Віктор Савченко діти мардука



Сторінка7/30
Дата конвертації05.05.2016
Розмір5.17 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   30

РОЗДІЛ 15


 

Будинок, де я мешкаю, наріжний — з одного боку виходить на вулицю Сковороди, з другого — на Старицького — на ту триповерхову споруду, в якій колись знаходився енкавеес і на подвір’ї якої, ще в довоєнний час, лежали штабелі заморожених і присипаних лютневим снігом трупів людей. Вихід з нашого двору — якраз навпроти того подвір’я. Тепер там, через дорогу, стоїть інформатор. Другий інформатор пильнує мене біля виходу на вулицю Старицького. За кілька місяців я переконався, що ці спостережні пункти ніколи не пустували. Мінялися тільки спостерігачі. Вони стояли завжди — у вихідні і свята, в мороз чи спеку, у завірюху чи дощ. І це крім тих, що мешкали зі мною в одному під’їзді і в самому дворі. Отже, кожного дня мною опікувалося щонайменше четверо — двоє стукачів на вулиці і двоє провокаторів-сусідів. Хоча я не впевнений, чи правильно називати цих останніх провокаторами. По суті вони — конвоїри з собаками. Один Навоньченко з величезним ротвейлером, вагою, як середня людина; другий Ворона з собакою дещо меншою. У Навоньченка в одвірку вмонтовано веб-камеру, яка з’єднана з комп’ютером. Щораз, коли відхиляються двері моєї квартири, зображення потрапляє на екран його монітора. Вийти непоміченим неможливо. Адже робоче місце сусіда — його квартира. Мені здається, що картинка по відкриванню й закриванню моїх дверей передається по скайпу одночасно й на монітор комп’ютера нелюда, який очолює переслідування. Спочатку мене дивувало, звідки їм відомо що я скоро виходитиму, адже щораз коли відхилялися мої двері, виходив і хтось із конвоїрів — уже одягнений. Та якось я заходився чистити електробритву і, розібравши її, раптом виявив там жучок. Такі ж жучки стояли ще у двох моїх бритвах. Отже, вмикаючи електробритву я давав їм знак, що збираюся виходити з квартири. Хоча я не переконаний, чи в моєму помешканні не сховано десь веб-камеру, а сусід-конвоїр не спостерігає за мною що хвилини. А ще ж були ті, які зустрічали й супроводжували мене біля гаража, на дачі, в інституті, де я з недавна працював за контрактом. Отож, узявши найменше число конвоїрів (а їх було у двічі, а то й у тричі більше), двоє з яких були конвоїрами-провокаторами з собаками, я прикинув річні затрати в людино днях на мою особу — просто помножив чотири на триста шістдесят п’ять і отримав 1460 людино днів або 48,6 людино місяців. Якщо взяти середньомісячну заробітну плату 2000 грн., то в сумі це складає 97300 грн. Але ж за мною ведеться нагляд-провокація (йдеться про те, щоб я їх обов’язково бачив) уже понад десять років. Отже, за цей час було витрачено 973000 грн. І це не рахуючи витрат на відрядження оперативників, котрі супроводжують мене в поїздках, провокаторів біля мого гаража, на дачі, в інституті — їх там цілі осередки — переважно старі люди — пенсіонери. Побачивши цю суму, я пішов далі у своїх підрахунках… Сусід Навоньченко — власник ротвейлера якось сказав, що на утримання собаки витрачає шістсот гривень на місяць. В голові моїй тоді майнуло: більшість пенсіонерів отримують пенсії тільки трохи більше за тисячу. Цей, молодий ще чоловік, на роботу не ходить, мешкає один, оплачує двокімнатну квартиру. Те ж саме можна сказати і про його сусіда з правого боку Ворону, який також мешкає один у двокімнатній квартирі з собакою, на роботу не ходить. Я вже не беру до уваги слизького чоловічка з другого поверху, якогось Ізюмського, та двох алкашів з четвертого. На цих — останніх, мабуть, кошти, не витрачають, а обходяться обіцянками зробити щось для дітей. Витрати на одну тільки людину в одній тільки області я екстраполював на двадцять шість регіонів і отримав 2 230 666 грн. на рік. Якщо ж таке павутиння провокаторів як у нас тут, діє у всіх регіонах уже десять років, то витрати бюджету складуть 22 306 660 грн. Це якщо переслідують тільки по одній людині в області. Після цього числа я знову занурився в метафору: перед внутрішнім зором у мене виникла комора з лантухами, наповненими не збіжжям, а золотими монетами. Я побачив великих пацюків, які прогризають мішки і з яких висипаються на підлогу монети; біля кожного лантуха вже лежала чимала купка кружалець з блискучого металу. Раптом у коморі повіяло протягом і монети зникли. Їх ніби здмухнуло вітром, як «полову із току жнив». Не стало й пацюків, та ось зі щілин налізли інші щури й заходилися діловито прогризати латки на мішках, невідомо ким перед тим накладені. По тому я «побачив» десь нагорі Прем’єра, який журився вголос: «І де я візьму стільки грошей, щоб нагодувати пенсіонерів?» Бідолашний прем’єр! Колись кадебісти, які мене допитували, показали великий стос документів, мовляв «ось бачиш, скільки у нас на тебе є!» Коли ж я проглянув ту купу паперу, то виявив, що всі вони — екземпляри відозви, що її надрукували Самарський і Кільченський з метою розіслати у владні інстанції. Із владних інстанцій «Лист» рикошетом летів у КДБ. Жодного доносу поміж них я не знайшов. Тоді ще не було мобільних телефонів і оперативні доноси надходили на папері. Якби й тепер не було мобілок, то матеріал на мене склав би по мінімуму: чотири помножити на триста шістдесят п’ять і помножити на десять буде 14600 сторінок донесень — пустопорожніх ідіотських текстів. Зокрема:  

«… отримавши сигнал, що об’єкт виходить із квартири, я поспішив покинути своє помешкання. На привітання він не відповів, натомість уважно подивився на мою шию і сказав: «Ти чого, Ліннику, без нашийника вийшов? Жити набридло?» Я подумав, що він має на увазі краватку, але про всяк випадок поцікавився, про що це він. Об’єкт відказав: «Гицелі зараз по дворах нишпорять…» Що таке «гицелі» я не знаю»;  

«… об’єкт підійшов до мене в фойє інституту і сказав: «У нас є спільний знайомий», — він назвав Ваше прізвище, ім’я й по-батькові. Я сказав: «можливо». «Перекажіть йому вітання і що я про нього також пам’ятаю…»;  

«Мене сповістили телефонічно, що об’єкт зачиняє двері. Я накинула на плечі кофту і поспішила в коридор. Він уже спускався вниз, щось тримав у руці. То був фотоапарат. Навів на мене, я й не отямилася, як блиснув спалах. «Для преси», — кинув об’єкт, проходячи повз мене. Що це за панібратство? Мені вісімдесят шість років! Попередьте його»;  

«… об’єкт почав фотографувати. Зробив знімок, але з віддалі. Я змушений тепер виходити у куртці з капюшоном. Нехай спробує ще раз, падло…»;  

«… я уже вдруге за цей тиждень стояла біля входу в гаражний кооператив. Об’єкт спершу проминув мене, та раптом повернувся і сказав: «Хоч раз прислав путню жінку. А то якісь старшокласниці, бомжихи, старе луб’я — ні на кого й око покласти…»;  



«… об’єкт, мабуть, упізнав мене, бо демонстративно плюнув у мій бік…»  

Десь місяць після зборів я не знав, куди себе подіти. Вряди-годи подзвонював хтось із друзів, часом у трубці чувся голос спілчанської секретарки, яка запрошувала на секцію прози або ж повідомляла про смерть когось із письменників. Поступово я втягувався у роботу над романом про козацтво, який пролежав у шухляді відтоді, як я став очолювати Спілку. Тим часом минуло п’ять місяців і кінчалася вже третя декада квітня. В якийсь із останніх квітневих днів мені потелефонував прозаїк Бабій — один з моїх симпатиків на звітно-виборних зборах — і сказав буквально таке: — Вітаю, старий! — З чим? — поцікавився я. — Ціба здох. — Коли людина відходить у потойбічний світ, то кажуть: «помер», — зауважив я не дуже впевнено. На тому кінці помовчали. На мить я уявив худорляве обличчя з козацькими вусами і виразом іронії на ньому, яка ніколи не зникала. Колега сказав: — Справді, якщо йдеться про людину… — Так а він, хто по-твоєму? — А то ти не знаєш… Вампір. Людського в ньому була тільки тілесна оболонка. Отож якщо він тобі був дорогий, то можеш помолитися за його душу… Е-е, тільки не Богові, а сатані. Помолитися за члена правління письменницької організації, який за чверть століття ніде не надрукував жодного допису… — Слухай, та грець із ним, із тим Цібою. Попелом голову посипати я не стану, і рвати на собі волосся з горя також не. буду. — Я турбую не тільки з цієї нагоди, — сказав Бабій. — Звертаюся, як до людини з технічною освітою, бо тільки технар зугарний розгледіти зв’язок між причиною і наслідком. — Давай кажи, не тягни кота за хвіст, як висловлюється Андрушків. — Ну, тоді будь уважним і не перебивай. Менше як за півроку головування Бамбули на Спілку звалилося кілька великих нещасть. Перше — помер Іван Микитович… — Так йому ж було дев’яносто сім. — Але ж він тримався… Я прохав, не перебивати. Помер Ханенко. Ти, мабуть, не знаєш — там якась дивна смерть. Він був у турпоїздці в Парижі. В Соборі Паризької Богоматері попрохав якусь туристку його сфотографувати. Та взяла в нього камеру, навела і клацнула затвором. Тієї ж миті Ханенко упав. Як з’ясувалося, він був мертвий. Доправляли сюди вже його тіло. Далі — у проктологію потрапив твій колишній заступник: дуже складна операція — відтяли шматок прямої кишки. Ледь викарабкався чоловік. У Байрака пропав син. Щось там страшне сталося — возили Байрака кудись на упізнання… Ну, про те, що у Куценка померла дружина, ти знаєш; я бачив тебе на похороні. Але далі: згаданий тобою Андрушків зараз у лікарні з важкою формою хвороби Паркінсона. Тепер він каліка. У кощавого конопатого виявили онкопухлину. У Патлаха майже осліпла дружина. Що ти на це скажеш? Якийсь час я не озивався. Пригадував оповіді доньки Замули й матері Голембіовської, а також жінок з сиротинцю. У трубці почулося: — Алло, ти на зв’язку? — Так. Усі, кого ти назвав, крім Івана Микитовича, — члени правління. — Ну, то й що? — Ти звернувся до мене за логічним осмисленням того, що зараз відбувається. А логіка така: нещастя або смерть падає на кожного, хто наближений до Бамбули. Членів правління було одинадцятеро. З них двоє померли, троє стали інвалідами, у двох померли близькі люди, у одного інвалідом стала дружина. — На язиці у мене увесь час вертілися слова «чорна вдова», але я стримався. Колега довгенько не озивався, та нарешті подав голос: — Троє залишилися неушкодженими. — Двоє, — відказав я. — Бо третя — сама Бамбула. — Ну, гаразд, двоє… — Минуло тільки п’ять місяців. У цих двох — усе попереду. Тим часом у мене не виходило з голови, що четверо з названих письменників сиділи у «президії» і заважали мені робити доповідь, п’ятий — мій заступник — підступно зрадив. Таку ж підлоту, якщо не більшу, вчинив Ханенко, який був головою лічильної комісії і знав про вилучені бюлетені. Він сам запропонував повідомити про це головну організацію в Києві, але, як з’ясувалося, вранці наступного дня до нього додому навідалася Бамбула і після її візиту він відмовився підписувати той протокол для НСПУ. Якби я не знав про властивості Бамбули, то подумав би, що все це пороблено мною; ну, моїм звіром чи що. Випадковими тут були Куценко й Андрушків, але ж вони регулярно відвідували правління. До того ж це вони привели у Спілку Бамбулу і, отже, спілкувалися з нею тривалий час. Вона і є ота «чорна вдова», яка вбила Замулу, Голембіовську, а потім і Ольгу Копиленко, Максима Капелюшного та інших — підсумував я подумки. — Так що ти на все те скажеш? Чи не здається тобі, що тут попахує містикою? — почулося у трубці. — Містика це — неусвідомлена реальність, — зауважив я. — Очевидно, існують люди, довкола яких діє згубне поле, яке сполучається з Темним сателітом. — А це що таке? — поцікавився Бабій. — Сфера довкола планети; вона ще називається «астральною аурою», і відповідає за тваринні інстинкти всього живого, у тому числі й людини. Завдання ж інстинкту: вбити, щоб з’їсти. Всяк, хто опиняється у полі такої істоти, як Бамбула, рано чи пізно помирає, або ж стає калікою. Поле діє як на людину, так і на її близьких. В індуській філософії цю людську оболонку називають «кама рупа» — «червоне чудовисько в нас». Товариш мій довго не озивався, та нарешті почувся його голос, вже без тіні іронії: — Похмура картина. З неї витікає тільки один висновок: хочеш жити — не ходи у Спілку письменників. — Я б уточнив: не ходи туди, де — Бамбула. — Раптом у мене зірвалося з язика: — В народі на таких кажуть: «чорна вдова». Бабій мить помовчав, а тоді озвався: — Здається, у пустелі Кара-Кумах живе отруйний павук, який має таку ж саму назву. — Он як… — Так, — раптом у трубці почувся якийсь звук. Колега сказав: — Гаразд, старичок… Дзвонять у двері. Бувай.  

РОЗДІЛ 16


 

Чоловік, що лежав на горішній полиці, не зводив з мене очей. Я вже й роззирнувся, щоб кудись пересісти, але плацкартний вагон був повністю укомплектований. Думка про те, що я йому когось нагадую, скоро змінилася: я мав справу з маніяком. Він не виказував ні агресивності, ні симпатії, просто дивився та й годі. Я не бачив його очей, але їхній погляд відчував майже фізично. Спробував вийти в тамбур, сподіваючись, що коли повернуся, він втратить до мене цікавість. Але помилився. Його погляд знову карбувався на лівому боці мого обличчя. «Паскуда! — подумалося мені. — У дитинстві я таких з рогатки…» І тут за вікном промайнув останній полустанок перед кінцевою. Пасажири почали збиратися. Зліз зі свого «спостережного пункту» й він. — Ми вже з вами десь зустрічалися? — поцікавився я. Він щось мугикнув і став зашнуровувати черевики. На вигляд йому можна було дати і сорок, і п’ятдесят років. На нього не звертав уваги ніхто, ніби його й зовсім не існувало. В Одесі, звідки я їхав, на верхній полиці не було нікого. Ніхто не заходив і до того, як полягали спати. Мабуть, він увійшов уночі, десь в районі Олександрії. З собою нічого не мав. Не було й матраца на полиці, де він лежав. Це був чоловік, немовби випущений з того світу. Але ж щоку, куди він всвердлювався поглядом, пекло, немовби мені дали сильного ляпаса. … Увечері на лівій частині обличчя з’явилися рожеві плями. Поза всяким сумнівом, то були вроки. «Це ж треба — така сила погляду! — думав я більше з подивом, ніж з ненавистю. — Хай би ти пощез!» Намагався пригадати, як він виходив з вагона, але в пам’яті залишилася тільки його зігнута постать, коли він взувався. По тому його просто не стало. Коли ліг спати, то в мене виникло відчуття, знайоме ще з тих часів, як я займався боксом, немовби мені добряче натовкли пику. Вранці червоні плями перетворилися на лишаї, які вже за кілька годин стали виразками. Ці виразки, що висипали від вилиці до рота й носа, скоро перетворилися на кілька суцільних ран з бульбашок, наповнених сукровицею чи якоюсь прозорою рідиною. Вони не боліли, але температура тіла підвищилась. І тоді я зняв трубку. — …Герпес, — сказала знайома лікарка, до якої я подзвонив по телефону. І оскільки я не озивався, пояснила: — Ну, це те, що буває на губі і зветься лихоманкою. Вірус. Він живе в організмі кожної людини, і дається взнаки, коли підвищується температура тіла. Ви застудили троїстий нерв, який проходить під шкірою так, як розташовані болячки на вашому лиці. — Щось серйозне? — запитав я. — Це серйозна хвороба, — відказали на тому боці. — Десь така ж, як віспа. Відбувається гангренізація шкіри. І тут я відчув, як починають терпнути ноги. Медик, а вона — кандидат медичних наук, напевне, вловила мій настрій, хоч і не бачила мого обличчя. — Втішним для вас є те, що виразки висипали ззовні. Бо якби вони пішли по самому каналу троїстого нерва, це було б дуже погано. Якщо маєте під рукою олівець і папір — запишіть назви ліків… Записавши все, що вона сказала, я запитав: — Може, мені все таки підійти до вас, аби ви могли наочно, так би мовити?.. Замість відповіді вона на словах описала точний рельєф виразок на моєму обличчі. І додала: — За правий бік лиця не хвилюйтеся. Там буде все чисто. — Звідки воно взялося? — поцікавився я. — Ви сиділи на протязі. Може, в машині, з опущеним склом чи біля вікна в іншому транспорті… Ну, все. Не гайте часу, ідіть по ліки. Ага, потелефонуйте… Бо, не виключено, потрібен буде стаціонар. Коли ми говорили з лікаркою, я весь час відчував на собі погляд когось з горішньої полиці вагона, хоча й перебував у власному помешканні. Водночас простежив увесь шлях до поїзда в Одесі, в самому поїзді і в маршрутці, якою я добирався з вокзалу додому. Протягу не було ніде. Застудитися міг тільки у вагоні, але ж я спав ногами до вікна. Отже, причина — погляд. А тільки навіщо? Вроки насилають ворогам або тим, кому сильно заздрять. Той же чоловік ніколи доти мене не бачив і, скоріше за все, ніколи й не побачить. Отже, я йому — не ворог. Не могло бути й заздрості. Якби я був гарною жінкою, а він, на верхній полиці, якоюсь очманою, то, можливо, там і спалахнула б заздрість. А так я звичайний собі чоловік. Пояснення напрошується одне — маніяк. Але не той з великим закривавленим ножем, а наділений зброєю в стократ грізнішою — поглядом, який убиває. … Наковтавшись пігулок та намастивши виразки «герпевіром», я сів за читання книжок, від яких гіркувато тхнуло спорохнявілим папером. Це були прижиттєві видання письменників, які вже давно пішли з життя. З великої кількості матеріалу мені належало вибрати цікаві деталі з біографій для есе про майстрів прози. На відміну від аркушів, які вже пожовкли, персонажі творів прозаїків були немовби щойно перенесені з дійсності. Скоро я збагнув, що заняття це слід відкласти. Хвороба вимагала осмислення того, що сталося. За який гріх — наслання? А що це було наслання, вроки, у мене не виникало жодного сумніву. Вивчаючи біблійну езотерику та читаючи різні окультні книжки, я переконався, що всяка підлота, яку скоїть людина, її рід чи цілий народ, ретельно фіксується у «книзі лихих справ», а потім настає час, коли треба за неї розплачуватися. Що зробив поганого я, аби накликати на себе лихо? Чи не згрішив під час розшифрування пророцтва? Там, наприкінці останнього — двадцять другого розділу написано: «18 Свідкую я кожному, хто чує слова пророцтва цієї книги: Коли хто до цього додасть що, то накладе на нього Бог кари, що написані в книзі оцій. 19 А коли хто що відійме від слів книги пророцтва цього, то відійме Бог частку його від дерева життя…» Я нічого не додав і нічого не відняв від тексту «Об’явлення…» Намагався його тільки розтаємничити. Мені дано було підступитися до будинку на двадцять дві кімнати (стільки розділів має «Об’явлення…»), у якому ніхто не жив, але в кожній кімнаті якого лежав великий скарб. Не золото чи коштовності, а інформація про долю людства, у тому числі — й мого народу. Щоб увійти в будинок, треба було знати код номерного замка на парадних дверях. З умов задачі відомо, що той, хто виготовив замок, привласнив йому номер 666. Номер, а не код. Я ж розгадав код замка на вхідних дверях, відімкнув його, зайшов у будинок, прочинив двері дванадцяти кімнат і побачив те, що там лежало… Прочинити решту не спромігся. У моїй книзі немає жодної підтасовки чи крутійства. Інакше двері переді мною просто не відчинилися б. Так за віщо ж напасть? Чи не за те, що я був «вивищився в серці своїм?» Багато з тих, кому довелося читати мою книгу, вживав таке слово, як «геніально». І я вже був повірив у те, забувши, що справжні евристичні моменти праці приходили до мене як осяяння після молитви-прохання. Мене втаємничувала Вища Сила. Я ж був тільки її знаряддям. Чому накреслено, аби це зробив я, а не, скажімо, свого часу Енгельс, який присвятив велику частину життя саме цій темі? Напевне тому, що він шукав шпарину у споруді християнського храму, у яку можна було б закласти динаміт. Крім того, пророцтво на той час ще не збулося. Я ж підступився до передбачення з чистим серцем, прагнучи лише істини. До того ж рід мій і людність, у якій він існував, повною мірою спізнали нещасть, про які попереджав пророк. Тим часом під лівим оком набрякло. Я боявся підходити до дзеркала, та коли наважився — мене охопив жах. Вся ліва частина обличчя розпухла. Струпи не затягувало. І тут я подивився на своє помешкання очима людини, яка зібралася його покинути — назавжди. Дивно, але я не відчував жалю, що таке може статися, а тільки ніяковість за безлад, що тут панував. Рукописи, книжки, які я опрацьовував, лежали на столі, стільцях, навіть на підлозі. Щоправда у тому безладі був свій, тільки мені відомий, порядок. Я почав поспіхом прибирати, немовби очікував гостей або ж спішив дати лад до того, як мав «піти». І тут прийшла на згадку розмова з одним із читачів: «А ви не боїтеся?» «Чого б то я мав боятися?» «Ну, тема… Мені, наприклад, місцями було страшно читати. А ви ж дослідили все те…» «Я над цим не думав», — злукавив я. Насправді ж мені часами також ставало моторошно, надто, коли я вперше розгледів за пророчими метафорами цілком реальні історичні постаті й події. Я підгледів таке, чого земній людині бачити не дано. Бог дав мені пам’ять, з якої ніщо не випадало. Ось ще один спомин: людина, у щирості якої я не мав сумніву, порадила облишити тему «звірини». Саме вона два роки тому була однією з перших, хто сприйняв мою книгу як одкровення. Влаштувала велелюдну презентацію книги, запросила провідних письменників, журналістів, бібліотекарів (це було не в моєму місті). За її ж порадою мене запросили виступити на обласному телебаченні. І тепер ця жінка радила не торкатися більше теми пророцтва. Безперечно, зі мною балакав хтось інший, але її устами. Я не надав би значення тим словам, якби не бентега в її погляді. Жінка ця не бажала мені лиха і я, щоб не засмучувати її, пообіцяв подумати. Не сказав тільки, що приїхав, аби домовитися про презентацію нової книги, в якій я дешифрував пророцтво Даниїла про ті ж самі події, що про них повідомляв Іван Богослов, а тільки написані за дві з половиною тисячі років до того, як вони мали статися. Отже, той, хто радив полишити тему, запізнився. Попередження на якийсь час мене збентежило. З одного боку воно скидалося на погрозу, з іншого — справді могло бути попередженням тих, кому було відомо про силу, яку я висвітив, значно більше, ніж мені самому. Був і третій варіант — існує структура, яка займається дослідженням Біблії — у нас, в Україні, чи десь-інде, для якої я — щось вроді конкурента. Так, один мій читач із Закарпаття, який, до речі, також мене застерігав про небезпеку, повідомив, що в США є інститут Біблії. Для дешифрування текстів там використовують найсучаснішу комп’ютерну техніку і він суворо засекречений. Так міркуючи, я дав такий-сякий лад помешканню. У мене нічого не боліло, тільки від високої температури важко дихалося. Та коли, вже під вечір, я глянув у дзеркало, то раптом спізнав уже знайоме відчуття, коли терпнуть ноги. Ліве око ледь угадувалося над великою пухлиною на вилиці. Це був типовий набряк, немов від сильного удару. Пухлина йшла до підборіддя і підходила під ліве крило носа. Обличчя, на якому часом спиняла погляд якась із жінок, перетворилося на жахливу маску. Щоправда, права частина, як і казала лікарка, залишалася не ушкодженою. На мить мені примарилося за моїм зображенням у дзеркалі купе плацкартного вагона, пасажири, що сиділи внизу і горішня полиця навпроти, але пуста. Видиво було таким чітким, немовби я там щойно побував. «Це що, марення на яву?» — подумав я, хутчіш відводячи погляд від люстра. Настав час вечірньої інформаційної програми. Табло годинника на екрані телевізора висвітило дев’яту і одразу ж виникло приміщення студії чомусь задраповане в червоний колір. — Сьогодні п’ятниця, тридцяте квітня, — повідомив диктор. Після цих слів диктора я дивився й не бачив, слухав і не чув. — Так ось у чому справа! — вигукнув я. Мені раптом полегшало на душі. Кара, що на мене впала, не була Божою. Ніч з тридцятого квітня на перше травня зветься вальпургієвою. У цю ніч, яка у стародавніх германців була святом весни, за повір’ям відбувається відьомський шабаш. А те, що католицька церква протиставила йому свою святу Вальпургію, яка охороняла людей від сатани і його земних поплічників, свідчить не тільки про боротьбу християнства з язичництвом… Церква напевне знала, що цієї ночі розблоковується Темний Сателіт і відбувається спілкування нечистої сили Орба з її агентами земного світу — чорними душами. Скликається щось схоже на конференцію чи форум. На цьому дійстві передбачено також принесення жертви. Чи не готують мене до ролі того, кого покладуть на жертовний стіл? Раптом я згадав, що справжні проблеми зі здоров’ям у мене виникали в останній день квітня, а епіцентр недуг припадав саме на тридцяте квітня — перше травня. Гангренозний апендицит, під час операції якого я мало не помер, жахлива ангіна, від якої дивом вижив, страждання від зубного болю — усе це припадає на кінець квітня — початок травня. Був випадок, коли стріла автокрану, який укладав бетонні блоки у фундамент моєї дачі, раптом упала всього в кількох сантиметрах від моєї голови. В обличчя навіть вп’ялися бетонні скалки, що при цьому чвиркнули від місця падіння. Сталося те, чого не буває з цією технікою (я потім цікавився), обірвався трос, який тримав стрілу. О цій порі немовби розпочинався сезон полювання на мене. Та водночас щось мене й оберігало. Це траплялося з ранніх літ. Отже, на мені був знак, про який не знав і я сам, але який у кінці квітня розпізнавав хтось інший — зацікавлений і робив усе, щоб мене знищити. Схоже, на мені було прокляття князя темряви і водночас якесь Вище благословення. Прокляття висіло на мені з дитинства. Гадаю, не я був причиною його, а хтось із рідних, хто насолив темним силам земного світу. Це не був батько, життя якого проходило за лагодженням усіляких механізмів (а не людських душ, він був механіком). Прокляття князя темряви могло лежати на дідові, регентові церковного хору… Час для мене немовби ущільнився, бо коли я завважив, що сиджу перед телевізором (хоча весь час і не відводив від нього очей), то помітив у правому кутку екрана годинник, на якому вже була одинадцята. Дивився правим оком, бо ліве зовсім закрило пухлиною. Я з острахом поглядав на ліжко, яке підготував до сну. Мені здавалося, що це не постіль, а початок дороги на гору Броккен, що в гірському масиві Гарц, де сьогодні відбудеться відьомський шабаш. Гора та висока — більше тисячі метрів над рівнем моря. Там є і жертовник, на якому живцем спалювали котів, нахромивши їх на вертел. В усі часи ця гора всередині Німеччини вабила сатанистів, які підживлювали там свою енергетику. Кожен камінь на тій горі просякнутий стражданням жертв. Уся нечиста сила земного й астрального світів збирається в ніч на перше травня на тій височині. Дехто у плоті, але здебільшого сутністю своєю. Сьогодні там будуть спалювати мене, того, хто побачив велику таємницю — існування паралельної людській цивілізацію зла. Ось одна із складових тієї таємниці: наказ голові ВЧК Дзержинському (я його знаю на пам’ять): «В соответствии с решением В.Ц.И.К. и Сов. Нар. Комиссаров, необходимо как можно быстрее покончить с попами и религией. Попов надлежит арестовывать, как контрреволюционеров и саботажников, расстреливать беспощадно (підкреслення Леніна) и повсеместно. И как можно больше. Церкви надлежат закрытию. Помещения храмов опечатывать и превращать в склады». Підписали Ленін і Калінін. У цьому наказі дивує не так безмежна жорстокість, як те, що його було підписано першого травня 1919 року, а, отже, рішення приймалося в розпал вальпургієвого шабашу. На жертовник поклали все православ’я. Відтоді вальпургієве свято стало державним у найбільшій імперії світу і обов’язковим для виконання упродовж усіх сімдесяти трьох років і семи місяців. Проходило воно під кольором крові. Багатотисячні першотравневі демонстрації потопали в червоних прапорах. Ось чому й сьогодні телестудія задрапована в червоне. Втім, дата підписання наказу і вальпургієва ніч з тридцятого квітня на перше травня могли бути звичайним співпадінням. Але є в наказі таке, що відкидає будь які сумніви з цього приводу. Це його номер — № 13 666 / 2. Число 13— слово, написане цифрами, воно означає «смерть»; 666— те саме, воно означає «диявол», «сатана», «противник Бога»; 2— передбачалося два сплески смертей від сатани. Що й сталося. Другою хвилею вбивств став режим Сталіна. Ще одне — паралельне пояснення: число 13— розділ в «Об’явленні св. Івана Богослова», який є пророцтвом на російську імперію; 666— закодоване ім’я звірини з цього ж розділу (стих 18); 2— цей — тринадцятий розділ складається з двох підрозділів (так подає Біблія, видана Українським біблійним товариством); ось їхні назви: «Антихрист і його пророк: Семиголова звірина звела світ» та «Друга звірина помагає зводити світ». Не викликають жодного сумніву, що революцію в Російській імперії зробили чорні маги, які володіли окультними знаннями. Документ був узятий зі «спецхрону» й побачив світ у пресі на хвилі гласності. Копію мені надіслав мій читач із Криму. З документом познайомилися тисячі, а може, й мільйони, але вони дивилися й не бачили. Мені ж дано було побачити, а також довідатися про те, що за дев’ять місяців до указу за номером 13 666/2, а саме у серпні 1918 року, вперше був установлений у місті Свіяжськ у Татарстані пам’ятник «першому бунтівникові світу» Іуді Іскаріоту. Його гіпсове зображення привіз Троцький на недавно ще персональному поїзді царя Миколи; другу «голову звірини» супроводжував оркестр і військова частина. Таких пам’ятників було виготовлено п’ять, і встановлено в різних містах Російської федерації. Одночасно повсюди з’являлися й пам’ятники Марксові. Сім голів нової держави проробляли ідею встановлення пам’ятників Каїну й Люциферу. Згодом ідея пам’ятника Люциферу відпала, оскільки він був нематеріальною сутністю, і це руйнувало б ідею матеріальності світу. Сам намір установити такі пам’ятників був призупинений через післяреволюційну розруху. Згодом Троцького назвуть Іудушкой Троцьким, і не через зраду марксизму-ленінізму, а через оті пам’ятники, які він устиг наставити. «Ти посягнув на святе і будеш за це покараний», — погрожував кадебіст із Темного Сателіта. Як би там не склалося, але настала пора сну. Вже перейшло за північ, а я боявся вимикати телевізор. Майнула думка запалити свічку, але її не виявилося. М’яке крісло стало перетворюватися на постіль. Змагала дрімота. І тут я опинився біля межі з астральним світом. Цього разу там була суцільна чорнота. Скоро завважив, що це чиєсь обличчя, але велике-велике. Воно коливалося, його риси й форма мінялися, воно ставало то лицем європейця, то азіата, то негра, то ще якоїсь, невідомої мені, раси. Та попри мінливість, когось нагадувало. Здалося, що і в моїй подобі була часточка того чорного виду. Раптом обличчя перетворилося на пагорб, ні — гору, на яку з усіх боків піднімалися людські постаті. А я немовби перебував дуже високо, в космосі чи що, і спостерігав за паломниками (то були таки паломники); водночас бачив кожне лице, з якого б боку гори не йшла людина, навіть розрізняв вирази на них. Усі вони — чоловічі, жіночі, літніх людей і молодиків — були врочисті; кожен з них відчував себе часточкою чогось дуже великого. Великого не лише у просторі, а і в часі, якщо не сказати — у вічності. На гору йшли люди не тільки тих поколінь, що жили на землі тепер, а й багатьох минулих. Це вгадувалося по їхньому вбранню — на плечах одних поблискували нараменники підданих Вавилонського царя Навуходоносора, бородаті обличчя декого вгадувалися під срібними кольчугами мідоперських воїнів, дехто йшов у мідних латах, на інших були римські туніки. Втім, їхня відмінність у вбранні не впадала в очі, бо було щось таке, що робило їх абсолютно тотожними. Вони виходили з мороку, посеред якого була гора; числа їх не можна було полічити. І тут я збагнув, що всі вони — теперішні й минулі — були часточками великої чорної голови, яка вперше виникла перед моїм внутрішнім зором на межі астральної дійсності. У цьому й була їхня тотожність. Досі погляд мій охоплював передгір’я і схили, де зусібіч рухалися постаті, та раптом його щось перемкнуло на вершину. Там виявилася споруда, схожа на зіккурат — капище язичників, на останньому ступені якого стояло крісло, ні — трон. Зіккурат було муровано з червоної випаленої цегли на асфальтовому чамурі — такий матеріал використовували колись у Месопотамії. Трон був зі слонової кістки, сидіння ж — з пурпурової тканини. Та коли погляд мій перемкнувся на самий тільки трон, то я з жахом завважив, що його скріплено з людських кісток. Кісток людей-велетнів, яких, судячи з кольору кісток, забито було відносно недавно — десь століття тому. Трон також призначався для велетня. Там не було неба, а тільки простір, у якому дув холодний вітер. Що вище до капища, то зимніше ставало, престол почав укриватися інеєм. Тим часом багато паломників уже наблизилося до верховини. Вони бачили трон, довкола якого плавали пасемця крижаного туману, і очікували, що ось-ось на нього хтось сяде. І тут я «почув» слова того, хто колись сидів у тому кріслі з людських кісток і який мусив би сісти тепер:  

Я хочу спорудити собі трон


На великій холодній горі,
Оточений людським страхом,
Де царює похмурий біль.

 

А відтак збагнув, що це не гора Броккен у Гарці. Це місце, яке не має географічних координат. Але воно реальніше, ніж якби було десь у земному світі. Це — форма, яка час від часу накладається на людство. І воно — людство якийсь період розвивається за її програмою. У такі часи відбуваються великі потрясіння та проливається море крові; потім вона — форма покидає земний світ і, причаївшись в астралі, очікує свого часу. Та кожен рік, у ніч з тридцятого квітня на перше травня, прокидається, щоб підживитися — у цей час приносяться людські жертви. Щоправда, жертвами стають не цілі класи, етноси й релігії, а окремі люди, але принципового значення це не має, адже окрема людина то — людство в мініатюрі. Я помітив невеликий гурт, потім ще і ще. То паломники несли жертви. Ті, кого несли за руки й за ноги, не пручалися. Схоже, вони були мертві. Один з них здався мені знайомим, от тільки не міг пригадати, хто він. Його вже винесли на гору і підносили до великого жертовника-стола, на якому лежали ножі, крюки, линви. А віддалік у яму, вимощену великими нетесаними каменями кілька прибулих діловито вкладали хмиз. І тут я вгадав, що чоловік, якого мали покласти на жертовний стіл, був я сам. Ні, то була ефірна матриця плоті, дух з якої вийшов і спостерігав за тим з іншого, не підвладного астральним силам, виміру. Втім, це все одно, аби то було моє матеріальне тіло. Найменше пошкодження польової матриці тягне за собою пошкодження її матеріального вираження. Що й сталося зо мною у вагоні поїзда. Дійсність, за якою спостерігало моє Я, тільки на перший погляд була абсолютно чорною. У ній ледь-ледь угадувався червоний відтінок. Ні, не відтінок, а немовби мерехтіння кристалу його гранями. Паломники, камені, зіккурат — все мінялося глибоким темно-червоним відтінком. Не було ознак червоного тільки на кріслі з людських кісток. Раптом щось почало виштовхувати мою сутність із того світу, де вона перебувала, і я знову опинився на порозі з астральною дійсністю, на якій, крім чорноти та іскринок «рубіну», що, здавалося, пробивалися з глибини мороку, нічого не вгадувалося. Одна моя нога стояла в реальності Темного Сателіта і я вже заніс другу, щоб переступити межу, та раптом різкий звук, який пролунав у моїй свідомості, висмикнув частину мене, що була вже за межею. Другий такий самий звук долинув до мого слуху. Я розплющив очі й побачив, що сиджу перед телевізором, по якому демонструвався якийсь фільм. Дзвонив телефон. Іншим разом я подумав би: «Що за нахаба?!» Але тепер здалося, що це не телефонний дзвінок, а тунель, зітканий з яскравих променів світла, яким я повертався звідкись у земний світ. Підвівся з крісла і зразу ж упав — ноги не тримали, немовби я тривалий час провів у невагомості. Та зібравшись на силі, я все таки наблизився до телефону. Спершу до мене дійшло, що голос жіночий — смислу слів я ще не розумів. Та раптом одне тільки слово, яке розпізнав, зняло полуду з моєї свідомості. З ним у моє житло увірвалися шерхіт хвиль об гальку, сонце, гора Кара-Даг, тіло жінки темне, як чорний шоколад. То було слово «Маріца». Вловивши мою уповільнену реакцію, вона витлумачила її як збентеження. — Я, мабуть, тебе розбудила? — мовила винувато. — Пробач. — Та нічого, — сказав я. — Радий тобі. — Справді? — у її запитанні вчувалося лукавство. — Авжеж. — А як же та, що поруч з тобою? — Сонечко, тут нікого немає… Втім, є, але краще б її не було. На тому боці не озивалися і я пояснив: — Хвороба причепилася. — Що з тобою? — почулося стривожене. — Герпес. — Ото велике діло! Минеться. — Може, й минеться… — сказав, мимоволі мацнувши пухлину під оком і згадавши маніяка в поїзді. — Багато часу спливло, — сказала Маріца. — Подзвонила навмання — а раптом телефон не змінився. Я чого… Щоб поділитися радістю — нарешті побачила світ книжка моїх поезій. Там є вірші, які я тобі колись читала. Вони тобі ж і присвячені, ні — нам. Сьогодні відбулася презентація в центральній бібліотеці. Я щойно з фуршету. — Вітаю, сонечко, — сказав я. — Радію за тебе. — А знаєш чому я ще подзвонила? — Чому? — Аби почути оте твоє «Сонечко». Воно — на мені і в мені, як оберіг. Якийсь час я мовчав, а тоді процитував російського класика: — Умоляю, друг Аркадий, не говори красиво. Маріца розсміялася, а тоді сказала: — Боже, як я тебе кохаю! В житті моєму не було нічого світлішого, ніж ті два тижні в Коктебелі — ні до, ні після. Щораз, як упродовж минулих десяти літ у мене траплялася якась приємна подія, ну, наприклад, вихід книжки чи щось подібне, я порівнюю її з тим щастям, якого спізнала з тобою. Нічого і близько не можна поставити поруч. — Тепер моя черга казати, те, що сказала ти в Феодосійському порту. Пригадуєш? Говори, говори, ти добре говориш… — Ні, це серйозно. Я тобі не казала тоді, що вела життя послушниці монастиря, який сама звела довкола себе. Ніколи не виходила з келії і нікого в неї не впускала. Це сталося після раннього заміжжя, яке виявилося невдалим. Тільки один раз вийшла з тієї келії і виманив мене з неї ти. Потім уже, починаючи з Феодосійського порту, я жодного разу її не покидала, хіба що в думках про тебе, і жодного з людей у неї не впускала. Ти ж знаєш — письменник живе подвійним життям — у першому він спілкується з оточенням, заробляє собі на хліб, у другому це — архітектор умовного, твореного ним, світу і водночас головний режисер подій у тому світі. Я заробляю собі на існування, працюючи бібліотекаркою, але справжнє життя для мене — це поетичне слово. І свято справжнє тоді, коли я благословляю його в люди — видаю книжку. — Вона мить помовчала, а тоді провадила: — Ще чверть години тому я не мала наміру тобі дзвонити. Бачила тебе в думках, а дзвонити не збиралася. Та раптом хтось немовби взяв мою руку, розгорнув телефонний довідник і моєю ж рукою набрав номер. Вже потім, коли почула твій голос, подумала про звичайну чемність — адже північ. А поряд же, мабуть, твоя дружина… На мить мені стало моторошно, як тоді, коли я відкрив таємницю числа звірини. Телефонний дзвінок з Кишинева по суті завадив темним покласти мене на жертовник їхнього вальпургієвого свята. Це не був випадок. То була чиясь воля — Вища Воля. — Алло, ти мене чуєш? — стурбовано озвалася Маріца. — Чую, Сонечко, чую, — сказав я. — Щойно ти врятувала мені життя. — Найбільше, що я зробила, це врятувала тебе від сну. — Слухай, твій дзвінок — міжнародний. Він тобі коштуватиме… Давай подзвоню я. У тебе той самий номер? — Той самий. А тільки чхати на гроші. Сьогодні у мене свято душі. Майнула думка, що я щойно також побував на «святі», але іншого роду. — Пробач мені легковажність щодо твоєї хвороби. Тобі справді зле? — Кепсько. Отим, що часто висипає на губі від нежиті, обкидало всю ліву частину обличчя. Під оком така пухлина, що я ним не бачу. Ти врятувала мене не від сну, а від, — я завагався, — марення. — О, Господи, — вигукнула Маріца. — Я телефоную зараз в аеропорт і вилітаю вранішнім рейсом, якщо такий є. І тут я згадав, що півдня прибирав у помешканні, немовби очікував когось. — Не треба цього робити, — відказав. — Приїдеш, коли я знову матиму товарний вигляд, хе-хе. Ти ж не хочеш, щоб мені було соромно за свою пику? До того ж після нашого щастя в Коктебелі минуло десять років. Я, мабуть, змінився і ти будеш розчарована. — Я також не вживала засобу Макропулоса усі ці роки… — Але ж ти значно молодша. У мене було таке відчуття, немовби ми з нею лежали на розкладеному дивані в котеджі Будинку творчості письменників і вели розмірену розмову. З одного вікна було видно стовбур платана, з другого — маклюру — дерево, плоди якого використовують при лікуванні радикуліту. А довкіл — тиша і благодать. — Ти не хочеш мене бачити? — рішуче мовила Маріца, — Так і скажи. Чи у тебе є, е-е, кому полікувати? — Маріцо… — Не називай мене Маріцою, — попрохала вона. — Добре… Сонечко, нікого в мене немає. Була дружина, але ми давно вже розлучилися. Причина? Все та ж келія в монастирі, у який я, так само, як і ти, себе заточив. Часами виходив на люди, та потім, коли переді мною відкрилося… Втім, немає значення, що. Я став з’являтися у світ украй рідко. Сподіваюся, ти мене розумієш, адже я говорю твоєю метафорою? — Крім одного, — що тобі відкрилося? — У тебе не вистачить річної зарплати, щоб вислухати це по телефону. Я надішлю книжку. А зараз запиши адресу моєї електронної пошти… Є щось під рукою? Отже, пиши, — я продиктував адресу електронної скриньки. — Якщо комп’ютера вдома немає, то в бібліотеці він, напевне, є. Відгукнися. Це значно дешевше, ніж міжнародна телефонна розмова. Ага, домашня адреса, яку я тобі колись давав, — та ж сама. А зараз клади трубку, бо завтра на хліб позичатимеш. І ще одне — я хочу аби ти знала — ти єдина справжня, що було в моєму житті. Мабуть, тому це й сталося сьогодні… — Що сталося? — у неї тремтів голос. — Колись оповім. Якщо те колись буде… Але боюся, що тобі це видасться неймовірним. Клади трубку. На тому кінці почулося схлипування. — Прощавай, Сонечко! Першим кладу я. Поклавши трубку, я враз опинився в теперішній дійсності з увімкнутим телевізором, ледь вловимим духом, яким сходили книжки на стелажах, шумом авто, що долинав з вулиці. Від попереднього залишилася тільки хіть, яка спалахувала в мені щораз, як я згадував Маріцу. І це попри високу температуру і слабкість. На екрані вже виникла «рамка» і я підвівся щоб вимкнути телевізор. Моє тіло виявилося немовби налитим свинцем. З труднощами дістався кухні, де лежали ліки. Це не була звичайна слабкість хворого. Мені доводилося читати спогади космонавтів про перші кроки на землі після тривалого перебування в космосі. Зі мною коїлося щось схоже. Я пересувався, немовби був під великим гнітом. «А, може, моя оболонка-програма, яка відповідає за тіло, зосталася у них — на тій горі? — майнула думка. — І вони її там четвертують чи палять». Перед тим, як лягти, я запарив і випив чай із м’яти, поклав біля подушки корінь валер’яни, тоді пішов та відімкнув вхідні двері (про всяк випадок, щоб тим, хто прийде по мене мертвого, не довелося їх виламувати) і лише тоді вклався спати. Страх, що я знову опинюся перед потворами Орба, цього разу проходив другим планом. На першому була Маріца. Я безліч разів перебирав у пам’яті кожне мовлене нею слово. Крім інформації, її слова були означені енергетикою кохання і бентежного поклику статі. З тим я й заснув. Цього разу ніщо не стояло на заваді. Прокинувся з просвітлілою головою. Та щойно підвівся з ліжка, як відчув на собі величезний тягар — значно більший, ніж перед сном. Немовби я був здоровилом, вагу тіла якого не спроможні витримати власні ноги. «Сьогодні перше травня, — подумалося, — день, коли темні відзначають своє свято. Отже, мене — моє здоров’я таки поклали на вівтар». — Свята Вальпургіє, — заблагав я вголос, — позбав тіло моє від недуги! За що таке наслання!? Я звертався до католицької святої, зображення якої ніколи не бачив. Натомість перед моїм внутрішнім зором виникла Маріца — не у пляжному костюмі, а в рожевому одязі, в якому вона ступила на трап судна у Феодосійському порту. А тільки замість грішного з лукавинкою погляду, на мене дивилося співчуття. То були очі Маріци і водночас якоїсь іншої жінки. «Тебе втаємничено, — сказала вона думкою. — А таких завжди розпинали». «Завжди?» — запитав я також думкою. «Завжди. І чим глибше посвячення, тим суворіше випробування». «Але ж чому з дарунку Бога береться такий високий податок сатані?» Вона не відповіла і тоді я запитав: «Там, де я побував… То Орб?» «Тобі дано було побачити велику таїну буття, — послала вона думку. — І якби ти обома ногами переступив поріг Темного сателіта, то я б уже тебе з нього не вигукала. Ти мусив був стати офірою на святі темних. Тебе до цього підготували. Але над душею твоєю їхньої влади немає. Вона — душа бачила все те із світу, де не існує часу». «Хто ти — Вальпургія, Маріца?» «Я не маю конкретного земного вираження. А приходжу в образі жінки — Вальпургії, Маріци чи ще когось, коли виникає загроза від темних для таких, як ти». «Поясни…» — зажадав я. «Ну, тих, хто ще не виконав свого накреслення. І ще: я б не з’явилась, якби не твої глибокі й щирі почуття до жінки, до Маріци. Вони гріли тобі душу цілих десять років у холодній келії самітника, у яку ти себе заточив, відтоді, як торкнувся Пророцтва. Багато хто був на шляху до нього, але не торкнувся. А ти торкнувся». «Послухай, я бачу тебе в образі Маріци і відчуваю до тебе… Е-е…» «Хіть?» — допомогла вона. «Так. Чи не гріх це? Адже ти, мабуть, ангел…» «Не переймайся тим, — почув я думку. — Сказано, «не чини перелюб». Ти ж не пов’язаний шлюбним обов’язком щодо іншої жінки. Та й Маріца не має чоловіка. Вона тобою живе». «Мною — минулим. Бо тепер я каліка». Несподівано немовби війнуло протягом. Я зрозумів, що тієї, з ким щойно розмовляв, тут уже немає. Підвівся з ліжка і раптом відчув легкість, як ніби гравітація земної кулі послабилася щонайменше у п’ять разів. Але радість моя була передчасною, бо з люстра на мене дивилося не обличчя, а маска, на правій частині якої було звичайне лице, а на лівій — суцільна рана. Але ліве око вже стало відкритим. Раптом я пригадав слова того, хто мав сісти на трон, збитий з кісток людей-велетнів:  

Я хочу спорудити собі трон


На великій холодній горі,
Оточений людським страхом,
Де царює похмурий біль.

 

А за тим почувся старечий голос, який уже не раз до мене озивався:  



«Ти ж казав був у серці своєму:
«Зійду я на небо,
Повище зір Божих поставлю
Престола свого,
і сяду я на горі збору богів,
на кінцях північних,
підіймуся понад гори хмар,
уподібнюсь Всевишньому!»
Та скинений ти до шеолу,
до найглибшого гробу!»

 

Далі щось казалося тихим-тихо, а потім знову:  



«Як гнобитель минувся, —
минулося гноблення!»

 

Це були знайомі рядки зі Старого Заповіту, але звідки саме, я довго не міг згадати. Та нарешті в пам’яті спливли слова «Тяжка доля Вавилону» з пророцтва Ісаї на Вавилонського царя Навуходоносора. Одного тільки не сказав пророк: система, яку створив Навуходоносор, стане формою державного устрою на кільки тисячоліть. Щораз, як вона виникатиме з глибин вселенської пам’яті, виникатимуть і очолюватимуть її нові навуходоносори. Але так триватиме не вічно. А ще я подумав, що той, хто писав рядки про «трон на великій холодній горі», добре знав пророцтво Ісаї.  



Лікарці я потелефонував десь за тиждень — … Струпи зійдуть через місяць-півтора, — сказала вона вислухавши мене. — Але плями залишаться на рік, а, може й більше. Все таки це — гангренізація шкіри. Є спосіб прискорити загоєння. Якби ви мали змогу покупатися в Куяльницькому лимані… Там люди грязями та ропою ще й не такі хвороби виліковують. — У мене родичі в Одесі, — повідомив я. — Ну, то й їдьте, — сказала лікарка. Перед від’їздом в Одесу я увімкнув комп’ютер, аби оглянути пошту. Там було єдине повідомлення — від Маріци. Воно починалося віршами, писаними латиницею, після кожного з яких ішов підрядник українською. На жаль, підрядник не дає уявлення про рівень твору. Цінність-бо його не стільки в тому, що сказано думкою, як у тому, що сховане за метафорою. Мені — дослідникові пророчих текстів відомо це краще ніж будь-кому. Та читаючи її підрядники, я немовби чув голос авторки, який викликав мене зі сну для любощів. Далі була коротка приписка: «Все, що я казала по телефону — правда». «Авжеж, правда, Сонечко», — відказав я подумки. У той день я ще пішов на пошту та надіслав Маріці свою книжку про число звірини. У короткому листі нагадав ще раз електронну адресу, а також дав номер мобільного телефону.  

Частина друга
ПОМСТА ВАВИЛОНСЬКИХ ЖЕРЦІВ

1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   30


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка