Віктор Савченко діти мардука



Сторінка14/30
Дата конвертації05.05.2016
Розмір5.17 Mb.
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   30

РОЗДІЛ 13


 

На перехресті перед світлофором, де зупинився трамвай, у якому я їхав, пронеслася на великій швидкості з мигалками й сиреною пожежна машина. За мить промайнуло міліцейське авто, а слідом «швидка допомога», також із сиренами. Я, уже вкотре, завважив, що спостерігаю за тим, як стороння людина. Немовби все те не мало до мене жодного стосунку. У мені спрацював якийсь запобіжник, який не тільки попередив паніку, а й увімкнув байдужість. По кількох зупинках я висів з трамвая і вже розташувався на лавці, де ми вдень зустрілися з Костею. У сумці лежав пістолет і я відчував себе від цього незатишно, бо мені здавалося, що то не шматок металу, а кримінальна стаття, яка передбачає позбавлення волі. Але обставини, які склалися, передбачали тепер для мене позбавлення життя. І це не припущення, а справжня акція, ось вона — мало не здійснилася. Що стало причиною полювання на мене? Жерці храму Мардука з Темного Сателіту знали, що мені дано було розгадати їхній намір, а це загрожувало оприлюдненню таємниці. Мене хотіли вбити, ні — депортувати з земного світу, аби я не заважав їм відродити тут боввана. Не самого боввана, а ідеологію царств, які увібрали в себе найбільший тоталітаризм і суцільне рабство Вавилонії, безмежну жорстокість Мідоперсії, завойовництво Грецької імперії, «залізну руку» над усім світом Риму. Справді, на мене полювали маги — жерці храму Мардука, сучасні мені земні виконавці яких увібралися в шати розмаїтих учень, вірувань і орденів, від ілюмінатів до марксистів. Метафору про боввана Валтасар висловив у п’ятсот тридцять восьмому році до нашої ери, а розгорнути її — метафору у сам предмет, стало можливим тільки на порозі третього тисячоліття. І зробити це судилося мені. Життя привчило мене ніколи не поспішати з висновками. Вирішення задачі часом лежало на поверхні, здавалося, простягни лише руку й відхили віко скрині… Та найчастіше це був «піддавок» сили, яка все робила, аби приховати справжню таємницю. У «скрині» щось-таки лежало, але те «щось» було «дезою». А траплялося, що під дезою було сховано «власне таємницю», насправді ж — дезу вищого рівня. У земному житті це трапляється суціль. Навіть письменники, у переважній більшості люди мислячі, бувають введені в оману дезою вищого рівня, стаючи носіями хибної ідеї і, що зовсім погано, хибної моралі. Але тепер сумніву не виникало: я підійшов до істини. Мене хотіли позбавити життя жерці Вавилонського храму Мардука, котрі в образі земної людини мешкали близько двох з половиною тисяч років тому. Втім, я не був переконаний у цьому до кінця. Не виключено, що їм, ні — тим, хто їх прислав, потрібна була ще одна ємність для мешканця Орбу, а головне — моє сховище знань, які я накопичував протягом усього життя і які дали мені змогу дешифрувати пророцтво. Така участь куди гірша, ніж просто смерть. А тим часом стався великий злочин. Спалено живцем двох людей. Хто доведе, що то кілери? Я знову прокрутив у пам’яті сцену: якась сіра постать поралася біля бензобака — я бачив її зі спини, а потім вона пішла у бік дитячого майданчика, немовби щось розмотуючи на ходу. Тим часом інший чоловік не зводив з балкона квартири, де був я, предмет, схожий на трубу. З усього цей, на даху, не помітив того, котрий побував біля бензобака. Отже, Костя у цій події промайнув тінню. Засвітилися Бакс і той, хто був з ним. Двоє гевалів у зелених халатах, поза всяким сумнівом, бачили їх і від їхнього автомата втікали. Але вони вже там, де стануть свідками хіба що перед архангелом Гавриїлом. Напевне, бачив їх і той, що на даху. Минуло вже більше години. Від магістралі, куди я весь час дивився, не з’являлося жодної людини. Лише кілька поодиноких пар — любителів нічного купелю — поверталися з пляжу. Люмінесцентні ліхтарі вифарбували їх у сіро-голубий колір і вони, здавалося, не йшли, а ковзали, немов привиди. Я почав міркувати над планом, на той випадок, якщо не прийде Костя. Потягнувся рукою по мобілку, щоб попередити сестру про від’їзд і щоб вона нічому не дивувалася, коли прийде додому. А там — прочинене вікно у спальні сусідів, зник дріт для розвішування білизни, а головне на подвір’ї, навпроти її квартири стався теракт. Раптом увагу мою привернула постать, яка рухалася не від пляжу й не від магістралі, а сквериком у бік лавки, де я сидів. То був Костя — з тією ж барсеткою і в тому ж одязі, в якому був удень. Коли він наблизився, я поцікавився: — Що це в тебе на голові? — Тюбетейка, — сказав він. — Мені подарував її один кримський татарин, коли я плавав лікарем круїзного теплохода. — Я вилікував його доньку. Ця тюбетейка оберігає мене від лиха. — Завваживши на моєму обличчі посмішку, він додав серйозно: — Без понта. Це вже перевірено. Майнула думка, що шапочка робила Костю якщо й не невидимим, то, принаймні, невпізнанним. Риси його обличчя навіть на освітленому майданчику геть губилися. Тільки постать і голос свідчили, що це був він. — Пробач, що змусив довго чекати. Але я за цей час зробив корисну справу — побував в інтернет-кафе та надіслав у теленовини і на сайт обласної адміністрації для отого гладкого гевала відео-сюжет. Про всяк випадок одну копію надіслав на електронну пошту одного мого приятеля. Я сказав, що зацікавлені люди, при бажанні, можуть вийти на комп’ютер, з якого було надіслано файл. — Хай виходять. Я там був уперше і востаннє. Зареєстрував поштову скриньку, відіслав файл у три адреси, а потім скриньку анулював. — Раптом Костя запитав: — Ну, і що ти про все це думаєш? — Біда велика сталася, — відказав я. — Живцем спалено двох людей. — Двох покидьків… — уточнив Костя. — А хто доведе, що вони покидьки? — А кому треба доводити? Судді? Такому ж покидькові? Ти пам’ятаєш хоча б один випадок, щоб, наприклад, вкладник виграв у суді позов проти якогось довірчого, трастового товариства чи банку, які відмовилися виплатити вкладникові його ж гроші? Не було такого випадку. А їх же — вкладників мільйони. Як і в старі комуно-імперські часи, закони приймаються, також покидьками, для забугор’я, ми ж існуємо за правилами паханату. Вертикаль паханів — селищного, районного, міського, обласного, республіканського. І кожен є дахом для злочинця відповідного рівня — фінансового, промислового, партійного. Це не держава, у якій стосунки між людьми регулює закон, а біологічна система — біом, у якому кожен вид має свою нішу. На жаль, привілейовану нішу займають хижаки, збоченці і покручі. Жодного шансу для розумної і водночас чесної людини тут не існує… А ти кажеш, живцем спалено… Де той вогонь, який випалив би з-поміж людей геть усю цю наволоч? Я довго не озивався. Слова Кості, вимовлені до того ж пристрасно, розбудили в мені приспану дисидентську сутність. Мені раптом спало на думку, що в принципі нічого не змінилося. Просто на зміну проблемам і хворобам колишнього режиму прийшли проблеми і хвороби нового ладу. Різниця тільки в тому, що диктатуру однієї партії змінила справді диктатура паханів — чільних бандитів і накрадених ними грошей. Але найгірше те, що цей владний криміналітет уже співпрацює з чорними магами Орбу. І, отже, все йде до того, щоб змушувати суспільство коритися на рівні його підсвідомості. А саме: програму, як поводитися наступного дня, тижня, місяця, людина отримуватиме не через виховання батьків, учителів та наставників, а під час сну, коли темні Орба покажуть їй розкіш нестримної сексуальної насолоди, радість вивищення над іншими чи безмежність особистої влади. Відтак, усі види виховання стануть не тільки непотрібними, а й шкідливими, надто художня література, яка часто втручається в підсвідомість. Раптом я чітко збагнув, що нищення літератури і вбивства письменників уже почалися. — Так довго не відповідає той, хто не згоден з почутим, або ж не знає, що сказати, — озвався Костя. — Або ж той, хто намагається осмислити почуте… Те, що ти сказав — справедливо. Але воно має глибший план. Подія, яка сьогодні сталася, більше пов’язана з тим — другим планом… — Щось ти загадками заговорив… — Жодних загадок. Щойно я збагнув, чому останнім часом вимирає так багато письменників. Їх убивають… Ну, не в звичайний спосіб, звісно. — Кому ті люди стали поперек дороги? Нудні поміж них бувають — це правда, але ж вони не агресивні, не закликають до повалення чогось. — Слухай, я помітив, що коли ми з тобою здибаємося, то починаємо теревенити на абстрактні теми. У нас за спиною теракт, у якому загинуло двоє людей! Треба покумекати про подальші дії і наслідки. — Авжеж, — погодився Костя, як мені здалося, неохоче. — Отже, розкладемо все по поличках. Для тих, хто за тобою стежить, ти зараз не тут, а в квартирі на третьому поверсі, а, може, й десь-інде. Адже ніхто не бачив, щоб ти виходив з будинку і, напевне, як заходив. Тому можеш сміливо майнути на вокзал і сісти на київський поїзд. — Мені не треба на Київ… — … Але куди б ти не приїхав, там на тебе очікують. Про теракт уже відомо всім, кому треба. Тоді краще причаїтися десь тут, у нас. Для тих, хто на тебе полює, ти став великою загадкою і такою ж великою загрозою. Перше — завалив на відстані темного, друге — попередив напад на тебе; згоріли два кілери. Звідки тобі було знати, що ті двоє приїхали саме по тебе?.. Третє — їм невідомо, чи ти в квартирі, і чи ти взагалі там з’являвся. Ну, якийсь збій у них виник під час стеження… — Але їм відомо, що руку на пульсі цих подій тримаєте ви з Ксилантієм. — Авжеж. От тільки притягнути нас до відповідальності у законний спосіб для них все одно, що роздягтися привселюдно і показати ріжки, копита і хвіст. Бо це потягне висвітлення всієї чорної сили, яка за цим стоїть. Вони стурбовані тим, як знищити нас, і тебе також, у спосіб, який би не викликав сумніву у його природності. Навіть на теракт, який ми скоїли годину тому, вони ніяк не відреагують. Буде те ж саме, що і з фургоном Сміттярів. Попрацює міліція, та й по всьому. Раптом у нагрудній кишені Кості почулося вібрування мобільного телефону. — Алло… — озвався Костя. Якийсь час він слухав, а потім сказавши «добре», вимкнув зв’язок. — Ксилантій, — пояснив. — Дві години тому він прибув на місце. Отже, має алібі. — А хіба Ксилантія з вами не було? — запитав я. — Авжеж ні. Ксило колишній зек і йому можна пришити все, що завгодно. Зараз він — у коханки. Е-е, в одному з містечок неподалік Одеси. Ага, так от: досі вони на тебе полювали, бо ти викрив їхню природу, ну, те, що вони на цій землі — посланці пекла, хе-хе… А тепер їм відомо, що ти до того ж дещо вмієш, зокрема запобігати їхнім акціям. І що зовсім погано для них — твоя здатність усе правдиво описати. При сучасній техніці такий матеріал може розлетітися по всьому світу в лічені години. Тому звіт їм — і не тільки нашим, а й тим чортам, що по всьому світу — доведеться тримати не тільки перед тими, хто ними опікується, а й перед будь-ким із людей. До речі, а як тобі пощастило вийти непоміченим з будинку, який має єдиний парадний вхід? Замість відповіді я розпустив змійку на сумці і показав бухточку дроту і шворку. — Дотепно, — сказав Костя. По миті додав з усміхом:. — У тебе природжений талант квартирного злодія. Навіть подбав, щоб не залишити вірьовки після себе! Професіонал, мля! — Послухай, якщо ти вже так детально знаєш про мене, то чи не скажеш, чим займаєшся ти. Ну, звісно, крім медицини… Костя ще й рота не розтулив, а я вже збагнув, що цього питання ставити було не слід. Адже я провокував його на брехню. — Знаєш, на нашій діяльності хоч і немає грифа суворої таємності, але про неї знають тільки ті люди і структури, які звертаються до нас по допомогу. Йдеться про розробку певних сценаріїв. Хе-хе, ну, звісно, не театральних… Але ця тема не на часі. Зараз маємо думати, як сховати тебе. Раптом я поцікавився: — А як ти дивишся, якби я причаївся десь у Молдові? Там у мене — друзі. Костя не поспішав з відповіддю. Він поклав ногу на ногу і так, у позі напівйоги, якийсь час німував. Та нарешті озвався: — Ідея слушна. Але її треба обміркувати. Потелефонувати кому слід, розпитати про ситуацію. До того ж це матиме смисл тільки у тому разі, якщо ти з жодним із друзів не зустрічався, не листувався і не передзвонювався після того, як опинився в чорних списках темних. Адже там, якщо ти в курсі, зараз червоний режим. При владі — ті ж самі темні. До того ж ідеться про тривалий термін, а тобі зараз треба прилаштуватися на ніч. — Так, авжеж. — Є два варіанти: перший — котельня. Там, як на мене, досить затишно. Другий — у однієї моєї приятельки. У мене вже ладне було вирватися питання: «У Рити?» та я вчасно схаменувся. Натомість сказав: — У котельні побувало двоє прибульців — твоя руда подруга і той, якого у цьому світі вже немає. Ти не подумав, що ваш із Ксилантієм гладкий друг дитинства може довідатися? — Руда королева сексу не тутешня, ну, не одеситка. Це я точно знаю. А дідько злиняв у край без вороття. Яким чином Гладун довідається? — Скажімо, йому присниться, — сказав я. — Ні, серйозно? — Куди вже серйозніше… Мерці у людській плоті чим небезпечні? Тим, що вони з деким із земних людей мають зв’язок на астральному рівні. — Це щось із твоїх окультних досліджень? — Та, ні. Про це пишеться в теософській літературі. До речі, я не вірю, що руду демоницю підчепив ти, а не вона тебе. Прикинь — у тебе сидить ув’язнений астральний мешканець і саме у цей час ти знайомишся з такою ж жінкою-приходьком. Таких збігів обставин не буває. — Так а ми ж із Ксилантієм живі-здорові. Якби вона була підіслана, то з нами вже кілька днів тому сталося б те ж саме, що і з Солодким і те, що вони планували скоїти сьогодні з тобою. Нас би повбивали прямо в котельні. — Доведеться припустити, що не всі прибульці з потойбіччя з’являються у нашому світі через міст споруджений їхніми темними братами. Дехто перетинає кордон самотужки, але між собою вони якимось чином спілкуються. Скоріше за все, через сон. Вона «почула «волання про допомогу і» «побачила» твої координати та зображення. — Стривай, то виходить, що я злягався з жінкою-мерцем! — Заспокойся. Кожен з людей до втілення перебував в іншому вимірі чи, як кажуть, на тому світі. Тіло на ній земної жінки. А сутність… Втім, у тому тілі, скоріше за все, дві душі, тільки одна — власниця тіла — пригнічена. Може, коли господарка позбудеться квартирантки, то й тіло її вже не буде таким сексуальним. — Та хай би вже було як є… — зауважив Костя. — А то наші земні жінки здебільшого холодні. На мить згадалася остання ніч у Коктебелі: Маріца, місячне сяйво, що проникало крізь незашторене вікно і яке було нам замість покривала. «Холодні ті, які не знайшли свого кохання», — майнула думка. Тим часом мені здалося, що я чую звук «ходиків» — годинника мого дитинства на стіні бабусиної оселі. «Тук-тук, тук-тук» — цей звук виникав у пам’яті завжди, коли я боявся кудись запізнитися. Тепер мені слід було негайно пристати на якусь із пропозицій Кості. — А хто ця жінка, у якої я міг би перебути? — раптом поцікавився. — Наша подруга. Ага, не з тих, про яких ми щойно балакали. Вона самітня. Мала чоловіка — моряка далекого плавання, але він одного разу не повернувся на корабель, десь в Александрії в Єгипті. По тому — жодних звісток. Це було років десять тому. Ну, клепалися до неї хлопці. Але вона… — Гладкий знає, що вона ваша з Ксилантієм подруга? Поміркувавши, Костя сказав: — Навряд чи. — Після допиту темного, запис якого ти передав Гладунові, і сьогоднішнього теракту всі, хто з вами контактував, узяті на приціл. На жаль, під прицілом опинилися і всі мої родичі. Але спосіб є. Піти на вокзал і найняти притулок у людей — їх там багато, — які пропонують приїжджим житло. — Слушно. Але твоя ідея може спасти на думку будь-кому з команди того гівнюка. А відтак як поміж винаймачів, так і поміж тих, хто пропонує житло, буде крутитися їхня людина. І не тільки там, а також у готелях. Костя мав рацію, але ті, хто планував акцію зі мною, навряд чи сподівалися на таку розв’язку. Не могли вони посилати кілерів до мене і водночас — своїх людей на вокзал. Якщо ж вони вирішують, як їм бути тепер, то від плану проконтролювати вокзал до його втілення мине щонайменше дві години. За цей час я встиг би знайти собі житло. Коли я сказав про це Кості, він мовив: — Все логічно. Але я на твоєму місці не став би світитися, а прямо звідси майнув би або до Рити — так звати жінку, про яку я тобі казав — або в котельню. Тим часом у нас за спиною, де було кільце, вже розвернувся не один трамвай, а магістраллю промайнуло чимало маршруток у двох напрямках. Повернулася й пожежна машина, цього разу без сирени. Промайнула й «швидка допомога». — Бачиш, — кивнув Костя вслід пожежній і «швидкій», — вогонь загасили, трупи забрали. Незабаром міліцейські наряди почнуть прочісувати закутки по всій Одесі. Зволікати далі не можна. І тут завібрував мій мобільний телефон. Дзвонила сестра: — Що там сталося?! — в її голосі вчувалася паніка. — Щойно я балакала з сусідами з четвертого поверху. Кажуть, у дворі зайнялася машина швидкої допомоги; згоріло двоє людей. Я вже розкрив був рота аби попередити, щоб вона нічому не дивувалася, коли прийде додому, та раптом прикусив язик. Частоти мобілок легше прослуховуються ніж стаціонарні телефони. Натомість сказав: — Не знаю. Я зараз у друзів. Шкоди твоєму будинкові не завдано? — Ні, — відказала сестра. — Будь обережним, — і відімкнула зв’язок. — Хто це? — поцікавився Костя. — Родичі. — Зі свого телефона більше мені не звони. Завтра купи дешевеньку мобілку… Бабки маєш? — Маю, — відказав я, — але нової мобілки мені не потрібно. Моя оснащена двома картками, однією з яких я ще не користувався. — Гаразд. То що: Рита чи котельня? — в голосі Кості вчувалося нетерпіння. — На твій розсуд. — Рита, — сказав Костя, підводячись. Ми щойно перетнули дорогу, обіч якої сиділи, і зайшли в скверик, як на магістралі зупинився мікроавтобус без вікон і з нього вийшли двоє у камуфляжній формі з автоматами наперевіс. Машина, з якої вони висіли, поїхала далі, а люди перейшли трасу і попрямували в сторону пляжу. — Це те, про що я казав, — озвався Костя. — Ще хвилина і нам було б непереливки. Вони мають право обшукувати будь-кого. А у нас же — пістолети. «Авжеж, — подумав я. — А в моїй мобілці — відео, зняте на цьому ж ось місці, а в сумці — касета з записом допиту темного». Я заблагав подумки: «Вальпургіє, допоможи!» — Присядьмо за кущем, — озвався Костя. — Нехай пройдуть. Ми підвелися, коли двоє патрульних зникли за воротами на пляж. Скверик був ріденький, і геть проглядався, але довкіл не вгадувалося жодної постаті. Скоро ми вийшли до магістралі і, перетнувши її, зайшли у внутрішній двір між кількома двоповерховими будинками з ракушняка. Там у глибині двору стояло біле авто. Скоріше за все, це була та ж сама машина, на якій мене викрали на Куяльницькому пляжі і на якій по мене приїздив Ксилантій. Перед тим, як зайти в машину, Костя набрав номер на своєму мобільному і, почувши відповідь, сказав: — Я вирушаю. — Потім — до мене: — У машині — жодного слова. Раптом мені спало на думку, що мій порятунок стався немовби за велінням чарівної палички. Адже для того, щоб його здійснити, потрібна була тривала підготовка. А тут прямо ось — потелефонував і за якихось чверть години прибула команда… Терпіти не можу невмотивованих вчинків і дій — ні в житті, ні в художньому творі. Коли я сказав про це Кості, він посміхнувся; з відповіддю не поспішав. — А я терпіти не можу ділитися своїми планами. Висвітиш намір і він приречений. Це вже точно відомо. До речі, всякий, хто багато обіцяє, не є обов’язково брехуном. Часом обіцяльником рухають шляхетні наміри, але висвітивши свій план, він у дев’яноста відсотках випадків прирікає його на провал. Мовчун досягає мети! — наголосив Лікар. — Я не втаємничуватиму тебе в акцію, яку ми розробляли, але скажу, що твоє чуття тебе не зрадило. Ми справді готували один захід, щоправда, на завтра, але твій дзвінок змусив мене внести зміни в план. Єдиний невмотивований момент у події, що сталася, було співпадіння наїзду на тебе тих зелених падл і акція, яку ми готували у цей час. Вчинене нами можна розглядати і як перевірку заходу, так би мовити, в польових умовах. На жаль, від деяких моментів майбутнього плану доведеться відмовитися, бо тоді їх ідентифікуватимуть зі скоєним сьогодні і, отже, шукатимуть зв’язок між ними. Тямиш про що я? — Тямлю, крім одного — що це за акція, якщо навіть Ксилантія відправили подалі з міста? — Я б і тебе сховав би кудись подалі. Бо все, що останнім часом коїться, обертається довкола тебе. Костя сказав те, про що я вже й сам думав. — Сідаймо вже в машину, — нагадав Лікар і відчинив дверці. Хвилин десять ми їхали центральною магістраллю у бік центру, а тоді повернули праворуч у вулицю, що вела до Куяльницького лиману. Невдовзі проїхали під шлагбаумом через залізничну колію і скоро повернули ліворуч в іншу вулицю, яка, з усього, простягалася паралельно лиману. Незабаром ми опинилися на дорозі, що йшла вздовж стрімкого берега. Ліворуч була вулиця з одноповерхових будинків, у вікнах яких світилося. Їхали з вимкненими фарами. Незабаром Костя зупинив авто. Коли ми вийшли, він сказав аби я спустився по стежці до берега і там почекав. — Хто зна, може й справді Рита під наглядом, — пояснив. — На той випадок якщо мене не діждешся, підеш у бік центральних корпусів Куяльника, але не шукай притулку в адміністрації. На березі — висока трава, там і переночуєш. Ну, а далі — що підкаже тобі досвід домушника… Ага, не дзвони, за номером, який усі знають. Машина проїхала ще метрів двісті, а тоді спинилася, і враз у ній погасли підфарники. Постать, яка вийшла з машини, перетнула дорогу і зайшла чи-то у двір чи в провулок. Тим часом я примостився в бур’яні біля стежки, що вела вниз до лиману, і приготувався чекати. Пахло характерним для Куяльника тлінням, змішаним з пахощами трав, які росли на солончаку. Плесо лиману нагадувало велетенське нічне дзеркало для зірок і місяця. З кручі добре проглядалося місце, де мене викрали, і те, з протилежного боку лиману, де я тільки дивом уник удару блискавки. Зараз я сидів не на краю урвища над берегом, а на краю прірви, куди мене загнали темні. Раптом уявив «дорогу», якою прийшов сюди — вона була чорна, ніби щойно залита смолою. Повертатися по ній ніяк не можна — загрузнеш. Це була метафора, яка несамохіть виникла в пам’яті, але вона точно відбивала події останніх днів. «От якби можна було вилучити кілька фрагментів з тієї дороги, та змонтувати нову? — подумав я. — А тільки з чого починати «монтаж», з видання книги «І бачив я звірину…» чи з приходу у Спілку Бамбули? Ні, починати треба ще раніше, коли приснився сон, у якому мені прийшло видіння, а з тим і шифр числа звірини. Не було б цієї підказки, я ніколи не декодував би пророцтво, а відтак не викрив би й найзловіснішу і водночас найприхованішу потугу земного світу». Тим часом годинник на дисплеї телефона показував пів на одинадцяту. Я підвівся, щоб спуститися вниз, як мені сказав Костя, та раптом завважив, що попереду на вулиці не стало машини. Проте паніка, яка вже ладна була охопити мене, вляглася. З двору, навпроти якого ще хвилину тому стояло авто, вийшла знайома постать і попрямувала в мій бік. … Біля будинку Рити пахло чайною трояндою, а у дворі, де стояло біле авто, — матіолою. З освітленої веранди чулося шкварчання яєчні і йшов дух салату, политого пахучою олією. Тільки тепер я згадав, що не вечеряв. — Це той хлопець, про якого я казав, — озвався Костя до господині. Він назвав моє ім’я, потім її. Вона подала руку, і показала на стільці біля столу, де була тареля з салатом і нарізаний хліб. Рита нічим не виказала, що знає мене. «Але ж це та сама жінка, котра сиділа за кермом автомобіля, який віз мене з куяльницького берега і яка ж сьогодні входила в будинок, де живе моя сестра», — майнуло в голові. Я відчув на собі її короткий пильний погляд, але його можна було тлумачити і як звичайну жіночу цікавість. Веранда була велика, на довжину всього будинку. Мала два приміщення: кухню, вона ж і коридор, і, за скляною перегородкою, вітальню з диваном і кріслами. Я роззирнувся, шукаючи куди б покласти сумку, та раптом почув знайомий з дитинства звук: «тік-так, тік-так». На стіні висіли ходики, такі ж самі, як і в оселі моєї бабусі. Зверху циферблата було зображено кота, очі якого зиркали вліво і вправо, як рухався й маятник. У рух годинник приводився вагою у вигляді шишки на ланцюзі. Тим часом Костя кивнув на місце під вікном, показуючи поглядом, куди поставити сумку, сам підійшов до рукомийника і, знявши тюбетейку, умився. Він, здавалося, не вмивався, а змивав з обличчя й голови невидиме, але справді існуюче, нашарування з тривоги і страху. А витершись, знову наклав на голову тюбетейку. — Ніяк не розлучишся з тією ярмолкою… — дорікнула Рита. — Це тюбетейка, — зауважив Костя. — То й що? За стіл сідаємо. Рита виявилася мовчазною жінкою, проте з обличчя її не сходила привітна, хоч і стримана посмішка. За столом вона однаково приділяла увагу мені і Кості, ні на кому з нас не затримувала погляду. І все ж, якщо на Лікаря вона дивилася, то мене сканувала. Скоро я завважив, що справді був об’єктом її уваги. От тільки об’єктом як чоловік чи як чужий, якого привели в її господ? Навряд чи сценарист і режисер події Костя втаємничував своїх персонажів у суть справ. Колись, коли в театрі готували до постановки мою п’єсу і мені часом доводилося бувати на репетиціях, я з подивом помічав, що деякі актори знали тільки ту частину матеріалу, яка стосувалася безпосередньо їхніх ролей. І це при тому, що у переважній більшості вони були блискучими майстрами сцени — працювали-бо в академічному театрі. Не виключено, що і Костя належав до тих «режисерів», який вимагав виконання лише тієї частини акції, яка стосувалася безпосередньо виконавця. © http://kompas.co.ua Пляшка перцівки, яку він приніс із машини, була тільки почата. Рита відмовилася. Ми ж з Костею випили не більше як по п’ятдесят грамів. Але й тієї кількості було досить, аби з обличчя Лікаря геть зійшов самоконтроль. — Де ти нас покладеш, Рито? — запитав він, тамуючи позіхання. — Вибирайте — у хаті чи на веранді? — На веранді, — сказав Костя. — Я — на вертольоті. Рита, помітивши мій здивований погляд, пояснила: — Це розкладне ліжко. Їх виготовляє вертолітний завод… Раптом я відзначив, що стан відстороненості, який супроводжував мене відтоді, як наді мною нависла загроза, починає зникати. Натомість з’являється тривога. Це і підказало мені покласти сумку, де був пістолет, біля дивана, на якому мені випало спати. Коли ж «вертоліт» було розкладено, Костя також поклав біля нього свою барсетку, розпустивши перед тим змійку. Отже, ми з ним думали про те ж саме.  
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   30


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка