Висока дивина світу барви І звуки хутора



Сторінка12/29
Дата конвертації05.05.2016
Розмір6.5 Mb.
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   29

ПРО ЦАРЯ МАЛЄНКОВА
Оповідання
Коли у тихім свіжо легенько туманнім березневім
надвечір’ї, доокруги скрізь вистоювалося й дозрівало
невтримне передчуття перемін, а від землі до під­небесся бриніла ідея проростання, я повертався дорогою зі школи додому, то біля Ганниної хати перестрів мене дядько Гарасим да й поспитався з нальоту:

– А шо, Гандрію, котрий цар луччий – батько Сталін був чи дядько Малєнков буде?

І тут я раптово моментально ізгадав, як часто наша дирек­торка Варвара Кирилівна Муравйова на уроках історії усе про­вадила одну й ту ж думку, що народ завжди леліяв мрію про доб­рого царя, але мрія ся оманлива, бо добрих царів ніколи не буває. Та й відповів дядькові Гарасимові ухильно, тобто нічого не сказав.

Але скоро хутором нашим, а й цілим дооколом спершу по­шепки, а відтак і сміливіше напівголосом пронеслися чутки, що у близькім будучім на мужика очікує полекша. І то полекша велика. Аж но Мар’я раз не стрималася да й поспиталася Василя Питуса:

– От ти, Василю, грамотний і все знаєш. А скажи, чи правда, як люди говорять, що із мужиків податки да поставки будуть ізняті?

Повне червоне Василеве лице миттєво стало, зробилося су­ворим, не підступись, а сам він вказівного пальця правої руки при­клав вертикально до стулених вуст, ніби замикаючи їх, да й напівшепотом сказав:

– Ша-а! Я не чув, що ви сказали. Але, боронь Боже, про таке сказать іще комусь…

Проте по якімсь часі податки та поставки із мужиків і справді частково почали знімать, тобто частково звільняти від них. Спер­шу, здається, було зліквідовано податки на яблуні, груші та гинші садові дерева і кущі, як на щепи, так і на дикоростучі. Добру поло­вину наших садів по тій причині іще раніше було вирубано. Затим знято було таку важку й жахливу повинність, як обов’язкове зди­рання шкур із свиней та підсвинків, що їх не часто, але все ж таки кололи під ту похмуру пору по наших хуторах. Се було іго а зовсім не для носіння. Що декотрі довгожителі і тепер згадують про нього, як про щось несусвітньо жахливе, що тільки можна було придумать да й звалити на шию мужика. Річ ще й у тім, що сви­нячу шкуру не так легко було іздерти, тим паче менш тямущим й винахідливим. Для цієї операції спершу треба було заготовити спеціяльні дерев’яні клинки. Мало що справним колуном, а й майстровим у такім тонкім ділі треба іще було буть. Але і в тій гранично напруженій ситуації хуторяни наші не раз часто пересту­пали закони, брали гріх на душу, да й крадьки смалили соломою довгоочікувано зачавленого кабанчика.

Мені недавно Микита Глухенький розказував. Як напере­додні Різдва 1949 року заколов він кабанчика невеликого моло­дого. Й уже благополучно поспішно досмалював. Аж зирк – ізвідки і взялась, акція рипається, їде, суне. На чолі із Телюком. Отетерів Микита.

– Шо, смаліш?! Вот, аллє, лібо заяву до калхозу, лібо в тьомну запрьом, а там і Сибір недальоко...

Може, з півгодини отак справувалися вони надворі. А здо­гадлива Микитина Одарка тим часом гострим ножем відчикри­жи­­ла похапцем добрячий шмат під свинячим черевцем. Да й зачала смажить із цибулею на великій сковороді у печі. Поки що буде. Ще й двері хатні й сінешні поотворювала, ніби не зима от, а сама се­ре­дина літа. Мало що шкварчання надвір доноситься, чуть, а дух, дух то який випромінюється, ніздрі лоскоче. Тут і Микита здо­гад­ливість виявив. До Телюка підступивсь. Насміливсь, що вже буде:

– А чо’ ви, Андріїч, розходились. Загляньте мо’ у хату. Да посидіть трохи... Одпочиньте...

Тут і Телюк не встояв:

– А пляшка є?

– Найдеться, – тихо Микита.

– Ну, лядно... – Телюк також стишено.

На тім і скінчилося.

Аяк. Дух молоденької соломою смаленої смаженої у печі із цибулею свинини може випромінювати таку гіпнотичну дію, що перед нею не встоїть найвірнопідданіший чекіст і найперекона­ніший марксист.

Це як одна дуже ідейна комсомолка, комсомольська діячка, пра­вильніш, зізнавалася: «От шо воно таке, понять не можу. До­сить щоби сильний чоловік торкнувся за одне моє слабке місце, як я тут же моментально про все забуваю, і про ідеї, і про марксизм, і на все готова. А він же може виявитись і класовим ворогом...»

Із короткою ерою Малєнкова навічно відійшла у минуле така жахлива повинність, як здирання свинячих шкур. Вирощуй собі пацята, аби здужав, коли, смали, хоч соломою, а хоч лямпою, да й упивайся смаженим свинячим духом. Якщо дозволяє кендюх.

У якімсь часі тієї прекрасної ери, у періоді якімсь відійшла навічно у минуле й інша така прикра дражливо повинність, як холостяцький податок із вісімнадцятилітніх, здається, дівчат. Стук­нуло дівці вісімнадцять, а незаміжня, а дитину не встигла прид­бати, то й гони сто п’ятдесят рублів.

Я пам’ятаю, перед моїми очима стоїть той літній день, як на подвір’я найубогішої нашої хуторянки удовиці Ївги Марени в’їхала підвода, із неї зіскочив фінагент Уткін, отой, котрий за кождим словом усе повторював «законно», й іще двоє стрибків, яструбків за ним. Да й стали із хати виносить убоге вдовине барахло – по­душки, вишивані рушники, радюги й шматники якісь та й закидать їх на підводу. Це ж по причині, що удовиній дочці Саветці виповнилося ніби вісімнадцять, а холостяцький податок не було чим у бідної вдовиці заплатить. Була ся Савета од народження свойого уже нещасниця. Ні вроди, ні стану, і розсудок не бистрий. Рябенька суцільно з лиця. Ще і щось на взірець заячої губи мала.

– Ах, змилуйтеся! А хто ж її такую і озьме! Хто ж її і пожадає?! – тільки й чуть було у нашому дворі, доокіл розносилося, як примовляла одчаєно удовиця Ївга Марена.

Да й стала бігать по хуторові якби у безтямстві грошей позичать, щоби свої подушки назад викупить.

А що говорить. Уже й не пригадати усіх тих тяжких неймо­вірно, не до носіння повинностей, які із початком ери Малєнкова одразу чи пізніше згодом, у певнім періоді суспільного випрос­тування відійшли у минуле, канули у вічність. Про них лише архіви да пам’ять старіючих уже людей спогади бережуть.

Тоді ж із тюрем почали випускать. Це потому уже розказу­ватиме мені швагро Ілько, як він під тую пору саме на Уралі біля Свердловська перебував. То гулицею і пройти не можна було. Поберуться за руки учорашні арештанти да й шпацирують собі по волі вольній зраднілі. Ще й виспівують:

– Наш батько Малєнков, наш батько Малєнков!..

Щоправда, на наш хутір то не одразу хто із засуджених чи ви­везених став вертаться. Один Марко Босий тілько і вернувся. У шкуратяному чорному плащі до п’ят. На зрух і на погляд бистрий сильно. Але сей серед хутора як босяк проходив, а не як полі­тич­ний повстанець, хоча і забраний був до тюрми, як політичний повстанець.

Я пам’ятаю, як була у нашій хаті тогді яка то притичина. Повна хата людей. За столом затим повсідалися. До обіду й до чарки. Як випили, то й гармидер ізчинився, чуть. І Марко Босий за стіл затесався. Навпроти Пилипа Кислого сидів. І як засперечалися вони о чім то із Пилипом, то тільки їх обох і стало чуть. Врешті не стримався Марко Босий, блискучого довгого ножа із-за халяви висмикнув миттєво да й провів гострим лезом через стіл перед самісіньким носом Пилиповим. Павза витворилась. Умовк момен­тально Пилип. І в хаті гробова тиша залягла. І подумав я тоді, що аж тепер доходить до мене у безперервнім усвідомлю­ванні, яка ж це і велика сила у поборюванні кождого людського слова і кождої людської пристрасті – холодна зброя. А що вже говорить про зброю гарячу.

І як ізнов потому позустріла Мар’я Василя Питуса, то й сказала йому:

– А шо, Василю, чия правда, мовчала би я чи не мовчала, а правда одна...

Да й усміхнулась лукавенько іскристо прямісінько Василеві в очі. А Василь і очі одвернув убік, поспішаючи собі стороною.

А між тим життя текло, рухалося, і то неухильно вперед, і то у напрямку, по дорозі змін. Перестали штрапувать за кожну лиш­ню сотку. Більше того, ніби було мужикові дозволено розширити свої присадибні ділянки, а хто скільки здужає обробить. У нашому Закутку, наприклад, у рамках свойого колись купленого поля, ніби на законнім основанії, селяни настільки порозширювали й повидовжували свої ділянки, що город із городом сходився, аж но не раз і за межу сварилися, як теє і заведено в традиції нашого люду. І не оно картоплю та городину садовили на тих ділянках, а й висівали жито, пшеницю, ячмінь, гречку... Що хутір наш ізнов став зацвітати різнокольорово, як і до колгоспу було, як у добрі доколгоспні часи. Ці великі присадибні ділянки урізували потому цілі десятиліття, і все урізать не могли, аж поки уже укінці і Брежнє­вого царювання оден молодий голова не попереорював городи із культурою старих хуторян по саму підвалину. Це того року було, як потому Мар’я у сусідньому селі на якійсь то притичині із батьком того голови сиділа поряд за столом. І запитав був батько головин Мар’ї по перебігу часу:

– Ну, як мій синок, як головка?

Явно і напевне сподіваючись, що Мар’я говоритиме одне тілько похвальне, як і можна очікувать у подібних ситуаціях. А Мар’я узяла да й випалила:

– Синок?!! Да такої гадини у нас іще не було, які вже і не бували. А нащо тобі тії старці, що ти їм городи попереорював до підвалини із посіяним да посадженим, да плоти порозкидав?!!

Умовк головин батько, як у рот води набрав, що упродовж цілої бесіди і не обзивався до людей. Аяк. Нахвалився синком. Наша Мар’я гостра на слівце була. А хоч пан, хоч копітан. «Хліб-сіль їж, а правду матку в очі ріж...» Як кажуть наші північно-східні сусіди.

Недавно я прочитав у газеті нариса про одне дальнє ізникле тепер лісове село. Як іще років тридцять тому один господар у тім закутку мав дванадцять корів і пару коней. Корови перехову­вались у лісі, а молоко їхнє текло до споживача. Але цю історію про того чоловіка я чув іще років з двадцять тому від Марточиного Володі, який, коментуючи факт, додав, що там «Совєцької власті іще нема». А тепер ось подумалось, що й таке унікальне явище могло з’явитися лише завдяки змінам, що намітились за царюван­ня Малєнкова.

Недовгим було царювання Малєнкова у часі. Але раз тобі на роду написано царем бути, то цієї такої участі іще ніхто не уникнув, не оминув. Оньо Черненко який уже слабенький чоловічок вдав­ся. А як написано на роду царем стати, то хіба ся чаша його оми­нула. А хоча би і хотів викрунутися, то не викрунешся.

Пам’ятаю, як весняного ранку 1985-го року я їхав у п’ятому тролейбусі. Й навпроти цирку забачив крізь вікно тролейбуса малий хлопчик червоні прапори у чорному обрамленні. Та й поспитався матері своєї:

– Кто умер?

– Черненко.

– А што он, мама, царь был?

І хоча недовго царював Малєнков, а на хуторі нашім утвер­дилася да й вистоювалася думка, що це був добрий цар, бо ізняв податки з мужика. Більше того, навіть усі позитивні зміни у житті уже за Хрущового царювання чомусь механічно записувались у свідомості хуторян до заслуг Малєнкова, що ніби усе те відбу­вається за розпорядженням давнім самого Малєнкова. Міф про доброго царя він також крила має і живучий.

Се як Мати наші розказували. Що прийшов одного разу до нас на посиденьки Грицько Вовковий із Вовкового хутора да й каже:

– Ах, не було житки, як за Пілсуцького... (Добра така тобто житка була).

Мати ж наші тілько і зітхнули:

– Ох, а я то і не знаю, коли той Пілсуцький був, а коли Шмиг­лий заступив... (Тобто гірка завжди, за кожного царя, у нашої Ма­тері житка була).

Той Вовковий Грицько із Вовкового хутора був кульгавий на праву ногу, і як ішов, то віддалеки здавалося, що він біжить. Ця обставина і стала причиною його передчасної смерті, загибелі його. Як у 1946 році ішов Грицько із свойого Вовкового хутора, то саме підводою акція їхала на чолі з Телюком. От Телюкові і здалося, що Грицько біжить, утікає тобто. Він вистрілив, да й за першим пострілом улучив. І не стало Грицька. Тільки спомин про його хорошу житку за Пілсуцького висне над ізниклим Вов­ковим хутором і над усіма нашими осиротілими хуторами.

* * *


Недовго, отже, набувся, нацарювався на царськім троні Малєнков. Скоро і кишнули. Але в нашій глибинній стороні, на нашім хуторі, у серцях хуторян зостався о нім слід. Не чути про нього було чогось поганого, але безперервно пульсувало уявлення про доброго царя. Що навіть і зникнення Малєнкова зо сцени, з театру життя, як першої особи, навіть повідомлення про антипар­тійну групу уже того настрою не розсіювали і визначення у про­тилежне спрямування не змінювали.

І я тим настроєм тихо у серці своїм переймався. Да в газетах і журналах портрети Малєнкова на самоті переглядував. Що був він спершу у кітелі, і серед зарубіжних державних діячів, а потім у широкім костюмі і при краватці з’являться став, із чубом чорним, як вороняче крило. Ось і зараз передо мною лежить журнал «Огонёк» від 1 серпня 1954 року. У ньому й знімки видруковані, як керівники партії та уряду відвідують виставку передового досвіду. Шматочками дині пригощаються. Інші їдять. А Малєнков дивиться, чи й собі їсти, а чи перечекать, поки фотограф кляцне.

Навіть чутки про смерть Малєнкова не вивітрили, не змінили на нашім хуторі тих настроїв. Аби-но щось про житейське мова заходила, так і одзоветься: «А то Малєнков податки да поставки із мужика зняв, да з тюрем повипускав».
Але усе на цім світі переходить. І як у вічність стали відходить наші старші котрі хуторяни, то й пам’ять про Малєнкова згасать в дооколі почала.

Аж то уже в перебудовні часи, у якійсь фазі перебудови, в одній українській газеті друкувались фрагменти із праці Роя Мед­ве­дєва про радянських керівників у минулому. Я із зрозумілим тоді зацікавленням став перечитувать тії публікації. На подібні публікації накидався спраглий до колись забороненого масовий читач. Се зараз то уже нічим нас не здивуєш, якщо навіть обчис­тять тебе до нитки, і останнє – житло – відберуть. Се уже як нор­ма, а не подивування. А тоді людська свідомість до цієї такої кондиції не дійшла іще, й незнане пробуджувало наш інтерес.

Якось у черговому числі тієї газети натрапив я на розповідь про Георгія Максиміліановича Малєнкова. Да й багато чого нового вичитав для себе про його особу. А зовсім і не помер тоді він, як про те свідчили колись давні чутки, а дожив при доброму здоров’ї аж до перебудовних часів, либонь. Про своє здоров’я Малєнков дбав. І щорічно використовував належні йому ку­рортно-санаторні путівки. Ходив у широкому мішкуватому одязі і мав вигляд, якби опудало, лакишмоном виглядав. Любив фотографувати природу, й мемуарів не писав. А нащо – іще діло матимуть, як до Хрущова діло мали за мемуари. Як частенько їздив він у приміській електричці, і як одного разу упізнав його народ, і почав, став рятуваться Малєнков утечею, щез із лиця людей. Да пощо Малєнков. Оньо як колишній оден перший секретар райкому вільно собі у гастроном зайшов, як ні в чім не бувало. А люди тут до нього і підступились, да й стали про ко­лишнє в лице виказувать, то крадьки так шмигонув, що тільки його там і бачили.

Але на те він і цар, на те осудар, на те перша особа, щоби відгородженим од народу буть, а не розчинятись у сірій масі.

Одне слово, усе від’ємне про особу Малєнкова розповідалось у тій газетній публікації.

І коли я о тім із Степаном річ повів, то сказав Степан, вислухавши:

– Так то воно так, але, по-моєму, зовсім поганий чоловік не стане природу фотографувать...

Та коли я хуторянам нашим декотрим старіючим про вичи­тане розказав, то збунтувались вони сильно, і супротив мене, і супротив Роя Медведєва:

– А яка розница – широка чи вузька одежа. Яку пошили, то в такій і ходив. Але він податки да поставки із мужика ізняв. Сам він ведмідь твій Медведєв, а у вузькій одежі ходить... Мало чого мона понаписувати. Грамотний знайшовся...

Аж но так уже і Грицько Вовковий за самого Пілсуцького не заступався. Що мені щось заперечливе, супротивне і не випадало уже говорить.


А відтак швидкоплинний час рухався у безперервно пуль­суючій завихренням змінюваності, зі швидкістю думки, що й думка часто не встигала тієї вібруючої змінюваності осягать. Десь у тім періоді відійшло багато наших старих хуторян. Повимирали мамонти. Відійшов і Молотов, і Каганович. Десь у хвилях того періоду, що накочувалися на кожне живе дихання потужно на­ростаючим упокоренням, упав знівельовано і старий, престарий уже Малєнков. І пам’ять о нім почала розсіюватися на безлюднім запустілім хуторі. Але ж чи не так минає і світська слава.

І у моїй свідомості, скутій важкими обручами власне фізичного виживання, рідко коли, усе рідше, з’являлося нагадування про міфічно загадкову особу Малєнкова.

Се Батько наші, пам’ятаю, так давали визначення усім пра­вителям за звучанням їхніх імен: «Лєнін – се те, що ллє, обіцяє тільки оно, Сталін – се твердий, як сталь, Молотов – а говорить, як молотом б’є, Хрущов – се, звісно, хрущ, літає, їздить тобто багато, а Малєнков – се щось маленьке, от і не втримався довго, затерли...»

Аж то недавно одного пізньоосіннього похмурого надвечір’я прогулювався я собі в Гідропарку. А багато людей тепер літніх, старіючих і старих прогулюються понад Дніпром і по алейках Гідропарку заради здоров’я, утікаючи, рятуючись від густої міської задухи і шуму. Й знакомляться часто випадком, якби об’єднані уже однією ідеєю. Скуті одними кайданами.

І я того одного разу зіткнувся у прогулюванні, у ходьбі із високим, але старим уже чоловіком. Лице його і очі сльозливо сірі колишню давню пещеність виказували. Одразу видно, що чоловік конторський був, а не гегемон.

Да й зронилося слово, да й зачалася розмова, і стали ми говорить. І мова випадком зайшла про Малєнкова. Та й знову згадав, нагадав я, що ж ніби це непоганий цар був. І сказав той чоловік:

– Один раз у житті я бачив Малєнкова зблизька. Як от вас бачу, і розмовляв із ним, як от із вами розмовляю. Але це тривало недовго – кілька хвилин…

– А розкажіть, розкажіть, як же те було… – ушвидчено запульсувала збуджена цікавість моя.

І чоловік став розказувать: «Було це, трапилося у п’ятдесятих, у п’ятдесят якомусь, забувся, році. Я працював тоді головним інженером електростанції, а Малєнков уже був міністром електро­станцій. І ніяким чином не можна було дістати турбіни. Й тоді дирекція вирішила написати прохання, про поміч у Москву до самого міністра електростанцій Георгія Максиміліановича Малєн­кова. А мене відрядили того листа відвезти…»

Тут оповідач витримав невеличку павзу. І моя нетерпеливість застрибала зактивовано заохочувально до розповіді:

– Ну, а далі що ж?..

«Добувся я, значить, до Москви. Розшукав міністерство. Витримав чергу, аж поки не запропонували мені зайти…»

Оповідач ізнов зупинився у короткій павзі.

«І от відчинилися передо мною двері. І опинився я у великому довгому, довгому кабінеті. Углибині за великим столом сидів пов­ний чоловік у широкому костюмі. Знакомий чорний, як вороняче крило, чуб. Як став я наближаться, міністр підвівся, вийшов із-за столу і подав мені руку. Рука була широка і пухленька. Я і зараз відчуваю, яка пухленька була тоді та рука.

– Садитесь! – запропонував затим рукою, як те звичне пропонують усі ввічливі начальники.

І сам усівся.

– Што у вас? – звів на мене погляд, подивився прямо.

Я подав бомагу.

Малєнков заглибився у читання. Відтак поставив свою візу. І від нього находила на мене певність, уже здогадувався я, що наше питання вирішено позитивно.

Затим передав мені бомагу. Ізнову звів на мене погляд, поди­вився прямо:

– У вас ишшо што-то есть ко мне?

– Да нє…


– Тогда, до свиданья…

Малєнков знову устав, підвівся із-за столу і подав мені широку пухленьку руку. Я і тепер відчуваю, яка пухленька була його рука…»

– Ну, а далі що ж? – іще не згасала, а пульсувала моя нетер­пелива зацікавленість.

– А далі наше питання вирішилося позитивно, – підсумував свою розповідь мій випадковий знакомий. – І це тривало бук­вально кілька хвилин. Більше Малєнкова у житті я ніколи не бачив.

Але таку іще бувальщину із Малєнкового життя розказав мені тоді той випадковий знакомець.

Що як не був уже Малєнков ані царем, ані міністром, а тілько директором Усть-Каменогорської електростанції був, то його шанували і любили прості робітники, і коли молоді пари в колек­тиві одружувалися, то Малєнкова завжди кликали на весілля, і він кожного разу ішов. Може, тому що на весіллі завжди можна чогось луччого поїсти, якщо не охочий він був до випивки. А може, через взаємну повагу до робітників. Раз просять на весілля, то треба іти. Як і заведено у звичаєвості усіх народів.

І от дійшло, стало відомо про цей факт у міськкомі партії. І викликали Малєнкова у міськком партії, пожурили, що дирек­торові не годиться, не личить до робітників, до гегемону себто, по весіллях ходить. Ще й попередили, щоби він більше по таких робітничих, гегемонських весіллях не ходив. Але от чи ходив більше на такі весілля в Усть-Каменогорську, як запрошували, – невідомо. І оповідач мені про те нічого не сказав.

Скоро на прощання він подав мені свою руку, і на мене таке відчуття найшло, ніби я також із самим Малєнковим поручкався, раз моя рука побувала у тій руці, яку тримала рука Малєнкова.

Більше того випадкового зазнайомленця я у Гідропарку ніколи не зустрічав. Але інколи згадував його. І в ті моменти і про Малєнкова спогад біг, про хутір і хуторян наших, як вони леліяли думку про доброго царя і її із Малєнковим пов’язували. І думав я, а якби іще щось із життя вибраних мені той випадковий знакомий був розказав.

* * *


Тема про царя Малєнкова уже поклалася у моїй свідомості да й визрівала у часі вистоювання. Як і кожда тема колобродить у свідомості, поки й настане час їй покластися на папір.

Аж то одного похмурого липневого надвечір’я (сьогорічний липень видався суцільно дощовий да похмурий, якби пізня осінь, але така погода у літі часто імпонує моєму настроєві, кладе на серце заспокоювання, а зелень же доокруги темно густа дозріла, і тоді думаю, уявляю я, що жить би мені десь у скандинавському просторі побіля Кнута Гамсуна і десь поближче до фіордів), я прогулювався Андріївським узвозом згори униз і відповідно ізнизу вгору. Такі прогулянки завжди побажані у цім місці як уранці, коли день народжується, так і увечері, на схилі дня. Тут відносно чистіше повітря й бринить у випромінюванні позитивна енер­гетика. І пагорби дихають первісністю. І домики давні затишком ваблять. І «Свіччине весілля» згадується. І а яка би не поклалась на єство утома і який би густий туск не пронизував настрій, а неодмінно розсіюється, випростовується. Мені якось уранці казав один чоловік, що бігав між пагорбами, як гіпертонічне тиснення його одразу ж і спадає на десять одиниць після прогулянки Андріївсь­ким узвозом.

І я таке відчуваю, завважую. Я іще люблю унизу на Подолі побіля давніх церковиць пройтись да постояти, да помилуватись, да подих минулого і вічності відчуть.

Як і того липневого похмурого надвечір’я було. Потому тоді я іще зупинився біля будинку, де влаштовуються малярські вис­тавки. Інколи я заходив подивитись тії виставки. Подовгу розгля­дував картини, і це також клало на серце заспокоювання, а які би вони не були.

«Аrt» – стою і вичитую над дверима того мистецького пре­тензійно сальону. Схоже, що ніякої виставки нема, а якби і діяла, то пора вже пізня, щоби можна було зайти. Але при вході іще стояв якийсь літній чоловік. Схоже, художник, маляр. Лице його землисте суцільно висмоктане. Чи то алкоголем, чи то якимись іншими наркотиками, або ж чуттєвими надмірностями. Але три­мається, хоробриться іще претензійно, дак претензія до лиця уже не пасує. Такі висмоктані до краю, вичавлені, як вичавлений лимон, лиця і в жінок бувають, що про них кажуть «Пішла уже по сотому якомусь колу…». Жадні хвороби, а й найглибші високі переживання не кладуть на людське лице такої непривабної печаті, як от сі відхилення од натури і збоченства.

– Виставки нема? – запитав я чоловіка.

– А нема зараз… – відповів невтрально.

І я сказав, що колись уже дивився тую виставку картин на по­воєнні мотиви, а іще малярські роботи якоїсь кубинської дипломатки.

– А буває… – ізнов невтрально відказав художник.

– Й патрети вождів іще малюєте? – кажу я, розкошуючи собі у грайливості розмови.

Й чоловік поважнішав у наростаючім зацікавленні:

– А яких вождів?

– Ну, Лєніна, ну, Сталіна, ну, Малєнкова… – я.

– Малєнкова? – подивовано перепитав співбесідник.

– Малєнкова, – ствердно я. – На хуторі у нас казали, що добрий цар був.

– Малєнков?! – уже грізно подивовується співбесідник. – Да у нього ж руки обидві у крові. Це ж він вів «Ленінградське діло». Пам’ятаєте?..

– А я щось і не пам’ятаю «ленінградської справи», – і собі заглиблююсь у пригадування.

– Да це коли економістів двох провідних ленінградських рукою Малєнкова було знищено, а третій із них Косигін живий зостався, – упевнено роз’яснює співбесідник уже з активізованим наступом мене переконать.

– А я ж думав, що Малєнков… – тупцяюсь на місці, і ґрунт для розгубленості загусає у моїм єстві.

– То то треба знать, що думать, – уже у відкритий наступ переходить отакий випадком позустрічний.

І у супротивний доказ я не знаходжу нічого іншого, як про­щаюся і віддаляюсь.

А уже віддаляючись, як усе вгору та вгору Андріївським узвозом піднімаюсь, на київському небі муром загусають у теміні хмари, я у заспокоюванні серця згадую Варвару Кирилівну Муравйову, директорку школи нашу, що вона на уроках історії старатливо намагалася донести у наші куці голови одну очевидну істину, що народ завжди леліяв мрію про доброго царя, але доброго царя ніколи не буває. Уява моя іще розсувала простір осиротілого у вимиранні хутора, до кого міг би я іще звернутися із апеляцією про Малєнкова перед активним наступом от сього опонента. Але таких уже майже не знаходило, не вирізнювало моє проглядування.

Відтак і о тім біжить моє розмишляння, а що якби Малєнков да був утримався на своїм царськім троні довго, на кілька десятиліть іще, скажімо, то чи картина світу була би тепер інакша, й мали б ми щось інше, а чи так само мали б те, що маємо, як повторив згодом висловлювання одного відомого дисидента-шістдесятника також один ніби цар, а ніби і не цар.

червень-липень 2000 р.


1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   29


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка