Віктор Савченко діти мардука



Сторінка2/30
Дата конвертації05.05.2016
Розмір5.17 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   30

РОЗДІЛ 3


 

Прихід доньки Замули виявився несподіваним, адже ми тільки вчора говорили про її батька. Та, як з’ясувалося, несподіванки не було — на дисплеї її домашнього телефону відбився телефонний номер Спілки письменників. — Від вас хтось дзвонив. Але тут весь час було зайнято і я вирішила під’їхати. Я показав конверт з редакції і сказав, що це була верстка добірки батькових віршів і що я вже її вичитав і відіслав. Раптом поцікавився: — Батько помер від серцевого нападу? — Так кажуть лікарі. — Щось я не пригадую, щоб він скаржився колись на серце… — А він і не скаржився. Навіть після смерті мами. Це була молода жінка, на обличчі, попри привітність, угадувалося горе. Мені весь час увижалася на ній чорна жалобна хустина. — До смерті вашої мами додалася ще й ота крадіжка… — нагадав я. — Знаєте, батька вразила не так втрата вирощеного врожаю, як те, що обікрали саме його — поета. Він був переконаний у своїй недоторканості. Якось навіть сказав: не можна піднімати руку на письменника, вчителя, священика — гріх це. І гадав, що всі так думають. — Мить вона помовчала, а тоді додала: — Його смерть стала несподіванкою і для мене. Був він вольовою, сильною людиною… Не визнавав творів, написаних кількома авторами. Вважав, що творчість може бути тільки індивідуальною. Це як спілкування з Богом. І до спорудження хати поставився так само. Все робив власними руками. Якось сказав, що споруджує не просто хату, а відновлює самого себе, який давно покинув рідне село і мешкав у вигнанні, себто в місті. Як згадаю, то здається, що йому тоді щось наврочило… Він став одержимим і був таким аж доки не збудував хату. Ні з ким не спілкувався, навіть до вас у Спілку не навідувався, коли приїздив додому в місто. А вже коли хата стояла під дахом, а в підвалі лежав урожай городини, він потягнувся до людей… Якось до нього прийшла жінка, ще не стара, назвалася поетесою, сказала, що колись давно він виступав у школі, де вона навчалась. А тепер ось наважилася відвідати видатного земляка. Так і сказала: «видатного». Родом вона десь із сусіднього села, хоч і мешкає в місті. Для батька той візит не був незвичайним. До нього тягнулися ті, хто пробував себе у віршах. Маму ж — ми на той час були у нього в селі — прихід жінки насторожив. Була гостя життєрадісна, компанійська, сказати б, надмірно, попри те, що ось тільки-но познайомились. Ми теж не належали до «речей у собі», але ніколи не переступали межі, за якою панібратство. Надто ж вона дивувалася, прямо з сукні вискакувала, коли батько показував і хату, і криницю, і врожай. «Хіба таке можна зробити руками!» — вигукувала. Батько від тих слів прямо умлівав. Він «тверезів» тільки тоді, коли вона вставляла в розмову рядки своїх віршів — лице його ставало непроникним. Авторці здавалося, що її уважно слухають, ми ж з мамою знали, що за непроникністю сховано його реакцію на фальш. Був початок жовтня, погода видалася золота, проте мама підвелася з-за столу, що стояв у дворі, і зайшла в хату. Вона хворіла, а гостя її стомлювала. Але, гадаю, не тільки це. Гостя своєю енергією, що била в неї через край, ще більше відтіняла мамину слабкість, ні — згасання. По якомусь часі зайшла в хату і я. Мама лежала бліда, хоч ні на що й не скаржилася. «Коли вона вже піде? — сказала. По якомусь часі додала з сумною усмішкою: — Боюся, доню, що колись ми сюди приїдемо, а тут уже буде хтось інший…» Невдовзі розмова за вікном увірвалася. Батько завів гостю в хату, щоб вона з нами попрощалася. Вона окинула поглядом помешкання, нас із мамою, і я завважила, що в неї очі чи-то болотного, чи-то темно-жовтого кольору. Досі таких очей мені не доводилося бачити. Щиросердо попрощалася, а тоді, вже на порозі, проспівала приємним голосом: «Многая літа вам…» Батько пішов її провести. Вона мала пряме чорне волосся, що спадало на сукню з грубої лискучої тканини, одягнену саме для такої пори. На ногах були черевики на низьких підборах. Жінка, здавалося, усвідомлювала, що шпильки просто не витримають її дебелого тіла. На вулиці вона раптом поцілувала батька й пішла… Думайте, що хочете, але мені тоді здалося, що то був не поцілунок, а мітка. Вона поставила на батькові якийсь знак. Ні, — ширше — на всій нашій сім’ї. — То помисливість, мабуть. Ну, після слів мами щодо когось іншого… — Скоріше за все, що саме так. Але вже десь за два місяці померла мама. За день-два, поки батько шукав транспорт, щоб перевезти тіло в село, у нього вичистили з підвалу геть увесь урожай. А в січні помер і сам він. Овочі на ритуальний борщ приносили родичі. До речі, та жінка також була на похороні батька. Вона приїхала чи то з вами-письменниками, чи то з журналістами. — Вже й не пригадаю чи з нами хтось був. — засумнівався я. — Ну, була вона, була — й на похороні, і на поминках. Фотографувалась. Ага, ще одне. Ви, мабуть, не знаєте, що батькову хату збиралися зробити меморіальною, щось на зразок музею. Щоб усе так залишалося, як і за його життя. Та невдовзі після похорон хтось зламало двері й повиносило все, що там було. Тепер це, справді, як він писав, пустка… А речей, яких освятило б безсмертя, немає, — на очах у молодиці виступили сльози. — Господи, хто й за віщо наслало на нас таке прокляття!? Ми людям лиха не коїли! Може, не завжди між собою ладили, так то ж буває… — Вона несподівано підвелася і, не показуючи очей, пішла. Біля дверей зупинилася й сказала: — До побачення. — А як прізвище тієї поетеси, що ви про неї оповідали? — поцікавився я. — Не знаю. А ім’я — Фросина.  

РОЗДІЛ 4


 

Порада колеги знайти собі «земну подругу» — це порада того, хто не має сумніву, що те, що зі мною коїться, — наслідок психічного надриву, який стався під час роботи над твором езотерики. Він часто бачив на моєму столі томи окультних книг, які я читав навіть тут, в офісі. Не могли бути не поміченими мішки під очима, моя розсіяність, яку дехто сприймав як неуважність. Я ж знаю, що це зовсім інше. Переді мною розблоковано ауру планети. Точніше — її складову — астральний план. Чому саме астральний, а не якийсь інший? Бо я досліджую природу апокаліпсису — природу зла, яке має назву «сатана», «диявол». В алфавітах народів, де слова можна писати не тільки літерами, а також числами, обидва слова мають числову назву «666». «Тут мудрість! Хто має розум, нехай порахує число звірини, бо воно число людське А число її — шістсот шістдесят шість» сказано в «Об’явленні…» Я порахував, а відтак розгледів зв’язок між потворами астральної реальності і їхніми окультними агентами земного світу. Який сенс блокувати від мене те, про що мені й так відомо? Оболонки людей і тварин, що мають здатність обертатися одна в одну, це не тільки форми істот земного світу, це — їхні зримо виражені почуття — розмаїті за спектром, але подібні за направленістю — робити лихо й насолоджуватися. Якби я досліджував природу добра, то переді мною відкрився б світ духовності і я бачив би дійсність, де панує лад і добрий розум. Я опинявся б на порозі ментального плану Землі. Зазвичай я уникав пиятики, але останнім часом не проминав нагоди перехилити чарку-другу. Справа не в астральній красуні, яка зґвалтувала мене в екзотичному куточку світу, і з якою я боявся ще раз «зустрітися». Просто алкоголь прочиняв у моїй свідомості клітку, в якій я з дитинства тримав звіра, і якого вважав своїм охоронцем. Поринаючи в коротку дрімоту, я водночас погладжував по загривку ту потвору, готовий будь-якої миті прочинити грати. Мабуть, так засинає самітній пияк, погладжуючи хатнього собаку, що примостився біля ліжка… І тут виникли вони. Це був плаский світ, у якому мешкали тіні. А я знову стояв біля невидимої межі й похитувався від випитого. Тим часом у пласкому світі з’явилася товщина, а відтак — те, що зветься «перспективою». То були чорні рефлекси, убрані у вирази людських облич — ненависті, лютості, заздрості, мстивості, і багато чого іншого, що у земному світі приховується за маскою люб’язності, привітності, співчуття. Раптом один з «громадян» чорно-білої дійсності помахав мені рукою. «Що за дурниці! — майнуло в голові. — Я не переступав межі, як минулого разу, а, отже, для них мусив би бути невидимим». Тим часом той, хто помахав рукою — він був на задньому плані — сплющився, «протік» повз потвор попереду і розплескався, немов на склі, перед самим моїм обличчям. «Ти думаєш, це тобі так минеться!?» — «почув» я думку. Пляма на «склі» швидко перетворилася на людську голову. Це був Бутко, Анатолій Антонович Бутко — кадебіст, який свого часу мордував мене і моїх друзів. Перед тим, як померти йому було дивне знамення. Повз берег, де стояла його дача на Дніпрі, течією несло утопленика. Часом мрець перевертався і тоді скоцюблена рука немовби кликала: «ходи сюди, сюди…» Бутко помер того ж дня від серцевого нападу. Я відказав, також думкою: «Уже минулося… Більше того — вийшло на моє. Системи, якій ти служив, більше не існує». «Я не про те», — знову Бутко. Він уже перетворився на свій земний образ — вайлуватого літнього чоловіка, на круглому виді якого не можна було вгадати ні почуттів, ні думки. Його правиця, яку він завжди тицяв для потиску, нагадувала вату. Тим часом з-за його спини випливла людська оболонка яка за мить трансформувалася на брунатку, яку я вже десь бачив. А от де саме, не міг пригадати. «Я не про те, — повторив він думкою. — Ти посягнув на святе і будеш за це покараний». «Що ти маєш на увазі?» «Оте твоє писиво… Теж мені пророк! Та ми таких..» — він показав ніби когось душить. Водночас я «почув» скрегіт зубів, який долинав від брунатки. Мене нестримно потягло до межі. Щось наказувало переступити «поріг». Я навіть подався вперед, та раптом у мені «загарчав» звір, а по миті вирвався назовні: «Поцілуй мене в гузно! — гарикнув я. Тоді повернувся спиною і плеснув себе по сідниці. — В обидві половинки! І запам’ятай, що б ви зі мною не скоїли, моє відкриття вивело вас на чисту воду. Ви — багатолика, багатопика звірина, яка ніколи вже не зіпнеться на ноги. Хоча ні, брешу, — буде ще сплеск вашого сатанинства, але не раніше, як за вісімсот п’ятдесят років». На мій подив масив оболонок по той бік межі дивився на мене мало не з симпатією. У цю мить я ні чим не відрізнявся від них. З мене виходив гнів за душевний біль, пережиті утиски й несправедливість, який ярів у мені півжиття. Це стояла моя астральна оболонка, біля якої лежало її живе тіло. Звір, що виплеснувся з мене, став заспокоюватися і я запитав: «Послухай-но, хіба на Орб, чи то пак Темний Сателіт, проникає інформація з земного світу? Звідки тобі відомо про мої дослідження?» На обличчі Бутка затліла багатозначна посмішка, а потім зневага. Він сказав те, що казав під час «профілактичних» бесід з правозахисниками і тими, кого хотів зробити інформаторами: «Нам усе відомо». «Он як. Якщо ви такі всезнайки, то як ви могли прогледіти розпад імперії?» По цій моїй думці його обличчя заколивалося, обм’якло, ніби з нього випустили повітря. Перетворилося на безформну оболонку й зображення жінки. Я гукнув навздогін: «Передай вітання твоєму шефові генералові КДБ Гарбі. Адже він десь поміж вас». Але Бутко і брунатка уже розтанули у чорно-білому масиві оболонок. Я не прокинувся, бо й не спав. Не отямився й з дрімоти — я вийшов з іншої реальності. Раптом згадав, що жінка, яка привиділася разом з Бутком — працівниця університету, яка колись прийшла була на мою зустріч з професорсько-викладацьким складом філфаку разом із сатанистом — також працівником цього вузу. Авжеж це вона. «Відтоді минув рік, — подумав я. — Отже, її більше немає поміж живих». Та, як згодом виявилося, вона спокійнісінько працювала у тому самому підрозділі, що і її «конфесійний» товариш. Уже багато ночей, побувавши на порозі чорно-білого світу, я щораз шукав пояснення, цьому явищу. У те, що Темний Сателіт не ховається від мене, бо мені про нього й так відомо, я вже не вірив. Ще й ще раз прокручував у пам’яті свої куці окультні знання: Орб — це астральна складова аури Землі, яка перебуває від неї на певній відстані. У плані біологічному вона відповідає за те, що можна назвати «їсти, пити, розмножуватись». Така ж сама сфера (чи еліпс) є і в аурі людини, і зветься вона Кама Рупа або «червоне чудовисько в нас». Сфери пов’язані між собою. Темний Сателіт є акумулятором всього лихого на планеті — від поганих намірів земної людини, до душ лихих геніїв-інтелектуалів, що вже пішли з життя. Подібне тягнеться до подібного. Істоти Темного Сателіту приходять у передсоння, а часом проникають і в сон, та програмують своїх земних агентів на брутальність, насильство, вбивство. Водночас з нього — Орба спадає й такий рефлекс, як хіть, без якого неможливе повторення всього живого. Чому щораз перед сном я опиняюся на межі з похмурим супутником? Чи не мають намір його мешканці включити мене у братерство своїх окультних агентів земного світу — чорних магів? Щось не в’яжеться. Я досліджую природу зла з метою його викриття й запобігання, а не використання собі на користь. Втім, роботу зроблено. Книгу мою не вилучиш з бібліотек. А якщо й вилучиш, то залишиться форма — астральний «текст», який, як і все говорене чи думане людиною, вічне. Напевне, й моя свідомість стала тільки вмістилищем, у яке увійшов «ключ» для розгадки одного з найзагадковіших і водночас найточніших передбачень людства. Щоправда ключ був даний по тому, як збулося вже пророцтво, як у земному світі розлилося море крові. Отож для магів Орба цей етап пройдений; вочевидь ідеться про те, щоб використати мої творчі можливості в майбутньому. Звісно, не на добро. Адже духовні володарі і вчителі похмурого супутника на своєму плані і осередки чорних магів на плані земного людства, складають дві половини одного цілого — злого бажання планети Земля. Ними готувалися заколоти, революції, громадянські війни, світові бійні, геноциди. Робилося те розумом лихих геніїв обох світів і руками зомбованих ними знавіснілих нелюдей-виконавців. З цією думкою я й заснув… З нею й прокинувся. Це був знак того, що я не помилявся. Згадав і про звіра, який виплигував з мене на межі чорно-білої реальності, але він ні чим про себе не нагадував, як ніби в мені його й зовсім не було. Він пробудився і став даватися взнаки, як реакція на мешканців астрального світу, а потім і земних покручів, на яких мій звір, мій індикатор, раніше просто не зважав. Іноді я намагався ідентифікувати безтілесну істоту в мені з великим собакою, наприклад, ротвейлером. Чому ротвейлером, тому, що в фільмі «Омен» образ цього пса був використаний як символ насування біди. Щойно у кадрі з’являлася та страшна тварина, як з кимось із персонажів ставалося лихо. Ротвейлер і чорний крук віщували, а часом і самі заподіювали смерть. Мій же звір оберігав мене. Щораз, коли сусід по поверху виводив вигулювати свого ротвейлера, я завважував як у мені піднімається щось важке і чорне. Накочувалося відчуття, що між моїм життям і тим потужним собакою існує якийсь зв’язок. Щоправда це був миттєвий рефлекс, який зникав щойно зникали з моїх очей сусід і його тварина.  

РОЗДІЛ 5


 

Колега, привітавшись, подивився на мене допитливо. — Ну, як, повторюються твої нічні пригоди? — поцікавився він. Я не поспішав з відповіддю. Його хоч і не можна було назвати базікою, але бути психічно неблагополучним навіть ув очах одного, тим паче мого заступника, ризиковано. — Ні, — відказав я, опускаючись у крісло. — Ось і добре, — сказав він. А тоді підсунув мені міську газету з чиєюсь добіркою віршів. — Проглянь. Тебе не було вчора… Її привели Задорожний з Куценком. — Кого? — Ну, авторку. Вона ж і газету залишила. Над добіркою було й фото — ще не старої жінки. «Алісія Бамбула», — прочитав я. Колега, завваживши на моєму обличчі посмішку, сказав: — Що, подобається? Мені також. У тім прізвищі є щось наше, від землі. «Від землі…», — подумав я і піймався на думці, що маю на увазі не землю в географічному понятті, а в матеріальному. Навіть відчув на мить запах свіжої глини. Коли я повернув колезі газету, він поцікавився: — Що ти скажеш? — Я ж не поет. Треба б комусь із поетів… — Не прибідняйся. Ти ж антологію поезії упорядкував. — Як на мій смак прозаїка, так собі. — Так собі — це посередньо, добре чи дуже добре? — Посередньо. — Слухай, вона так налаштована! Це патріотка! — І що вона хоче? — Ну, має намір постукати в двері Спілки… — Он як. А книжок у неї скільки? — Поки ще — жодної. Але ось-ось вийдуть у світ одразу дві. Схоже було, що колегу «відзомбували». Я сказав: — Ти у нас відповідаєш за прийом. Включи її в поле зацікавлень Спілки. Але тільки після того, як у тебе на столі лежатимуть дві її книжки. А де вона взялася? Цього імені я ніколи раніше не зустрічав. Щойно я вимовив ці слова, як прочинилися двері і в кімнату увійшла та, чиє зображення я щойно бачив у газеті, а за нею — Куценко й Задорожний. Це була середнього зросту жінка. Коли ми тисли одне одному руки, у мене в голові майнула приповідка: «Дівка кріпка, як горіх…» Куценко й Задорожний познайомилися з нею на вечорі гумору, де виступали. Хоча точніше сказати, вона познайомила їх із собою. Від усіх трьох пахло пивбаром. Краєм ока я завважив, як пильно дивився колега, коли ми знайомилися. Я знав, чим закінчувалися такі знайомства. Хтось ішов у супермаркет… Тому одразу ж послався на невідкладні справи. Підтвердив це й мій заступник, мовляв, нам терміново складати листа в якусь міфічну організацію. Але жінка, здавалося, не мала наміру так просто нас покидати. На круглому її виді з’явився вираз, який можна було тлумачити і як вагання, і як вибачення, і як нерішучість. Вона озвалася: — Ви прочитали мої поезії? — У неї був низький, приємний голос. Мені чомусь стало мулько на душі. Спочатку не втямив, чому. Та по миті відчув, як у мені заворушився звір — той охоронець, що оберігав мене на порозі астрального світу. Він не схарапудився, а тільки звівся на всі чотири ноги й дивився на жінку моїми очима. — Прочитав, — відказав я. — Що ви можете сказати про їхній рівень? — Моя відповідь може виявитися не коректною. Я — прозаїк. — Ну, а як читач? — Я завважив, що у неї на верхній губі чорний пушок. Не сильно — ледь-ледь. І губа немовби тремтіла. Звір у мені напружився. Але я подумки поклав на нього руку. — Ви ж, мабуть, хочете спроектувати мою думку про кілька віршів на всю вашу творчість? — зауважив я. На лиці її зникли вирази вагання й вибачення і залишився тільки вираз нерішучості. І оскільки вона не відповіла, то я провадив: — По цих рядках, які на мою думку написані на рівні, нічого певного сказати не можна. Потрібні книжки. Вона вагалася, чи запитати ще про щось, а тим часом мій звір дивився моїми очима на її великі груди, які вибивалися з декольте на межі пристойного. І хоч від неї сходив запах парфумів, але мені здалося, що їх забивав запах копанки. Звір у мені дивився навіть без натяку на хтивість. Вона чимось нагадувала астральну жінку, але я вже знав, що жодної спільної риси не відшукаю. На ту, з Темного Сателіту, схожі всі жінки, яких я колись бачив, навіть потворні, і водночас ні про жодну з них не можна було сказати у чому саме та схожість. — Якщо я вас засмутив, то даруйте, — сказав я. — Видавайте книжки, приносьте. Доручимо професіоналам-поетам… Подав голос мій заступник: — Гаразд уже, сідаймо за роботу. — Пішли, — поквапив Куценко, мабуть, розгадавши наш маневр. — Ну, як вона тобі? — запитав колега, щойно за ними зачинилися двері. — Мебля збита грубо, але надійно, — відказав я з усміхом. — А перси які, ти бачив? І, до речі, не має чоловіка. Я подивився на колегу здивовано. То вже дивився не звір, а я. — Друже, дякую тобі за турботу, але це не тема для розмови. А щодо персів… Вона що, прийшла найматися на роботу в бардак, а ми з тобою бандури? Він захихотів.  

Увечері подзвонив Задорожний. — Ну, як тобі Бамбула? — Ти — про жінку чи про її вірші? Мить він вагався, а тоді сказав: — Звісно, про вірші, — й додав: — Ти знаєш, вона на таких позиціях… — На яких? — На патріотичних. — Олеже, я вірю в патріотизм тільки тих, хто не боявся декларувати його до восьмидесятого року, умовно вірю тим, хто називав себе патріотом від восьмидесятого до розпаду імперії. Вірю в патріотизм молодих людей, півжиття яких припало на часи незалежності. І не вірю тим, хто більшу частину життя прожив в імперії, а патріотом назвався тільки тепер. Це має іншу назву. — Яку? — Кон’юнктура, пристосовництво, хамелеонство, мімікрія… Поцікався у колеги — словникаря, він тобі ще з десяток синонімів наведе. До того ж у нас Спілка письменників, а не Спілка патріотів. — А ось із цим я не згоден, — почулося в трубці. — Письменник мусить бути патріотом. — Авжеж. Тільки питання не так треба ставити. Кожен письменник мусить бути патріотом, але не кожен патріот може стати письменником. Письменник — це талант; одному він дається повною пригорщею, іншому жменею, ще іншому дрібкою, а переважній більшості людей він зовсім не дається. Хе-хе… І слава Богу, бо якби було так, то в людстві панувала б така ж сама атмосфера, яка останні кілька місяців панує в нашій Спілці. Задорожний засміявся. На цьому ми припинили розмову. І тут у мені увімкнулося щось, що можна назвати «контролем над зарозумілістю». Чому так упереджено я поставився до початківки, яку привели у Спілку мої друзі? Хіба не так само мене колись завели в кабінет Сергія Задорожнього — батька Олега й тодішнього голови організації? Щоправда, я прийшов з трьомастами сторінками машинопису прози, а не з куцою газетною публікацією. Мене він прийняв також стримано, але щось підказувало, що він не бачив у мені чужого. Можливо тому, що, як стало відомо згодом, я був одного віку з його синами, також літераторами. Бамбула ж для поетеси-початківки застара. Втім, трапляються й винятки з правил — поетами ставали люди похилого віку. Хтозна, чи це не той саме випадок, і Алісія Бамбула згодом стане окрасою нашого поетичного цеху. З цими думками я готував міцну каву, випивши яку, мав намір працювати до глибокої ночі. А там знову — на порозі сну… Хай йому абищо, тому станові! Антологія прози, якою я займався і яку сподівався видати до звітно-виборних зборів, вимагала великих зусиль. Щораз заглиблюючись у цю роботу, я бачив перед собою не майбутню книгу, скомпоновану з кращих творів моїх друзів, а хмару чи сферу над Спілкою письменників, організм колективного розуму, ні — духу, який мусив би стати елементом живлення людської свідомості. Елемент цей мав повнити душу того, хто його торкнеться (читача), не сумнівною ідеєю, не нищенням одних «істин» в ім’я інших, а прикладом (багатьма прикладами) наслідків тих «ідей» та «істин». Разом з антологією поезії, яку я видав кілька років тому, ця книга мала стати духовним егрегором краю, до якого потягнуться світлі сутності людей — ті, кому накреслено робити добро. Він уже існував — цей егрегор, але його здебільшого складала поетична творчість; це, крім антології поезії, книги поетів минулих літ і десятки поетичних книжок-одноденок. Егрегор цей існує віддавна, але він був не цільний, а сказати б, у вигляді окремих духовних пасемець, не пов’язаних між собою, а відтак і вплив його на свідомість людини був мало суттєвий. Антології поезії та прози мали привернути увагу до всього літературного доробку краю, а відтак згуртувати довкола себе увесь творчий потенціал майстрів слова. Щоб жоден письменник, коли б він не творив, не йшов у забуття, а повнив своєю творчістю живе «тіло» духовного егрегора. Попри піднесення, з яким я працював над антологією, мені все частіше здавалося, що на шляху до її завершення стали виникати якісь перепони. То на коло літературному небосхилі з’явиться дутий авторитет, книжки якого за вказівкою невідомо кого з влади починають ширитися по школах, то пускався берега хтось із членів Спілки, то раптом десь згори заборонили фінансувати письменницькі видання. Кожен такий випадок я розглядав як «пробоїну» в егрегорі, до формування якого приступив цілком свідомо. Часом мені ввижалися на ньому чорні плями — це були твори літераторів богемного складу, сповнених сатанинською енергетикою. Та найбільших випробувань зазнавав егрегор, коли помирав хтось із відомих письменників. Такою втратою була несподівана загибель Наталки Голембіовської, а потім смерть Олександра Замули. Для багатьох вони були прикладом, для декого їхні смерті стали втратою друзів. Для мене ж асоціювалися з відривом від духовного «тіла» Спілки чи не найсвітлішої його частини. Я бачив тільки один спосіб бодай якось пом’якшити втрату, це зберегти їхні творчі доробки, тобто видати книги. Було далеко за північ, коли я вклався спати. Сцени й образи з оповідань «Пакуда» Миколи Кучера й «Рудька» Клавдії Фроляк не виходили з голови. Мотиви нелюдської жорстокості, що там описувалися, не можна було пояснити ні логікою, ні якоюсь іншою (бодай вищою) доцільністю. Хтось поділив людей на дві групи — на тих, хто нищив і тих, кого винищували. У людський світ справді прийшов був сатана, але не в особі милого хлоп’яти, якого усиновила сім’я фінансового магната, як у фільмі, баченому мною у Коктебелі, а у вигляді звірства, що входило в кожну людську душу — в кого більше, в кого менше — упродовж півтораста років. Я підвівся з постелі близько третьої ночі геть знесилений. Мене щось не пропускало в сон. Не вмикаючи світла, пішов на кухню випити води, та раптом завмер. У будинку навпроти у вікнах на всіх трьох поверхах світилося. Рухалися люди, на яких були гімнастерки, портупеї та формені кашкети. Це був звичайний робочий день, ні — робоча ніч у якійсь військовій установі. На вікнах не висіло ні штор, ні фіранок, а військовиків, що там знаходилися, як і портрети на стінах, можна було розпізнати навіть в обличчя. Це здавалося дивним. Адже в тому будинку, до речі, зведеному за проектом видатного архітектора, як мені відомо, нині мешкали звичайні сім’ї. А тапер у глибині двору лежали акуратно складені штабелі колод — паливо на зиму, притрушені снігом. Раптом глухо пролунав постріл, з усього судячи, в підвалі того дому; по хвилі двоє в гімнастерках виволокли на подвір’я безживне тіло та поклали на один із штабелів, випроставши йому ноги й руки. Люди в гімнастерках поспішили в будинок, бо було дуже холодно. І тут невидимі язики вітру злизали тонкий шар снігу зі штабелів і я з жахом завважив, що то були замерзлі людські тіла, складені так, як складають на зиму колоди. Багато — десь зо дві сотні. Вони лежали під глухою стіною сусіднього будинку з рудої цегли. Я клепнув себе по тілу, чи, бува, не сниться. Ні — я справді дивився у вікно зі своєї кухні. А тільки не бачив шестиповерхового будинку, що примикав до двору зі штабелями. На його місці стояла невелика одноповерхова хата під черепичним дахом, у вікнах якої оселився морок. «Такого не може бути! — почувся мій шепіт; здавалося, то озвався хтось чужий. — Щодня з вікон своєї квартири я спостерігаю, як на подвір’ї, де зараз лежать трупи, мешканці вигулюють собак. А на першому поверсі шестиповерхового будинку міститься якась установа». Мій погляд знову спинився на яскраво освітлених вікнах, і тут я розпізнав на розі будинку номер — «99». «Але ж він має номер тридцять третій! — вихопилося в мене. — Я бачу це число багато разів за день, упродовж багатьох років! Господи, хіба ти забрав у мене глузд!?» Увімкнув світло і налив з чайника води… Тепер на протилежній стороні вулиці височів шестиповерховий будинок, ліворуч був двір, який відділявся від вулиці металевим парканом, і — наріжний триповерховий маєток з баштою на даху, у жодному з вікон якого не світилося. У дворі стояло припарковане сучасне авто. Отже, видиво кудись поділося. З тих пір, як я відкрив число звіра, у мене з’явилася дивна властивість: яку б історію мені не оповіли, я сприймав її не на рівні звичайної інформації, а як картину спектаклю. Я навчився «мови гілок», коли за одним тільки листочком чи галузкою можна розпізнати (і побачити) гілку, стовбур, а відтак і плід, що його родить дерево. Колись Олександр Кузьменко, який перед війною уже був хлопчаком, а мене тоді й на світі не було, оповів про будинок навпроти. Там знаходився НКВС, і штабелі заморожених трупів — він їх бачив. Оповідь його у моїй підсвідомості багато років визрівала в картину. Іноді у часи безсоння, коли було вже далеко за північ, я завважував світло у всіх вікнах триповерхового будинку, бачив якісь портрети в кімнатах. Але чогось більшого у свідомості не відбилося. І тепер я її — картину побачив усю, до дрібних деталей, навіть портрети Дзержинського і Сталіна. От тільки що стало поштовхом її остаточного формування й висвітлення?  
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   30


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка