Висока дивина світу барви І звуки хутора



Сторінка15/29
Дата конвертації05.05.2016
Розмір6.5 Mb.
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   29

СВІТЛО ЛЮБОВІ
Оповідання
Довготривала літня спека із грозами та ураганами у
павзах минула. Заступила дощова осінь. Період дощів
настав. Похмурість одна. Що крізь день і ніч усе дощ да дощ. Аж но цілий світ од нього посивів.

У час дощів на самотньому хуторі зачаєна душа почувається осиротіло. Що удень до якоїсь господарської роботи не стати. Ночі подовшали. А ніч настане – то темінь одна да шельпотіння дощу за вікном. І каганця нема, щоб засвітити. І сон не завжди іде. Думи обступають часто. Про хутір. Як зелено і різнокольорово процвітав він колись. А до чого дожився, дійшов. Що одна хата наша у Закутку тілько і позосталася. Да і ту розбивають. Люто і несамовито. За останні десять років більше десяти разів розби­вали, викурюючи мене із осідку. Особливо ж люто розбивали у минулому році. Що усі ужиткові речі, а найдрібніші – посуд, інструменти, нитку і голку – усе чисто повиносили. Каністру з гасом, лямпу гасову, навіть каганця маленького повоєнного й того забрали. Щоби засвітити не мав чим, унеможливлюючи моє тут перебування. Довелося ізнову (уже в котрий раз!) розпочинати все з нуля.

Мені не раз уже казали:

– А чо’ ти держишся за той хутір. Тікав би уже.

Я відповіді не знаходив у серці у своїм.

Аж то якось одного сонячного літнього ранку, сінешні й хатні двері були прочинені, у хату залетіли дві ластівки. Да й сіли на жер­динці біля груби. Да й стали мене пильненько розглядувать. І я очка їхні маленькі розглядував зблизька. Що очка ці маленькі бачили далекі екзотичні краї, й картини тії унесли от у нашу хату. А затим привиділось мені. Душі Батькова й Материна. Завітали сво­його синочка безталанного, відданого на розтерзання людсь­ке, провідать. Й уже о тім текла думка моя. Що жодній душі усіх наших колишніх хуторян уже нікуди залетіти, навідатися, бо хати нема. «Нема в мене хати» (Олександер Довженко). Й на очі мої на­вернулися сльози. І це забриніло, як відповідь моїм запиталь­никам.

Зачаєна в темені ночі думка моя і о тім розпростороювалась. Як новітнії багачі одиноких да немічних із старих домів у центрі міста викурюють, відбираючи в сих обездолених остатнє – звич­ний дах над головою. Мені один випадковець, що назвався управ­ляючим отакого новітнього багача, у скептично довірливій розмові сказав був:

– Главное – это затеять бесконечные ремонты, штобы раз­валить конуру за стеной, и штобы старичок, старушенция, али анвалид там бежали поскорей из этовой своей конуры.

– А куди ж йому, нещаснику тому, і втікати? – запитав я.

– А нам каковое до энтого дело… – відповів управляючий.

І вже думав я. Яке ж і многолике обличчя сучасного терориста і які різноманітні вишукані, з урахуванням досвіду усіх попередніх поколінь у цій сфері, форми його тиснення на беззахисну особину. Така реальність, і такий світ. Символом терориста було позначене, бачилося мені, ціле двадцяте століття. Чи й перейде ця ознака і у спадок новому вікові, що заступає?

У наступному після тієї ночі ранкові витворилася просвітлена павза поміж дощами. І я забачив, як дорогою зі світа до нашої хати маршовим кроком, якби солдат австрійської армії, наближався чоловік. Це був Митро із села. Старининський. Сей Митро у свої шіздесят штири роки незвичайно лехкий на зрух і до ходьби. Що як устане вранці да вирушить у путь, то двадцять п’ять кілометрів до станції подолає. А там сяде на поїздок, поїде у Місто за потріб­кою, повернеться ізнов на станцію, а до вечора ще й додому дійде. Це уже сього літа не раз таке бувало, як розказував.

Але великий любомудр. Одразу ж і почав філософствувати. Про таїну світобудови да перспективи людського буття.

– А чи ти ж розумієш, про що я кажу, чи доходить до тебе? – перепитав у якімсь моменті Митро.

– А тільки дещо… – відказав знічено я.

Коли ж віддалився Митро, то думанням своїм я розшифро­вував, осягав зміст його бесіди. Смисл Митрових висновувань зводився до того, що сучасна людина перенасичена агресією на­стільки, що спроможна не тільки поруйнувати цілий світ, а й погу­бити власну душу. Дві тисячі років тому, як сяєво любові, з’явився Післанець і сказав: будьте, як діти, лагідні тобто, інакше порятунку вам нема, і царства Божого вам не бачити. Та агресія людська відтоді у стократ іще розбуяла. Але світ не може рухатися далі отак до безкінечності у розбуюванні агресії. Потужне світло любові тілько і має осявати світ, і у сяєві тім має розчинитись усілякова агресія.

У період затяжних дощів вода переповнює Потока й інколи виходить з берегів, глиниста дорога у світ перетворюється у грузь­ке болото, так що нікуди і не вийти, хіба що в гумових чоботях, але їх уже давно відібрали нападники. Безхліб’я – це звична річ на хуторі. Я уже три дні кумкаю без хліба. Але добре, що є картопля, буряки і морква, усілякову гиншу городину вибив град.

Було 11-те вересня, Головостеня, так у нас називають день Усікновення голови Іоанна Хрестителя, що сталося понад дві тисячі років тому. Сьогодні тридцять років як поховали нашу Матір, і рівно тридцять років тому помер Микита Хрущов.

Сьогодні дощ короткочасний. Періодами є, а періодами нема. Похмурість же суцільна. Наближення вечора угадується, як пох­мурість загусає. У такім моменті я прочинив сінешні двері, щоби вийти надвір. Й стенувся од несподіванки. На стежці біля порога стояла Марина Обітниця.

– А де ви у таку непогодь?

– Оньо хліба тобі принесла, бо ж знаю, що нема. Як до мага­зину у дощ вийдеш…

– А ви ж як?

– А я в гумових чоботях на Талимонову кладку перейшла…

Марині Обітниці уже сімдесят років. Вона із Хотинських хуторів, що за три кілометри. Сі Хотинські хутори у 40–50 роках уславлені були своїми дівками. Що усі парубки кількох поколінь із нашого хутора на Хотинщину тільки і ходили. Але жодної хотинської дівки із наших ніхто і не висватав. Розійшлися хотинські дівчата по світах. Марина аж на Донбасі опинилася. Там вона тру­дилася дояркою в радгоспі і мала вже хату. Але все самотою.

І сталося. Утратила зір мати. Спершу на одне око осліпла, а від­так і на друге. Приїхала Марина до отчої хати і дала обітницю – доглядати темну матір, скільки треба. А як мати одійде, то ізнову повернеться вона у свою донбасівську хату. Бо уже увійшло в Маринине осягання оте, що «В своїй хаті…»

Але коли через років сім навідалася Марина на Донбас, то вікна у її хаті уже повибивані були із рамами, а посеред хати розкладали вогні. І спішно продала Марина задешево свою хату, гроші поклала на книжку, діялося те, як уже перебудова займалася, і пішли тії гроші, як лист за водою.

Цілих дев’ятнадцять років доглядала Марина свою темну матір. До кінця сповнила дану обітницю. Да так і стали називать Марину Обітницею.

А тепер от і нову обітницю дала. Щотижня навідується Мари­на за штири кілометри до зовсім немічної 77-річної самітньої Оле­ни. Приносить дещо. А як іде через лісок, то неодмінно суху полі­няку, гілляку принесе. Олена уже нездужає і дров собі принести. Тую Олену минулої весни розбили, все чисто повиносили. Але пощо Олену. Оньо Лександра 87-річна, що посеред ліса самотою доживає, і то жалілася:

– До минулої весни не чіпали. А минулої весни розбили. Увесь посудок повиносили…

Така тая минула ювілейна весна на розбивання да поруйнацію щедра була.

Аяк. Доживання віку на хуторі в самотині нелегке. І смерть на хуторі нелегка. Як оньо у тієї Насті. Що її знайшли посеред зими лежачою долі, коли відбили двері. А руки, а плечі – усе собі сама покусала. Але хто прийде рятувати конаючого в самотині.

– А знаєш, – каже Марина. – Як посеред ночі не спиться, то й стану я усі колишні хати на нашому хуторі перебирать да лічить. Шіздесят хат налічила, а одна тілько наша і зосталася. Якби і не було хутора, а колись же як любо було. А все перейшло, як сон…

Од принесеного хліба в загусаючій похмурості стало, зроби­лося в серці у моїм світло-світло…

А іще через день прояснилося і у піднебесному просторі. І я вирушив із дому глевкою іще дорогою у світ. А на Посьолку брат зактивовано усе розказує:

– У нас то телевізор зіпсутий. Але зять сусіда із Костополя приїхав, то каже, що Америку розбивають. Війна почалась…

– Да як Америку розбивають? Хто?

– Ну так, розбивають…

Якби ж було на хуторі радіо. Подумав я. Але транзистора відібрали у мене нападники іще десять років тому.

Чогось іще випитать у брата я так і не випитав.

Але у зрозумілій тривозі вже їхав автобусом до села. А в селі у Степановій хаті якраз передавали новини. Повторювалися усе ті ж кадри і сюжети. Моя свідомість виокремлює чорну тінь літака, що ось наближається до висотного дому і щезає навічно. Се так промовисто, коли чорна тінь щезає навічно, залишаючи після себе одні руїни. Се так промовисто. А усвідомлювання моє фіксує, що сталося се у день Усікновення голови Іоанна Хрести­теля. І сутність моя на роздорожжю – іще не освоїлася із новою реальністю. Бо до миті цієї се був іще зовсім гинший світ, а від миті оцієї починається уже а зовсім гинший світ. Хоча багато чого у повсякденнім перебігу буде іще ніби те саме. Але не те. Прига­далися почуті десь із радіо слова американського журналіста, який сказав після убивства Кеннеді: «Ми іще будемо сміятися, але ніколи так весело». Й Вергілієві слова діткнулися свідомості доконаною істиною: «Перший найкращий для нещасного роду людського день проминув».

У вік розщепленого ядра ми звикли до усілякових устрашінь. Але коли устрашіння запрограмовано посилаються ціною життя того, хто залякує, – то це уже моторошно.

Такі події кладуть в усвідомлювання печать старіння. Старіння власного і старіння світу. Зі старінням світу зло помножується. Як і сказав давній пророк.

Але ось у перебігу тих телевізійних повідомлень пролунали слова однієї жінки, з якими зверталася вона до свойого чоловіка по телефону за якісь миті, коли мав зрушитися висотний будинок. І ці останні слова її, що повторювалися кілька разів, були: «Я люблю тебе». І в окресленій ситуації забриніли ці слова симво­лічно. Й переможно розлягалися у піднебеснім просторі. І подумав я у сильнім зворушенні, дійшло до мойого усвідомлювання, що світло любові вічне і непереможне а над усі темні сили руїнництва. Усе перейде, але останні слова тієї жінки зостануться.

І уже о тім розпросторювалося думання моє. Чи у своєму пов­сякденні ми часто кажемо один одному, отчому домові, живо­творові, кожній звірині і кожній пташці, кожній квітці і кожному дереву, цілому світові ті слова, що їх повторювала ота жінка в останні секунди свого життя: «Я люблю тебе».

Це уже потому, як про організований спротив тероризмові заговорили у світовім масштабі («Всесвітній сум в масштабі пові­товім» – Євген Плужник), ішло у думання моє. Да же посилений терор чинився і чиниться на окремішню особистість і загал крізь ціле століття, аж міліони падали у голодоморі, а співтовариство промовчувало, якби ні в чім і не бувало. Аж поки грім не вдарив.

І чи не від дефіциту любові усе похмурішим стає світ. І чи не від дефіциту любові найбільше страждають сучасна людина і су­час­ний світ. Збувається пророковане. І тому що розбуяє безза­кон­ня, любов багатьох охолоне.

Ізнов й ізнов бринять у свідомості останні повторювані слова тієї жінки. Але любов промовляє не тільки словами. Любов ви­про­мінюють усі вчинки та дії, що їх спрямування життєтворче. Й коли руку помочі подають малому і старому – то світло любові випромінюється у моменті тім. Або немічному допомагають звес­тися на ноги – то любов зігріває такі хвилини. Й коли за безза­хисного чи скривдженого заступаються – то любов осяває доокіл.

І коли людина добре сповнює свій професійний обов’язок, ми кажемо: вона робить свою роботу з любов’ю. Як і в замірах Творця визначено, щоб усе у цім світі було добре.

А коли люди за своїм професійним обов’язком, призначенням та покликанням, часто багато чим ризикуючи, а іноді і власним життям, поспішають до тих, що опинилися в біді унаслідок розгулу стихій чи інших непередбачуваних надзвичайних ситуацій, щоб врятувати і допомогти, то світло любові осяває такі сумні події. Я думаю про рятувальників. Американські рятувальники прибули на місце тих трагічних подій уже через три-чотири хвилини. Як розказували очевидці. І також загинули декотрі.

Темні сили зла і руїнництва провадять у непроглядувану прірву, де нема перспектив. Світло любові вічне і життєтворче. Сила любові також могутня. Що водить сонце і світила.



СТИХІЯ ГРІЗНА
Спогад про подію
Стихія грізна і непередбачувана. Це завжди як
неочікуваний виклик долі. Виклик і випробування. І
як нагадування водночас про скороминущість нашого земного перетривання. Перед стихією сутність наша маліє до мізерного. І ми повинні замислитись.

Після досить прохолодної весни, а й холодного дощового червня настав сонячний липень. Маківка літа.

Понад два тижні над хутором стояла задушлива спека. Від раптової переміни поникла ростинність. Спертий дух виснув, ус­та­вав над низинним краєм аж до піднебесся. Млоїло. Часто боліла голова, і сковувало душу. Я пригадував середньоазійську спеку, що і там колись усілякове мислення ішло тупо, уповіль­нювалося. А зрівнювальне текло заспокоююче: «На хуторі то іще у гайку під вільхами можна собі порятуватися у розкошуванні, а як то у місті тепер серед мурів да асфальту».

На фермерових гонах поряд молоді жінки із Містечка та села цілоденно просапували столові буряки, і я подивовувався до поваж­ності їхній витривалості. А у пригадування йшло, як розка­зував Василь, що у південно-східних областях, в краях ніби полуденних наші декотрі сезонники не витримували на довгих бурякових гонах, падали від сонячного удару.

Часом при схилі сонця і наближенні вечора призахідна поло­вина неба якби захмарювалась ріденько, на горизонті навіть засти­гало сиве далеке нагадування перемін, а яскраво червоне сонце при заході озиралося із-за хмари уже – також промовистий знак перемін у погоді. Але наставав ранок, розгортався новий день, і спека, либонь, дужчала, посилювалася, ставала стомлюючою, знемагала кожне живе дихання. І чим далі отако заглиблювалась вона у плин часу, тобто чим далі віддаляло нас од періоду дощів, тим певніше на серце клалася тривога. Довга затяжна спека до добра ніколи не доводить, але як часто закінчується лихом. Треба чекати бурі. Вона не забарилася.

Аж то одного ранку посеред тижня, у середу, молоде сонце за­ступили хмарки, стало, зробилося раптом незвично насто­ро­жено тихо. Доокіл сповнювався настроєм очікування. У сусідньо­му селі, на дальніх і близьких хуторах в одностайне заспівали півні. І серце моє так і тенькнуло: «Почалося!» Але затим поволеньки розступилися, розсіялися хмарки, й подоросліле сонце продов­жувало смажити, як і в попередні дні.

І тільки в пообідню пору південно-західну половину неба почало заволікати синьо-сивими хмарами. Вони народжувалися десь у глибині світового простору й непомітно відчутно виступали із-за обрію. Хилило на сон. А коли по короткім одпочинкові я ізно­ву вийшов у двір, то у південно-західній частині небозводу густа синя аж чорна хмара уже стояла муром. Молоді жінки із Міс­течка і села завершили, припинили свою роботу на ферме­рових гонах і поспішно віддалялися понад канавою на Посьолок. Як звичне перед грозою і віддаляються люди у своїм спрямуванні. Ізгадалася відома картина маляра «Перед грозою».

Я зостався на самітнім хуторі один. В похмурім піднебессі перегукувалися громи. У глибині темної хмари, унизу біля край­неба майже я забачив жовто-сиву пляму на синьо-темному тлі грізних хмар, що стояли муром. І вжахнувся. Так і є. То рухається могутній ураган, смерч. Із Майдану, із Полігону все. І все пря­місінько в нашу сторону. Уже втретє за останні сім років.

Осягнувши думкою, чи нічого такого ужиткового у дворі не по­зосталося, я поспішно і спрямувався у хату-фортецю свою – в очіку­ванні, що вона ось-ось захитається. Сінешні двері не замикав ізсере­дини. Мало що може й зо мною статися. Застережлива думка потекла.

Ураган не забарився. Шпаркий вітер налетів раптово. Із вікна мені видно було, як під його гнівними поривами розмаювалися усім своїм гіллям дерева. А у глибині простору вже стало сиво. Могутня злива наближалася зі швидкістю неймовірною, і скоро сягнула нашого двору. Шалене завивання вітру посилювалося якби і потужним водоспадом. Шибки заліплювало зірваним із дерев листом. Крізь шпарки у вікні вода патьоками потекла по стіні. Затим і в інших місцях змокріло, і вода збігала стіною, утворюючи долі у хаті калюжі. Пробивалася крізь витворені шпарки між брусами, там виривало злежаний мох. Здогадався. Мутними ручаями потекла вода зі стелі біля комина. Хату зали­вало. Вікна носилися, і здавалося от-от повилітають. Я відійшов од вікна убік, і вже збоку краєм ока видивлявся у шибки, нама­гаючись збагнути, що ж діється там за тонкою прозорою перегородкою зі зрушеним світом. Могутнє гоготіння посилю­валося періодами. І в якімсь моменті я відчув, як захиталася хата, й мене зашатало разом із землею. «Береза!» – усвідомлювання побігло. Захитало й вдруге. «Може перекинути і понести хату», – іще встиг подумати. Й застереження спрямувало мене до сінешніх дверей. У сінях уже було повно води. Вода скапувала крізь отвір із горища. Я ізнов подумав про березу. Як посадив я її маленьку 1954 року під вікном зі сходу. Тепер велике біле дерево таїть небезпеку. Вісім років тому березу буйним вітром у період трива­лих затяжних дощів похилило і виважило. Здогадуватись треба, що її грубе коріння розгалужене у глибині під підвалами. І що буде із хатою, коли береза падатиме – це тільки уявити можна. Але у цім моменті чомусь ізнов подумалось мені, що і отой благий намір «Посади дерево» як часто може обернутися для людини пробле­матичністю і лихом.

Я уже був спрямувався до сінешніх дверей, але уява про грізний шалений світ у відкритім просторі завернула у цім моменті мене до простору вужчого, до власної фортеці. А що вже буде. Се важко передати словами стан душі людини, що опинилась на­одинці зі стихією. Стихія грізна. Ні о чім уже не біжить думка. Ані про хату, ані про збитки, ані про ніяке інше матеріальне. Про душу лиш думання одне. Що буде із нею ось за секунду, за хвилину ось. І до Творця тільки і звернені усі благання. Гріховність людської душі у цих моментах, у миттєвостях отаких оголюється виразно і стає майже фізично відчутною у перебігу цілого свойого життя. І суть покаяння наблизилась упритул, і суть прощення стала відчут­ною. Що усі, а найтяжчі образи твоїх кривдників, усіх ворогів твоїх – це мізерія, це ніщо у зрівнюванні з отаким.

Стихія грізна. І ми повинні замислитись.

Час пульсує нескінченно довго у нетерпеливості. А насправді ж то лічені хвилини якісь. Затарабанило об шибки сильніше. Град. Посипався град. Увесь двір уже усіяний білими сливочками. Але, схоже, що вишугування могутнього вітру стишується. Тремке очікування ізнов підступило, град то уже повибиває шибки на­певне. Але і тут пронесло.

Спершу вухо моє вирізнило, а затим і око крізь вікно забачимо, що сива суцільна стіна розсувається, і глибінь у просторі уже проглядується. А що двір, а що фермерові буряки столові далі – суцільне плесо мутної сивої води, яка скоро і збігать почала.

Душа моя випростовувалась у заспокоюванні. Що так благо­получно усе для неї завершилося допоки. А усе інше – дрібниці.

Я вийшов надвір. Молода верба зачепилася за край клуні, якій уже за сімдесят років, а велика гілляка із берези – за ріг хати. Поряд лежала зламана вишня, а у садку – стара яблуня, у річку попадали поламані вільхи. Город вибито повністю. Де гарбузи, де огірки, де квасоля, а де пастернак із петрушкою – ніщо не вціліло.

За садком стояв кінь, і знічено дрижав із переляку. Із-за клуні вийшла зарошена жінка. Євка. Вона одразу і розказує:

– Кунь стояв прив’язаний на сіножатці. А як град став бить – кунь зірвався і навтеки. Аж сюди прибіг. В Уліяна великого осокора із корінням вивернуло, коріння догори стирчить. На повітку і на хліва упав. І у нас дерева поламало, й хату обдерло. У нас тієї ночі корова телилася тяжко, то дорізали, а телятко живе зосталося. А зара – нова біда.

Я подивився у сторону Посьолка. Талимонова хата і хлів просвічувалися. А там же стояли великі осокори і берези, що за гущавиною будинків ніколи не було видно.

Над краєм стояло відчуття великої розрухи. А все одно душа випростувалась у заспокоюванні. Усе те набутне.

Ніч залягла тихо. А ранок настав ясний, як звичне і буває після великої поруйнації. Земля випростовувалась у заспокоюванні, світ випростовувався після великого потрясіння. Схоже, що кожне живе дихання раділо життю. Що воно продовжується. Але не співали пташки. Біля криниці й біля клуні, у садку я знаходив забитих гарненьких пташок чи тілько крильця від них. Пташки не співають весело масово, як раніше, і через тиждень після стихії. Тільки зрідка цвірінькне котрась несміло і наче жалібно. Чи їх поза­бивало градом у великім числі, чи вони порозліталися з переляку в інші затишніші гайки.

Коли сонячний ранок переходив у молодий день, від дороги у прямуванні до нашої хати завернула біла «Нива». І зраділо серце моє. А пригадалося. Як Батько колись розказували, коли уже недужі були, що як забачать вони, як до нашої хати від дороги завер­тає людина, то невимовно заходилося радістю серце їхнє.

Із Містечка приїхали журналісти з районної газети. І розка­зали, якої шкоди завдала стихія і у селі, і на Посьолку, і на інших хуторах.

А коли повертали вони до райцентру, і я їхав у машині із ними до села, то дивилися, завважували ми по дорозі, яку біду приніс у край цей могутній ураган. Повиривані й поламані дерева, пороз­валювані муровані причілки у будинках, позривані дахи, старі хліви порозвалювалися і поприсідали до землі, якби з переляку, інші порозчавлювали вивалені дерева. Тридцятип’ятилітній ліс біля Польового знищено майже суцільно. Котрі дерева пови­валювано із корінням, а смугами попереломлювано навпіл, і білі оземки їхні стирчали, наче сірники. Посіви й городи вибито міс­цями дощенту.

І знову мимовільно ішло у думання моє: «Стихія грізна».

На Посьолку в пообідню пору уже метушилися люди, послі­довно замітаючи сліди великої поруйнації. І казала Марта у роз­важливості:

– От заклопотані і смутні котрі люди, але плачу і голосіння не чуть. А усе гинше – набутне.

Тобто, що втрат, жертв людських нема. Й ізнов побігло у ду­мання моє: «А є іще час для опам’ятання. Але які неквапливі ми».

Іще наступного уже ранку до мене навідався доброзичливець Василь і став розрубувати вербу, що впала на клуню. Але скоро за ним прийшов післанець. Просили йти перекривати дах будин­ку, що його здерло одну половину повністю. Василь й віддалився.

А невдовзі у прямуванні ізнов до нашої хати від дороги їхала велика покрита зеленим брезентом якби військова машина. Уже біля двору із кабіни вийшов стрункий чоловік при офіцерських погонах й чітко відрекомендувався:

– Капітан Степанюк Віктор Йосипович із рятувального загону Міністерства з надзвичайних ситуацій. Чи потрібна вам допомога?

– А чому ж після такої розрухи да самотньому чоловікові допомога не потрібна. Оньо від повалених дерев обійстя впоряд­ковувати. Навіть маленька допомога – і то добре...

– Тоді залишаю вам двох військовослужбовців до вечора. А над вечір ми приїдемо, то іще й розпиляємо на дрова ломаччя. А тепер поїхали. Бо нас іще чекають люди в інших місцях.

Так воно і було. Молоді військовослужбовці, недавно покли­кані на службу із Луцька, протягом дня чимало що зробили. Пообрубували гілки з повалених дерев. Грубу деревину позно­сили у двір, щоб її при купі було легше перерізувати. І раділо серце моє, що поміч відчутна. Ах, як же завжди і побажана оця нехай і маленька а поміч у наш час самотній незахищеній людині!

А коли ізнов спекотне сонце почало хилитися до заходу, то на повороті від дороги до нашої хати показалася знакома машина під зеленим брезентом. І мої юні помічники радісно вигукнули:

– Наші!


Потому й іще інші уже молоді рятувальники розпилювали деревину на дрова. Приїхав і командир зведеного загону рятуваль­ників капітан Олександр Анатолійович Матвеєв і уже знакомий заступник командира загону капітан Віктор Йосипович Степанюк.

Ми сиділи у затишку і на цей раз уцілілої Батькової хати. Мимоволі потекла невимушена бесіда про життя і про час. Гості розповідали про свою службу, що вона переходить у завжди трем­кому очікуванні тривоги. Окремий аварійно-рятувальний загін Міністерства з надзвичайних ситуацій, що дислокується у селищі Городище поблизу Рівного, існує з 1998 року. І обидва капітани відтоді і несуть у ньому службу. Обидва нагороджені відзнакою Міністра «За мужність у надзвичайній ситуації». Згадували ко­мандира частини полковника Сергія Васильовича Головка, який брав участь і в афганських подіях, і в ліквідації наслідків Чорно­бильської катастрофи.

Чимало драматичних напружених моментів довелось пере­жити цим відносно молодим іще людям за останні роки, зблизька бачити людське горе. Капітан Степанюк безпосередньо рятував людські життя у місті Чопі під час повені на Закарпатті, брав участь в укріпленні дамб на річці Тересва, у ліквідації наслідків обледе­ніння у Вінницькій області.

Щойно учора загін із 22-х рятувальників прибув і у нашу міс­цевість, а вже допомогу відчули більше як у двадцяти дворах. В першу чергу допомога надавалась ветеранам війни й праці, інва­лідам, самотнім – Адаму Кондратюку, Марії Горбатюк, Надії Походзіло, Уліяну Люшину. Сумлінно трудились рятувальники Андрій Дем’янчук, Віталій Данилюк, Валерій Гришковець, Сергій Усик, Юрій Охрімчук, Максим Дубень та інші. Вони розвозили шифер, розчищали двори, розбирали завалені хліви, зрізали аварійні дерева, що таїли загрозу людському життю і будинкам, перекривали шифером дахи.

Слухав я розповіді цих відносно молодих людей, рятуваль­ни­ків за покликанням, і в думанні моїм розгорталися розмисли про світ, про життя і про час. О тім текли розмисли мої, що світ за­хлинається від крові унаслідок міждержавних, міжнаціональних й інших конфліктів, викликаних людськими пристрастями. Унаслідок так званих бойових дій з обох боків, як правило, ллється кров, і в ніщо ставиться людське життя, а конфлікти спалахують із новою силою.

Наша планета повсякчас здвигується у пульсуванні безпе­рервних стихій: землетрусів, ураганів, смерчів, повеней, засух. Чи це наслідок недосконалого господарювання людини, чи це і направду уже збувається пророковане апокаліптичне.

Стихія грізна. Вона в одночасся, у змиг ока змітає з лиця землі цілі людські поселення, забираючи й тисячі життів. І ніщо людські пристрасті супротив стихії. І ми повинні замислитись над тим.

І коли дивився я у мирні співчутливі лиця цих воїнів, то і о тім побігла думка моя, що у сучасному світі уже мала би існувати скрізь тілько одна армія із цілковито єдиним призначенням – армія рятувальників, армія порятунку.

І над цим ми маємо замислитись. То, може, й душа наша звільнюватиметься від пристрастів у зм’якшуванні і відродженні. Допоки є час!

1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   29


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка