Віктор Савченко діти мардука



Сторінка8/30
Дата конвертації05.05.2016
Розмір5.17 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   30

РОЗДІЛ 1


 

В Одесу я прибув на початку червня. Моя сестра вжахнулася, коли я прибрав від обличчя носовичок, яким прикривався. — Не переживай, — заспокоїв її. — Вже пішло на загоєння. Казали, Куяльник прискорить. … Лиман з двох боків оточений пагорбами, на одному з яких — летовище для спортсменів-авіаторів і парашутистів, з протилежного — розкинувся район Одеси, де в одній з висотних кам’яниць мешкає мій друг — письменник Олекса Різниченко. Я не витримував у холодній воді й чверті години, та, напікшись на сонці, знову й знову заходив, відшукував ногами грязь, піднімав її з дна і накладав маски на обличчя. Від неї сходив дух баговиння, вона мала чорний колір, та вже за годину, висохши, ставала сіро-зеленою. Це був би звичайний пляж, якби не чорні постаті тих, хто вимастився з голови до п’ят. — А де тут болота можна набрати? — почувся жіночий голос. То було подружжя у пляжних костюмах з хлопчиком років семи. — Тут на це кажуть грязь, — посміхнувся я, відвівши очі від газети, яку читав. — Вона всюди. Зайдіть у воду і відчуєте її ногами. Жінка подивилася на мою чорну маску й сказала: — Так?.. То це я можу стати тут вродливою? Вона мала зграбну постать, ніжне, немовби оксамитове, тіло і привабливе лице. — Куди вам ще вродливішати! — вихопилося в мене. На її обличчі майнуло почуття вдячності. Її ж чоловік — брюнет, дещо при тілі, і, мабуть, старший від неї — повів на мене настороженим оком. Вони поклали на траву свої пожитки й пішли в воду. Ішли в той бік, де з-над води виступали стовпці, що їх обсіли чайки. Там колись був міст, який доходив мало не до середини лиману. По ньому вивозили грязь для всієї імперії. Тепер залишилися тільки рештки дерев’яних паль. У тому місці, де лиман переходив у небо, я помітив продовгуватий предмет, схожий на гребінь, зубці якого рухалися. Здавалося, що від обрію у бік берега пливла якась дивна істота. З тим видінням хтось став промовляти до мене старечим голосом: «І я бачив звірину, що виходила з моря, яка мала десять рогів та сім голів, а на рогах її було десять вінців, а на її головах богозневажені імена». Слова ті казав сам автор. Це був початок метафори, у яку він — автор укутав колись своє велике пророцтво, і з якої почалося осягнення мною «Апокаліпсису». Я скинув сонцезахисні окуляри й на місці «гребеня» розпізнав контури баркасу з людьми, котрі з допомогою якихось пристроїв черпали з дна грязь. Тоді, коли я приступив був до розгадування пророцтва, очі мої також дивилися крізь окуляри з чорними скельцями. Я їх не зняв і понині. Вони просто дедалі прозорішали, що більшу кількість разів я перечитував той самий текст. Десять, двадцять, тридцять разів, перш, ніж почалося просвітління «скелець». Це тривало роками, доки я не знайшов код числа звірини. Уже потім, коли перший сплеск осяяння змінився копіткою працею з літературними джерелами, зокрема й окультними, я став знаходити все більше й більше підтверджень своїм баченням. Зокрема й того, що за словом «звірина» схована імперська влада, за словом «ріг» — власне владна вертикаль етносу, а «море» означає людність імперії. Підставивши в метафору Івана Богослова ці слова, я прочитав: «І я бачив владу, що виходила з людності великої імперії; вона складалася з десяти етнічних влад і мала сім співправителів — противників християнської віри». Відтак я пішов далі у дешифруванні пророцтва. У стиху третьому цієї ж — тринадцятої глави сказано: «А одна з її голів була ніби забита на смерть, але рана смертельна її вздоровилась. І вся земля дивувалася, слідкуючи за звіриною!» Тобто на одного із семи співправителів нової влади було скоєно замах, але він одужав. В окультизмі слово «земля» означає людність, бо існує ще одна — небесна людність. Отож, земні люди дивувалися, спостерігаючи за діями нової влади. «І їй («звірині») дано уста, що говорили зухвале та богозневажене. І їй дано владу діяти сорок два місяці. І відкрила вона свої уста на зневагу проти Бога, щоб богозневажити Ім’я Його й оселю його, та тих, хто на небі живе. І їй дано провадити війну зо святими, та їх перемогти. І їй дана влада над кожним племенем і народом, і язиком, і людом». Оскільки «Апокаліпсис» написав апостол Ісуса Христа, то йдеться про християнство. Нова влада повела війну на знищення віри христової й перемогла. І діяла вона сорок два місяці, тобто три з половиною роки. Де і коли це сталося? У тисяча дев’ятсот сімнадцятім році у православній і водночас найбільшій світовій імперії — Росії спалахнула революція, внаслідок якої виникла більшовицька влада, очолювана сімома співголовами, а саме: Леніним, Троцьким, Сталіним, Дзержинським, Зинов’євим, Каменєвим, Свердловим. Це і є сім «голів звірини». Всі, хто був поруч з ними, то — тільки похідне від них. Тим, у кого стріляли, був Ленін. Він справді вижив і царював три з половиною роки (сорок два місяці). За час його правління було вбито чотири з половиною мільйони людей. Найбільшого нищення зазнала православна церква. «Звірина» — влада Леніна вийшла з «моря» — людності імперії. До складу більшовицької імперії на той час входили: Росія, Україна, Білорусія, Молдавія, Азербайджан, Вірменія, Грузія, Узбекистан, Таджикистан, Туркменія. Це і є десять рогів, на яких були вінці (діадеми), себто національні атрибути влади. «І бачив я іншу звірину, що виходила з землі....І вона виконувала всю владу першої звірини перед нею, і робила, щоб земля та ті, хто живе на ній, вклонилися першій звірині, що в неї вздоровлена була її рана смертельна». Друга Звірина — влада Сталіна. Саме влада, бо сам Сталін був однією з семи голів. Сталося це тисяча дев’ятсот двадцять шостого року, коли Сталіна було обрано секретарем партії й керівником держави. Мине одинадцять років і ця — друга Звірина геть винищить першу — ленінську владу. І не тільки носіїв цієї — першої влади, а також їхніх дітей, які досягли повноліття. Тих же, які не досягли повноліття, утримували в спецшколах до повноліття, і вже по тому розстрілювали. Тридцять сьомий рік був роком повного очищення більшовицької імперії від представників першої Звірини. І все те коїлося під знаменами й гаслами першої ж таки Звірини. Раптом я почув слово «Вальпургія», вимовлене моїм голосом. Але ж я не розтуляв рота. І одразу ж у мені схарапудився звір, той, про якого я вже став забувати. Він не зіпнувся на ноги, як це часом траплялося, а немовби підскочив. «У чому справа?» — запитав я себе подумки. І знову чітко пролунало в свідомості майже панічно і вже як звертання: «Вальпургіє!» Авжеж, то був мій голос. Насувалася небезпека. А тільки звідки? На березі де купками, де парами, а де самітні стояли люди, здебільшого чорні, немов обліплені гріхами. Сюди з’їжджалися з усіх усюд і, отже, один одного не знали. Він ішов по краю, де закінчувалася трава й починався пісок, кроків за десять від води. Попри спеку, на ньому був невизначеного кольору потертий костюм. Що ближче підходив, то лютішав у мені звір-охоронець. І водночас у пам’яті виникло зображення Маріци, ні — Вальпургії. Чоловік уповільнив ходу, потім зупинився й нахилився аби зав’язати шнурок, що розв’язався на черевику, тоді обійшов мене і попростував уздовж берега, не виходячи на пісок. Він був білявий, трохи нижчий за середній зріст. Жодної індивідуальної риси — ні в обличчі, ні в постаті. Перед моїм внутрішнім зором стояли, немов живі, молоде подружжя з хлопчиком, хоч вони й бовталися за півсотні кроків від берега, але я не вловлював жодної риси чоловіка, якого щойно бачив і який поволі віддалявся. З тим став угамовуватися і звір у мені, зникло й видиво Маріци-Вальпургії. Попри занедбаність, якою війнуло від чоловіка, його не можна було назвати ні безхатченком, ні алкоголіком. У такому одязі і взутті ходили люди десь у позаминулому поколінні. Та, мабуть, і з такими ж обличчями без опізнавальних ознак. Поза всяким сумнівом, чоловік був з тієї ж компанії, що й той, який наслав на мене хворобу в поїзді. І на Куяльнику він з’явився через мене. У цьому я був переконаний. Я був також упевнений, що цього разу лихо мене обминуло. Перевів погляд на сім’ю, яка щасливо плескалася в ропі далеко від берега і речі якої лежали поряд. Коли ж знову подивився вслід чоловікові, то його вже не виявив. Не видно його було й поміж чорних постатей, що стояли біля води. Втім, там висока трава і він міг сісти або прилягти, щоб відпочити. Десь я читав, що для того, щоб зняти насилання, слід зайти у воду і подумки змити його з тіла. Я поспішив у лиман, набрав повні легені повітря й пірнув. Нарахував до сімдесяти, увесь час подумки змиваючи погляд чоловіка… І тут я згадав себе в гурті туристів, які щойно вийшли з катакомб. Це було наприкінці квітневої моєї поїздки в Одесу. Нас було зо два десятки і поки ми ходили підземним лабіринтом, слухаючи оповідь гіда, могли вже розпізнавати один одного. Коли ж вийшли на денне світло, то один відділився від гурту й пішов собі геть. Я ладен був заприсягтися, що його серед нас не було. Гід, який ще не закінчив оповідь, подивився йому вслід і сказав: — Щось дивне коїться останнім часом. Набираю групу із двадцяти осіб, а виводжу двадцять один. Он, бачите, пішов… Чи вони тут ночують? Той, хто прошкував від гурту, був одягнений в одяг, що його носили колись наші діди. — Ще місяць тому такого не завважував, — провадив гід. Поміркувавши, додав: — Я вже тут не один рік підробляю… Вони починають виходити в кінці квітня. Наркомани чи що… Гід не сказав з’являються, а саме — «виходять». Трохи вгамувавши тривогу, я знову наклав грязьову маску і став обличчям до сонця. Тим часом звір-охоронець у мені стояв на чатах. Отже, приходько десь близько. Він не виконав «завдання», погляд-бо його не затримався на мені. Напевне, завадила Вальпургія, до якої я двічі звертався, й моя астральна сутність, яка з наближенням загрози ставала агресивною. Коли я кажу «звір», то це, звісно, метафора. Те, що в мені спалахує в мить небезпеки, це агресивність, рішучість, ненависть і водночас відсутність будь-якого морального бар’єра. Це справді звір, який ховається в свідомості кожної людини. Щоправда, у декого він і зовсім не криється, в інших же ні чим себе не виказує аж до кінця життя. Спілкування з такими приносить щастя. У мені він активний, і викликали його темні астрального світу. Поверталося подружжя. Вже коли вода їм була по коліна, жінка набрала з дна мулу і чоловік намастив їй обличчя. Якби грязь не мала цілющих властивостей, то можна було б сказати: лице гарне, але ніби обліплене заздрісними поглядами. Я взяв одяг і газету й подався туди, куди пішов приходько. Його ніде не було, проте звір у мені й не думав вгамовуватися. І тут я помітив того чоловіка — під кущем дерези. Він лежав горілиць, не скинувши піджака, немов мертвий. Майнула думка, що разом з герпесом я заслабував на параною. А звір у мені — то тільки прояв психічної недуги. Але як бути з вроками у поїзді, з телефонним дзвінком від Маріци?.. Чоловік під кущем ворухнувся, а я відчув такий прилив ненависті, що, здавалося, — мить і я кинуся й розірву його на шматки. Такого зі мною ще ніколи не траплялося. Була брутальність, але глибокого бажання вбити, знищити, роздерти не було. Раптом чоловік підскочив, як собака, в яку влучили каменем, і кинувся в бік дороги, що вела від лиману. Він не озирався — втікав від гніву, який вихлюпувався з мене. З його віддаленням вщухав і звір-охоронець. Отже, це таки був «кілер», насланий аби поквитатися зі мною. Не звичайний убивця земного світу, а підісланий тими, із задзеркалля, хто розробляє сценарії кривавих подій. Висвітлення мною «сценаристів» може звести нанівець усі їхні плани. Трохи оговтавшись, я відчув, як мене почав охоплювати страх. Але причиною його тепер був не «вбивця», а моя нова властивість вихлюпувати гнів. Я ж нічого не зробив, щоб бодай налякати того чоловіка. А він кинувся навтіки. Отже, «звір», який сидить у моїй астральній складовій, може виникати не тільки на межі сну, а й на яву, і що страшно — він не підконтрольний розуму. Це — другий випадок надприродної сили, що виявилася в мені. Перший був, коли я пасами рук зняв пухлину завбільшки з півкурячого яйця на передпліччі моєї секретарки. Тоді мені також стало моторошно. Були випадки, коли я позбавляв болю в суглобах, зокрема й мого заступника, та й себе самого. А от щоб за вісім хвилин (рівно стільки тривало моє «ворожіння»), прямо на очах, велика пухлина зовсім зникла з передпліччя… Це мене тоді вразило й налякало. Виходить, — я не такий як усі. Водночас майнула й думка, що у порівнянні з іншими людьми, наділеними справжнім цілительським даром, мої можливості були мізерними. Відтак я трохи заспокоївся… Раптом подумав: «А може, того чоловіка й зовсім не існує. А в його подобі з’явився фантом, посланець астрального світу». Та коли я підійшов до того місця, де він лежав, то завважив прим’ятий осот і глибокі сліди ніг на піску, де не росла трава. Це були широкі кроки людини, що втікала. І тут я угледів — не очима, а свідомістю — на траві, під кущем і в тому просторі, в якому він біг, чорний слід — щось схоже на тунель у білому світі, утворений його постаттю й рухами — хвіст із темряви, що ледь-ледь мінився червоним перламутром, як і на тій горі, де мене мали принести в жертву. Такий самий слід, але ледь помітний, стелився й на стежці, якою він прийшов до куща. Раптом в уяві виник пасажир у купе плацкартного вагона. Він також був укутаний у чорний туманець і в ньому ж розчинився, коли всі виходили на кінцевій зупинці. Ось чому я не міг пригадати, куди він дівся… Отже, це ще одна моя властивість — бачити невидиме. Зі стану остовпіння вивів чаїний лемент. Яку поживу для себе вони знаходять у ропі — одному Богові відомо. Але чайок тут доволі. Щоправда, менше ніж тих, яких ми з Маріцою підгодовували з катера на шляху від Коктебеля до Судака. Ті повітряні канюки зграєю летіли за прогулянковим катером і хапали на льоту все, що кидали пасажири. Ми викидали їм цілу пачку печива. І тут до слуху долинув звук, відмінний від чаїного квиління. Озвався мобільний телефон. Я нахилився й витяг його з кишені штанів, що лежали в траві. То був голос Маріци. Вона повідомила, що отримала мою книжку і вже сьогодні почне її читати. Раптом сказала: — Тебе, мабуть, не було вдома? Я вже годину намагаюся з тобою зв’язатися. Нащо тобі мобільник, якщо ти не носиш його з собою? Я розтулив рота щоб сказати, що хлюпався в воді, та раптом збагнув — уже сьогодні вона буде тут. Адже від Кишинева до Одеси якихось сто сімдесят кілометрів. На мить уявив у її очах вираз страху, такий самий, як і в моєї сестри. — Сонечко, то якесь непорозуміння, — сказав я, прикинувши подумки, що вона почала дзвонити десь тоді ж, як я двічі почув сказане нібито моїм голосом «Вальпургія». — Радий тебе чути. Ти врятувала мені життя. — Ти вже таке казав, — зауважила вона. — Справді? Бо так воно й було. — Гаразд. Як ти почуваєшся? — Оклигую, щоправда поволі… — Цілую! Бувай. Щоб угамувати бурю, яка, попри розмову з Маріцею, все ще вирувала в мені, я підняв письменницьку газету; яку майже прочитав, крім останньої сторінки. Краще б я її не брав з собою. Там було фото мого друга, однодумця, людини, яка так само, як і я шукала причини земних подій не в матеріальному світі — Миколи Руденка… Фото було в траурній рамці. «Від серцевого нападу…» — прочитав я на початку довгого некрологу. Отже, я не один, кого «відстрілюють». Колись ми з друзями сиділи за «рюмкою чаю» в «Енеї». Олекса Мусієнко поцікавився, чи то не мій матеріал про число звірини публікувала газета «Слово Просвіти». Коли ж я підтвердив, він промовив: «Знаєте, що сказав Микола Руденко? Що таке міг написати лише втаємничений». Мені стало мулько на душі. Подібні слова кажуть, коли мають намір покпинити. Якщо така постать, як Руденко, посміялася з мого дослідження, то воно нічого не варте. «Отже, мені слід замовляти пляшку?» — зробив я спробу перейти на жарт. «Це серйозно, — сказав Мусієнко. — Він прочитав усі подачі в газеті і вважає, що ви втаємничений. Чому? Бо він — людина, яка пройшла психушку, радянський концтабір, еміграцію в США — знайшов пояснення своїм поневірянням у вашій роботі. Те, що пережив він, звичайною людською логікою не пояснити. І ще тому, що всі нещастя звалилися на нього за працю, подібну вашій. До того ж він довів, що теорія доданої вартості Маркса — фікція. За це його й запроторили спершу у психушку, а потім і в концтабір». — Мусієнко ковтнув з келиха. Обличчя його, як і в кожного, хто страждає на гіпертонію, було червоне, на щоках угадувалися синюваті судини. У нього завжди була точна сухувата мова, властива публіцистові. Він писав книгу-мартиролог про письменників, які зазнали переслідувань, і з цієї причини зустрічався з Руденком. Я підвівся й пішов до шинквасу. Коли ж поставив на стіл пляшку горілки й закуску, Мусієнко сказав: «Такі люди, як Руденко, слів на вітер не кидають Напевне, ви й справді щось відкрили…» Наша розмова відбулася десь за півроку, як побачила світ моя книга про число звірини. Пам’ятаючи цю розмову, я, щойно вона вийшла друком, надіслав її Руденкові, хоча особисто з ним і не був знайомий. Відповідь надійшла десь за тиждень. Не наводитиму її, бо вона надрукована у другому томі моїх езотеричних досліджень «Пророцтво четвертого звіра: Даниїл» у розділі «З листів до автора». Тим часом було вже далеко за полудень і мене раптово охопив голод. Я знайшов у собі сили ще раз зануритись у воду та змити з обличчя грязьову маску, і вже тоді розправився з бутербродами, що мені загорнула була сестра. Здалося на мить, що то не Я наситився, а голодний звір у мені. Його ж — звіра й пойняла спрага і я, підкоряючись інстинктові, одягнувся й поспішив до дороги, де мав бути лоток з напоями. Ішов навпрошки, тим слідом, яким недавно утікав «кілер» і над яким ще вгадувалися пасемця чорноти.  

РОЗДІЛ 2


 

Автобус стояв біля першого корпусу курорту «Куяльницький лиман» і від’їхав, коли я був кроків за сто від нього. Наступний мав прибути за годину і мені нічого не залишалося, як шукати авто, котре підвезло б на вулицю Чорноморського козацтва, де ходив міський транспорт. У приватному червоному легковику, що вивозив з лиману людей, вже сиділо двоє чоловіків, крім водія. Я сів на заднє сидіння, де був один із пасажирів, і тієї ж миті, невідь звідки, з’явився четвертий і плюхнувся обіч мене. Водій увімкнув запалення, машина рвонула з місця, а мене раптом пронизав гострий біль від уколу у праве передпліччя. Я встиг побачити у люстерку заднього виду червоні, немов рубін, очі пасажира, що сидів поруч з водієм, і кудись немовби поплив. Це не була втрата свідомості. Мене, здавалося, розділили навпіл, точніше відокремили плоть від душі. Непритомним було тільки моє тіло. Я ж усе бачив і чув. Водієм виявилася жінка. Вона видивлялася на мене в люстерко заднього виду, а потім навіть обернулася і подала голос: — Що в нього з обличчям? Чи не зараза якась? Озвався чоловік, що сидів поруч з нею: — Нє пущай вєтри. Ти ж до нього не доторкалася. Коли здамо його замовникові, продезінфікуєш салон. Хлоркою… — Дістань пакет з бардачка, — зажадав пасажир, який зробив мені укол. Бандит з рубіновими очима витяг з панельного ящичка целофановий мішечок, у якому виявилися чотири пачки стодоларових купюр і коробочка, у якій був шприц з прозорою рідиною. Сусід жінки-водія перерахував кожну пачку. — Все правильно. По куску на брата. — Він подав по пачці тим, що сиділи обабіч мене, пачку запхав собі в кишеню і пачку віддав жінці, яка сховала її в пазуху. — А чого ти не скористався цим шприцом? — запитав червоноокий. Замість відповіді той, що сидів праворуч від мене, зажадав: — Дай-но його сюди. Отримавши коробочку, він довго розглядав рідину в шприці з голкою, на якій був чохол, та зрештою закрив її. — Я в такі ігри не граю, — сказав. — Домовленість була, що ми доправимо живцем цього піджака. Що ми й зробимо. — Поміркувавши, додав: — Де гарантія, що тут, — він постукав пальцями по коробці, — не отрута? А це вже мокруха. Озвалася жінка: — Авжеж, Костю… Цьому кентові ранувато ще на бесхайм. Чує моє серце, що він ще даруватиме жінкам утіху. — Ну, ти ж, Ритко, і ЩЕ! — Що таке ЩЕ? — поцікавилася жінка-водій. — Лярвище, — незворушно пояснив чоловік з рубіновими очима. — Дякую, Баксе! Мені досі ніхто не казав таких приємних слів, — усміхнулася жінка. Тим часом авто проскочило світлофор, який уже сигналізував про закриття шлагбаума, переїзд і невдовзі виїхало на магістраль, яка вела до Пересипського мосту. Далі їхали мовчки аж до світлофора перед Пересипським мостом. Коли ж рушили на зелене світло, озвався той, що вштрикнув мені укол: — Тут — праворуч. Припаркуй біля третього стовпа. Ні далі, ні ближче. Саме біля третього… Вони під’їдуть по… — він покосував на моє безживне тіло, — по товар. Стояли хвилин десять, але жодне з авт, що проносилися мимо, навіть не мигнуло правим поворотом. Першим озвався Бакс: — Костю, скільки хвилин діють твої… — він затнувся на мить, а тоді сказав: — ліки? — Маємо ще двадцять п’ять хвилин, — відказав мій сусіда праворуч. Тісний простір салону став ще тіснішим від тривоги. Ніхто не озивався. Праворуч того місця, де ми стояли і де мене мали здати замовникові, був насип перед Пересипським мостом, ліворуч, з протилежного боку дороги, — скверик, де розверталися трамваї. Там стояв пікап-сміттєвоз, а двоє в червоних жилетках випорожняли в нього урни. Хвилинах по п’яти подала голос Рита: — Зробимо так: я розвертаюся біля скверика. Чоловіка залишаємо там на лавці. З ним буде Кселантій. — Ні, — сказав Бакс. — На цьому ось місці залишиться Костя. Ми ж гайнемо та демаскуємо машину. Це недалеко. Тут є одна спокійна вуличка… — Гаразд, — сказав Костя-Лікар. — Але пам’ятайте: хвилин за двадцять піджак опритомніє. Лікар вийшов, а машина помчала у бік автовокзалу. За кілька хвилин вона гулькнула у безлюдний провулок і зупинилася за півсотні кроків від перехрестя. Бандити вискочили й познімали та повкидали в салон накладні номерні знаки, а тоді заходилися обдирати червону клейку плівку з дверей, крил і даху. Хвилин за п’ять це вже був білий автомобіль з іншими номерами. Швидкість, з якою вони те виконали, свідчила, що їм таке проробляти випадає не вперше. Коли вже сіли, озвалася Рита: — На той випадок, якщо замовник не з’явиться, чоловіка треба відвезти до лікарні. — І що ж ми там скажемо?.. — поцікавився Бакс. Тоді додав: — Ми залишимо його на лавці, там, де ти казала, і викличемо швидку.  

… Лікар хвилювався. Він вскочив у машину й наказав гнати на Ярмарочну. — Але ж ми не виконали… — зауважив чоловік, що сидів ліворуч від мене. — На Ярмарочну, роз таку вашу!… — гарикнув Лікар. Скоро машина увійшла в потік авто, що рухалися до Пересипського мосту. Хвилинах по десяти «лікар» наказав повернути у вуличку ліворуч і їхати аж до залізниці, уздовж якої був довгий гаражний кооператив із металевих гаражів. І тут прозвучав уривок із якоїсь мелодії. То озвався мобільний телефон у нагрудній кишеньці Лікаря. — Слухаю, — сказав власник телефону. По часі відповів: — Домовленість була, що ви заберете товар біля третього стовпа. Тепер ви кажете, що його треба було там просто залишити… Як ви собі це уявляєте? Викинути непритомну людину у трьох метрах від найжвавішої в Одесі траси? Так. Він ще непритомний… Гаразд, очікуватиму вашого дзвінка. Але не більше п’яти хвилин. — «Лікар» стулив кришку мобільника і сховав його в кишеню. — Падли! — сказав з серцем. Тим часом машина під’їхала до гаражів і Лікар наказав: — Зупини в п’яти метрах від воріт. Коли машина зупинилась, Лікар поцікавився, чи не викинули залишки обіду. Бакс без слів витяг з панельного ящичка щось загорнуте в газету. Там виявилися курячі кістки, зі слідами кетчупу, і шмат хліба. Лікар узяв те й попрямував до воріт, де вигрівалися на сонці з півдесятка собак. Троє дужих псів накинулися на кістки й не підпускали до них слабших. Тоді Лікар сів на своє місце й кинув жменьку кісток біля самих дверцят машини. Першим підбіг шолудивий собака. Але кістку він підняти не встиг. Лікар ухопив його за загривок і всадив у шию наготовлений шприц. Собака тільки раз тріпнувся й обм’як, хоча в тіло його потрапила всього якась краплина рідини. Мить бандит дивився на мертву вже тварину, а тоді наказав: — По газах, Ритко! — По миті додав: — Оце, Баксе, відповідь на твоє питання, чому я не скористався з їхнього шприца. Хтось хотів, аби ми за чотири куски пришили людину. — Викинь ту чортову коробочку! — зажадала жінка. — Е-е, ні, чижику. Це речовий доказ. — Ти що, притягуватимеш їх до суду? — з усміхом запитав Бакс. — Авжеж. Тільки суддю я сам обиратиму. І не за місцем проживання. — Лікар витяг з кишені коробочку зі шприцом, у якому була отрута, сказав: — Хтось мені за це крупно заплатить. Коли машина вже вирулювала на магістраль, він знову подав голос: — До пересипської лікарні. — Ти здурів? — поцікавився Ксилантій, що сидів ліворуч від мого тіла. — Стули пельку, — ревнув Лікар. Машина зупинилася неподалік від сірого двоповерхового будинку лікарні. Знову озвався «лікар»: — Ксилантій з Баксом, витягуйте піджака і таскайте до приймального покою. Скажете, знайшли на Куяльнику непритомного… Ага, питатимуть ваші прізвища… Вигадайте щось. Тільки не назвіть моє й Ритчине, хе-хе. Або когось із ваших колишніх подільників… Вони, напевне, давно вже в базі даних. Досі все, що я бачив і чув, сприймалося мною у формі схем. Ну, люди, салон машини, автомобілі за вікном, будинки, все немовби було позбавлене внутрішнього змісту. Та раптом щось змінилося і я, вже крізь повіки, завважив, що у жінки-водія під рудою кіскою — зелене татуювання у формі скорпіона. Таке ж татуювання і в тому ж місці красувалося на голених в’язах у дужаня Бакса. Очі в нього були зовсім не рубінові, а карі. І ще я завважив, що звір у мені ніяк не реагував на бандитів. Начебто мені нічого й не загрожувало. А тим часом варто мені вдати такого, що отямився, і в мене може увіп’ятися голка зі справжньою отрутою. Бо тепер я був свідком. — Може, його спершу обшукати? — подала голос жінка. — Може, знайдемо якийсь кінець, що виведе до тих гадів, які збиралися нас підвести під мокруху. — Та він пустий, — сказав Ксилантій. — У пакеті — газета й окуляри, а в кишені… — клепнув мене по штанях (про задню, в якій лежав мобільник, дякувати Богові, забув; то був дорогий апарат з вмонтованою відеокамерою), а тоді — по нагрудній кишені; розстібнув гудзик і витяг письменницький квиток. Мить Ксилантій німував, а потім без слів простягнув документ Лікареві. Той якийсь час уважно дивився, ні — вивчав квиток. Нарешті послинив низ своєї сорочки та постирав з «корочок» відбитки пальців, і вже тоді, взявши квиток самими нігтями, поклав його мені в кишеню. При цьому він виразно подивився на Ксилантія. — Що там? — поцікавився Бакс. — Нічого, — відказав лікар. — Витягуйте піджака, поки він сам не вийшов. Та заберіть і його торбинку. Мене витягли з машини, немов лантух з картоплею. Тоді підхопили під руки й понесли до дверей лікарні, обіч яких стояла машина швидкої допомоги. Крізь повіки я завважив марку авто, на якому мене привезли, й номер. За кермом сиділа пристойна з виду рудоволоса жінка, а на задньому сидінні — кругловидий чоловік років на сорок з ріденьким волоссям. Якби не знав, ніколи б не вгадав, що це за люди. Ксилантій з Баксом поклали мене на лаві в фойє, а тоді підійшли до жінки-реєстраторки. — На Куяльнику підібрали, — сказав Бакс. — М’ать перегрівся на сонці. Тим часом з другого поверху спускалася бригада «швидкої» — лікар, санітарка й водій. — Що сталося? — запитав чоловік у халаті й білій шапочці, — напевне, лікар. — Та ось, добрі люди привезли з Куяльницького лиману. Кажуть, на сонці перегрівся. — Нам уже треба бігти, — сказав Ксилантій і поспішив до дверей. — Е-е! А записати! — погукала жінка, але вони вже були на вулиці. Чоловік у шапочці й халаті підійшов до мене і помацав пульс. — Живий? — сказав, помітивши, що я розплющив очі. — Що сталося? — Мабуть, на сонці перегрівся, — відказав я. Він уважно подивився на моє обличчя. — Герпес, — мовив. Тоді запитав: — Давно це у вас? — Десь із місяць… Якийсь час лікар рахував мені пульс, а потім зауважив: — Та вроді нічого такого… Як ви себе почуваєте? Перш ніж відповісти, я підвівся. Ніщо не виказувало, що я лише мить тому перебував у дивному стані. Тільки гуділо в голові й боліло передпліччя в місці уколу. — Та вроді нормально, — відказав я. — Вас не нудить? Голова не болить? — Та ні… — Ну й, слава Богу. — І до — жінки, що реєструвала: — Запишіть його на нашу бригаду.  

Про хворобу знало все моє оточення. Але про те, що я мав намір поїхати до Одесу, не відав ніхто. Навіть сестру я не попередив, що їду. Щоправда, про мій намір було відомо лікарці. Але ж тоді виходило, що телефон прослуховується. Або ж дії мої контролюються кимось на рівні моєї свідомості. Інакше чим пояснити, що та сила, яка мене переслідувала, знала, де я? Справжній сезон полювання на мене розпочали перед вальпургієвою ніччю. Доти у мій бік косували тільки представники недавно ще всесильної, а тепер такої, що занепадала, земної звірини. Та відтоді, як на зміну газетним публікаціям вийшла друком моя перша книжка про апокаліпсис, я зазнав на собі дію їхніх окультних агентів. А почалося те дев’ятого квітня минулого року, коли я мав зустріч з професорсько-викладацьким складом філфаку університету. Перед тим я поставив організаторам умову, що на зустрічі не буде сатаниста, який працював в університеті. То був письменник, точніше — член Спілки, який виступав проти християнства, як проти суто «гебрейської», за його словами, віри. Якби, крім переконань, у сатаниста не було ще комплексу навісніння, самовпевненості і, зрештою, брутальності, то на те можна було б не зважати… Він усе-таки з’явився. Звісно, не заради полеміки, а щоб зірвати зустріч. Я подивився на професорку, яка мала вести зібрання, і вона, пам’ятаючи нашу домовленість, підійшла до викладача, з яким товаришував сатанист, і про щось із ним перемовилася. Той подався з зали, прихопивши з собою товариша. У залі сиділо з півсотні людей, але жоден на те не звернув уваги. Крім жінки, яка увійшла разом із сатанистом і сиділа в останньому ряді… Наші погляди зустрілись і я звідав потік нечуваної ворожості. Це тоді я довідався, що в мені живе звір. Він стрепенувся і вже не я, а він дивився на ту брунатну особу. Мені довелося докласти чималих зусиль, щоб приборкати його в собі. Зустріч тривала понад дві години. По тому мені запропонували зробити таку ж доповідь перед потоком студентів філфаку. Я згадав це тому, що сам сатанист не був окультним агентом. При зустрічах з ним — у Спілці чи десь-інде звір у мені навіть не прокидався. Чолов’яга той був звичайним обивателем, який, ледь-ледь сягнувши літературного професіоналізму, прагнув бодай чимось виділитися з-поміж загалу. А ось не примітна брунатка, що з ним тоді прийшла, жила двома життями — земним і астральним. Це її лик я бачив на межі сну. Як вона — земна жінка — опинилася там, хтозна. Але вона була в компанії померлого кадебіста Бутка в астральному світі. Це напевно. Отже, схоже було на те, що контролювалися мої не тільки дії, а й наміри. Може, через те, що я часто опинявся в реальності, де не існує таємниць. «Якщо це так, — зробив я висновок, — то їм неможливо протистояти. Вони бачать те, чого ще немає». І тут я згадав слова мого покійного друга поета Михайла Гринька, які він сказав після чергового допиту мене в КДБ. «Друже, вони не всемогутні. Вони тільки вдають, що їм усе відомо». «Авжеж, не всемогутні, — подумав я вже про іншу силу, з якою мені довелося зіштовхнутися за багато років після тієї нашої розмови з Гриньком, — інакше вони вбили б мене ще до того, як вийшла моя перша публікація в газеті про число звірини. Мною опікувалося ЩОСЬ, що не давало їм це зробити, ЩОСЬ сильніше від них і водночас вороже їм. Але вони сильні й небезпечні. На мить я відчув над собою велике біле крило. Це був образ, метафора тієї сили, яка вберегла мене від астрального «кілера» і ось тепер від чотирьох найманців, яким також була відведена роль кілерів. Власне, це, друге, був продубльований замах на моє життя. У таких випадках, шансів залишитися живим, як правило, вже не буває. Я мусив був умерти. Сьогодні. Щось напоумило Костю-Лікаря впорснути мені препарат, який у нього був, а не той, що йому дав замовник. З усього, це був галюциноген, який геть-чисто відключав тіло від свідомості, але дія якого на організм не була достеменно відома виконавцеві. Інакше він знав би, що все, що зі мною відбувалося, я «бачив». Окультне прислів’я каже: «Не може бути дружби з темним, може бути тільки рабство у темного». Справедливим буде й таке: «Не можна виконати завдання темного, не ставши при цьому злочинцем». Поза всяким сумнівом, замовниками сьогоднішніх замахів були темні обох світів — земного й Орба. Але ж чому виникла така нагальна потреба мене знищити? Жертовно-вальпургієва ніч — позаду. Навряд чи такого роду офіри справляють заднім числом. Мусила бути причина вагоміша, ніж ритуал жертвопринесення і ніж помста за мої дослідження апокаліпсису. У недалекому майбутньому мала статися подія, збуття (чи не збуття) якої великою мірою залежить від того, житиму я чи ні. З усього існувала програма (сценарій), підготовлена сценаристами Орба разом з їхніми окультними співавторами землі. А оскільки у цьому замішані Бутки обох світів, то йдеться про кров і нове рабство. А тільки мені про те нічого невідомо. Чого ж їм так терміново прикрутило зжити мене зі світу?  
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   30


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка