Вчотирьох



Сторінка1/31
Дата конвертації05.05.2016
Розмір4.57 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   31

Остап Вишня

ТВОРИ В ЧОТИРЬОХ ТОМАХ

Усмішки, фейлетони, гуморески

1944—1950

КИЇВ 1989

ТВОРИ

ВЧОТИРЬОХ



ТОМАХ

Видавництво художньої літератури «Дніпро»

ББК 84Ук7—4 В55

Нищівна сила слова найпопулярнішого в післявоєнний час гумориста і сатирика спрямована проти фашизму, українсько­го націоналізму, фальшивої буржуазної демократії. Поряд з цими гострополітичними творами — тут і високопоетичні усмішки про людей, що прикрашають нашу землю, славлять трудовими здобутками Батьківщину.

Сокрушительная сила слова самого популярного в послевоенный период юмориста и сатирика направлена против фашизма, украинского национализма, фальшивой буржуазной демократии. Наряду с займи острополитическими произведениями — здесь и высокопозтические усмешки о людях, украшающих нашу землю, славящих трудовьши свершениями Родину.

І. О. Дзеверін (голова), А. А. Дімаров, І. В. Зуб, Ю. І. Цеков, О. Ф. Чорногуз

Підготував тексти, упорядкував і склав примітки Ю. І. Цеков

Відповідальний редактор /. О. Дзеверін

Редакційна колегія:

в

4702640201—233 М205(04)—89 передплатне



ISBN 5308003289 (т. 3) ISBN 5308002584

© Упорядкування, примітки, художнє оформлення. Видавництво «Дніпро», 1989.

Усмішки, фейлетони, гуморески

1944-1950


ЗЕНІТКА

Сидить дід Свирид на колодках. Сидить, стружить верболозину.

— Як діла, дідусю? Драстуйте!

— Драстуйте! Діла? Діла — нічого! Діла, як казали оті песиголовці,— гут!1

— І понімецькому, дідусю, навчились?

— Атож. У соприкосновенії з ворогом був,— от і на­вчився.

— І довго, дідусю, соприкасалися?

— Так не так, щоб дуже й довго, а проте троє й од мене «у соприкосновеніє з землею» пішли. Загребли трьох отам на вигоні... І могилу вони були насипали й хреста поставили; так як наші оце повернулись, я й хреста порубав і могилу по вітру розвіяв... Щоб і сліду од погані не було.

— ...Розказати, кажете? Ну, слухайте. ...Наближалися фашисти; знелюдніло наше село. Кілька

старих бабів тільки й лишилося. Опинився й я по той бік річки, в лісі, у партизанах... Обіда хлопцям варив, коні пас. Та й закортіло мені подивитися, хто ж у моїй хаті за хазяїна тепер править, бо одинцем я жив, один як палець. От одного разу підійшов я до річки, як уже добре смерклось, витяг з очерету човна, сів, поплив та й висадився десантом у себе ж таки в березі. Висадився десантом, а потім пере­біжками, перебіжками поміж соняшниками, та за хлівом у лопухах і замаскувався. Замаскувався і сидю. А в хаті, бачу, світло горить, гомонять, чую, дехто співати зривається.

Я сидю, чекаю: хай, думаю собі, як поснуть, тоді вже я прийму рішеніє. Довгенько довелось чекати. Коли ось двері

1 Gut — добре (чім.).

на ґанок — рип! — виходять троє: двоє, чую, фашисти, а третій Панько Нужник,— за старосту вони його призначили. Батько кого крамничку в нас держав, а воно, сопливе, виплакало, щоб його в колгосп прийняли. А тепер, бач, стаароста! Вийшли й прямують до хліва. А в хліві б мене на горищі трохи сіна було... Так ото Панько їх туди ночувати веде, бо в хаті душно. Полізли вони на горище, полягали. Чую,— хропуть. Я з лопухів потихесеньку, навшпиньки, у хліз. У руках у мене вилатрійчата, залізні. Я розмахуюсь та крізь лісу вилами — раз, два, три! Як заверещать вони там, як закричать:

— Вас іст дас? 1 А Нужник:

— О, рятуйте! Хтось із землі з зенітки б'є!

Ага, думаю, сукині ви сини, уже мої вила вам за зенітку здаються, почекайте, ще не те буде. Та з тим знову пере­біжками у берег, на човна й на той бік. За три дні поздихали вони всі троє: так переказували потім із села. Я їм вилами животи попротикав. Отаке моє з ворогом соприкосновеніє.

— Скільки ж вам, діду, літ?

— Та хто зна! Чи сімдесят дев'ять, чи вісімдесят дев'ять? Хіба їх полічиш? Знаю, що дев'ять, а яких саме, уже й не скажу.

— І ото ви не побоялись,— один на трьох?

— Побоявся? Та, чоловіче божий, війна — це ж моє рідне дєло. Я ж увесь свій вік воювався з... бабою. Лукерки моєї не знали? Хіба ж такі страженія були, як з отими поганцями на горищі! Та я їх, як щурят, подавив! А покійниця моя — хай царствує! — та вона б сама на дивізію з рогачем пішла! На що ми з кумом — царство йому теж небесне! — було вдвох... та куди там!

Сидю, було, я під повіткою, зубці до грабель тешу, а вона вийде на ґанок та як стрельне: «Свириде!»

Вірите, сокира в мене в руках сама собі тільки — стриб! стриб! стриб! Як на теперішню техніку, так чиста тобі «катю­ша». З нею я так напрактикувався, що ніяка війна мені ані під шапку. Наступати на Лукерку, щоправда, я не на­ступав, більше одбивав атаки, а воюватися доводилось мало не щодня.

Одного разу, в неділю, ми з кумом, ще й на достойне не дзвонили, не видержали: хильнули. І добренькотаки хиль­нули. Коли ось Лукерка з церкви!

1 Was 1st das? — Що таке? (Нім.).

— Держись,— кажу,— куме, битва буде! Якщо поодинці, будемо биті. Давай згуртуємось у військове соєдінєніє, бо інакше розгром. Перемеле живу силу й техніку! Утворили ми соєдінєніс. Тількино вона на ґанок, я зразу вроді як на «ура»:

— Що це ти по церквах до полудня товчешся?! Піп медом частує, чи що?

А кум з правого флангу заходить. Але тут у нас обшибка організаційна вийшла: рогачів ми не поховали. Ех! — вона за рогача й в контратаку! Прорвала фронт. Ми з кумом на зарані підготовані позиції — в погрібник. Опорний, вроді, пункт.

Уже й пироги похололи, а вона все в погрібнику в окруженії держить. Сидю я за діжкою з сирівцем, куняю. Кум і каже:

— Як знаєш,— каже,— Свириде, а я до своїх пробивати­ся буду. У моєї Христі теж сьогодні пироги.

— Дивись,— кажу,— куме, тобі видніше. А краще не ри­зикувати завидна, хай як смеркне.

— Що ти, Свириде, як смеркне? Та які ж смерком пи­роги?

Перехрестився кум і рвонув в нському направленії. І таки пробився в розположеніє своєї Христі. Щоправда, рогачем його таки контузило, але з ніг не збило!

А я аж до вечора в окруженії за діжкою з сирівцем про­сидів. Тільки ввечері уласкавилась трохи Лукерка; під­ходить, одчиняє погрібника:

— Сидиш? — каже.

— Сидю! — кажу.

— Іди ж хоч галушок попоїж, а то охлянеш!

— Кинь,— кажу,— рогача, тоді вийду! Бойова була покійниця!

Було з нею й стратегії, й тактики. Де ми з кумом тільки не маскувались: і в картоплинні, ї в коноплях. Та обнаружить, було, враз! Обнаружить — і витіснить! Та тіснить, було, аж до водяного рубежа, до річки. А ми з кумом плавати не вміли, стоїмо у водяному рубежі на дистанцію, щоб ро­гачем не дістало. Стоїмо, мокнемо.

А вона:

— Мокнете?! Мокніть, іродові душі, я з вас конопель натіпаю.



Та після такої практики мені з отими гнидяними хрицями й робити не було чого. Шкода — кума нема: ми б з ним у соєдінєнії не те б показали.

Кум і льотчик кріпкий був. Ас!

Трусимо ми якось кислиці з кумом. Повилазили на дерево й трусимо. А кислиця висока була, розложиста. Фашисти, кляті, зрубали її. Лукерка в пелену кислиці збирає. Трусили, трусили,— ке, думаємо, закуримо. Люльки в зуби, кум огню креше...

Коли це знову як бахне:

— Знову за люльки!

Так ми з кумом як стій з кислиці у піке. Кум таки при­землився, хоч і скапотував, а я з піке — в штопор, із штопора не вийшов, протаранив Лукерці спідницю й урізавсь у землю! За півгодини тільки очунявся, кліпнув очима, див­люсь: ліворуч стоїть кум, аварію зачухує, праворуч Лукерка з цеберкою води. Ворухнувсь — рулі повороту ні в руках, ні в ногах не дєйствують, кабіна й увесь фюзеляж мокрімокрісінькі...

— Живий, слава богу! — кум каже. А Лукерка:

— Був би,— каже,— він живий, якби не моя кубова спід­ниця! Хай скаже спасибі спідниці, що затримала,— угруз би був у землю по самісінький руль глибини! Ех, льотчики,— каже,— молодчики!

А ви кажете, чи не злякався я трьох гітлерівців? Після такої практики?! Таке й вигадаєте!

— А що тепер поробляєте, дідусю?

— Прийшли наші — я демобілізувався. Дуже швидко німці тікають, не наздожену. Хай уже молодші гонять. А я оце дітлахам у дитячий садок пищики роблю. Такі ж утішненькі дітоньки! Та колгоспну череду з евакуації ви­глядаю. Треба випасати, треба відбудовувати після німецької погані. Ех, кума б оце мені, ми б оце вдвох... Хочете, може, «зенітку» мою побачити? Ось вона!

І погладив ніжно дід Свирид свої вилатрійчата...

ПРЯМА НАВОДКА

Анікогонікогісінько не було в бабусі, крім Івасика.

І в Івасика не було ні батька, ні матері, а була в Івасика сама тільки бабуся.

Викохала бабуся Івасика, випестила. І сорочечка завсігди в Івасика чистенька, випрана біленько і червоною заполоччю

у хрестики вигаптувана. І волоссячко в Івасика вичесане, і ніжки в ііього щовечора тепленькою водицею вимиті.

І як засне, було, Івасик увечері, становиться навколішки бабуся перед царицею небесною:

— Царице небесная, оборони мого Івасика і від недуги тяжкої, і від ока лихого. Одинбо він у мене, однісінький. Спаси його й помилуй! І присноблаженная і пренепорочная! Амінь!

Ріс Івасик. Виріс Івасик.

Уже й десятирічку Івасик закінчує, і в драмгуртку в клубі колгоспному, а найбільше до вподоби Івасикові військовий гурток, і найретельніше вивчає Івасик гарматну справу, артилерію.

А ввечері, було, сидить біля столу Івасик та вголос і ви­читує про гармати різні: і про важкі, і про польові, і про зенітні.

А бабуся біля Івасика сидить, на Івасика дивиться, слухає.

— Ой, бабусю,— Івасик усміхається,— слухайте й ви­вчайте. Щоб знали ви в мене про артилерію все, бо буду я, бабусю, артилеристом, і стидно мені буде, що моя бабуся та в гарматній справі необізнана. Щоб як спитає хто вас про пушку, щоб ви йому все «як з пушки»!

Де вже мені, Івасику, де вже мені, голубчику!? Читайчитай, любенький. А мені й те серце радує, що біля тебе я, ІЕасику!

— Ось слухайте, бабусю! Пряма наводка — це коли приціл на об'єкті. Суне ворог, а ви орудіє прямісінько на його... Бах! — і ваших нєт!

— Кого, Івасику, «ваших»?

— Ваших? Ворога нема! Бах — і ворог у клоччя! Пойня­ли, бабусю? Прокажіть!

— Та бог з тобою, Івасику! Хіба мені воюватися!?

— Прокажітьпрокажіть!!

— Пряма наводка — це коли — бах! — і ваших нєт! У клоччя!

Пригорне Івасик бабусю до себе, притисне:

— Ах, ви ж наводчик мій! — заливається.

* * *


Загриміла Велика війна Вітчизняна. Як ішов Івасик у Червону Армію, обнімав бабусю, до грудей пригортав, цілував...

— Не жалій, Івасику, ворога, а жалій себе! Не бережи, Івасику, ворога, а бережи себе!

— Е, бабусю, хіба ж артилеристи плачуть?

— Не буду, Івасику, не буду!

— Артилеристи: бах! — і ваших нєт! Пам'ятаєте?

* * *


Залізним чоботом поганим топче фашист землю України Радянської.

Уже й у бабусиному дворі по курнику та по хлівах гітле­рівець нишпорить.

Нема вже в бабусі пари її овечок, нема підсвинка, нема й п'ятірки курочок,— самий тільки півничок і залишився: заховала його бабуся під припічком, соломою заклала.

Побіліла бабуся, налилися тугою очі...

* * *

Сумні, тужні, чорні два роки фашистського панування. Придавили вони бабусю, приголомшили, аж поменшала вона, зігнулась.



Два роки чорного туману. І раптом світлий промінь:

— Наші наближаються! Німців б'ють! Німці тікають! Погарячішали у бабусі очі, посвітлішало обличчя, розпрям­лятися пот:ав згорблений бабусин стан.

Ближче, ближче наші...

Заметушилося фашистське гайворіння у бабусиному селі. Бігають, людей у німецьку неволю хапають. Тортури... Розстріли...

Аж ось наші вже в сусідньому селі.

Тікають німці з бабусиного села.

Востаннє по хатах гасають, грабують, б'ють, палять...

Ускочив і до бабусі в хату єфрейтор. Хижими очима по хаті бігає. Шугає під піл, на піч, під піч.

Шугнув рушницею під припічок — вилетів з криком зпід припічка бабусин півник.

— Ааа! Донерветер!! Згріб півника, давить.

Терла бабуся сіль у макітрі. Зайнялося в бабусі під серцем, запекло. Аж затремтіла вся. Промайнуло на думці:

«Пряма наводка — це коли приціл прямісінько на ворога. Бах! — ваших нєт!»

Махонула макогоном і фашиста просто в лоб — бах! Він тільки:

— Васвасвасвас!

Та й посунувся під лаву. Двічі позіхнув і замовк. Увійшли в село наші.

Оглядав у бабусиній хаті мертвого фашиста лікар. Подивився і каже:

— Смерть од пролома голови тупим оружієм! А бабуся:

— І лікар, а не вгадали. Не від пролома голови, а від макогона, прямою наводкою. А орудія справді не дуже гостра, тупа орудія — макогон!

ГЕОГРАФІЯ

(Коротенький підручник для німців, що сильно дуже цікавилися нашою територією, та не встигли її вивчити, а за одним рипом і для тих, кому ще, такимо робом, закортить, може, нашою територією зацікавитися).

Передмова

Складений нами підручник з географії дуже коротісінький, схематичний. За причину такого викладу для нас пра. вило те, що нікому й ніколи не вдасться на довший час на нашій території затриматися,— а навіщо ж довга географія для недовгого перебування? Тому, значить, коротісінька.

І. Просторінь

Просторінь нашої території неоднакова. Якщо брати її з заходу на схід од Сяну, приміром, до річки Волги, то вона дуже довга. Щоб її пройти, треба років зо два, а як брати навпаки — від ріки Волги до ріки Сяну,— вона значно коротша — її пробігають місяців за п'ятьшість.

II. Поверхня

Поверхня скрізь — «пересеченная». Хоч би куди пішов, хоч би де став — скрізь січуть. І добре січуть! На капусту.

III. Гори

Гори — походження здебільше вибухового. Гірничі по­клади, як про те свідчать найновітніші геологічні дослі­дження, складаються в основному з арійської породи.

Понімецькому — труппенберг, а понашому — падлогори.

IV. Грунт

Грунт — дуже інтересний. Як нігде в світі. Перегній із тихтаки ж порід, що й гори: арійської, італійськоапеннінської... У грунті дуже багацько залізних хрестів і мета­левих ґудзиків.

V. Ріки


Найславнозвісніші: Волга, Дон, Дніпро, Дністер, Прут, Західний Буг, Південний Буг, Збруч, Серет, Сян, Нєман, Вісла. Відзначаються тим, що на всіх цих річках, як із заходу на схід, так шпарко, що доводиться стовбура в одежі в них кидатись. Дехто дістається протилежного, але небагато.

VI. Моря


Найцікавіше Чорне море. Славнозвісне тим, що що більше приймає в себе кораблів, транспортів, катерів, самохідних барж із свастикою та з арійською расою,— то робиться все привітнішим, веселішим і голубішає. Хороше море. Веселе.

VII. Людність Люди такі: ті, що жили тут здавнадавен, вони:

Якщо не жнуть, так німця б'ють. А все ж не гуляють.

А ті, що прийшли з заходу,— ті гниють. Дідько з ними — хай гниють.

VIII. Ліси

Про ліси, мабуть, не варт говорити, бо все 'дно ті, для яких цього підручника пишеться, в ліс і носа не поткнуть: Сидір Артемович Ковпак так нажахав, що не тільки лісу,— куща жахаються.

IX. Залізниці

Як їхати із заходу на схід, усі поїзди приходять до однієї станції. Назва її «Укіс». Станція з величезними оперативними можливостями: може приймати і приймала за добу безліч ешелонів і з людьми, і з різноманітним ван­тажем.

X. Міста

Сталінград. Ленінград. Ростов н/Д. Мелітополь. Орел. Курськ. Білгород, Харків. Київ. Кривий Ріг. КорсуньШевченківський. Севастополь. Тернопіль. Мінськ. Львів і багато інших. Це такі міста, що років через п'ятсот, а то й через тисячі, коли хтось про них нагадає представникові арійської раси, червоні кульки його чистопородної крові бліднішатимуть і одгвинчуватиметься гайка. Це ті міста, котрі «вже».

А є ще й такі міста, як Берлін, Мюнхен, Данціг і інші, которі ще не «вже», але которі скоро будуть «вже»... Тоді про них і поговоримо.

«ЗЕМЕЛЬНА РЕНТА»

1942 року в Києві, як ми знаємо, урядували рейхскомісар, гауляйтер Еріх Кох.

Так оцей самий гауляйтер запросили пана міністра східних земель Розенберга одвідати свої володіння.

Пан рейхсміністр урочисто прибули й об'їхали з паном гауляйтером загарбані землі...

Об'їхали й повернулися до Києва.

На цей час вони викликали до Києва на нараду всіх гене­рал і гебітскомісарів.

Порадившись, пан міністр з паном гауляйтером і з усіма генерал і гебітскомісарами влаштували урочисту прогу­лянку на Аскольдову могилу.

— Панове! Ви подивіться на цю чудесну панораму! Усі ці неосяжні простори землі родючої тепер наші, німецькі... Від Дніпра аж до Чорного моря всі ці лани безмежні ми за­селимо німцями. Ми поділимо ці землі на ділянки і роздамо німецьким фермерам. Українці будуть як робоча сила. А че­рез 25 літ тут буде справжня Німеччина!

І що ви там не кажіть, а державний розум — то таки державний розум. Він — передбачає.

Не помилився міністр східних земель — пан Розенберг. В чому йому можна закинути — так це тільки в скром­ності.

Що ж вийшло?

Не тільки на безмежних українських ланах, а й на Кубані, на Донщині, на Північному Кавказі, в Криму, в Бессарабії і аж до самісіньких Карпат маємо силусиленну земель­них ділянок з німецькими фермерами, якщо не на них, то в них.

Одержали ці ділянки німецькі фермери у довічне воло­діння.

Лежать німецькі фермери у радянських неосяжних зем­лях, лежать — «хазяйнують».

І роботи ніби небагато: лежи собі потихеньку, догнивай. І користь з того неабияка фашистським фюрерам, бо, як публікує швейцарська газета «Базлер арбейтерцейтунг», фюрери ці мають в іноземних банках кругленькі капітали готівкою і в цінних паперах.

Геббельс має — 4.635 тисяч доларів

Герінг »—» — 3.575 »—»

Ріббентроп »—» — 3.165 »—»

Гесс »—» — 2.045 »—»

Гіммлер »—» — 2.000 »—»

«Діточкам на молочко»...

«Фермери» лежать, земля собі крутиться, грошики набігають...

Поки фюрери на шибеницях гойдатимуться — дивись, ще по мільйончику набіжить...

«БЛІЦКРІГ»

Сиділи ми якось із дідом Свиридом на колодках, роз­мовляли.

З заходу насувалася чорносиня хмара, пахло дощем, вдалині гриміло, і розтинали небо блискавки.

— Дивіться,— кажу,— діду Свириде: на небі блисьблись виходить, а в Гітлера не вийшло. А скільки того лементу було: «бліцкріг», «бліцкріг!» А на ділі вийшло «пшиккріг!» Чому воно так, діду Свириде!?

— Як не вийшло?! Вийшло, та ще й як вийшло. У Гітлера ще краще вийшло, як у цигана.

— У якого цигана?

— У Михея!

— У якого Михея?

— Михея не знали?

— Ні!


— Тю! Що ж ви тоді знали!? Було це давненько, ще й на першу германську війну не зав'язувалось. Молодим я тоді ще був — було мені не більше, як років, може, шістдесят п'ять. Стеріг я того року бакшу. У нашому селі тоді циган жив, Михей,— усім циганам циган. Летить, було, на коні, так не тямиш, чи кінь його мчить, чи він коня ногами несе. Частенько навідувався до мене на бакшу. Ходить, було, при­дивляється.

— Кавуни,— каже,— в тебе, Свириде, добрі.

— Кавуни,— кажу,— непогані. Вистигли кавуни.

От одної ночі так, як оце тепер, дуже нахмарило. Поча­лася буря. Грім, дощ, блискавки... Я в курені заховався, а сам з бакші очей не спускаю. Як блисне блискавка,— на бакші все видно. Блиснуло — я й помітив, що хтось із ярка в кавуни поліз. Я за вила та понад ярком і собі туди. Блисне блискавка,— я пригнусь, стемніє,— підбігаю. Підбіг, присів у полину на межі. Блиснуло — бачу, хтось у чувал кавуни збирає. Я ближче! А воно гримить, а воно гримить! Підійшов я близенько до злодія... В цю мить як блисне,— я його трійчатами як блисну! — так воно тільки — іве! — та в ярок, як вихор! І чувала забуло. Я, правду казавши, і не помітив, кого я поблагословив, бо бачив тільки спину, та й то на одну мить...

На другий день приходить до мене Михей. Дивлюсь, невеселий.

— Чи немає,— питає,— в тебе, Свириде, шкибинару, чи що? Поперека дуже крутить... Учора,— каже,— буря була, так блискавкою мене вдарило. І що то,— каже,— сила божа: раз блиснула, а на попереці аж три криваві смуги.

— А ти,— кажу,— Михею, може б, кавуна з'їв? Од по­перека, баби кажуть, дуже ползительно.

— Погнили б,— одказує,— вони, кавуни твої. Отакого було...

— А до чого тут, діду Свириде, Гітлер? І до чого «бліцкріг»?

— А до того Гітлер і до того «бліцкріг», що Гітлер отой з чувалами по Радянському Союзу блискавблискав, а Чер­вона Армія як блиснула — так скільки кривавих смуг на спині в Гітлера?! Рахуй: Волга — одна. Дон — друга. Дніп­ро — третя. Буг — четверта. Дністер — п'ята. Дунай — шоста. Вісла — сьома. Одер — осьма. Це великі смуги, а скільки малих!? Та не прості смуги, а з: бубликами. Біля Сталінграда — бублик, біля Кривого Рога — бублик, біля Корсуня — бублик, біля Тарнополя — бублик, у Кри­му — бублик, у Пруссії — бублик, у Померанії — бублик. Це великі бублики, з маком, а малих скільки?! Так, як, потвоєму,— не вийшло «блиськруга»!? Вийшло! А ще скільки вийде! Поздоров тільки, боже, Червоній Армії, а вона ще не раз і не так іще «блисне»!

САМІ ТОБІ РУМУНИ...

Сьогодні дід Свирид сидить на колодках і регочеться, аж розлягається.

І так припадає до Ониськи (молодиця така в нашому селі є), що аж ніяк не подумаєш, що дідові вісімдесят дев'ять.

Ониська махає на діда Свирида рукою, а сама від сміху аж здригається.

А дід, а дід... мало не вщипне.

— Чого ви,— питаю,— такі веселі, дідусю?

— Розказую...

— Що ж ви такого розказуєте, веселого?

— Як я в румунах був.

— В яких румунах?

— У Антонесках!

— Антонеску — тож румунський міністр головний!

— А дурний!

— Хто?


— Антонеску!

— А розумний хто?

— Я! І мила набрався, і тютюну, і солі!

— Якого мила?

— Румунського.

— А тютюну?

— І тютюну румунського. Та ще й десять пачок сірників дало!

— Кому?


— Мені.

— За віщо?

— А за те, що я румун!

— Ну, звиняйте, дідусю, щось ви тут, як той казав, бребре...

— А не встати мені з цього місця!

— Та ви ж, даруйте мені на цім слові, рудуваті, а румуни ж чорні.

— Так, може ж, у мене «другий супруг» чорнявий!

— Який другий?

— А Лукерка!

— Та Лукерка ж — царство їй небесне!

— То нічого! Хіба в небесне царство чорнявих не при­ймають?

— Та то як трапиться...

— Ото ж бо воно й є! Та ви слухайте. Тут у нас за тих німецьких румун чи румунських німців така притичина тра­пилась, що й досі до пам'яті не прийду. І вночі регочусь. Румунська, значить, влада прислала до нашого району цілу делегацію виявити всіх громадян румунської та молдаван­ської національності. А я на той час якраз із лісу од партизан у розвідку прийшов. Аж тут наказ: усім старостам дати відомості повітовому начальникові:

1. Які жителі на селі розмовляють або розуміють румун­ську мову;

2. Людьми румунського чи молдаванського походження являються також і ті, де один із супругів являється румун­ського чи молдаванського походження;

3. Ці громадяни одержать подарок від румунської влади: 1 кілограм мила, 1 кілограм солі, 5 пачок тютюну і 10 пачок сірників '.

Як я прочитав, аж підскочив! У хлопців, у лісі, знаю ж, ні мила, ні тютюну, ні сірників. Я — до всіх наших, і до ба­бів, і до чоловіків:

— Записуйся в румуни! Хлопці в лісі без нічого. Посунули до старости:

— Пиши всіх у румуни! Він до мене:

— Який же,^ каже,— ти румун, коли ти зродувіку на скрипку не грав?! І рудий?!

А я йому:

1 Дослівно з циркуляра Гайворонського повітового начальника від 13/IV—43 р. (Авт.).

— Я таки справді, може, й не дуже румун, так моя Лукерка, «другий супруг», така вже була румунка, що й самого Антонеску б переавересчила. Чорнява, од мама­лиґи, було, й за вухо не одтягнеш, а як почує, було, скрипку, то на лаві її аж підкидає. Такої румунки й у Бухаресті не вздриш.

Так ото й пішло: хто з чоловіків на румуна не виходить, у того «другий супруг» — жінка, значить,— чистокровна румунка. А хто з жінок українка, у неї чоловік просто хоч У румунські королі.

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   31


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка