся да завважуєш.

– А відкуль будете? – Мати наші запитують.

– А калужскія ми... Толькі к калхозу, роднєнькія, не приста­вайте, а то по міру пойдьоте, как ми...

І другий, і третій, і п’ятий, буває, – усе калуженець. Тільки котрийсь затим і скаже, промовить понуро:

– А із Запорожжя ми...

– Із Києва, із Київщини...

Отак у моменті отім, у миттєвості котрійсь увійшла, зазвучала у свідомості моїй вирізнювано назва вічного міста да й стала роз­рос­татися у сутності моїй манливістю. Що ніяка гинша геогра­фічна назва уже не містила такої манливості, як увіходило до мене осягання та пізнання світу сього. Хіба що Рим – інше вічне місто. Але то чуже, а Київ – це своє, рідне і близьке якби до серця і за відстанню.

Коли ранньоосіннього олов’яно похмурого тихого дня наша перша учителька Ніна Петрівна розповідала про свої враження від великого міста Москви і од Кремля, куди вона улітку їздила до свойого брата, то це також зазвучало у тиші зачаєній маленької клясної кімнати для мене манливо. Але коли через рік новий уже навчитель наш розказував про Хрещатик, як він оновлюється у новобудовах, то се забриніло а куди манливіше.

І манливість Києва, як міста незамінного і вічного, виростала у моїх очах рівночасно із моїм дорослінням. Се уже як і мрія, що розростається й упевнюється у молодім пульсуванні кожної осо­би­ни. Чи ж не ідея вічного міста рухала у цілеспрямуванні не од­ну романтичну особистість. Досить тільки пригадати. «Туди, туди! в Київ! у давній, у чудовий Київ! Він наш, він не їхній, чи ж не правда? Там чи доокіл нього діялися діяння старовини нашої» (Микола Гоголь).

І омріяний момент, мить стрічі із вічним містом вистоювалася, наближалася у твоїм єстві молодою високою невтримністю. Що уже одне нагадування о тім завжди бриніло в уяві як свято.

Коли ж сталася, відбулася тая стріча у молодім повнім мрій і надій літі 1956 року, то аж ніяк не вірилося, що ось воно перед тобою і є – манливе місто твоєї юної мрії, що ось у цім моменті збувається, торжествує манливість вічного міста у твоїй свідо­мості. У молодій прохолодній похмурості старі сиві мури дивилися й бачилися відчужено. А великі гурти, стовписька людей подлук прозорої вирізнюваності людини у нашім хутірськім просторі вражали неймовірно. Й усе виділося мені, що оньо у натовпі велелюднім, за поворотом отим, із-за рогу дому сірого, із виходу, із двору загадково таємничого постать значна, вирізнювана людська простує і суть свою високу випромінює. І се якщо не самий Олександер Корнійчук, то неодмінно уже Павло Тичина, Максим Рильський або ж Володимир Сосюра.

Не тілько мощі, а й сходи круті самі у напівтемені ближніх печер вели, провадили мою свідомість у світ незбагненний, що осяганню моїм куцим розумом іще не піддається, а душу прилучали до нового щемкого поняття вічності.

А у червонім домі Університету крізь широкі вікна зійшло світове просвітління, і у сяянні високім тім я розглядував стенди, а на них численні фотознімки, що мовою зупиненої миті розпо­відали мені, хуторянину, як навчаються, живуть і відпочивають студенти, які спритні вони в усіляковім спорті і як веслують вони у байдарках на Дніпрі. Я заздрив їм у світлім розбуянні мрії моєї. І серце моє жалем нерозрадним заходилося, що мені то ніколи не пощастить бути студентом оцього Університету.

У роки шістдесяті, в часи гонінь манливість вічного міста посилювалася у моїй свідомості іще й тією очевидністю, що Київ хоч і не Москва, а все одно не периферія, де тиснення на осо­бистість особливо диких форм набували. Хоча і про Київ тоді, здається, говорили отаке: «Якщо у Москві тілько нігті підстри­гають, то у Києві уже пальці відрубують». Але і направду воно отак було у реальності, що пропорційно до периферійності тис­нення посилювалося. Вихід долі у світ у глухім поселенні звужу­вався, що сліди інакомислячого там було, що раз плюнути, лехко зітерти цілковито. Якби і не було людини. Якби і не з’являлася вона у світ Божий.

Під тую пору біблійне діткнулося мойого усвідомлювання доконаною очевидністю. Коли в одному місті учинено гоніння на вас, тікайте у місто друге. Й у тім такім усвідомлюванні Київ бачився мені чи не єдиним можливим у досяжності місцем поря­тунку. Хоча в реальності усе виглядало жорстокішим. Порятунку на цій землі під ту пору мені уже не було.

Але якось у Києві року 1968-го серед моїх клопітних тужливих днів випав для мене один зимовий вечір. У затишнім дворику Покровського монастиря. Зацвіли пишно й суцільно біло дерева. Така дивна й неторкано первісна білість незвичайна. Що думання твоє ураз навертала до первотин свідомості власної і початків людського існування. Й тиша неймовірна застигла ось і стоїть незрушно. Душа у казці білій опинилась да й розкошує. Як теє було раз намітилось уже у саду зимовім на пагорбі львівськім у передноворічну ніч. Й забриніло тоді несміло як прелюдія висо­кого свята. А ось і свято настало високе. Така незрівнянна білість. Цвітіння білості. Й випромінювання ледь завважуване а й чи вловиме у відчуттях сочиться й струменить у простір світовий піднебесний. І подумав я тоді у куцім осяганні своїм, що таку високу красу може випромінювати тільки ідея вічного міста. І зволожилися очі мої.

Як часто із місця мойого улюбленого на пагорбі побіля Історичного Музею у місті Володимира я любив задивлятися униз на схили, куди пішли Кожум’яки й Гончарі. І подих давнини оповивав мою сутність суцільно. У бринінні легенд та переказів про іго татаро-монгольське. Як у періоді тім кожум’яки да гончарі винахідливий спротив окупантам виявили.

У якімсь такім моменті мойого замилування пізньоосіннього похмурого дня підійшла до мене старенька бабуся та й сказала:

– А я пам’ятаю ті схили іще до революції. Тут справжні гаї процвітали і птаство виспівувало. У перевороти, року 1919-го, здається, коли кияни замерзали, тії гаї пречудесні в одночасся і вирубали...

Ізнов уже серпневого надвечірку із пагорба історичного у місці оцім я чудувався, як заходило велике червоне сонце. Унизу над Подолом, над містом вічним бриніла сива намітка цілоденної утоми. У наближенні світового одпочинку.

Й коли би не прогулювався я Андріївським узвозом, то кож­ного разу осягання находило на мене, ніби я загубився десь у маленькім-маленькім провінційнім містечку, а не у самім центрі, у серці великого міста перебуваю. Й розпогоджувалося завжди у душі моїй, а у якім би напруженні не перебував. І неодмінно «Свіччине весілля» Івана Кочерги згадувалося:

«Старий Київ 1506 року. Копирів Кінець перед Нижнім городом. Ліворуч Кожом’яцька брама, що веде на Подольє, в гли­бині церква Симеона, праворуч кілька хат, серед них – Мелан­чина. Віддаля видно гору Вздихальницю з Литовським замком. До нього йде дорога цією вулицею. На виступі Симеонової брами в ніші жевріє лампадка. Час перед вечором. Золота осінь».

Уже потому, уранці ідучи Андріївським узвозом за дже­рельною зеленуватою водою до Фролівського монастиря, я не раз зустрічав тут чоловіка, який біг підтюпцем мені навстріч. А одного разу ми випадком і мову почали. І сказав той чоловік мені у довірливості серця свойого:

– А я чому тут бігаю, бо місце тут благісне. Досить однієї пробіжки отакої, як моє гіпертонічне тиснення одразу на десять одиниць спадає...

Це уже далеко потому я ізнов вичитав із газети котроїсь, що київ­ський Поділ містить і випромінює для людини дуже позитив­ну енергію.

Я також любив прогулюватися Володимирською гіркою, подовгу задивлятися у задніпровську далину. І думка моя текла ніби ні о чім. А все одно душа на тихі води розпогоджується. Тут я іще часто, на лавці сидячи чи й стоячи зосереджуючись, слухав радійні новини зі світа, із желізного капелюшка, вмонтованого на стовпі.

Передчуття весни того вечора у міськім дооколі струменіло п’янко і виразно. Желізний капелюшок усе переповідав у варіаціях про незамінну втрату – помер Андропов. Алейкою жінка, зодяг­нута у старомоднє хутро, походжала. Ручки свої заломлювала і, мало не плачучи, примовляла усе:

– Ах, как жаль, как жаль! Как он страдал, родненький... Он же чекистом был...

Відтак увагу мою позірну численні вогні унизу на Подолі і у задніпровській далині поманили. А сутність моя перемістилася у вікову глибінь – в часи Сковороди і Гоголя. І я уявно проглядував цю місцину уже без лямпочки Ілліча і без винаходу Попова. І так незвично зворушливо ставало для душі моєї. Але незмінно ізнов бриніли у піднебеснім просторі слова, в яких зоставила відбиток висока мрія: «Туди, туди! в Київ! у давній, у чудовий Київ!..»

Я часто затримувався біля старих сивих мурів із мемо­ріальними знаками на них. Нагадування про видатних клало і у мою сутність смисли повнозначності. Вони тут були, і ці мури свідкують про їхні сліди.

Настроєм високої поезії суцільно проймали єство моє затишні поетичні київські дворики. І найпоетичніший із них – дворик у Софії. Це як казка і як рай. Особливо за теплої погоди, – навесні, улітку, восени. Я годинами міг просиджувати на лавочці у дворику Софії і читати, перечитувати щось. Так повнозначно клалась у серце моє у місці отакім і поезія Павла Тичини, і Євгена Плужника, і Богдана-Ігоря Антонича, і Максима Богдановича, й Івана Буніна...

Й мимовільно завважуєш, доходить до тебе, що випро­мі­ню­вання благості в отаких от мічених місцях безвимірне і безкінечне. Пригадується, як у молодім літі 1976 року приїхав я уперше на прощу до Почаєва. І як пагорб той вирізнюваний діяв на мою розслаблену сутність зціляюче. І поспитався тоді був я у жінки однієї богомільної із Москви:

– А як вам тут?

– Часто теряюсь, и голова болит. Слишком благодати много.

Ізнов подумалось мені, яким безпомічним буває і розгублю­ється людське серце подлук тієї високої благодаті, яку дарує нам Творець.

Часто, як часто в уявлюванні своїм я проглядував обриси давнього золотоверхого Київа. І серце моє не раз у такі моменти, у миттєвості такі заходилося нерозрадним жалем за поруйновані тії золотії верхи. І дзвони благовісні високі Великодні видзво­ню­вали у глибині сутності моєї. Що в Софії дзвонять, і в Лаврі чуть. Й у самотині не раз плакало, ридало серце моє, що тих золотих верхів ніколи уже не забачить око моє позірно: в уяві – і тілько.

Ах, як і втішувався я у похмурі моменти свойого перетривання упродовж десятиліть уцілілими мурами старого Київа. Аж довго не раз сам собі подивовувався, як благотворно і одухотворююче може діяти на людську душу звичайний німий камінь.

Але протягом останнього десятиліття ізнов не раз також у нерозрадній безпомічній самотині заходилося плачем серце моє, коли око завважувало, як піддаються розрусі, зникають навічно і невідновно давні київські мури. Так ніби і серце моє розпадалося на кавалки. Або як замісто давніх мурів і у прогалинах мальов­ничих міських поміж домами виростали й повставали на твоїх очах сі випадкові конструктивістські споруди. Затесалися, немов варвари-зайди, знівелювавши не одну поетичну картину. При­гадую, як не раз тішився, находили на мене високі переживання, коли око моє із Володимирської вулиці крізь простір поміж старими домами завважувало, як стомлене сонце хилилося до заходу. Такі миттєвості більше не повторяться. Нова споруда бізнесцентру, що непрохано заявилася тут, унеможливила їх. Й Софія здригувалася, як поруч довбали міську злежаність для підземних, кажуть, гаражів світового рівня. І золоті бані Софії ось-ось знівелюються у висотнім нагромадженні. А скільки мальов­ничих поетичних київських двориків уже ізникло, а скільки іще причаєно тремтять у передчутті свойого зникнення, посилаючи свої прощальні привіти із давнини.

Ах, які це похмурі миттєвості нашої реальності. О тім і мені доводилося двічі говорити публічно. Але усе те – лиш голос волаючого у пустелі. Чи ж може бути щось нерозраднішим для людського серця, як дія факту очевидного і неспростовного.

Але нехай і так, о тім часто також тече розмишляння моє, навіть і зниклі в реальності обриси старого Києва мають диво­вижну властивість час від часу осявати у спогадах твою свідомість видивами і з’явами неповторними, як казка. І це завжди бринить, як свято. І у цьому також життєтворча манливість вічного міста.



2. ДО БУДИНКУ ЇЖАКЕВИЧА
Коли пізньої осени у рік Чорнобиля я вимушено був відсе­ле­ний без надії на повернення із прекрасного старого дому на бла­го­словенних схилах міста Володимира у приземкувату «хру­щовку» на Сирці, на п’ятий поверх, то сильно затужило серце моє. Що аж спершу місця собі не знаходив, і кожного дня приїздив увечері до центру, обходжаючи знайомі улюблені місця, розвію­вався. Таку могутню магію містили для мене старі мури міста Володимира, що і сам о тім раніше не здогадувався. Й стояли усе передо мною слова інока із давнини. Де судилося замешкати тобі, не полишай того місця з легкістю. Я то і не покидав з легкістю, але...

День за днем минав, зима настала, а не звикала душа моя ні до нового місця, ні до будинку, ні до помешкання. Якби і не у себе вдома, а завжди у гостях. Й нічого інтересного доокіл. Типові висілки, повторювані в усіх поселеннях. Хіба одного якогось зимо­вого вечора дерева у дворі пишно біло снігом зацвіли. І при­га­далося оте давнє біле цвітіння у дворику Покровського манастиря.

Так зима минула, весна відцвіла швидкоплинно, літо краснеє збігло, як один день, осінь пізня наблизилась.

Був похмурий, але тихий недільний ранок. Згадалося чомусь, як благотворно діяла із дитинства на моє серце отака пізньоосіння тиха загусаюча похмурість, коли ми на Наталію, колишню ма­зурську слободу, товар пасти гонили. Хотілось іти, прошкувати у незвідану далеч. Ти зупинявся і наслуховував у далині загусаючі згуки. І худоба у моментах одривалася од пасіння свойого. Й наслуховувала. У піднебеснім просторі носилось і зависало перед­чуття білого.

На сивому, якби вибіленому й зістареному комиші я усівся під сосонкою, із полотняної торбинки дістав книжки, і поки дійде до читання, розглядував малюнки. Зухвалого хвацького Енея. Що «був парубок моторний і хлопець хоч куди козак...» А на що удався він, то як виразно і з лиця видно. До нашого Марточиного Володі схо­жий. Усміхнувся я у здогадливості своїй. А осьо іще малюнок. Хлоп­чик серед бур’янів і ягнят. «Мені тринадцятий минало. Я пас ягнята за селом...» Дивина яка висока. Ізнов усміхаюся у серці своїм. Се уже далеко пізніше я прочитаю, що тії малюнки нама­лював, чудові ілюстрації до оцих, а й багатьох інших видатних творів нашої літера­турної класики зробив художник Іван Їжакевич. А того пізньо­осіннього дня як високо розкошував я у серці своїм, коли поодинокі краплі налітали з піднебесної безвісти, легенько вдаряли в лице, будили дивне зворушення. А сива далина манила нез’ясовно, що якби не корова і не теличка, то рушив у простір, ішов би да йшов би у безвість, аж поки не розчинився б у сивій далечині...

Й коли недільного ранку я подивився за вікно із п’ятого поверху «хрущовки» на Сирці із традиційною думкою, що день новий нам несе, то одразу ж і пригадалася ота давня пізньоосіння похмурість із пастушкового мойого дитинства. І думка покликала. Скоренько і зібрався.

І вже ось і у міськім просторі. Уже ось і простую. А куди? Думка маршруту не вибирає. Самі ноги ведуть. Як казав колись хуторянин наш Остап, що спекотного літнього дня у довгому до п’ят кожусі двора переходив. Питалися його:

– Куди ідеш, Остапе?

Відповідав завжди:

– А не знаю – чи у Моквин, чи в Березне. Куди ноги повернуть...

Скоро й на узвишковім на увесь Сирець місці опинивсь. Дорога униз повилася. Вулиця Сирецька. А в обшир зору – пагорби спереду. Й на пагорбах тих серед дерев і доми стоять. Навіть кількаповерхові. Доїхати ж туди – як? Думка за проблему ні від чого зачепилась. А як школярикам, а й дорослим в ожеле­дицю стежкою униз спускаться. Але жить, замешкати у домі на горі серед дерев то заманливо романтично.

Улицею униз спускаюсь. А обіруч хати стоять у садках, крізь гілля чорне прозирають, штахетами старими, воротами од вулиці проїжджої одгороджені. Такі неоднакові. Десь то і дім доглянутий та вигляд має, і ворота нові, і до гаража під’їзд заасфальтований. А поряд і хатинка, така собі, і штахети зеленим мохом пообростали котрі, і дірками зяють, свідкуючи про статки хазяїв своїх. Нічого під сонцем у цім світі нема вічного. Але яку привабливість для зору випромінюють і такі занехаяні обійстя. Були й вони колись у сяєві молодої слави своєї. А що малі, не за сучасними мірками й вимогами, то чи ж не велике щастя і буває у будиночку малім. Се у стосунку до того, що мій дім – моя фортеця. Ах, яка висока поезія завжди кладеться у моє серце од убогих і занехаяних старих будиночків, що зарості у дворах їхніх уже пущі нагадують. Ах, яку високу поезію випромінюють у піднебесний простір отакі місця, де перейшло чиєсь життя!

Спершу із низу, з видолинка якби ішли, наближались пообі­руч, як мозаїка, сі прості, убогі й більш вишукані доми зі своїми садочками, тинами да перетинками приватного сектора. І здога­ду­ватись у тім не треба, як день ясно. Тихо доокіл. Рідко коли й машина дорогою проїде. Да там-там собака загавкає. У такому приватному секторі собаки свою службу несуть справно, гулицю стережуть, перегавкуванням завважувально один одного спові­щають, що чужорідний хтось на теренах сих, на обходах їхніх уже і заявивсь.

А коли униз зійшов, у долині якби опинивсь, то романтична запущеність стала іще більш вражальною. Оньо цегельня про себе нагадує. Тепер будинки зі своїми садочками уже д’горі пнулися. До котрих доріжки прямовисні ішли, а до котрих тілько стежечки пови­лися («Утоптала стежечку через яр»...) Ліворуч передо мною на згірку доволі просторий кошаристий будинок (як кошара). Дах то у нім накритий, а причілки не зашальовані. Горище наскрізно просвічу­ється. А думка моя о тім біжить. А якщо скісний дощ, злива вишум­лює, то, мабуть, горище і заливає. Хурделиця серед зими то, звісно, позамітає. Що і крізь малі шпарки засипає («Вихрить снігом де хотя...»).

Дивина та й годі. Справжню сільську ідилію випромінюють ці мальовничі пейзажі. Якби у глибинці десь, а не побіля центру великого міста.

Розкіш одна і заспокоювання кладуться на серце твоє. Аж не віриться, що і такі закутки у Київі є. І вже сам собі подивовуєшся од усвідомлювання, що твоє осягання природи вічного міста ураз стало ширшим і повнозначнішим. І це ураз надало виправду­вальних смислів і твоєму перебуванню вимушеному на Сирці. І тут дивина поряд, що розпогоджує і тішить душу так само, як і старі мури у місті Володимира.

Ось крамничка, магазинчик продуктовий невеличкий. Якби і направду сільський. Чи й на хуторі малім. Задля інтересу заходжу. Що тут є. А найнеобхідніше, як і скрізь у поселеннях невеликих – хліб, ковбаси, консерви, пиво, вино, горілка, мінводи. Дебела мо­ло­диця із чоловіцтвом червонощоким, що з віч і лиць їхніх спрага похмілля струменить виразно, жартує. Але при моїй з’яві усі і вмовкають у моменті. Так кожде утаємничене товариство чужака зустрічає. По тій причині довго і не затримуюсь тут. Вигинистою вулицею уперед до її витоків прошкую. Де витоки, а де русло. І там, і там. Подих міської суєти тут уже угадується й виразніше проступає. Пішли будинки поверхові. Із червоної цегли. Але пилом часу закіптюжені. Забудова років сорокових-п’ятдесятих. У здогадах висновую. На балконі горішнього поверху у літнім легкім одінні чоловік стоїть. Покурює собі. За гулицею патрикує, да з висоти на гулицю і попльовує. Да й подивляє. Якби Лєнін самий на буржуазію. Уявляю собі. Побіля таких домів у сорокових-п’ятдесятих гармошка у дворах вигравала на забавах, а това­риство молоде гульки справляло. Гай-гай, відшуміло-відгуло, як і молодість отого чоловіка.

А оньо із протилежного боку гулиці і дім культури справжній. Щось знакоме мені його архітектура в елементах окремих нага­дала. Да же будинок культури у нашім селищі, що його на початку п’ятдесятих для паперової фабрики вимурували. Архітектурні ансамблі, бачся, у часі більш однакові, рівночасно повторюються на усіх широтах однієї шостої частини земної суші. Це уже пізніше у стіні того нашого селищного клубу нішу пробили, видовбали, письмово заповіта зоставили, чугунною плитою замурували, й написали на ній: «Комсомольцам 2017 года от комсомольцев 1967 года». Із стіп злежаності пам’яті моєї біжить, як дев’ятикласниками у цім нашім клубі ми новий 1955-ий рік зустрічали. Й також бажання свої загадували. А що ж воно через тридцять, сорок, п’ят­десят літ буде. А те й буде, що ось зараз і маємо, що є.

Непомітно отак і до рухливої у напруженні міської автостради наблизився. Ідилія тихого закутку скінчилася. А серце бажає, щоби вона іще тривала, продовжувалася. І я ліворуч завертаю, угору піднімаюсь, іду. Громохкість вулиці шумливої унизу за домами зостається, барвисте велелюддя позірно тільки угадується уже. А око манить оно трьохповерховий будинок серед дерев. Забудови також давнішої, років тридцятих, може. Гуртожиток якби. Із кожного вікна по гіллях грубих дерев у дворі шнурки понатягувані, напнуті. І на шнурках тих різнокольорове випране сушиться. Й дитяче також. Се такі шнурки здвоєні, що потягнув із вікна за один кінець, і випране висушене до тебе наблизилось. А і тут у сорокових-п’ятдесятих, а мо’ й у тридцятих під гармошку моло­дість на забавах гульки влаштовувала. Здогадуватись можна.

Мить іще з другого боку побіля дому сього вистоюю, пере­стоюю. Якусь нез’ясовну манливість випромінює і сей простий дім. Невже відлуння у просторі доль людських, людей, котрі через нього перейшли. Цілком ймовірно.

Затим праворуч у маленьку вуличку завертаю. Дім невеликий із верандою поетичною на горі поманив. А вже за інерцією у ході уперед заглиблююсь. Вуличка Миколи Садовського. Чорний пес, що ніби випадково собі прогулюється, а насправді, здається, службу несе, одразу і завважує мене. Й своєрідним таким погав­куванням знака подає. Й собаче гавкання погрожуюче там-там одразу вихоплюється й з інших дворів.

Око моє раптом несподівано виокремлює праворуч будинок ошатний, але простий, без претензій і витребеньок. Знакома дош­ка чорна сяянням своїм знаковим віддалеки заінтриговану сут­ність мою до себе веде. Уже біля будинку зупиняюсь у пульсуванні заінтересованості. Й позір мій вичитує: «Вулиця Миколи Садовсь­кого, 8-А». Одна дошка при вході нагадує: «Пам’ятник історії. Охороняється державою, пошкодження карається законом». Друга дошка суть моменту і значимість місця розшифровує: «У цьому будинку в 1956–1962 р.р. жив і творив видатний українсь­кий радянський художник, народний художник УРСР Іван Сидорович Їжакевич (1864–1962)».

Як пульсування заінтригованості згасає, у новім настрою ви­простовується, то із стіп злежаності пам’яті моєї картинки ви­до­бу­лись, прийшли да й станули перед зором моїм. Із пастуш­кового ди­тинства мойого. Як я у пізньоосіннім шарудінні комишів сиво ви­бі­лених у зжуханні ілюстрації до «Енеїди» та «Кобзаря» розглядував.

А це уже у Львові, либонь, було, засвітилося. Коли я мистець­кий журнал, якийсь у бібліотеці переглядав, чи й не «Образотворче мистецтво» саме. А у нім засяяла із фотопортрета посмішка дуже старої людини. Дитинна посмішка дуже старої людини. Худож­ника Івана Їжакевича. Мить зупинена за кілька місяців перед відходом мистця у вічність.

Іще би ішли із пам’яті картинки. Да плин їх, виринання зупи­нила відчута несподівано присутність чоловіка, що раптом невідь ізвідки із’явився непомічено да й станув поряд зо мною.

– А ви ізнов комісія? – запитав.

– Яка? А ні... – подивувався я.

Чоловік одразу і став спресований клубок своєї напруги розмотувать, мою увагу у суть проблеми занурюючи:

– Моя хата ось поруч, скраю уже, крайня. Не знаю, чи встоїть. Їжакевичева то панциром дощок меморіальних захищена. А моя гола-голісінька, для нападу одкрита...

Ниточка у клубочок то давно уже намотується. Як в око чиєсь упало це місце благословенне. Да й стали витурювати правдами і неправдами більше корінних поселян закутка сього. Хазяїв із десять уже відселили, а доми їхні знесли. Бур’яни високі зжухлі на доволі чималій галявині з вітром осіннім перешіптуються. Ніби завод шампанських вин для свойого дому місце вибрав, облю­бував. А хто сильний супротив заводу шампану встоять. І сей чоловік не встояв би уже, і слід би із місця сього його простиг. Якби не затявся, да не леліяв у серці надію на міць Їжакевичевого дому. Що дім його стримуватиме хіть руїнницьку на підступах до дому Їжакевичевого. Яко барикада. І у цім сей чоловік наразі бачить свою і дому свойого історичну ролю.

Як наболіле із душі виповів сей чоловік, а я вислухав його, то й погляди наші рівночасно у долину у бік залізничної колії побігли, да й перетнулися, упали на доволі великому домові у садку. І чоловік ізнов моє зацікавлення випростовує:

– А півбудинку отого якийсь священик укупив. Добрий буди­нок. Одне тілько недобре, що колія близько, і поїзди цілоденно й цілонічно гуркочуть...

Помовчали. І я тут момент ловлю, щоб не прогавити:

– Ну, а самого ж Івана Їжакевича то ви пам’ятаєте?

Моє зацікавлення у грунт благодатний падає, й у пам’яті сього чоловіка спогади будить:

– А то як же не пам’ятати. Сусіди, і стільки літ життя разом переходили. Скільки і пам’ятаю його, то старенький дідок був.

– А з вигляду то ж який?

– Невеличкий, добрий такий дідок був, від лиця його благість одна ісходила. Його на Приорці більше знають. Там у церкві він ікони малював...

По павзі, уточнюючи у моїм осяганні:

– Вони довший час жили у малім будиночку, що у дворі, у садочку. А потому отут над улицею стали мурувать. Тут уже він мало жив. Служниця була. Її насліддю усе і перейшло...

– Ну, а сусід який же він був?

– А добрий сусід був. Такого більше не буде...

І знову якби уточнення для мойого осягання:

– Уранці він дрова завжди любив рубать. Як і уже зовсім старенький був. Як зараз бачу... А у кінці життя то їв маленько. Чаю тільки вип’є і коржика одного із’їсть...

Павза витворилась. Тиша у моменті залягла. Що якби мимо­вільно серця наші пам’ять художника у місці оцім вшановували.

А затим чоловік ізнов до проблематичного свойого повер­нув­ся. Що ж із домом його буде. І стало ясно мені, що осяйної миттєвості уже не настане, щоб зацікавлення моє у спогадах про художника випростовувалось. І став прощатися я із тим чоловіком, і про ім’я його не спитавши.

Потому я іще побував на Приорці. Й із пагорба, від церкви дивився у долину і на пагорби нижчі. Замісто будиночків із садоч­ками, таких мальовничих і різних колись, виростали однотипні прямокутники багатоповерхівок, що на своїм путі нічого пре­красного і своєрідного не щадили. Й сумом нез’ясовним заходи­лося серце моє. І став я написи на хрестах у дворику вичитувать. Кілька людей на одне прізвище поховані майже рівночасно в пореволюційнім періоді. Чи тиф скосив їх, а чи куля життя обір­вала у тім тривожнім часі? Билося розгадування моє. А в усві­домлювання ішло, що жодне людське життя не зникає безслідно, але випромінювання кожного висне у піднебеснім просторі. Й осягання повнозначності буття ширшало. І благодать місця узвиш­кового сього сходила на моє єство.
То був особливий день. Він вирізнювався з-поміж усіх моїх київських днів. Але і він відійшов у плинові змінюваності наших днів.

Потому кілька разів я іще навідувався на Куренівку, на вулицю Миколи Садовського. Усе у тім місці допоки було без змін. Уцілі­лих будинків не рушили уже. А звільнена галявина по весні зацві­тала буйними бур’янами, які восени високим зжухлим будячин­ням із вітром шельпотілися.


А іще було якось на Андріївському узвозі. Випадком завважив я, що у «Музеї однієї вулиці», як він іще у старім місці знаходився, виставка картин Івана Їжакевича «Сини сердешної Украйни...» влаштована. І я одразу ж спрямувавсь на виставку, природнє своє спрямування у цім же моменті перервавши.

Картин художника тут було не багато, але інформація нага­дувала, що дуже багато його творів порозкидувані в усіх країнах по цілому світу. А виокремилась чомусь картина потішливо, як політ першого супутника Землі спостерігають. Подумалось. Це ж тоді майстрові виповнилось дев’яносто три роки. Старече сер­це, а яке чутливе до нових віянь часу.

Затим довго стояв я і вичитував заповіта, що його написав Іван Їжакевич іще у відносно молоді свої літа, до революції іще, заповідаючи комусь по можливій смерті своїй якусь нерухомість, півбудинку чи що. Гай-гай, коли ж то путь того спадкоберця завер­шився, а путь художника заледве столітньої відмітки не сягнув. Але що ми відаємо про грядуще, як воно завжди імлою загадко­вості укрите.

* * *


А відтак час зрушився з узвичаєного плину і у розхристанім завихренні нісся зі швидкістю думки. Але й у щоденній засми­ка­ності інколи підступалась до мене і згадка про тиху вуличку Мико­ли Садовського і будиночок Івана Їжакевича на ній. Чи не закти­візував на нього свій наступ завод шампану. І чи зберігся осідок видатного художника. Спершу разів кілька я і навідувався туди. Чомусь так усе виходило, що кожного разу пізньоосіннього по­хмурого дня. На знайомій галявині високі зжухлі бур’яни усе ще з вітром шельпотілися. І ставало ясно мені, радісно просвіт­лю­валося й у свідомості моїй, що теє питання про забудову іще також неозначено, невизначено, правильніше буде, носиться, висне у завихренні непевних днів наших. Мо’ й промине. Надія у віддаленні зблисками рятівними пульсувала.

А затим смуга років постелилася, коли за клопотами, суєтою, а й через збайдужінням серця свойого не навідувався до місця того вирізнюваного.

Аж но у середині нинішньої по-справжньому морозяної і засніженої у початку зими, коли ідея оповіді до паперу білого чис­того підступилася, вибрав я день іскристо білий да й поїхав на Куренівку.

Коли угору ковзькою дорогою піднімався, то одну тільки засторогу не випускав з уваги, щоби не ступити необачно, да не посковзнутися, да ноги не пошкодить. Бо таке уже в моїй життєвій практиці бувало. Отож під ноги усе дивлюсь – як вони із білою ковзькістю зчіплюються. Але на будинок, що знаковий його відбиток уже зостався у пам’яті моїй, також кортить ізнов поди­виться. Поміж вікнами і деревами на шнурках біле й різноко­льорове випране на морозі сушиться. Що немов побіля мазанок у диханні спеки високої в пустелі середньоазійській (світ міражами ряхтить до обрію). А в уяві свіжість вечора ранньолітнього, як у дворі оцього дому на забавах під гармошку молодість свою невтримність вихлюпує. На межі років сорокових і п’ятдесятих.

Усе напис на пагірковому будинку вичитую, що вулиця Миколи Садовського. А як на вулицю саму зіп’явся, то й одразу побачив, що на галявині уже доволі висотний дім височіє. Але і будинок Івана Їжакевича зостався, й іще один, будиночок отого мойого співбесідника стоїть. Не знесли. Желізним тином надійним високим непроникним одгородили. Як і має буть цивілізаційно. Ото зраділа була душа отого хазяїна, власника будиночка 10-А, коли загорожу желізну законно тут установлювали. Хто-хто, а він то уповні збагнув істину інока із давнини. Де судилося замеш­кати тобі, не полишай того місця з легкістю. Й мені та істина відома. Ув осяганні серця свойого.

Я узявся обходити та розглядувати новий висотний дім. Дім як дім. З елементами уже сучасних новацій. І покрівля під чере­пицю червона. Імітація. І терасами сей будиночок пішов. На згірку то кілька поверхів усього, а у долинці то до десяти, либонь, сягає. Очевидно, й квартири тут добротні. Цегляні ж. Елітарні. Гегемон у домі такім вирізнюванім не житиме. А й не жив ніколи. Мріяти тільки о тім може.

Ізнов до Іжакевичевого будиночку спрямовуюсь. Стою. Розглядую. «Стою. Молюсь». Погляд мій у бік залізниці відтак побіг. Місце мальовниче. Але ж згуки поїздів, якщо до них прислухатися. «Коли поїзд удаль загуркоче...» А і той дім чималий під горою поблизу залізниці, що у нім півбудинку священик був укупив, стоїть. Не зачепили. Тільки яким був, таким і зостався. Не відремонтований у настроях і віяннях нових. Здогадування моє мимовільно пульсує. А чи мешкає у нім отой священик. А мо’ уже архіреєм став да в пишні покої самоти перебрався. Твір «Архірей» Антона Чехова одразу і спогадавсь. А іще – як Мати наші розказували. Що за Польщі через наше село із Людвиполя на Березне, зі сторони східної у сторону полунічно-західну архірей їхав. Чутка о нім завчасу по селу рознеслася. І пішли чоловіки із неводами на Ріку рибу для архірея ловить, бо піст був. А молодші котрі козаками нарядилися да й верхи на конях поїхали у сусіднє село архірея у національних строях і звичаях стрічать, щоби почтом уже у своє село супроводжувать. Очевидно, той архірей був автокефалістом. Бо усіх тих, що стрічали і супроводжували його, забрали до постерунку й Картузькою Березою лякали, погрожували. І як він службу правив у нашій церкві, як проповідь, казень казав, то й тепера пам’ятають іще старі люде, що тогді юнаками да юнками були. Оньо і Василь Босий недавно мені про ту подію як виразно переповідав. Що ж до риби, то її багацько ізловили тогді. Але намарне. Архірей перебував у такім посту, що навіть і до риб’ячого життя не доторкнувся, хоча і кажуть, що риб’яча кров – кров холодна, нема крові.

Походжаю й вичитую, може, заявиться хто, щоби поговорить, перебіг ситуацій з’ясувать. Але тихо на вулиці. Жеби одна душа жива заявилася. Тілько собака чорний назирці за мною. Куди я – туди і він. Кусать не кусає. Але видно, що службу несе. Бо як відбіжить трохи, то і загавкає – й тоді у дворах гинші собаки й собі залементують. Про дух чужака сповіщають.

Мороз пощипує, і я відходити хочу. А місце знакове сутність мою не відпускає. Я іще із другого боку до желізного тину підходжу, да й роздивляюсь, скільки позір мій сягає, маленького будиночка Їжакевичевого у дворі, у садочку, поміж голих дерев, поміж чорного галуззя. Це ж він там то довше жив. Але яке усе просте і невибагливе, не претензійне. А яке випромінювання благісне. Що ніби із ілюстрації «Мені тринадцятий минало...», як із ікон на Приорці. Античний культ місця. Духом художника осяяне. Випромінювання позитивної енергії для кожної душі, яка до місця сього знакового наблизилась.

По часові уже і віддаляюсь. І собака чорний од мене одстає, не переслідує уже, у передчутті, що роля його сповнена, але служба триває.

Аж то у завертанні із вулички Миколи Садовського навстріч мені чоловік іде. Не так щоби молодий, але не сказати би, що дуже старий. Усе у відносності. За Гоголем.

Тут я уже не розминаюсь з очікуваним, а з нальоту і підсту­паюсь сміло:

– Пробачте, добродію, а чи можете мені щось розказати про будинок Їжакевича, якщо ви тутешній?

– Я не тільки про будинок, а й про самого Їжакевича розказати можу. У будинку зараз квартиранти живуть, а наслідники ніби в Броварах... – чоловік відгукнувся з люб’язністю. І потаємна інтимізована радість причетності до цього знакового місця забри­ніла і в його словах, і в інтонаціях.

– То ви також Івана Їжакевича пам’ятаєте? – вдячно подиву­вався я, нагадавши при цьому, що мені уже колись про художника розповідав випадковий знайомець, сусіда.

– А Йван!.. На жаль, його вже також нема. Помер років кілька тому... А той висотний дім, ніби МВС його вибудувало. Там усе слідчі різні живуть. Будинок добрий, але залізниця під боком...

Правою рукою чоловік указує у протилежний бік на будинок, що примостився на маківці пагорба, довірливо звертаючи на нього мою увагу:

– Оньо наш будинок. Трошки віддалеки. Але Іван Сидорович Їжакевич приятелював із моїм татом, часто приходив до нас у гості, і ми не раз бували у його домі. Річ у тім, що тато мій також був художником. Самодіяльним. І вони разом виходили на лужки до Дніпра на етюди. І я з ними не раз ходив задля цікавості. Пам’я­таю, іще дніє тільки, а Іван Сидорович уже й знаки про свою при­сутність у нашім дворі подає. І ми з батьком збираємося скоренько. Та й ідемо. А ранок іще молодий, суцільно туманами оповитий. Се як на місці уже, на лужку біля Дніпра ми зупиня­ємося, то тумани починають розсіюватися, ріденькими стають. Десь далеко сонце угадується...

Чоловік у моменті вмовкає. Ізнов павза витворюється. А із моєї пам’яті і Тичининське біжить:

Ви знаєте, як сплять старі гаї? –

Вони все бачать крізь тумани.

– Ну, а вигляд який він мав, а характер? – пульсує нетерпе­ливість моя.

– Дуже приємний на вигляд дідок був, – у надбрів’ї зморшки якби рухаються, пригадування із глибини його пам’яті проби­вається, іде, здогадуватись можна. – І що запам’яталося мені, що він завжди у русі перебував, завжди щось робив, то дрова рубав, а то ішов кудись. Бо рух – це життя. А він любив рух і любив життя...

Чоловік з ноги на ногу переступає, але, схоже, іще не зби­рається од мене віддалятися. Затим якби на філософський лад ви­простовується його розповідь:

– Я вам таке скажу, що справжню ціну людині ми складаємо тільки тоді, коли втрачаємо її. І це стосується не тільки наших батька-матері, а й кожної людини, усіх наших близьких і знайомих. Із висоти уже сьогоднішнього дня я бачу, як одна тільки з’ява, присутність Івана Їжакевича у цім місці діяла на людину пози­тивно. А у яких би клопотах і суєті не перебувала твоя душа, а як забачиш Івана Сидоровича, як він вулицю переходить чи у дворі, у садку порається, то одразу і розпогоджується у твоїй душі. Це як після тривалої похмурості удень сонце раптом з’являється...

– А як до розмови, до спілкування він був?

– А він, по-моєму, більше самітником був. То хіба тільки з батьком нашим... По-моєму, він і Радянської влади не дуже любив. Хоча і вона до нього не прихильною, здається, була. По-моєму, він був самітником у нашій окрузі. Але й від самоти його добре світло осявало кожну душу. Це я із висоти сьогоднішнього дня кажу. Хіба, хіба, може, друзі у нього були у Мостицькій тій церкві, на Приорці... Він там ікони малював, і часто ходив туди... Там про нього, може вам щось більше розказали б...

У цім моменті чоловік зіщулився, пощипував мороз, і я відчув, що бере на дрижаки, і стали ми прощаться. Рівночасно о тім здо­га­далися, що пора розходитись. А таке буває, настрій однакий пере­дається нам, й усвідомлювання такий момент фіксує без­помильно.

Я завертаю із вулички Миколи Садовського униз. Й біла дивність висока іще довго не розсіюється із мого серця. Я відчуваю у своїй руці потиск руки сього чоловіка. І враження таке, і думан­ня о тім біжить, що ніби й мене рука художника торкнулась, діт­кну­лась. Адже вона тримала колись руку оцього випадкового по­зустрічного.

1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   29


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка