Висока дивина світу барви І звуки хутора



Сторінка16/29
Дата конвертації05.05.2016
Розмір6.5 Mb.
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   29

НА КРИЛАХ ПІСНІ
Березнівському народному хору присвячується
Iзнов згадалося мені, як у році вісімдесят якімсь посеред
по­хмурого літа раптом узявся густий сіро сиво
безперервний дощ. І вода у потоці в Річці угору піднялась, з берегами зрівнялася змут­ніла, із берегів виходить зачала на сіножатки у стрімкості ушвид­ченій розхристаній. І несла у вируванні мутнім віхті сіна, старе жер­дя і кілля від плотів, старі дубові хрести, червоні і рожеві дитячі ляльки й уламки більших пластмасових ляльок. Й чого тільки не неслося у тім могутнім воднім вируванні. Що усе нагадувало про близькість до потоку низинних людських осідків десь там у глибині витоку. Узяла вода, підхопила та й понесла з легкістю неймовірною.

Яка могутньо потужна сила води. Стояв я та й думав над ви­руючим потоком. А перед очима й інший ясний малюнок зри­нав, стелився. Коли у ясності прозорій молодого недільного літ­нього дня стояли ми із Батьком і дядьком Гарасимом отут на березі іще Річки не поруйнованої. Водна гладінь тихо зблиски в позір клала. І в душах наших потаємно бриніло нез’ясовне поди­ву­ван­ня. Який же цей Божий світ і прекрасний. І казав а просто так дядько Гарасим:

– От чому сей світ так повстав, що Річка тече від Ковалихи...

У дворі зачув і Марко наш, да й спрямувавсь до гурту, да й каже у ході:

– А тому, що якби текла Річка до Ковалихи, то не текла б від Ко­валихи... ­– Й довкола віч його у посміху зринули, випурхнули да й загарцювали лукавинки. Да й іскряться, да й пульсують у молодій недільній прозорості. Аяк. Кожде наше дихання у простір світовий випромінюється, кладеться. Затим ізнов про могуть водну розмишляння повертається. Як вона грайливо несе у вируванні усе, що лехке, да по воді нестись годне. Й подумалось тоді було іще. Це ж мічене щось, кілочка або кораблика, кораблика із казки, в потік упустити, на воду поставити, і понесе од нашої хати його, таке мічене, вода у дальні світи, якщо не зачепиться десь за згірок чи кущ. Спершу у ріку, а як Случ із Горинню зіллють­ся, то і в Прип’ять саму, а як Прип’ять, то уже і Дніпро. Біжить Дніпро до моря синього. Господи! Який же розмаїтий і з’єднаний в одне цілий сей світ. Сей світ, як маків цвіт. Це ж уявити тільки можна, уявою охопити. Що навіть коли жердини старі да кілля далеко не понесуться, за згірки да за кущі зачепляться, затри­маються, то вода неодмінно понесеться й понесеться. Хоча б за тією давньою очевидністю, що уступити двічі в одну й ту ж саму воду неможливо. І стало на серці моїм дивно-предивно од такого усвідомлювання. Що й от вода од нашої хати, і відображення місця, і хати нашої, і хутора нашого, і твоєї присутності відо­браження понесеться аж до самого Київа. Й побіжить Дніпро до си­нього моря... Й відбитки наші, знаки наші понесе, і місця, і хутора, і моєї сутності відбитки понесуться у світ. Від уявлювання, від проглядування, від усвідомлювання отакого доокіл важнішав, набирав нових барв, смислів ув осяганні моїм. У вимірах світо­вого єднання. І це клало у душу і в настрої незрівнянну, несказанну лехкість.

І таке повторювалося не раз уже потому. За усякої пори і ситуації. Але в самотині хутора найчастіше. Аби-но подумав. «У просторі Всесвіт огортає і поглинає мене, як точку; в думці я огортаю його» (Блез Паскаль). А й тепер у думку біжить. Коли над потоком, над Річкою за коморою хати станеш да й плин води видивляєш у заспокоюванні душі, як несе вона відображення краю, і місця, і хутора, і твоєї присутності у дальні світи, і воєдино цілий світ сполучає. «І час між пальцями тече, а ми ще є.» Гійом Апполінер, здається.

Але то тільки подумати легко. Мені ж самому добутись до Київа не так і просто, да й не легко. А щораз важчає і важчає. Це ж колись тільки, пам’ятаю, у відносно молоді літа який лехкий та швидкий я був на зрух у дорогу до Київа, а і в будь-яку дорогу взагалі. Що торбинку у руки, а гроші в кишені, та й подавсь собі. Аби-но до Посьолка добувсь, то там за якийсь котрийсь автобус і вчепишся, їх тоді сила-силенна, голубих і червонястих, бігало дорогою – в усі кінці. По дорогах ідуть машини. Се так поди­во­вано незвично бриніло у просторі і в душі моїй у мої юні п’ятдесяті роки. Я і книжку у шкільній бібліотеці був узяв «По дорогах ідуть машини». Що вона удостоєна була Сталінської премії якого то ступеня.

А коли принесе тебе на крилах своїх крізь простір хутірський, а й сільський отакий автобус до Містечка, то там уже й чекають на тебе гинші, але до оцього подібні й не подібні котрі автобуси. Та й понесе котрийсь із них тебе на крилах своїх уже до Міста. А Містечко віддаляється уже, і згасають, розсіюються лоскітливо дражливі пахощі свіжо печених млинців. Се Мати наші колись, як у туманнім сиво ранкові пішки до Містечка добулися, уступили, на торговицю свіжу виловлену рибу до Янкеля несли, то такий дражливо лоскітливий запах свіжо спечених млинців зачули да й сказали до одної міщанки, що при дорозі стояла:

– А шо вам жить. Оньо уже млинці печете, а я тілько на торговицю тьопаю...

– А то вам так тільки здається, – однозначно заперечливо відказала міщанка. – Нам тоже треба подумать, як прожить. Щоб раненько встать да на торговицю йти, да сторгуваться з вигодою, щоб своє шо, ланцюжка якого чи бляшанку, то дорокше спродать, а у мужика рибину чи півника, то щоби дешевше виторгувать, укупить...

А вже як автобус лету набере, да простір дальніх хуторів розітне, прорве, то й на трасу вихопиться, а там і синій ліс уже нав­стріч біжить, наближається. А у лісі то одна розкіш окові спо­стерігать, завважувать, як дерева, сосни стрімкі й золоторясні, а й дуби поважні надто несуться й пробігають проминально. Настрій на лісовій дорозі випростовується у заспокоюванні. Але це потому якось прочитаю я в газеті одній, що у цім окресленім проміжку на названій дорозі у лісі людина, водії усамперед також впадають у нез’ясовну сонливість, і стаються дорожні пригоди. Що ніби у першу світову війну вояків багацько полягло тут, а хреста поставити, знака і не додумався ніхто при дорозі.

Й зо мною у тім названім місці сталося було раз. Узимку 1978 року. Як нісся автобус у леті своїм на льодовій, зледенілій дорозі, а я в дрімоті в гинші світи потавав. І от від струсу сильного прочу­мався раптом я, але на місці своїм. Люди тілько скрикнули передні вжахано. А водій білий, як папір білий, як глина біла, сидить на снігу обіч дороги, голову руками обхопивши. Тільки автобус наш обернений у зворотнім уже прямуванні рівно на сто вісімдесят градусів, до Містечка тобто ізнов. Чоловік ровером раптово несподівано спереду із’явився, повстав, а водій і загальмував раптово чи як там, але усі по своїх місцях сидять цілі й неуш­код­жені. Тільки пророцтва чуть, з вуст зринають:

– Хтось праведник один серед нас є. Бо заради праведника одного міста уберігаються від розрухи. А що казать про автобуса.

Але вже як благополучно до Міста добудешся, то на авто­стан­ції переважно тебе неодмінно і дожидаються застиглі у пере­по­чинкові з дороги червонястий або голубий котрийсь, чи обидва одразу – Львівський, Івано-Франківський, Червоноградський, Дубнівський – котрий коли під яку пору. Наче спеціяльно і дожи­дається тебе, бо майже завжди вільне місце знаходилося. Хоча не раз, щоправда, уже останнє. І от ти уже мчиш, несешся у вмісті якби вирізнюваного за комфортом і швидкістю автобуса гладень­ким полотном соша, великої уже автостради, що, либонь, самим царем позначена була. Миколою ІІ-м. Еге, оти самим, що затим потому у полковничім мундирі у сибірськім монастирі з одним французом як статечно на козлику дрова різатиме. А цариця в прос­торі затвору вишиватиме пильненько, «Всю неделю до субботы плела девка кружева. Истомилася с работы – эх, да прос­то чуть жива...» Це далеко потому й потому, уже в перебудовні новітні часи на київських вуличних книжкових торговицях фірми «Дикси» я не раз розглядуватиму ці знімки у книжці про царя Миколу ІІ-го. І нестримно манитиме мене тую книжку вкупить. Але ціна кусатиметься, як на купони спершу, так і на гривні потому. Тільки й думка об однім усе бігтиме: «А треба було царя пожаліть, пошкодувать. Щоби у затворі смирненько собі дровця порізував. Який статечний дроворіз. А й вітця свойого пожалій, коли оскудіє силою і розумом».

Але тоді у 70-і і 80-і то на цій дорозі бігли до мене й інші такі рядки: «Не жаль мне, не жаль мне растоптанной царской короны, Но жаль мне, но жаль мне розрушенных белых церквей». (Рядки із вірша російського поета Миколи Рубцова. Цитується за па­м’яттю).

Й дорога, царевою уявою позначена, уже сучасним сошем вигинисто хвилеподібно постелилася. Із пагірка у видолинок. І навпаки. Й співає у діткненні коліс. Колеса струни сошевого полотна перебирають. Співає стежка на город. Але се вже зовсім гинший спів. І час із простором у пісні перемовляються. І дивна мельодія бринить. І обрій од нас утікає. А не втече. Хіба, утікаючи, все викидатиме й викидатиме, стелитиме перед зором нашим все нові й нові краєвиди. Змінювані безперестанно. Яка се розкіш для зору постійну змінюваність пейзажів завважувать у стрімкім леті автобуса. Й душа одпочиває у заспокоюванні. Таке нез’ясовно дивне щось кладеться на твою душу у дорозі, яка вузенькою стрічкою у далину біжить, а при наближенні розгортається. Яка се благотворна дія на людську душу і настрої пейзажів, що за вікном у леті автобуса відкриваються і біжать змінювано навстріч, і відлітають проминально да й ховаються десь у хвості автобуса (що голова а що хвіст, то тут уже не сплутаєш, як то можна слутати у потягові залізничнім). Однаково, що пейзажі зимові, вражаючі своєю іскристою білістю, така яскрава білість уже наскрізно пронизує тебе й виповнює твоє єство, як вершинна, пагірня дивина світу; весняні пейзажі із прозорою молоденькою зеленню, крізь яку просвічувалися біло мазані хутірські хати, поруч майже, оддалік і удалині клали на душу тонке, ледь схоплюване відчуттями бриніння, що й не знати, на якій висоті перебуваєш от, так зворуш­ливо щемко діє на нас ідея кожного проростання; у високім до­стиг­лім літі пейзажі і випромінювали високу млоїстість дозрі­вання, се як одинокий пастух, як сама заблукалість у пустелі, се як музика Джеймса Ласта; пейзажі осінні завжди незмінні у своїй дії клали на серце, заронювали в душу одне заспокоювання від споглядання за вікном щедрих дарів поля, як червонясто біло зблискують яблука на деревах своїх, і груші жовтіють, сі визнані світильники саду, і сливи синіють причаєно; а обіч дороги на мо­ріжку, на дощаних підставках у відерцях малих і більших і пороз­ставлювано ці плоди, бери, подорожанине, та й клади, зоставляй гроші, чи й задармо пригощайся.

Ах, яке наростаюче зворушення клали кожного разу у мою сут­ність ці автобусні мандрівки до Київа у ті застійні іще перед­перебудовні часи! Тільки назви поселень мигтять за вікном і відлітають. Антопіль, Горбаків, Бабин, Федорівка, Гоща, що назву тільки свою на соше винесла, виставила на показ подорожанам, сама ж ізбоку у віддаленні приховалася. Із неодмінними заплано­ваними зупинками у Корці, Новограді-Волинському (Звягелі), Житомирі, Коростишеві. У котрих пунктах громадського харчу­вання водії обідали, то й собі пообідати можна було. Тільки ж як обідаєш, то і ока із водіїв не спускай, бо тут же й пощезнуть, відда­ляться, а тебе позоставлять. Зо мною таке раз було. Відтоді зі своєю торбинкою не розлучаюсь, як виходжу, а місце нехай по­рожнє від мене їде собі, раз на те пішло.

За Корцем одразу ж і зі своїм рідним краєм уже прощаєшся. Се якби уже гинша сторона. І хатки уже не ті. І настрій із простору лине, нагортається не той. Ностальгічний настрій за своєю рідною сторононькою, яка позаду зосталася, нагортається та й оповиває сутність твою. І якщо о настальгії річ, то завжди окреслене місце у споминок і біжить, де настальгія визріває раптово. А тут і кордон колись проходив, що приналежність нашу до різних регіонів потверджував. Десятиліття з тих пір минули, відлетіли, а різниця, печать покладена по обидві сторони кордону неоднакова й доте­пер не стерлася, не зникла в знеособленні, але в ознаках зовнішніх і у внутрішнім бринінні збереглася, угадується. Якби в зону похмурості уступаєш, а світлість одна піднебесна в коханім ріднім краї тілько і зосталася. Да настальгічно про себе нагадує у перебігу змінюваних настроїв. Й хати усе якісь тут кошаристі, а не біло-біло мазані візігорно супротив сонця світяться, як у нашій стороні. Хоча все одно зелена окрайка милої України. Се коли електричкою, бувало, траплялося, лучалося, їдеш недільної ранньо осінньої со­нячної днини чи у якесь свято, так одразу ж і здогадуєшся, у якім місці потяг колишню границю перетнув. А там, де люди, парубки до пояса одкриті й засмаглі картоплі копають. Наче їм і будня нема або мало. Бо у нас то іще традицій трималися, у свято картопель не копали. Як і усілякової гиншої роботи не зважувалися робить. А якщо і зважувалися, то не з легкістю. Се тільки у застійні часи одна ота учителька у нас на Чудо картоплю копала. Але ж тоді привид атеїзму публічно масово розгулював, у людських душах виброджував, розбуював, а не тілько по Європі та Азії бродив.

Очевидно, якась одмінність і видима у вигляді, у настроях, у звичаях, звичаєвостях і традиціях теренів наших західних а теренів східних намітилася та й перетриває допоки. Що оньо і Йван наш хутірський у шіздесятих роках на Полтавщину у Карлівку до сина свойого їздив гостювать, як поспитавсь я був його про мандрівку, то й одказав мені раптово: «А шо там за житка. Там нарід деше­вий, у неділю та в свята дрова рубають. А як я при стрічі кажу «Добридень!», то тільки «Драстє!» одказують».

А все одно віками й десятиліттями, як коли, роз’єднуваний дух побратимства не згасав цілковито витравлювано, жеврів, пробивався, давав знати, заявляв про себе. Й нагадуванням своїм стояв на сторожі нашої незнищенності. Як кожний дух стоїть на сторожі усілякової незнищенності. «Я на сторожі коло їх поставлю слово». Аж ген, хіба не у цім місці під Корцем, як розказував отой побратим у слові перший мій рецензент, і пробивсь той дух побра­тимства у голоднім 1933-ім році. І не як проста прямолінійна імітація згодом через десятиліття злуки, коли мільйони на дорозі узялись водночас за руки да й живий ланцюг витворили, а яскра­вий вияв допомоги у порятунку від смерті. Се як брати із польської сторони уночі мішки із зерном, борошном і хлібом через границю слабо іще укріплену своїм братам голодним переносили. Але на ранок усі мішки до одного на польському боці ізнов опинялися. Совецькі прикордонники діяли справно під гаслом: «Нам вашого не треба».

Й отой момент із нашої історії одразу і спогадувався, у свідо­мість біг, коли у леті автобуснім твоя присутність се місце перетинала.
А далі уже біжать, несуться навстріч тобі усе нові й нові простори. Яка щемкість клалася на серце у кожну мандрівку в автобусі. За всякої пори. Ранньої весни, коли чорне галуззя дерев нагадує про близьке проростання; і у молодім густо зеленім літі, коли із незбагненним душевним захватом осягаєш «Яка ж наша Україна і зелена!»; а й у зимовій білості, коли світло таке яскраво ясне, весна світла; а й у глибокій пізноосінній похмурості, коли заколисуче потаєш у автобуснім леті не то в дрімоту, не то в спогад. Інколи по радіо в автобусі можна було чути мельодію, пісню. І відчуття таке звільнюване од суєти огортало тебе, що от ти летиш до Київа якби на крилах пісні.

Ув одну таку мандрівку десь на під’їзді до Звягеля прозвучало радійне звідомлення, що дисидента Буковського видворено, тобто його поміняли на Луїса Корвалана. Іще в іншу пізньоосінню мандрівку десь на півдорозі раптом стало мені якби не по собі, якби мить от зупинилася, і новий відлік часу розпочнеться, запо­чаткується. А наступного дня уже в Київі стане відомо, що отієї учорашньої миті, яка міченням відбилась у моїй свідомості, помер Леонід Ілліч Брежнєв.

Ах, як багато відчуттів входило у моє серце під час отих авто­бусних мандрівок із років 60-х, 70-х, 80-х. Й усе те – за далиною уже. Що тепер бринить у моїй свідомості тільки як спомин, як спомин про золотий вік часто.

Іще був невеличкий часовий проміжок, на зломі десятиліть, коли я дозволяв собі їздити у купейному вагоні, у вагоні першої чи другої кляси. Якби купець третьої гільдії. І сильно в серці у своїм погорджувався мимовільно з того.

Але затим настали, нагрянули часи інакші, часи жорстокі, урем’я люте прийшло. Що відстань од пункту А до пункту Б і від­повідно навпаки, від Хутора до Київа і також відповідно навпаки мені усе тяжче й тяжче долать стало. І не тільки по при­чині власного старіння. У світ широкий як вибратись із Хутора, то вже треба подумать тепера. Коли то той автобус на Посьолку із’явиться. А як до Міста з великими трудами утомлений добу­дешся, то й вибір не стоїть перед тобою, яким чином далі доби­раться. Пхаєшся у напхану вже електричку, місце тверде для сиді­ння десь іще незафрахтоване займаєш похапцем. Да й теліпаєшся цілий жаркий день, що електричка біля кождого стовпа кланя­ється, поклони б’є, а ноги од сидіння в одній позиції отікають, пухнуть, аж гудуть, й корчі по ногах проходять часто, аж зводить їх. А тиснява прибуває, відпливає рідко й не надовго. У тисняві такій не до розглядування пейзажів за вікном. А про заспокоююче давнє розглядування пейзажів за вікном автобусним лише спогад інколи зрине ненароком. Поїздки ув автобусі чи й у плацкартному вагоні стали на довгі роки недосяжними по причині крайнього мойого зубожіння.
Але одного передосіннього серпневого ранку стався був ви­падок, момент, який, може, визріває та являється несподівано. Коли у Містечку про ваготу дороги все думка моя текла, сказав хтось, що оньо коло клюбу, ай, Будинку культури, уже два автобуси нарихтовані стоять і зараз їдуть, простують прямісінько аж до самого Київа. Хористи й танцюристи з нашої глибинної сторони у палац «Україна» везуть свої голоси да знаки показувать. Да лучччої нагоди і не треба. І слово за мене уже замовлено. А за­мовлене слово завжди вселяє надію. На те воно й замовлене, замовляння, щоби надію будить.

І от вже пропонують мені, запрошують. Всідайтеся, ласкаво просимо. А хоч спереду, а хоч іззаду. Я вибираю середину. Бо середина завжди золота.

І я уже у вмісті автобуса голубого смугастого усівся якби на своїм дубельтовім законнім місці біля вікна. Й далекість дороги бентежить хвилеподібно. А передчуття близьке майже реальної уже мандрівки як щемко завжди прозорим бринінням оповиває ціле наше єство. І поволі нечутно розсіюється, розпадається у тобі густа вагота суєти, і від того ясніє свідомість твоя.

І от мить зруху настає, блаженна мить. Містечкові гладенькі вулички і хати давні із садочками своїми передосінніми, і доми нові більші уже позаду зостаються. І колеса унизу під тобою ведуть свою безкінечну пісню. А все одно одне одного не наздожене. І ти потаєш в невагомості.

Автобус у простір одкритий світовий вихоплюється. Й у леті ушвидченім уже несеться сутність твоя. І хутори, і села дальні біжать, несуться навстріч тобі у поперемінній змінюваності пейзажів. Якби так і треба, так і має буть. Розкіш одна для ока у спогляданні за вікном. І заспокоювання неймовірне кладеться, уже поклалося на серце твоє.

А ув автобусі то якби свій окремішній світ. То тільки ізбоку усе здається нам, ніби оно звичайна металічна форма біжить, крізь простір несеться. А і у ній цілий живий окремішній світ уміща­ється. У пульсуванні душ людських.

Поліські хористи й танцюристи до столиці своє мистецтво показувать везуть. А хто вони? Нащо тобі знать. Із уламків розмови їхньої здогадуватись, висновувать можна, що є і лікарі, і учителі, і директори шкіл навіть. А за віком то й літні котрі уже, бувалі у бувальцях, а і юні зовсім якби школярики є. До танцю, до виги­цуваня і пісні охочі. Сі двоє, як кізоньки, і задрімують одразу на сидіннях своїх. Наче після вечірок, після гульок у клюбі літньої ночі не виспались. А каже хтось, що після дискотеки. Се так завж­ди, як по живому, ріже вухо моє нова термінольогія. А од старших дрімота утікає. Для них то й літня ніч уже буває задовга. Вони у пісні власними голосами загуслий час розвіюють. «Ой, хмелю, мій хмелю...». А й про сосну, що палає, і про Галю безталанну... Затим до них і прочумлені із дрімоти молодші долучаються. Дивно так мені спостерігать і завважувать. Що ось люди вже літні, а голоси їхні як молодо іще звучать, бринять. А ось і зовсім юні, а голоси їхні якби статечно дорослі уже. Чи то пісня сама таку силу і владу має, щоби людські голоси поза віками вирівнювать.

На крилах пісні мчить тепер наш автобус. Та й клясичне мені ізгадалося. Михайло Коцюбинський. А затим і «Як ми їздили до Криниці» чомусь побігло.

Слух мій, вухо моє піснею повниться, а зір, позір мій рівно­часно за вікно на простір світовий кладеться. Сі всі краєвиди до Міста і тепер часто у засвоюванні повторювані.

За Містом автобус простує, щоби заправиться, а там же тих автобусів у черзі вишикувалось, що й не злічити за першим змигом ока. Як і люди в черзі вистроюються.

Хористи й танцюристи прогулюються собі гуртками і наодин­ці котрі. І я – в однині. А місце улоговинне, котловинне якесь. Пагорби довкруж обступили. І сонце уповільнене передосіннє ясне. А небо уже глибоке у бездонній голубіні. Там у виразності уламки біло сивуватих хмар пропливають. Айсберги. Довкола уже покладені ознаки осени. Й небесна голуба безодня уже дихає прохолодою. Чи, точніш, прохолода у ній далека зором угадується. Зір мимоволі ловить визрівання, загусання у глибині небес вічного холоду. Якби сама ідея вічного холоду у безодні Всесвіту повсяк­час перебуває.

А мені згадалося ізнов. Як на Спаса 1952-го року я пас товар на Купині. І час у святковій благості спливав уповільнено, й так само до полудня наближався. Я лежав горілиць на пасовиську, видивлявся голубе глибоке небо, по якім пливли повільно біло сиві уламки хмар. Айсберги. І випрозорене бездонне небо так само дихало на мене прохолодою. Точніш, погляд мій угадував, як у далеких світах блукає ідея вічного холоду. Аж ціле чотирнад­цятилітнє єство моє здригувалось у передчуттях осінньої прохо­лоди. «Світить, та не гріє сонце золоте». Може, година минає в нетерпеливому очікуванні. Й коли нетерпеливість досягає гра­нич­ної межі, автобус нарешті заправляється і рушає, як усі хористи й танцюристи усілися по своїх засвоєних сидінням місцях.

У невтримних передчуттях стрічі зі столицею хористи ізнов на спільнім душевнім піднесенні співають. На крилах пісні в ушвидченім леті мчить автобус. Моє ж око прикипіло до вікна невідривно, а позір з активізованим інтересом знакомі краєвиди ловить, схоплює. Краєвиди знакомі, але з років десять, либонь, уже не бачені. Сі схоплювані, завважувані оком картинки кладуть відбитки у свідомості і роботу в розмишлянні завдають. У зістав­лювання біжать. Що місця, пейзажі ніби ті самі, як і колись, впіз­наванні, але наче і одмінні, нові, інакші уже. Се так час, владарю­ючи, по місцях сих походив, як ходить час невтримно по лицю людськім. Як і ходить сон коло вікон, а дрімота – коло плота.

Де смугами ліси понад дорогою простелені були, то так і є допоки, а котрі ліси удалині синіли, то так і синіють. І міста, і села, й усілякові гинші поселення зі своїми поселянами і назвами допоки позосталися. Господь милував. Кожде поселення, як і людина кожда, має своє ім’я. За іменами їхніми упізнаємо їх. «И на обломках самовластья напишут наши имена...» (Рядки із вірша російського поета Олександра Пушкіна. Цитується за пам’яттю). Нові садово-городні ділянки із’явилися. І коло міст більших а й містечок менших повстали якби осібні, вирізнювані поселення із домами великими, червонястими, у кілька поверхів, з колонами при вході на заграничний все манір, якби се дім батька самого Томаса Манна, із випромінюваною густо претензією на візігор­ність, але скоріше, із невідпорною претензією на виокремленість у маєтності посеред поспільного запустіння, розрухи і крайнього зубожіння. Аяк. Комусь і на такому тлі виокремитись дражливо і висока честь. Усим таким поселенням наймення одне – царське село.

Але око моє ковзає по царських селах проминально, сві­домість моя на давнє, на колишнє налаштована. За старі знаки на лиці землі зачеплюється позір мій. І голоси минулого все кли­чуть мене.

Що оньо хатка маленька, біленька колись, із віконцями голу­бими, льони цвітуть, серед усіх інших хат вирізнювалась, як кар­тинка, як намальована на бересті. А на порозі і бабуся сиділа. Сама в хаті. Як і намалював отой маляр, анвалід із Поділля. Гай, да що то воно на сім світі діється. Білі стіни давно зблякли до барви запустіння, а голубі віконця видерті й навхрест старими дошками позабивані. І бабуся на порозі не сидить. А від другої такої знакомої хатинки то і сліду не зосталося. Тілько знак від мулярки. І стара дуплиста груша оддалік. Да іще туск густий високо висне угорі. Да біль у серці. Що так багато чого переходить у цім світі, нової якості не витворюючи. А написалось же колись: «Але це була їх нова якість». Да й ізгадалося затим, як у перебудовні вже часи у підземнім Хрещатицькім переході високий ставний вусань під гітару виспівував «Журяться, тужать сини України, що так марно минають літа». А оньо десь коло старенької отакої дерев’яної хатинки і нова кам’яниця з’явилася. Але й стара стоїть іще, як нагадування.

Ось місце якесь проїхали, що мічене воно у попередніх якихсь ділових розмовах, де зупинитись треба. І спершу якби напівшепіт у автобусі учувся, а затим у виразнішу, але неозначену іще розмову переріс, перейшов. Аж і мені усвідомлюванням своїм куцим одстороненим стало знать, дійшло до мене. Що автобус має тут зупинитись. Щоби очікувать підходу другого нашого автобуса, що їхав за іншим маршрутом, чи й цілої колони із області, із Міста.

Ці неозначені уламки розмов таки містили у собі силу да й виявили скоро її. Незабаром автобус зупиняється у зручному мальовничому місці над галявиною. Й усі виходять. І я за ними. Прогулююсь обіч дороги, могутньої автостради, якою безпе­рестанку мчать машини, у заспокійливім розмишлянні собі. Що скрізь доокруги поклались виразні ознаки осени. Улас Самчук. Спокійно мені і від того іще, що прогулюватись можна вільно, безпечно, і торбу мою із автобуса ніхто не поцупить. Свої ж усі наче люди, і кому вона тут потрібна, а то вічно у дорозі тримаєш невідлучно і торбу коло себе у руці, бо поцуплять, не знаючи, що там у її вмісті жебрацькі мої пожитки, але уявляючи, що невідь і які скарби напхані. І так заспокоююче мені стає од незвичайного для мене відчуття безпечності у дорозі. І думаю я вже о тім, що се ж можновладці середньої руки завжди ось такий комфорт безпеч­ності у дорозі мають, що ніхто нічого їхнього у них із рук не поцупить. А й від довіри до своїх людей тепло випромінюється і зігріває. Хоча саме від своїх людей найжахливіших грабунків і розбоїв я зазнав. На хуторі. Хоча і грабувати там не було чого.

Ось чоловіків кілька поспіхом спрямувались до автобуса, думка якась якби заставила їх спрямуваться, а за ними – й інші за інерцією, з автобуса уже торби, баульчики свої виносять. Да й на галявині, на сіножатці обіди свої розкладають, розставляють.

Хтось мене за руку легенько взяв у прогулюванні. Й мене до обіду запрошують. Віднікуюсь. Але хіба можна, щоби люде обідали, а свій чоловік стояв і дивився. Скоряюсь звичаєвій логіці. А уже на сіножатці розглядую, як гуртками, за вибором, певно ж, якимсь, повсідалися да й обідають. Роздивляюсь. А із пам’яті картина зринає. «Земство обідає». Із шкільної книжки давньої.

Другий автобус підійшов, і пожвавлення випурхнуло да й сіножаткою пронеслоя, як ото вітрець у високім яснім літеплі, що й віялом піщаним завихрить інколи, мліючи.

І ці нові, котрі над’їхали, теж торби свої на сіножатку вино­сять. А по обіді й мудровать стали. Дожидаться колони зведеної обласної, а чи одиначки вирушать да й простувать до столиці. А там забачимося. І сказав хто «вйо!» – та й рушили.

А як рушили, то й заспівали. І знов на крилах пісні мчать наші автобуси до столиці. І для ока мого дорога одкриває усе давно знакомі, але ціле десятиліття не бачені краєвиди. І бринять вони первісно. У передосіннім післяполуденнім загусаючім уто­мою сонці.

Утома післяполуденна невидимо і ув автобус проникає й на душі людські, на лиця людські кладеться, кожде живе дихання оповиває, сковує. Аяк. Післяполуденна утома – явище чи, точніше, стан усесвітовий і всюдипроникний.

А мені і пригадувальне у пам’ять біжить, що його кожного разу ніби заново переживаєш. На цій дорозі, на автостраді цій є проміжок між зупинками затяжний, аж до самого Житомира, що і сама їзда видається довгою, триває якби безкінечно уже, й кладе своєю чергою на серце відчуття утоми. Подвійне відчуття утоми. Аж но голоси хористів млявіють і стишуються відтак зовсім. Що аж дрімає хтось – і хропіння чуть. Се як передмістя Житомира диханням своїм крізь бори нагадало, то й завовтузились на сидін­нях своїх подорожани. Передчуття, нагадування міста невидимо діткнулось людської свідомості.

По тім Житомирі ми іще довго петлятимемо вулицями да провулочками («Якби мені не тиночки да не перелази...»), заки, либонь, із другої сторони добуваємось ізнов до заправочної, де так само довга черга, і минає для нас якась добра година чи й більше у надвечірнім вже нудженні.

Затим по виїзді рух ушвидчується, навстріч біжить, несеться передчуття вже великого міста, ряди дачних будиночків і домів нагадують про нього. Й нетерпеливість людська стає насто­ро­женою і метушливою у наближенні кінцевої мети. Що сама ціла довга подолана дорога видається суцільним святом, прекрасною булую мрією супротив неодмінних нагальних клопотів і тривог великого міста. Хтось пригадує інші мандрівки. І це теж звучить, як розповідь про свято, про булэ прекрасну мрію.

А в долинці, не доїжджаючи уже власне «Дачної» зупинки, наші автобуси і зупиняються. Зведеної обласної колони ждуть, щоб і собі до неї приєднаться. Бо самі вони наче безпомічні, як далі діять і куди доступиться. Се ригує начальство високе.

А тим часом із небес спадає і стелиться доокруги вже над­вечір’я. Якийсь момент, період я вичікую, як мені до тієї «Дачної» добуться. Вирішую, що пішки своїм ходом, поки що буде.

Дякую за гостинність, щасливу дорогу і товариство. А коли я на пагорб добравсь, і велике місто почало брати мене у свої ле­щата, се так завжди боляче і щемко, коли місто бере тебе у свої же­лізні руки навіть і після недовгої розлуки, то й у супроводі мілі­ціянтів і зведена колона почала, стала спинатися на пагорб, і наші два автобуси у ній. Я зупиняюсь на повороті доріг, і моє серце кладе услід проїжджим випромінювання вдячності.

* * *

А уже через день у реконструйованому палаці «Україна» відбувалося. У переповненій залі. Поліське народне мистецтво показували.



І поки те дійство готується, наближається за лаштунками, і зала одну нетерпеливість очікування випромінює, думки мої у минуле біжать, постелилися й із стіп злежаності пам’яти моєї кар­тини видобуваються іншого дійства.

Як у жовтні 1983 року на цій самій сцені не реконструйованого іще палацу «Україна» виступав співак Анатолій Солов’яненко. І я сидів у двадцять шостому ряді і слухав.

Зала була переповнена до останнього одного місця. Вийшов співак і почав співати. Звісно, що співак такого рівня і діяпазону а й тоді не починав свій репертуар гімном комуністичних бригад, як то зазвичай починали в те урем’я усі співаки. Але все одно по­чи­нав, здається, із «Колокольчики мои, цветики степные...». Це уже потому пішли пісні да арії й італійською та українською мовами.

А моє завважування висновувало зрівнювальне: як же не схожий сей співак на отих усіх, що масово у вихилясах корчаться, у потугах силу намагаючись явить. А сила і не являється. У цього ж сила ізсередини струменить й перлами дзвонковими розси­па­ється. А самий же він стоїть собі смирненько, якби учень. Завжди учень.

А потому маленький хлопчик так уповільнено дитинно, як обов’язок, через цілу сцену спрямувавсь нести співакові квіти, і співак вийшов йому навстріч, і позустрілися вони, і співак легенько погладив хлопчика по голівці. І це забриніло у тисячнім сприй­манні як випромінювання надії у будуче. А хлопчик віддалявся зо сцени все так же дитинно уповільнено, але якби полегшено, звільняючись у ході від напруги обов’язку, який щойно сповнив. І сей момент діяв на залу у тисячнім диханні також розряд­жу­вально. Ах, ця вічно первісна дитинна радість сповненого обов’язку.

А іще потому укінці співак виконував, здається, «Ніч яка місячна...». Виконував на високому, можна сказати, регістрі. І це діяло на кожде живе тут присутнє дихання невідпорно, із силою прикінечною особливою, нагадуючи водночас, що прекрасні миттєвості стрічі ось-ось і завершуються. А вони тому і є миттє­вості, що перетривання їхнє недовге. Схоже, що таке усвідомлю­вання моментально оволодіває залою, і зала устає й тисячне у руки плеще. І се триває так настійно вимогливо, що співак скоряється загальному настроєві, виходить із-за лаштунків сцени, застигає на місці, як учень, і знову співає «Ніч яка місячна...». Але з іще вищим потужнішим піднесенням. І по закінченню пісні зала відповідно бурхливіше реагує у рукоплес­канні. Іще настійно вимогливіше. І ся бурхлива повза затягується триваліше, що співак не витримує, здається, скоряється моментові. Але тільки кланяєть­ся глибоким доземним поклоном. Відтак іще стоїть у занімінні, як учень. У цім моменті осяває мене: «Слово, слово! Хоч одне про­ситься». Але слово не пролунало. Співак зникає за лаштунками, і зала неухильно порожніє у розсіюванні.

Ізнов згадалося мені, як зовсім уже недавно я стояв на висо­кому пагорбі біля Народного дому, колишнього музею Леніна, і дивився, як унизу із дверей філармонії ув останню путь відправ­ляли співака. І серед товпи пошепки й голосніше чулося, як його не шанували за життя в останні роки можновладці і, звісно ж, тим і допровадили до передчасного загину. А одна старенька, а наче і не зовсім, бабуся сказала: «А я виразно, ніби зараз це було, пам’ятаю, як проводжали в останню путь і Оксану Петрусенко, і Бориса Гмирю. Народу тоді, правда, менше було».
Та як святково врочисто легенько тьмяніє і гасне затим світло у залі, а на сцені увиразнюється, й за лаштунками пожвавлення угадується, так ці мої отакі розмишляння і спогади відслоняються убік, розсіюються. Дійство розпочинається. То усе таке знакоме і повторюване, впізнаванне, а хоч би яка область звітувала. Вітальне, патетичне, патріотичне, клясичне ніби і декляративне. Се від днів минулих до днів грядущих оці незмивні стереотипи простують, як і в усіх інших сферах життєдіяльності.

Але не це мене манливо зацікавлює у настроюванні. Я «Програму» переглядую («Моя сонцесяйна Програмо...»), і позір мій у тьмяності оте виокремлює «Фольклорна композиція «Із джерельної криниці». Й ізнов спогадувальне постелилось у бри­нінні очікуванім. Як цієї весни на другий день Великодня я вийшов ополудні у місто прогулятись. А біля дзвіниці нового Михай­лівського собору уже й гурт, уже й народ зібрався. А на помості дійство розгорталося. Із помосту пісні линули й вигулькування в ушвидченім ритмі мерехтіло. Із народних все джерел. Самодіяльні аматори сцени, а й професіонали їх змінювали поперемінне. Оньо гурт дівчат старовинні реліктові наші мельодії веде. А підібрані як шнурочком. Котра вища, котра нижча на зріст. А що не особина – то вирізнювана своєрідність. Як на форму, а й на лице. Непов­торювана кожда. Як і в житті серед гурта людського жодне лице не повторюється. Се велика рідкість, що подібне, схоже, на уже бачене лице раптом змигне у товпі. І це завжди осяває нас несподіванкою подивування. А то лиця усе різні. Такі незугарні декотрі, й асиметричні, а у поєднанні гурту яку красу випро­міню­ють, і кожде зосібна. Логіка краси і досконалості. І закони краси, і відчуття краси.

Щось давнє реліктове нараз пробилося у співові того яскра­вого гурту у полотнянім одінні. Якби із надр мого рідного краю і моєї землі. Да й полонило мене несказанно. Що якби яскрава картинка із життя. А вже знаєш, що співають як професіонали. І в такий настрій увійшов я, що одне бажання оповило сутність мою, аби спів цього гурту тривав безкінечно. У такі нез’ясовні глибини буття, до первотин своїх занурювалося, потавало ціле моє єство.

Аж то поруч мене і знакомий оден раптом об’явився. І сказав, промовив я до нього:

– А з таким фольклорним гуртом можна і в самий Париж їхати...

– А пощо Париж. Парижі усі уже зіпсуті й вироджені. Парижі сього не оцінять. Таке можуть оцінити хіба що десь у Непалі, де первісність іще збереглась, – відказав мій знакомий.

Але усілякові миттєвості закінчуються, дівчата сходять із помосту, розсіюються серед товпи, вибирає кожда собі пару, і йдуть в танок. Дивно так. Котра візігорна й досконала із виду, то бере до танку якогось старенького дідуся, а котра незугарна ніби із виду да мізерна, то –високого ставного красеня. І тут дійство продовжується. І се також вражає переливами несподіванок, як сама течія життя, і як гра. Тільки тепер я завважую, що лиця декотрих дівчат не першої молодості, а не виразно дитинні, як вони від помосту бачилися.

Я наважуюсь і питаю котроїсь, ізвідки вони.

– О, земляки твої! – зрадніло вигукує мій знакомий.

І тепла хвиля нового зворушення ізнов повертає моє єство до незбагненних глибин існування і твойого власного, і твойого роду й родоводу.

І от я вичитую тепер у «Програмі» назву того знакомого гурту, і передчуття нових подивувань теплими хвилями нагортається на моє серце.

Але се уже бринітиме у другому відділенні, коли в перерві я іще роздивлятимусь у фойє виставки сучасних народних майстрів нашого зеленокосого Полісся. І око моє милуватимуть і своєрідне ткацтво, і вишивання, і писанкарство, і художня обробка дерева, і гончарство. Усе тут цікаве і самобутнє. Аж ніби чуть, як сучасні ритми із джерела традицій видзвонюють. Переливаються.

Нарешті по павзі й очікуване видовище на сцену кладеться. Але уже згадуваного гурту тут і не виокремлює око зосібна, як воно бачилось і сприймалось навесні. Ся композиція величніша, значніша, де задіяно, може, біля десяти таких подібних фольклор­них гуртів. Се видовище барвисте, кольористе. Се як дивна казка. Що прийшла зі сну. Або якби хтось розказував її нам на зорі нашої свідомості, і теє лежало глибоко заховане, як напівреальність і як підсвідомість, у стопах залежаності нашої пам’яти. І раптом зринуло несподівано.

І така несказанно дивна картина у яскравій виразності із глибин нашого національного буття поклалась перед зором да й лягла на серце моє щемкою незбагненністю. Що ані висловить, а й не висловить («Трудно высказать и не высказать...»).

Як у великім числі зібралися у гурт, до гурту люди – чоловіки і жінки, і старші й молодші, парубки і дівчата, юнаки і юнки, підлітки і діти. Усі у строях яскраво вирізнювано неповторюваних. Що цвіте аж. І постава кожного виокремлена зосібна, і лице, і рухи у танку, і голоси у пісні, і крок кожний неповторювані у дійстві. І що не особина – то й характер, що вже десь колись бачений, зустрічався тобі у житті, але ось явлений у граничній виразності перетривання – і запам’ятовується, і серце, і душу звеселяє, і пізнання твої збагачує, і діє на твоє єство іще й не знати як. А так і має буть завжди у справжнім мистецтві. Й тільки настроєм однаковим усі оповиті, настрій однакий над усіма висне да й проникає в кожде живе дихання. Се настрій одпочинку й радості, се настрій свята всюдипроникний. Се забава твориться, а будні, а труди вони тільки угадуються, що перед тим уже пере­тривали. І у свідомість чомусь біжить Гесійодове – «Роботи і дні». Як назвав колись отой львівський викладач античності. Що й запам’яталося у моменті назавжди.

Почуття незвичні, незвичайні і надзвичайні клалися на моє серце і охоплювали ціле моє єство від споглядання того дійства. Щось дуже давнє, реліктове пробивалося у нім. Як нагадування про булй, про наше колишнє буття звершене в умовах волі у якімсь історичнім періоді. Але і як нагадування про буття незвершене інтонації бринять. Ах, що може бути більш щемкішого для серця, як нагадування про незвершене буття, про те, що мало би статись, відбутись за нормальних сприятливих умов, але не звершилось, не відбулося по причині неволі. Ірреальність буття, що бринить у пісні. Іван Бунін. Ізнов: «Журяться, тужать сини України, що так марно минають літа»... Повнота буття може відбуватись лиш у заколисуванні свободи, коли вітри волі оповивають і пронизують доокіл. Спогадалось нараз, із пам’яті прибігло. Як 1967 року також на Київській сцені виступав хор імені Григорія Верьовки. Співала юна Ніна Матвієнко. І це діяло тоді настільки вражаюче, що від безміру незнаних переживань наверталися сльози. І раптом від­чут­тя нагорнулося, що у своїй рідній стороні я вічний емігрант, вічний вигнанець. Й таке почуття часто, і аж дотепер охоплює мене, а в окремих періодах, моментах – то і з великою силою. І це завжди бринить у моїм єстві так печально. І розмишляння мої завжди ідуть о тім, що відчуття внутрішнього емігранта у своїй рідній стороні так само страшні і жахливі, як відчуття і пережи­вання емігранта в чужій стороні, вигнанця (Овідій), хоча останніх і не судилося мені спізнать. Але усі є діти Божі, і світ з його непов­торною дивиною мав би належати кожному.

Й відтоді навіть випадком почута народна пісня завжди клала на моє серце оте загострене відчуття ірреальності буття. А уже в пе­ре­будовні часи, коли усе частіше зазвучали виступи хору кубанських козаків, то й став я не раз ревізувати співи хору імені Григорія Верьовки. Що жива народна стихія у них приглушена, академічність, розмірковував собі, приглушила, уповільнила струмінь живої народної стихії. А от у співові кубанських козаків ся стихія бринить іще виразніше й темпераментніше, у ритмах переливчастих, нагадуючи про реальне життя у дії.

І от ці самобутні фольклорні гурти, що якимсь дивовижним чином пробилися крізь віки, як релікт, із глибини нашої низинної зеленої сторони. Аяк. Первісність у забутій віддаленій глибинці іще тільки й може зберегтись да й про себе нагадати. Як червоні ягоди журафини також у цій дивом уцілілій збереженій моховій заболоченості іще проростають. А більше, вважай, і нігде. Пови­дирали разом із мохами. І як продають червоні журафини на київських ринках, то так і знай, що із нашої коханої сторони. А все одно Чорнобилем ураженої. Се як анвалід один, що на фермі ногу стратив, до мене приходив порадиться, то й казав: «А шо таке, шо усім таким Чорнопеля дають, оно мені Чорнопеля дать не хочуть».

Затим розмишляння моє уже о тім лине, біжить, що це ж через дійство отаке фольклорне і можна себе у світі, у Непалі якімсь, де іще ціну первісності скласти уміють, показать, якими були ми у печатках і якими би мали тепер буть, але не стали. А уже потому із «Програми» вичитав, що декотрі із цих гуртів та окремих вико­навців уже побували у світі і є володарями Гран-прі у номінації «За збереження, популяризацію народного мелосу» на міжна­родних фольклорних конкурсах і фестивалях. Аяк. За піснею нашою і за звичаями нашими тільки усамперед і впізнають нас у світі. І спогадалось одразу, як свого часу у більшовицькій газеті «Правда» було видрукувано портрета представника одного маленького народу чи племені, либонь, чи й не із самого Непалу або із тамтешніх пагіркових країв у барвистому національному вбранні. Так от, плем’я теє почало катастрофічно вигибать, тобто мале число особин їх уже залишалося. І старійшини прийняли на раді закона, що за ним кожен під спонукою кари зобов’язаний з’являтися на людях тілько у барвистих національних строях. Якщо, к приміру, ти чоловік – то маєш з’являтися у широкій і довгій аж до п’ят спідниці, а якщо жінки – то теж відповідно у певнім окресленім одінні. Дома ти можеш зодягатись, як собі хочеш, а на людях то тільки отак. А де би не був. Чи в своїй стороні, чи поїдеш до Парижу, чи й до самої ООН у Нью-Йорк. Щоби тебе одразу вирізнювали і впізнавали. Не асимілювався щоби ти в отім краватковім епігонстві. І це, за мудрим переконанням старійшин, має уберегти означене плем’я від доконечного виги­бання. Аяк. Культура і звичаї багато, дуже багато важать у всякім бутті. Се тілько можновладці наші на перше місце безапеляційно й однозначно поставили жолудок, аби жолудок власний себто був повний.
І так несказанно дивно було мені у тім потаванні цілого мого єства до первотин нашого буття за цією фольклорною компо­зицією на сцені спостерігать. Се чудо діялося із моєю душею. Щось подібне уже находило було на мене. Як одного пізньоосіннього вечора сидів ув електричних вогнях у скверику на Володимирсь­кій гірці. А за Дніпром на Трухановому острові темінь непрогля­дуваною смугою лягла звабливо. І душа моя перенеслася у минуле, в часи Сковороди і Гоголя, коли лямпочка Ілліча іще нігде не світилася. Й такий супокій блаженний поклавсь мені на серце. Така благість, аж не передать. Аяк, і поринання нашої душі у мину­ле, а не оно в майбутнє – се може бути розкіш, благість несказанна.

Як і тепер у реконструйованому палаці «Україна». Що аж не­тер­пеливість пульсувала ушвидчено, аби це дійство не скінчалося, а перетривання його було якомога довшим.

Щось схоже також уже находило на мене восени 1964 року в Уссурійську. У місцевій бібліотеці я виявив десятитомне видання творів Федора Достоєвського. Да й так захопився читанням, що коли дочитував останнього тома, то бажання заволоділо мною суцільно, щоби ці отакі томи Достоєвського не закінчувалися, а продовжувалися до безкінечності.

Але на все у цім світі свій час, ніщо не настає без пори, і ніщо без пори не закінчується, не зникає. Передчуття пробивалося на­стійніше, що фольклорна композиція наближається до кінця.

Завершується врешті дійство. Гурти, як і було розписано, віддаляються і зникають за лаштунками. А глядачі і встають котрі да й щедро плещуть у свої руки.

Затим іще так само вражально діяла вокально-хореографічна картина «Дівчина Уляна», записана 1901 року збирачем фольклору Юрієм Цехмейструком в селі Мале Вербче Степанського повіту Волинської губернії. Се уже минуле окреслене у точнім вимірі. Як правило, до мене від такого точного окреслювання щось зрів­нювальне завжди біжить. Як прочитаю написа на Київськім домі поблизу Андріївського узвозу «1816», то й побігло, що Шевченкові тоді тільки два роки і було, а Гоголь то, либонь, і читати уже умів, бо семирічним був, коли сей дім вимуровували. А тут то й таке побігло, що нашому Батькові тільки чотири роки і було, як отой Юрій Цехмейструк уже вокально-хореографічну картину «Дівчина Уляна» записував у селі Мале Вербче, а за Батьком нашим пильнували, щоби вони із двору свойого не вийшли, да у пансь­кий сад поміж шатристі липки да каштани навпроти не подалися. Гай-гай, нема і Батька нашого, і де Юрій Цехмейструк, а каштани і липи декотрі стоять у колишньому панському саду, й зовсім молоді пахощі випромінюють у час цвітіння, й нові молоді поко­ління виконують картину, записану Цехмейструком.

О тім у моменті іще течуть розмишляння мої, а вже інші картини на сцені розгортаються, як і розписано за сценарієм. Але сі вже не кладуть на серце такого могутнього враження, як дійство фольклорне. Але і в кожному мистецтві має буть вирізнюване. Ним душа переповнена і думка запитально пульсує, чому саме у нашій глибинній коханій стороні це диво і пробилося, засяяло так яскраво вражаюче, донеслося незнищенне із джерел нашого буття. Аяк. Відносно збережена первісність як і в природі, так і в людськім життю, у побуті передусім, іще таїть в собі сили, потен­ційні можливості і сховані скарби, що раптом можуть засяяти, відновитися. Потрібен тільки випадок, момент, щоби час зрушив­ся вільніше, як і от ся відносна перебудовна вільність була. Воно, може, і не було у замірах перебудовних, а пробилось, сталось, відбулось. Щоправда, працею безкорисливою і зусиллями енту­зіастів. Гай-гай, не помітили, проґавили, а пильнували ж, і от сталося, відбулось.

Й думання моє вже далі розростається запитально. Але чому справжньому правдивому художньому слову і в цій ситуації не вдалось пробитись. Якщо ніби і зняті ідеологічні перепони, то гиншим трибом, гиншим кандибобером теє слово у полон можна взять, у зашморг, вуздечку, оброть, хомута на нього накинуть. Нестачею паперу, скажімо, чи засиллям сірятини задушить. Ай, чому, чому?! А тому що тиснення на художнє слово завжди було посилене у новітній нашій історії. Бо кожний можновладець у цій окресленій ситуації вважав за честь виявити свій диктат, що воно такеє кожному розумінню підвладне. Бо ж воно – слово. Тоді як у підході до інших видів мистецтва, скажімо, музики чи балету, то міг котрийсь самокритичний пан і зостановиться: «А й справді, що я у тім тонкім ділі петраю».

Мені пригадується розмова із одним відомим дисидентом восени 1970 року. Принагідно ішлося про те, кому лекше – Солженіцину чи Ростроповичу. «А шо Ростроповичу, – сказав тоді той дисидент. – Від нього його віолончелі ніхто не одніме. А й чи кожний із них щось петрає у тім тонкім ділі. Се інша річ – слово. Живе слово...» А надто ж українське слово, яке кожному диктаторові за самою природою своєю уже ніби близьке і розу­мінню підвладне, що він у цій сфері уже сам собі і перекладач, і поцінувач, і тлумачник, і розшифровувальник, що за словом тим приховане вороже може буть. Та й вільно, граючись, кладе забо­ро­ну уже на першоджерело. Тоді як до слова киргизького, турк­менського, тувинського, гагаузького іще перекладача пристав­лювать треба. Да й Україна – не Тува, хоч і не Чечня. І українці – не гагаузи. «Од молдованина до фінна...»
У тім руслі продовжували текти мої розмисли і по завершенню «Програми». А на виході, на сходах до входу у Палац уже роз­містився зразковий дитячий духовий оркестр. Ай, які діти, підлітки уже в одностроях якби гімназійних. Й мельодії такі прекрасні переливчасті мідяні видзвонюють, якби якийсь муніципальний оркестр із самої Баварії. Що аж цілий великий гурт киян півкругом зібрався. Да й розсуждають собі:

– А шо то значить Захід...

Се нас так тут за західних сприймають.

Мельодії класичні, популярні змінюються мельодіями із повстанських пісень. І це звучить іще зворушливіше да проймає серце наскрізь, аж крається воно. Що не втримався один старий професор Київський, підбіг у павзі до диригента, да й у сльозах почав обнімать його.

А мені спогадалось раптом, як минулої осени я ночував у сестриній хаті на Старині, на краю села. Уранці вийшов надвір, і перед очима краса така несказанна. За Случем у ріденькім сивім тумані аж до Бору луги постелилися. І Бір заворожений наслу­ховує. І подумалось одразу, що се ж, напевне, в оцім саме місці Отаман Поліської Січі із товариством, із побратимами і краєм рідним навічно прощався. Цікаво, а чи часто і за яких обставин уже на іншому континенті, у Новому Світі, у канадському просторі бігли до нього спомини із пейзажами цієї тихої, благословенної вбогістю сторони. Це інший уже емігрант напише потому із далекої Каліфорнії до роду свойого, що як ізгадає, як ішов він у туманній поранковості в молоді свої літа через ліс, через Намильню до Містечка, то таке найде, таке найде та й покладеться на серце, аж мало не розривається воно від сильної розпуки, що якби, здається, мав крила, то тут же здійнявся б і полетів.
Вечір, наповнений глибокими переживаннями, що як пори­нання душі до джерел власного існування, добігав до кінця. І я складав подяку тій випадковій мандрівці, бо без неї чи й роз­рослися б у неухильно старіючім єстві і ці розмисли. А у свідо­мості звучав дивний мотив, бриніло нагадування про іншу манд­рівку із початку століття, як відлуння в мініатюрі. Подорож із капелою Кирила Стеценка. В Софії дзвонять, і в Лаврі чуть.

Серпень 1999 року.

1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   29


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка