Віктор Савченко діти мардука



Сторінка5/30
Дата конвертації05.05.2016
Розмір5.17 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   30

РОЗДІЛ 11

 

Останнім часом дедалі частіше з’являється відчуття, що довкола мене щось коїться. Це щось — не тільки діяння людей. Точиться змагання за мене — мешканця земного світу. Протистоять одна одній дві сили — лиха, яку я викрив, і світла; змагаються два князі, один з яких посланець Бога мого племені. Хто переможе — важко сказати, бо сили у них майже рівні. На матеріальному плані буття моменти невидимого двобою проявляються то у звершенні мною чогось задуманого, то невидима рука перетинає дорогу і я опиняюся перед опущеним шлагбаумом в кінці важкого і тривалого шляху, перед самою наміченою метою, але подолати шлагбаум не здужаю. Виникає думка: а навіщо? Адже цей шлях можна було пройти весело і легко… Так я думав, виходячи з кабінету начальника обласного управління культури — жінки, яка сприяла мені у виданні книг Голембіовської, Замули, антології поезії, книжок молодих літераторів, та й моєї п’єси. Це була освічена особистість, яка опікувалася не тільки культурою краю, а й літературою. Тепер вона сказала, що якась невидима рука в уряді заборонила обласним управлінням культури виділяти кошти на комплектацію бібліотек книжками місцевих авторів. Жінка ще казала про ново впроваджену тендерну систему, з чого я зрозумів тільки те, що антології прози мені найближчим часом не видрукувати. Порадила шукати спонсора. У мене не було жодних причин сумніватися в правдивості її слів. Під кінець нашої розмови вона повідомила і приємну новину. На видання синонімічного словника вже переказані кошти в друкарню. Мені ж оминути «шлагбаум» до звітно-виборних зборів годі було і сподіватися. Куцих моїх заощаджень також не вистачило б на видання книги в чотириста п’ятдесят сторінок. Це був суттєвий удар, який не спромоглася відвести від мене світла сила.  



Помітивши поміж членів правління поета, котрий мені колись дорікав за те, що я видав книжки покійних Голембіовської й Замули, а не його збірку, я передумав інформувати про словник Бусола, який був уже в друкарні. Він такі речі сприймав боляче. Надто його засмутив вихід у світ тому Замули. «Мені що, треба вмерти, аби ти й мене видав?» — дорікнув він. Мої слова про те, що живі рано чи пізно ще побачать свої книжки, а от творчий доробок мертвих може бути втраченим, на цього письменника враження не справили. Він дивився на грубий том у твердій лискучій палітурці і на його обличчі було знати майже дитячу кривду. Образа його була б справді справедлива, якби не ситуація, що склалася. Творчій людині переступити через егоїзм часом буває просто неможливо. Тим часом гомін стихав і письменники вже стали поглядати на мене. Із дев’яти членів правління прийшло шестеро, поміж них і Бусол, який приніс чималий стос оригінал-макетів антології прози, яку я давав йому на редагування. Крісло заступника навпроти було порожнє. Я, уже в котре, завважив, що ніколи не бачив, щоб Бусол з’являвся тоді, коли тут сидів мій заступник. — Колеги, — сказав я, підсунувши до себе стос із оригінал-макетів, — це антологія прози. Тут усі без винятку прозаїки, які колись творили у нашому краї. Планував видати її до звітно-виборних зборів, але, на жаль, ситуація змінилася… Я оповів усе, як є і враз завважив, що обличчя прозаїків спохмурніли. У час, коли надрукуватися стало украй проблематично, вони розраховували побачити себе бодай в антології, яка до того ж планувалася як навчальний посібник для шкіл. Пожвавішало тільки лице у поета, який колись дорікав мені. Він знав як ніхто, що ситуація не на мою користь. Не знав тільки одного, що я сам мріяв передати владу, а тільки не знав кому. Раптом прочинилися двері і увійшла Бамбула. Привітавшись, вона попрямувала до крісла мого заступника, хоча за столами було ще з десятка півтора вільних стільців. У руках тримала целофановий пакет. І тут у пам’яті постало почуте від мами Голембіовської, доньки Замули і з оповіді жінок в інтернату. Водночас стрепенувся звір, якого досі в мені не було знати. Тим часом Бамбула опустилася в крісло — природно, ніби сиділа в ньому завжди, і подивилася на мене жовтими в чорну цяточку очима. На мить здалося, що погляд її пройшов крізь мене, крізь стіну і торкнувся числа вісімнадцять — номера на фасаді будинку. Враз я відчув проекцію того числа у себе на спині і жар, якби там випалювали тавро. Звір у мені шарпнувся, але я встиг стиснути його за карк — сильно, як тоді, на межі сну, коли на мене насідали астральні покручі. «Хто вас сюди запрошував?» — ладне було зірватися з моїх вуст. Це сказав би не я а звір, у загривок якого увіп’ялися мої пальці. Був кінець вересня і жінка прийшла в сукні зі щільної тканини. Згадалися слова доньки Замули про одяг їхньої осінньої гості. Тепер сукня на ній була з червоного оксамиту, який мінявся, поблискуючи від кожного руху дебелого тіла, виказуючи в ньому потужну енергетику. То було дивне поєднання хтивості й агресивності. Мій погляд на мить спинився на декольте, яке відкривало щонайменше половину грудей, і я завважив на лиці Бамбули щось схоже на кокетування; шкіра з чорним пушком над верхньою губою здригнулася. Їй і не втямки було, що я до її принад був абсолютно байдужий, а дивився, бо шукав у між грудді малюнок ока, як у астралки з мого сну. І раптом від неї поширився дух копанки. «Та не має запаху копана земля! — переконував я себе. — І глинище, з якого колись дістали немовля на ім’я Ліліт, також було без запаху. Все це мій психічний комплекс, хай йому грець». Пауза, поки жінка йшла до крісла й сідала, і яка тривала якихось п’ять секунд, видалася мені довгою. Бамбула ж її й порушила: — Ви укладаєте антологію прози… — звернулася до мене. — Я ось принесла оповідання… «Хто ж це їй сказав, що сьогодні засідання правління?» — майнуло в голові. Я пояснив, що антологія прози формується тільки з прозаїків. Як і антологія поезії формувалася тільки з поетів. Такі правила розробило правління і затвердили загальні збори. — Так зробіть виняток для мене, — мовила буденно Бамбула. Члени правління переглянулися, очікуючи, що я скажу. — Бачите, коли укладалася антологія поезії, то жоден з прозаїків, котрий пише цілком професійні вірші, до неї не потрапив. У той же час у нас є поети, що видавали прозові книжки, але вони не увійшли до антології прози. І що ж ці колеги скажуть мені — упорядникові, побачивши ваше, пробачте, новоспеченої поетеси, оповідання в антології прози? — Та що це за закони такі… — мовила Бамбула, тамуючи обурення. І тут подав голос Костянтин Костюченко. Він звертався до Бамбули: — Моє серце, я нещодавно видав повість, ну, книжку… — І досить грубеньку… — зауважив Куценко. — То таке діло… — скромно промовив Костюченко, пригладивши сиву бороду. — Я ж міг би також напроситися в антологію прози… А що вже казати про Михайла Сергійовича? У нього кілька романів. Але він відомий більше як поет… — Нікудишні правила, — знову Бамбула. «У неї розум, який не визнає правил» — згадалися слова куховарки Явдохи. — Алісіє, — озвався Бусол, — ви щойно стали членом Спілки. Доробок ваш — я його читав — куций і, пробачте, непевний. Станете чи не станете письменницею, це ще як Бог дасть. Адже запасу часу, я маю на увазі ваш вік, у вас немає. Ви — літня вже початківка, до того ж з’явилися нізвідки. Якби упорядник узяв в антологію якийсь із ваших прозових творів, то він зробив би вам погану послугу. Я це кажу як редактор антології. — Бусол кивнув на великий стос паперу, що лежав у мене на столі. — Тут відібране все тільки краще з доробків майстрів прози. І який вигляд мала б ваша прозова саморобка на тлі отого всього? Рожеве, вигуляне, обличчя Бамбули стало сірим. Раптом я, ні — мій звір, побачив, як від неї відділилося сіре пасемце, схоже на туман, і окутало Бусола. Якусь мить словникар сидів у тій туманоподібній субстанції, а потім туман зник. Але сам Бусол, його піджак, сорочка, як мені здалося, побілішали, ніби полиняли. — Та чого там… — почувся голос поета, який дорікав, що я його не друкую. — Пані Бамбула енергійна, творча… Надолужить і, гадаю, прислужиться Спілці. Підняв руку Задорожний, просячи слова. — Пробач, Алісіє, — сказав він, — ти, мабуть, не знаєш: у нас є правила писані й не писані. Писані ті, що — в Статуті Спілки, не писані, ті, про які просто знають і без крайньої потреби не порушують. Одне з них — на засідання правління приходять тільки члени правління і ті, кого запрошують. З твоїм проханням ти могла б звернутися до упорядника особисто, тим паче, що він же й голова організації, у будь який день, а не саме в цей. І знову від Бамбули відділилася хмарка сірого туману й накрила Задорожнього. Але тільки накрила, а не вкутала, як Бусола. «Отже, в Олега на неї — імунітет, — майнуло в голові. — Він, який ще недавно її підтримував, уже розкусив, що воно таке». Тим часом тему антології було вичерпано, але переходити до теми звітно-виборчих зборів у присутності сторонньої я не наважився. Попросити ж її покинути приміщення теж не вважав за коректне, тому сказав: — Оце і все, про що я вас сьогодні мав поінформувати… Письменники стали підводитися. І тут Бамбула витягла з торбинки пляшку горілки і згорток. Війнуло часничним запахом кров’яної ковбаси. — Гонорове товариство, — озвалася вона, — тут у мене трохи є… Письменники, хто вже був біля дверей, повернули. «Ця баба, схоже, мене ігнорує». — Друзі, — озвався я, — сюди скоро мають прийти вчителі. І що вони тут побачать? Гадаєте, після такого вас запрошуватимуть на зустрічі зі школярами? Бамбула нічого не сказала, натомість повкидала в пакет гостинці й вийшла. Двоє, у тому числі й ображений поет, подалися за нею. Я покликав Бусола, підрівняв стос з оригінал-макетами і розповів, що словник синонімів уже в друкарні і що там усе профінансовано. В кінці додав: — Ти вхопився за останній щабель драбини, яку хтось наказав підняти. Бусол помовчав; по його вилицюватому обличчі не можна було вгадати реакцію на почуте. Минуло кілька секунд, як раптом у нього здригнулася нижня щелепа, а з очей викотилися дві сльозини. Він довго не озивався, мабуть, соромлячись своєї слабкості. Нарешті, опанувавши почуття, мовив: — Друже, синонімічні гнізда до цього словника я збирав сорок років. Якщо відверто, я вже й не сподівався… — Гонорару не буде, ти ж знаєш. — Та грець з ним, про що ти кажеш! — Але ти отримаєш в рахунок гонорару триста примірників словника. Рештою семистами будуть комплектовані всі бібліотеки області. Словникар закрив обличчя руками, а коли по часі відкрив, то воно стало немовби кам’яним. Якби не сліди від сліз, можна було б подумати, що в чоловіка неприємності. Він уже зовсім опанував себе. — Олексію, — сказав я, — все це станеться за умови, якщо ти не розтулятимеш рота. Знаємо тільки ми вдвох і ті, хто зараз його роблять. Я — марновірний і вірю в усілякі дурниці. До речі, ти — словникар, то чи не скажеш, що це за слово «бамбух». Враз окам’яніння зійшло з обличчя Бусола, він подивився світлими очима. — Бамбух? Коров’ячий шлунок. Ну, кендюх чи що… А чого ти питаєш? — Та почув це слово у розмові з однією людиною… А от що воно таке, не втямив.  

Якщо півроку тому я думав тільки про те, щоб на письменницьких зборах продемонструвати свою діяльність за звітний період і не переймався наслідками таємного голосування, то після втрати можливості видати антологію прози я зрозумів: кількарічна робота може виявитися марною. Мені — коли я вже не стану головою Спілки — важко буде знайти спонсора на видання книги. Я сказав про це своєму заступникові, бо був упевнений, що він щось порадить, адже в антології — і його матеріал. До того ж він створив мені всі умови… Але колега не поспішав з відповіддю, непомітно перевів розмову на тему нових членкинь Спілки, дав короткі характеристики кожній. Казав тільки про добре, нікого не виділяючи, немовби пропонуючи мені самому зосередити увагу на якійсь із них. Якби йшлося про подання на літературну відзнаку, то його слова були б доречні. І якби я прохав у нього поради, кого пропонувати на голову організації, то його слова також були б умотивовані. Йшлося ж про те, виставляти мою кандидатуру в черговий раз чи ні. Пригадалося, як ще рік тому я казав, що допрацюю свій термін і піду на творчу роботу. Він тоді порадив не поспішати, потерпіти ще одну каденцію. Що ж сталося після тієї розмови? А сталося те, що чиясь рука готує нового лідера на голову Спілки. І рука та поставила на когось із новоприбулих. Якщо вибирати з початківок, то вибір логічно міг би упасти тільки на Анну Марченко, письменницю з кількома книжками прози, людину серйозну і обов’язкову. Адже Наталя Власенко ще занадто молода, а у Бамбули зовсім куций доробок — дві тоненькі малоформатні «метелики». Так подумавши, я заспокоївся.  



Наступного для, з’явившись в офісі, я застав свого заступника за писанням. Відповівши на привітання, він сказав: — Сумна звістка. Померла Любов Михайлівна. Ось підготував некролог для «Літературної України». — Колега дописав кілька рядків, а потім додав: — ще тиждень тому все було начебто добре. Ну, інсульт, він і є інсульт, але ж вона нормально пересувалася, розмовляла вже більш-менш… — Ти в неї був? — Бамбула була. — Вони що, знайомі? А чому не Інна Пронченко, адже вони подруги? — Ну, Бамбула прийшла сюди, попрохала адресу й телефон. Сказала, що не гоже кидати напризволяще хворих письменників. — Та я ж недавно її відвідував. Приносив на вичитку оригінал-макет оповідання для антології. Зраділа, побачивши, що я взяв те, що вона прохала — ну, твір про дівчинку. Та й фото сподобалося… Казала, що її постійно відвідує Інна Миколаївна… Раптом пронизав гострий біль у спині. Щось ніби загнало швайку в ліву лопатку, а потім у тому місці почало пекти. Я підвівся з крісла і став походжати по кімнаті. Коли ж знову сів — біль, але вже не такий гострий, посилився. Боліло моєму ментальному двійникові, який не міг терпіти тавро звіра на фасаді будинку. Між мною і тим номером ніби й не було півметрової завтовшки стіни. Колега, завваживши зміну на моєму обличчі, сказав: — Не переживай. У Любові Михайлівни все до того йшло. Мені захотілося переказати йому оповіді мами Голембіовської, доньки Замули і жінок з інтернату. Але я вчасно схаменувся: він — колишній працівник ідеологічної установи — був далекий од містики, чи, як він казав, «чортівні». До того ж моя пригода на межі сну, про яку він знав, могла посіяти в ньому невпевненість щодо мого психічного здоров’я. Любов Миколаївна Копиленко, після того, як з нею сталося нещастя, доглядала якась далека родичка. Вони удвох жили в мирі і спокої. Хвороба її поступово слабшала, хоча на повне одужання годі було й сподіватися. Вона колись, як і Наталка Голембіовська, поставила на літературу і досягла рівня путнього прозаїка. Надто вабили читача її дитячі твори. Іменами персонажів з цих творів називали дитячі магазини, іграшки тощо. В моїй пам’яті вона залишилася не розбитою паралічем, а тендітною літньою жінкою з інтелігентним і не по жіночому вольовим обличчям. — Коли ховатимуть? — запитав я. — Завтра. Надішлю некролог в газету і почну обдзвонювати письменників.  

РОЗДІЛ 12


 

В міру того, як я піднімався на свій поверх, у мені оживав звір-охоронець; він принюхувався. Недавно тут пройшла жінка, про що свідчив слід парфумів. Коли ж я опинився біля дверей мого житла, звір у мені насторожився. Я очікував, що ось-ось прочиняться двері якоїсь із сусідніх квартир і з неї вийде провокатор з собакою, але цього не сталося. Тим часом звір мій вловив знайомий дух ріллі. «Якийсь психічний комплекс», — майнула думка. Той самий запах було знати і в моєму помешканні. Пахощі кави, що розійшлися по квартирі, на час притлумили його. Але він не зник. Власне, його й не було; його вловлював мій звір-охоронець. Надто ж «ударило в ніс» духом землі, коли я сів за комп’ютер. «Тут хтось побував», — озвався мій внутрішній голос. У цьому я пересвідчився, коли завважив, у якій послідовності розташовані файли в «меню». Це не був порядок, якого дотримувався я. — Авжеж, тут хтось хазяйнував, — мовив уголос, і відчув, як на мене накотилося щось важке, як тоді, в лихі часи кадебе, коли я, бувало, повернувшись з відрядження, помічав, що в моїй квартирі було проведено обшук. «Ти думаєш, тобі це минеться?» — випірнула з пам’яті погроза покійного кадебіста. Щоправда кадебіст мені, сказати б, привидівся; можливо, й дух копанки — то тільки ґандж моєї психіки, але у тому, що за комп’ютером сидів чужий, не було жодного сумніву. Згодом я в цьому переконався, коли увімкнув принтер — там були не мої установки. Деякі файли повиводили на папір, деякі, мабуть, скопіювали. Втіхою було лише те, що все (майже все), крім антології, вийшло друком, а недописаний роман про козаків «засвітився» уривками в періодиці з десяток разів. Але того, хто тут побував, напевне, цікавила не моя літературна власність, а щось інше — ті езотеричні дослідження, про які я не раз оповідав у колі друзів. А в них ішлося вже не про дешифрування пророцтв, що збулися, а про передбачення майбутніх подій. Комусь дуже кортіло зазирнути на кілька десятиліть уперед, хоча б і моїми очима. «А дзуськи вам! Все ось тут. — Я ткнув себе подумки пальцем у чоло. — І то не у вигляді передбачення якоїсь конкретної події, скажімо, чим завершаться найближчі президентські вибори, а у вигляді формули, з допомогою якої я можу порахувати тривалість будь-якої системи (політичної, ідеологічної, конфесійної) будь-якого народу. Мені треба тільки знати точні умови задачі… «Мене, мене, текел упарсін» — «Пораховано, зважено, вирішено». Володарів цієї доби назвуть злодіями й бандитами в наступній». Те, що сталося з моїм помешканням, нічим іншим, як оскверненням, не назвеш. З досвіду знаю, що немало днів спливе, поки я перестану думати про те, що тут побував чужий, який не тільки торкався предметів, а й зазирнув у мою свідомість. Але був у цій ситуації й позитивний момент. Розтанув сумнів щодо помисливості. Я раптом зрозумів, що стеження, яке став завважувати останнім часом, — не комплекс колишнього переслідуваного, а цілком реальна акція. Якась сила стежила за кожним моїм кроком. Якщо в кадебістські часи філерами були чоловіки, то тепер — здебільшого жінки. Я їх упізнавав в обличчя. Але тільки впізнавав — у пам’яті ж вони не трималися. Одна з них, років на тридцять, струнка, симпатична, на скільки симпатичною може бути вівчарка… Вона з’являлася тоді, коли місто відвідував якийсь високий урядовець. Вдавала, що зайшла у двір перекурити. Не гоже-бо жінці йти вулицею з цигаркою в зубах. Оскільки я живу за раз і назавжди визначеним розкладом, то їй точно відомо, коли виходжу з дому й коли приходжу. — Хай би ви пощезли! — сказав уголос. — Не таким я бачив майбутнє, коли просив у Бога незалежності України. Оригінал-макети обох езотеричних книг, оскільки вони займали багато місця на диску, я скопіював на компакт-диск і стер з пам’яті комп’ютера. В електронній «течці», де вони раніше зберігалися, залишилися тільки розділи, набрані в текстовому редакторі. Вони також були розташовані в тій самій послідовності, що і в книзі. Та цього разу все було переплутано. Першим стояв матеріал, у якому дешифровано текст тринадцятої глави «Апокаліпсису святого Івана Богослова». «І я бачив звірину, що виходила з моря, яка мала десять рогів та сім голів, а на рогах її були десять вінців, а на її головах богозневажені імена». Це був розділ, з якого я почав декодування, після того, як відкрив шифр. Тільки нащо було коїти злочин — проникати в моє житло, «ритися» в моєму комп’ютері, коли все це є в моїх книгах. Відповідь напрошувалася ще й така: хтось шукав бодай малу зачіпку в чорновому варіанті, яку автор міг вилучити під час підготовки книги до друку, і яка мала б свідчити про підтасовку. Той, хто направив сюди виконавця, не розумів, що йдеться не про ідеологію, а про істину. Автор, якому дано було розгорнути метафору пророцтва, не має права на лукавство. Бо «науковим керівником» дослідження виступає не доктор якихось наук, а Вища Сила. «І я бачив владу, що з людського моря виходила, яка правила десятьма царствами і яка мала сім співголів, а ці сім співголів були ворогами церкви Христової». Щоб адаптувати древній текст на сучасну мову, треба було знати умови задачі. А вони такі: «звір» в окультизмі — тоталітарна влада, «море» — людність імперії, «ріг» — вертикаль етнічної влади, «вінець» — володар над етносом. З людського моря Російської імперії вийшла нова влада, яка складалася з семи співголів, а саме: Леніна, Троцького, Сталіна, Дзержинського, Зинов’єва, Каменєва, Свердлова. Всі голови були ворогами православ’я. На час після революції імперію складали десять царств, вони ж утворили й «добровільне» об’єднання — СРСР, це: Росія, Україна, Білорусія, Молдавія, Азербайджан, Грузія, Вірменія, Узбекистан, Туркменія, Таджикистан. «...А одна з її голів була ніби забита на смерть, але рана смертельна її вздоровилась… І їй дано владу діяти сорок два місяці… І бачив я другу звірину… І вона виконувала всю владу першої звірини перед нею і робила все, щоб земля та ті, хто живе на ній, вклонилися першій звірині, що в неї вздоровлена була її рана смертельна… І дано їй… зробити, щоб усі, хто не поклониться образові звірини, побиті були». Це, — так би мовити, сюжетний стрижень тринадцятої глави «Об’явлення…» У ньому не ясно тільки, що це за термін — сорок два місяці. Це — три з половиною роки, коли в новій імперії володарював Ленін. Він і є та «голова», в яку стріляли і «рана смертельна» якої «вздоровилась». Марно переконувати, що другою головою був Сталін. Водночас він і його прибічники стали після смерті Леніна другою звіриною (владою). І ця друга влада, укріпившись, фізично винищила представників першої влади (звірини). Геть-чисто. До 1937 року не залишилося жодного ленінця. Повбивали не тільки їх, а й їхніх дітей, які досягли повноліття. Тих же, що не підросли, віддавали в спеціальні дитбудинки, а при досягненні ними повноліття вбивали. І все те коїлося під прапором ленінізму. Пам’ять моя тим часом шукала відповіді: чому за мною, патріотом, репресованим імперською владою і реабілітованим у часи незалежності, ведеться таке копітке стеження? Одне з можливих пояснень напрошувалося таке — для когось я являв загрозу. Той хтось володів структурою, яка мала можливість прослуховувати мої телефони і утримувати інформаторів. Той хтось не міг не знати, що я ніколи не зроблю такого, що зашкодить незалежності України. Отже, структура діяла не в інтересах держави, а в інтересах іншої сили. Сила та могла перебувати як в Україні, так і за її межами. Зрештою, як і за межами матеріального світу. Таким чином вимальовувалися три можливі мотиви стеження. Комусь треба було мати результати моїх досліджень. Хтось шукав у моїх езотеричних творах приховану підтасовку. Для когось я став загрозою — питання тільки, на скільки серйозною?  

РОЗДІЛ 13

 

Два моменти зняли психічну напругу, яка не полишала мене вже багато днів. Висівши з маршрутки «Феодосія — Коктебель» і пройшовши кілька сот метрів, я побачив над брамою Будинку творчості письменників давнє гасло: «Посміхнись — ти в Коктебелі»; і другий момент — коли відчинив двері номера. Це була та ж сама кімната, того ж котеджу, де ми дев’ять літ тому раювали з Маріцою. Вікно затіняла від сонця та ж маклюра, а на вітах її висіли плоди, схожі на тенісні м’ячики, тільки зелені. Ліжко було застелене, мабуть, тим самим блакитним марселіном. Прохаючи в адміністраторки цей номер, я й не сподівався, що він вільний. Несподівано усе лихе, що тягнулося за мною чорним шлейфом, відпало. Десь далеко-далеко залишилися сусіди з мого поверху Навоньченко й Ворона — конвоїри з собаками, і два алкаша з четвертого поверху — також стукачі й провокатори. Тут не було телефону і, отже, мені не доведеться знімати трубку, ризикуючи почути дихання гієни, яка терпляче йде слідами пораненого звіра. Я не відчував утоми, а на ліжко приліг, аби поміркувати над тим, що маю діяти, та враз і заснув. Так само легко й прокинувся; годинник на мобілці показував, що мене тут не було дві години. Звідти, звідки я повернувся, виніс намір відвідати могилу Максиміліана Волошина-Кириєнка. Раніше це робив щоразу по приїзді сюди. Піднімався на гору, де в найвищому місці знаходилося поховання поета і його дружини. Але спершу підбирав на пляжі камінець-гальку. Довкола могил уже було багато таких камінців. Один мешканець Криму — караїм якось повідав мені розповідь свого діда про те, як розкуркулювали Волошина в тридцятих роках. Кілька гарб і возів, запряжених волами, під’їхали до будинку поета. З них злізли двоє в шкуратянках, при маузерах. Вони були небагатослівні. Оглянули все, що знаходилося в будинку і стали називати речі, які заберуть. Волошин кивав, мовляв: «беріть». — Піаніно також забираємо, — сказав один із них. — Забирайте, — відказав господар. — Підсвічник, картини… — Забирайте. Другий у шкуратянці вийшов і незабаром повернувся з гуртом вантажників і їздових. Виносили довго, поки будинок не обернувся на пустку. Місцеві жителі очікували, що ось-ось приїдуть і по Волошина. Але десь за місяць з’явилася знову та ж сама валка з гарб і возів, наповнена поетовим скарбом. Ті, котрі були при зброї, командували що й куди заносити. Як потім з’ясувалося, Волошин після грабунку потелефонував Горькому, а вже Буревісник революції знайшов важіль аби повернути поетові його майно. Залишається загадкою, як це семиголова звірина пробачила авторові такі слова:  



В этом вихре — гнев веков свинцовых,
Русь малют, иванов, годуновых —
Хищников, опричников, стрельцов,
Свежевателей живого мяса —
Быль царей и явь большевиков.

 

Ті рядки були написані по слідах подій двадцятих років, коли більшовики винищили на Кримському півострові двісті тисяч людей, коли татакання кулеметів не припинялося тижнями ні вдень, ні вночі, коли трупами набивали старовинні генуезькі колодязі, людей вішали на деревах, стовпах і навіть пам’ятниках, коли влаштовували так званий десант на Тамань — вивозили на баржах з Керчі й топили. Жертвами були військовики Врангеля, котрі не встигли відплисти з Криму, сім’ї знаті, яка очікувала, коли затухне заколот у столицях імперії, інтелігенція, татари, які не знали російської мови і, отже, не могли прочитати більшовицьких заборон, та і всі, хто потрапляв під гарячу руку. «В этом вихрегнев веков свинцовых…» Це був ураган смертей. За наміром Троцького Крим мав обернутися на закорковану пляшку, з якої нікому не дано було врятуватися. «...Інший Ангол вийшов із храму, що на небі, — і він мав гострого серпа. 18 І інший Ангол, що мав владу над вогнем, вийшов від жертівника. І він гучним голосом кликнув до того, що мав гострого серпа, говорячи: «Пошли свого гострого серпа, і позбирай грона земної виноградини, бо грона її вже доспіли». 19 І Ангол кинув додолу серпа свого, і зібрав виноград на землі, і вкинув в велике чавило Божого гніву. 20 І потовчене було чавило за містом, і потекла кров із чавила аж до кінських вуздечок, на тисячу шістсот стадій…» (гл. 14). Коли писалося пророцтво, держави були укріпленими містами. «За містом» означає на краю держави. Крим був периферією, краєм імперії. Якщо перевести тисячу шістсот стадій в кілометри, взявши за основу фараонів стадій (був ще вавилонський, єгипетський, птолемеївський стадії тощо), то отримаємо 335 кілометрів. За даними картографії СРСР довжина Кримського півострова дорівнює 330 кілометрів. Куди поділися кілька кілометрів? Скоріше за все помилився не св. Іван Богослов, а картографи. «Кінські вуздечки» — не тільки географічний орієнтир, а й часовий. Почалося все з сьомого листопада 1920 року, коли група війсь армії Фрунзе вбрід форсувала Сиваш; форсувала разом з кіньми, — отже, ропа була їм не вище вуздечок. Перекопські озера та Сиваш — мілководні водойми, шар води в яких в залежності від пори року коливається в межах одного метра, тобто до висоти кінської вуздечки. Саме з цього часу і в цій місцевості почалося «чавлення» на краю міста, куди Ангол позбирав «грона земної виноградини, бо грона її вже доспіли». Адміністраторка, якій я колись підписав для бібліотеки Будинку творчості свої езотеричні книжки, сказала, що їй відомі й інші відстані довжини Кримського півострова: на кілометр-два менші, й більші того числа, яке я вирахував. По тому вона багато разів телефонувала мені з приводу різних моментів досліджень, які потребували пояснень або викликали в неї сумніви. «...І інший Ангол, що мав владу над вогнем, вийшов від жертівника». Постріл — це згорання пороху й вогонь, що виривається зі ствола. Метафора достатньо прозора: одна вища сила каже іншій вищій силі, аби та позривала з насиджених місць тих, хто вже «дозрів», і вкинула туди, де їх буде знищено.  

У шумі пляжного гомону і шереху хвиль об гальку почувся «голос» мого телефону. — Зможете заглянути до мене по обіді? — спитала адміністраторка Будинку творчості. — У вас завтра останній день… Це була привітна жінка, віком і комплекцією, мабуть, така ж як і Маріца, тільки шатенка. Її також можна було назвати звабливою. Вона критично оглянула мою постать з ніг, у пляжних капцях і шортах, до голови. — Це вже засмага, — сказала. — Так а раніше… — Ви були червоний, немов рак. Як тільки ваша спина не взялася пухирями. — Я з півдня. Улітку там буває дуже жарко. До спеки адаптований з малечку. — Он я. Я б хотіла попрохати, аби ви передали дещо в одну організацію, що у вашому місті. — В яку? — В Атебе, — відказала не дуже, як мені здалося, впевнено. — по миті додала: Не хвилюйтеся — нічого важкого. — Так а кому там? — Та ні. На вокзалі вас зустріне їхній співробітник. Завтра сюди потелефонують і скажуть його ім’я. Вони вас і додому відвезуть. На шафі стояв бюст Волошина — не такий, як у дворі його садиби, а виготовлений мистецькою рукою — бронзовий чи під бронзу. Різні дрібнички на полицях і картина Карадагу на стіні свідчили про небайдужість господарки до мистецтва. Раптом мені стало не по собі — заворушився мій звір. Це не була його реакція на жінку. До того ж він тільки ворухнувся. Щось його потурбувало. Те ЩОСЬ перебувало не тут, а в якому іншому краї. Тривало це якусь мить і раптом зникло. Я знову став безтурботним, далеким від усіляких проблем, але цей рефлекс відклався в пам’яті.  

Наступного дня під вечір, коли моя сумка вже стояла зібрана біля дверей, озвався телефон. — Ви не забули?.. — почувся голос адміністраторки. — Та я вже зібрався йти по покоївку, аби прийняла номер. — Не треба покоївки. Ключ тільки не забудьте. … Я дивився у вікно маршрутки «Коктебель — Феодосія» і не міг зрозуміти причини бентеги, яка охопила мене після розмови з адміністраторкою. Адже нічого надзвичайного під час нашої розмов не відбулося. У мене залишалося ще трохи часу перед від’їздом і ми погомоніли на різні теми. А тоді я поглянув на годинник і сказав, що вже пора. Ми підвелися і вона провела мене до дверей. І тут я згадав, що вона не дала мені того, що мала дати. — Так, авжеж… Бачте як… — На її обличчі з’явилося щось схоже на розчарування. Мені здалося, що вона була розчарована не через те, що ми мало не забули, а від того, що я згадав. Жінка підійшла до підвіконня і взяла згорток аркушів, обмотаний клейкою стрічкою. — Чоловіка звати Євген Петрович, — сказала. — Він чекатиме біля довідкового бюро вокзалу. — По миті додала: — А, ще — він відвезе вас додому. Не відмовляйтеся. Це був видимий план моменту нашої зустрічі. А був ще невидимий — він-бо й не давав мені спокою. Я добре знав характер цієї жінки, аби не помітити, що вона виконувала чиюсь волю. Виконувала, не схвалюючи її. На прощання вона пригорнулася до мене, чого раніше ніколи не бувало, і мовила: — Шкода. — Що шкода? — запитав я. Мить вона повагалася, а тоді відказала: — Ну, що ви вже їдете. — І додала: — Я сподівалася, що між нами відбудеться хоча б одна така розмова, як раніше. Пригадуєте мою подругу, з якою ми тут засиділися колись до темна?  

Була сьома ранку. Біля довідкового бюро вокзалу стояв тільки я. Стрункий, чоловік вище середнього зросту з’явився невідомо звідки. Принаймні у вхідні двері він не заходив. Назвав моє ім’я, а я — його. Я витяг із сумки скрутку паперу і віддав йому. Папір не був загорнутий бодай у газету, а тільки аби як опоясаний скотчем. В пам’яті майнули руки адміністраторки, які накручують на рулон клейку стрічку. Це не було нормально, щоб людина, яка все життя має справу з документами, так недбало поводилася б з їх упакуванням. Чоловік дивився, як я застібаю сумку, відходити не поспішав. — Я на машині, — сказав. — Ходімо, відвезу вас додому. Він мав інтелігентний вигляд і говорив ввічливо, але за тим угадувалося щось, що не передбачає відмови. І тут я відчув у собі такий самий рефлекс, як і в кабінеті адміністраторки — в мені ворухнувся звір. Лише ворухнувся, але й цього було досить, аби в пам’яті виснувалися в один ряд три нагадування про машину. Ми перейшли автостоянку перед вокзалом і вийшли до трамвайної колії. Чоловік показав на темно-сірий легковик, який самотньо стояв на самій зупинці трамваю. Тим часом власник легковика підійшов до нього й відкрив багажник. Раптом я чітко усвідомив, що помилявся, відчувши себе в безпеці у перший день, коли з’явився в Коктебелі. На мені весь час було чиєсь пильне око. Вагання, яке не полишало мене ні на мить під час наближення до машини, раптом зникло. Я уважно подивився на чоловіка. Він кивнув на сумку і сказав: — Давайте сюди… «Ти ж не отримав моєї згоди», — з’явилася думка. Почувся виск коліс трамваю, що розвертався на кінцевій. — Мене вдома не було два тижні. Ну, холодильник порожній… До базару тут усього один квартал трамваєм. — Я вас підвезу до базару, мені все одно — в ту сторону. — Чоловік не поспішав закривати багажник. Тепер у мене не залишилося жодного сумніву: на сьогодні було заплановане викрадення. Легковик стоїть під знаком «зупинку заборонено», отже, в кишені цього симпатичного чоловіка середнього віку, крім посвідчення водія, лежить ще один документ, який дає право чхати на дорожні знаки. Кращої нагоди, ніж ця годі й шукати: мовляв, з Криму виїхав, а додому не повернувся. Це робиться тільки з однією метою… «Машина кольору пізніх сутінок», — майнуло в голові.  



На сходах мене зустріли зразу двоє: Навоньченко з ротвейлером і Ворона з тер’єром. Своїх тварин вони ще ніколи так рано не виводили. — А-а, конвоїри… Вам уже видали пістолети з глушниками? — поцікавився я у відповідь на їхні привітання. — Не переживайте — видадуть; і на курок натиснути змусять, і на довічне згодом проведуть — з почестями. Вони мовчки прослідували за своїми тваринами. Їм суворо наказано не реагувати ні на слова, ні на непристойні жести, які я іноді показую у вебкамеру на одвірку Навоньченка. Звісно, ті жести, як і слова, призначені не «конвоїрові», а покидькові, який затіяв цю совину гру з письменником. — Е-е… — погукав я навздогін. — А що ви робили цілих два тижні, поки мене тут не було? Балду били? Багаторічна праця над метафорами пророчих текстів призвела до того, що я й сам уже став мислити метафоричними образами. Щораз, коли мене супроводжували або зустрічали конвоїри — сусіди з собаками чи ті, хто йшов за мною назирці на вулиці, в моїй уяві виникала то гієна, то скажений пес, який навісніло, хоч і безгучно, валував, і з пащі якого падали шматки піни. На шиї він мав широкий нашийник з великою пентаграмою, від якого відходив і губився у просторі майже прозорий мотузок. Той мотузок хтось посмикував і «кричав»: «Гать! Гать!» Нашийник був гаптований візерунком із ламаних ліній. Хто б мене не конвоював, чи дівчина-підліток, мабуть, з якогось училища, чи пенсіонерка, якій уже далеко за вісімдесят (стукачка ще з енкаведистських часів), а я бачив морду рудого, вгодованого дворового пса. Цей бровко вибіг колись із глухої «зачепилівки» і прибився у велике місто, а там його приручили і зорієнтували, що важливішого за інтереси «сім’ї», до якої він прибився, та власних інтересів, не існує нічого. Це був рідний син князя світу цього — плоть від плоті, дух від духу. Того «князя», якому ще недавно належало все. Геть усе.  
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   30


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка