Висока дивина світу барви І звуки хутора



Сторінка13/29
Дата конвертації05.05.2016
Розмір6.5 Mb.
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   29

ІВАН НЕЗАМІННИЙ
Оповідання
Про Івана, що від родива не може ходити, а тілько сидить
у візку із зігнутими догори ногами, я пам’ятаю із ран-
нього свойого дитинства. Як Мати наші розказували, що є у селі, на Башті такий хлопець, що від родива не ходить, а тілько у візку на гулиці сидить, як ідуть вони на Старину до роду свойого й нашого, але має на­вди­вовижу рідкісно ясний розум. Аяк. І добрі й різні новини інко­ли надходили до нашого хутора у ті воєнні й післявоєнні роки, а не оно жахи й перестрашіння вихором налітали зі світа.

А вже як став я у школу в сусіднє село ходить, то і там чув, згадували, що у нашому селі на Башті є такий хлопець, що ходить не може, але великий грамотій. А будь-яку задачу для кожного класу розв’яже моментально. Що якби учитель, і то не кожний. Бо дивина вирізнювана у нашім краї завжди доокруж далеко розноситься, якби крила має.

І вже тоді у моїм серці зародилося хотіння того незвичайного хлопця забачить. А як у третьому класі усе не могли мені «Чи­танки» знайти, то сказали якось Мати розважливо:

– Хіба, може, до отого Йвана на Башту перейти. Кажуть, він якісь старі книжки перепродує…

– Еге, йдемо, йдемо разом, – тут же і спохопився я.

Але тойді не пішли. А наступної середи Мати принесли із Містечка з базару («Когда мужик Белинского и Гоголя с базара понесет…») омріяну, хоча й стареньку минулорічну «Читанку». Якийсь там хлопець продавав, Мати усе не вірили, чи така, чи до третьої кляси, чи справжня, бо неписьменні були і читать не вміли Мати наші. Радості моїй не було меж. На «Читанці» й підпис, автограф значився. Той хлопець потому раніше мене за­кін­чив школу і вислужився у житті аж до підполковника.

А одного разу, коли ми із Матір’ю ішли через Башту на Старину до баби Лександри, я і забачив на гулиці хлопця, що сидів у візку із піднятими трохи догори ногами. Був це хлопець старіший од нас, підліток уже, з усього видно. Його вигляд випромінював крайню вбогість. Але лице було характерне, суворе у виразності кожної рисочки. Таких строгих у зібраності підліткових, а й дитячих облич мені іще не доводилося бачити. Сама присутність цього хлопця надавала і означеному місцю, і моментові якихось нез’ясовних і незбагненних для мене смислів. І коли ми розми­нулися із ним, то я іще двічі озирнувся, щоби запам’ятати і цей момент, і місце. «Се ж він прикутий до одного місця повсякчас і назавжди. І не може, а хоч би і хотів, як ото ми тьопати своїми ногами на Старину до баби Лександри, і купатися влітку у річці, де заманеться, а узимку гнатися на коньках по льоду, що аж іскри викрешуються», – думка пройняла мене. Роззирнувся затим я доокруги. І раптом усі наші дії та вчинки у цім світі здалися бездумними і легковажними. А й сам світ уже не бачився таким безжурно легким та вільним, а оповитий став наміткою смутку, що у нім тече безперервно незбагненна для нас робота.

І побачився раптом для мене отой Іван у якімсь недосяжнім, неземнім віддаленні, що і доступитись до нього уявлялося неможливим.

І таке нез’ясовне відчуття стриманої віддалености одразу ж і з’являлося, набігало на мене при кожній стрічі із Іваном у моїм до­рослінні й подальшім віковім вистоюванні. Й іще якби провина нез’ясовна клалась на серце. Провина безневинна. А за віщо, то й не сказать. Особливо у період вишумлювання молодих моїх літ.

Аж поки у зрілім уже віці, коли літа уже з пагорба зрушились та й додолу покотилися, у Степановім дворі, куди своєю коляскою уже замісто возика навідувався й Іван, і через Степана таки названий бар’єр було подолано. І я міг говорити з Іваном вільно, а й майже по-дружньому. І кожна така випадкова стріча клала у мою сутність окрилюючий заряд оптимізму. Іван був великий життєлюб. І випромінювання його сього виняткового життє­любства відчували у своїм серці усі, хто мав із ним до стосунку. Про це говорили і говорять і зараз багато хто. Принаймні мені доводилося теє чуть не з одних вуст.

Коли уже в моїм осяганні визрівав, носився плян сього оповідання, то й стали ми якось із Степаном спогадувать, завісу булуго, пережитого розсувать, да із закапелків пам’яти картинки видобувать, перебіг Іванового життя явно проглядувать. Більше то Степан спогадував, бо він ближче знав Івана, але й із моєї пам’яті вибігало, вигулькувало дещо істотне й виразне.

Родина їхня була велика – аж шестеро душ, й усі фізично дужі да безвадні. За винятком Івана. Хіба, може, розумом таким ясним, як в Івана, не був хтось наділений. Й батьки безвадні були, але великі трудівники. Батько столяром першокласним був і мав удома добру майстерню. Ся важна праця тогді була тяжкою, усе гемблем да гемблем, усе на руки да на груди самому доводилось брать, не те що зараз. А плата – звісно, яка. А у колгоспі – й поготів, як і кожному, нічого майже не платили.

Узагалі коли проглядувать родовід Івана як по батьковій, так і по материній лінії, то як багацько було у нім майстрових людей, самородків, якими і село уславилось. Се ж дядько їхній Максим Труд (Труд – се прізвисько його таке, і у його звучанні бринів наразі глибокий символічний підтекст) був неперевершеним взірцевим і муляром, і столяром, а й усіляковим майстром. І як вимурує коли він піч або грубу, то як лялечка вона, і на довгі роки, що й сам коло неї притупує, походжає, тішиться невимовно ясно. А коли хазяї врешті й поспитаються, несміло підступаючись до майстра: «А що ж ти, Максиме, з нас вже і схочеш?», то відкаже Максим, осміхаючись ясно: «А я, браце, із тебе нічого не хочу, тільки заплати мені за мій труд». Отак і прозвали його – Максим Труд. Максим Труд також мав велику майстерню, що багато чого із неї потому і до Йванової майстерні перейшло.

Се питання традиційне, а й риторичне: хто були Іванові на­вчи­телі, що пам’ятають його уже вирізнюваним грамотієм і зич­ливим порадником а в будь-якім майструванні. Одне на теє тільки можна сказати, що майстрами, очевидно, все-таки народ­жуються, це як даність, а досконалість і почерк кожного майстра шліфує саме життя. І тільки через неуважність свою ми не завжди бачимо перебіг сього процесу.

По причині вбогості великої родини у тих нелегких для кож­ного нашого краянина часах Іван дуже рано у своєму підлітковому віці став серйозно думати про хліб насушний. І у цім жорстокім світі у межах сил своїх і можливостей, у межах статусу, якби ска­зать, свойого серед людей шукав і свойого шляху для виживання й утвердження. І це був щоденний бій, і щоденний труд, і в тому було джерело його вдосконалення як майстра, і безнастанне дже­рело оптимізму й життєлюбства, і це стане назавжди, як і запо­відав йому потому дядько Максим Труд.

У Степановій свідомості так виразно й нині бринить той спогад із раннього дитинства. Картинка. Як вони, дочекавшись великої перерви, роєм випурхували із дверей школи надвір, й усі спрямовувались одностайне, а якби завчено, уже у двір за тильну стіну школи, де й стояв уже візок, а у ньому на драбинах сидів Іван. Такий гарний кований візок, батько змайстрував, що якби справжній віз, тільки малий, і дишлик, і розсошка-метелик, і пристрій, що ним міг і Йван сам ригувати ногами при потребі, якщо ніхто під момент у дорозі не позустрінеться да не підвезе. Іван уже й показував книжки шкільні, підручники, які кому, може, треба. Але усі тиснулися до нього, кільцем щільним обступивши, щоби задачі розв’язав. І старшокласники також. Й Іван розв’язував тут же моментально а найскладнішу задачу. І кожний знав, певний був, що правильно. Се уже потому, за гиншого якогось моменту, ув іншій миттєвості бігло, надходило до декого, як осяяння «А де ж той великий навчитель, що навчив Івана так справно розв’я­зувати найскладніші задачі?» І вже зводив хтось угору очі, погляда свого «А може, він там, якщо його нема на землі. А може, й Іван також небожитель, раз його нога не торкається земної тверді?»

У тому знаменитому вирізнюваному на ціле село візку одного сонячного літнього дня у Бродку, коли річка іще не зміліла вкрай, латаття і жовте, і біле іще цвіло там, Левко Волохатий купав Івана у чистій воді. Роздягнув Івана да й покотив у возику у вибране місце із чистою водою. І це запам’яталося Йванові на все життя. Спершу був страх, боявся, а як чиста вода лагідно огорнула ціле Йванове тіло, то блаженство відчув невимовне, несказанне, як потому не раз переповідав, а ще частіше на самоті згадував.

Аяк. Се ми грішні не завжди складаємо дяку тому моментові, коли живлющі хвилі води огортають нас. А такі люди, як Іван, правдиву ціну тим блаженним миттєвостям уміють скласти.

Удруге так цілковито опинивсь Іван з коляскою у воді уже в дозрілі роки у Містечку, коли попросив був одного міщанюка під­штовхнути коляску. Міщанюк підштовхнув да й пішов собі. А ко­ляска покотилася прямісінько у канаву. Й Іван кричить одчаєно: «Рятуй гроші!» Бо при ньому тогді було аж сто карбованців. І все розквасилося.

А іще торгував Іван зернятами, насінням чорним синьо соняш­никовим, у золотого красеня а діти смагляві, і гарбузовим жовто білим. Пропонував, заохочував, можна сказать, до розваж­ливого заняття, а не торгував у тім звичнім розумінні торгів тради­ційних. Написалось та й ізгадалось. Се ж як і я минулої весни свою книжку про дерева у Київський Будинок учителя, де колись Центральна Рада засідала, приніс запропонувати, мо’ візьме хто, а й подарую, може, кому знакомому, то вартовий одразу ж і прогнав мене: «Если вы счас же не уберете свой товар, то я в эту же минуту полицию вызову. И так и захурчите отседова подаль­ше…» Я тут же і щез, у гуличнім натовпі розчинився, щоби не захурчати до Сибіру, а то й подалі іще – ізнов на знакомі у житті Кирилівські пагорби…

А Іван в отой далекий благодатний час отако діяв. Восени, на свято якесь чи унеділю, коли сонечко іще ясне, а теплінь майже літня, і у Саду гурти молоді збираються, хтось і старший поміж них затесатися може, то Іван тихенько і під’їде до гурту, да й свій товар покаже. А хоч соняшникове, а хоч гарбузове. Тільки се уже дорожче.

Хтось із хлопчаків зухвалих норовив обмануть Івана – задурно насіння взять. Не давався. Як це так, щоби труд, а задармо взять. Любив мірку точну. Недосипаної шклянки нікому не дасть, але і свого не пересипле. Самітником іще великим був, суворе напру­же­не лице наскрізь насторогою до гурту і до кожного зосібна перейняте було, і пульсувало. Бо світ же сей такий, що пристрасті нез’ясовні у нім розбуюють, й усамперед націлені вони на тих, хто безпомічний і беззахисний.

Але шлях Івана завжди був чесний. Він ніколи не торгував куривом і алкогольними напоями. І сам того, в житті ніколи не споживав.

Одного разу у Саду коло костьолу хлопці були висадили його із коляски уже да й посадовили у машину на якийсь час. І це було для Йвана також блаженство, як і може буть блаженством усіля­кова незвичність. Й коли висаджували хлопці Івана із коляски, то він все-таки торкнувся, забачили, своїми ногами землі. Це усупереч тому, як скаже потому священик на похоронах, що Йванова нога за шістдесят і один рік ніколи не ступала на землю.

А все уважавсь серед сельчан, а й серед усіх, хто знав його, Іван непідступним, суворим з лиця, великим самітником. Від­людь­ком, що ся така вирізнювана відлюдькуватість а вже якби у замірах нез’ясовних чиїхсь, у долі осібній покладена була. Ізнов провина безневинна, але гірка. А й скупуватим надміру якби, що свойого нігде попустить не збирається, а за гріш торгуватиметься.

Гай-гай, але як дочасно неправильно часто схильні висно­вувать ми із кожного примітного явища, що за зовнішньою суворістю й сяяння дитинності не впізнаємо. Це уже потому скаже Степан, що усі вони отакі народжені, від родива себто безпомічні, завжди як діти, в усі періоди свойого життя зостаються дітьми. Як і отой маляр із Подолля, до місця одного прикутий, що ди­тинність аж бринить прозоро у кожній його картині.

Проте і в Івановім життю, зовні незавиднім, сірім і однома­нітнім скоро намітилися внутрішні зрухи, сталися якби зміни. Це коли у році шістдесят якімсь, на початку шістдесятих років він котрогось недільного літньо ясного ранку в’їхав своєю коляскою у двір до Степана, хлопці помогли увезти, да й заприятелював із Степаном, його родиною і окруженням у дворі, серед якого під ту пору витав дух безкорисливої помочі кожному, хто її потребує і діткнулась Іваного серця чиста ідея безкорисливості і став спізна­вати Йван її високі життєтворчі смисли. Що як одного недільного осіннього дня в’їхав Іван своєю коляскою у двір, а двір уже гамором хлопчачим повнився, то й одразу одчинив свойого че­мой­­данчика да і сказав: «Беріть, хлопці, пригощайтеся зерня­тами». А хлопці якби зніяковіло заніміли од несподіванки. Бо такого іще не бувало, щоби Йван задармо, без рахунку пригощав. Першим Левко одізвався. А потому й усі інші хлопці по жменці невеликій узяли, щоби Івана не обиджать. Але потепліло в кож­ного на серці од такої Йванової несподіванки. Адже переміни у тім напрямку в єстві людини – це завжди якби народження нової людини.

Десь у тім періоді свойого многотрудного простування жит­тєвого, що кожний рух у нім – щоденний бій, почав збирать і засновувать Іван свою знамениту майстерню. Що від дядька Максима Труда перейшло, що від батька, а що сам збирав да скуповував, да знакомі хлопці на фабриці приробляли за Йвано­вими ідеями, що завжди відзначалися неймовірною точністю. Се була майстерня універсальна й унікальна. Се була майстерня знаменита. Такої майстерні не знало не тілько наше село, а й ціла округа. Іван невимовно тішився своєю майстернею. Із нею пов’язаний розквіт Йванового неперевершеного таланту.

Як зараз бачу, повстають передо мною повторювані картини. Як в’їжджає Іван своєю коляскою до Степана у двір да й осмі­хається приязно розгонисто, аж зморшки сягнисті через лице у простір біжать, да й показує свердельце, чи пилничка, чи гаєчку якусь нову, що вдалося роздобуть, да й тішиться невимовно: «А у нас уже єсть ось такеє то і такеє то». А ще ж недавно зовсім говорив: «А нащо воно мені, як воно не моє».

І люди, котрі кмітливіші да розторопніші у господарці, а й безпомічні і нерозторопні котрі стали кликать Івана до поради і помочі. І Йван нікому не відмовляв, аби-но встигав, ішов з охотою, їхав, уже везли його. Хто будувавсь, а кому ремонт наспів, у кого столярка, а в кого підлога, а кому й вікна поновить у старій хаті заманулося, або час на теє діло указав, або шафу кому нову змайструвать. То аби-но руки справні да слухняні були, щоби Іванові ідеї, поради і думки у діло запускали, то усе виходило доладне й філігранне навдивовижу. (Се ж не завжди та істина справджується, що чужими руками тілько жар загрібати добре). З точністю до міліметра. Що такій роботі могли б позаздрити і сучасні нувориші, що навперегони випендрюються у царських селах своїх да в євроазійських ремонтах різних. І то було не випендрювання показове голе, а просто добре зроблена робота. Оньо як Саші двадцять літ тому поміг добудувати хату, а Судари­кову – хліва, то по сей день не натішаться вони, але кожного дня кладеться на серце світле подивування. А в скількох десятках, а то й сотнях випадків і тепер бринить явище уже давньої Іванової поради і помочі. Але найперше – це яке високе незрівнянне відчуття радості від добре заробленої роботи клалося на Йванове серце. Як і в Бернара, отого Мопассанового, а потому і Бунінового героя. Щоби на пароплаві, а і в художній творчості, а і в цілім світі усе було добре. Як і визначено у замірах Творця.

Й те високе відчуття відповідно породжувало Йванову енер­гію пошуку, що пульсувала у його єстві повсякчасно. Він кожного дня видобував, роздобував, винаходив для своєї майстерні щось нове. А то різець, а то свердельце, а то іще якесь причандалля. За його проектом у цій майстерні зробили такий деревообробний верстат, що за зручностями і високою технологією під ту пору іще рівного йому у цілому районі не було. Приходили люди знаючі й дивувалися. До Йвана потяглися за послугами. Йванові стали платить. А вже гроші самі за інерцією і призначенням своїм тво­рили оборот.

І в такій от ситуації в Івановій душі прокидалося й визрівало відчуття й усвідомлювання майстра – також одне із високих шля­хетних людських почувань у нашім короткім земнім перетриванні. І в цьому останньому, може, і пульсувало джерело невичерпного Іванового оптимізму і життєствердження. Іван був великий оптиміст і життєлюб, що не раз викликало нез’ясовне подивуван­ня у багатьох, котрі безвадні і при здоров’ю перебували. Як може так стоїчно людина триматься, щоби повсякчас на людях усміх з її лиця не сходив, а самі ж вони туску гнітючого з душі вигубити безвільні. Лице Іванове хоча і в зморшках густих, але міцне й бадьористе завжди було. А руки чіпкі й також міцні первісну силу натури виказували. Але проте мало хто здогадувався, на думку не ішло, як Івана вдома у кімнати уносять, як у постіль укладають, і чи зручно там йому, не муляє, і як спиться, і що сниться йому. Усе те ніби за завісою його бадьористого настрою на людях пере­бувало, а й ніби не існувало отого всього для нас зовсім. А чи боліло колись що у Йвана, ніхто не знав, а й чи здогад у кого о тім біг. Знали, либонь, що Йван покришений і розмочений у молоці хліб тілько і їсть, а воду п’є за всякої пори льодяно холодну. І то за одним рипом цілу пляшку відразу. А як хто. Мирон оно старий хотинець наш, горбун, пам’ятаю, то таке казав: «А я люблю гарячу страву. Мені їжу з огню подавай».

Але в Іванову душу входив також і цілий світ у своїм безмежжі, у пульсуванні розмаїтих незчисленних явищ. Він добре знав світову географію, усі моря й океани, усі частини світу та численні царства, що на них повстали. І у тім світовім просторі уявно орієнтувався вільно. Не як одна моя знакома оповідачка із верх­ньою освітою, що уже двічі побувала в гостях у брата в Австралії. В Австралію вона летіла через Німеччину, і так і уявляється їй, що тая далека Австралія зі своєю червоною землею і лежить а там десь далі на захід за Німеччиною. Іван уявно а такого ніколи не сплутав би. Він цікавився великою політикою, і в його усвідомлю­вання входив перебіг найважніших світових подій сучасності. Він знав усіх членів Політбюра як московського, так і Політбюра київського за роками їхнього народження, кожного зокрема себто. І коротку біографію відповідно. А коли когось із членів ЦК, із перших секретарів обкомів переводили надзвичайним і повно­важ­ним послом у невеликі азіатські чи африканські країни за суміс­ництвом (у Гвінею Біссау, наприклад), у кілька країн одразу, то також знав, доходило до нього. Першого секретаря, наприклад, Татарського обкому КПРС Табеєва.

Десь у сімдесятих роках, на початку сімдесятих, здається, спродала на Башті мати Йванова свою хату да й замісто неї уку­пили гиншу хату у Містечку біля церкви. Да й перебралися туди жить напостійно. Й Іван зі своєю майстернею. Якби міщанюком, городянином уже став. І слава про нього прокотилася іще швидче. Одбою од людей не було. Як із Містечка міщанюки ішли, так і з сіл дооколишніх тамтешніх. І став Іван якби діяч районного масштабу («Мне районный парикмахер комплименты говорил»). Але й про своє село не забував. Коли треба кому що було важне, то вантажівкою із коляскою привозили Йвана, і він уже перебував тут, доки й тривала тая забудова чи якесь інше діло завершувалось, да проекти розробляв, да поради давав, у візку своїм сидячи й пильно за ходом роботи споглядаючи.

А в Містечку у недільні та празникові дні, а й в буденні інколи виїжджав Іван коляскою своєю на майдан велелюдний до церкви («На майдані коло церкви…») або на центр Містечка, на Старе Місто також велелюдне, да й у спокої споглядав плин, течію життя живого. Аяк. Навіть і великому самітнику хіба не кортить до люду, до народу наблизиться, не так себе показать, як, може, інших забачить.

Іван ніколи у своїм життю не просив милостині, але ніколи й не відмовлявся, як її подавали.

І от у цім моменті, у переломлюванні отакім і сталася оказія, від якої Іван сильно вжахнувся. У центрі Містечка його запри­мі­ти­ло начальство, сам перший секретар запримітив. І дано було вка­зівку негайно спровадити Йвана до будинку інвалідів, щоби не псував своєю присутністю вигляд Містечка, яке скрізь на висо­ких рівнях розхвалювали, що має воно риси соціалістичні, і ясни­ми своїми очима упевнено дивиться в комуністичне майбуття.

Уже й бомаги спішно були оформлені, й Івановій тузі не було меж, але й тут його порятувала слава майстра. Секретарем се­лищної Ради тоді була сусідка, якій Іван зробив, під його керів­ництвом зробили на славу нову столярку. Вона й заступилася під порукою за Йвана у високих інстанціях. Цілий місяць опісля пересидів Іван удома, не показувався на людях. Й опісля уже завжди тримався з осторогою, тихіше води, нижче трави.

Якось недавно у центрі Містечка я забачив старця, що мав виг­ляд вкрай жалюгідний. У нім я ледве упізнав того колишнього начальника, що мав спроваджувати колись Івана до будинку ін­валідів. Такий жалюгідний вигляд хіба що мав ув останні свої дні знакомий майор НКВД. «За Йвана» – одразу так і побігла думка. А затим іще думав я, розмишляння моє бігло, що найчастіше у цім світі страждають кроткії да безневинні, а злії розкошують часто до кінця. Але інколи і у живій дійсності даються, посилаються нам виразні ознаки. Око наше тільки не завжди ловить їх.

Городянське, містечкове життя Йванове перетривало недовго – якесь десятиліття, менше, більше трохи, може. А, як померла мати, то Івана знову забрали у своє село до сестри.

У цім останнім періоді Йванового життя я частіше бачився, зустрічався із ним у Степановому дворі, і ми також стали ніби друзями. Ближчими і вільнішими принаймні у спілкуванні, ніж те бувало раніше. Якось, коли уже уреальнюватись стала моя мрія нездійсненна про будку у селі, то зустрів мене на центрі села Іван та й сам запропонував:

– А може, би я тобі чимось поміг?..

– Але то мені вони обіцяли ізробить…

– Хіба що так. Я думав, що ти сам… то щось поміг би. А вони… вони не зроблять тобі.

Як у воду дивився Іван. Але і тепер за спомином отим бри­нить у моїм єстві незвершена певність, що якби були руки да матер’яли, то за Йвановою участю і стала би моя мрія реальністю.

Під ту пору, це напередодні перебудови, Іван уже мав гроші. І, розказували, гроші немалі. Звісно, за нашими убогими мірками. Він тішився ними, як відбитками, що випромінювали його чесний труд. Як часто приносив він акуратненько вирівняні і складені у певнім порядку трояки, п’ятачки, десятки до Степанової матері і казав:

– А у вас знайдеться іще сотні вкупі, щоб вимінять?..

Очевидно, тії сотенні і зберігались удома. Мабуть, Іван не довіряв банкам совєцьким, а й усіляковим банкам. Як і отой мій давній знакомий зек, старий політкаторжанин, що усі свої наявні зароблені гроші завжди носив при собі:

– А я їм, пройдисвітам, не довіряю. Хіба що швейцарському банку міг довіритись. Але і швейцарському не довіряю.

І була ув Івана мрія. Що вкупить він машину «Волинянку», щоби у неї входила і коляска разом з Іваном. І хтось повезе Йвана нею великими небаченими іще шляхами аж у Полтаву до брата. А хтось іще другий у юнім місяці квітні чи й у травні вивозитиме Йвана «Волинянкою» у ліс, і слухатиме там він співи пташок.

Гай-гай, не судилося тій Івановій мрії збутися. Але хіба тілько одна Йванова мрія потонула у стрімких бурхливих хвилях перебудови. Що новоявлені царські села проковтнули тії мрії з тельбушками. «Не купить мне избы у оврага. И цветы не выра­щивать мне…» (Рядки із вірша російського поета Миколи Рубцова. Цитується за пам’яттю).

І щойно відчув Іван, як спорожніли його кишені, обібраним себе до нитки відчув, голим, нагим, то й затужив сильно нероз­рад­но. По лицю його стало видно виразно. Тільки зрідка перепи­ту­вав обережненько, ненароком наче, Степана:

– А трьохпроцентні облігації тоже пропали чи іще є якась надія?..

Очевидно, за Йвановим проглядуванням, до земного пере­тривання в нових умовах він уже не надавався. І це було най­страш­ніше. І затужив Іван тугою сильною.

Якось у тім періоді попросив був Іван у мене вісім шиферних цвяхів, знаючи, що у мене вони такі є. Я приніс більше, але він узяв тільки вісім, нагадавши, що для перекривання гаража більше не потрібно.

Але по якімсь часі повернув тії цвяхи через Степана мені ізнов. Й тривога неусвідомлена нагорнулася на моє єство. А розмишлян­ня потекло про шляхетне почуття обов’язку тих, що відходять, перед тими, хто іще зостається серед живих. А й навпаки: тих, що зостаються, перед тими, котрі відходять. Ще й картинка враз із пам’яті зринула. Як у червневім густім теплі 1980 року Мар’я сіножаткою несла із свойого дому до нашої хати паляницю хліба, передчуваючи, усім вже стало ясно, що Батько наші більше не будуть. Позичене, борг поспішала повернути, допоки живі іще.

Ах, який же у тім символічний взаємозв’язок проглядується, що аж сльози навертаються, як про Івана спомини повстають. Се ж треба таким високошляхетним буть. А ми й не бачили, не помічали за життя у суєті щоденній.

А невдовзі й чутка пішла, пронеслася, що занедужав сильно Іван, і причину недуги вбачає в радіації.

Степан потому мені розказував, як привезли хлопці ранньої весни Івана у їхній двір, і став Степан перед Іваном свої, їхні пла­ни на літо розкривать, що робить будуть, замишляють що. А Іван тілько й одказав ухильно: «А що ти говориш, хіба не бачиш, який я».

І повіяло від тих слів на Степана холодом. Але ми не завжди відаємо, що у наших ближніх уже з’явилося передчуття смерті.

Помирав, розказували потому, Іван важко, а був же великий віталіст.

Ховали Івана ясної травневої днини. Випадком, але якби за невидимим внутрішнім покликом (а таке у житті інколи трап­ля­ється) я опинився тоді у селі і взяв участь у тихій, без плачу і го­ло­сінь поховальній церемонії, сповняючи останній обов’язок перед другом. У невеличкій каплиці крізь вікно ясне сонце ося­вало воскове Йванове лице, а священик говорив, що нога цього небіжчика за шістдесят один рік ніколи не ступала на землю. Небожитель тобто він.

* * *

І коли Йвана не стало, то тільки тоді відчули, який незамінний він, незамінні його поміч і поради. Надто ж для тих, хто кохається у своїй господарці і хоче, щоб у ній було все добре.



Мені й самому не раз доводилося спостерігать, як хлопці, а й старші люде обмізковували якусь заковику й не знаходили одно­стайного правильного рішенця. І тоді казали вони: «От був би Йван».

І стали називать його у пам’яті своїй Іваном Незамінним.

Се й про академіка Сахарова, пам’ятаю, казали, як раптово помер він, що незамінна у світі ця людина.

І подумав я, картину сучасного світу уявно осягаючи, який неухильно несеться у своїм розпаді в непроглядувану прірву, що замісто колишніх повстали на очах наших легіони й легіони іще в стократ лютіших нових поруйновників. Але незамінною є кожна людина, чиє покликання життєтворче.



1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   29


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка