Виконання юридичних обов'язків у цивільному праві



Скачати 371.13 Kb.
Дата конвертації08.05.2016
Розмір371.13 Kb.
Глава 13

ВИКОНАННЯ ЮРИДИЧНИХ ОБОВ'ЯЗКІВ У ЦИВІЛЬНОМУ ПРАВІ

Юридичні обов'язки у системі механізму цивільночіравового регулювання займають вирішальне значення. Власне за допомо­гою їх виконання створюється атмосфера поваги до вимог зако­ну, прав та інтересів громадян, організацій. В умовах докорінної перебудови економіки виконання цивільно-правових обов'язків — це та договірна дисципліна, яка необхідна не лише для еконо­міки, а й для суспільства в цілому. У виконанні цивільно-право­вих обов'язків завжди проявляється результат правової активності,

151

правосвідомості носія обов'язку. Виконання обов'язку являє со­бою правомірну поведінку і тому йому властиві риси, які характе­ризують останню.' Виконання активного цивільно-правового обов'язку — це вчинення дії, яка за структурними елементами відповідає змісту обов'язку, носієм якого є зобов'язана особа. При виконанні пасивних обов'язків особа не вчиняє дій, які заборо­няє закон, і тим самим виконує вимогу закону.

Держава, нормуючи поведінку громадян і діяльність колек­тивів, забезпечує їм можливість свободи вибору власної поведін­ки, звичайно, у межах, визначених певними суспільними зв'язками. Вибір поведінки на основі необхідності і у межах право­вого та іншого соціального нормування є вільним. При вико­нанні активного обов'язку свобода вибору виконання полягає не в тому, виконувати чи не виконувати обов'язок, а у виборі поведінки, яка б привела до належного його виконання, тобто коли параметри вчиненої дії відповідають параметру обов'язку зобов'язаної особи. Аналогічно вирішується питання щодо сво­боди вибору поведінки при виконанні пасивного обов'язку. Якщо у зобов'язаної особи відсутня свобода вибору, то невиконання обов'язку не може визнаватися неправомірною поведінкою.

Важливим для характеристики цивільно-правового обов'язку є питання: чий інтерес задовольняється при виконанні цивіль­но-правового обов'язку. Інтерес у праві не може бути здійсне­ний, якщо у ньому не виражено інтересу держави. Якщо держа­ва не заінтересована у тій чи іншій поведінці громадян чи діяль­ності організацій, вона не створює норм для Їх регулювання.

У цивільно-правовому обов'язку виражено інтерес держави. Але такого роду обов'язки — це обов'язки перед контраген­том. Тому у літературі і підкреслюється власне ця сторона. Так, А.К.Юрченко визначає обов'язок як забезпечену зако­ном міру необхідної поведінки для задоволення визнаного законом інтересу уповноваженого.2 З інтересом уповноваже­ного обов'язок зв'язує Ю.К.Толстой.3 Деякі автори взагалі не включають інтерес у визначення обов'язку.4

________________________________

'Оксамитний В.В. Правомерное поведенче личности.—К., 1985.

2Юрченко А.К. Гражданские правоотношения//Сов. Гражданское право/Под ред.В.Т.Смирнова, Ю.К.Толстого, А.К.Юрченко.—

Л..1982.-Ч.1.-С.75.

ЗТолстой Ю.К. К теории правоотношения.—Л.,1959.—С.4б.

4Советское гражданское право//Под ред. В.Ф.Маслова и А.А.Пушкина-Т.І—С.90.

152


Звичайно, що при виконанні цивільно-правового обов'яз­ку реалізується інтерес уповноваженого. Разом з цим будь-який суб'єкт права, не маючи інтересу, не буде вступати у правовідносини. Постачальник, поставляючи за договором продукцію, забезпечує здійснення суб'єктивного права контр­агента на отримання продукції, реалізує його інтерес. Однак виконанням такого обов'язку він реалізує і свій госпрозра­хунковий інтерес. Тому юридичний обов'язок можна визначи­ти як забезпечену законом міру необхідної поведінки, в якій ви­ражено інтерес держави, уповноваженого суб'єкта і зобов'­язаної особи.

Вчиняючи певні дії, зобов'язана особа має на меті припи­нити свій обов'язок. Дією, яка самостійно викликає правові наслідки, є і прийняття виконаного другою стороною. Отже, дії, що вчиняють такі суб'єкти у процесі виконання цивільно-правових обов'язків, — це односторонні угоди. Таким чином, виконання обов'язку у зобов'язальних правовідносинах за юридичною природою являє собою односторонню угоду. Ви­конання обов'язків у зобов'язальних відносинах повинно оформлятися за правилами ст.216 ЦК України.



§1. Предмет і принципи виконання цивільно-правових обов'язків

Предмет виконання обов'язку — певні матеріальні або ду­ховні блага (речі, виражені в об'єктивній формі, результати інтелектуальної творчості, послуги тощо), у зв'язку із переда­чею і створенням яких встановлюються обов'язки. Тільки з передачею предмета зобов'язання кредитор набуває благ, за­ради яких він вступав у цивільні правовідносини. У більшості випадків предмет виконання визначається кількісними та якіс­ними показниками. Кількість — це властивість предмета ви­конання, яка допускає значну кількість його визначень, а сторони обирають будь-який із можливих з урахуванням особ­ливостей предмета. Для цього вони можуть використати за­гальноприйняті міри довжини, обсягу, потужності, ваги та ін. Порушення кількісних показників належить до порушень умов щодо предмета виконання — сукупності істотних його влас­тивостей, яким, за умов зобов'язального правовідношення, повинен відповідати предмет виконання.

Вимоги до якості предмета виконання обов'язку визнача­ються певним способом, що передбачається законом, плано­вим актом, договором або випливає із суті обов'язку.

153

Так, Положення про поставки продукції передбачає, що продукція, яка поставляється, повинна відповідати за якістю стандартам, технічним умо­вам, іншій документації, яка встановлює вимоги до якості, зразкам (ета­лонам). У договорі сторони можуть передбачати більш високі вимоги до якості порівняно із стандартами, технічними умовами, іншою документа­цією, зразками (еталонами).

У договорі підряду на капітальне будівництво якісні показники буді­вельного об'єкта передбачаються у належно затвердженій документації. У свою чергу, наприклад, вантажовідправник, пред'являючи вантаж, дяя збереження якого від втрат, недостачі, псування і пошкодження при пе­ревезеннях необхідна тара, повинен забезпечити належною тарою, що відповідає стандартам, а вантажі, на тару і упаковку яких стандарти не встановлені, тарою, яка б забезпечувала повну їхню схоронність.

Відповідність якості предмета змісту обов'язку має бути повною. Можливість передачі речей, які не відповідають пе­редбаченим показникам, вирішується по-різному. Так, зако­ном заборонено приймати будівельні об'єкти з недоробками і дефектами. Інші правила передбачають поставку продукції (товару): прийняття такого виду продукції можливе лише за згодою покупця з відповідними негативними наслідками для постачальника.

За загальним правилом цивільно-правові обов'язки мають один предмет. Іноді предмет виконання визначається певним вибором з кількох (не менше двох). Боржнику, зобов'язаному вчинити один з двох або більше предметів виконання, нале­жить право вибору (ст.172). Таке право у силу закону, догово­ру або суті обов'язку може належати й кредитору. Вибір, здійснений уповноваженою особою, є обов'язковим для дру­гої сторони.

Від альтернативних зобов'язань слід відрізняти факульта­тивні, де передбачається один предмет, але у випадку немож­ливості виконання боржник вправі замінити його іншим, передбаченим у зобов'язанні.

Нормативним актом може допускатися за певних умов замі­на предмета обов'язку, коли кредитор погоджується прийня­ти від боржника замість одного предмета, передбаченого у зобов'язанні, інший. Здійснена у встановленому, порядку за­міна предмета виконання вважається належним виконанням.

Виконання цивільно-правового обов'язку підпорядковано певним принципам: належного і реального виконання.

Принцип належного виконання обов'язку означає., що воно має бути здійснене відповідно до всіх умов зобов'язання: пред-

154


мети, суб'єкти, місця, строки і способи виконання. Вимога належного виконання обов'язку повинна перевірятися з по­гляду закону, договору, а також відповідних вимог, що зви­чайно ставляться.

Принцип реального виконання обов'язку тісно зв'язаний з принципом належного виконання і стосується лише предме­та. Зобов'язання повинно бути виконане у натурі — така ви­мога закону (ст.208). Реальне виконання — це виконання, яке відповідає умовам щодо предмета обов'язку, тобто борж­ник повинен вчинити дії по наданню кредитору благ, які є предметом обов'язку. Реальне виконання обов'язку не допус­кає його заміни відшкодуванням збитків і сплатою неустой­ки.

Принцип реального виконання набуває особливого значен­ня у договірних відносинах між організаціями, оскільки май­новий інтерес колективу може не співпадати з інтересами споживача. Виробничнику краще іноді сплатити штраф, відшкодувати збитки, ніж виконувати обов'язок у натурі. Од­нак, оскільки його продукція потрібна споживачеві, то з цим необхідно рахуватися, тобто забезпечити реальне виконання обов'язку.

У випадку невиконання обов'язку по передачі індивідуально-визначеної речі у власність або користування кредитор вправі вимагати відібрання цієї речі у боржника і передачі йому. Такий спосіб реалізації принципу реального виконання може бути реалізований через суд або арбітраж.

Якщо предметом обов'язку є речі, визначені родовими оз­наками, то правом вимагати примусової їх передачі наділені організації. В умовах розвитку товарного ринку це правило не втрачає свого значення хоча б тому, що дає підстави для оцінки порядності контрагента. Крім того, правило ч.2 ст.208 — це право кредитора, і йому самому вирішувати: чи розірва­ти договір і укласти його з іншим контрагентом, чи вимагати примусового виконання.

Таке право кредитора має свої межі — принцип реального виконання діє у межах господарського року. У правовідноси­нах з участю громадян кредитор лише вправі вимагати стяг­нення збитків, сплати неустойки. Громадянин, який не одер­жав річ по одному договору, може укласти договір з іншим контрагентом на ту саму річ. Принцип реального виконання передбачений у ч.4 ст.208 ЦК України: у випадку невиконан­ня боржником обов'язку по виконанню роботи кредитор вправі виконати цю роботу за рахунок боржника. Однак, дане пра-

155

вило застосовується лише тоді, коли це прямо передбачено законом. Так, якщо протягом гарантійного Строку будуть ви­явлені дефекти і генеральний підрядник не усуне їх у строки, встановлені сторонами, то замовник вправі усунути їх сам за рахунок генерального підрядника. Правило ч.4 ст.208 ЦК України конкретизується у спеціальних нормах, які регулю­ють відносини з приводу обов'язку боржника виконати певну роботу (наприклад, ст.ст.344,264 ЦК України).

Відповідну роль у забезпеченні виконання зобов'язання виконує система штрафних санкцій і санкцій у формі цивіль­ної відповідальності — стягнення збитків.



§2. Суб'єкт виконання

Суб'єктами виконання цивільно-правових обов'язків є особи, до яких звернуто вимогу закону щодо заборони певної поведінки, або особа, яка взяла це на себе добровільно. Відповідно до ци­вільного законодавства суб'єктами виконання пасивних обо­в'язків, передбачених забороною, є громадяни, які не досягли 15 років, а також організації (юридичні особи та інші). Вимога загальної заборони щодо організації реалізується у позитивних обов'язках Її працівників і виконується як їхні трудові обов'язки.

Юридичні обов'язки пасивного характеру громадян вико­нуються у формі бездіяльності, тобто це є утримання від вчи­нення дій, заборонених законом. Аналогічно виконуються носієм суб'єктивного права обов'язки, що визначають межі здійснення права.

Суб'єктом виконання юридичних обов'язків, які входять до змісту цивільно-правового зобов'язання, є боржник, на яко­му лежить обов'язок вчинити відповідні дії і від якого креди­тор вправі вимагати їх вчинення. У більшості випадків борж­ник сам вчиняє такі дії. Проте закон (ст.164 ЦК України) допускає покладення виконання на третю особу. Останнє має свої особливості у відносинах між організаціями та відноси­нах з участю громадян.

Цивільно-правовий обов'язок, зв'язаний з особою громадя­нина-боржника, повинен виконуватися особисто. Ця не­обхідність може бути зумовлена суттю зобов'язання, наприк­лад, у відносинах, які виникли із договору літературного за­мовлення. Автор зобов'язується особисто написати замовле­ний твір і не може передати його виконання третім особам. У ряді випадків особистий характер виконання враховується

156

законодавцем при встановленні правил, які регулюють ок­ремі види зобов'язань. Так, у ст.389 ЦК України зобов'язує повіреного виконати дане йому доручення особисто, ст.333 передбачає, що громадянин може прийняти на себе виконан­ня робіт зо договором підряду за умови виконання їх особис­тою працею.



Якщо у законі немає вимоги особистого виконання боржни­ком своїх юридичних обов'язків за даним договором, якщо це також не випливає із суті зобов'язання, а кредитор зацікавле­ний в особистому виконанні їх боржником, то сторони вправі включити відповідну умову у договір. Виконання ж обов'язку, який не носить особистого характеру (передача речі, сплата грошової суми), може бути реалізовано шляхом покладення на третю особу. Наприклад, позичкодавцю байдуже, хто поверне борг — боржник або третя особа. Власне ця можливість вико­нання обов'язку третьою особою закріплена у ч.З ст.164 ЦК України, яка зобов'язує кредитора прийняти виконання, за­пропоноване за боржника третьою особою. Відмова кредитора від прийняття виконуваного обов'язку за мотиву виконання його не боржником, а третьою особою тягне за собою простро­чення у прийнятті виконання. Разом з тим, якщо з часом ви­явиться, наприклад, неякісність виконаного, кредитор зможе захистити свої інтереси лише за умови, що боржник поклав виконання на третю особу. Якщо ж вона виконала юридичний обов'язок боржника за своєю ініціативою, кредитор не одер­жить захисту, оскільки боржник не покладав виконання на третю особу і тому не відповідає за неї. Сама третя особа не може нести відповідальність за свої дії, оскільки у неї не було обов'язків, за порушення яких потрібно відповідати.

Організація виконує обов'язки у зобов'язальних відносинах через свої органи або спеціально уповноваженого працівни­ка. За загальним правилом, такі обов'язки організація повин­на виконувати особисто. Однак можливі випадки, коли вини­кає потреба у покладені виконання на третю особу. Тому ст. 164 ЦК України допускає виконання обов'язку, який виник з договору між організаціями, шляхом покладання на третю особу, “якщо це передбачено встановленими правилами, а так само якщо третя особа зв'язана з однією із сторін адміністра­тивною підлеглістю або відповідним договором”. Прикладом такого роду правил можуть служити правила транспортного законодавства, відповідно до яких виконання договору пря­мого перевезення вантажу, укладеного між вантажовідправ­ником і транспортним підприємством пункту відправлення,

157

здійснюється усіма транспортними підприємствами, розташо­ваними на шляху слідування вантажу до пункту призначення. Покладення виконання обов'язку на підпорядковану органі­зацію має місце, коли, наприклад, виробниче об'єднання, взяв­ши на себе обов'язок за договором поставити відповідну про­дукцію споживачеві, покладає виконання цього обов'язку повністю або частково на підприємство, яке входить до об'­єднання. Покладання виконання обов'язку на третю особу на договірних засадах найчастіше має місце у відносинах з по­ставки.



В окремих випадках виготовлювач і споживач укладають договори не між собою, а з оптовими торговельними органі­заціями, або організаціями матеріально-технічного постачан­ня, які щодо виробничника виступають покупцями товару, а щодо споживача — постачальниками. За таких договірних зв'язків оптова організація або організація матеріально-техніч­ного постачання можуть дати виробничнику вказівку про відвантаження товару безпосередньо споживачеві (транзитна поставка).

Не всі підстави покладання виконання зобов'язання на третю особу носять обов'язковий характер щодо кредитора. Якщо підстави покладання передбачені правилами, які мають однакову обов'язковість як для боржника, так і для кредитора, то боржник вправі передоручити виконання третій особі, а кре­дитор зобов'язаний прийняти таке виконання. В інших ви­падках, тобто коли адміністративна підлеглість третьої особи боржнику або договірні відносини третьої особи з боржни­ком не обов'язкові для кредитора, для передоручення необхід­на згода кредитора. При недосягненні згоди спір передається на розгляд арбітражу.

Покладення виконання зобов'язання на третю особу не тягне за собою вибуття боржника із зобов'язання, він залишається суб'єктом зобов'язання, але виконання за нього здійснює третя особа. Залишаючись зобов'язаною особою, відповідальність за невиконання або неналежне виконання обов'язку третьою особою боржник несе відповідно до ч.2 ст.164 ЦК України. Сплативши відповідні суми, що є мірою відповідальності, він вправі у регресному порядку стягнути їх з третьої особи, з вини якої було порушено виконання юридичного обов'язку.

Названа норма допускає притягнення як суб'єкта відпові­дальності і безпосереднього виконавця — третю особу за умо­ви, що таку відповідальність передбачено законодавством. Так, за поставку з порушенням умов щодо якості відповідає виго-

158

товлювач, а у випадках, передбачених у договорі, — поста­чальник. Отже, якщо постачальником була база, а продукція, одержана споживачем/виявилась неналежної якості, відпові­дає виготовлювач, хоч він не є стороною договору. Однак за­кон не виключає права сторін передбачити відповідальність постачальника.



§3. Місце, строки та інші умови виконання обов'язку

Місце виконання цивільно-правових обов'язків зумовлено цивільним правовідношенням, до змісту якого вони входять. Якщо йдеться про пасивний обов'язок в абсолютних правовідносинах, то місцем його виконання є місце перебування носія цього обов'язку незалежно від місця його проживання.

Місцем виконання обов'язку у зобов'язальних правовідно­синах є місце, де боржник повинен вчинити відповідні дії, а кредитор зобов'язаний прийняти запропоноване йому борж­ником належне виконання. Визначення місця виконання обо­в'язку у зобов'язальних правовідносинах має значення для сторін, оскільки від нього залежать їхні майбутні витрати, зв'я­зані з виконанням. Місце виконання може визначатися зако­ном, договором, актом планування, на підставі якого виник­ло зобов'язання, або його суттю.

Так, безготівкові розрахунки між підприємствами здійсню­ються шляхом перерахування коштів з рахунку платника на рахунок одержувача в установі банку (Правила безготівкових розрахунків у народному господарстві). Місце будівництва визначається титульним списком (Правила на договори підряду на капітальне будівництво). Якщо укладено договір на рекон­струкцію цеху, то із його суті ясно, що виконання обов'язку має здійснюватись за місцем знаходження цеху.

Якщо місце виконання не визначено і не випливає із суті обов'язку, виконання здійснюється відповідно до ст.167 ЦК України: а) при зобов'язанні передати будівлю — за місцем знаходження будівлі; б) при грошових зобов'язаннях (крім грошових зобов'язань організацій) — за місцем проживання кредитора у момент виникнення зобов'язання, а якщо в мо­мент виконання зобов'язання кредитор змінив місце прожи­вання і повідомив про це боржника, то у новому місці прожи­вання кредитора з віднесенням за рахунок кредитора усіх вит­рат, зв'язаних із зміною місця виконання; в) при усіх інших зобов'язаннях — за місцем проживання боржника, а якщо боржником є юридична особа, — за місцем її знаходження.

159


Строки виконання. Строком виконання вважається проміжок часу або момент, коли повинно було вчинити дію, що стано­вить об'єкт зобов'язання. Строк може бути встановлений у законі (наприклад, оплата міжміських телефонних розмов повинна бути здійснена протягом 15 днів від дня одержання квитанції на оплату); договорі (наприклад, у договорі постав­ки сторони встановили декадний строк виконання обов'яз­ку), при цьому строки виконання мають відповідати вимогам планового акта (наприклад, строки виконання договору підря­ду на капітальне будівництво мають відповідати строкам, вста­новленим у титульному списку); рішенні суду, арбітражного суду (наприклад, відстрочка виконання, розстрочка або строк добровільного виконання).

Разом з вимогою визначення строку виконання обов'язку ЦК України допускає обов'язки з невизначеним строком, тобто коли строк або не встановлюється, або визначається момен­том витребування. При таких обов'язках кредитор у силу ч.І ст.165 вправі вимагати від боржника виконання обов'язку у будь-який час. Враховуючи, що для боржника таке негайне виконання обов'язку може бути небажаним, закон встанов­лює строк, протягом якого боржник зобов'язаний виконати вимогу кредитора. За правилами ч.2 ст.65 ЦК України він ста­новить 7 днів і обчислюється з дня пред'явлення вимоги кре­дитором. По окремим видам цивільно-правових обов'язків передбачаються інші строки, які зумовлюються характером обов'язку (наприклад, ч.2 ст. 138 ЦК України).

Винятки також можуть бути передбачені законом, догово­ром або випливати із суті договору. Наприклад, ощадні банки зобов'язані видати вклад повністю або частково на першу вимогу вкладника; особа, що здала майно на схов, вправі в будь-який час зажадати його від охоронця, а охоронець зо­бов'язаний повернути майно на першу вимогу особи, що зда­ла його на зберігання, незалежно від строку схову (ч.І ст 415 ЦК України).

Боржник вправі також виконати зобов'язання, укладене з невизначеним строком виконання, у будь-який час, не чека­ючи вимоги кредитора, а останній зобов'язаний прийняти виконане. На відміну від боржника кредитору у таких випад­ках не надається строк для прийняття виконання. Це може мати місце лише у випадках, передбачених-законом. Наприк­лад, якщо майно здане на зберігання без зазначення строку, охоронець вправі у будь-який час відмовитись від договору, але зобов'язаний надати особі, що здала майно на схов, дос-

160

татній за даних умов строк за його одержання. При укладенні довготривалих договорів між організаціями встановлюються строки дії зобов'язання і виконання окремих обов'язків. У літературі та практиці прийнято поділ строків виконання зо­бов'язань на загальні і окремі. Під загальним строком вико­нання розуміється строк дії зобов'язання, протягом якого сто­рони повинні виконати взяті на себе зобов'язання. Окремий строк (період) виконання — це строк виконання окремого обов'язку. По разових договорах визначається єдиний строк виконання.

Право на виконання зобов'язання до настання строку ци­вільне законодавство визначає залежно від того, у чиїх інте­ресах строк встановлено. Якщо його встановлено в інтересах боржника, то він і є носієм права дострокового виконання. Цьому праву боржника кореспондує обов'язок кредитора прий­няти виконання. Наприклад, із суті грошових зобов'язань можна зробити висновок, що строк їх виконання встановле­но в інтересах боржника, то йому належить право на достро­кове виконання. Оскільки строк на перевезення вантажу за договором встановлено для перевізника, то одержувач не вправі відмовитися від прийняття вантажу, який прибув ран­іше встановленого строку. Навпаки, якщо строк виконання зобов'язання встановлено в інтересах кредитора, то останній вправі вимагати від боржника його виконання достроково, а боржник зобов'язаний його виконати (наприклад, ч.І ст.415 ЦК України).

Відповідно до ч.І ст.166 у зобов'язальних відносинах з уча­стю громадян дострокове виконання допускається, якщо інше не випливає із закону, договору або змісту зобов'язання. На­приклад, закон забороняє дострокове виконання зобов'язан­ня у випадках відшкодування збитків при тілесних пошкод­женнях, заподіянні смерті. Виплата здійснюється щомісячни­ми платежами. Дострокове вручення органами зв'язку теле­грами, відправленою з відміткою про вручення у визначений строк, буде суперечити суті зобов'язання. Охоронець за дого­вором, укладеним із зазначенням строку, не вправі вимагати від особи, що здала майно на зберігання, дострокового одер­жання, оскільки така вимога суперечитиме договору. У всіх інших випадках обов'язок, виконаний достроково, кредитор ~- громадянин повинен прийняти.

У зобов'язальних правовідносинах між організаціями дост­рокове виконання, за загальним правилом, не допускається. Таке рішення зумовлено тим, що дострокове виконання обов'-

161

язків може призвести до порушення ритмічної роботи контрагента та інших учасників, взаємозв'язаних, правовідноси­нами. ЦК України (ч.2 ст.166) допускає дострокове виконан­ня обов'язків між організаціями лише у випадках, коли це передбачено законом або договором, а також за згодою кре­дитора. Допускається дострокове виконання усіх цивільно-правових обов'язків, коли закон передбачає засоби заохочен­ня за таке виконання. Так, законодавство у галузі капітально­го будівництва передбачає підвищення розміру премії при достроковій здачі об'єкта, транспортне законодавство також передбачає заохочувальні заходи за дострокове здійснення вантажно-розвантажувальних робіт. Підставою для достроко­вого виконання зобов'язання між організаціями є згода кре­дитора. Вона може бути передбачена умовою договору або дана у процесі здійснення зобов'язань.

Невиконання боржником обов'язку у встановлений строк називається прострочкою. Відповідальність за прострочку до­пускає виконання обов'язку у натурі, хоч і з порушенням умови щодо строку. У випадку невиконання обов'язку у ціло­му відповідальність наступає за невиконання зобов'язання, а не за прострочення. Боржник, що допустив прострочення зобов'язання, повинен відшкодувати кредитору завдані збит­ки (ч.І ст.213 ЦК України). Розмір їх визначається за прави­лами ч.І ст.203 ЦК України. Законом або договором може бути передбачена сплата неустойки, яка за загальним прави­лом, носить характер зарахувальної. За прострочку виконан­ня у договорі поставки продукції, а також за порушення уз­годженого графіка відвантаження (доставки) сплачується штрафна неустойка.

Підставою для сплати неустойки, відшкодування шкоди як заходів цивільно-правової відповідальності є вина боржника. Однак якщо внаслідок прострочення наступила випадкова неможливість виконання, то боржник не звільняється від відповідальності. Крім того, ч.І ст.213 ЦК України надає кре­дитору право відмовитися від прийняття виконання обов'яз­ку, якщо таке виконання втратило для нього інтерес, і вима­гати відшкодування збитків. У. відносинах між організаціями відмова від прийняття простроченого виконання допускаєте ся лише у випадках і на умовах, встановлених законом або договором. Відповідно до ч.2 ст. 246 ЦК України покупець вправі, повідомивши постачальника до моменту відвантажен­ня її покупцеві, відмовитися від прийняття продукції, постав­ку якої прострочено.

162

Прострочення може бути допущене не тільки боржником, а й кредитором, якщо він відмовився прийняти належне виконан­ня, запропоноване боржником, або не вчинив дій. до яких борж­ник не міг виконати свого обов'язку (ч.І ст.215 ЦК України). За такої ситуації у боржника виникає право на відшкодування зав­даних простроченням збитків (ч.2 ст.215 ЦК України). По гро­шових зобов'язаннях боржник не повинен сплачувати проценти за час прострочення кредитора (ч.З ст.215 ЦК України).



Дострокове виконання обов'язку, здійснене з порушенням встановлених умов, викликає для боржника також негативні наслідки. Способи виконання цивільно-правових обов'язків зумовлюються предметом виконання, змістом обов'язку, нор­мативними актами, що регулюють дані відносини, а також договором.

Виконання одних цивільно-правових обов'язків має здійсню­ватись у повному обсязі (наприклад, при купівлі-продажу продавець зобов'язаний передати річ, яка купується, покупцеві), інших — по частинах. Так, наявність договору довічно­го утримання припускає щоденне матеріальне утримання відчужувача будинку, догляд і необхідну допомогу (ст.425 ЦК України). За довгостроковим договором поставки постачаль­ник не вправі поставити всю продукцію одноразово, він зо­бов'язаний поставити її по частинах у відповідні строки. Пред­мет обов'язку може бути вручений безпосередньо набувачеві або шляхом здачі транспортній організації для відправки на­бувачеві, або здачі на пошту для пересилки набувачеві речей, відчужених без обов'язку доставки.



§4. Забезпечення виконання обов'язків

Про соціальні засоби забезпечення виконання своїх обов'­язків учасниками цивільних правовідносин може йтися лише стосовно правовідносин зобов'язального характеру, що зумовлюється їхньою специфікою.

До боржника, який не виконує або неналежним чином ви­конує зобов'язання, застосовуються певні, передбачені зако­ном заходи примусу, які називаються санкціями зобов'язання. Вони можуть полягати у відібранні речі у боржника, стяг­ненні збитків, яких зазнав кредитор, тощо. Однак незважаю­чи на можливість у кожному випадку, коли боржник не вико­нує або неналежним чином виконує зобов'язання, застосувати до нього зазначені засоби примусу, інтереси кредитора можуть залишатись незадоволеними.

163


Справа у тому, що іноді важко, а то й неможливо довести наявність та розмір збитків, яких зазнав кредитор внаслідок невиконання або неналежного виконання боржником зобов'­язання. Крім того інтереси кредитора можуть залишатися не-задоволеними з інших причин, зокрема внаслідок відсутності у боржника майна, на яке може бути звернено стягнення за по­зовом кредитора. А тому з метою зміцнення договірної дис­ципліни і посилення захисту інтересів кредитора цивільне право передбачає додаткові стимули, спеціальні засоби забезпечення виконання зобов'язань. Таких засобів є п'ять: неустойка, за­става, порука, завдаток та гарантія (ст.178 ЦК України).

Зазначені засоби забезпечення зобов'язань мають на меті передусім стимулювати реальне виконання зобов'язань. Крім того, вони зміцнюють становище кредитора у випадку, коли вимога про виконання зобов'язання у натурі з якихось при­чин змінюється вимогою про відшкодування збитків, завда­них невиконанням або неналежним виконанням зобов'язан­ня. Так, якщо кредитор задовольняється сумою неустойки або завдатку, він звільняється від обов'язку доводити розмір по­несених збитків; порука та гарантія створюють для кредитора додаткове джерело для задоволення його вимог, а застава га­рантує першочерговість задоволення вимог з вартості застав­леного майна, усуваючи можливість незадоволення вимог кредитора через відсутність майна боржника, на яке може бути звернене стягнення.

Правовідношення, яке виникає у зв'язку із забезпеченням зобов'язання одним із зазначених вище способів, є додатко­вим щодо основного зобов'язання. Тому у разі припинення або визнання недійсним основного зобов'язання припиняється або визнається недійсним і додаткове правовідношення.

Забезпеченою може бути лише дійсна вимога. Коли немає основного Правовідношення, не може бути і Правовідношен­ня, яке виникає із застави, поруки, завдатку, неустойки, га­рантії.



Неустойкою (штрафом, пенею) визнається визначена зако­ном або договором грошова сума, яку боржник повинен сплати­ти кредиторові у разі невиконання або неналежного виконання зобов'язання, зокрема у разі прострочення виконання (ст.179 ЦК України).

Загроза втратити певну грошову суму спонукає боржника належним чином виконати договір, а при невиконанні борж­ником договору стягнення з нього неустойки дозволяє кре­дитору відшкодувати повністю або частково збитки, що були

164

наслідком таких дій (бездіяльності) боржника. При цьому сплата неустойки не звільняє боржника від обов'язку викона­ти договір. З цього приводу у ст.207 ЦК України зазначаєть­ся, що сплата неустойки (штрафу, пені), встановленої на ви­падок прострочення або іншого неналежного виконання зо­бов'язання, і відшкодування збитків, завданих неналежним виконанням, не звільняють боржника від виконання зобов'я­зання у натурі, крім випадків, коли планове завдання, на яко­му грунтується зобов'язання між організаціями, втратило силу.



Отже, неустойка є дійовим засобом у боротьбі за реальне виконання зобов'язань, зміцнення договірної дисципліни. Як правило включення умови про неустойку в договори між організаціями є обов'язковим.

У спеціальних нормативних актах, що регулюють договірні відносини між організаціями, надзвичайно детально регла­ментується відповідальність сторін у формі сплати неустойки за порушення договорів: передбачається, за яких умов і в яко­му розмірі сплачується неустойка (штраф, пеня). При цьому не допускається угода сторін, які укладають той чи інший господарський договір, не тільки про звільнення про відпо­відальність, а й навіть про її обмеження за невиконання або неналежне виконання договору, якщо розмір відповідальності встановлено діючим законодавством. Проте сторони можуть домовитись про підвищення розміру санкцій за порушення умов договору, встановлених діючим законодавством; можуть передбачити у договорі санкції за невиконання таких обов'­язків, за порушення яких санкції законом не передбачені.

Угода про неустойку в усіх випадках повинна бути укладена у письмовій формі незалежно від суми неустойки та форми основного договору. Недодержання письмової форми угоди про неустойку тягне її недійсність (ст.180 ЦК України).

Існує кілька видів неустойки. Залежно від підстави виник­нення зобов'язання сплатити неустойку вона буває законною і договірною.

Якщо обов'язок однієї особи сплатити другій неустойку вип­ливає безпосередньо із закону — це законна неустойка, на­приклад штраф, який сплачується залізницею та вантажовід­правниками відповідно до ст. 144 Статуту залізниць за неви­конання плану перевозок. Коли обов'язок сплатити неустой­ку випливає з договору, вона називається договірною.

У першому випадку закон визначає розмір неустойки, умо­ви її стягнення тощо, у другому — ці питання вирішуються (} Дозволених законом межах) за згодою сторін.

165

Угода про неустойку у договорах між організаціями регламентується спеціальними актами. Як правило, в самому нор­мативному акті, як це зазначалося вище, встановлюються розмір та умови стягнення неустойки. Це не позбавляє неус­тойку, сплачувану сторонами при невиконанні господарсько­го договору, договірного характеру, оскільки правовою підста­вою для її стягнення була сама угода сторін про неустойку, хоча зміст цієї угоди у ряді випадків регламентований у нор­мативному акті.



У договорах між громадянами питання, зв'язані з неустой­кою як засобом забезпечення зобов'язань, регулюються нор­мами цивільних кодексів. У договорах між організаціями і громадянами ці питання регулюють спеціальними нормативними актами, а при їх відсутності — нормами цивільних кодексів.

Залежно від співвідношення права на стягнення неустойки та права одержати відшкодування збитків розрізняють чоти­ри види неустойки: а) залікову, б) виключну, в) штрафну, г) альтернативну (ст.204 ЦК України).

При заліковій неустойці кредитор має право вимагати від боржника, що не виконав або неналежним чином виконав зобов'язання, сплати передбаченої на цей випадок неустой­ки, а також відшкодування збитків у частині, не покритій неустойкою (штрафом, пенею). Стягнення такого виду неус­тойки передбачено, наприклад, ст.356 ЦК України. Із змісту ЦК України випливає, що будь-яка неустойка вважається за­ліковою, якщо інше не встановлено законом або договором.

Законом або договором неустойці може бути наданий штраф­ний характер. Якщо неустойка є штрафною, кредитор має право стягнути з боржника неустойку і збитки понад неї.

Законом або договором можуть бути передбачені випадки стягнення лише неустойки, без урахування збитків. Така не­устойка називається виключною. Стягнення її передбачають, наприклад, транспортні статути та кодекси за невиконання плану перевезень.

Альтернативна неустойка характеризується тим, що креди­тор має право стягнути з боржника або неустойку, або завдані йому збитки, довівши в останньому випадку їхній розмір.

Існують різні способи визначення розміру неустойки. Не­устойку, встановлену у твердій сумі або у кратному відно­шенні до вартості невиконаного зобов'язання, називають штрафом. Наприклад, залізниця та вантажовідправник у разі невиконання плану перевезень сплачують штраф у розмірі 1 крб. з кожної тонни вантажу.

166

Якщо розмір неустойки визначено у процентному відно­шенні до суми невиконанного зобов'язання, то її називають неустойкою у вузькому розумінні цього слова (сплачується одноразово) або пенею (стягується за кожний день прострочки виконання зобов'язання протягом певної кількості днів або за весь час прострочки). Наприклад, при порушенні строків виконання робіт підрядник сплачує замовнику за кожний прострочений день пеню у розмірі 0,05% вартості будівельно-монтажних робіт, але не більше 1000 крб. за день.



У ст.205 ЦК України зазначається, що коли належна до спла­ти неустойка (штраф, пеня) є надмірно великою порівняно із збитками кредитора, суд вправі її зменшити. При цьому ма­ють бути взяті до уваги ступінь виконання зобов'язання борж­ником, майновий стан сторін, які беруть участь у зобов'я­занні, не тільки майнові але й інші інтереси сторін, що заслу­говують на увагу.

Зазначене правило стосується відносин, в яких беруть участь громадяни.

Зменшення розміру неустойки у відносинах між організа­ціями може мати місце лише у виключних випадках, що ви­пливає із змісту ч.2 ст.205 ЦК України. При цьому арбітраж або третейський суд вправі врахувати інтереси сторін, що за­слуговують на увагу, проте не береться до уваги їхній майно­вий стан.

Відповідно до ч.З ст.179 ЦК України кредитор не вправі вимагати сплати неустойки (штрафу, пені), якщо боржник не несе відповідальності за невиконання або неналежне вико­нання зобов'язання. У названій статті є відсилання до ст.210 ЦК України, в якій йдеться про вплив вини кредитора на відповідальність боржника. Звідси можна зробити висновок, що боржник звільняється від сплати неустойки лише при на­явності вини кредитора у невиконанні або неналежному ви­конанні зобов'язання боржником.

Проте таке тлумачення ст.179 ЦК України суперечило б принципу вини, за яким будується відповідальність у сучас­ному цивільному праві. Тому кредитор не вправі вимагати від боржника сплати неустойки в усіх випадках, коли останній не несе відповідальності за невиконання або неналежне ви­конання зобов'язання, зокрема, як у випадку, коли таке виконання або неналежне виконання зумовлене виною креди­тора (ст.210 ЦК України), так і при відсутності вини боржни­ка у невиконанні або неналежному виконанні зобов'язання (ст.209 ЦК України).

167


Завдатком називається грошова сума, що видається однією із договірних сторін у рахунок належних з неї за договором платежів другій стороні у підтвердження укладення договору і у забезпечення його виконання (ст.195 ЦК України).

Отже, завдаток виконує три функції: а) підтверджує факт укладення договору; б) частково здійснює виконання догово­ру, оскільки видається у рахунок належних за договором пла­тежів; в) виконує забезпечувальну функцію — видається для забезпечення виконання договору.

Забезпечувальна функція завдатку полягає у тому, що коли за невиконання договору відповідальною є сторона, яка дала завдаток, вона втрачає його — завдаток залишається у другої сторони. Якщо ж за невиконання договору відповідальною є сторона, яка одержала завдаток, остання повинна сплатити другій стороні подвійну суму завдатку.

Перспектива втрати суми завдатку спонукає сторони вико­нати договір. Якщо ж договір, забезпечений завдатком, буде не виконаний з вини однієї сторони, завдаток поліпшує положення другої сторони: сума завдатку, яка залишається на її користь, компенсує повністю чи частково збитки, яких вона зазнала внаслідок невиконання договору. Зрозуміло, що у цьому випадку, якщо сторона задовольняється сумою завдат­ку, не потрібно доводити наявність збитків та їх розмір.

Однак, це не означає, що втратою суми завдатку вичерпується відповідальність сторони, винної у невиконанні договору. Ос­тання повинна відшкодувати другій стороні також і збитки, але із зарахуванням суми завдатку, якщо у договорі не передбачено інше (ч.З ст.195 ЦК України). Отже, збитки стягуються лише у частині, в якій вони перевищують однократну суму завдатку, якщо у договорі це питання не було вирішено інакше. Зокрема, сторони у договорі можуть домовитись про те, що збитки будуть стягуватись понад завдаток. Звичайно, якщо йдеться про стяг­нення збитків, позивач повинен довести їх розмір.

Завдаток як засіб забезпечення виконання зобов'язань за­стосовується лише у відносинах між громадянами, між грома­дянами та організаціями (ст.178 ЦК України). Його необхід­но відрізняти від авансу, який також видається у рахунок на­лежних за договором платежів і підтверджує факт укладення договору. Проте аванс не виконує забезпечувальної функції. При невиконання договору він повертається стороні, яка його видала, незалежно від причин невиконання договору і неза­лежно від того, хто є відповідальним за його невиконання — той, хто видав аванс, чи той, хто його одержав.

168


Порука — це договір, за яким поручитель зобов'язується перед кредитором іншої особи відповідати за виконання нею свого зобов'язання у повному обсязі або у частині (ст.191 ЦК України).

Отже, порука — це договір, сторонами якого є кредитор по основному зобов'язанню, а також особа, яка виступає поручи­телем за боржника по основному зобов'язанню.

Порукою може забезпечуватися лише дійсна вимога.

Забезпечувальна функція поруки полягає у тому, що коли у боржника бракує коштів для задоволення вимог кредитора, відповідальність перед останнім несе поручитель. Тобто зако­ном передбачена додаткова (субсидіарна) відповідальність поручителя по зобов'язаннях боржника. Проте законом або договором може бути передбачена солідарна відповідальність боржника по основному зобов'язанню і поручителя. В цьому випадку від кредитора залежить, до кого з них звернутися з вимогою.

Отже, порука надає кредитору додаткове джерело для задо­волення його вимог, яким є майно поручителя, чим, звичай­но, сприяє задоволенню інтересів кредитора.

Якщо за боржника поручалась не одна, а кілька осіб, то вони відповідають перед кредитором солідарне, якщо інше не встановлено договором поруки (ч.З ст. 192 ЦК України).

Поручитель, за загальним правилом, відповідає у тому ж обсязі, що й основний боржник, якщо інше не встановлено договором поруки. Зокрема, він відповідає за сплату процентів, відшкодування збитків, сплату неустойки. Проте його відпові­дальність не може перевищувати відповідальності боржника по основному зобов'язанню.

Якщо поручитель виконав зобов'язання замість боржника, він стає на місце кредитора по основному зобов'язанню і на­буває всіх прав кредитора по цьому зобов'язанню. Якщо поручителів було кілька, кожний з них має право зворотної ви­моги до боржника у розмірі виплаченої цим поручителем суми. Порука припиняється з припиненням основного зобов'язання незалежно від підстав його припинення. Крім того, відпо­відно до ст. 194 ЦК України порука припиняється, коли кре­дитор протягом 3 місяців з дня настання строку зобов'язання не пред'явить позову поручителю. Якщо строк виконання зо­бов'язання не зазначений або визначений строком вимоги, то при відсутності іншої угоди відповідальність поручителя при­пиняється після закінчення одного року з дня укладення до­говору поруки.

169

Договір поруки повинен бути укладений у письмовій формі. Недодержання цього призводить до його недійсності. Порука як засіб забезпечення зобов'язань застосовується на практиці рідко, в основному при укладенні договорів між громадяна­ми. У відносинах між організаціями застосовується особли­вий вид поруки — так звана гарантія.



Гарантія широко застосовується для забезпечення позичок, які видаються організаціям банками.

Так, кредитування по всіх видах позичок підприємств, які погано працюють (не виконують завдань по зниженню со­бівартості, допускають понадпланові збитки, не зберігають власних оборотних коштів), банки здійснюють, як правило, лише за умови надання вищестоящими організаціями гаран­тійних зобов'язань про погашення позичок у встановлені строки.

За договором гарантії вищестояща організація (гарант) зо­бов'язується відповідати перед кредитором підлеглої органі­зації по взятих останньою на себе обов'язках.

Між гарантією як засобом забезпечення зобов'язань та по­рукою є певна схожість, тому деякі норми, які регулюють поруку, застосовуються і до відносин, що виникають у зв'яз­ку з видачею гарантійних зобов'язань, зокрема цс стосується ст.ст. 191,194 ЦК України. Разом з тим гарантія як засіб забез­печення зобов'язань має ряд специфічних особливостей по­рівняно з порукою.

1. Гарантія застосовується лише у відносинах між організа­ціями, тоді як порука може мати місце у відносинах з участю громадян.

Тому поручителем може бути громадянин, а гарантом завж­ди виступає організація, як правило, вищестояща по відно­шенню до боржника. Вона не тільки має право, а й зобов'яза­на впливати на підприємство боржника, вживати заходів до усунення недоліків у господарській та фінансовій діяльності, сприяти виконанню зобов'язань перед кредитором (у даному випадку — банком).

2 Гарантійне зобов'язання надається вищестоящою органі­зацією у межах коштів, що їх бракує у боржника для того, щоб самостійно виконати зобов'язання, у той час як за дого­вором поруки поручитель може взяти на себе відповідальність за виконання боржником зобов'язань у повному обсязі.

3. Різниця між порукою і гарантією полягає також в тому, що поручитель і боржник можуть за договором відповідати перед кредитором як солідарні боржники, а гарант завжди

170

несе додаткову (щодо відповідальності боржника) субсидіарну відповідальність.



4. Гарант, який виконав за боржника зобов'язання, не має права зворотної вимоги до останнього.

Відповідно до ст.ст. 194, 196 ЦК. України гарантія припи­няється з припиненням забезпеченого нею зобов'язання, а також у зв'язку із непред'явленням кредитором позову до гаранта у строки, передбачені ст.194 ЦК України.



Застава. Відповідно до ст.181 ЦК України та Закону Украї­ни “Про заставу” від 2 жовтня 1992 р.' у силу застави креди­тор (заставодержатель) має право у разі невиконання борж­ником забезпеченого заставою зобов'язання одержати задо­волення з вартості заставленого майна переважно перед інши­ми кредиторами, за винятками, зазначеними в законодавстві України, зокрема, у ЦПК України (ст.376). 'Відомості Верховної Ради України.—1992—№47.— С.642. Суть цього засобу забезпечення зобов'язань полягає у тому, що на випадок невиконання боржником зобов'язання креди­тору надається спеціальне джерело для задоволення його ви­мог — предмет застави. Ним може бути будь-яке майно, за винятком того, на яке не може бути звернене стягнення.

Підставою виникнення права застави є договір або закон. Забезпечуватись заставою (так само, як і іншими засобами забезпечення зобов'язань) може лише дійсна вимога.

Якщо інше не зазначено в законі або договорі, застава за­безпечує вимогу в обсязі, в якому вона існує на момент задо­волення (ст.181 ЦК України).

Заставодавцем, як правило, буває сам боржник, але ним може бути і третя особа. У всякому разі заставодавець має бути влас­ником заставленого майна або повинен мати право повного гос­подарського відання чи оперативного управління цим майном.

Якщо вимогу забезпечено заставою, кредитор може не боя­тися, що її не буде задоволене через відсутність у боржника майна, на яке можна звернути стягнення. У всякому разі він гарантований, що його вимогу буде задоволене у межах вар­тості заставленого майна.

Правда, є вимоги, які підлягають задоволенню переважно перед вимогами заставодержателя. Відповідно до ст.376 ЦЦК України у випадку недостатності іншого майна боржника для задоволення всіх пред'явлених до нього вимог, стягнення на заставлене майно звертається у такому порядку:

а) забезпечені заставою вимоги державних кредитних уста­нов задовольняються після вимог першої черги (вимог робіт-

171


ників і службовців, які випливають із законодавства про пра­цю, вимог про стягнення аліментів тощо — ст.374 ЦПК Ук­раїни;

б) інші забезпечені заставою вимоги задовольняються після задоволення стягнень першої та другої черги. Друга черга — це вимога по державних і місцевих податках та інших неподаткових платежах у бюджет, а також вимога органів держав­ного страхування по обов'язковому страхуванню.

Власником заставленого майна залишається заставодавець на весь час дії договору застави. Кредитор (заставодержатель) не стає власником заставленого майна, у нього виникає лише право застави на це майно.

Заставлене майно, за винятком жилих будинків, як прави­ло, передається заставодержателеві, але у силу закону або до­говору воно може залишитись у боржника.

Право кредитора на заставлене майно охороняється від будь-яких порушень. Зокрема, якщо заставлене майно вибуде з володіння заставодержателя або боржника (в якого воно було залишено), заставодержатель має право витребувати його від незаконного володільця за ст.150 ЦК України.

Продаж власником майна, що є предметом застави, не припиняє права застави. У разі переходу права власності на зас­тавлене майно або права повного господарського відання чи оперативного управління ним від заставодавця до іншої осо­би право застави зберігає силу щодо нового власника.

Право застави виникає з моменту передачі майна заставо­держателеві, а якщо у силу закону або договору воно зали­шається у заставодавця — з моменту укладення договору за­стави. Особливе правило встановлено щодо виникнення пра­ва застави на жилі будинки. Право застави жилих будинків виникає з моменту нотаріального посвідчення застави.

Якщо боржник не виконав зобов'язання, предмет застави реалізується у встановленому законом порядку, а одержані від реалізації гроші звертаються на задоволення вимоги кредитора-заставодержателя і на покриття витрат по реалізації предмету застави.

За загальним правилом, задоволення вимоги кредитора з вартості заставленого майна здійснюється за рішенням суду, арбітражу або третейського суду, хоча законом може бути передбачений також інший порядок звернення стягнення на заставлене майно.

Якщо одержаної від реалізації предмета застави суми не вистачає для задоволення вимоги кредитора, він має право

172

(при відсутності іншої вказівки у законі або договорі) одер­жати у загальному порядку, не користуючись перевагами пе­ред іншими кредиторами суму, якої не вистачає, з іншого майна боржника. Якщо ж сума, одержана від реалізації за­ставленого майна, перевищує розмір вимоги кредитора, ли­шок повертається заставодавцеві.

Договір застави повинен укладатися у письмовій формі. Недодержання цієї умови призводить до його недійсності. Договір застави жилого будинку повинен бути під страхом його недійсності нотаріально посвідчений з накладанням за­борони (арешту) на жилий будинок.

Право застави припиняється:

а) з припиненням забезпеченого заставою зобов'язання;

б) у разі загибелі заставленого майна;

в) з придбанням заставодержателем права власності на за­ставлене майно;

г) у разі примусового продажу заставленого майна.

Застава як засіб забезпечення зобов'язання застосовується у відносинах між громадянами, між громадянами і організація­ми, а також між організаціями.

Найчастіше застава застосовується у діяльності ломбардів та банків.

Застава речей у ломбарді регулюється крім ЦК України та­кож статутами ломбардів та інструкціями, які видаються на їх підставі. На Україні діє Типовий статут ломбарду, затвердже­ний постановою Ради Міністрів УРСР від 19 червня 1979 р. №315 із змінами і доповненнями, внесеними постановою Ради Міністрів УРСР від ЗО березня 1987 р. №103.' Ломбард видає громадянам короткострокові позички під заставу речей до­машнього вжитку і особистого користування. Майно, переда­не у заставу ломбарду, оцінюється за згодою сторін. Застава майна у ломбарді оформлюється видачею ломбардом застав­ного білета.

Ломбард повинен страхувати приняте ним у заставу майно у повній сумі його вартості за оцінкою, зробленою за згодою сторін при прийнятті майна, а вироби з дорогоцінних металів — по державних розцінках.

Якщо позичку, одержану у ломбарді, не буде погашено в установлений строк, ломбард після закінчення пільгового місячного строку, не звертаючись до суду, передає заставлене

________________________
'ЗП УРСР.-1979-№7.-С.4б; 1987.-№4.-С.23.

173

майно торговельним організаціям для продажу по дійсній вартості, але не нижче за встановлену оцінку. Суму, одержа­ну від реалізації речі, ломбард звертає на погашення позич­ки, процентів по ній та витрат по реалізації і зберіганню заставленого майна. Лишок одержаної від реалізації суми ломбард видає заставодавцю при пред'явленні останнім за­ставного білета.

Застава майна для забезпечення банківських позичок регу­люється рядом спеціальних нормативних актів.

Застава застосовується при видачі банківських позичок організаціям і при кредитуванні індивідуального житлового будівництва.

Позички банків забезпечуються або заставою товарів в обо­роті, або заставою товарів у переробці.

При заставі товарів в обороті підприємству надається пра­во замінювати одні частини матеріальних цінностей, які скла­дають предмет застави, іншими з тим, щоб у наявності по­стійно перебувала певна кількість матеріальних цінностей вар­тістю не нижче обумовленої суми.

Застава товарів у переробці має місце у випадках, коли зас­тавлені товарно-матеріальні цінності надходять у виробницт­во позичальника. Право застави у цьому випадку належить банку як на товарно-матеріальні цінності, що перебувають у виробництві, так і на напівфабрикати та готову продукцію.

Банк контролює наявність, умови зберігання та якість зас­тавлених товарно-матеріальних цінностей. Якщо виявиться, що підприємство-боржник реалізувало або витратило застав­лені товаро-матеріальні цінності без звернення одержаних сум на погашення заборгованості банку, неналежним чином їх збе­рігає або ухиляється від банківського контролю, банк має право достроково стягнути суму позички з боржника.

Якщо боржник не повертає банку у встановлений строк одержану позичку і у нього відсутні кошти на рахунку, банк має право звернути стягнення на товарно-матеріальні цінності боржника. При цьому заставлені товарно-матеріальні цінності реалізуються за розпорядженням банку. Кошти, одержані від їх реалізації, звертаються на покриття забезпеченої заставою заборгованості банку.

Велику роль відіграє банківське кредитування у розвитку індивідуального житлового будівництва. Якщо будинок бу­дується за рахунок банківської позички, нотаріальна контора накладає заборону на продаж чи передачу його іншій особі до повного погашення позички.



174

При використанні позички громадянином не за призначен­ням, а також при несплаті протягом встановленого строку чергових платежів банк має право достроково стягнути у су­довому порядку заборгованість по позичці, звернувши стяг­нення на будинок, побудований за рахунок позички.


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка