Висока дивина світу барви І звуки хутора



Сторінка11/29
Дата конвертації05.05.2016
Розмір6.5 Mb.
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   29

Н.

Добрий день, дорога Маринко!
Любий мій сонцесяйний квіте! Сердечно дякую за Твойого листа і за малюнок левеняти. Із Твойого листа війнуло подихом давнього Львова. І аж чуть мені стало, як Ти уже залюблюєшся у Львів. Я ж так давно уже не бував у Львові, що аж ніяк не можу собі уявить, де ж і тая гулиця Залізняка, що побіля неї знайшла Ти не зовсім привітний прихисток.

А і мене колись при першій стрічі як же і лякав Львів проб­лемою безпритулля. А хіба не усі міста зі своїми багатопо­вер­хівками не лякають кожну людину великою скупістю на малень­кий куточок. Це не хутір, що навіть у хаті Батьковій, яку розбивали 33 (може, уже й 34-ий) рази, і то прихильніше почуває себе кожне живе дихання.

Але як це розуміть «національні питання у полеміках між Франком, Л. Українкою та Шевченком». А не знаю, як його розуміти і як його зіставлювать. І що мається на увазі і про що ідеться.

Я тільки вірші Шевченкові знаю. І Франкові.

Ти любиш, брате, Русь,

Як хліб і кусень сала…

Або:

Ти любиш, брате, Русь,



Як дім, воли, корови,

Я ж не люблю її

З великої любові.

Я недавно по радіо «Культура» слухав вірші Івана Франка зі жмутку «Зів’яле листя». Ах, як же це і проникливо. А ще в «Літе­ратурній Україні» друкувалися листи Ольги Рошкевич й Івана Франка. Й уміщено їхні молоді портрети. Іще десь вичитав, що хтось то із насліддя Ольги Рошкевич у поважному віці щойно тепер помер. Але хто би і згадував Ольгу Рошкевич та її насліддя, якби не Іван Франко.

Даремно Ти, Маринко, допускаєш, що у мене велика бібліотека, і я що а хоч можу з неї вичитати і запам’ятати. Але деякі книжки у мене є, а лежать, Ти ж бачила, у в’язанках в кла­дов­ці. Не пороблені стелажі. А часто хочеться із того щось і про­читать. Ну, наприклад, листи Роберта Шумана, або ж поезії Павла Тичини, Максима Рильського, Євгена Плужника. Услід за Кнутом Гамсуном я можу зізнатися, що ніколи не писав віршів, але люблю високу поезію.

Маринко! У Київі кожного дня ідуть дощі. Що навіть на про­гулянку виходити не дозволяють. І дощі прогнозують на най­ближчі три дні.

Над стелею забудовують квартири. Ах, ці вічні забудови над головою. Одні свердління да грюкання. Вічні забудови. «Хтось будує, хтось руйнує…»

Якби Ти тільки, Маринко, знала, як ця непередбачувана травма вибила мене зі звичного плину життя. Одне, що біль довготривалий неприємний. І перервано мої спостереження, як весна настає, як весна рухається і у літо переходить. Усіх тих нюансів і перебігів у місті да ще тільки в кімнаті не забачиш і не почуєш. Як путь свій оглядаю, то це випробування ніби уже і зайве.

Як собі міркую, і як дозволить Господь, та аж но у липні хіба спрямуюсь у свої кохані краї і на хутір.

Пиши мені. Але і приїжджай, коли Тобі вийде. Чекаю завжди.

Обнімаю, люблю Тебе дуже. І нехай оберігає Тебе Господь!

Н.

Добрий день, дорога Маринко,

мій яскравий золотавий квіте!
Сердечно дякую за Твого, а також за Материного листа.

У Київі почалася уже справжня спека, +30°. Середліття, а я іще скутий проблемами болю і невільного руху. Як подумати, то і то щастя яке – вільний рух, – що його не завжди цінуємо, коли маємо.

А думка усе іде про хутір. Чи не обернули великі поруйнов­ники його в цілковите запустіння. Бо як хочеться іще трошки його утримувати.

Моя грядочка плаче, що не зародить вона цього літа. Навіть на малу поживу бобрам. А насіння у шухляді з великої туги за городчиком зісохлося.

Не знаю, чи зараз безпечний нічний Львів, як і хіба може бути безпечним зараз кожне нічне місто. А от у пору мойого навчання то Львів нічний був справді безпечним містом. Уяви собі. Я о 2-ій годині ночі, коли із Рівного приїжджав, через нічне місто пішки простував до гуртожитку на вул. Коперника, де Го­ловна пошта. Гуртожиткова брама була зачинена уже, то я пере­лазив через високий дощатий тин, і увіходив із двору. А одного разу долонею зачепився за іржавий цвях, рука спухла, і мене рятували.

Дорога Маринко! Недавно по радіо передавали інформацію, що приїхали будьдозери у Львові площу Ринок руйнувать. І от молоді люди поприв’язували себе до бульдозерів, протестуючи. І подумав я. Протягом останнього десятиліття новітні поруй­новники, ординці, жахливо поруйнували центр Київа. Але жеби одна душа у спротив станула. А у Львові, видать, іще не пере­велися справжні патріоти.

Маринко! Квіте мій! У Тебе такі виразні яскраві зорові спо­стереження. Як вороними кіньми свіже сіно чоловік перевозив. Да й зупинився, вичікуючи, доки поїзд дорогу переїде. Це може бути сюжет також і для малярської роботи.

Або як мала пастушка товар завертає. Пастуша ідилія, елегія пастуша – це така вічна світова тема. Це й Біблійні сюжети, цар Давид, і сюжети пізніші. Як хлопчик пас овець і малював їхні зображення на камені. Його помітили, завважили – і це став знаменитий Джотто.

І Дон Кіхот про пастуше життя мріяв, коли од рицарства свойого одійшов. Але не судилося. Я недавно перечитав «Дон Кіхота» у геніальному перекладі українською мовою Миколи Лукаша. Це вічна книга. Але ж які мовні і Лукашеві перлини. І я щасливий від того, що хоч один раз а зустрічався з Миколою Лукашем. Зовні він видався мені дуже книжною людиною. А, мабуть, таким і був. Великий самітник.

Маринко! Дитинко моя! У Київі уже цвітуть липи, і дуже гар­ний запах, пахощі випромінюють, якби не серед мурів у стисненні, а на хуторі десь серед простору. Прогулянку я починаю тепер від історичного музею, і аж потому вже простую на Володимирську гірку. Прикро, що надвечір на алейки виїжджають і велоси­пе­дис­ти, і мотоциклами, і увесь час перебуваєш у напрузі.

Приїжджай уже, Маринко, до Київа, бо я сумую. Якби це було у першій половині липня, то, може, ми і додому разом верталися, і Ти допомогла б мені в дорозі. Бо у транспорті я почуваюсь іще непевно. Права рука завжди до найпершого опертя, а я не можу давати на неї іще повне навантаження.

Чекаю.


Обнімаю, люблю Тебе дуже!

Н.

Добрий день, дорога Маринко, мій сонячний квіте!
Я так хотів із Тобою забачиться й почути Твоє слово. Але коли додому їхав, то не міг дотелефонуватися, а коли з хутора вертався, то уже цілий день, добу цілу чекав, щоб Тебе забачити. Ти ізнов не вийшла. У ближчому часі, напевне, знову їхатиму. Але що з того. Серце сумніви обступають, що так само Тебе не забачу. Ніколи не застати на місці. Доводиться тільки спогадувати минуле літо, коли кожного разу, як тільки через місто переїжджав, то й зустрічалися. І то були хоч і короткі, але гармонійні стрічі, які відбиток у пам’яті зоставили. Чи ж відновляться ізнов?

Дорога Маринко! Хутір і край зустрінули мене великим запустінням. Такого запустіння я не пам’ятаю. Нивки геть зане­хаяні, і печать вбогості покладена на них. Доглянуті слабо. А іще пе­ріод дощів. День через день та й дощ. Навіть на узвишкових супісках бадилля картопель уже буро зчорніло, а плоди укрилися білими сиротами і їх наскрізно проточують черваки. Як виходив з дому, то під садком отава стояла уже у воді.

Хутір занепадає. Вітер позривав по краях солом’яну стріху на клуні, і уже нема можливості її полагодити. Цей колишній довгий будинок дуже давній. Йому вісімдесят років. Як заснували Батько Хутір, то спершу клуню постановили. У клуні я завжди любив сидіти на засторончині, коли падав дощ, чути любив, як падає дощ. Музику дощу слухав. І дивився крізь прочинені двері у двір.

Солом’яна стріха не раз за цей час мінялася. По краях і я уже латав. Молотив ціпом жито, як іще сіяли. В’язав кулики, мене Батько научили. А покрівельника уже шукав, бо на висоті куликів ушивать не вмію. Ся солом’яна наша стріха у краї уже є реліктом. І от тепер вітер заповзявся і її доруйновувать.

Цього літа я відчув, як багато важили для мене грядки. Нема що там їсти. І бобри віддалилися до фермерового ставка.

А все одно на хуторі – іще розкіш. Птаство уже замовкло. «Викинув ячмінь колос – утратив соловейко голос». А вже ж тії ячміні і покосили.

Дорога Маринко, люба моя дитинко! Я дві ночі у самоті на хуторі у хаті переживав великі грози із громами і блискавицями. Знаєш, у такі хвилини присутність у світі Творця душа відчуває особливо. Стихія грізна.

А знаєш, Маринко! Уже у повітрі струменить подих осені. Коротшають дні. Коли два тижні тому я у надвечірку сидів у Монастирському дворику, то сонце іще золотило верхи Михай­лівського Золотоверхого. І раз сталося диво. Віддалеки стояв чорний мармуровий хрест. І напис на ньому: «1615–2005. В пам’ять ректорів, професорів, викладачів, студентів, які підносили велич і славу Київської духовної академії». І я забачив раз, що хрест став золотим. Я подивувався сильно, а потім розгадав. Від при­західного сонця золоті верхи собору мармурового чорного хреста позолотили.

Дорога Маринко! Я вже не можу, щоб Тобі не писати. І чекаю Твоїх листів. Пиши.

І нехай оберігає Тебе Господь!



Н.

ГОСТІ З АРГЕНТИНИ
Оповідання

На хуторі, як у в’язниці, тихо:

Навколо ліс – береза та сосна.

Євген Плужник


Це тільки написав так поет. А і на осиротілім, рокованім
на пощезнення з лиця землі хуторі повсякчас пульсують
невтримно невидимі людські пристрасті. І давні часто, кладучи в доокіл про­мовисте у загусанні знаків випромінювання. І пристрасті давні часто знуртовані, як нагадування про буле, що за далиною вже.

Пізньої осені хутір блякне і вижухає. Мутніють од дощів і природнього згасання у полях фарби. Печать смутку покладена густо і твердо. Це Степан ізгадував недавно, як батько його казав: «Коли побачу першу нажату копу, то аж ридає, розривається серце моє». Тобто печать осени так неухильно твердо кладеться в доокіл уже з тією першою нажатою копою.

Пізньоосінній похмурий густо день на хуторі короткий. Часто плачуть низькі загуслі печальні небеса. Що літо краснеє, як моло­дість, не вернеться. Аж по весні хіба нове настане.

У Закутку нашім дві хати тілько і зосталися – наша над потоком, над Річкою у райському куточку і Парасчина оддалік за метрів триста.

Уже двадцять літ вісімдесятилітня Параска сама в хаті, відтоді як передчасно пішов із життя і її другий чоловік Опанас. Діти із Міс­течка тілько наїжджають випадком по молоко да дрова при­возять.

Але і короткий пізньоосінній день на хуторі для Параски несказанно довгий, як безкінечно довго тягнеться і високий літній день. Так з років п’ять уже. Найшло на неї. Як у віянні новітніх реформ нові хазяї узяли під свою руку і клапоть, штири гектари землі, які колись вона із своїм першим чоловіком Михтодьом уку­пи­ли разом із старенькою хатою у Марка, що подався у пошуках надій і мрії у далеку Аргентину поміж самими Кордильєрами.

Не стало де поблизу пасти для Параски корову, і відвели рябу красуню до Містечка.

Іще більше густіше затужила Параска. Місця собі не знаходить. Додались і щоденні сварки із новим хазяїном. Новий хазяїн усе доводив у лютій сварці, що віднині ся земелька уже його на закон­нім основанії, і печатка у нього на неї є, ще й руку праву згорнуту до лівої долоні шльопав, якби саму печатку шльопають. А їй не раз показував указівним пальцем ік землі, долу:

– А твоя земелька, бабцю, оно тамо уже…

– А то невєдомо іще, хто раніш… – знаходилася, моментально вступала у двобій і Параска.

Але як скоро внутрішній опір її вичерпувався, сили згасали під переважаючим наступом супротивника. Та буря у душі не вщу­хала. Парасчина душа бунтувалась. Вона не знаходила собі місця. Що й робота ніяка домашня до рук не йшла. Господарка запус­калася. Їжа до рота не йшла. Не кожного дня вже щось і варила для себе Параска. Жало несправедливости їдке і невитравне. Се тільки висока ідея всепрощення, якщо вона іще цілковито не по­кинула нас, і може у тім ділі зарадити да виводити наше єство на тихі води. Се ж і Кант, здається, писав, що несправедливість – зло найбільше, аж но усі види зла у порівнянні із нею – ніщо.

Довга пізньоосіння, а й коротка літня ніч своїм могутнім огромом нагорталася на змаліле Парасчине єство всюдипро­никною жахкістю. І кожного разу перетривання такої ночі було для неї як сама вічність на дні пекла. «А що вже не робила. І вставала, і молилась, і з боку на бік переверталась мо’ тисячу раз, і на полик вилазила, а з полика – на піч, і на колінях припадала, хоч би ранок хутчій, а ранок усе не йшов…»

Але тільки благословлялося на світ, дніть починало, то вов­тузиться зачинала і Параска зактивовано. Затим кийочка в одну руку, а торбинку з яблуками або чимо там іще – да і в путь.

Спершу до хати нашої, за вибором і правом близькості.

Інколи, часто іще й дрімота від убогої постелі не відпускала, а вже й тінь похмурим крилом понад вікном до дверей прошмигне. Параска. Треба йти одчинять. Да вислуховувать.

Параска ніколи не приходила без причини: «Осьо, думаю, зайду, поспитаюся, яка сьо вже година». Або «Осьо пару яблучок принесла. Мо’ в тебе таких нема».

Да й всідалася на ослоні. Да й зідхала:

– Ах, да ох. І що сьо воно у сій голові робиться. Уже здавалось, що й ночі не добуду.

Да й починала розказувать.

Як вони із Михтодьом за Польщі поженилися. Уділив їм батько гектара на Лаканці, а свекор нічого Михтодьові не вділив. Да й збудували вони хату таку-сяку за літо. На зиму уступили, оно одне вікно у світ із хатини і вело, усі гинші вікна дошками поза­бивали і соломою позакладали. Мало не позамерзали у Хре­щенські морози. Але молоді були. А навесні дійшла до нас чутка, що Марко в Аргентину із своїм виводком збирається. Хата тут не яка була, вєдомо, яка, вона й зараз стоїть, але штири гектари поля, і все при місці, і поле, і Купина, і сіножатка до Річки прилягає. По­б­ігла я до батька радиться, а батько й каже: «Як продає, то й беріть. Свого гектара з хатою продасте, а щось я поможу, а щось й позичимо». Так і зробили. Свекор тільки нічого не поміг. Ос­татнього піджака Михтодьового спродали, щоб Маркові сплатить.

Тут Параска витримувала невелику павзу. Й ізнов зідхала: «Ох, а воно прийшло з пісочка да й забрало зара задармо. Як поду­маєш, то як то не обидно. Посліднього піджака Михтодьового спродали…»

Й зідхала удруге. Й утретє зідхала. Але якби вільніше, що із тим зідханням рівночасно виходив, звільнював душу і який то згусток досади.

І вже у звільненім просвітлінні текла Парасчина мова.

Як Марко в Аргентину од’їжджав. Усі, скілько було людей, при­пали у дворі на колінах да й стали просто неба Богові мо­литься. А небо голубе тоді, високе й бездонне було. Се чудно так виділося тоді Парасці. Що не в церкві наколішки припали до Творця, а ік землі самій одкритій навколішки припали у молитві до Творця, і ніби світ цілий увесь, скільки його од краю і до краю під небесами голубими високими бездонними, і був тією самою церквою. О миті тій, коли Марко навіки із краєм прощався да в Аргентину од’їжджав.

Параска переводила на мене прицінюючий стомлений погляд й казала вирізнювано: «Тебе мати то на руках уже принесла, а Матруна прийшла з Іваном у череві».

Іще по якійсь порі, на все своя пора, запрягли коней, склали на підводи позв’язувані мішки й радюги, да і «вьйо!», рушили підводи, тілько пилюка на дорозі сивим полотном за ними устала.

Загадав був ув останню мить Марко бажання. Що отакого от а такого то року він неодмінно навідається додому. Але не збулося. Помер уже у далекій Аргентині. Чутка через море років вісім тому до нашого хутора дійшла. Якщо погибає, відходить у широкім світі котрась наша людина, то чутка о тім неодмінно до хутора доне­сеться, добудеться. За рідкісними хіба винятками.

«Ах, да ох! – давучий згусток ізнов клався да й оповивав, сковував Парасчину душу, лице займалося похмурістю, а у сірих вицвілих очах дрижала розгубленість. – Тож подумать тілько, посліднього піджака Михтодьового спродали, а воно прийшло зі сторони і забрало теє поле задурно…»

– А заспокойтеся, – пробував і я погамувати Парасчині пристрасті. – Але ж і до колгоспу вже раз оддавали задурно поле…

– Да шо ти кажеш. Як у колгосп забирали, то не так обидно було…

Параска уставала з ослона. Покректувала у примовлянні:

– Треба но іти уже додому. Бо засиділася…

Але додому Параска не йшла. Вона тілько відвід давала, що додому йде. А з півдороги, зі стежки, позирнувши крадьки, чи мене нема навидоці десь, вона звертала на стежку до кладки, пе­ре­ходила кладку і йшла до Микитиних.

А там, і в Гані, і в Юхимки, повторювалося точно і дослівно усе те ж, що і в мене.

Десь ополудні уже поверталася Параска через кладку додому. Але довго в хаті і не затримувалася. Що їла – не їла, курам пшениці сипнула. І кури – давня потіха й відрада Парасчина – не радують уже більше її. Ізнов яблук у торбинку укинула, кийочка в руки, да й подалась. Тепер уже до південно-західних ближчих і дальніх сусідів – до Семена, до Ковшових, до Качурців, до Стрижнів. І там у кожній хаті повторювалося із незначними відозмінами. Усе «ах, да ох!», да про Лаканці, да про Марка, да про те, як вони останнього Михтодьового піджака спродали, а от приходько узяв теє поле задурно. Як же і обидно.

Пополудні Параска насипала яблук у доволі великий мішок, закидала його на плечі, кийочка в руки, да й подалась за Річку ізнов, аж за два кілометри до Гантона. Коли од Гантона повер­талася, то призахідне червонясте сонце клало доокруги виразні ознаки денної утоми і передчуття величного спокою ув одпо­чинкові. Тільки не для Параски. Хоча й подолано протягом дня якийсь добрий десяток, а мо’ й два кілометрів.

До нашої хати, за правом близькості, Параска навідувалася по кілька разів інколи, до п’яти раз на день інколи. І кожного разу – одна і та ж тема. З варіаціями маленькими інколи. За п’ятим разом вислуховувати Параску і собі самому ставало моторошно. І тільки розуміння ситуації упевнювало терпеливість.

Параска була великою вишуканою вигадливицею. Вона ніколи не заходила без причини. Найперше – це поспитаться, яка сьо пора, година котра себто, і коли свято яке буде, і коли місяць новий настане, чи повня там. Із часом, із кожним днем і з кож­ним роком, її розповіді ставали усе більш вишуканими й алегоричними. Після неодмінного традиційного «ах, да ох!» вона підступалася до головної теми обережненько, усе обережніше іздалеку, від житки сьогоднішньої до житки минулої, щоби відвід дати слухачеві, в оману увести його, туману на гочі накинути, і аж потім упевнено наступально брала бика за роги, що ніби саме собою у мимовільній логічній послідовності зринали й оті Лаканці, і Марко, і як спродували остатнього Михтодьового піджака, а він же злодій узяв тую земельку задурно. Хіба ж не кривдно. Фінал залишався незмінним і після стотисячної повто­рюваності. Так глибоко поразила Парасчине єство ідея неспра­ведливості.

* * *

Але того короткого пізньоосіннього похмурого сиво туманного ранку Параска не заявилася, як звичне, у нашій хаті. І як туман густий сиво розсіюватись, рідшати став, то також не йшла. І опо­лудні не навідалася вона. Й за Річку стежкою до Микитиних да до Гантона щось не видно було, щоби ішла. І в південно-західному напрямі не запеленгувало Параску око моє. Й по дворі у себе вдома не ходила, скільки я і не спрямовував у павзах поміж своїми господарськими справами туди погляд свій.



Усе нагальна якась робота була у мене. Та коли пополудні сива прохолодна вистояність загусала передчуттям вечора, десь на східнім обрії за синім Борком уже блукали й залягали темні тіни, раптом налетів західний шпаркий вітер, уламки темно сивуватих хмар неслися ушвидчено й муром залягали над землею низько, нагадуючи, як загусаюча похмурість може знівелювати ріжнорухий барвний світ, перетворивши його численні многоликі знаки в одну непроглядувану жахкість. Вітер шмагав по лицю окре­мими прохолодними краплями. Ах, як поетично діяли колись у пізньоосінній похмурості ці окремі прохолодні краплі, що їх вітер клав на твоє лице, у яку високу настроєву блаженість занурю­валася, потавала твоя сутність. Але з часом то уже не так діяло. Втрачалась первісність відчуттів. Старіння. Подумалось. Аяк. Процес старіння багато чого віднімає у нас первісного, даруючи взамін хіба лиш сувору категоричність досвіду. «Ах, досвіде, розраднику немилий, навіть запізнений завжди дочасний ти…» (Євген Плужник).

А Парасчина тінь так і не з’являлася у її дворі, скільки я і не спрямовував у той бік свій погляд. Мало що може трапитись, ста­тися. Подумалось. І я вирішив відкласти усі свої нагальні гос­подарські справи да й спрямувавсь скоренько до Парасчиного двору.

Параска була вдома. Вона сиділа на ослоні посеред хати. Як одчинилися хатні двері, то погляд її уже був спрямований у дверну порожнину, й насторожена увага, схоже, уже вичікувала прибуль­ця за рипом дверей іще сінешних. Лице Парасчине забачилося мені випростаним у відноснім спокої. Очі іскрилися світлістю, а побіля вуст посмішка слабенька пульсувала, нагадуючи, що ось зараз новину якусь буде звістовано. Подібного благісного, хоча і стомленого умиротворення на Парасчиному лиці я не бачив при­наймні за останні п’ять років, відколи у Закутку і заявився но­вий хазяїн. Й оте традиційне незмінне у початку кожної розмови «ах, да ох!» не вихопилося із її єства.

Але скоро потекла розмова, розповідь зовсім інакша.

Щось недобре, так недобре було Парасці із ночі, щось у голові таке творилося, таке із головою робилося, аж нікуди вона уранці не вирушала, до нашої хати тобто у початку не вирушала. Сіла, всілася собі на полику біля вікна да й стала крізь мутні шибки хутірський простір видивляться, як у нім туман сивий розсієються, невідомо, де дівається, куди тече, а чи ік землі припадає, сивизною загусаючи, а чи у небеса бездонні струменить. А все одно хати дальні і дерева бовваніть привидами починають, увиразнюються відтак в обрисах і знаках впізнаванних.

Аж то глядь – навпрошки од Семена фігури людські пока­залися, да й рухаються неухильно уперед у простуванні до Па­расчиної хати. Троє. Уже й одіння їхні жовто смугасті сучасні паперово шелестячі, але завжди відразливі для Парасчиного розуміння і уявлювання про одяг та його призначення, уже просвічуються крізь рідку намітку туману. І лиця ось уже розріз­нювано показалися, розрізнить, виокремить можна. Смугляві двоє. Й усі троє жіночі. Цигани. Думка застережлива побігла. Да й кинулась Параска сінешні двері на засув затворять. Сама в хаті, і мало чого може буть.

Ось двоє із них, молодші котрі, при підході до обійстя чорні маленькі апарати повиймали, зупинилися, оками своїми націли­лись ніби на Маркову хату, да й цикають пальцями. Знімають тобто. Як правильно і здогадалася Параска.

На обійсті Парасчиному було два двори, і два садки. Двір старий із ветхою Марковою хатою і садком старим навпроти до сходу сонця. Маркова хата – це маленька низенька кімната із дво­ма віконцями, одне до сходу сонця, а друге в полуденний бік спря­моване. Іще маленькі сінці. А за сінцями – і хлів, і клуня більша, і курник. То доволі довга споруда була – й усе під одним накриттям. Як по войні, у 1947 році Параска зі своїм другим чоловіком Опанасом нову уже сучасну у тім періоді дерев’яну хату поставили вікнами до сходу сонця, трохи вище і ліворуч Маркової, то й відповідно і новий двір витворивсь, повстав, і садок новий навпроти хати, у паралельнім розташуванні до садка старого. А стара Маркова споруда так і стояла, і все у ній слугувало роками своєму первісному призначенню. Хіба що хатку малу на хлів для корови обернули, і віконця у ній позабивали.

Як прибульці зі своїми цикавками за вуглом хати сховалися, то Параска ураз і переметнулася на лаву до вікна, що у двір вихо­дило, да й стала спостерігать, що у дворі діється. Діялося ж там а зовсім незвичне для Парасчиного ока і розуміння. Двоє із при­бульців, молодші котрі, поприпадали до старої протрухлої Мар­кової хати, да вугла у ній обнімають да виціловують, стіни виці­ловують, віконця старі позабивані виціловують. А потім поодбігають на гулицю, у боки поодбігають, у сторони різні, апа­рати свої чорні з очками зеленими понаставляють, спрямують на Маркову хату і цикають. З одного боку, з другого боку, із садка. Затим ізнов до хати як самі не поприпадають, то мало не розри­вають її у сильнім такім захваті, і вугла, і стіни, і віконця позабивані усе виціловують із пристрастю неймовірною. І плачуть. Сльози із очей бризкають і по щоках долі скапують. А третя жінка стоїть собі ізбоку посеред двору да й патрикує за усім тим невтрально, якби так воно і має буть.

Чого уже надивилася на своїм вісімдесятилітнім віку Параска, але такого іще не бачила. Щоби дорослі наче люди, а гралися, що й діти до такого не додумаються. Се ж треба додуматись, щоб вугла старої хати виціловувать.

Аж то по павзі, по періоді, по часові якімсь кляцнули сінешні двері, зачулось Парасці, да й ізбоку вікна спрямувала вона погляд свій до порога і забачила там Савету, сестру молодшу Маркову із села. Да й спрямувалась, пішла одчинять двері. І здогад за нею нісся і пронизував свідомість новими передчуттями.
Це були гості із Америки, з Аргентини. Маркова дочка Віра і її уже дочка, відповідно Маркова унука.

Усього тільки два роки і було Вірі, як Марко із своїм виводком вибрався із хутора і подався через води в Аргентину, загадавши бажання (загадай бажання і впізнай мельодію), яке, на жаль, ніколи так і не збулося. А що значать наші людські пророцтва подлук про­роцтв від Творця, які ніколи не переходять, але завжди збуваються. Земля перейде, світ перейде, а Слово Його – ніколи. Се як даність безначальна. Як і повторював не раз дядько Михаїл-євангелист.

Се була перша Вірина стріча із хутором у межах свідомого осягання світу, бо від тих перших двох літ у її свідомості анічо­гісінько не зосталося, ані жадного малесенького відбитка, ані уламка жадного, скільки і не напружувала вона свою пам’ять у різні періоди свойого життя протягом десятиліть.

І от збулося, сталося. Маркова батькова хата, у якій вона народилася, стояла. То нічого, що протягом десятиліть тут одпо­чивала у запахущім гноєві корова, але стіни, але ж бруси, складені у вугла, то ті самі.

Віра, як розказувала Параска, то іще розуміла й говорила по-своєму, по-нашому себто, хоча із якимись непонятними часом викрутасами, а от донька її, смаглява з лиця, якби справжня циганка, то ні бельмеса по-нашому не розуміла. Як скаже Параска щось таке про життя тутешнє, то Віра й перекаже одразу доньці якими то непонятними словами, що наче й не слова, а оно «голь-голь», а та й вислуховує пильненько, як мала дитина, а затим уже й розсміється своїми вогнистими чорними очима.

Савета ж сидить собі ізбоку смирненько, якби вона тут і зовсім ні при чім.

Скоро дізналася Параска, що Марко помер уже вісім літ назад, а Ганна тільки вісім місяців тому. Але останній тривалий період жили вони порізно. Про це Параска знала і раніш, дійшло якось до неї. Що Ганна була сплуталась із пресвітером, і взяли вони розвід. А й такі новини доходять до нас із широкого далекого світа, якщо туди затесався хоч один наш хуторянин.

Ото й усе – а що більше могла знать Параска про Маркову та дітей його житку гамериканську. Бо гамериканська житка вона для нашого хуторянина смутно уявляється і як крізь туман ледве проглядується.

Іще згадали Фільона, брата Маркового молодшого, що одинаком разом із Марком виїхав тоді до Аргентини, одинаком там звікував і одинаком у самотині там і помер також уже. Що­правда, він два рази приїжджав у гості. І як одного разу гостював він тута на Хотинських хуторах у Галав’їхи, то під берези білокорі на травицю м’яку й зелену ніжно повиносили одіяла й радюги, порозстеляли, порозсідалися, поприлягали. Да й гостювать почали. А Фільон покачається під березами білокорими, перевер­неться на один бік, да й скаже якби осмислено, висновувально: «А воно і тута вже мона жить». Покачається, покачається, пере­вернеться на бік другий, да й прорече, якби філософ: «А воно і тута вже мона жить». Покачається, покачається, на спину ляже, горілиць голубе, блакитне у бездонній високості небо видивляє, да й ізнов скаже; а якби безначальну істину прорече: «А воно і тута вже мона жить».
А потому усе більше Віра розпитувала. Як уляглися у її свідомості місце і хата, де народилася, як помалу од першої збу­реної афектації освоювалася її свідомість у цій високій значимості, то й до деталів перейшла. Да так прискіпливо, що Параска й не знаходилася часто одказувать відразу.

А де ліжко Маркове стояло і якими ковдрами він укривався.

– А там корова уже стояла, – Параска тихо.

А як од’їжджав, то день який був, – ясний чи похмурий. А скількома машинами і якими відвозили Марка на станцію.

– А які тогді машини іще були. Підводами двома тілько і відвозили. Пам’ятаю, як на дорогу підводи з’їхали, то й вітер налетів – оно стовп білої куряви за підводами устав, – уточнювала Параска.

І про те іще розказала, як посеред двору навколішки усі ік землі поприпадали да й Богові молилися. І се так незвично чудно роби­лося на серці, що ніби цілий світ од краю до краю видався вели­ким ясним храмом.

Сей момент Парасчиних спогадувань Віра одразу ж і передала дочці. Й на смагляве лице тієї поклалась одна випростовуюча благість, а вогнисті чорні очі зайнялися на сей раз зблиском пос­мішки, але застигли на мить в тихому упокоренні.

Затим – і скільки чемойданів із добром напакованих вивозив Марко в Аргентину.

– А якиє чемойдани, – і на Парасчине лице усмішка набігла. – Хто їх тогді знав. У мішки полотняні понапихали да в радюги манаття позв’язували. Там чи й не добро було.

А окроме хати, то іще якісь ужиткові речі од Марка зосталися? А де вони. Либонь, і нема. Губилася Параска у пригадуванні.

А чи стоїть, збереглося хоч одне дерево, яке посадив Марко? А ніби теж ні. Хіба, може, клен да яблуня ота стара розчахнута зимова. Був донедавна великий осокір, були верби і були в’язи. Усе те повикорчовували бульдозерами у якійсь то хвилі більшо­вицького нападу на хутори.

А Марко тільки одне поле мав чи й сіножатку також? Аякже. Була й сіножатка. Вона до Річки прилягала. І у тій Річці купався Марко? У якім місці? Покажіть?!

І зривалася Віра із донькою да й бігла навпростець. А Параска услід їм одкрито сміялася, як, буває, із дитячих витівок сміються:

– Да схаменіться же ви. Нема вже тої Річки, у якій Марко купався, і місця того не знайдете. Давно, тридцять літ тому назад перекопали, і сіножатки не знайдете – переорали.

– А ліс? Оньо ліс синіє? Се ж там батько Марко гриби да ягоди збирав?

А яке там. То вже новий ліс. А од старого мазурського ліса й сліду не зосталося.

Так чудно було Парасці на усі ті численні запитання відповіді давать, роз’яснювать. Що за інтерес непонятний. Якби діти гра­ються. Не вкладалося воно у Парасчине розуміння. Але на серці од тієї гри саме по собі розпогоджувалося.

По часові іще обідали вбого, чим Господь послав. Бо хіба ж заведено у нас так, щоби свою, а й чужу людину із світа дальнього, із Гамерики самої да з хати без обіда відпустить. Параска ще й час­нику і цибулі Вірі на дорогу дала. Й та не відмовилася. Що­правда, потому Параска не раз принагідно і скаржилася декому, що їй нічого не подарували прибульці: «Як то так, щоби із самої Гамерики на батьковщину приїхать, а й два цукерки не привезти. Але хіба, може, так живуть там бідно, що не мають».

А потому вийшли у двір фотографуваться. Параска й одні­кувалась. «А де вже такій старій да не вбраній на карточку ста­вать». Але тут навідався і вісімдесятип’ятилітній сусід Семен, корову вивів на пашу, сам у старій куфайці і путом підперезаний. Як він сміливо став на карточку, то й Параска стать одважилась. Віра іще припрошувала її, щоби посміхалась. На що Параска відповіла ухильно: «А де вже мені старій беззубій сміяться». Але краєчками вуст таки усміхнулась слабенько. І по вуглах Маркової хати, і біля вікон їхньої нової уже, і у дворі новому, і у дворі старому, коло клена – скрізь, скрізь фотографувались. Віра ще й карточку наобіцяла переслать да через тітку Савету передать. Але не переслала.

Відтак Віра іще поспиталася, чи оці сливи, бува, не посадив її батько Марко. «А нє, то уже ми з Опанасом посадовили», – мимо­вільно поспіхом відказала Параска, ні о чім такім і не здогадуючись.

«А все одно возьмемо, – сказала затим Віра. – Нехай про місце наше там нагадують». Да й накопали вони маленьких сливочок-дубчиків, загорнули їх у целофанові торбинки. І повезла Віра той скарб неоціненний на далекий латиноамериканський континент, аж над самі Кордильєри.

А проте то нічого. Параска і ждала тих карточок іще довго, і Семен ждав. Потому забувать стали. Тільки ж довго іще часто як вовтузиться од безсоння, місця душі не знаходячи, уже іншої пізньоосінньої глупої непроглядуваної ночі Параска, то й у павзах поміж болем душевним од усе тієї несправедливості найде на неї раптом озаріння, ояснення найде. І вже уявою своєю, прогля­дуванням своїм розсуває Параска простір світовий широчезний аж поза доли і гори, аж поза моря, що десь там у далекій Гамериці і висить тая карточка. А на ній і старої хати, і хати нової, і її Па­раски, і місця відбиток покладений виразно. Й іще часто видився Парасці у проглядуванні уявою своєю посеред глупої темної ночі у тій далекій Гамериці дивний сад по взгір’ю. А в нім так ясно біло рожево цвіли сливи й із її з Опанасом саду. Й свідомість того надавала і хуторові, і її осідку, і цілому життю Парасчиному нових нез’ясовних смислів. І ставало чуть у хаті, як рідшало її оте «ах, да ох!» Принаймні павза поміж ними залягала довша. І в ті моменти серцем чула Параска, як велика незбагненна сила прощення нагорталася на неї із світового огрому, що аж маленькі хвильки од неї торкалися і Парасчиного серця – і душа наче виходила на тихі води у випростуванні.

* * *

Іще як умер був Опанас, другий чоловік Парасчин, то й стали кликать дочка і зять Параску до себе у Містечко «А чо’ ви тута на хуторі самі будете. Ажеж коли не переходить, то переходить треба буде». На що Параска завжди давала глухо одвіт знічено ухильний: «А якби то знать, що сьогодня пойдеш, а взавтра умреш, то й пошла би…»



Й таке запрошування не раз щороку повторювалося. Аж то одного пізньоосіннього жовто вітряного соняшного дня приїхав зять Клим із знакомим прапорщиком Анісімовим да й сказав із притиском наказово: «Докуль ви тута на хуторі самі будете. Ото посліднє попередження. Збирайтеся, і щоби тута більше одні самі не були…»

Й уперше за усі двадцять літ Параска не стала віднікуватись, не промовила звичного в одвіт, але поникла у глибокій задумі й щільно стулила вуста, щоби а жодна думка не прорвалася, не випурхнула крізь них словом.

А наступного дня уже й сказала мені Параска: «Забирай-но, Гандрію, свої манатки, бо я уже тута не буду».

Це я у Парасчиній хаті свої відра, да сокиру, да граблі, да вила переховував од нападників, бо оно одвинешся з двору куди, то відразу вікна вибивають, залазять у хату, да й усе виносять.

У день двадцятих роковин від Опанасової смерті Параска й вибралася. А зять Клим розпочав спішно приватизовувати Парасчину хату і обійстя. Ще й тішився при цьому із того. Яке воно усе тепер їхнє дубельтово приватизоване буде.

Але через зиму хату й розбили цілковито. Повиймали вікна, познімали із кутків ікони, розвернули мулярку, догори ніжками перевернули стола, криницю закидали нечистотами. Усе чин-чином, як і заведено у таких випадках у нашій національній традиції.

Що ж до старої Маркової іще хати, то її почали розвалювать із верха, а до осени через літо наступне й бруси прогнилі й міллю де зрешечені із вуглів стали висмикувать. Так що якби ізнов заявилася на хуторі Маркова дочка, із Аргентини приїхала б, то уже не було б чим їй тішитись, да вугла хатини, де народилася, обціловувать. Рештки хати розібрав Клим та й повіз у Містечко на дрова.

Що ж до самої Параски, то ми не знаємо, здогадуватись тільки можемо, як було їй у вісімдесят три роки звикатися після хутірсь­кого простору до простору Климового невеличкого містечкового двору. Але до всього звикає людина, так і Параска, очевидно, звиклася до нових умов тимчасового перетривання на цім світі.

«А що бабі. Прибрано. Усе готове. Свіжо зварене. Постіль чиста. Охкає да ахкає тільки. Якби іще ми у вісімдесят сім літ таке здоровлє мали. Ми такого догляду не матимемо», – нахваляється зять Клим при кожній нашій стрічі.

За ці останні чотири роки мені двічі випадало бувати у Кли­мовому дворі. Бачити Параску і бесідувати з нею. З кийочком у дворі все заставав її. Помітно все-таки подалася. Ах, як невтримно руйнівно ходить по наших лицях і поставах усесильний час. А все одно хуторянинові зраділа невимовно. Й вона сама потверд­жує Климове розхвалювання нащот доброї для неї тут житки. Один лиш дискомфорт муляє невідворотно незіпхнутий. Що за кожним разом, у хату входячи, треба на порозі роззуватись, ски­дати кальоші. Такі сі звичаї випендрювані містечкові, а й сільські уже. Що аж нудотно стає Парасці, якби знецінення найважніших вартостей життя. Перебуваючи у повній ізоляції, у виключній замкнутості світового простору одним Климовим двором, Па­раска і думає про світ звужено здеформовано, наївно гадаючи собі, що у цім широкім, а й чи вольнім світі, під сучасну пору панує одно благоденствіє і розкошування. Аби-но здоровлє було.

А все одно й до таких уявних настроїв і ритмів сучасного світу не прихильно горнеться Парасчина душа і свідомість. Її свідомість все у минуле, до витоків життя потає, занурюється. Яке воно колись нехай і вбоге, але молоде та веселе, а й спра­ведливіше було. Да й стане спогадувать, да й зачне розказувать. А угадування моє то уже й підказує, до чого воно хилиться й куди ниточка ведеться, виводиться. Як вона із першим чоловіком на Лаканцях свій осідок заснували тілько, а вже чутка рознеслася, що Марко до Гамерики виїжджає. І спокусилися вони. Та як стали сплачувать Маркові, то посліднього Михтодьового піджака продали.

Тут витворювалась, залягала багатозначна павза, Парасчині почуття збурювались у нуртуванні цілого єства. Затим і вибухало знакоме, віддавна повторюване: «Ох, да ах! А він же тепера прийшов да задурно тую земельку забрав, підгорнув під себе. Як же то і несправедливо! Ох же, да ах!»

Від Містечка, од Климового містечкового двору до хутора, до Парасчиного обійстя і Маркового колись осідку п’ятнадцять, не більше, може, верстов і буде. Але за всі штири роки свого нового життєвого перетривання на повній ласкавизні Параска жодного разу не побувала у своєму колишньому дворі. Одного разу Климові усе-таки вдалося умовити її сісти в машину, але коли до повороту підвіз, де на хутір дорога грунтова завертала, то й запротестувала сильно Параска, що до своєї хати вона не наблизиться а навіть під карою смерти. І не поглянула навіть у той бік. І довелося тоді Климові поспішно ізнов спрямовувати свою машину до Містечка.

А мені ізгадалося тепер. Це як і Нобелівського лавреата від літератури, також вигнанця і великого самітника, на зорі пере­будови поспиталися були, чи не забажав би він ізнов до Ленін­граду і до Союзу навідатися, то відповів сей лавреат категорично однозначно: «К месту прежней любви не возвращаются».


1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   29


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка