Віктор Савченко діти мардука



Сторінка6/30
Дата конвертації05.05.2016
Розмір5.17 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   30

РОЗДІЛ 14


 

Крім письменників, у залі сиділо ще з десяток журналістів, філологів з університету і якихось невідомих людей. Раптом погляд спіткнувся на знайомому обличчі. І тут у мене все попливло перед очима — то була чорнява жінка, котра прийшла колись на мою зустріч з викладачами філфаку, а потім яку я бачив в астральному світі. «Хто її сюди покликав?» — майнуло в голові. На мить я немовби опинився на порозі сну; на залу наклалося, ні — затопило весь простір видиво астрального світу. Письменники, здавалося, сиділи на дні каламутної водойми, в якій ворушилися людські оболонки. «Зараз вигулькне Бутко», — подумалося. Він і справді з’явився біля чорнявки. То був інший чоловік, але тільки на обличчя. Насправді ж, я знав, що він Бутко, лише у чужій подобі. «Господи, не дай збожеволіти!», — зойкнув подумки. Вмить видиво зникло. Переді мною знову виникло приміщення, геть повне людей, на стінах, між високими вікнами висіли полотна й естампи майстрів пензля. Зала-бо належала мистецькому відділу бібліотеки. Попереду трибуни, до якої я підійшов, сиділи семеро письменників і дивилися на мене очима, в яких не можна було вгадати ні настрою, ні думки. «Очі сусідів з мого поверху», — майнуло в голові. І знову видиво заполонило простір. Біля ніг сімох з’явився величезний чорний собака-ротвейлер; він лежав так, що ноги кожного з них торкалися його тулуба, але собака раптом зник. «Та це ж одна істота о семи головах», — подумалося мені. Формуючи антологію прози, я не знав, що коїться довкола. Виявляється, ці семеро знавісніло працювали над тим, щоб усунути мене від керівництва Спілкою. Не було таких наклепів, якими б вони мене не обкидали. А сьогодні сім їхніх пар очей мали збивати мене з пантелику під час доповіді. Це була своєрідна президія, яка сиділа спиною до зали; сім їхніх пар очей, асоціювалися з семи дотами, з яких мене обстрілювали. За ними — ряди крісел заповнених людьми аж до стіни з протилежного боку. Лише одне місце, у першому ряді, за спинами «президії», було порожнім. Щойно я промовив кілька вступних фраз, як у прочинені двері увійшла Бамбула. На лицях декого з сімох зайнялися посмішки. Я ж затнувся на мить, очікуючи, поки вона всядеться. Її постать укривала важка шаль, яку можна було б назвати й ковдрою, якби не яскраво червоний колір. На дебелих крижах і спині вилискував чи-то драп, чи оксамит — якась щільна тканина. «Бадьора, вигуляна», — згадалися слова мами Голембіовської про гостю, що їх колись відвідала. І тут мені вперше спало на думку, що це може бути одна і та ж особа. Як і у випадку з відвідувачкою Замули… І чи не та це Фросина, про яку оповідали жінки з сиротинцю? Я ще не знав, до яких наслідків може призвести хід моєї думки, але раптом відчув, як почали холонути ноги. — … Отож я щойно назвав тих, хто пішов від нас, а тепер скажу про тих, хто поповнив наш колектив… — Навіщо? Ми їх і так знаємо, — озвалась якась із семи голів навпроти. — Нехай каже, — заперечив низький голос Бамбули у нього за спиною. Після кількох реплік, кинутих з «президії», я збагнув, що в такому режимі мою доповідь просто зіжмакають, і отже, почав читати з надрукованого тексту, який заздалегідь поклав перед собою. Тим часом від вигуків і реплік з «президії» розвіялася атмосфера духовності, яка в такі моменти завжди панувала в колективі. Тепер зібрання нагадувало політичний клуб. Як і в політичному середовищі, я пропускав повз вуха некоректні, часом агресивні зауваження, і тільки вряди-годи підводив очі на залу. Найбільше навісніла Бамбула — кидала якісь репліки, починала голосно кашляти, саме у ту мить, коли йшлося про мої здобутки у виданні книг письменників. Весь час я відчував на собі потужний струмінь ненависті; джерело того потоку — йшло від чорнявки. Хоч за її спиною й не було Бутка, але я знав достеменно: він десь поряд. У мене не виникало жодного сумніву: за те, якій бути організації письменників у найближчому майбутньому, зійшлися у двобої дві сили — воїнство Архистратига Михаїла і окультні маги Темного Сателіта. Не люди, а невидимі сутності. Боротьба йшла за спільноту однодумців, які упродовж кількох десятиліть сіяли добро в людські душі. Щораз, коли підхоплювалася Бамбула, мені здавалося, що то вимахував своїм знаменом князь світу цього. Доповідь була розрахована щонайбільше на сорок хвилин. Годинник на стіні показував, що вже минуло двадцять, а я не прочитав і половини матеріалу. «Вилучу якийсь із блоків, наприклад, про роботу з молодими», — міркував. Якось я завважив у собі здатність перебувати одночасно у двох вимірах — думати паралельно про дві різні теми. І зараз — робив доповідь і водночас аналізував ситуацію. Склалося так, що три чверті письменників мене беззастережно підтримували. Одна ж чверть була з тих, хто не отримав за період останньої моєї каденції чогось, що планував отримати, наприклад, видати книжку. Так траплялося завжди. Не вона — чверть сформувала «президію», зробила це інша — зовнішня сила. Та потуга, яка впровадила у письменницький колектив Бамбулу і яка сподівалася перетягти на свій бік когось із моїх симпатиків; сила, яка вселила спілчанський колектив у споруду під номером вісімнадцять. Посередині сімки сидів рудий, весь у ластовинні прозаїк, автор двох книжок. Він уже був пенсійного віку і на хліб заробляв філологією. Його знали як комунікабельну, товариську людину. Одесную розташувався його університетський товариш Дрижченко — вгодований чолов’яга, який християнство вважає «гебрейською» вірою. Він також наближався до пенсійного віку, а його поетичний доробок склали три тоненькі поетичні збірки. Так міркуючи, я водночас називав авторів і їхні книги, які побачили світ в останні три роки. — Не густо, не густо… — зауважив голосно один із «президії», старий уже чоловік. — Цібо, коли ти видав останню книжку? — почулося з зали. — Можеш не згадувати… Двадцять п’ять років тому. І жодної публікації в журналі чи хоча б у газеті. Отож припни язика. Це була перша реакція одного з моїх симпатиків на безцеремонність «президії». Рейвах, який по тому здійнявся, не можна було назвати базаром; це було щось інше… Мені здалося, що сімох людей укутав рудий туман чи серпанок, який то густішав, то рідшав в залежності від того, хто які слова кидав у залу. Позаду «марева» час від часу, здавалося, спалахувало полум’я — це підхоплювалася Бамбула. Усі сім облич стали червоними. За багато років я вперше побачив їх поруч. «Авжеж це одна істота», — знову майнуло в голові. Вони були різної масті, зросту, освіти, але те, що поєднувало — навісніння, одержимість, прагнення чогось, робило їх сіамськими близнюками о семи головах. Тим прагненням було не тільки побачити у кріслі голови Спілки Бамбулу, а щось значно більше і значно гірше. Час від часу перед моїм внутрішнім зором виникав великий ротвейлер, який вже не лежав, а стояв біля їхніх ніг і дивився на мене жовтими у чорну цяточку очима, такими самими, як і в Бамбули. Якщо лиця сімох були червоні, то широке обличчя новобранки стало пурпуровим, як і її накидка. «І побачив я жінку, що сиділа на червоній звірині, переповненій іменами богозневаженими, яка мала сім голів… А жінка була одягнена в порфіру й кармазин… У руці своїй вона мала золоту чашу, повну гидоти та нечистоти розпусти її...» — линув у пам’яті текст із Апокаліпсису. Із «чаші» Бамбули хлюпало брутальністю, безсоромним наклепом на все правління і на мене зокрема. Ніби й не вона ще місяць тому затягувала мені «многая літа». За два з половиною десятиліття відколи я в цьому колективі, нічого, навіть віддалено схожого не пам’ятаю. Бували інтриги й заздрість, траплялася й підлість, але геть розгнузданого норову ніколи не проявлялося в жодному з письменників. Тим часом шум помалу вщух і я продовжив називати авторів та їхні видання. Не можна було нікого пропустити, бо книжки, що виходили друком, то — найвагоміша складова в діяльності організації… Я уже вп’яте назвав прізвище автора, що сидів у «президії» поруч із Цібою, як хтось у залі не витерпів: — Це той, що римує «калина-Україна», «мова — солов’їна»? — А ти що, проти незалежності? — огризнувся в залу автор. Цей поет свої вірші «витягує з чорнильного колодязя». Якби я того не знав, то подумав би, що йому заздрять — адже п’ять книг видав; щоправда своїм коштом. Спалахнула нова суперечка; і то вже було протистояння не двох людей, а двох таборів. Найчастіше чувся пискливий голос дружини гладкого сатаниста, що сиділа поруч нього в «президії» і низький — напівбаритон Бамбули. Руде марево над семи головами густішало, а вистриби з-над них Бамбули все більше скидалися на язики ватри. Жінка й справді нагадувала «розпусницю» на семиголовій звірині, одягнену в «порфіру й кармазин». «Навіщо вона укуталася в червону накидку? — майнула думка. — Щоб продемонструвати свою конфесійну приналежність… Але перед ким? Чи не перед невидимим воїнством князя світу цього? Адже і порфіра, й кармазин — синоніми червоного кольору». Ні, тут сидить хтось із земних, кому важливо аби боротьба за долю духовного ордена, яким була Спілка письменників упродовж останніх десятиліть, проходила під ритуальним гаслом темних. Якось я знайшов на своєму письмовому столі папірець, на якому червоним фломастером було написано число 7560. Коли я поцікавився у мого заступника, хто його залишив, він відказав, що не знає. Я б скоро про нього забув, якби не звичка складати цифри будь-якого числа в теософську суму. 7560 в сумі дає вісімнадцять — а це код числа звірини. З часом він, звісно, випав би з пам’яті, якби не прагнення з’ясувати, чому всі тоталітарні режими, від Вавилона до радянської імперії, включаючи фашистську Німеччину, мали державний колір червоний. Я звернувся до фізики і виявив, що довжина хвиль будь-якого предмету червоного кольору має 7560 ангстрем. Так ось у чому справа! Довжину хвилі не зміниш. Отже, сатанинство вічне. Будинок, у якому перебуває офіс письменницької організації, як і зала, де зараз проходять звітно-виборні збори, знаходяться у відомстві темних сил. Людині властиво оперувати знаннями, які зберігаються в її пам’яті. Я мислив категоріями древнього пророцтва. «А жінка, яку ти бачив, то місто велике, що панує над царями земними». У тексті пророцтва сім голів, що на них сиділа «жінка», то голови звірини, яка з моря людського вийшла у сімнадцятім році минулого століття. Це Ленін, Троцький, Сталін, Дзержинський, Свердлов, Зинов’єв і Каменєв. А були ще сім голів, на яких «сиділа» жінка в часі, це: Ленін, Сталін, Хрущов, Брежнєв, Черненко, Андропов, Горбачов. Після Горбачова звірини вже не стало. Всього ж звірина проіснувала сімдесят три роки і сім місяців, як і передбачив Нострадамус. Тепер у Спілці письменників повстає мікрозвірина о семи головах і жінка на ній сидітиме… А за тим виникнуть такі ж мікрозвірини в інших творчих спілках — художників, композиторів, театральних діячів, журналістів, тобто там, де митці працюють над просвітлінням душ після апокаліптичних. Об’єднуються, ні — вже об’єдналися, дві темні сили — земна і та, що на Темному Сателіті. Князь світу цього, що був принишк після розвалу його імперію, тепер спинається на ноги. — Регламент, — почулося від президії. Це сказав поет, який колись дорікав, що я сприяю у виданні книг мертвих письменників, а не його. Тим часом доповідь моя добігала кінця. Я ще сказав про роботу з молодими і назвав кілька імен — майбутніх професійних письменників. Після цього взяв слово мій заступник. — Хто має запитання? — звернувся до зали. На початку зібрання його обрали головуючим на зборах і він, разом із секретарем зборів, сидів за столом президії (справжньої). Руки підняли всі семеро «голів» і Бамбула. … Найбільше навіснів Ціба. Я так і не збагнув його запитання, бо то був по суті виступ, у якому мене звинувачувалося у продажі попереднього офісу письменницької організації. Кожне слово, чи фразу він викрикував не своїм голосом. Обличчя наливалося кров’ю, як у тих, хто колись волав «дайош». Якось Задорожний зауважив: «Коли виступає Ціба, з мене ніби хтось висмоктує енергію». «Порозорявшись», Ціба сів і враз на щойно оскаженілому лиці з’явився вираз умиротворення. Чоловік був енергетичним вампіром, і про це всі знали. Після головуючий надав слово для запитання рудому із сімки. Цей також зробив по суті виступ. На його нордичному обличчі вгадувався спокій і доброзичливість, а лексика, що пістрявіла чужорідними словами, виказувала людину, яка виступала перед колективом науковців. Сказати по-іншому, була набита, словами типу «концептуально», «коректно», як фарширована щука спеціями. Попри виразну жестикуляцію кощавими кистями, я так і не збагнув до чого він підводив. «Цьому убиратися в червону хламиду немає потреби, — подумалося мені. — Він сам червоний: і волосся, й обличчя, й руки. І народився в рік, місяць і день сатани». Рудий ще не встиг сісти, як підвівся поет, який мені дорікав, що я не видаю його книжок. Він також не запитував, а говорив — пристрасно, сказати б енергетично, жестикулюючи руками, але я (та й, мабуть, усі інші) не збагнув про що саме. У недалекому минулому в російській літературі на таких казали «говорящий молчальник». Це був один із генерації «цицеронів», породжених і відгодовуваних старою системою. І тут підняла руку Бамбула. Хоч у залі немало письменників також прохали слова, але погляд головуючого спинився на ній. Я здивовано подивився на нього — головуючого, адже він третій раз підряд піднімав моїх опонентів. По тому, як швидко той відвів очі, мені все стало ясно. Водночас щось сильно вдарило в груди, а по миті охопило збайдужіння. З цим чоловіком я працював п’ятнадцять років; між нами склалися товариські, довірчі стосунки. Те, що тепер відбувалося, мало тільки одну назву: «зрада». Десь рік назад, коли я прийняв рішення не виставлятися більше на голову, він переконував потерпіти ще одну каденцію заради видання антології прози. Тим часом широка постать Бамбули нависла над сімома головами «президії». — Добірне товариство, — почала вона приємним низьким голосом. І тут я завважив, що пропустив момент, коли з мене вигулькнув мій звір. Він не поривався, як тоді, коли віншували новобранок із членством у Спілці. Просто дивився на жінку в червоній хламиді, як вона жестикулює правою рукою, а ліву стисла в кулак; там щось було. На мить здалося, що Бамбула знітилася. Але тільки на мить. Вона стала повторювати все, що сказав Ціба, як раптом хтось вигукнув із зали: — Це запитання чи виступ? — Гонорове товариство, а запитання таке: чи не пора нам оновити керівництво Спілки? Залою прокотився гомін. — На часі тема запитань, а не обговорення діяльності правління, — нагадав головуючий і показав на дебелого чоловіка з простягнутою рукою, який сидів поруч з рудим. Мовляв, кажи… Це була четверта із семи голів, якій надав слово ведучий зборів. У залі почулися обурені вигуки. Чоловік говорив невиразно. Повторив сказане Цібою, додав, що приміщення, в яке переїхала Спілка, гірше попереднього… Далі я слухав і не чув, дивився й не бачив. Удар у груди невідомо ким нанесений, який я спізнав хвилину тому, обертався на гострий біль; він знаходився десь поза тілом. З тим «почулися» слова, мовлені старечим голос не в залі, а в іншому вимірі: «Тут звив собі кубло пан шістсот шістдесят шість». Раптом прийшло усвідомлення: все, до чого я йшов усі ці роки, почало валитися. Враз потьмянів невидимий егрегор — духовне тіло письменницького колективу, яке я живив новими доробками, витягував з небуття ще ненадруковані твори померлих, пропагував їх у засобах масової інформації. На мить мені привиділася біла хмара, вся пронизана сонячними променями, яка раптом стала танути. … Бамбула вийшла на середину між залою й трибуною. Мені здалося, що жінка справді була одягнена в «порфіру й кармазин» і, що вона зсіла зі звіра. Окинула поглядом усі сім голів, а тоді подивилася в кінець зали, де сиділа сухорлява чорнявка — працівниця університету, і та їй посміхнулася. — Добірне товариство, — почала Бамбула, — Недавно я повернулася з Єрусалиму, де побувала біля гробу господнього. Ось, — вона розтисла пальці лівої руки й показала шматочок якоїсь породи, — це камінець з того місця. Я його завжди носитиму з собою як пам’ять про благодать, яка тоді увійшла в мене. Я це до чого? До того, що коли ви довіритеся мені, то я все зроблю аби ви мали друк, книжки, літературні винагороди тощо. Я все зроблю аби наша письменницька організація нарешті зажила повноцінним творчим життям. — Звідки тобі відомо, що таке повноцінне творче життя? — пролунав жіночий голос із середини зали. — Тобі вже за півсотні, а ти тільки-но переступила поріг Спілки… Підвівся головуючий і жестом попрохав не заважати. Тим часом вуркітливий голос Бамбули, а ще раніше викрики її попередників, робив свою справу. Скоро я завважив, що в неї було більше симпатиків, ніж ті семеро з її «президії». У декого на лицях угадувалося навісніння. Відбувалася поляризація колективу. І тут подав голос Олег Задорожний, який сидів всередині зали. У нього було спокійне обличчя без ознак знервованості. — Пробачте… Питання по ходу виступу… Де, ви кажете, знайшли той камінець? — Біля Гробу Господнього, — відказала жінка. — Мені нещодавно телефонував з Ізраїлю Ісак Кобицький… Ну, щоб повідомити, що в нього там книжка вийшла, до якої увійшли й переклади моїх віршів. Він вас знає і цікавився вашою творчістю. — Авжеж, авжеж, — погодилася Бамбула. Проте на широкому смаглявому обличчі її майнула заклопотаність. — Ідеться про поему, матеріал до якої він сприяв вам розшукувати. Ну, не сам він, а вивів на людей, які знають тему. — Олеже, до чого тут це? — втрутився головуючий зборів. — На секції поезії казатимеш…. І тут підхопився з місця Манжура: — А чого ти не перебивав Цібу, який молов усе, що на думку навернеться, інших з тієї ж компанії? Хай каже. Кажи, Олеже! — Та я, власне, багато часу не відніму… Хотів просто запитати, як просувається робота над поемою. Це тема Іуди Іскаріота. Всі дні перебування в Ізраїлі пані Бамбула присвятила пошуку поля, яке Іуда колись купив за тридцять срібляників, і місця, де росло дерево, на якому він згодом повісився. Там вона, як кажуть ті, хто її супроводжував, підбирала якісь камінці. У вас, пані Алісіє, у руці порода, схожа на вапняк. Біля Гробу ж Господнього у наш час ви можете знайти хіба що шматочок цегли або бетону. Мить зала німувала. На лицях письменників стали з’являтися посмішки — у кого іронічні, у кого єхидні. Та раптом загомоніли всі сім голів «президії». Це був спалах одержимості й паніки. Не можна було розібрати хто про що каже; вгадувалися тільки слова «чорний піар», «він порочить» і несамовиті окрики Ціби. Лиця всіх сімох налилися кров’ю й нагадували колір «ковдри», яка покривала Бамбулу. Тим часом Задорожний не сідав. Він окинув безпристрасним поглядом залу, спинив очі на семи головах, які тепер обернулися в його бік й навісніло волали, сказав: — Чого ви обурюєтеся? Людина обрала цікаву тему. До речі, Ісакові сподобалася не так тема, як ідея майбутньої поеми… — Яку гидотну ти ще вигадав?! — ревнув Гладун з «президії». Задорожний мить повагався, а тоді відповів: — А ідея поеми така — не буває Христа без Іуди… Так сказав Кобицький. Нехай пані Алісія сама уточнить. На секунду всі сім голів замовкли. Настала тиша. І тут почувся спокійний старечий голос: — Глибока ідея. Я поглянув на ряди, але не завважив нікого, кому міг би належати той, знайомий мені голос. Тільки наштовхнувся на гострий погляд чорнявки, яка одразу ж перевела погляд на Бамбулу; вони немовби нечутно обмінялися думками. Я помітив, що ніхто не відреагував на репліку, мовлену старечим голосом. «Але ж вона прозвучала… — майнуло в голові. — Чи її сказано було тільки для мене?..» Годинник на стіні показував, що збори вже тривають дві з половиною години. Несподівано над головами, стала з’являтися сіра субстанція; вона швидко темніла, убираючись у контури людської постаті, і вже за мить обернулася на височезного, близько трьох метрів, чоловіка в чорному одязі, який мав на голові товстого, сказати б потужного, рога. Жовті очі примари втупилися в мене. Враз я відчув, як мене пронизали два невидимі промені (струмені) і збагнув, що знаю все про нього: вік — йому було сімдесят три роки і сім місяців, його діяння, скоєні за життя. Від прибульця сходив сморід, то був запах мертвечини, що йшов із сільських осель навесні, коли починали відтавати замерзлі взимку трупи виморених голодом людей. Мій слух уловлював знайомі звукові вібрації — перестук коліс довгого-предовгого товарняка, у якому «перекидали» на північний схід величезні маси людей — не сотні й тисячі, а багато мільйонів; більшість із них уже не повернуться на рідну землю. Прибулець немовби завис у просторі, мало не торкаючись рогом стелі, проте в залі його ніхто не помічав, як і не вловлював ні запаху, ні стукоту коліс. Бачили тільки я і мій звір. Примару облягав чорний кітель, застібнутий під саме підборіддя; вона мала чорні ж штани й такого ж кольору чоботи з низькими халявками. І тут я відчув, як у мені виникає ще одна сутність, — не чужа — то був таки я, але не письменник, а обиватель, котрий опинився перед страхітливою силою. Сутність, що з’являлася в мені, пережила на генетичному рівні утиски і звірства кількох поколінь і тепер ладна була запобігати перед лихом, котре раптом повернулося, й коритися йому… Тим часом жовті очі примари нікого не помічали, а дивилися, ні — досліджували мене. І звір мій раптом принишк. Авжеж, нас роздивлялося зло тисячоліть, яке увібрало в себе всю жорстокість Вавилону, Мідо-Персії, Греції й Риму; його сплеск відчула на собі, вже зовсім недавно, у двадцятому столітті, людність найбільшої у світі імперії, де з’явився на світ і виріс я. Тривало воно — зло, цього разу, сімдесят три роки і сім місяців — без малого три покоління… Ріг чорного чоловіка був давній — у тому місці, де він виростав з черепа, вгадувалися лускаті тріщини в оточенні кучерявчиків волосся. Шкіра примари не належала людині чорної раси — колір її мав інше походження: це було нашарування страждань, ненависті та прокльонів, що «налипали» на постать у продовж трьох поколінь. Постать «плавала» між стелею й головами письменників. Її ніхто не бачив, крім мене й мого звіра. Я міг би порівняти її з голограмою людини, яку невидимий проектор тримав над залою. І тут я завважив, що очі примари не мали людського блиску і нагадували кружечки якогось жовтого мінералу чи металу. Це був бовван, який дві з половиною тисяч років тому приснився вавилонському цареві Навуходоносорові, точніше — зменшена проекція боввана, направлена з астрального світу сюди, де вирішувалася доля одного зі світлих егрегорів. Хоч прибулець з потойбіччя мав чорні лице й кисті рук, але мені було відомо, що голова його з чистого золота, груди й рамена — срібні, нутро і стегно — мідні, гомілки його залізні, а ноги — частинно залізні, а частинно з — глини. Це був символ необмеженої, одноосібної, влади. І тут примара зникла. Годинник на стіні, який вона щойно заступала, показував, що зібрання триває вже три з половиною години. Отже, бовван «плавав» над головами цілу годину. Мені ж здалося, що всього кілька хвилин. Не стало в мені й обивательської сутності, і звір мій, сказати б, підняв хвіст. … Щось казав Павлишин. Ага, він прохав аби зібрання дозволило письменникам з інших міст області проголосувати трохи раніше, бо вечоріло і їм важко буде добиратися. Потім, уже після зборів, я згадав виступ кожного, а тепер ціла година словес випала з пам’яті. Як ніби й не було того диспуту. В пам’яті залишилося лише те, що на очільника спілки висунули двох — мене й Бамбулу. Я дивився на сім голів і думав: «Чому сім? Чому «звірина, яка з моря виходила і мала вона сім голів»? Чому «жінка на семиголовій звірині»? І тут на пам’ять прийшло читане колись: для вавилонян світ був сповнений духами — добрими й лихими. Але більше було лихих, а з цих найнебезпечніші були «семеро злих». «Семеро їх, семеро… На горі Заходу вони народилися, на горі Сходу зросли, в ущелинах сидять вони всюди, в пустелях встають....Але серед мудрих богів невідомі вони, ім’я їх не існує ні на небі, ні на землі». Із «семи злих» найнебезпечнішою була жінка-демон Ліліт. Це ж ім’я було написане на бірці, прив’язаній до пальця ноги немовляти, що його знайшли в копанці, де люди глину беруть. Те немовля через багато років стало жінкою Фросиною Бамбух. «Чаклунка, яка ходить вулицями, проникає в оселі, бігає завулками, стрибає по майданах, озирається, плутається під ногами. Вона віднімає сили у гарного чоловіка, красуню-дівчину позбавляє плоду, поглядом своїм убиває вроду її… Побачила мене чаклунка, пішла слідом, отрутою своєю завадила мені йти, чаклунством своїм уповільнила ходу мою, віддалила мене від бога мого…» Раптом підхопився з місця один із семиголової «президії» — невисокий чоловічок. — Я проти того, щоб дозволяти раніше… — сказав. — Чому? — поцікавився головуючий. — Бюлетені майже готові. Ми просто зробимо перерву, а там залишиться тільки підрахунок голосів… — Мій недавній заступник ще не докумекав, що десяток письменників з міст області — мої прихильники і, отже, віддадуть свої голоси за мене. Підняв руку Манжура: — Цей чоловік не має права бути «за» чи «проти», — сказав. — Він журналіст і не видав жодного художнього твору. Одному Богові тільки відомо, як опинився в письменницькому колективі. — Але ж він член Спілки і права голосу його ніхто не позбавляв, — нагадав головуючий. — До того ж публіцистику ще ніхто не відміняв. — Я сказав, що він журналіст, а не публіцист… — заперечив Манжура, опускаючись у крісло. — Я видав десяток книг художньої прози, а він — жодної. Що це за гра в демократію? Головуючий таки поставив на голосування прохання Павлишина і збори дозволили групі письменників з інших міст проголосувати першими і покинути зібрання. Надворі вже сутеніло. Я сидів на боковому стільці біля вікна, від якого ставало дедалі холодніше в спину. Мій погляд охоплював ряди письменників і очільника зборів з секретарем. Почвара зникла, але слід від неї залишився на семи головах «президії» і лицях декого з тих, кого я ще недавно вважав своїми однодумцями. На зборах сиділо п’ятдесят один письменник із шістдесяти. Решта — старі або хворі, серед яких половину можна було назвати класиками. Вони всі прислали листи із зверненням до зборів з пропозицією залишити мене керівником організації. Голова ж зборів навіть не зачитав їх. Тільки сказав, що надійшли листи від «декого»… Раніше такі листи кидали в скриньку для голосування. Це був другий удар мого заступника. Опломбована скринька з маленьким висячим замком стояла в офісі письменницької організації, що знаходився на тому ж поверсі, що й читальна зала, де відбувалися збори. Десять письменників з інших міст заходили по одному щоб укинути свій бюлетень. На дверях стояв мій заступник. Тим часом у кімнатці секретарки продовжували виготовляти решту бюлетенів. … Іногородніх уже не було. Натомість біля дверей з’явилися двоє: Дрижченко і Ціба. Вони відштовхнули від дверей недавно головуючого на зборах; почулися слова: «нелегітимне голосування», «віддай ключ від скриньки», «члени лічильної комісії». Коли ми з Задорожним поспішили до офісу, то на столі вже лежала розкрита скринька, а поряд — купка проголосованих бюлетенів. То були десять моїх голосів; я їх сховав у кишеню. Раптом мені здалося, що від гладкого й маленького «почувся» перестук коліс товарняка. Мій недавній заступник стояв розгублений. На мене уникав дивитися. — Хто розпечатав скриньку? — крижаним голосом поцікавився Задорожний. Голова зборів кивнув на Дрижченка. Навряд чи в головуючого силоміць забрали ключ. Отже, це теж була змова «президії» з моїм заступником. Таким чином у мене вкрали десять голосів, не рахуючи тих дев’ять листів, які надіслали старі письменники. Далі все відбувалося як у тумані.  
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   30


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка