Віктор Савченко діти мардука



Сторінка30/30
Дата конвертації05.05.2016
Розмір5.17 Mb.
1   ...   22   23   24   25   26   27   28   29   30

РОЗДІЛ 27


 

Ми висіли з мікроавтобуса неподалік Історичного музею. — Може, заглянете? — запропонував Курис. Я сказав, що мушу вже бути на судні. — Це не займе багато часу, — запевнив історик. — А розмова буде важлива. У кабінеті гіркувато пахло старим папером. Господар витяг з шухляди кип’ятильник і череп’яний кухоль. — Гадаю чашки міцного чаю нам не завадить, — сказав і, наповнивши кухоль водою з графина й підключивши кип’ятильник, продовжив: — Як я зрозумів, київський зверхник нашої кураторки був прибульцем, сином Мардука. А в камері став «непомнящим». Отже, якщо він не симулює, то, схоже, що очолив когось із співкамерників. А це означає, що вся інформація по нашій темі зберігається у пам’яті злочинця — адже це в’язень — і будь-коли з неї — інформації можуть скористатися діти Мардука. Виходить так: сума знань і намірів нової влади, спрямована на ліквідацію невидимої зловорожої потуги, стає відкритою для цієї ж таки потуги, а саме дітей Мардука. Питання: який сенс у існуванні нашої комісії? Те, що сказав історик, я збагнув ще тоді, коли почув по телефону слова чоловіка з адміністрації про арешт зверхника в Києві. — Ви особисто знаєте колишнього вашого куратора? — спитав я. — Нашого, — поправив Курис. — Нашого з вами. Знаю. — Потелефонуйте йому. Господар пошукав у «контактах» потрібний номер. — Алло, Іване Павловичу? Це Курис. Я — щодо тієї вашої інформації про заарештованого посадовця в Києві. Ось наш колега хоче вам дещо сказати. — Історик подав мені мобільний телефон. — Доброго дня, — привітався я. — Скільки всього в’язнів сидять у камері, де перебуває той, хто став безпам’ятьком? — З ним самим вісім, — відказали на тому боці. — А яке це має значення? — Має… Прохав би вас зв’язатися з Києвом і застерегти, щоб жодного з тих, хто перебуває в камері, не переводили десь-інде. Жодного. А в камеру вселили довірену людину, яка буде відстежувати, хто з в’язнів заговорить незрозумілою мовою, або ж вживатиме слова, які тепер не вживаються. — Та там більшість — рецидивісти. У них така лексика, що її мало хто втямить. Ну, по фєні ботають. — І все ж… Там можуть бути як слова, які вже давно вийшли з ужитку сучасної людини, так і вирази якоїсь із східних мов, наприклад, халдейської. Якщо такого виявлять, то хай ізолюють його найретельніше і дадуть знати в нашу — одеську комісію. Ага, ще: хай тримаються від нього на відстані хоча б двох-трьох метрів, хто б то не був — начальник закладу, конвоїр чи адвокат. І на завершення: нехай повідміняють і відкличуть новопризначених кураторів. — Це — останнє вже зроблено, — сказав голос на тому боці. — Члени комісії обиратимуть куратора самі. Я казав про це редакторові. Поки я говорив, Курис запарив чай, а тоді наповнив ним дві невеликі чашечки і поставив банку з цукром. Сам він цукор не вживав, я теж його проігнорував. — Коли сталося оте з Ліліт Мартинівною, — сказав господар, — вона заговорила жіночим і чоловічим голосами. Чоловічим вимовлялися халдейські слова. — Я знаю. Я записав їх на диктофон. Здогадуюся й про предмет балачки. Мова йшла про те, чи варто охрестити немовля Ліліт. Мати — сільська відьма — наполягала на тому, а батько — син Мардука категорично заперечував. Цей діалог відбився в пам’яті новонародженої і зберігався аж до тієї миті, коли плоть уже старої жінки позбулася сутностей: і прибульця, й відьми. — А як сталося, що вона раптом стала «непомнящою»? — поцікавився історик. Я посміхнувся, а потім сказав: — Напевне, хтось наладив обох мешканців з тіла лжекураторки — сутностей від земної відьми і прибульця з потойбіччя — у їхні краї без вороття. Ну, в генах плоду було щось таке від матері й від батька, що притягнуло оті дві душі; немовля вродилося з ними. Щось подібне трапляється, коли в людський плід входить душа гієни або щура. Людське суспільство підкоригує таку істоту до своїх правил, але сутність гієни чи пацюка змінити неможливо. Щойно виникнуть сприятливі умови, як наповнення цих мерзенних тварин проявить себе повною мірою. — Звідки вам відомо про дві сутності у тілі лжекураторки — темну і приходька? — поцікавився історик. — Якось при зустрічі, коли матиму більше часу, розповім. Я подумав, що у цю мить одну частину Бамбух зустрічає на Темному сателіті її мама Дарунька, а другу — сина (чи доньку) Мардука — батько Джебан, у відомстві вавилонської богині Ерешкігаль. Раптом майнуло в голові, що за годину починається заїзд на судно нових туристів. І цієї ж миті озвався мій телефон. На дисплеї висвітився номер Кості. — Та йду вже, йду, — озвався я. — Ти де зараз? — Де, де? В музеї. — Давай хутчіше. Не пий з мене кров, — почувся голос мого товариша.  

Судно відчалило після реєстрації останньої з туристичних груп. Ми з Костею ще довго стояли на палубі, спостерігаючи, як у сутінках то там, то там спалахують вогники у місті. Я вже все розповів про безпам’ятьків і подію в профілакторії. Не назвав тільки справжнього імені лжекураторки. Тим часом вогників ставало дедалі більше і скоро великий масив нічної суші, від якої ми віддалялися, нагадував поле, на якому ворушаться міріади світлячків. Якийсь час ми мовчали; і тут лікар озвався: — Що ж виходить, що головний куратор був сином Мардука? — Виходить що так. — От сука! — прокоментував Костя з властивою йому прямотою. — Іди знай тепер, кого він понаставляв над профілакторіями. Ми пішли в буфет повечеряти, а потім — кожен у свою каюту. Там я згадав про запис голосів і увімкнув комп’ютер, а тоді під’єднав до нього смартфон. Спочатку почувся високий жіночий голос: — Я вже домовилася з батюшкою. Похрестимо на тому тижні. Раптом немов би прочинилися двері в пекло і звідти полинули звукові частоти, які проте виявилися словами: «віслючка», «дурепа», «ти ж сама не хрещена, так навіщо ж…» — Тоді, коли я народилася, було небезпечно хрестити дітей. Мої батьки боялися. А тепер вроді б і не дуже. Ти прикинь, якщо ми не похрестимо Ліліту, то в сільраді, щоб видати метрику, зажадають твій паспорт. А де ми його візьмемо? Та завтра ж по тебе приїдуть з району. А так немовля запишуть у церковній книзі і видадуть якесь посвідчення. Тоді ж, коли ти згадаєш, де твої документи, або ж тобі видадуть нові, ми на підставі церковного свідчення отримаємо метрику. Тепер ми запишемо дівчинку на моє прізвище — Бамбух. З дверей пекла знову полинули чорні потоки слів, здебільшого халдейських, а з тих — українських, які я зрозумів, можна було скласти речення: «принісши Ліліт у церкву, ти її уб’єш або зробиш калікою на все життя. Виймеш з неї душу». — Ну, що ти таке кажеш, Джебане? Вона ж моя донька — я її народила. Цього разу почувся звичайний чоловічий голос, низький як у Бамбули: — А я її батько. І ти вб’єш мене в ній. — Дивні слова твої, Джебане. Дивні й не зрозумілі. Ти це ти, а вона це вона. Хоч зачато було донечку нашу за обопільної згоди. Я справді, як кажуть люди, можу когось зіпсувати, але ж не нашу кровинку. — Не в тому справа, — знову почувся чоловічий голос. — Вона особлива. — Всі діти для своїх батьків особливі, — зауважила жінка. — Авжеж. Але Ліліт особлива по-іншому. Таких як вона тепер мало у світ приходить — минув уже їхній час. А до того, як він знову настане, ще багато поколінь з’явиться у земному світі і вийде з нього. Покликана вона і такі як вона для важливих діянь тут, у цьому світі. Через те і з’являються позаурочно. — По цьому знову почулися халдейські слова, в яких можна було впізнати «Мардук», «Іштар», «Ерешкігаль». А за тим: — Це несумісно з вірою, у яку ти хочеш її занурити. І взагалі мудрі були батьки твої, коли не понесли тебе хрестити. — Про яке покликання ти кажеш, чоловіче? — Та яке б не було. Не віддам я свою доньку Христові. Не віддам і край. Останні слова діалогу линули в згущеному режимі і далі я вже нічого не міг розібрати — це був суцільний потік не слів, а звуків. Так буває, коли на плеєрі переходять у початок або кінець пісні за короткий час. Тривало таке не довго. Раптом на зміну потоку звуків прийшов чіткий голос поетеси Алісії Бамбули. Низьким, майже грудним, голосом вона почала читати вірш, якому я тоді не надав значення. То було звернення до надприродної сили — деміурга, освідчення йому в коханні і пристрасне жадання близькості з ним. Я згадав компанію письменників, щось схоже на бенефіс Бамбули з нагоди її вступу до Спілки письменників, який вона проводила в Літературному музеї. Тепер же мені стало ясно, чому щораз, коли я бачив цю жінку, у мені повставав мій звір-охоронець. Він бачив щось таке, чого не міг розгледіти я, а відтак стояв на чатах, аж поки вона не зникала з очей. По тому минуло не багато часу і зустрічі з новобранкою-поетесою, уже частіші, активізовували в мені дику силу і наповнювали її потужністю, здатною протистояти невидимому лихові. У мені спрацьовував якийсь охоронний рефлекс, даний природою, котрий у більшості людей за все життя так і не проявить себе, і вони помирають, не звідавши що це таке. Трапляється, цілі нації існують і помирають з приспаним рефлексом самозахисту. Зрештою відходять у небуття і ті, хто звідав цей рефлекс — усе має свій ресурс. Але не все зникає. НЕБУТТЯ-бо не порожнеча, а світ програм, котрі через якийсь мегахрон часу можуть знову активізуватися у земному світі. З самого початку знайомства з цією жінкою я знав, що вона темна, але мені невідомо було, що у її тілі селяться дві сутності, одна з яких — ворог самій людській природі — дитя Мардука. Тепер її оболонка знаходиться у «профілакторії» для безпам’ятьків — людей, у яких бамбули ж викрали їхні душі. Ліліт Джебанівна Бамбух сидить на стільці під номером двадцять два. Чи не тому, що двадцять друга літера халдейського алфавіту є його останньою літерою? Втім, це може бути й чистою випадковістю.  

P. S. Читачу, нагадую: «не може бути дружби з темним, може бути тільки рабство у темного — чоловіка чи влади».  



НЕ ПРОБУДЖУЙ У МЕНІ ЗВІРА

 

В лабіринтах не до проходу,


в нервосховищі аж на дні
заповітом мойого роду
він прихований у мені.

Він дріма у підкірці сірій,


як в жаринах дріма (куняє) вогонь.
Не пробуджуй у мені звіра
і на світло не клич його.

Присипляю його щоднини,


ніби хмара над ним ходжу,
і, як матір свою дитину,
звіра в сховищі бережу.

Скільки треба снаги і муки,


скільки треба невидних сліз,
аби звір не збудився — і в руки,
і у мозок не переліз.

В бездіяльності, мов на дріжджах,


розростається, розбуха
сила звірова, дужа й свіжа,
і свавільність його лиха.

Тої сили незмірну гору


я не раз уже відчував,
коли звіра невинний порух
зовні вихлюпнеться, бува.

Я привітний такий і тихий —


хоч до рани мене клади.
Поки можеш, собі на лихо
того звіра не розбуди.

 

23.05.1971 року. до арешту Олекса Різниченко  



КОМЕНТАР АВТОРА
до роману «ДІТИ МАРДУКА»


 

Сталося так, що публікацію роману було відкладено. І ось, через рік, коли з’явилася нова можливість його надрукувати, я вирішив ще раз перечитати твір, знаючи з досвіду, що вишукаю якісь із пропущених огріхів. І я їх таки знайшов. Але не це головне. Часова відстань у дванадцять місяців, протягом якої мені жодного разу не довелося заглянути у рукопис, зробила мене — автора звичайним читачем. Окремі розділи писалися п’ять, і більше років тому, і тепер сприймалися як нові. Перше враження було таке, що полотно твору скомпоновано з певної кількості блоків — великих і малих. Великі — це — дешифровані пророчі тексти, езотерична філософія, містика, егрегор духовності — письменницьке середовище, в якому вгніздилося лихо, а також щирі почуття любові і дружби. Малі блоки — розмаїті факти історії, авторські роздуми, приклади нелюдської жорстокості і протистояння їй. По суті твір схожий на «споруду», але викладену не з цеглин однакової величини, а з кам’яних брил — мегалітів. Це не фортеця і не храм, змуровані з дотриманням усіх фортифікаційних чи храмових особливостей. Але з нього, як з фортечної стіни або храмової дзвіниці, відкривається вид на довкілля, що за гранню стін. За межами цього літературного твору можна побачити світ причин — те, що людині, вихованій на матеріалістичних поняттях і їх стереотипах, не дано розгледіти у звичайному житті. А воно є, оточує кожного, а, трапляється, стає видимим і впливає на перебіг подій у житті не тільки окремої людини, а і всього людства. Роман «Діти Мардука», якщо й не навчить одразу побачити невидиме, то принаймні зорієнтує читача на таку можливість. А декому, тому, хто побував у ситуаціях, схожих на ті, що їх описано в романі, сприятиме у розширенні світогляду і прибере з очей шори[9]. Я простежив і архітектоніку твору: чи припасовані належним чином «блоки» між собою, чи немає між ними щілин, або ж надмірного шару «чамуру». За зразок узяв мегаліти на пірамідах майя. Там взагалі немає розчину, що скріплює, а плити базальту, пісковику чи іншої тамтешньої породи укладено так, ніби їх перед тим розм’якшили, а вже тоді притисли один до одного. Я також намагався, щоб складові твору були щільно укладені в «тілі» роману і журився, коли натрапляв на товстий шар «чамуру» або ж, навпаки, його повну відсутність. І ще одне: твір має два плани: перший зорієнтований на звичайного читача, книгомана, другий — на інтелектуала. Втім, це думки-алегорії мої — авторові. Їх може бути стільки ж, скільки й читачів. Плекаю надію, що вони не будуть надмірно категоричними. До всього додам, що в романі використані уривки з творів письменників — здебільшого поетів, а також деякі образи й характери майстрів слова, з якими мені колись доводилося спілкуватися. Оскільки роман написаний від першої особи, то у читача може скластися враження: чи не написав оті вірші я сам? Ні. Не написав. Жодного. Але й робити посилання на кожен рядок-два вірша було б не коректно з огляду на те, що твір художній. Творення ж персонажів, зокрема й літераторів, відбувалося виключно в межах ідеї твору і сюжетної доцільності. Тут в основному працювала фантазія автора, але використовувалися й окремі риси характерів знайомих людей, так би мовити, — з натури. Це звичайна практика письменника. Отож автор прохав би читача, який угледить у котромусь із героїв подібний до себе типаж, не ідентифікувати себе з ним.  

СЛОВО ПЕРШОГО ЧИТАЧА


 

У мою бутність директора видавництва «Пороги» мені довелося вичитувати рукописи кількох книг Віктора Савченка. Це і дві книги есеїстики про поетів та прозаїків Придніпров’я, і твори фантастики, зокрема роман «Під знаком цвіркуна», який видано українською та російською мовами і який читають тепер на багатьох інтернет-ресурсах. Несподіваним для мене стало прохання автора вичитати рукопис нового роману «Діти Мардука». Несподіваним тому, що вже минуло чимало років від нашої колишньої співпраці, а також тому, що я тепер не маю відношення до видання книг. Уже з перших сторінок у мене виникло відчуття чогось знайомого. Скоро я збагнула, що це не фактаж твору, а скупувата на слова, але насичена енергетично, знайома ще з роману «Під знаком цвіркуна» проза. Решта, а саме: тема твору, засоби побудови сюжету, а головне підтекст, — оригінальне. Автор назвав твір фантастичним трилером; я б назвала його езотеричним романом. У ньому-бо органічно поєднані пророцтва і їх недавні втілення в події; а також важкі наслідки тих подій для сучасної людини. В. Савченко довів художніми засобами, що поміж людей розгулюють сутності мерців, як далекого, ще вавилонського, минулого, так і з недавніх поколінь. Ними просякнуте все суспільство. Головний персонаж бачить, як у письменницькому колективі, за участю «мерців», котрі в нього проникли, почався процес руйнації духовного егрегора, створеного кількома поколіннями письменників, а також починається фізичне винищення письменників. Зрештою він і сам опиняється під прицілом мертвяків у людській плоті. Не розкриватиму сюжет у короткому «слові редактора». Але про окремі моменти, які зачепили мене, як жінку, скажу. Йдеться про інтимну складову твору — кохання двох творчих людей — прозаїка, який ніде не висвічує своє ім’я, і молдавську поетесу Маріцу. Не так багато тексту відведено цій темі. Але те, що присвячене їй, насичене світлою і глибокою енергетикою; про нього пам’ятаєш навіть тоді, коли читаєш розділи далекі від теми кохання. Випадкове курортне знайомство з часом переростає в глибокі почуття, але тільки через довгі десять років вони змогли повінчатися. Підтекст кохання двох людей червоною ниткою проходить крізь увесь твір. Немало містичних моментів у взаєминах між ними, але про це не думаєш. Уже після прочитання твору замислюєшся над сумнівною вірогідністю таких моментів. Але й тоді спадають на думку слова автора: «Містика — це також реальність, але не пояснена». Оця здатність письменника пояснювати найнеймовірніші ситуації і факти, робить фантастичну лінію роману ледь помітною. Автор оперує розмаїтою, часом дивовижною, але водночас і правдивою, інформацією, як з суто наукових знань, так і з біблійних одкровень; наводить аналогії з історії — древньої і зовсім недавньої. До речі, манера мотивувати вчинки персонажів, переконувати читача в їх природності притаманна всім творам В. Савченка. Принаймні тим, які мені довелося прочитати. Сподіваюся, що доля й цього роману буде такою ж світлою, як і його попередніх творів.  



Раїса Лазарєва  

Савченко Віктор Васильович

 

народився 22 березня 1938 р. в м. Вознесенську Миколаївської області. Закінчив Дніпропетровський металургійний інститут та очну аспірантуру. Кандидат хімічних наук, доктор філософських наук. Зазнав переслідувань за правозахисну діяльність. Реабілітований в роки незалежності. Автор книг реалістичної прози: «Тривожний крик папуги», «Пригода на п’ятому горизонті», «Дві вершини гороскопу»; фантастики: «Консульська вежа»(роман, повість), «Ночівля в карбоні» (повість, оповідання), «Тільки мить» (роман), «Під знаком Цвіркуна» (роман, виходив укр., рос.), «Монолог над безоднею» (романи), «З того світу — інкогніто» (роман, у серії «Зірки прози»), «Золото і кров Сінопа» (історичний роман-трилер); п’єси «Народжений під знаком Скорпіона»; есе: «Бог не під силу хреста не дає», «Шлях у три покоління», «До глибин пізнання»; окультних книг-досліджень: «І бачив я звірину…», «Пророцтво четвертого звіра: Даниїл», «Порахуй число звірини»(в рос. пер.); упорядкував «Антологію поезії Придніпров’я» та «Антологію прози Придніпров'я» Окремі книги і твори друкувалися в перекладах російською, угорською, чеською, словацькою мовами; в Інтернеті — англійською та іншими мовами. Лауреат літературних премій імені Дмитра Яворницького, імені Гетьмана Івана Мазепи, та «Благовіст». Нагороджений Почесною відзнакою (медаль) Національної Спілки письменників України «За досягнення в літературі» та орденом Святого Рівноапостольного князя Володимира Великого III ступеня Української Православної Церкви. На всеукраїнському конкурсі «читацьких симпатій» на кращу книжку фантастики, який тривав протягом 1989 року, посів третє місце (Диплом «Чумацький шлях»). Упродовж 1994–2002 р. р. очолював Дніпропетровську організацію Національної Спілки письменників України. Двічі обирався з’їздами письменників членом Ради та президії НСПУ.  



notes

Примітки


1


Трилер (від англ. Thrill — нервове тремтіння — хвилювання), особливий тип пригодницьких фільмів, літературних творів, у яких специфічні засоби повинні викликати у глядачів або читачів тривожне очікування, занепокоєння, страх. Елементи трилера можуть застосовуватися в детективі (в т. ч. детективній літературі), гангстерських і «чорних фільмах» (кримінальних фільмах, пройнятих відчуттям безвихідності, ірраціональності зла). Специфічний об’єкт фантастики відрізняється від інших тим, що він існує в потенції, тоді як інші — насправді. Зокрема наукова фантастика ґрунтується на фантастичних допущеннях, які не суперечать сучасній науці, а припускають її подальший розвиток. Дія наукової фантастики часто відбувається в майбутньому, що ріднить цей жанр з футурологією. Твори, ґрунтовані на ненаукових допущеннях, відносяться до інших жанрів (наприклад, фентезі).

2


«Герніка» — назва картини Пабло Пікассо.

3


Альтфатер — так в Одесі називають урни на сміття.

4


Іштар — одне з центральних божеств Вавилона. Вона ж Астарта — богиня плодючості. Пізніше — Артеміда.

5


Нінкаррак, Гула — богині цілительства з аккадського епосу.

6


Лиса гора. — Достовірних відомостей про походження культу лисих гір немає. У списках дослідників числяться десятки «лисих гір» в Україні й Польщі. Слід сказати, що словосполученням «лиса гора» перекладається як «голгофа». Найбільш відомою з них є Лиса гора в Києві. За часів Петра I на ній звели фортецю, що стала одним з найважливіших елементів зовнішнього кільця оборони Києва від шведів. У горі, як доповнення до потужних зовнішніх укріплень, були створені таємні підземні споруди, що призначалися для того, щоб стати смертельною пасткою для ворогів, якби ті захопили фортецю. Вирили величезні підземні резервуари, в які закачувалася вода з Дніпра і збиралася дощова волога. У разі захоплення ворогом фортеці її підземелля могли бути швидко затоплені разом з ворогом, що опинився в них. Звичайно, пастка могла спрацювати тільки при дотриманні найсуворішої таємниці її споруди. Тому за наказом світлого князя Меншикова кріпаків, що будували резервуари, «про всяк випадок покидали живцем у колодязі». Їх було близько трьох тисяч осіб.

7


Ерешкігаль — правителька підземного світу, богиня у стародавньому Вавилоні. Іркалла — її житло — обитель морока, край, з якого немає вороття.

8


Молох — назва язичницького божества. Являв собою мідну статую, з головою бика, людськими кінцівками, з порожнім нутром і простягнутими донизу руками; на них клали принесених у жертву дітей, на яких вони і згорали від палаючого знизу вогню. Походить ще з доєгипетських часів.

9


Шори — штучно створена ширма, те, що заважає розуміти суть чогось.
1   ...   22   23   24   25   26   27   28   29   30


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка