Віктор Савченко діти мардука



Сторінка9/30
Дата конвертації05.05.2016
Розмір5.17 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   30

РОЗДІЛ 3


 

Так я міркував, спостерігаючи у вікно трамвая, який віз мене до сестри. Праворуч були промислові підприємства, що межували з берегом моря, ліворуч — житлові будинки старої Одеси, зведені з пиляного ракушняка, що його колись добували в катакомбах. Трамвайну колію відділяла від заводських будівель автомагістраль, на якій зі швидкістю торпед проносилися автомобілі. Трамвай зупинився на перехресті тієї вулиці, що вела до Куяльника. Раптом я помітив знайому машину, що спинилася перед світлофором. У ній сиділи Бакс і Рита. Коли ж машина рушила на зелене світло, то я завважив на задньому сидінні й Лікаря. Отже, мене переслідували. Напевне, їм треба було знати про мене все, щоб вийти на замовника, який, з усього, був анонімний. Скоріше за все, про виконання акції домовлялися по телефону. Гроші і шприц підкинули в машину або ж надіслали поштою. Це був справді диявольський план. До замовника можна було підступитися тільки з боку посередника, котрий вивів на четвірку виконавців, або ж з боку жертви, себто мене. Тим часом трамвай рушив на зелене, зірвався з місця й білий легковик. Якщо це співпадіння, що автомобіль з бандитами їхав у тому ж напрямку, що й я, то вже на наступному світлофорі його не мусило б бути. Він мав загубитися в потоці авто, оскільки його швидкість перевищувала швидкість трамвая що найменше удвічі. Та на зупинці Лузанівського пляжу я знову його помітив. Щоб переконатися, що це не випадковість, треба було вийти; я зробив те в останній момент перед закриттям дверей. Я був не останній, хто покинув трамвай. Із задніх дверей, уже майже на ходу, вискочив Ксилантій. Мені коштувало чималих зусиль якнайприродніше попрямувати до лотка, де продавали фрукти. Ксилантій не ховався. Він був переконаний, що я його не впізнаю. Це був вищий за середній зріст чолов’яга з обличчям, на якому не затримується погляд. Втім, характерною його ознакою були відстовбурчені вуха, як у одного хлоп’яка з мого дитинства. Поки я стояв у черзі за черешнями, він купив і з апетитом з’їв чебурек та випив пляшку пива. З усього, він був у доброму гуморі, якщо не сказати щасливий. Йому гріла душу тисяча доларів, що лежала в накладній кишені безрукавки. Він сидів на лавці біля газетного кіоска і вдавав, що розглядає жінок у коротеньких спідничках, які поверталися з пляжу. Спостерігаючи крадькома за Ксилантієм, я водночас гарячково перебирав у пам’яті можливі способи спекатися «хвоста». Бандити не мусять знати, де живе моя сестра. Підійшла черга і я замовив кілограм черешень. Несподівано для самого себе підійшов до лавки, де сидів «хвіст». Підносячи до рота ягода за ягодою, я вдавав заглибленого у власні проблеми. Я й справді напружено думав над двома способами втечі. Перший — піти на пляж і там спробувати розчинитись у масі оголених тіл, другий — узяти маршрутку, яка їхала на Бочарівський базар, де було б нескладно загубитися в багатолюдді. — Ма’ть, не зовсім ще спілі? — озвався Ксилантій, кивнувши на черешні. Від нього війнуло чебуреком і пивом. Я простягнув йому кульок. — Пригощайся, — запросив. На мить він завагався. На лиці навіть майнула ніяковість. — Та ні, дякую. — По хвилі додав: — Ловко тут! — Ага, — погодився я. Ксилантій підвівся й подався до лотка. За хвилину повернувся з двома пляшками пива. Одну простягнув мені. Я показав на виразки на обличчі, мовляв, не можна. — А що то в тебе? — поцікавився він. — Те, що іноді на губі висипає — лихоманка. Тільки значно гірше. — От зараза! — поспівчував Ксилантій. — А воно не передається? — Ні. — І чим ти його лікуєш? — Пробував гряззю на Куяльнику… Та щось мені зле стало. Опинився в лікарні. Пам’ятаю тільки, що сів у червоний легковик. Пляшка в руках Ксилантія вкрилася крапельками сконденсованої вологи. Він цмулив великими ковтками, цокаючи рідкими зубами об скло. — У-у-у! — заревів від задоволення, коли пляшка вже була порожня. — Правильно кажуть, що пива багато не буває. — Він простягнув руку по другу пляшку, а тоді, немовби схаменувшись, сказав: — Може, передумаєш? І оскільки я відмовився, підніс її до рота. Цього разу відпивав маленькими ковтками. — Я маю знайомого лікаря, — озвався, — який лікує все — від грибка на ногах до пташиної хвороби. Можу познайомити. — Що це таке — пташина хвороба? — поцікавився я. — Три пера… — оскірився Ксилантій. — А-а-а… Я дивився на бандита, а бачив обличчя хлопчини з мого дитинства — задерикувате, але не агресивне. Лиця самого ж Ксилантія не розпізнавав. Воно було немовби сховане за маскою. «Що воно таке? — подумав я. — Це властивість моєї психіки — накладати аналог обличчя з пам’яті на лице незнайомої людини, чи це властивість Ксилантія — бути невидимцем? — Ну, то як? — подав голос сусід по лавці. — Ти про Лікаря? — Так. — Та ні. Я сьогодні геть виснажений. Це ж треба кудись їхати… — Не треба. Він працює тут поблизу, на медпункті. З протилежного боку дороги. «Зараз скаже, що приведе його сюди», — подумав я. Так і сталося. Ксилантій запропонував почекати. Спостерігаючи за його нескладною постаттю, що віддалялася, я вагався — втікати чи дочекатися. Перший імпульс «зробити ноги» змінився цікавістю, адже з розмови з виконавцем акції я міг дещо дізнатися. До того ж для них я не являв загрози як свідок акції, а відтак мені нічого було боятися. Вони не забарились. Лікар був нижчий від Ксилантія, але мав спортивну постать і обличчя інтелігента. — Познайомся, Костю з… — Ксилантій подивився на мене запитально. Я подав руку й назвався, пам’ятаючи, що вони тримали в руках моє посвідчення. Костя без зайвих церемоній став оглядати лице. Навіть торкнувся пальцем найбільшої виразки. По часі сказав: — Схоже на… лишай. Давно воно в тебе? — Місяць, — відказав я. — Це вірусна інфекція, — коментував Лікар. — Де ти її підхопив? Подав голос Ксилантій: — Ти ж казав, що воно не заразне… Костя подивився на нього суворо і той прикусив язик. — Застудив третинний нерв, — сказав я. — По нерву, як бачиш, воно й пішло. Лікарка сказала, що це герпес. — Авжеж герпес, — погодився Костя. — Різновид лишая. Але самої тільки застуди для нього замало. Він спалахує, коли організм раптом втрачає імунітет щодо герпетичної вірусної інфекції. Я був дещо спантеличений професійною лексикою бандита. — А, може, це вроки? — раптом вихопилося в мене. Костя не квапився з відповіддю. Нарешті сказав: — Таке можливе… З усього він співставляв усе побачене й почуте з тою «мокрухою», в яку його хтось хотів утягти. Він розумів, що сьогодні мала статися друга спроба мене вбити — цього разу його руками. Раптом запитав: — Ворогів маєш? — Явних ні. А потаємних… — Я завагався. — Спробуй довідатися, де друг, а де ворог. А тільки як це стосується моєї хвороби? На мить Костя завагався, а тоді мовив: — Ти ж казав про вроки… Є такі глазливі падли — зурочать кого завгодно. — Авжеж, — озвався Ксилантій. — Он Бакса зурочили й він мандавошок прихопив. Костя поблажливо посміхнувся. — Таку хворобу як у тебе, — сказав він, — може спровокувати як справді застуда, так і отрута. Ну, якщо в організм потрапить препарат, який виведе з ладу, бодай на короткий час, імунну систему. Тоді віруси, які є в кожної людини, але перебувають у пригніченому стані, активізуються. Це щось схоже на революцію в суспільстві… Мені варто було великих зусиль, щоб не виказати подиву. Адже це говорив бандит, який за чиїмось завданням мав укоротити мені віку. І казав не задля того, щоб здивувати знаннями з медицини, а щоб довідатися про мотиви злочинного завдання, яке могло призвести його до довічного ув’язнення. А мотиви вже могли б вивести й на замовника. Я поцікавився: — Ти що, токсиколог? — Певною мірою, — відказав Костя. — То що ти думаєш про чийсь намір звести тебе в могилу? Я прислухався до свого звіра-охоронця. Але не завважив навіть його присутності. Тоді показав на кульок з черешнями, що лежав на лавці між нами. Та Костя відмовився, сказавши що ягодам ще треба було б повисіти на дереві. Якимось шостим чуттям він уловив мою нерішучість. — Ксилантію, — раптом звернувся до товариша, — принеси пива. Е-е, і солоних горішків… Коли Ксилантій відійшов, я оповів про свою пригоду в поїзді. Не приховав і свого враження від пасажира, який нагадував зомбі. Костя спохмурнів. Якийсь час він розмірковував, а тоді озвався: — Щось дивне коїться останнім часом. Недавно газета писала про людей, які з’являються невідомо звідки, не маючи ні документів при собі, ні житла. За всіма ознаками це люди з не такого вже й далекого минулого. Хтось їх немовби воскресає. Журналіст писав, що таке помічали зокрема в Луганську, неподалік Полтави, у Севастополі, на Харківщині тощо. Усі вони якісь дивні, немовби накачані наркотиками чи зомбовані. Я вже хотів був оповісти про кілера, який прийшов по мене на Куяльницький лиман, та в цей час з’явився Ксилантій з трьома пляшками пива й пакетиком горішків. Одну пляшку дав товаришеві, другу простягнув мені. На мою відмову Костя сказав, щоб я не вигадував. Герпес не та хвороба, яка ускладнюється від спиртного. — Посидимо, погомонимо нє за падло… — мовив Ксилантій, розвалившись на лаві поруч зі мною. Якийсь час пили мовчки. Було чутно як хрупають горішки на зубах у Ксилантія. — Те, що ти оповів, справді схоже на вроки, — озвався Костя. — Але той, хто з тобою те зробив, був лише виконавцем. Я подивився на нього, вдавши здивованого. — Ти став комусь поперек дороги. — По миті додав: — Комусь дуже крутому. — З чого ти взяв, що я комусь наступив на мозоль? Я собі тихо-мирно… — Авжеж… На тих, хто живе тихо-мирно, кілерів не насилають. Та ще таких, що вбивають поглядом. — Це ти — щось із області фантастики. Кому я потрібен? — Не вдавай із себе безневинного, — сказав Костя. Я підвівся й, сягнувши рукою в задню кишеню штанів, де лежав мобільник і гроші, сказав: — Мені вже пора. Я тобі щось винен за консультацію? — Та яка там консультація? Але якщо хочеш позбутися отих струпів на виді, то я тобі допоможу. На жаль, не можу дати поки що свій телефон. Залиш мені свій і я десь за день-два потелефоную. Тоді й здибаємося. Я вже хотів був назвати набір цифр, які перші спадуть на думку, та раптом відчув, що в мені ожив звір. Десь неподалік був темний. Від трамвайної зупинки назустріч тим, хто залишав пляж, по широкому хіднику поволі рухався пікап-сміттєвоз. Він спинявся біля урни, з нього виходили двоє в червоних жилетках на голе тіло, випорожняли в кузов сміття і, попідмітавши довкола, знову сідали в машину. Вони були метрах у двостах від нас. Звір у мені не просто зіпнувся на ноги — він казився, готовий покинути тіло. Це були ті ж самі люди, на тій самій машині, що і в садку біля Пересипського мосту, здається, він має назву Херсонський сквер. Поза сумнівом, вони бачили, як біля третього стовпа в означений час зупинилося червоне авто, трохи постояло там і, залишивши одного з пасажирів, від’їхало. Перегодя того, кого залишили, забрала біла машина. З відстані, на якій перебували Сміттярі, навряд чи можна було розпізнати обличчя людей у салоні легковика. Сміттярі контролювали виконання завдання. Якби бандити залишили моє безживне тіло в умовленому місці, то на цьому акція, напевне, була б завершена і до виконавців не було б питань. А оскільки цього не сталося, то замовник наказав своїм людям з’ясувати, у чім річ. Отож вони пустилися по сліду машини, яка підібрала Костю. Якщо червоне око світлофора не відсікло Сміттярів від виконавців, то вони мусили б бачити й те, як моє безживне тіло тягли в лікарню двоє здоровил. Логіка подій для Сміттярів тоді була б така. Виконавці, не дочекавшись того, хто мав би забрати моє тіло, відвезли мене в лікарню. З усього, Сміттярі того не бачили, а відтак вважали, що я, ні — моє тіло перебуває у бандитів. Замовникові ж треба було переконатися, що я мертвий. Тим часом Костя витяг ручку і приготував свою долоню замість записника. І тут, несподівано навіть для себе, я продиктував номер свого мобільного телефону. — Піду освіжуся, — сказав я. — Може, хоч вода зніме з мого тіла слабкість… Костя кинув навздогін, щоб я очікував його дзвінка. — Е-е, а черешні!? — погукав Ксилантій. Я махнув рукою, мовляв, забери собі. Увесь час я не випускав з виду Сміттярів. Якби не червоні жилетки, то їх у потоці людей, не так просто було б і помітити. Що далі я відходив, то звір у мені вгамовувався. Тим часом пікап уже зупинився в півсотні кроків від моїх нових «друзів». «Зараз Ксилантій піде по пиво», — подумалося мені. Той і справді підвівся й попрямував до лотка. «А зараз пікап під’їде до лави, де сидить Костя», — майнуло в голові. І тут я зрозумів, що це не мої думки, це думав звір у мені. Один із Сміттярів сів за кермо, а другий, тримаючи в руці якийсь предмет, попрямував слідом за пікапом до урни, яка стояла поряд з лавою, де сидів Костя. Вони рухалися з однаковою швидкістю. Раптом я згадав про мобільний телефон, у який було вмонтовано відеокамеру. Хоч я й перебував від Лікаря метрів за двадцять, але на дисплеї чітко карбувалася вся композиція, яку час від часу заступали спини пляжників, що покидали берег. Машина дедалі збочувала до лави. «Зараз пікап заступить Костю від людей, а Сміттяр молосне його арматуриною по голові», — донеслася до мене думка. «Молосне, якщо я тебе не випущу на волю», — це вже думав я, звертаючись до звіра. Пікап справді спинився біля самої лавки з Костею тієї миті, коли біля неї уже стояв Сміттяр. На мить здалося, що я щось прочинив у собі і від мене відділилася чорна тінь, видима тільки мені одному. Вона майнула миттєво, як думка. Чоловік у червоній жилетці, який уже заніс арматурину для удару, раптом упав, неприродно виструнчившись. Мені здалося навіть, що я почув, як дзенькнув об асфальт шматок арматури. Тієї ж миті у мою свідомість немовби щось увійшло. Звіра в собі я вже не відчував. Отже, з двох Сміттярів темним був той, що лежав біля лави. Лікар, почувши звук удару металу об асфальт і уздрівши непритомного чоловіка, підхопився. Реакції його можна було позаздрити. Він у мить зметикував у чім річ. Прочинив дверці пікапа, які були в якихось півметра від нього, виволік водія і торохнув його головою об лавку. Він розправився з ним швидко і професійно, як гицель з бродячим собакою. Хоч довкола було чимало пляжників, але ніхто того не завважив. Машина-бо заступала лаву від поглядів. Без сумніву, Костя бачив цих двох у червоних жилетках, коли очікував замовника біля стовпа. От тільки як він зможе пояснити, що чоловік, який замахнувся на нього металевим прутом, раптом упав як підкошений? Ксилантій повертався з пивом, ні про що не здогадуючись, та уздрівши двох нерухомих у червоних жилетках, вкляк на місці. За командою Кості вони примостили непритомного водія сидіти на лавці, знявши з нього жилетку і поклавши поряд півдесятка пляшок з-під пива. Нападника ж втягнули в кабіну. Тоді Костя сів за кермо, а Ксилантій — з протилежного боку, обіч полоненого. Пікап розвернувся і поволі поїхав у бік траси. Як свідчив таймер на дисплеї, вся подія зайняла одну хвилину і двадцять секунд. Було зрозуміло, що забрали вони головну дійову особу, сподіваючись через неї вийти на замовника. Звісно, їм було невтямки, що їхній полонений — темний, і, отже, являв велику загрозу. У мене навіть з’явилося до них співчуття. Та водночас я подумав і про себе. Замовник-бо шукатиме нового виконавця. Не сьогодні — завтра… Це може бути як той, хто вбиває поглядом, так і звичайний кілер. Втім, для них прийнятніше було б, якби я помер від якоїсь хвороби, так би мовити, природним шляхом. Адже будь-який натяк на насильницьку смерть негайно приверне увагу читачів до моїх книг езотерики. Не даремно багато людей, прочитавши їх, питали: а тобі не страшно? Тоді моя смерть досягне протилежного ефекту. Про мої дешифрування пророцтв знатимуть не тільки ті, хто тягнеться до таємниць духовності, а й люди, які живуть іншими клопотами. А це означає, що втілювати свої крутійські наміри темним астрального світу і їхнім земним агентам буде дуже складно. Я прислухався до свого звіра-охоронця, сподіваючись «почути» від нього якесь передбачення, але він мовчав. Його ніби й не було в мені. Він давався взнаки лише в одному випадку, коли виникала загроза від темного, незалежно від того, де я перебував — у земному світі чи на межі сну й Темного сателіта. Колись я читав, що деякі тварини, зокрема леви, наділені здатністю бачити найближче майбутнє. Звір у мені також має цю властивість. Я так думав, бо хотів знайти відповіді на два питання. Перше: чи темний справді тільки втратив свідомість, а чи вже мертвий? Друге: як мені бути з тим Сміттярем, що сидів непритомний на лавці? Підійти й, коли він отямиться, спробувати в нього про щось довідатися. Навряд чи він знав мене в обличчя — темні не втаємничують не темних. Та я запізнився. Сміттяр раптом підвівся, роззирнувся й, похитуючись, попрошкував у бік траси. Моя сестра, яка давно вже розлучилася з чоловіком, тепер жила на вулиці Лесі Українки, всього за кілька зупинок трамвая від Лузанівського пляжу. Але я не пішов на зупинку, а заплатив за ліжник і, вибравши місце біля води, роздягся. Моїм наміром було не стільки купання, скільки пересвідчитися, що за мною не стежать. Було вже далеко за полудень і пляж залишали сотні людей. Я поплескався у воді з півгодини, а тоді, не завваживши нічого підозрілого, взяв одяг і подався берегом до самого краю пляжу, а там, перелізши через паркан, одягнувся й пішов через посадку, у бік траси. Я усвідомлював, що криюся не від тих, хто наслав на мене кілерів. Ті, напевне, знали, де я спинився, а відтак під’їзд у будинку моєї сестри перебував у них під контролем. Я не був переконаний, що за мною назирці не йде Бакс. І хоч він загрози не являв, але виводити цю компанію на помешкання, де я оселився, було б небезпечно для сестри. Теленькнув телефон. Дзвонив Костя: — Як тобі це вдалося? — поцікавився він. — Ти про що? — Оглушити двірника. — Якого двірника? Про що ти!? — Ну, прибиральника, Сміттяра… — Поясни, у чім річ, — зажадав я. — Знаєш, у чому різниця між придурком і хитруном? У тому, що придурок усе життя тільки те й робить, що вдає з себе мудрого. Хитрун же навпаки — переконує всіх у тому, що він проста й відкрита людина. Ну, в розмовах, у манерах… — Це твої власні спостереження чи ти десь вичитав? — поцікавився я не без іронії в голосі. — Поясни, будь ласка? На тому боці помовчали. Тоді Костя почав зовсім в іншому тоні: — Бачиш, сталося щось дуже дивне… Якби не це диво, я б уже, напевне, склеїв ласти. Ну, загнувся б, розумієш? — Тобто ти вже був би мертвий? — висловив я припущення. — От-от… За якусь хвилину, після того як ти пішов, на мене напали. Двоє прибиральників сміття, на алеї, де я сидів і очікував Ксилантія, що пішов по пиво… — Ти перед ними чимось завинив? — поцікавився я. — Ні. Я їх не знаю. Один — шофер сміттєвоза підвів машину упритул до лавки, де я сидів, аби затулити мене від людей, що йшли алеєю, а другий мав порішити мене шматком арматури. — І що йому завадило? Ти його вчасно помітив? — У тому то й загадка — фрайєр утратив свідомість у той момент, коли збирався вколошкати мене прутом. — І де він тепер? — Ти що, й справді нічого не бачив? — здивовано мовив Костя. — Авжеж. Де лавка, на якій ти сидів, а де пляж… Ти з’ясував хто вони? Ну, ті, що хотіли тебе вбити? — З’ясую, — впевнено сказав Костя. — Одного ми взяли… — він повагався. — Розколеться, падла тьоплая. — Що за лексика! — дорікнув я. — Ти ж давав клятву Гіппократа… — Там, у клятві, не йдеться про те, що не можна по «фені» ботать, — з іронією завважив Лікар. — А-а… У грі, яку вів Костя, мені було відведено роль боввана, «піджака», людини, яка ні про що не здогадується. Його ж четвірці — роль ведучих. Але після нападу Сміттярів четвірка розгубилася. Сталося те, чого звичайною логікою не поясниш. Напевне, вони вважали, що самі стали об’єктом «зачистки» і їх усіх чотирьох мали прибрати. Але, на мою думку, замовник прагнув тільки одного — знати чи я мертвий. Костю вони хотіли, скоріше за все, оглушити, а тоді викрасти… Тепер він був переконаний, що вплутався у справді страшну історію. Як людина, з усього видно, освічена, Лікар розумів, що вийти на стежку, яка привела б до тих, хто їх збирався підставити під «мокруху», а тепер убити, можна було тільки з моєю допомогою. Мабуть, він не з тих, хто втягується в боротьбу з наслідками, а прагнув з’ясувати причину. Знав би тільки «лікар», яка вона — та причина… — Як ти дивишся, щоб нам десь зустрітися? — раптом запропонував він. Виходить, ми з ним думали про те ж саме. — Прямо зараз? — Так. — З якої нагоди? — поцікавився я. — У тебе що, з’явилися ліки від моєї болячки? — Ні. Ліки я завтра роздобуду. Хотів з тобою про дещо порадитися. — Щодо нападу на тебе Сміттярів? Який з мене порадник? Краще поміркуй над тим, кому ти насолив. Раптом Костя сказав: — Це має відношення й до тебе. — До мене?! — удав я здивованого. — Не вигадуй, друже. То ваші розборки. Я там опинився цілком випадково. — Справді, випадково. А тільки випадковість — це деталь якоїсь, невідомої тобі, закономірності. На мить здалося, що це сказав я сам. Таке мені не раз спадало на думку під час дослідження пророчих текстів. Бувало, окремі історичні події, на перший погляд ніяк не пов’язані одна з одною, раптом вишиковувалися в чіткий логічний ланцюг. Надто це проявилося у пророцтві про сон Вавилонського царя Навуходоносора, що в «Книзі пророка Даниїла». — Де зараз той, що підняв на тебе руку? — поцікавився я. — Ломаку! — поправив Костя. — У надійному місці. — Здав би ти його краще в міліцію. — І що я там скажу? Що цей півень у той момент, коли хотів торохнути мене по голові, раптом зомлів? Та його негайно випустять, а мене заберуть. До речі, на його пиці — жодної подряпини. Він просто знепритомнів, та й годі. — Дивно, — сказав я. — А куди подівся той, що був у машині? — Оповім при зустрічі. Раптом мені захотілося попередити ватажка четвірки пройдисвітів про те, що в них у руках дуже небезпечний тип — людина без табутивного бар’єру, який і бровою не поведе перед тим, як вкоротити комусь віку. Але ж як це зробити, не висвітившись? — З твоїх слів виходить, — озвався я, — що він тебе хотів оглушити, та раптом знепритомнів? — Авжеж. Тільки не оглушити, а вбити. У нього була двадцятиміліметрова в діаметрі арматурина. — А зашкодив йому я? — У словах моїх вчувалася іронія. Костя довгенько не озивався. — Послухай, — нарешті подав голос, — ти щось казав про кента, котрий наслав на тебе хворобу в поїзді… Хід думки такий: ти також належиш до тої породи людей. І, отже, завадив йому мене вколошкати саме ти. Тільки не бреши, що нічого не бачив. — Я справді нічого не бачив. Чому б тобі, як лікареві, не припустити, що в нападника у мить, коли він заніс над тобою прут, потьмарилося в голові. Ну, наприклад, щось з’їв перед тим… Або мав справу з якимсь отруйним сміттям. Сам знаєш, яка зараз екологія… Те, що так сталося — співпадіння, але не така вже й дивина. Воно свідчить, що над тобою розпросторив своє біле крило твій ангел. На тому кінці довго не озивалися. Моя логіка, мабуть, упала в підживлений ґрунт. — Таке мені в голову не приходило, — промовив Костя. — І хоч я не вірю в біле крило ангела, але припустити щось подібне можу. То як ти дивишся на те, щоб нам зустрітися? — Сьогодні не вийде. Але якщо ти потелефонуєш завтра, то поміркуємо над твоєю пропозицією. — Гаразд, — сказав Костя і відключив зв’язок.  

РОЗДІЛ 4


 

У двір між будинками, в одному з яких мешкала моя сестра, я заходив з протилежного від основної магістралі боку. А до того ж з трамвая вийшов на одну зупинку раніше. Якийсь час походжав віддалік, та, зрештою, не завваживши нічого підозрілого, попрямував до сестриного під’їзду. Хоча відсутність видимого «хвоста» нічого не означала. Потуга, що насилала на мене кілерів, напевне мала у своєму арсеналі, крім традиційного підслуховування телефонних розмов, принципово відмінні засоби стеження, наприклад, можливості чорних магів. Хоча в цьому я не був переконаний, бо якщо їм було все відомо, то нащо тоді насилати на Костю Сміттярів? Мені, вже вкотре, прийшли на пам’ять слова мого покійного друга Михайла Гринька: «Не бійся їх. Вони не всемогутні». На столі я знайшов записку, в якій сестра повідомляла, що після роботи поїде до доньки, котра мешкала в центрі, і що вечеря — у холодильнику. Сигнал мобільника застав мене у ванні. Я зметикував, що це знову Костя. Втім, дзвонити міг будь-хто, як з Одеси, так і з Києва або з мого міста. Коли після ванни, де я не стільки змивав із себе сіль лиману, скільки — рештки невидимого «павутиння», з якого щойно виборсався, я глянув на дисплей мобільного телефону, то завважив, що то був той самий номер, що й перед тим, за сумою цифр схожий на міський. Оскільки в Одесі номера мого мобільника ніхто не знав, то, з усього, це таки озивався Костя. А дзвонив він, скоріше за все з автомата. Він знав, що номер його телефону відіб’ється в пам’яті мого мобільника. Хоч як кортіло довідатися, в чому річ, але я вирішив і надалі вдавати з себе байдужого до «чужих» проблем. Потелефонував моєму літературному колезі Олексі Різниченку. Там довго не відповідали. Я вже збирався відключитись, та раптом на тому боці зняли трубку. — Алло, слухаю… — почувся голос Олекси. Довідавшись, що це я, він зрадів. — Коли приїдеш? — запитав. — Ти не забув про синонімічний словник? — Не забув. — відказав я. — Він у мене в сумці. — А коли до нас прибудеш? — Та я вже тут. Колега висловив подив, а тоді запитав, чи не хочу я завітати до нього в гості. Прикинувши, що мої виразки затягне десь аж через тиждень, я сказав, що дам знати про це по телефону. — Проблеми зі здоров’ям, — пояснив йому. — Он як… Якась напасть на письменників. Він сказав, що сьогодні відзначали сорок днів по смерті одного з чільних прозаїків Одеської письменницької організації. У зв’язку з цим Олекса прийшов напідпитку й ліг відпочити, через те довго й не озивався на мій телефонний дзвінок. — Уявляєш, — мовив він, — ховали другого травня, коли у багатьох ще був святковий настрій. «Отже, помер письменник тридцятого квітня, скоріше за все в ніч на перше травня…» — подумав я, відчуваючи як у мене починають терпнути ноги. Він ще про щось казав, але я немовби відключився. Повідомлення про те, що колега наш помер у переддень Вальпургієвого свята, мене приголомшило. Отже, одним із тих, кого несли на «гору Броккен» до жертівника був і цей чоловік. Його таки принесли в жертву. А на мене досі полюють. Поступово я став отямлюватися. — … А у Львові скільки наших людей повимирало… — долинуло до моєї свідомості. — І якби тільки старі. А так ідуть із життя повні творчих сил… Це якийсь мор! Якби я був марновірним, то подумав би, що це кара Божа. — Друже, якщо слова «кара Божа» ти заміниш на слова «принесення людських жертв», то будеш недалекий від істини. — Це щось із твого нового фантастичного твору? — поцікавився Олекса. — Може, і з твору, а, може, і з реального життя. Ну, бувай… — Е-е, зажди… А коли я отримаю словник? — Отримаєш, отримаєш… Потерпи. — Я відключив зв’язок. Якщо для пересічного письменника слово є основним інструментом творчості, то для Різниченка — це предмет дослідження. Він вивчає не тільки слова, а й склади, з яких утворюється слово, їх звуковий та емоційний вплив на свідомість людини, історичні корені. Якщо образно, — він піддає аналізу не саме море, яким є мова, а його молекули й атоми. Прочитавши в газеті, що у нас видано у світ словник синонімів, він тут же мені зателефонував. Олекса Бусол, який його надрукував, збирав синоніми слів упродовж сорока років. Він сам його й набрав на комп’ютері, тобто виконав найтрудомісткішу, а відтак найдорожчу роботу. З його комп’ютерного набору я зробив оригінал-макет, що також здешевило витрати на видання. Я ж роздобув кошти й подбав, аби словником були укомплектовані всі бібліотеки області. Тепер кожен словникар цікавиться цим виданням. Та водночас на мене почали косувати дехто з письменницьких авторитетів, мовляв, чого не мене видав, а його? Аргумент про те, що мова, на яку було понад шістдесят заборон, тепер вимагає підтримки, на них враження не справили. Мої міркування раптом перебив сигнал мобільника. На дисплеї висвітився, уже втретє, той самий номер. Це був-таки Костя. — Щось ти не дуже охоче відгукуєшся на дзвінки… — зауважив він. Я пропустив його слова повз вуха, запитав: — Що сталося? — Що сталося, що сталося… Те, що сталося, тебе мусить зацікавити більше, ніж мене, — відказав він. Хоч мені й кортіло довідатися про Сміттяра, надто після оповіді Різниченка про смерть письменника, але я продовжував грати роль непоінформованого. — Схоже, ти не втратив надії втягти мене у свої справи, — мовив я. — Він розколовся, — сказав лікар. — Справді? І як вам це з Ксилантієм вдалося? З допомогою лещат? — До чого тут лещата? — Ну, затиснули йому яйця в лещата… — Ні, — сказав Костя, — з допомогою кота. — Якого кота? — поцікавився я. — Звичайного. Ксилантій спіймав біля альтфатера[3] кота, і приніс мені, — на мить Костя завагався, — в медпункт і я на очах у того фраєра зробив котові укол. Кіт здох, навіть не тріпнувши ногами. — Вагомий аргумент, — зауважив я, — але жорстокий щодо тварини. — Авжеж, шкода мурчика, — погодився лікар. — А тільки ставки занадто великі, щоби втратити сон від докорів сумління. — Сміттяр, напевне, був надійно зв’язаний? — запитав я. — Авжеж… Слухай, то така сука! Я його мало не відпустив. Клявся, що нічого лихого не мав на меті, а прута підняв біля урни… Він це казав до того, як Ксилантій приніс кота. А вже після мало не зомлів від страху. — Мить Костя повагався, а тоді сказав: — Знаю, знаю, ти зараз запитаєш, до чого тут ти. Відповім: не корч Лазаря. Якщо ти й справді не в курсі події, то прислухайся і постався дуже серйозно до моїх порад. Порада перша: якомога скоріше линяй з міста. Заляж на дно — надовго. Порада друга: не піднімай трубки домашнього телефону — він, скоріше за все, прослуховується. Порада третя: нікому не кажи про свій намір зникнути. Для рідних вигадай якесь відрядження чи туристичну поїздку… Щось мені підказувало, що за жодних обставин я не мушу висвічуватись перед четвіркою. Від темного Костя міг довідатися тільки про те, що мене заплановано вбити, а його — темного завданням було простежити чи вирок виконано. Навряд чи «Сміттяр» знав про те, аж звідки надійшов наказ. Водночас продовжувати грати роль зовсім непоінформованого було б з мого боку не чесно. Щоб вигадати час на прийняття остаточного рішення, як бути у цій ситуації, я запитав: — А де зараз той Сміттяр, котрий, як ти кажеш, знає щось про мене? — Сидить прикутий наручниками до труби в підвалі одного великого будинку. — Але ж його треба буде колись відпускати… — Можливо. Але тільки після того, як я розкумекаю що й до чого. Ну, й ти ж до того часу зробиш ноги. — Скажи, чому ти опікуєшся моєю долею? Чи ти належиш до тих, хто ладен взяти на себе гріхи людства? На тому боці почувся сміх. — Скажімо так, ти справив на мене добре враження. З усього, хлопець ти непростий, але з тобою легко спілкуватися. Мовити стисліше — не мудак. А в наш час — це вже немало. — Дякую, Костю, — сказав я. — Дозволь і мені дати тобі пораду. В’язень твій — страшний чоловік. Не так жорстокістю й підступністю, як аномальними як для людини властивостями. Він володіє медіумічними здібностями. Ну, здатністю підкоряти своїй волі… У того, хто дивиться йому в очі, виникає потреба коритися. Через це тримай подалі від нього Ксилантія. — А мені як бути? — запитав Костя без тіні іронії. — Ти — дещо з іншого тіста зліплений… А вже тепер, коли тобі відомо, що воно за один, зомбувати тебе йому не вдасться. — Я його, падлу, порішу! — В голосі Лікаря вгадувалася лють. — Сядеш. На тебе ще і вбивство кота повісять, хе-хе… — З тобою й справді легко… — сказав повеселілим голосом Костя. — Але пора кінчати базар. Бо Ксилантій з тим гадом сам на сам залишився. Отож, зникай, змасти лижі, дай тягу. Якщо не зміниш номер телефону, то я триматиму тебе в курсі. — Що ти збираєшся робити? — Звернуся до суду, — в голосі Лікаря вчувалася іронія. — Ти це серйозно? І в чому полягатиме твій позов? Та суддя це сприйме, як кепкування з нього. — Суддя, до якого я звернуся, сприйме мій позов з розумінням. — У тебе що, є кінці у суді першої інстанції? — Той суд має іншу назву. Яку саме? Я не можу назвати. Насамкінець дам тобі ще одну — четверту пораду: постався серйозно до попередніх трьох порад. Отож, бувай.  
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   30


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка