Віктор Савченко діти мардука



Сторінка3/30
Дата конвертації05.05.2016
Розмір5.17 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   30

РОЗДІЛ 6


 

Щойно я замкнув двері свого помешкання, як у коридор вийшов сусід з ротвейлером. Поки він порався біля замка, собака (це була сука) підійшла до мене і я майже фізично відчув дику силу звіра, яка від неї сходила. Тварина важила щонайменше шістдесят кілограмів. Вона не стала мене обнюхувати, як це робить перший-ліпший собака, а незворушно дивилася округлими чорними очима. Раптом спало на думку, що пара — чоловік і собака завжди виходили саме в той час, коли я покидав своє помешкання. Це був молодий ще чоловік при тілі, який, з усього, ніде не працював. Я спускався сходами, вони — слідом. «Конвой», — майнуло в голові. За мною йшло лихо у вигляді потужної вгодованої суки — чорної, з підпалинами біля пащі й на кінцівках лап. … В офісі панувала святкова атмосфера. З одного боку столу сиділи Задорожний з Куценком, навпроти — мій заступник, Алісія Бамбула та Андрушків. Одного погляду було досить, щоб збагнути причину пляшки горілки, кров’яної ковбаси, вареної картоплі та огірків. Поряд стояли два стосика книжок. Жінка, мала довге волосся і нагадувала пишну півонію, щоправда з прив’ялими пелюстками. — О-о, хто прийшов! — вигукнув Задорожний. — Генію ти наш центральний! — Авжеж, — погодився я, окинувши поглядом компанію. — Тільки тепер нас уже шестеро — центральних… На обличчі жінки при цих словах з’явилася приємна млість. А мені раптом здалося, що я її вже десь бачив. Власне, це вдруге я так подумав. Перший раз — місяць тому, коли побіжно познайомився з нею. Я поклав на телевізор квіти, що мені подарували читачі бібліотеки, де в мене була зустріч, підійшов. — Як тобі вдається так точно дозувати в чарки!? — дивувався Андрушків, спостерігаючи за тим, як Куценко наповнює келихи. — А я — по п’ять буль-буль… — пояснив Куценко. Тим часом Алісія заходилася дорізати кров’янку, тоді витягла з пакетика ще кілька продовгуватих картоплин у кожушках. Вона справді нагадувала велику півонію, яка проте ось-ось мала обсипатися. — Пам’ятаєш, я казав, що в пані Алісії на виході дві книжки? — озвався до мене мій заступник. — То оце, — я кивнув на чарки, — можна назвати презентацією? Вони сиділи за останнім з чотирьох письмових столів, зсунутих торцями, які таким чином розділяли кімнату на дві половини від вікна до дверей. Наші з заступником столи були біля вікна, що виходило на пам’ятник, могилу й музей Дмитра Яворницького. На моєму столі лежали два «метелики» Бамбули з дарчими написами. Прочитавши автографи, я подякував і взяв простягнуту Куценком чарку. — Скажи щось, — мовив він. Я звернувся до заступника: — Ти якось бідкався, що в нас малувато «патронів» залишилося — хто помер, хто кинув писати. То ж вип’ємо за те, щоб цей патрон, — я кивнув на Бамбулу, — не виявився холостим. Коли ми випили, я поклав біля жінки свої квіти. — З виходом у світ! — сказав. Вона щиросердо подякувала і природно (сказав би, дуже природно) підвелася й поцілувала мене. І тут я згадав, де вже бачив її. Це було на презентації посмертного видання книги поета-правозахисника Івана Самарського. Ведучий так і оголосив: «Алісія Бамбула». Вона прочитала свій вірш, присвячений Іванові, а тоді згадала від кого і що чула про Самарського. Назвала моє прізвище. — Ви знаєте цю жінку? — поцікавився я тоді в Олександра Кузьменка, котрий сидів поруч зі мною і з оселі якого по суті вийшов увесь тодішній правозахисний рух краю. — Вперше бачу, — відказав він. По миті додав: — Схоже, наша минула діяльність починає обростати легендами. — Я її теж не знаю, — сказав я. Бог дав мені добру пам’ять. Подія сталася десь рік тому, і це таки була вона, бо я тоді подумав про відповідність її жіночих форм прізвищу «Бамбула». Доти я ніколи її не бачив і віршів, писаних нею, не зустрічав. Моє ж ім’я вона вимовила так, начебто ми з нею були близькі знайомі. «Як розповідав мені такий-то…» Тепер же я розтулив уже був рота, щоб нагадати про той її виступ, та на мить подумав, що вона тоді блефувала, демонструючи у такий спосіб свої близькі стосунки з головою письменницької організації; згадка ж про те могла зіпсувати їй святковий настрій. Я взяв підписані нею книжечки. — Мушу вже йти, — сказав. — Бувайте. Я вважаю себе великим грішником, бо жінку завжди розглядаю, перш за все, як жінку, а вже тоді, як носія фаху чи посади. Та цього разу, як і минулого, коли тут побувала Бамбула, в мене не виникло жодного поруху думки, що переді мною — особа протилежної статі. А за час, поки я перебував у приміщенні, дивився на все очима звіра-охоронця, який прокидався в мені часом невідь з якої причини. Цей же звір намагався розпізнати й зв’язок між Бамбулою та кожним із чоловіків. Мого заступника й Задорожнього, які займалися словниковою діяльністю, вабила в ній чиста українська вимова, Куценка, напевне, багатообіцяючі жіночі форми, Андрушківа ж, з усього, нагода почитати комусь свіжому свої нові вірші. Раптом я уявив «таємну вечерю», з якої щойно пішов, до найдрібніших її подробиць. За довгим столом сидять п’ятеро: чотири чоловіки й жінка. На скатертині — пляшка, чарки і злиденна закуска. Переді мною, немов живий, повстав Куценко — високий, з напівсивою бородою і благодушним усміхом; Задорожний — також рослий, з постаттю й лицем чимось схожий на історика Яворницького; мій заступник — невисокий сухорлявий чоловічок з широким, антропологічно схожим на індуське, лицем; Андрушків — значно молодший від усіх, з відкритими для одкровень сірими очима. Спало на думку, що цього разу вони не були, як за звичай, самодостатньою компанією; вони були тільки оточенням Алісії Бамбули, ні — чогось, значно більшого за цю жінку; чогось, що не вміщалося в приміщенні. На мить здалося, що то була не жінка, а справді півонія; і зовсім не з прив’ялими, а свіжими, блискучими від роси, пелюстками. Тільки ця уявна квітка була не біла, а червона, темно-темно червона, майже чорна. Над ними, під самою стелею, тихо шелестів лопатями вентилятор, немовби не перемішував розпечене за день повітря, а знесилено відганяв від них злих духів. Офіс знаходився на другому поверсі будинку, що належав історичному музею; його колись спорудили за проектом єгипетського музею в Александрії. Я випросив його — офіс у влади торік і був безмежно щасливий, що бачитиму щодня пам’ятник, могилу й музей «козацького батька». Та як тільки завважив, що будинок має номер вісімнадцять, та ще знаходиться на проспекті Карла Маркса, радість моя вщухла. Великі чорні цифри номера будівлі були прибиті саме у тому місці, де всередині стояло моє крісло. Власне, я спиною торкався проекції того номера на внутрішню сторону стіни. Коли ми, переїхавши з підвалу училища культури, де тулилася наша організація, у це приміщення, почали розставляти меблі, я б міг поставити свій стіл де завгодно, але прилаштував його саме тут. Чи то була випадковість? Я не кажу «навряд чи», я кажу «НІ». То була чиясь воля. Не світла, звісно, і не земна. Тоді мені вперше спало на думку те, під яким знаком опинилася Спілка, і я почав прикидати можливу загрозу її існуванню. Серйозно працювали над руйнуванням організації подружжя сатанистів — членів Спілки, але вони, на щастя, не мали успіху — письменники, усвідомлюючи на рівні власної аури їхню чорну енергетику, не товаришували з ними. Чи не тому я так насторожено поставився до початківки? Було в неї, крім здатності блефувати, таке, від чого при зустрічі з нею у мене оживав звір-охоронець. Він — звір відчував щось, чого не було відомо мені. Я ж достеменно знав тільки те, що на обласну письменницьку організацію, яку я очолював упродовж десяти років, насуваються великі випробування. Як і на мене — її голову… Слабкою надією, що я помиляюся, було те, що це — моя помисливість, причиною якої став окультний знак сатани, під яким опинився увесь колектив.  

РОЗДІЛ 7

 

За комп’ютером просидів до півночі, вичитуючи антологію прози. Уже вивітрилася дія кави, очі «різало», але я «вийшов» з програми й вимкнув комп’ютер тільки тому, що став пропускати помилки. Розрахунок був простий — дійсність, що її змальовували письменники у своїх творах, стане бар’єром для астрального світу, бо те, що я читав, було страшнішим від того, з чим мені доводиться стикатися на межі сну. У них змальовувалися не наміри робити лихо, як у тих потвор, а саме лихо у найжахливішій його формі: війни, голодомори, людоїдство, і все те не «висмоктане з пальця», а описане самовидцями й учасниками подій. Кожен такий твір був неспростовним підтвердженням апокаліпсису, описання якого сховав у своєму Пророцтві учень Ісуса Христа святий Іван Богослов. Тільки на коротку мить астральна реальність заступила дорогу в сон. Цього разу замість мінливих ликів постали великі постаті. Десь такі, яких зображували на стінах єгипетських храмів. Це були «гулівери» серед натовпу звичайних людей, найвищий з яких не сягав їм і до колін. Видиво майнуло як уривок з чорно-білого фільму. Я заснув справжнім сном, у якому були й сновидіння — кольорові фрагменти якихось подій. Єдине, що час від часу мене непокоїло, це відчуття, що хтось (якась жінка) моститься біля мене. Її присутність була такою реальною, що я навіть прокидався і мацав рукою постіль.  

Розбудив телефонний дзвінок. То був мій заступник. Цифри на табло годинника показували восьму ранку. — Даремно ти вчора пішов, — сказав він після привітання. — Ми так славно посиділи. Співали. У Алісії прекрасний голос. Такий низький, оксамитовий. Уявляєш, вона співала нам «Многая літа». — Мить він помовчав, а тоді додав: — Ну, що треба таким підстаркуватим злидням, як ми? Бодай трохи чийогось душевного тепла. Ми ще скинулися були на пляшку… Але я тобі дзвоню не того. Як ти подивишся на те, щоб вона подавала документи? — Без розгляду на секції? Без рекомендацій? Та той же недоумок Ціба нас з’їсть. А двійко сатанистів?.. Моментально знатиме керівництво Спілки в Києві. І це вже буде не їхнє оббріхування, а правда. До речі, ми і їй погану послугу зробимо. Комісія по прийому, довідавшись про те, її «зарубає». А що таке повторний вступ, тобі відомо. Он Скалозуб пробився вдруге тільки через десять років, а це ж справжній прозаїк. Бамбулі тоді буде ого-го скільки!. На тому боці мовчали. Я знав колегу: він не належав до тих, на кого не діють аргументи. — Послухай, так ми можемо все це підготувати, — нарешті озвався. — Одну рекомендацію дам я. — То й готуй. Скликай секцію поезії, нехай Бамбула шукає ще двох, хто напише рекомендації. Ага — головне: ти що вже прочитав обидві її книжки? Вже пороздавав її книжки поетам? — Ні, ну… — Так ось з цього й починаймо. Обдзвонимо наших провідних, нехай почитають. Бо що то за секція, коли ніхто не знайомий з творчістю початківки? Пробігти поглядом кілька віршів по діагоналі під час засідання? Це профанація. — Раптом я запитав: — Чого вона так поспішає? — Каже, запас часу… Те-се… — В її віці це можна зрозуміти, — погодився я. — Але давай іти протоптаною, а головне, законною стежкою. На цьому ми й припинили розмову. І ту я раптом усвідомив, що опинився перед браком часу. До звітно-виборних зборів лишалося менше року, а в упорядкуванні антології прози не видно краю. Мене підганяло не так прагнення поставити «жирну крапку» в роботі за звітний період, як устигнути, поки я ще голова організації, домовитися з владою про фінансування видання. Це мала бути не просто книга кращих творів прозаїків краю, а й «каталог» творчих особистостей. Треба було вже вибирати, чому віддати перевагу — заняттям над антологією чи поточним проблемам, поміж яких і заяви тих, хто стукається у двері Спілки. За звичай я сам читаю книжки кандидатів у письменники. «Авжеж, головне — антологія, — подумав я. — А початківцями займеться мій заступник і члени правління».  

— … Звісно, антологія — на першому місці, — погодився колега, коли я, прийшовши на роботу, сказав про свій намір. — Не хвилюйся, я тебе підстрахую. Можеш взагалі сюди не з’являтися. Хе-хе… До речі, приходив Олекса Бусол, питав, як посуваються справи по виданню його словника синонімів. — Завваживши, що я спохмурнів, додав: — Шкода буде, якщо не вийде. Багато років чоловік збирав слова. — Вийде його словник. І вибране Замули ось-ось вийде. Це вже вирішено. Мене турбує те, чи дасть управління культури гроші ще й на антологію. — Раптом я запитав: — Слухай, а Бусол тобі не родич? — А чого ти питаєш? — Та у вас з ним як одне лице. І постать, і хода, і зріст. І сиві патли… — А може, ми з ним і є одне ціле, яке проте час від часу роздвоюється, — відказав з усміхом колега. Тим часом я завважив подумки, що не пам’ятаю, аби їх бачив разом. Здавалося, це одна людина, яка в різний час виступала під різними іменами. Бусол був «гречкосієм», який трударював на полі слова, мій заступник писав дошкульну сатиру. Бусол присвятив життя поновленню занедбаної мови, і віддав тому все свідоме життя, мій заступник більше дбав про хліб насущний. Навіть якби це була одна постать, то й тоді вона складалася б з двох відмінних осіб.  



Сусід на прізвище Ворона прочинив двері своєї квартири, щойно я прибув з вокзалу і піднявся на поверх. Його тер’єр мене обнюхав, привітно виляючи хвостиком. Це був другий мій конвоїр. Двоє молодиків не пропустили жодного мого входу чи виходу з квартири, щоб не показати себе. За чиїмось задумом я мусив був обов’язково когось із них побачити, виходячи або заходячи в своє помешкання. Таким психологічним прийомом планувалося довести мене до божевілля. Той «хтось» не врахував одного — мого імунітету що до таких ситуацій ще з кадебістських часів. Але настрій у мене псувався. На відміну від власника ротвейлера, Ворона був невисокий на зріст, сказати б миршавий, чоловічок. Я завважив якось, що він ходить, тулячись до стіни. Так пересуваються пацюки чи миші. Іноді здавалося, що не він виводив песика, а песик — його. Одного разу я зробив спробу сфотографувати провокатора, після чого Ворона якийсь час не з’являвся, а потім став виходити в куртці з клобуком на голові. Невидимий ляльковод міцно тримав його за больову точку. Телефонний дзвінок пролунав як постріл. — Ти вже повернувся? — почувся голос мого заступника. — На президії розглядали когось із наших? — Ні. Там стояло питання спілчанського майна. — А коли? — Ну, ще ж комісія не розглядала. Щоправда, голова комісії цікавився деким. — Цікавився у плані позитиву чи негативу? — Важко було збагнути, але, мені здалося, що доброзичливо. — А про кого йшлося — про всіх трьох чи про когось зокрема? — Про Бамбулу розпитував. Вона, виявляється, там уже побувала. — Я чого тебе турбую? Ну, людям же кортить знати. Приходять, питають. Згадай, ми так само переживали. Дзвінок колеги нагадав, що моє життя й життя письменницького колективу протікали у двох паралельних площинах. Останній раз я навідувався в офіс тижнів зо два тому, коли на зборах розглядали чотирьох новобранців. Організацію дійства взяв на себе мій заступник. Тепер він відстежував подальші сходинки — наступна мала стати Комісія при Національній Спілці, члени якої — чільні письменники з Києва та областей розглядали доробки претендентів. Це було, власне, сито, крізь яке не проходило й половини. Ще одне «сито» — Президія Спілки, де також немало відхиляли. Спроби втручання у справи Комісії чи Президії вважалися некоректними і, могли мати негативні наслідки. Паузу, що затягувалася, порушив колега: — Чого вона туди полізла? — Він казав про Бамбулу. — Не знаю. Її, мабуть, ніхто не попередив, що цього робити не слід. — Такого ще в нас не було, — зауважив колега. «Траплялося, — подумав я, — хоч і рідко». — А як справи з антологією? До звітно-виборних не так уже й далеко. — Матеріал готовий. За день-два віддам художнику-оформлювачеві. — Поквапся, бо треба буде щось показати письменникам ще до зборів. — Він поклав трубку. Дзвінок колеги тільки відтіснив ситуацію, яку я переживав, на другий план, але не нейтралізував її.  

РОЗДІЛ 8


 

Мама Наталки Голембіовської тримала в руках посмертне видання книги доньки, немовби то було немовля. Вона то відхиляла цупку целофановану обкладинку, то зазирала у зміст, то шепотіла: — Боже, Боже, аби це побачила Наталка! Тим часом я міркував, як би тактовніше спрямувати розмову з Оленою Степанівною у потрібне мені русло. — Авжеж, — погодився я. — Це буде допомога і школі, і студентам-філологам які вивчають творчість Наталки, бо її вірші розкидані по багатьох збірках. До речі, я зараз працюю над есе про поетів і хотів би щоб хтось із літературних учнів сказав коротке слово спогадів. Чи немає у вас такого на прикметі? Сухе обличчя старої жінки стало на мить заклопотаним. — У Наталки було багато учнів. Вона, траплялося, допізна вичитувала їхні твори. Іноді й мені цитувала щось химерне і ми сміялися як не нормальні. Але я їх не знаю. Щоправда, приходила одна, вже незадовго до Наталчиної смерті. Показувала свої вірші. — Як би з нею зв’язатися? — Та вона не залишила телефону. Сказала, що хтось із письменників дав їй нашу адресу. Вона й прийшла. Оце і все. Ну, циганкувата якась. — Смаглява? — Ні. Просто дивиться в очі тобі так уважно, уважно, немовби намагається проникнути у твої думки. Наталка прочитала її вірші, але нічого не сказала. Вірші, то й вірші. Хоча та витягувала з неї, аби вона висловила свою думку. Я знаю доньку. Вона ніколи не стане лукавити, надто ж що стосується поезії. Ніколи й не образить критикою. А тут же людина в гості прийшла, хоч і не кликана, наговорила купу компліментів, принесла з собою ще першу Наталчину книжку, попрохала автограф. Ну, пригостили чаєм з тістечками… Ага, вона якось дивно дивилася на книжкові стелажі, портрети та різні дрібнички на стінах, немовби все те сканувала у свою пам’ять. Така вся сповнена енергії, сказати б, не вироблена. Витягла пляшку вина з торбинки, але ми заперечили і вона її сховала. Мені здалося, що вона пішла від нас невдоволена. Наталка вийшла її провести і заразом підсипала крихти в годівничку для синиць. Наш будинок споруджений за чеським проектом — спільний балкон, як вулиця; навпроти вхідних дверей кожної з квартир люди ставлять хто що. Наприклад, у нас біля перил — тумбочка і стілець, вгорі висить годівничка. Наталка ставала на той стілець і підсипала корм пташкам. Коли вона стала на стілець і потяглася рукою щоб підсипати корм, я завважила, що гостя якось дивно дивилася на неї… — Що ви маєте на увазі? Якийсь час Олена Степанівна мовчала. З усього, вона не знала як пояснити. — Те, що я побачила, вам, психічно врівноваженій людині, може здатися неймовірним. Мені здалося, що разом з Наталкою на стілець стала й гостя. Вона також потяглася рукою до годівниці, та раптом похитнулася над прірвою. Звісно, це відбувалося тільки в моїй уяві, але ж як чітко я це побачила… У неї ім’я, що не забувається — Фросина. Наталці воно сподобалося. Вже перед сходами Фросина нас поцілувала, а тоді сказала, ні — скоріше проспівала: «Ну, многая літа вам…» Це було десь на початку червня. Олена Степанівна промокнула хустинкою сльози. — А невдовзі стався отой жах. Ніщо не віщувало нещастя. Наталка готувалася привітати з днем народження Євгена — колегу по роботі. Вони там — на радіо — мали влаштувати чаювання з цієї нагоди. Наталці випало приготувати сирники. Я тим часом зібралася на базар, що неподалік від нас, аби принести сметани. Недовго там була. Коли ж підійшла до будинку, то завважила машину «швидкої допомоги», що виїхала з нашого двору, і гурт людей. Питаю, що сталося? Кажуть, жінка якась випала з балкона п’ятого поверху… Олена Степанівна хоч і сиділа навпроти мене, але говорила, здавалося, не зі мною, а з кимось, хто стояв за моєю спиною. Відчуття присутності когось було таким сильним, що мені весь час кортіло озирнутися. По-різному пояснювали смерть Голембіовської. Одні казали, що вона, підсипаючи в годівницю корм, похитнулася на стільці і, оскільки балкон не має стояків, а відтак ні за що було вхопитися, вона випала… Інші припускали самогубство: мовляв відправила маму на базар, а сама… Не зрозумілі тільки мотиви. Інші припускали вбивство — за її понад шістдесят культурологічних радіопередач, де вона і її радійні посестри витягували з небуття імена діячів політики й культури, яких за совкового режиму «поховали», відповідним чином від’ярликувавши. — Не знаю, як те сталося, — мовила Олена Степанівна. — І тумбочка, і стілець біля перил балкона стояли на місці. На дивані лежав недописаний рукопис статті про творчість одного нашого письменника, який на той час жив в Америці і листувався з Наталкою. Вона домовилася з редакцією журналу «Вітчизна», що матеріал там надрукують. Я бачу тільки одне пояснення тому, що сталося. Десь у перших числах травня Наталка захворіла. На той час на радіо починався сезон відпусток і ми вирішили за краще не йти на лікарняне, а оформити відпустку. Ви знаєте, я лікар — все життя пропрацювала в лікарні. Але й мені важко було поставити їй діагноз. То було нетипове гостре респіраторне захворювання, що супроводжувалося головними болями й потьмаренням свідомості. Зрештою, десь аж під кінець відпустки, вона трохи оклигала. Але виходити на роботу було ще передчасно. І тоді вона пішла в поліклініку і їй виписали лікарняне. В день, коли сталося нещастя, вона мала вперше вийти на роботу. — А чого ви згадали про початківку? — поцікавився я. — Бачите, ми жили дуже замкнено. Навіть із сусідами рідко спілкувалися. Наш світ складався всього з чотирьох осіб: покійного Петра Панасовича, мого чоловіка, моєї покійної мами й Наталки. Не тому, що ми такі вже відлюдьки… Справа у страхові, який тяжів над моїм родом. А він — рід ішов від Розумовських… Ну, це довга історія, може, колись оповім. У радянські часи, надто ж у сталінські, найменша інформація про кровні зв’язки з такими родами була смертельно небезпечною. Моя мама все життя прожила під дамокловим мечем викриття. Більша частина її страху перейшла й на мене; це не могло не позначитися й на Наталці. Але вона вже була дитям іншого покоління; в неї далі звичайної обережності не йшло. Колись гадалка наворожила моїй мамі, що гілка роду нашого увірветься і ми оберігали Наталку, як зіницю ока. До чого я веду… Ми нікого не запрошували в гості. А тут людина сама, незваною, з’явилася. До того ж дзвінок у двері був довгий і настирний. Я тоді подумала: ось воно — прийшло. Потім переконувала себе, що це помисливість, викликана свіжістю, ні — якоюсь бадьорою енергетикою гості, яка буває, пробачте за таке порівняння, у добре вгодованого й вигуляного собаки. І ім’я Фросина підкреслювало дебелу, сповнену здоров’ям постать жінки далеко вже за бальзаківський вік. Наталка ж порівняно з нею була ніби прив’яла. Тепер розумію — у мені спалахнув суто жіночий рефлекс — заздрість. Та як би там не було, а до мене після тих відвідин прищепився комплекс, що вітальня, де ми приймали гостю, вкрилася невидимим шаром пилу чи лаку, чи павутиння, чи ще хтозна чого. Вже після смерті Наталки я переклеїла шпалери, поміняла місцями портрети Петра і мами, деякі дрібнички, пов’язані з Наталкою, і зовсім прибрала, щоб не ятрили душу, але комплекс залишився — вітальня брудна. Розумію, це дурниці, але тоді, коли пролунав настирний дзвінок у двері, мені здалося, що ось воно нарешті — те, чого ми боялися й чого очікували все життя. І це на енному році незалежності. Вже й імперії не стало, а страх залишився. Колись Наталка обурювалася на бабусь і дідусів, що залякували всіх незалежністю. То страх у них кричав: не дай, Боже, не висловити свою позицію. Раніше вбивали не тільки за спротив, а також за неясну позицію щодо якогось із компартійних заходів. Серед тих старих під червоними прапорами, що їх показували тоді по телевізору, було багато й таких, на кому — кров, багато крові… Були й діти їхні, які боялися викриття злочинів батьків, а відтак і ганьби. — А як Наталка прокоментувала прихід тієї?.. — поцікавився я. — Ну, я маю на увазі її творчість. — А ніяк. Жодним словом, як її й не було. Тільки, повернувшись з вулиці, процитувала рядок з Ліни Костенко: «Тримай від себе хама на версту». — Гостя що, припустилася якоїсь нетактовності? — Ні. Напевне, у віршах її щось підгледіла. Вже починало смеркатися. Олена Степанівна якийсь час сиділа, поклавши руку на книжку доньки, а тоді підвелася. … Я дивився вслід маршрутці, якою віддалялася жінка і подумки читав вірш Наталки, який вибрав для свого есе про поетів:  

Та книга втрачена давно,


і я її не пам’ятаю.
Лиш часом щось здаля світає,
немов засвічене вікно.
Я подумки тоді гортаю
давно забуті сторінки,
і проступають з-під руки
якісь малюнки і рядки,
та змісту… змісту не згадаю.
І все-таки живе в мені
це відчуття легке і плинне,
що я колись її зустріну
в житейській звичній метушні,
зніму з полиці, розгорну
і упізнаю все достоту,
до найтемнішого звороту
усе в ній раптом осягну.

 

То була книга жінки-коханки, жінки-дружини, жінки-матері. Не судилося Наталці перегорнути бодай одну сторінку тієї втраченої книги. А вона ж мала все для того, від вроди і суто жіночої зваби, до м’якої, лагідної вдачі. Від сумних думок мене відірвав довгий телефонний дзвінок. Телефонувала секретарка Приймальної комісії Спілки письменників. — Розумію, що вам уже набридли відрядження, — сказала вона після привітання, — але наступного понеділка — Президія. Хай буде втіхою, що цього разу розглядатимуть трьох ваших. Комісію вони пройшли. — А четверта? — До нової книжки… — почулося у відповідь. — Бувайте здорові. Трубку так швидко поклали, що я не встиг поцікавитися, кому не повезло.  


1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   30


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка