Висока дивина світу барви І звуки хутора



Сторінка10/29
Дата конвертації05.05.2016
Розмір6.5 Mb.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   29

Н.

Добрий день, дорога Маринко, мій любий квіте!
Сьогодні прокинувся уранці, поглянув за вікно, у сторону Твойого улюбленого місця, а на дахах по окрайцях білий сніг лежить. І серце стиснулось од болю. Що не оно літо краснеє, а і осінь пізня із романтичним вишугуванням вітру – минулися. Зима на санях до нас несеться. Але, ах, як спогадаю, якою дивністю опо­вивало мою сутність на хуторі оте романтичне вишугування вітру у непроникній темені густій. Як і при Батькові іще, а й коли уже і сам зостався. Вийду, бувало, причаївшись, надвір, стану під березами та й музику пізньоосіннього вітру наслуховую. Аж поки жахи із темені непроникної не нагадають, що уже і в хату пора увіходить.

Усе перейшло, усе минулося. Тільки душа хати самотньо німує на хуторі.

Сьогодні цілий день падав мокрий сніг, й осідав унизу сльо­тою. А там і виразні білі мухи налетять, «завиє звіриною». Одне слово, заметіль. Хіба то коли випаде момент, Тобою завважений, що суцільна білість довкола, а під ногами порипує. Ідеальна зима, мрія про ідеальну зиму.

А все одно, уже ждеш весни, як Господь дозволить. Ізнов до Батькового двору позлітаються птахи мене зустрічать. І це буде найсолодший сон під трелі соловейків крізь цілу ніч. А і Ти готуйся приїхати на наш хутір. І тебе зустрічатимуть птахи і я.

А знаєш, Маринко, над Твоїм улюбленим місцем у Київі, куди Ти любила віддалятись уранці на десять хвилин, уже нависла загроза. Це місце уже продали і забудовуватимуть. Уже обго­ро­дили зеленим тином. Гроші посягнулися на святиню Київа, на історичне середовище. Ентузіасти пишуть петиції, і я підписав. Але хто того дослуховуватиметься за ситуації, коли все вирішують гроші. Хоч пейзажна алея ніби зостанеться. Голос волаючого у пустелі!

Над головою також забудовують. Квартиру, але з легких матеріалів. Стукіт-грюкіт чути вдень. Виконроб сказав, що це три­ватиме, як мінімум, півроку. Гадати треба, що, може, й рік. Не стукають тільки у вихідні. А вже, що буде, те й буде.

Але чому Ти, Маринко, вважаєш, що краса і правда – не одне й те ж. Бо коли я пишу Тобі про красу, то хіба я пишу неправду.

А знаєш, Маринко, я вже сумую за Тобою, щоб побачитися. Я іще міркував собі приїхати у містечко, то й забачилися б. Але коли зима захурделить, то як я у дорогу спрямуюсь. Приїжджай Ти. Я буду дуже радий. Аж на Борщагівці я купив нового гарного стільця і тішуся ним. Тобі буде зручно на нім сидіти. Мені незручно було його везти у тролейбусі і метро. Усе люди натикалися на його роги. Але як я зраднів, коли стілець станув посеред кімнати. Така гарна спинка і сидіння гарною матерією обшите.

А знаєш, Маринко, мені іще хотілося б до зими побувати на хуторі. Якась незавершена розмова у нас тоді сталася. Ах, ті бобри. Вони підняли воду у потоці високо. Вода вже не біжуча, а якби затон. Зелене жабуриння, листочки маленькі стоять. Вода мутна, а ізвідки ж я братиму чисту біжучу воду для технічних цілей. Ходити далі за течією далеко і незручно. Бобри посягнулися на дерева, що я їх посадив довкола садка, і які захищали хату від вітрів. Бобри підривають нори під хату. У весняну повінь нори заваляться, і що буде з хатою. Тобто тут бобри – мої вороги. Вони витурюють мене передчасно із хутора. Це окроме людей.

Але що буде, те буде.

Пиши мені, Маринко. І приїжджай. Я вже звик до Тебе.

Обнімаю, люблю Тебе завжди.

І нехай оберігає Тебе Господь!

Н.

Добрий день, Маринко, дорога моя дитинко!
Учора видіслав Тобі одного листа, а тепер пишу от ізнов. Бо хочу мати від Тебе листа. А пальцем попередила, що я винен уже аж цілих два листи.

От і пишу.

З Михайлом Тебе! І також із зимою! Я сьогодні після кількох днів нездужання вийшов у місто. А все не те, що було літо, що була осінь. Вільно собі ходи, куди заманеться. А тепер от мокрий сніг замерзнув, і стало ковзько. І під ноги дивитись треба, і школярі дорогу перейняли да снігом кидаються.

Добре було на хуторі і взимку, суцільною білістю доокола тішачись. А які незрівнянні сині сутінки заступали на хуторі. Що увесь світ таємничістю оповитим ставав. А уранці яке велике червоне сонце уставало із-за лісу в іскристім морозі. Вже десь після Нового року у сонячнім сніговім іскрінні уже можна було бачити і чути, як приглянутись і прислухатись, що виразно вже струменить весна, весна світла, завважена письменником Михай­лом Пришвіним.

У місті усе воно не те. Хіба як дивитись у завихреній заметілі на дахи будинків із вікна чи на задніпровські далі, де «буря небо криє млою. Вихрить снігом, де хотя». Написалось, та й ізгадалось, що Ти не сприймаєш моїх розлогих цитувань. Але у них мої переживання дотикаються до чиїхось давніших переживань.

А іще як гарно буває взимку на Володимирській гірці, коли увечері дерева зацвітають тихо біло, собаки викачуються у глибо­ких снігах, а котрі маленькі, то потають кумедно цілковито, і безпомічні озираються, хто ж дужчий визволить їх із глибоких снігів.

І згадується музика Вівальді. Пори року. Хтось, а може, й самий Вівальді, написав до цієї музики сонети. І в однім сонеті описано, як розкошує людська обута нога у глибокім снігові. І я колись таку розкіш звідував не раз на хуторі, коли мені Батько нові чобітки укупили. Але на кілька століть опісля Вівальді.

А тепер от якось музику Генделя слухав. Тоді і Баха пере­давали, якого ми слухали із Тобою улітку в Будинку органної музики. Це тоді такі прекрасні настрої огортали нас. І ти сказала була, що Бах робить людську душу чистішою. Бах – німецькою мовою – це струмок. Але хтось назвав був його океаном.

Але я о чім, Маринко, думаю, коли слухаю музику старовиних композиторів. Які це були широкі, чисті і могутні душі. Душі, що перебували у спокої, поза межами суєти, якою цілковито обплу­тана сучасна душа. Але от уявив я побит тих людей. Як вони жили. Уяви, Маринко. Це ж не було ані електрики, ані поїздів, ані літаків, ані, ані багато чого не було з того, що має сучасна людина. Але чому ж душі тих людей були такі високі, а й широкі, а й проникливі, а й чутливі до краси. І чому душа сучасної людини змаліла так неймовірно. Чому?

Коли я слухаю старовинну музику, то завжди наближаються до мене такі смутні видіння із минулого. Вони і раніше такі видін­ня наближалися до мене, коли, прогулюючись, я уявляв Сково­роду на Подолі, а Миколу Гоголя на Володимирській гірці. Як він чудувався цим місцем. А ліхтарів електричних то іще не було. Суцільна темінь. Тмутаракань.

Ці видіння із минулого наближаються до мене, коли і про хутір згадую. Бо на хуторі і по сей час нема електрики. Навіть лямпи гасової нема, бо забрали. Навіть свічки, на якій Акакій Акакійович економив на шинель, також нема. Бо забрали. Чи ж не романтично на хуторі такім перебувать. Отож, і тужить моє серце за хутором.

Ось і дописую Тобі, Маринко, дитинко моя люба, другого листа. І відповідно від Тебе листів чекатиму. Чи Ти іще буватимеш удома перед тим, як до Львова їхати? І чи прочитаєш мої листи.

Нехай Тобі у Львові буде великий успіх! І нехай оберігає Тебе Господь!

Н.

Добрий день, дорога Маринко, прекрасна моя квітко!
Ти у Львові, а я сумую за Тобою іще сильніше. Але чому я Тебе так люблю, і з кожним днем у наростаючій прогресії. І що би я робив, а думки і уявлення усе про Тебе ідуть. А особливо, коли прогулююся уранці на Володимирській гірці. У тонкім тремтінні ранок наближається з-над Дніпра, ізвідти, де ми улітку на воді, на пароплаві вели розмову. Говорив то тільки усе я, а Ти спо­стерігала, як скроні дерев притуляються до храмів.

Але ранок народжується іще десь далі, у глибині за­дні­провської далечини. Таке тендітне світання. Як часто воно віщує на тиху погоду. І взагалі це бентежно досить для серця – спо­стерігать, як тікає, розсіюється невидимо ніч, а народжується ранок, день. День для світлості, день для ясності, а ніч для тем­ряви. День для праці, для труда людського, а ніч як часто у безсонні повна тяжких людських розмислів. День наближає нас до небес, а посеред темної ночі часто прогулюються злі духи. І злодій найчастіше крадеться посеред ночі. І злодій до людської душі підступається уночі. Але із ночі народжується ранок.

Коли я прогулююся на Володимирській гірці алейкою, де стоїть ота лавочка, що на ній улітку я переповідав Тобі історію листування співака Бориса Гмирі, то завжди і згадую той момент. А іще ізгадую моновиставу за цими листами, що її минулої весни дивився у залі консерваторії.

Прекрасні миттєвості у неухильнім простуванні усе вперед і вперед відходять на окрайці нашої свідомості. Але часто спогад про них будить такі щемні переживання, ніби усе те відбувається первісно. Вічна манливість незайманої первісності. Проте ізнов й ізнов у свідомість навертається оте Вергілієве. Що перший найкращий для нещасного роду людського день проминув.

На Володимирській гірці одного вечора я довго чудувався білим цвітінням дерев. Які ж вони прекрасні у білому цвітінні. І мені тоді дуже захотілося, дорога Маринко, щоби й Ти у цьому місці ось зараз спостерігала біле цвітіння дерев. А коли під подувами теплого вітру дерева зронювали білий цвіт, то ставало трошки сумно. Прекрасна казка Андерсена розсіювалася. Най­довше біло цвіли ялини. Сніг поклався на них повніше і терасами. Ялини й тут не хотіли скидати свого білого жупана. Усі пани ски­нули жупани, тільки один пан не скинув жупан.

У кімнаті про Твою присутність нагадує те, що направду стало менше пилюки, як Ти поприбирала, і легше дихати уночі. Я це відчуваю. А тому увесь час зачиняю двері в кімнату, щоб повітря із кухні сюди не доходило. Випрані і складені Тобою речі я по­прасував і поскладав у шафу. Новий стілець чекає Тебе.

У місті вже відчувається наближення Новорічних свят і Різдва. І в метро радіореклама увесь час про це нагадує. А мої канадці уже надіслали мені Різдвяні привітання.

Книгу роздаю і розсилаю. Може, 50 штук уже роздав і розіслав. Дехто просить. І навіть пишуть листи, щоб надіслать. Із тих 120 примірників, які мені привезли, то ще трохи є. Але треба думать, щоби зосталося і на перспективу.

Кожного дня маю багато різних походеньок.

Обнімаю і дуже, дуже люблю Тебе, Маринко! І чекаю у Київі. Щоби я на свято не був самотнім.

І нехай оберігає Тебе Господь!

Н.

Христос народився! Славімо його!
Добрий день, дорога Маринко, любий мій квіте!
Мила моя Маринко! А знаєш, і так каже моє проглядування, що немає свят значніших, окрім Великодня іще, миліших, весе­лі­ших для людського серця, як свята Новорічні і свята Різдвяні. Од­на­ково як для серця дорослої людини, але особливо для серця дитячого.

Здавалося б, елементарна річ – однієї сторіночки календаря перегортання, а яка велика значимість! Що от якась подія усесві­това за тим порогом має статися – і збудуться наші надії і розцвітуть рожево мрії.

Але яке прекрасне передчуття свят, яке тремке очікування свят. Се як завжди очікування народження, з’яви Месії. Що от перед людиною і людством одкриються нові смисли буття. Але от минає рік, а все ті ж очікування. Яке ж непіддатливе до корекції людське серце.

А все ж, а все ж… Як я пригадую із свойого хутірського ди­тинства, то це було дуже й дуже романтично.

Але і Твої, люба Маринко, біжать пригадування. Як ви із сестричкою в білих снігах колядували чи щодрували. Аж но зірваний із цепу собака чудувався.

А ми на хуторі починали колядувати іще за дня, а закінчували уже, коли вечір хутірську білість оповивав.

Колядували ми отако:

Христос – Спаситель

Північ родився…

Було там і таке:

Штирнадцять тисяч дітей убили,

Христа – Младенця не загубили…

Я ані в дитинстві, ані в дорослості ніколи не співав. Я співати соромився і соромлюся. Усе здавалося і здається мені, що я голосу ніколи не мав і не маю. А от колядував і щодрував з усіма на всю силу. І казала мазурка Льоня, дуже пишна й чарівна жінка, сяєво нашого хутора, що мій голос вирізнюваний, як вона чула. Вона о тім Матері розказувала. І Мати наші тихенько в серці у своїм по­смі­халися. Якій матері не радість, коли про її дитину гарне щось ка­жуть. Але не знала, не відала мазурка Льоня, що у своїм підліт­ковім дорослінні я був потаємно закоханий у неї віддалеки, коли вона у своїй пишності білій у Ковалишиному дворі прогулювалась.

А щодрували, люба моя дитинко Маринко, отако:

Сива – ряба зозуленька

Усі сади облітала,

А в одному не бувала.

Поклались такі глибокі, глибокі сніги. Стояла, іскрилась чиста білість. Від хати до хати – 300–400 метрів. І ми долали ці відстані часто навпрошки, потаючи у глибоких снігах і виборсуючись з них. Іскрилась первозданна білість. Тиша доокруги. А бездонність неба мигтіла зорями. І в моїй свідомості уже бриніло:

Выхожу один я на дорогу…

Ночь тиха. Пустыня внемлет Богу.

И звезда с звездою говорит…

А тепер нема уже таких глибоких і чисто білих снігів. Було, да погуло. Але в серці і пам’яті відбиток зоставсь.

Люба моя Маринко, якби Ти тільки знала, як я за Тобою сумую. У своєму серці я переживаю кожну миттєвість, де Ти в цей час перебуваєш. І не сприймай це як нав’язливість, але як безперервну Твою присутність у моїм єстві.

Дорога Маринко, але чому я Тебе так люблю. І з кожним днем сильніше. Се вічна загадка мого земного перетривання, се вічна загадка буття.

Маринко, приїжджай на свята. Адже там передбачається аж більше тижня вихідних. Побудь у Київі довше.

Пиши мені. Я вже так давно не мав від Тебе листа.

Обнімаю, люблю Тебе дуже.

Н.

Добрий день, дорога Маринко, любий мій осяйний квіте!
Написав ось та й уявив. Зима ось, морози білі розходилися і вітром повівають, а Ти своєю сонячною голівкою, і лицем своїм, і усмішкою процвітаєш, як незрівнянна квітка.

Сердечно дякую Тобі за дуже гарного листа. А чому ж я не бачу Тебе за рядками, я бачу Тебе і відчуваю Тебе і в рядках. Твій лист заворожує мене. Я його перечитую і переглядую. Дуже могутньо діє і самий папір – візерункові сердечками окрайці.

Я радий і щасливий від того, Маринко, що Тобі сподобався літній Київ, залишив у Твій свідомості гарні враження і поклав у Твою пам’ять ясний відбиток.

Ось скоро весна, і Ти неодмінно приїжджай. Адже ми з Тобою іще не побували в Опері, у Ботанічному саду, у Голосієво, і в багатьох, багатьох місцях.

Знаєш, Маринко, я послухався Твоєї поради. І тепер, коли навіть у морози виходжу на невелику прогулянку, то неодмінно завертаю у Десятинний провулок і простую благословенним Во­ло­ди­мировим містом аж за Історичний музей, а унизу на згірку – бані Андріївської церкви. І справді а будь-який засмиканий настрій випростується на тихі води і осяяня покладається на серце.

Такий маршрут, що із Володимирської гірки простуватиму Десятинним провулком, стане звичним. Дякую Тобі. Бо раніше я не кожного дня бував там. Але кожного дня мій позір падав на те місце із вікна кухні.

Маринко, Твої спостереження над містами цікаві і свідчать про неординарність Твоєї душі. Це треба відчувати, як діють міста на людську душу. Але щоб відчувати так, переживати так, то треба мати душу художню. І вона в Тебе є. Треба мати світле світо­сприймання. І воно в Тебе є. Адже тільки людина зі світлим світосприйманням може створити щось таке вирізнюване, що й інші душі від нього ставатимуть світлішими. Борис Пастернак писав, що недобра людина не може писати гарних віршів.

Як би Ти, Маринко, не захоплювалась поденною журна­лістич­ною роботою, я все одно вірю, що колись Ти писатимеш дуже світлі і правдиві художні твори, які зворушуватимуть серця людей. Душа сучасної людини пошматована, скута брехнею і протиріччями. Вона потребує одкровення, сповіді перед собою і Богом. Бо не можна обманути Бога, і не можна обманути себе. Й не можна утекти від себе. Схоже, що сучасна людина утікає від себе і все ближче простує до прірви.

Правдивий художній твір, у якому з’єднались сповідь і правда ав­тора, може багато в чому допомогти заблукалій душі сучасної людини.

Твій лист, Маринко, філософічний, що і мене спонукав до мудровання.

А направду, Маринко, то серце моє і за хутором уже тужить. Треба скуповувати насіння городнє. Я вже уявляю собі цьогорічну грядку, де що буде, я уявляю собі майбутні, не зроджені іще рос­лини, я тішусь ними, як добрими друзями, я розмовляю з ними, а коли обполюю, то співаю їм пісеньки. І серце моє у тузі, коли вітер, великий дощ, град перебивають їх, я тоді рятую їх, і від­чуваю, що сповняю якусь свою маленьку місію. Я подав рослинці руку.

Якщо Ти не проти, то улітку, коли дозволить Господь, я частіше бачитиму Тебе. Й від того буде мені також велика радість. Бо я тебе дуже і дуже люблю. Обнімаю.

Пиши мені. І приїжджай.

І нехай оберігає Тебе Господь!



Н.

Добрий день, дорога Маринко,

прекрасна весняна сонячна квітко!
Люба дитинко! Якби Ти тільки знала, як я тішуся Твоїм останнім листом. Я його перечитую, перечитую. Й іще хочеться перечитувати. Твій уривочок про поштарочку незрівнянний. Усе таке виразне, як намальовано. Акварельно. Хоча ситуація далеко не акварельна у звичному осяганні. І кучугури, і віхола. Уявляю ті Степанські надгоринські вулички, як над ними владарювала біла стихія. А я ж їх бачив по зеленій весні, і на Горині стояла стара покинута баржа, як нагадування чогось забутого. Зелені вулички губилися і переходили у ліси. У зелені лісів і у глибині часу загу­билася «Олеся» Купріна. Перед тим у Львові я дивився за Куп­ріним скандинавський фільм під російською назвою «Колдунья». У неї було таке волосся, як і у Тебе.

І от Твої Степанські зимові картинки нагадали і про той час.

Твої спостереження перейняті радістю від дії. У листах Бетхо­вена я вичитав, що в основі творчості має бути радість. І як це зворушливо читати таке зізнання від композитора, ураженого глухотою і приреченого на глибоку самотність. Але як багато ва­жить випромінювання радості від кожної життєтворчої діяльності. А воно у Тебе, Маринко, є.

Твої спостереження іскряться, яскравіють деталями, які запам’ятовуються. Ну, наприклад, Сіркова «усмішка», прикрашена гостренькими зубками. А й справді. Мене кілька разів у житті кусав пес. І за руку, і за ногу. І я тую «усмішку» пам’ятаю. Але написала Ти. Або – «шаблезубий сторож». Або ж – усі ті «лан­цюжки, защіпки та заслінки у воротях».

А знаєш, Маринко, про віщо я подумав. Якби Ти продовжила серію своїх перевтілень. І написала про різні людські заняття. Ну, наприклад, як вирощувати квіти, насаджувати сад, висівати ліс, бути вихователькою у дитсадочку… А напиши, як дівчинка переносила мішок на току, сапувала буряки, де треба було устигати через силу за усіма, бо відстанеш, і тебе викинуть із гурту, як со­лодко спати, укрившись восени гичкою… Побудь нянею чи ким там в онкологічній клініці… Знаєш, Маринко, якось із радіо я слухав вірші одного польського поета про те, як цілковито приречений з любов’ю доглядає на балконі в онкологічнім шпиталі квіти. І це звучало зворушливо.

Понаписуй про все те, Маринко. І Твої труди, Твоя прозір­ливість винагородяться. Це буде мудра і світла книга, оперта на факти, життя, але і художня. І це буде гімн життю! У тебе є спо­стереження, і нехай Тебе завжди супроводжує правда і відвертість! Але щоби Ти завжди пам’ятала, що поетичне і політичне не узгоджуються і не поєднуються.

Пиши мені. Я радію кожному Твоєму слову. Бо я Тебе дуже і дуже люблю А іще – я з радістю зустрічаю кожне талановите слово.

Я сумую за Тобою. Я вже збираюся в дорогу. Але зима затримується. Ізнов обіцяли заметілі. Я боюсь не так холоду, як води і ковзькості. Сподіваюсь, десь після дванадцятого і вирушу в дорогу. Хіба й до тих пір зима не відпустить. А як у Тебе буде можливість, то приїжджай а будь-коли. Я завжди чекаю Тебе по-справжньому.

Пишу, але дуже поволі. 1-2 сторінки в день.

Обнімаю, і дуже-дуже люблю Тебе, Маринко! І нехай оберігає Тебе Господь!



Н.

Добрий день, дорога Маринко, мій золотий весняний квіте!
Сердечно дякую за Твого листа. Твої захоплені весняні пере­живання і моїм настроям імпонують. Як я люблю зустрічати весну на хуторі, коли і поле, і річка, і ліс, і сама весна на високій видноті. І все-таки я там не самотній. Мене завжди радо зустрічають мої давні друзі – птахи. І вітають мене, і творять такі чудесні симфонії. І перші квіточки по взгір’ю мати-й-мачухи також вітаються зо мною. А потому купавниця, калюжниця – латаття жовте на сіно­жатці очі мої аж бере. А за клунею на осонні розлігся великий їжак. Голчастий кожушок на нім вицвілий до змутнілої потерухи. Перезимував у потерусі в клуні. Очко одне розплющив – от і привіталися.

Але прикрий випадок не дозволив усього того цієї весни переживати у натурі. Я переживав усе те уявно, весну уявно переживав крізь дуже неприємний біль. Але я знав, що за мною на хуторі сумують і мої вірні друзі – птахи, їжаки, джмелі, квіти і дерева. Вони чекають мене і подивовуються, чому мене так довго нема.

Одразу після травми серед моїх знакомців не знайшлася людина, яка би викликала, за мій рахунок викликала машину і спровадила у травмпункт. А звідти мене спровадили б у лікарню. Я чомусь певен, що там є перелом. У лікарні вихід був би кращий. Сам я цього зробити не міг тоді. І права рука не випростувалась.

У екстремальній ситуації людина дуже загострено відчуває присутність у світі Творця. І я пригадував стрічу у Свято­шинсь­кому Домі молитви із американським астронавтом Джеймсом Ірвінгом у 1988 році. Як розповідав він про свій політ на Місяць і яким бачився йому Місяць зблизька, а земля із далечини. Одна пустельність. І коли він став відлітати, то щось сталося із управ­лінням. І подумав тоді Джеймс Ірвінг: «Якщо і доведеться зоста­тися мені серед цієї білої світової пустельності, то з ким?» – «Із Богом!» – одразу думка перебігла.

По якімсь році потому я під вечір стомлений повернувся у своє київське помешкання тоді іще на Сирці, увімкнув радіо. Передавали новини. На 61-му році життя від серцевого нападу помер американський астронавт Джеймс Ірвінг.

І я згадав тую стрічу у Святошинському Домі молитви.

Дорога Маринко! А чому Тебе і направду невтримно кортить шукати моральні, естетичні й інші цінності серед наших бізнес­ме­нів і політиків, тобто у середовищі, де ці поняття просто відсутні.

Я протягом усього свого життя шукав і шукаю моральні й естетичні цінності також серед людей зневажених суспільством і долею, серед відторгнутих, але як вони у своєму відторгненні зо­ста­ються людьми і кожним своїм кроком потверджують високі цінності буття.

Недавно у дитячому кінотеатрі безкоштовно я дивився фільм із 60-х років минулого століття. Дівчина із Владивостока їде у призахідний край до свого друга. І дає телеграму «Виїжджаю
20 червня». А 22-го почалася війна. Аж під глибоку осінь вона добувається до дому свого друга. Але уже скрізь бомбування, і сіється смерть. У домі поселяються совецькі вояки. Вона помагає їм – пере, санітарка і т. д. Німецькі налети, ізнов смерть. Будинок двигтить. У середовищі вояків і медсестер уже знецінена любов. Із неї сміються. Але вона на тім стоїть, що людина незамінна. І зостається вірною не тільки своєму другові, а і його домові. Її хочуть винести із цього пекла, щоб порятувати її життя. Але вона не дається. Із дому не піде. Та стається так, що німці відходять. І ось вона сама у спокої у прибранім уже помешканні. І раптом дзвінок. Один довгий. Вона насторожено очікувально прислу­хається. А у них із другом була домовленість: два дзвінки у квартиру – довгі, один – короткий. Вона прислухається. Другий дзвінок – довгий. Третій – короткий. Кінець фільму.

Коли виходили, а це усі літні люди, то ремствували: чому не показано його лице. А я подумав: «Хіба це так важливо. Головне ж – ми забачили її лице – лице любові». Інші ще ремствували: «Всё это неправда! Разве такое бывает?!» І я ізнов подумав: «Сучасні телевізійні бойовики і в старшого покоління уже вибили уявлення про велику ідеалістичну любов».

Сценарій цього фільму написав Олександр Галич, поет, дисидент. Він помер уже дуже давно. І здається, в Парижі.

Прекрасне минуле – і як нагадування, і як відкриття.

Дорога Маринко! А іще недавно, коли біль діставав мене сильно, я прочитав цікаву книжку «Оптинские старцы». Це про Оптинську пустинь у Калузькій області, про уславлений мо­настир. Там перебували у ХІХ столітті великі прозорливці, ясно­видці, яким Бог одкрив проглядувати час, події, людські лиця. Де­котрі із них передбачали російську революцію і криваві події, що за нею слідували.

В Оптинській пустині перебували Лев Толстой, Микола Гоголь й інші видатні особистості. Старці забачили у Толстого пульсування гордині.

Цікава виразна картина, як Гоголь із Максимовичем від­відували Оптинь. До монастиря вони два кілометри ішли пішки як і належиться, як подобає прочанам. По дорозі вони зустрінули малу дівчинку, яка несла кошик суниць. Вони запропонували дівчинці купити у неї ягоди. Але вона грошей не взяла, сказала: «Как можно брать деньги со странных людей». Себто із «стран­ников», мандрованих.

Гоголю в Оптині дуже подобалось. Ізгадав я. Що і Чехов, сидячи якось у монастирському дворику, чудувався, як же там і прекрасно.

Тепер читаю також «Дон Кіхота» у незрівнянному перекладі українською Миколи Лукаша. Одна насолода – тільки цей перек­лад великого Майстра. А й одчайдушна мрія світова Дон Кіхотова як на серце діє й одстороняє його од жорсткої реальності. Це світова книга. Уже живе цілі століття, і скільки іще століть житиме. Завжди, допоки і люди, і світ іще перебуватимуть.

Часто, дуже часто, а особливо після цієї тяжкої травми, що поставила мене у майже цілковите відторгнення, я заломлююсь у вірі в сучасну людину і в сучасну ситуацію. Але знову десь серед велелюддя побачу лице із печаттю, із знаком істини. І подумаю, допоки іще зустрічаються ці світильники, ці хранителі вогню, сей світ іще перебуде і має перспективу.

Моя ненасаджена, ненасіяна, незбута грядка, городчик мій незбутий ридає. А насіння серед міських мурів у шухляді за ним ізсохло тужить.

Але нічого, ось трохи іще погамується мій біль, дозволить Господь, і в червні вирушу я в дорогу, попрошу школярів, щоби грядку скопали, і якось помалу посіється щось, посадиться. І як сходитиме городець, то зрадніє серце моє. І, може, іще співатиме крізь ніч мені соловейко.

У людей городи в пору дозрівання, в пору зрілості уступлять, а мій зелено молодітиме, хоча осінь може перебити його дозрі­вання. І зостанеться мій городчик вічно зеленим і молодим.

Ах, як я люблю поезію отих вічно молодих – і Лермонтова, і Шандора Петефі, і Василя Симоненка, і Максима Богдановича. Й таке відчуття кладеться на серце, що їхня незбутість перетри­ватиме вічно. Таку силу, таке могутнє випромінювання посилає у світ дочасно обірване слово.

Уранці прогулюватись мені добре. Людей майже немає. А увечері повно людей. І біля історичного музею, і на Володи­мирській гірці. Там, де Ти по сходах униз відійшла була, там увечері повно молоді – не пройти, хіппі. У ніздрі, в бороді в кожного кіль­ця залізні повпихувані. Вони бувають агресивні.

Увечері на Володимирській гірці також не пройти – стільки людей, і з дітьми також. І ось раптом на залюднену алейку ври­ваються на велосипедах троє підлітків. Без рук їдуть, руки вгору підняті. Проїхали ці, як раптом п’ятеро мотоциклистів на високій швидкості вриваються у товпу – і товпа шарахається усебіч, хто куди. Такі у нас звичаї. Не дуже веселі.

А все-таки найважніше і найважче при зміні ситуації – зми­ритися із новою ситуацією, увійти в неї. І думку не відкидати, що те, що сталося іще не найгірший варіант. Тут основа нашого зем­ного перетривання. Але тільки правдивий шлях покладе на наше серце справжнє заспокоєння.

Бажаю Тобі, Маринко, успіху у Львові.

Обнімаю, люблю Тебе дуже.

Пиши.

1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   29


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка