«Відлуння золотого віку» перша в українській перекладній літературі антологія пізньої латинської поезії



Сторінка1/12
Дата конвертації05.05.2016
Розмір1.64 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12

Annotation


«Відлуння золотого віку» — перша в українській перекладній літературі антологія пізньої латинської поезії. Духовний простір збірки охоплює майже тисячоліття: від «срібного віку» (Сенека, Петроній, Марціал) і пізньолатинської доби (Авсоній, Клавдіан, Рутілій Намаціан та ін.) аж до початків середньовіччя (Максиміан, Боецій, Алкуїн). Відлуння золотого вікуВід перекладачаВід упорядникаСРІБНІЙ ВІКСенека[13]Про часПро помірковане життяПро добро скромного життяДо батьківщини про себе[До Корсики]До найкращого приятеляПро смерть КатонаПро дзвін у вухахПро ревнивицюПетроній[37]«Вдень — я очима тебе…»[38]Про сни[39]«Снігом, а він аж іскривсь…»Про мурашкуПро канатоходця«Що нарікання гіркі…»Марціал[47]II, 7II, 80III, 9III, 17III, 94IV, 41IV, 58V, 42V, 43V, 58V, 59V, 76V, 81VI, 48VII, 3VII, 9VII, 16VII, 19IX, 5IX, 45IX, 70IX, 78IX, 80IX, 83X, 8X, 27X, 31X, 39X, 59X, 96XI, 64XI, 101XI, 103XII, 23XII, 33XII, 56XII, 92XIII, 3XIV, 111XIV, 151XIV, 195ПІЗНЯ АНТИЧНІСТЬНемесіан[85]Еклога ІАвсоній[94]СадибаПеребіг дня1. [Пробудження]2. Вступ3. Молитва4. Вихід5. Запрошення на обід6. Розпорядження кухарю7. [До слуги-скорописця]8. [Сни]ЕпіграмиНа лікаря ЕвномаНа людину з нелюдським голосомПро граматика ФіломузаПредставлення книжкиНа зображення ЕхоДо Ґалли — дівчини, що починає старітиДо жониПро кохану дівчинуДо Аполлона — про Дафну, що тікаєПро багача і біднякаНа граматикаДо ҐаллиЕпітафії героїв троянської війни[164]1. Агамемнонові[165]2. Менелаєві3. Еантові5. Уліссові7. Антілохові8. Несторові11. Гунеєві12. Протесілаєві14. Гекторові17. Настові й Амфімаху20. Евфемові26. Поліксені[Епітафії інших героїв]27. Ніобі, похованій на горі Сипіл, при джереліКлавдіан[186]Закоханий біднякҐалльські мулиВеронський дід[191]Архімедова куля[196]Викрадення Просерпіни[201]Рутілій Намаціан[205]Про своє повернення[206]Авіан[228]5. Осел у лев’ячій шкурі6. Жаба й лисиця8. Верблюд і Юпітер10. Лисий вершник12. Хлібороб і скарб13. Козел і бик14. Мавпа20. Рибак і рибка31. Миша і бик34. Мурашка й цикада37. Собака й левНА ПОРОЗІ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯБоецій[241]Розрада від ФілософіїІ, 1[242]I, 7[246]II, 1II, 4II, 5III, 2III, 6III, 9IV, 1IV, 6[260]V, 2V, 5[268]Максиміан[270]Елегія IIАлкуїн[276]Суперечка Весни з Зимою«ЛАТИНСЬКА АНТОЛОГІЯ» ТА ІНШІ ЗБІРКИ[282]Малі поетиФлор[283]Про життя, яким воно є[284]Сульпіцій Луперк[292]Про тлінність світу[293]Про жадобуАлкім[301]Про Гомера й ВерґіліяПентадій[302]Прихід весни[303]«Морю судно довіряй…»Тіберіан[310]Потічок[311]Луксорій[313]3. Про те, чому у цій книзі лише малі епіграми32. До того, хто спав удень і не спав уночіТукціан[315]«Пісня — з любові…»Октавіан[318]«Друзі застільні!..»Окремі цикли і книгиДистихи Катона[319]І, 1І, 2І, 3І, 4І, 5I, 10І, 14І, 15I, 18II, 6II, 22II, 25II, 28III, 1III, 2III, 5III, 13III, 14IV, 1IV, 2IV, 5IV, 12IV, 15IV, 32Вислови семи мудреців[344]І. Біант із ПрієниII. Піттак МітиленецьIII. Клеобул ЛіндськийIV. Періандр КоринтськийV. Солон АфінськийVI. Хілон СпартанськийVII. Скіф АкахарсисЗагадки Симфосія[352]Вступ1. Стилос2. Тростина7. Дим8. Хмара9. Злива10. Замерзла вода11. Ріка і риби12. Сніг13. Корабельна сосна16. Міль18. Слимак20. Черепаха21. Кріт22. Мурашка27. Ворона28. Лилик29. Їжак33. Вовк34. Лисиця38. Тигриця39. Кентавр40. Мак44. Цибуля45. Ружа46. Фіалка51. Жорна60. Пила64. Тризубець68. Скло76. Кремінь86. Молот91. Гроші97. Тінь98. Ехо99. Сон100. Пам’ятникЗміїні вірші[374]ВипадокНарцисСуд ПарісаГеро і ЛеандрПро ВенеруПро Ніса і ЕвріалаЩе про дружбуДо Аполлона й читачаЕпітафіяАнонімна поезіяМолитва до Матері Землі[383]Нічне свято Венери[387]Народження троянд[417]Пісня веслярів[422]Сон пиякаПро руїну Греції[429]Про початок і кінець любовіПро образ уві сніЕпітафія СенеціЕПІГРАФІЧНА ПОЕЗІЯНаписи на стінах12345678Епітафії9. Вільновідпущеники Турпілій і Турпілія10. Ветеран Ціссоній11. Скатерій Целер12. Луцілла, бездоганна жона Ексуперанція13. Квестор Вінесій Фірм14. Тіберій Клавдій Секунд15. Октавій Валеріан16. Секст Перенна Фірм17. Гай Публій Ампліат, що прожив 6 років і 27 днів181920. Раб Квінт АммерКОМЕНТАРПОКАЖЧИКИПримітки (до електронної версії)

notes123456789101112131415161718192021222324252627282930313233343536373839404142434445464748495051525354555657585960616263646566676869707172737475767778798081828384858687888990919293949596979899100101102103104105106107108109110111112113114115116117118119120121122123124125126127128129130131132133134135136137138139140141142143144145146147148149150151152153154155156157158159160161162163164165166167168169170171172173174175176177178179180181182183184185186187188189190191192193194195196197198199200201202203204205206207208209210211212213214215216217218219220221222223224225226227228229230231232233234235236237238239240241242243244245246247248249250251252253254255256257258259260261262263264265266267268269270271272273274275276277278279280281282283284285286287288289290291292293294295296297298299300301302303304305306307308309310311312313314315316317318319320321322323324325326327328329330331332333334335336337338339340341342343344345346347348349350351352353354355356357358359360361362363364365366367368369370371372373374375376377378379380381382383384385386387388389390391392393394395396397398399400401402403404405406407408409410411412413414415416417418419420421422423424425426427428429430431432433434435436437438439440441442443444445446447

Відлуння золотого віку
Антологія пізньої латинської поезії в перекладах Андрія Содомори




Від перекладача




«Золотий вік» римської літератури, чиє відлуння, поезія пізніших авторів, уперше звучить на сторінках цієї антології, невипадково визрів із суворого, залізного віку (про ті чотири віки людських поколінь читаємо ще в Гесіода): як розкішні описи весни у римських поетів вимальовуються на тлі «нетворчої» зими, так і поетичне слово представників золотого віку літератури (в поезії — передусім Верґілія, Горація, Овідія, елегійних поетів Ґалла, Проперція, Тібулла) виснувалось із того лихоліття, коли, серед брязкоту братовбивчої зброї, не надто промовистими були Музи. Кривава смуга міжусобиць і воєнних потрясінь завершувалась розпадом староримської Республіки і становленням Імперії — принципатом Октавіана Авґуста. Наставав золотий вік у подвійному сенсі слова: Рим дійсно ставав золотим (з переможними війнами сюди спливались, головно зі Сходу, незмірні багатства); а от римські поети, зверхньо дивлячись на «купи рудого золота» (Тібулл), плекали інше золото — золото душі, що їм світило від того прадавнього, яке, за переказом, засіяв справедливий Сатурн, покоління щасливих людей — тих, які ще не відали «клятої жаги золота» (Верґілій), не відали загалом, що таке золото, тому й жили — у золотому віці. Чимало поетів проспівало хвалу вічному Римові: «Сонце щедре! Ти, що нам дні чергуєш / Повозом ясним і з висот проміння / Ллєш, — не бач, не знай понад Рим нічого / Більшого в світі», — ритмами сапфічної строфи звертається Горацій у своїй «Ювілейній пісні» до Сонця, що озирало тоді неосяжні простори закладеної Авґустом імперії. «Світові шлеш ти дари, до променів сонця подібні, / Ген, де ріка Океан землю в обійми бере», — елегійним дистихом, уже через декілька віків (жив напочатку V ст. після P. X.), вторить чільному римському лірикові Рутілій Намаціан, повертаючись із Риму до своєї родинної Ґаллії. Іншим у ті часи був Рим; інші, не такі бадьорі, як у Горація, ноти вчуваються у поемі Намаціана. «Ювілейній пісні» Горація, яку перед храмом Аполлона на Палатині виконував хор хлопців і дівчат (цвіт майбутнього Риму), — пісні, що була наче поетичним символом віри у вічну велич Риму, всміхалось ранкове сонце; на поемі Намаціана — елегійні тони призахідного сонця. Римові звідусіль грозять небезпеки, та й у самій Ґаллії, куди повертається Намаціан, уже господарюють германські племена ґотів. Римська імперія — на порозі розпаду; антична культура — у проміннях вечорового сонця, в яке задивлятиметься доба романтизму. Намаціан із тугою прощається з Римом, а вже у нові часи французький поет Дю Белле, член літературної школи «Плеяда», перебуваючи у Вічному місті, — тужить за своїм родинним Анжу, але водночас пише збірку сонетів «Старожитності Риму». Цей же уродженець Анжу, автор трактату «Захист і прославляння французької мови», що став маніфестом «Плеяди», як і її представник П’єр Ронсар, дослухатимуться й до відлуння золотого віку римської літератури: «Cueillez dès aujourd’hui les roses de la vie» (Зарання рвіть, за дня, троянди, квіт життя), — акцентуючи стрімкий перебіг часу, майже дослівно повторить автор «Сонетів до Єлени» поетичний рядок із «Народження троянд», приписуваного Авсонієві (IV ст.), якого називають першим поетом нової доби. Давнина трансформується у нове; останнє стає першим. І над усім — живий голос латини: «І все — гроби: діла людини, / І виноградники, й доми. / Лиш урочиста мідь латини / Лунає з плит, мов спів сурми», — озвучує Олександра Блока українською у своїх «Відлуннях» Григорій Кочур. Так шанувальник античності — про Равенну, де похоронений великий Данте, провісник Ренесансу, доби, яку звіщала життєрадісна пісенна латина мандрівних співців — ваґантів; тих неспокійних душею «арґонавтів Середньовіччя», у чиїй творчості, як у Боеція, «останнього письменника античності», як і в нашого Сковороди, органічно переплелось біблійне з античним, щоб виразніше проступило — сучасне. Отож, словами Овідія (його ж називають останнім поетом «золотого віку» римської літератури) — «Міняється все, а не гине». Незмінним залишається лише те, що вічно супроводжує людину, те, що є вічними темами літератури. Справді, «Нічого нового під сонцем». Бачило воно темну, з-під Ромулового плуга, борозну на Палатинському пагорбі — межу майбутнього Риму. Бачило велич Вічного міста. Бачило занепад тієї величі. Але у тих змінах — незмінне, вічне, що тінню ступає за людиною: кров, яку пролив Ромул, убивши на тому ж пагорбі свого брата Рема; міжусобиці, війни, ворожнеча… Незмірні багатства, породжені жадобою, — і крайня вбогість: «Бідний ти? Ну то звикай до бідності, Еміліане: / Гроші у нинішній час — для грошовитих лишень». Місто — село: «Тут споживаєш, там — з ниви живеш» (Марціал). Погорда до звичаїв свого краю і зазирання на чуже: «Нехтуй звичаєм заморським: бруду не бракує там» (Флор). Невміння задовольнятись малим (коли йдеться про потреби тіла): «Щоб за достатнє — я лиш достатнє вважав», — просить у Бога для себе й такої чесноти у своїй «Молитві» Авсоній, поєднуючи стоїчні засади з християнською мораллю. Людина — перед лицем найсуворіших випробувань (чи не найвиразніше — у Боеція). Добро і зло: «Не дай мені жодної змоги / Діяти зло; а добро — дай снагу мені в мирі творити», — Авсоній у цій же «Молитві». Людина і її ім’я, її рід: «Хай в чистоті збережу, яким є воно, батькове ймення». Життя і смерть: «Смерті хай не боюсь, але смерті хай і не прагну». Зваби, що підстерігають людину на життєвій дорозі: «Оджени, благаю, від мене / Змія, що серце людини бере на солодкі спокуси». Авсоній і тут (це його вислови) у біблійних образах трактує ще в Гомеровій «Одіссеї» започатковану тему зваб, що постають перед людиною на її на життєвій дорозі. Загалом же «Молитва» наче підсумовує, вже у новій тональності, морально-етичні засади античної, передусім стоїчної філософії. Але й у вічному, незмінному, заходять зміни. Чи не найпомітніші — у ставленні людини до слова, що «було найвищою цінністю в системі цінностей античної школи й античної культури»[1], в розумінні ваги слова, у вмінні (цьому навчались у риторичних школах) ясно висловлювати свої думки, у прагненні, через слово, домогтись гармонії з довколишнім світом, засвідчити свою доброчесність, адже слово й для античних — дар богів. Не так у нинішньому, технізованому, світі: «Ми занурені в потоки слів, а технологічні відкриття їх примножують, клонують, змішують, стратифікуючи порожнечу. Один із виявів хаосу сьогоднішнього світу є нестерпне патологічне багатослів'я — багатослів’я усне й письмове. Але при такій надмірності слів потреба в поезії, потреба в поетичній структурі народжується, — хоч як це парадоксально звучить, — якраз із недостатності мови, через спустошення її змісту»[2]. «Філологічною», пісенною, як про це стислими гекзаметрами засвідчив Тукціан, була й любов: «Пісня — з любові, любов — бере початок із пісні; / От і співай, щоб любилось тобі; люби, щоб співалось». Не витримала випробування часом, здавалося б, нерозлучна пара — пісня і праця (розлучила їх технічна доба). З архаїчної далини (VII ст. до P. X.) долинув до нашого часу голос робочої людини при жорновому камені: «Мели, мели, млине, / Сам Піттак щоднини / гнув над жорном спину, / владар Мітілени». Як і тих (це вже смерк античності), хто мірно б’є веслами воду: «Гей-я, вдармо веслом! Хай здаля нам одлунює: гей-я!»… Відлуння, квінтесенція звуку, — це також нові його барви, бо ж не крізь порожнечу йде голос. Нові жартівливі нотки зблискують у філософській темі часу (як у Марціала — про завтра, яке ніколи не настає). Шматок дерева, рештки судна, у цього ж поета, несподівано ведуть нас до знаменитого рядка із Верґілієвої «Енеїди»: «Sunt lacrimae rerum…» (Є таки сльози речей…). Авсоній (його твори рясніють ремінісценціями й цитуваннями поетів «золотого віку»), демонструючи тонкий дотеп і блискучу риторичну майстерність, забавляється знаним висловом «Друг — половина моєї душі»: «Йду вже. Без себе, однак, бо без тебе…» («До Ґалли»). Сенека, який належить уже «срібному вікові», поряд із епіграмами, що представляють катаклізми космічного масштабу («Все перемелює час…»), із вишуканою делікатністю пише… про дзвін у вухах. Елегантністю й гостротою думки приваблює Петроній, пишучи навіть про пущену жіночою рукою грудку снігу, в якому притаївся… вогонь. Безпретензійні, невигадливі загадки Симфосія насправді щонайкраще увиразнюють плеканий античними зацікавлений погляд на речі (дивитись — дивуючись), уміти не тільки дотепно, а й поетично сказати про все, що побачило око, скажімо, — про той же сніг: «Порох тендітний води, / легковажно падаю з неба. / Вогкий на сонці, пливкий у жару, сухий на морозі. / Землю засипавши всю, не барюся поповнити ріки». Саме від живого подиву людини, від її прагнення (і вміння!) засобами слова поділитися побаченим з іншими маємо нині ті «віконця» у тодішній світ, у побут простого люду (прочитаймо хоча б «Ґалльських мулів» Клавдіана). Настільки близький, настільки реальний той образок із життя, що лишень прикінцева міфологічна рефлексія нагадує нам: на цьому образку — призахідний відсвіт усе ще античної культури… «Антологія» (грец.) — це пучок зібраних, точніше, дібраних квітів. Тут вони — з обширного духовного простору, що охоплює ледь не тисячоліття. Ті квіти різні, як різними є жанри представлених в «Антології» поетичних творів. Але більшість із них — дрібні квіти: тогочасні поети любили приглядатися, «в малому — велике уздріти» (Катон у «Дистихах»). Малі поетичні форми, наслідуючи Марціала, захищає і практикує, щоправда, не сягаючи Марціалового блиску, Луксорій. Малі форми, зважаючи й на досконалість античної поетики, вимагають особливої відточеності вірша й проникливості думки: поет часто розкриває закладені в обраному для зображення об'єкті видимі лише для розуму внутрішні протиріччя (та й сам об’єкт буває невидимим, як Ехо: «Хочеш мене змалювать — голос хіба що змалюй», — закінчує свою епіграму Авсоній). Звідси й антитези, парадокси, афористична стислість вислову, як-от у Флора (до речі, «Флор» у перекладі означає «квіт»): «Кожна жінка десь у грудях укриває їдь якусь. / Солодять уста жіночі, серце — шкоди завдає». Звідси й мистецтво деталізації — чи то поет описує мурашку (Петроній), чи потічок (Тіберіан), чи садибу (Авсоній), чи прихід весни (Пентадій), чи цю ж таки королеву квітів — троянду, яка, в «Народженні троянд», мов у сповільненому кінокадрі (фіксовано кожен порух, кожну тим порухом виповнену мить — у її запахах барвах, доторках) «випірнає, розпроменіла, в сяйві пелюстків» до ранкового, такого ж рожевого, сяйва, до свого перелітного життя: «Бачила Еос її у хвилину народження, ружу, — / Ввечері бачить її — зблідлу вже, без пелюстків»; звідси й «сонетна» кінцівка тієї перейнятої щирим чуттям поемки: «Дівчино, ружі зривай, поки цвіт ще неторкнутий, свіжий: / Знай же: так хутко й твої, юні ще, сплинуть літа». І тут, ми вже згадували, зворушений П’єр Ронсар, повторив той зітхальний заклик уже французькою: «Cueillez dès aujourd'hui les roses de la vie» — Зарання рвіть, за дня, троянди, квіт життя. Звідси, врешті, чи не найбільші клопоти перекладача — дорівняти авторові стилістично, спромогтись на таку ж ясність думки й мови, на таку ж, як і в нього, повноту й щирість почуття. Належне знання мови ориґіналу, володіння віршем (обізнаність в античній метриці), розуміння засад перекладу, поетичний хист — цього ще не достатньо. Потрібно рідну мову, мову перекладу, знати й любити так, як античний поет любив свою латину (чи греку) — мову, якою писав, мову, яка живе, інакше б не жили, не дихали, не надихали й нині поетів і перекладачів писані нею поетичні твори. А що мова є звуковим відображенням гармонійної земної і небесної краси, то перекладач («Красу перекладаємо красою», — слушно зауважив Клод Гельвецій) покликаний відчувати цю красу, приглядатись і дослухатись до неї, щоб і його фраза була живою, дихала («Земля ж дихає, хіба не чуєш?», — Ґете до Еккермана), щоб вона пахнула: слова цього ж таки Ґете «поет пахне землею» стосуються й античної поезії. «Антологія», пучок квітів, саме тим запахом (якщо перекладачеві пощастило зберегти його) мала б торкнутися серця й сьогоднішнього читача. Квіти, гармонія їхніх барв, — для зору. Поезія (антична ж передусім) — також для слуху. І хоча пізня латинська поезія не вирізняється метричним розмаїттям (тут переважно гекзаметр та елегійний дистих), усе ж класична давнина подекуди й тут озивається широкою палітрою віршових форм, отже, й настроїв. Так, перебіг дня в Авсонія не виливається у нудний опис: «день, крок життя» (Сенека) має свої, відповідні і порі, й заняттям, особливі ритми (ще ж Архілох закликав пізнавати «ритми життя», Горацій — його «барви»). Ранковому пробудженню пасує — світла, мелодійна строфа, названа сапфічною. Перші три вірші у ній, ритмічно неоднорідні, з енергійною цезурою посередині, наче розворушують, проганяють сон, а знаменитий адоніїв вірш, кінцівка строфи (-UU-U), — мовби заколисує:  

Сонце, день новий, відчиняє вікна,


Ластівка в гнізді вже щебече зрання,
Ти ж, мов щойно ніч, а чи лиш опівніч
     Спиш, Парменоне.

 

Читачеві, щоб належно прочитати цю строфу (до речі, чи не найважчу для реконструкції в перекладі), не конче знати метричну схему, за якою скомпоновано першотвір, місце цезури тощо. Потрібно саме прочитати, бажано вголос, як і читали античні, з увагою чи навіть повагою до слова (жаль, що у наших школах навчають читати… під секундомір) — і напевно відчуємо принаймні відлуння ориґінальних ритмів античної лірики. Одне слово, українська фраза у пропонованому перекладі, принаймні цього домагався перекладач, є природною звуковою ілюстрацією того чи того віршового розміру першотвору. Отож, пробудженню — сапфічна строфа; заняттю — прудкі ямби: «Агей-но, хлопче, рухайся!..»; молитві — поважні гекзаметри і т. д. Різним віршем складені «Вислови семи мудреців». Справжній «парад» віршових форм — у Боеція: мислитель, що тонко знався й на музиці (писав «Настанови з музики»), відтінює свої прозові пасажі мовби акордами, що співзвучні і його настроям, і філософським роздумам. Наука й поезія знайшли, мабуть, своє останнє єднання в «останнього римлянина» — автора «Розради від Філософії», де, як і в перших пасажах Овідієвих «Метаморфоз», вирізьблюється, уже на новому рівні, духовна вертикаль — образ людини, яка споглядає небо. Та хоч яких зусиль докладаймо, щоб донести звуковий образ ориґіналу, отже, його емоційну й естетичну вагу, щось неодмінно залишиться поза рамками перекладацьких зусиль і можливостей. І не тому, що наша мова вбогіша на зображувальні засоби, а тому, що інша. Поза рамками залишається те, про що О. Блок у «Равенні», — дзвін латини. А той дзвін — у гармонії звуків, у вивіреній пропорції між голосними й приголосними у слові, звідки й чистота звучання, що окрилює фразу; ось чому так багато крилатих висловів саме в озвученні латини. Обмежимось єдиним прикладом — епіграмою Марціала (IX, 97), де, як у зміїних віршах, початок гекзаметра повторюється (наче відлунює) наприкінці наступного вірша — пентаметра:  



Rúmpitur ínvidiá quidám, caríssime lúli,
     Quód me Róma legít, rúmpitur ínvidiá

 

Рве уже заздрість когось, мій Юлію, що на дозвіллі


     Рим читає мене, рве уже заздрість когось

 

Rúmpitur ínvidiá (дослівно: «розривається від заздрості», «ось-ось лусне від заздрості») — це саме та окрилена звуковою гармонією ритмічна і смислова одиниця, поетична формула, яка вперто не піддається перекладові (такими «формулами» рясніє поезія латинських авторів). Можна переказати, про що говорить автор, можна наблизитись до поетичного звучання тієї фрази, як у пропонованому перекладі, але не можемо її окрилити: вона надто перевантажена (це видно навіть на око), в ній немає тієї гармонії, що в ориґіналі: тут — 8 приголосних і 7 голосних; у нашому варіанті — 12 приголосних і 6 голосних. У російському ж перекладі Ф. Петровського втрачено не лише акцентовану приголосним «р» таку потрібну тут емоційну рвучкість, а й, що особливо відчутно, — афористичну самодостатність: «С зависти лопнуть готов». А ще ж — тонка іронія: Rúmpitur ínvidiá — наче відгомін героїчного зачину «Енеїди» (Árma virúmque cano… Зброї і мужу — мій спів…); героїчний тон — і пихатий чоловічок, який ось-ось лусне від заздрості. І все ж є чимало й таких місць, де переклад усе ж наближається до першотвору, зокрема, у тих пасажах, що ваблять грою слів, мелодійним звукописом, як, скажімо, у згадуваного вже Флора, у тій мініатюрі, що так нагадує пісенні ритми майбутніх ваґантів:  



Грушу з яблунькою разом посадив я у саду,
На корі накреслив ймення — звірив їй свою жагу.
З того часу нема спасу — палахкоче серця пал,
Древо кріпне, серце сліпне: з букви гілка, з гілки — жар.

 

Подібно — й у знаменитому «Нічному святі Венери», озвученому прадавнім хореїчним віршем, — поезії, що перегукується із зачином Лукрецієвої поеми, де все пульсує невгамовною, давньою, як і сам світ, жагою продовження роду, жагою любові:  



Завтра, хто любив, хай любить! Завтра, хто ще не любив!
Це ж весна, весна співуча, із весною світ родивсь.
Навесні — до серця серце, птах до птаха — навесні…

 

Є якась особлива магія живого голосу, що долинає із давнини, голосу людини, голосу природи. Сучасником згадуваного Піттака, володаря Мітілени, що на Лесбосі, одного із семи мудреців, був знаменитий лірик Алкей. В одній із його поезій, точніше пісень, — голос зозулі, що кує десь за мурами міста. Найпізніший представлений у нашій антології поет із подібним іменням Алкуїн (735—804) теж доносить до нас голос тієї пташки — у своїй «Суперечці весни з зимою», що є найвіддаленішим відгомоном буколічного жанру. Відступає переможена теплом зима. А голос зозулі — то наче голос самої природи, яка прокидається з кожною весною, пориває із ситою млявістю, з холодною мовчанкою, кличе до праці, до пісні. Кінцівка цього твору, з уст сивочолого пастуха Палемона, — то очікування тієї одвічної обнови, відродження і природи, й людини, віра у новий Ренесанс:  



То прилітай же мерщій, не барись, голосиста зозуле!
Ти — солодка любов, усім найжаданіша гостя.
Все тут чекає тебе — і земля наша, й небо, і море.
Мила зозуле, вітай (на віки не на рік лиш) — вітай нам!

 

Андрій Содомора



Від упорядника


Антологія «Відлуння золотого віку» присвячена латинській поезії доби пізньої античності. Український читач цієї поезії майже не знає. Її іґнорують університетські курси: студенти-філологи читають лише прозаїка Апулея і, можливо, історіографа Светонія, а філософи і богослови — Авґустина, Боеція та інших ранніх Отців церкви, яких, зрештою, віднесуть радше до середньовіччя, аніж до античності. Не надто тішили цю поезію своєю увагою й перекладачі. Мабуть, перший, хто почав освоювати її українською мовою, був Микола Зеров, який ще у 1930-х pp. переклав деякі найяскравіші твори епохи: безіменні «Нічне свято Венери», «Народження троянд» і «Пісню веслярів», Клавдіанового «Веронського діда», окремі речі з Рутілія Намаціана і Авсонія, дещо з «малих поетів» (Сульпіцій Луперк, Пентадій)[3]. Після Зерова перекладачі до поезії цього періоду зверталися рідко. Лише Ю. Кузьма 1979 р. опублікувала переклад II еклоги Немесіана[4], а В. Маслюк переклав дещо з Авсонія і Намаціана для своєї хрестоматії римської поезії[5], де вмістив також більшість згаданих перекладів М. Зерова і Ю. Кузьми. У тій же хрестоматії побачив світ український переклад М. Борецького частини «Дистихів Катона» і байок Авіана (дві з них публікувалися й раніше[6]). Звичайно, не можна не згадати і попередні переклади А. Содомори: «Розрада від Філософії» Боеція (2002) з її численними поетичними пасажами і недавній повний переклад «Дистихів Катона» (2009). Варто зазначити, що таке незнання цієї літератури і така до неї неувага — явище новіших часів (і не тільки в Україні). У середні віки чимало з перекладених тут творів були незмінним шкільним читанням — поряд з класиками «золотого віку», — і часто саме завдяки цьому вони дійшли до наших днів. Кожна епоха по-новому звертала увагу на тих чи інших авторів, і деякі з них у різний час були у великій пошані, зокрема, і в Україні. Промовистим свідченням широкої популярності цієї поезії є один з будинків поч. XVII ст. на львівській ринковій площі, на фасаді якого читаємо в ориґіналі три сентенції з анонімного пізньолатинського циклу «Вислови семи мудреців» (колись його приписували Авсонієві)[7]. А в зібранні праць Г. Сковороди не випадково натрапляємо на його робочу виписку з настанов німецького ритора А. Бухнера (1591—1661 pp.), де той рекомендує читати і наслідувати Клавдіана як «поета з особливо ясним і приємним стилем»[8]. Звичайно, це не єдині свідчення присутності пізньоримської поезії у нашій культурі. Мабуть, сьогодні, коли вже заповнено найбільші прогалини в освоєнні римської літератури українською мовою (маємо і Верґілія, і Горація, і Овідія, і Лукреція, і повний корпус елегіків, й низку інших класичних авторів)[9], настав час для того, щоб уважніше придивитися і до її продовження у добу пізнього Риму.  



* * *

Тривалі культурні явища ми звикли оцінювати термінами зародження — становлення — розквіт — занепад. І природно, що у кожному явищі насамперед цікавимось тим, що вважаємо його розквітом і «класикою». Саме класичних авторів найперше і найбільше читаємо, їх же найбільше перекладаємо і досліджуємо. Завдяки класикам попередники теж не обділені увагою: завжди цікаво простежити ґенезу явища, зрозуміти, що підготувало ґрунт для його розквіту. Попередники були першими — і вже цього досить, щоб ми ставились до них з увагою і повагою — навіть тоді, коли виразно бачимо їх слабкі сторони. У тих, кого історія ставить після, доля переважно сумніша. Вони не цікаві нам у зв'язку з класиками — бо не спричинялися до їх появи. Вони завжди перебувають у тіні класиків, бо, навіть якщо творили достойні речі, то все одно були другими, вторинними, похідними. Підсвідомо ми вже заздалегідь сприймаємо їх як епігонів[10]. Саме поезії «епохи після» і присвячено нашу антологію. Чи виправдана упереджена неувага до цілих століть розвитку римської поезії? Чи серед відверто неориґінальних текстів не «проочуємо» справжніх шедеврів світової літератури? І чи не забуваємо, називаючи цю епоху кінцем античності, що вона водночас була початком нової європейської цивілізації, яка постала на античних підвалинах, і що саме ця «пізня» доба передала Європі надбання античної класики? Сподіваємось, наша антологія заохотить читача все-таки приглянутись до скромної поезії «схилку античності» і скласти про неї своє власне враження. Тож якою постає пізня латинська поезія зі сторінок антології «Відлуння золотого віку»? Перший розділ є ніби прологом до основної частини. Тут читач побачить епіграми трьох авторів «срібного віку» (І ст. н. е.) — Сенеки (4/5—56), Петронія (пом. 66) і Марціала (бл. 40 — бл. 104). Золотий вік (друга пол. І ст. до н. е. — поч. І ст. н. е.) — з його велетами Горацієм, Верґілієм, Овідієм та іншими — минув, умови для розвитку літератури уже не ті, що були за Авґуста: досить згадати, як закінчили своє життя той же Сенека чи Петроній. Але за інерцією література й далі бурхливо розвивається, шукає нові форми, дає класичні зразки жанрів. І хоча й ця доба у певному сенсі є «добою після» — після золотого віку, — все ж це фактично ще доба римської класики. Епіграми авторів класичного срібного віку в антології, присвяченій пізній поезії, опинилися не випадково. Марціал — класик епіграми, законодавець жанру, що був серед найпопулярніших і в пізню добу. Окрім того, він — один з останніх поетів-класиків. А жива побутова натуральність його образів, часто з увагою до найменших деталей, чимось дуже суголосна з побутовістю і увагою до деталей цілої низки найкращих зразків пізньої поезії. Що ж стосується епіграм, збережених під іменем Сенеки, то насправді лише декілька з них можуть належати справді цьому авторові. Інші ж є значно пізнішими імітаціями. Те саме стосується й Петронія. Варто також зазначити, що епіграми обидвох цих авторів дійшли до нас насамперед у складі «Латинської антології» (поч. VI ст.) — збірки, що є одним з найважливіших джерел саме пізньолатинської поезії (детальніше про це — далі).  

Але основна увага нашої антології зосереджена все-таки на поезії «пізній». З другої половини II — першої пол. III ст. до нас дійшло дуже мало вартих уваги зразків поезії, хоча відомо, що література цієї доби розвивалася досить активно (можливо, з більшим акцентом на прозу). Перше, власне пізньоримське, ім’я в антології — це Немесіан — поет, що походив з Карфагену і творив у другій пол. III ст. Біографічних даних про Марка Аврелія Олімпія Немесіана майже не маємо. Знаємо, що він працював у двох жанрах — дидактичний епос (втрачені поеми про рибальство і мореплавство, а також поема «Про полювання з собаками», від якої збереглось перших 325 віршів) і буколіка. Властиво, Немесіан — останній відомий нам римський буколічний поет. До нас дійшли чотири його еклоги, написані у традиціях Теокріта і Верґілія, гарною класичною мовою. В антології вміщено переклад першої з них. Майже століття відділяє Немесіана від найвідомішого поета епохи — Авсонія (бл. 310 — бл. 394), якого ще називають першим французом світової літератури. Адже, як і більшість поетів своєї доби, Авсоній був провінціалом і практично все своє життя прожив у Ґаллії, де, власне, й народився — у великому на той час культурному центрі — місті Бурдиґалі (Бордо), у сім’ї відомого лікаря. Тридцять років викладаючи у рідному місті граматику і риторику, Авсоній здобув славу блискучого поета і вченого, і в 364 р. один із останніх могутніх римських імператорів Валентиніан І (364—375 pp.) запрошує його вихователем до свого малолітнього сина Ґраціана. Згодом, з приходом юного Ґраціана до влади (375—383 pp.), починається блискуча політична кар’єра Авсонія: молодий імператор обдаровує свого вчителя і його родину найвищими посадами: 378 р. Авсоній стає префектом Ґаллії, а згодом й Італії, 379 р. отримує найпочеснішу (хоч на той час вже позбавлену реальної влади) державну посаду — стає консулом. Однак, політична кар’єра Авсонія була такою ж блискучою, як і короткою: 383 р. Ґраціан гине у ході військового перевороту, Авсоній покидає політичні справи і повертається до рідних маєтків біля Бурдиґали, щоб повністю присвятити себе літературі. Тут він і помирає через десять років, встигнувши ще підготувати і видати (на прохання нового імператора, Феодосія) повне зібрання своїх творів. Кінець життя Авсонія припадає на тривожний для імперії час. Останні потуги імператорів зберегти єдність і силу імперії приречені на поразку. Феодосій у 394 р. востаннє об’єднує імперію під одноособовою владою, але вже через рік, після його смерті, імперія знову розпадається на західну і східну. І якщо східна ще тисячу років «в особі» Візантійської держави у певному сенсі продовжувала традиції Римської імперії, то західна дуже скоро (через яких 80 років) остаточно розпадеться під натиском «варварів». Вже на початку Авсонієвої політичної кар’єри кордони імперії ледве стримували натиск варварів, і, зрештою, у 376 р. ґоти проривають Дунайський кордон і спустошують Балкани, а згодом й Італію; у 406 р. натиску варварів не витримує кордон рейнський: поступово франки, бурґунди, вандали і ті ж ґоти заповнюють Ґаллію, Іспанію, Африку; у 410 р. сам Рим вперше за 800 років здасться на волю ворога і зазнає грабунку від ґотів; 455 р. те саме доведеться зазнати від вандалів. Римські імператори поступово перетворяться на маріонеток реальних господарів ситуації — варварських ватажків. 476 р. імператорів перестануть проголошувати. Цей рік і стане для істориків формальною датою кінця Римської імперії, а отже й античності взагалі. Проте, читаючи Авсонія, чиє досить об’ємне однотомне зібрання творів збереглось до наших днів, ми практично не зауважуємо назрівання цих катаклізмів: як і варто було сподіватися, поетичний світ поета, який, як ніхто інший, належав до класичної шкільної риторичної традиції, переважно сконструйований на матеріалі авторів золотого віку та інших давніх класиків. Авсоній — автор переважно малих форм. Більшість його поезій — це різного роду епіграми, часто безпосередньо взоровані на конкретні грецькі чи римські зразки. Серед іншого він написав цикл епітафій на героїв троянської війни, які є зразком одного з типових шкільних жанрів — тексту на задану міфічну тему. Авсоній, чиї твори не визначаються ні особливою глибиною, ні ориґінальністю, все ж залишив і справжні поетичні перлини. Серед них надзвичайно тепла лірична ідилія «Садиба» й один з найцікавіших його творів — цикл «Перебіг дня», в якому автор у дуже живих, яскравих побутових картинах змальовує свої заняття впродовж дня, демонструючи водночас і віртуозність версифікатора (зокрема, звертає на себе увагу метричне багатство циклу), і поетичну вченість (сповнюючи текст відвертими і прихованими ремінісценціями з класичних авторів). Про те, що надворі вже народжується християнська епоха, нагадує нам молитва до триєдиного християнського Бога з цього ж таки циклу, яка показує, що Авсоній, очевидно, вже християнин. Що, зрештою, ніяк не дисонує з тим, що його художній світ все ще переважно традиційно «поганський»: як уже було сказано, на предметному рівні настрої сучасного Авсонієві світу не надто вплинули на його поезію. З більших творів Авсонія заслуженою славою користувалась невелика «каталогічна» поема «Мозелла», у якій поет яскраво і «вчено» описує ріку Мозель (у сучасній Німеччині). Проте, переклад «Мозелли», як і решти творів Авсонієвого корпусу, залишається справою майбутнього. Якщо придворне і доволі високе державне становище Авсонія загалом не надто вплинуло на його поезію — у своїй творчості він лишився ритором і шкільним поетом, — то молодий грек, який з'явився при імператорському дворі в останні дні Авсонієвого життя, став класичним придворним поетом. Йдеться про Клавдія Клавдіана, грека з єгипетської Александрії, «останнього великого римського поета». Клавдіан починав писати рідною мовою. У так званій «Грецькій антології» збереглось декілька його епіграм, до наших днів дійшли й фраґменти його грецької поеми (та її латинського перекладу) «Гігантомахія». Але основний його доробок — пов'язаний з імператорським двором — вже латиномовний. Ми не знаємо, коли Клавдіан народився і коли помер. Але, писана на актуальні політичні теми, його поезія дозволяє доволі точно датувати час його активної творчості — коротке десятиліття між 395 і 404 роками. Після смерті Феодосія (395 p.), імперію було знову розділено — між його юними синами: одинадцятирічний Гонорій став імператором західної римської імперії, а вісімнадцятирічний Аркадій («перший візантійський імператор») — східної. Зрозуміло, що реальної влади вони не мали. При Аркадієві спочатку регентом був впливовий префект Сходу Флавій Руфин, а з кінця 395 p., коли того було вбито, першою особою держави став придворний євнух Евтропій (до своєї загибелі у 399 p.). На заході роль регента виконував полководець Феодосія — напіввандал Стиліхон (до 408 p., коли його було страчено за звинуваченням у змові з варварами). Клавдіан творив у драматичний період історії імперії. Як писали давніші історики, у той час були зруйновані бар’єри, що так довго розділяли «дикі і цивілізовані народи». Варвари починали господарювати у провінціях імперії, а східний і західний двори, здавалось, більше переймалися боротьбою між собою, ніж із зовнішнім ворогом, якого, до того ж, часто використовували один проти одного, від чого тільки зростала могутність варварів — майбутніх володарів Європи. Основний доробок Клавдіана — це панегіристична й інвективна поезія. Він красномовний, патетичний, улесливий і вишукано багатослівний (звідси і його майбутній авторитет у барокових поетів). На відміну від Авсонія, Клавдіан віддає перевагу більшим жанрам. За короткий час своєї літературної активності він написав цілу серію панегіриків: починаючи від хвали на честь консулів 395 р. і продовжуючи уславленням юного імператора Гонорія та дійсного правителя Стиліхона. Паралельно Клавдіан пише інвективи проти головних політичних противників Стиліхона: Руфина і, згодом, Евтропія. Ті самі хвалебні й інвективні мотиви звучать і в його епічній поемі «Про війну з Гільдоном», де описано африканський конфлікт 397 року, в якому перетнулися інтереси обох дворів. На відміну від спокійного «кабінетного» Авсонія, що більше жив у світі давніх книжних образів і реалій, Клавдіан, справно виконуючи роботу придворного поета, активно відгукувався і на політичні події. Однак цікаво, що за всією цією злободенністю і «актуальністю» Клавдіанової «офіційної» поезії справжня, настроєва картина епохи не прочитується. За традиційним для жанру піднесеним, енергійним пафосом не проступає відчуття тієї катастрофи, яка нависла над тогочасним західним світом. Впускаючи до свого художнього світу актуальні реалії, Клавдіан не впускає духу і настрою часу, а вибудовує із цих реалій класичні піднесені конструкції. Зовсім інший Клавдіан постає перед нами у малих жанрах. Тут він показує себе, з одного боку, вихованцем тієї ж шкільної риторичної традиції, що й Авсоній, — в епіграмах на незвичні явища природи, на дивовижні витвори людини (наприклад, перекладений в антології опис «Архімедової кулі»), на окремі людські типажі тощо. У тій же традиції — вміщений в антології яскравий побутовий «портрет» ґалльських мулів, у якому особливо виразно проявляється характеристична для епохи поетика буденності. Серед малих творів є й невеличка елегійна поезія, відома під назвою «Веронський дід» (також подана в антології). У цьому справжньому шедеврі Клавдіан показав себе тонким і глибоким ліриком. У контексті тих катаклізмів, які переживала імперія, ця елегія звучить особливо зворушливо. Столичний, придворний поет, на очах у якого руйнується старий світ, віками виплекана цивілізація, ніби намагається сконструювати хоч якусь оазу сталості, незмінності. І він конструює її в образі «старця, що ніколи не покидав околиць Верони». Його образ виходить водночас і дуже теплим, і глибоко трагічним. Ми відчуваємо, що ідилічність картини базована на обмеженості світозору старця, на тому, що його світ — це лише його дім, і всі довколишні бурі просто не торкаються цього світу. Загалом образ базується на старих класичних ідилічних мотивах, на протиставленнях свого малого простору — і чужого зовнішнього, які так яскраво ще чотири століття перед тим розробив Горацій і елегік Тібулл. Але у Клавдіана є один важливий, принципово новий штрих: його герой — старець. І це дає відчуття тривання у часі, відчуття особливо захищеної недоторканності. Ніби старець цей пережив усі історичні перипетії — від золотого віку імперії і до теперішньої епохи катастрофи, — але довкола нього нічого не змінилось. Клавдіан ніби знаходить у цьому трагічно ідилічному образі бодай якийсь клаптик старої цивілізації, яка має шанс перетривати усі катаклізми. У такому контексті його елегія звучить особливо зворушливо. Щодо більших творів, то Клавдіан написав також одну досить цікаву епічну поему на міфологічну тему «Викрадення Просерпіни». У нашій антології вміщено її зачин, у якому вже вкотре в античній поезії звучить мотив «кінця золотого віку». Клавдіан помер, мабуть, у молодому віці. Після плідного творчого десятиліття він раптом замовкає. Можливо, гине разом зі страченим у 408 р. Стиліхоном (як його фаворит і панегірист), але, найімовірніше, не доживає навіть до цієї страти, бо сліди його в історії губляться вже після 404 р. «Останнім римлянином за своїм світоглядом» називають іншого провінціала — цього разу вихідця з ґалльсько-римської знаті — поета і державного діяча Рутілія Намаціана. Він з’являється на історичній арені через десять років після «зникнення» Клавдіана. На імператорському троні далі сидить Гонорій (до своєї смерті у 423 p.), але ситуація при дворі сильно змінилась. У 408 p., як ми вже згадували, страчено Стиліхона — чи то за змову з варварами, чи просто за вміння з ними домовлятися. А вже 410 року Рим здався ґотському королеві Аларіхові. І хоч столицею Гонорія на той час була вже неприступна Равенна (у північно-східній Італії), а Аларіх довго в Римі не затримувався, сам факт падіння «Вічного міста» був тяжким, гнітючим ударом для сучасників. Загибель старої цивілізації виглядала неминучою. За таких власне обставин ми застаємо Намаціана в Римі, де у 414 р. він був префектом (міським головою з найширшими повноваженнями). Але вже 416 року Намаціан покидає Рим, щоб повернутися на батьківщину, в Ґаллію, де господарюють варвари. Згодом він написав подорожню поему (так званий ітінерарій) «Про своє повернення», де, власне, й описав шлях додому. Поема збереглась, хоч і не повністю. Якщо Клавдіан писав на злобу дня, то Намаціан радше пише про вічне. Можна сказати, що він малює урочистий і гордий образ невмирущого і непереможного Риму на тлі занепаду і руїни. Він нарікає на варварів, гнівно нападає на вже страченого Стиліхона (того самого, якого ще зовсім недавно оспівував Клавдіан), але все це тільки тло. Головний персонаж його поеми — вічний, славний, великий Рим. У нашій антології вміщено найвідомішу частину поеми: прощальну молитву чи то до самого Риму, чи то до його патронеси — богині Роми. Очевидно, до тієї ж неспокійної епохи (поч. V ст.) треба віднести і збірку із 42-х віршованих байок Авіана. Про автора нічого не знаємо, але твори його мали велику популярність у середньовіччі; цьому, звичайно ж, сприяв «педагогічний» характер самого жанру: байки Авіана надовго стали обов’язковою шкільною лектурою. Відомо, що у римську літературу «Езопову байку» ввів Федр (1-а пол. І ст.), проте зразком для Авіана слугував не він, а грецький байкар Бабрій (II ст.), але, мабуть, не безпосередньо, а через одну з пізніших латинських прозових переробок. На відміну від Федра, який орієнтувався на «масового», плебейського читача, Авіан пише для вченої публіки. Його мова претендує на вишуканість, він сповнений ремінісценцій із Верґілія і показує себе адептом високої поетичної традиції, щоправда, як додають дослідники, адептом не надто вмілим. Зокрема, звертають увагу на невідповідність форми елегійного дистиху змістові байки: адже дистих членує текст на певною мірою закінчені сегменти — у той час, як байка за своєю природою — жанр лінійний, з тяглим сюжетом, — тому плинність розповіді такою строфою рветься. Не дуже відповідає «низькому» байковому змісту й високий стиль Авіанової мови. Зрештою, цим, зокрема, Авіан нам і цікавий: тут певною мірою проявляються загальні поетичні тенденції епохи. Окрім того, варто зауважити, що для IX–XVI ст. Авіан взагалі був єдиним відомим античним автором віршової байки. Тому в його особі ми бачимо ще й яскравий приклад того, як саме пізня античність часто була для середньовічної Європи безпосереднім ретранслятором класичної традиції. Упродовж V ст. західна Римська імперія невпинно наближається до неминучого кінця. У країні далі господарюють варвари, воєначальники ведуть між собою жорстоку боротьбу за можливість поставити свого імператора, хоч його влада вже давно тільки номінальна. У 455 р. Рим переживає нову страшну навалу варварів — цього разу його спустошують вандали (у добу Просвітництва недобра пам’ять про цей «акт вандалізму» твердо закарбується у лексиці всіх європейських мов), і, нарешті, настає 476 рік, коли імператорів у західній частині імперії, як уже згадувалося, взагалі перестають проголошувати. Єдиним формальним спадкоємцем великої імперії залишається Константинополь, а захід фактично розпадається на незалежні утворення під контролем варварів — нових господарів Європи. Для істориків 476 р. — дата кінця античності і початку середньовіччя. Але в культурі, як відомо, «середньовіччя» почалося задовго до цієї дати — так само, як і «античність» її надовго перетривала. Вже після цієї межової дати народжується наступний герой нашої антології — один з найяскравіших мислителів Риму, Северин Боецій (бл. 480 — 524/526), чий трактат «Розрада від Філософії» у середні віки був однією з найпопулярніших книг — поряд з Біблією і Верґілієм. Життя Боеція припадає на досить сприятливий для культури період (згодом його навіть назвуть «остґотським відродженням»). З 490-х pp. Італія опиняється під владою остґотського короля Теодоріха (помер 526), який, хоч формально і визнавав владу східного імператора, все ж правив Італією фактично як незалежним королівством. Теодоріхові вдається на якийсь час відновити зруйноване господарство, привести до порядку міста, він підтримує розвиток наук. При тому, Теодоріх практично повністю зберігає всю місцеву бюрократичну систему: у Римі далі засідає сенат, обирають консулів, діють старі римські закони. В Італії ніби паралельно співіснують дві культури — місцева італійська і новоприбула ґотська. Боецій походив з давнього римського сенаторського роду. Вже у молодому віці він здобуває славу універсального вченого. Серед іншого, Боецій перекладає латиною спадщину Платона, Арістотеля, Архімеда, Евкліда, Птолемея (згодом Західна Європа середніх віків буде знайомитись з грецькою філософією саме за перекладами й іншими працями Боеція — знову автор нашої доби стає «ретранслятором» античності для середньовіччя). Вдається Боецію зробити і блискучу політичну кар’єру. Ми не знаємо деталей його біографії, але відомо, що вже в юності він стає сенатором, у 510 р. застаємо його консулом, а у 522 р. він отримує найвищу посаду в Теодоріховому королівстві — «магістра служб», фактично, «першого міністра». Але довго займати цю посаду йому не судилось. Вже наступного року Боецій стає жертвою дрібних інтриг на тлі великої політики. Його звинувачують у таємних зв’язках зі східним двором (Теодоріх на той час перебував у конфлікті з Константинополем) і «за державну зраду» ув’язнюють, а згодом і страчують. Саме під час ув’язнення Боецій написав свою найзнаменитішу працю «Розрада від Філософії», у якій проявив себе не лише блискучим «життєвим» філософом у сенеківському дусі, але й тонким філософським ліриком: трактат побудовано на чергуванні прозових і поетичних частин. Звертає на себе увагу незвичне для епохи метричне багатство цих поезій. Добірку їх пропонуємо в антології. Знався з Боецієм «останній римський елегік» Максиміан. Принаймні, про це він сам пише в одній зі своїх елегій. Про нього відомо дуже мало. Вся інформація (і та — малодостовірна) — з його власних текстів: звідси дізнаємося, що він етруського походження, мешкав у Римі, а у старшому віці їздив з посольством до Константинополя. Збереглись його елегії, знову ж таки, завдяки школі — незважаючи на часом доволі відверті еротичні місця, Максиміан був серед шкільних авторів. Очевидно, цей статус йому забезпечили хороший класичний стиль і легкість вірша. Максиміан писав у традиціях римської елегії епохи Авґуста, але його ліричний герой — не традиційний юний коханець: подібно до того, як Клавдіан створив «старечий» варіант сільської ідилії, так і Максиміан ліричного героя своєї елегії вивів у вже похилому віці — з відповідними настроями і новими мотивами. В антології перекладено другу з шести відомих нам Максиміанових елегій. Якщо три автори срібного віку є свого роду прологом до нашої антології, то її найпізніший поет Алкуїн (бл. 735—804) — ніби епілог. Життя цього ключового діяча «Каролінзького відродження» виходить далеко за межі античності. Дві з половиною сотні років відділяють його від Боеція. За століття, що минули, до влади в Європі прийшли інші господарі, інші держави, колишні «варвари» ставали «культурними» народами. Надворі — «середньовіччя». Але стара антична цивілізація, властиво, нікуди не зникла. Європейська література залишається латинською, антична вченість панує у школах; франкський король Карл Великий відкриває їх по всій своїй державі. При монастирях старанно зберігають і переписують те, що залишилось з античного спадку — щоб на цьому вчитися і передати наступникам[11]. А самого Карла Папа римський проголошує «імператором римлян». Золотий вік античності відлунює у середньовічній цивілізації так само, як відлунював у «пізній античності». Цивілізація не загинула. Колись Горацій писав, що римляни підкорили греків військовою силою, але самих їх скорила грецька культура. Через сотні років по тому історія повторилась, і тепер скорений Рим підкорював своїх завойовників — «диких» варварів. З Алкуїна тут вміщено лише один текст — «Суперечка весни з зимою». Свого часу він опинився у середньовічних рукописах серед загалом пізньолатинської поезії. Тому філологи XIX ст. вважали його текстом невідомого пізньолатинського автора. Це й нам дало формальний привід вмістити його до нашої антології. Тим більше, що за духом своїм він дуже пасує до поезії пізньої античності. Це одна з перлин латинської поезії, писана у традиціях старих буколічних змагань і пізніших шкільних контроверсій. У той час, коли в Італії короля Теодоріха тривало «остґотське відродження» і творив Боецій, у колишній римській провінції Африка[12] панували вандали. Ще століття перед тим (на поч. V ст.) вони спустошували Ґаллію, чим, зокрема, змусили повернутися на батьківщину вже знайомого нам Рутілія Намаціана. Згодом вандали вторглися в Іспанію, а звідти перебралися у Північну Африку, і вже у 439 р. створили вандальське королівство зі столицею у давньому Карфагені, яке стало їм базою і для періодичних набігів на Італію, у ході яких, зокрема, і відбулося сумнозвісне взяття Риму в 455 році. Але, попри свою грізну для нас сьогодні назву, вандали, серед інших варварів, особливою «дикістю» не відзначалися. Як в остґотських Римі чи Равенні, так і у вандальському Карфагені паралельно співіснували дві культури. Попри вандальське панування, бюрократична система колишньої римської провінції залишалася римською, «римляни» далі займали адміністративні посади. А найголовніше — римською була школа, у якій отримували класичну латиномовну освіту майбутні чиновники варварського королівства. При школах продовжувала своє життя і латинська література. Саме початком VI ст. датують укладення у вандальській Африці збірки латинської поезії переважно шкільного походження, відомої нам за пізнішими копіями. Поезія цієї збірки лягла в основу видання німецького філолога А. Різе (перше видання 1869—70 pp.; друге — 1894—1906 pp.) під назвою «Латинська антологія». Різе не був першим видавцем пізньолатинської поезії, але саме його видання (зокрема, його нумерація поезій, які він розташував не за тематичним принципом, як попередники, а відповідно до рукопису-джерела) стало канонічним. Назву «Латинська антологія» відтоді почали вживати на позначення саме цієї антології, до якої, окрім згаданої африканської збірки початку VI ст., увійшла також поезія з деяких інших джерел. Так, зокрема, серед переважно пізньолатинської поезії опинилась і вже згадана «Суперечка весни з зимою» середньовічного поета Алкуїна. «Латинська антологія» є цінною колекцією пізньолатинської поезії, адже з тієї епохи, окрім творів декількох значніших поетів, до нас дійшло не так уже й багато віршових текстів. Проте, її не треба сприймати як добірку найкращих поезій свого часу. Це, насамперед, шкільна антологія. У ній зібрано те, що виникло у результаті шкільних вправ або те, що могло би бути використане у практиці граматичної чи риторичної школи. У пізню добу школа була тим інститутом, який протягом віків, на тлі усіх цивілізаційних катаклізмів, непомітно зберігав традицію, виховуючи щоразу нові покоління тих, хто її «переймав» і добросовісно «передавав далі» — до кращих часів, — не дбаючи про те, щоб залишити своє ім'я в історії. Поезія, що творилася у цьому середовищі, часто бездоганна стилістично і «відповідає всім вимогам» класичної поетики, але, треба визнати, набагато рідше дивує чимось новим, живим, несподівано ориґінальним подихом. Школа культивувала традицію і норму. А інших середовищ, у яких би культивувалась ориґінальна література, у пізню добу переважно бракувало. І навіть якщо були автори, що творили ориґінальне (а за тими окремими перлинами, що дійшли до наших днів, ми бачимо, що таки були), то бракувало широкого культурного середовища, де те ориґінальне цінилося б; недарма ж Боецій нарікав: «нема для кого писати»). І якщо сама творчість без такого середовища ще можлива, то у неї мало шансів, щоб її оцінили, зберегли і передали наступним поколінням. Ті, які зберігали, мабуть, віддавали перевагу тому, що «відповідало всім вимогам», ніж чомусь новому і незвичному. Тому саме школі великою мірою завдячуємо тим, що «золота» традиція перетривала всі «темні» часи і таки дочекалася «світліших», але й на школі, мабуть, лежить відповідальність за те, що з пізньолатинської поезії до нас дійшло мало справді ориґінальних речей. Поезія, що не мала політичного значення і шкільного застосування, просто не збереглась до наших днів. Певною мірою це стосується усієї пізньої поезії, але найпоказовішою у плані того, що зберігала чи продукувала школа, є саме «Латинська антологія». Проте серед загалом одноманітних епіграм у «Латинській антології» трапляються і справжні поетичні шедеври — такі, як «Прихід весни» Пентадія, «Потічок» Тіберіана, «Про народження троянд» чи знамените «Нічне свято Венери» невідомого автора. Переважно у такій поезії бачимо яскраву, живу і настроєву картину природи, з акцентом на деталі, на чуттєвості образів. У нашій книзі поезія з «Латинської антології» займає досить велику частину і виділена в окремий розділ. Більшість її творів або анонімні, або, якщо рукопис і зберіг ім’я автора, то переважно нічого, крім імені, ми про нього не знаємо. По-різному датують і конкретні поезії: деякі були написані у період вандальського панування у Карфагені, а котрісь, очевидно, і раніше. Епіграми, приписані Сенеці і Петронію, як уже було зазначено, винесені у «пролог» книги — як поезія «срібного віку», — хоч походять вони саме з «Латинської антології», і, окрім деяких автентичних, належать до пізньолатинської доби. Серед поезії «Латинської антології» є окремі вірші (зі слідами групування за тематичним принципом), а є і цілі збірки чи цикли. Такі речі ми знов-таки винесли окремо. Серед них цикл «зміїних віршів» і досить цікава та характерна для епохи (з її акцентом на поетиці буденної речі і деталі) книга «Загадок Симфосія», автор якої у своєму вступі «скромно» вибачається перед читачем за простоту своїх творів. Насправді ж бачимо, що його загадки доволі часто — витончені образи речей. Тут і дотеп, і гумор, і сатира, і навіть легкий смуток. Сюди ж долучено також два анонімні зразки моралізаторського жанру, які не походять з «Латинської антології», але цілком відповідають її «шкільному» духу. Це так звані «Дистихи Катона» (очевидно, III ст.) і «Вислови семи мудреців», які давніше приписувались Авсонієві. Усі тексти, про які йшлося досі, відомі нам за середньовічними рукописними копіями, зробленими зі згодом втрачених давніших ориґіналів. Але, окрім рукописних джерел, маємо ще одне специфічне джерело латинської поезії — давні написи. Його специфіка полягає, окрім іншого, і в тому, що це джерело текстів, як правило, синхронне з їх написанням: у той час, коли мало які античні папіруси дійшли до наших днів (найдавніший папірус з латинським поетичним текстом — фраґментом елегії Ґалла — датують І ст. до н. е.), камінь, що був безпосереднім свідком епохи, зберігся краще. Отже, закінчується наша антологія розділом «Епіграфічна поезія», у якому зроблено добірку деяких поезій, збережених на давніх могильних плитах чи на руїнах античних споруд. Зокрема, багато таких написів «законсервувало» для нас виверження Везувію, що 79 р. зруйнувало три античні міста — Помпеї, Геркуланум і Стабії. Поезія цього розділу — не лише пізньоантична. Щось є з класичної епохи, щось із пізньої. Але, незалежно від часу створення, вона має щось спільне з іншими текстами нашої книги, особливо з «Латинською антологією». Все це — свого роду літературна периферія і відлуння класичного Риму. Якщо у «Латинській антології» — відгомін через віки й у специфічному шкільному середовищі, то епіграфіка показує, як літературна культура відлунювала у «ширших масах». У настінних графіті бачимо, яку епіграмку міг адресувати своїй коханій римський ловелас, а на могильних плитах — які епітафії складали професійні версифікатори на замовлення найрізноманітніших людей в різних частинах імперії. Звичайно, не треба мати ілюзій щодо ориґінальності цих творів. Ловеласи переробляли або й дослівно цитували улюблених поетів, а автори епітафій послуговувалися своїм професійним набором давно вироблених формул, відомих часто ще від греків, і здебільшого просто адаптували їх до потрібного випадку. Так ці формули, мандруючи з могили на могилу, дійшли і до нової Європи: впізнаємо їх навіть у латинських епітафіях львівських храмів. Але від цього ця поезія не втрачає для нас свого шарму. Чимало є тут речей, які вражають нас своєю глибиною, силою і бездоганною формою вислову. Коли читаємо такий твір, питання ориґінальності відступає на другий план. Тим більше — коли сам ориґінал чи зразок нам невідомий. Тут напрошується паралель зі знаменитими «помпейськими фресками», використаними в оформленні нашої антології. Так само розуміємо, що мало серед тих фресок речей ориґінальних, що більшість з них — це роботи хороших майстрів, які на прохання своїх багатих замовників вміло (або й не дуже) комбінували і копіювали відомі шедеври знаменитих античних художників. Тих шедеврів час нам не зберіг. Тому ми насолоджуємося цими неповторними для нас творіннями провінційних художників-ремісників: адже саме вони відкривають нам несподівано живу і повноколірну античність.  

* * *

Пропонована антологія не претендує на повноту. Не всі імена (навіть з найвідоміших) тут представлені, не всі поети, що тут є, показані достатньо репрезентативно. Повнота і репрезентативність — справа майбутніх видань. Наразі ж добіркою перекладів важливо було накреслити загальну панораму і передати «дух» останніх століть поетичного Риму. Перекладач добирав насамперед те, що вважав найкращим і, водночас, найближчим та найзрозумілішим сучасному читачеві. А майбутнім інтерпретаторам, хотілось би сподіватися, ця антологія стане своєрідним орієнтиром для заповнення прогалин, і колись ми ще побачимо окремі томи Авсонія, Клавдіана, Немесіана, «малих» і безіменних поетів чи повні переклади інших пізніх авторів українською мовою.  



Маркіян Домбровський
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка