Василь Шкляр Залишенець. Чорний ворон



Сторінка8/17
Дата конвертації05.05.2016
Розмір4.66 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   17

РОЗДІЛ ДРУГИЙ



1


Якось уночі до них знову прибився Чорт — Вереміїв ад'ютант, що мав кругле совине лице і такий же, як у сови, закандзюблений ніс. Він підійшов до колиски, злегенька торкнувся її, зазирнув на дитину, аж недобре зробилося Ганнусі — чи не зурочить своїм булькатим оком? — потім дістав кисет, у якому замість тютюну дзвеніло кілька золотих п'ятірок, потрусив ним над колискою і поклав біля дитини.

— Хлопчик чи дівчинка? — спитав Чорт.

— Хлопчик, — відказала Ганнуся.

— А як назвали?

— Батько назве.

— Правильно, — погодився Чорт.

Він сказав, що для того й прийшов, аби вони не втрачали надію, і, випивши чарку та підвечерявши, розповів таку химерну історію, що Ганнуся з матір'ю не спали всю ніч. Почав, окаянний, з того, що Веремія недавно розстріляли в черкаському допрі, але стривайте, мої дорогенькі, не падайте духом, бо й тут усе повернулось навиворіт.

— У Веремія ж був кишеньковий годинник на ланцюжку, пам'ятаєте? — спитав Чорт, і Ганнуся з матір'ю, ще не знаючи, до чого він хилить, боязко перезирнулися й кивнули: був.

— Срібний, — сказала Ганнуся. — Веремій із ним ще з тої війни прийшов і дуже глядів, казав, що цей годинник приносить йому удачу.

— Що приносить, то приносить, — підтакнув Чорт. — Я ж оце до того й веду, що в тому годиннику захована якась сила.

— Він же непростий, — сказала Ганнуся. — Там на кришечці напис є: «Веремієві за відвагу».

— Так-так, за відвагу, — кивнув Чорт закандзюбленим носом. — Веремій ніколи не був хвальком, а тут мені якось прохопився, мовляв, ще як служив він у кінно-гарматному дивізіоні, нагородив його цим срібним годинником сам полковник Алмазов. Відтоді, каже, це мій оберіг. Але я не про те. Я про силу його. Отож як схопили Веремія й доправили до черкаського допру, то кинули його в камеру разом із вуркаганами.

А там один спритний злодюга примудрився поцупити в нього годинника. Ні, брешу, — сам себе перебив Чорт. — Веремій закмітив, що той витяг у нього дзиґарика, але замість того, щоб відірвати крадієві руку, — ви ж знаєте, що Веремій це може, — придурився, що нічого не помітив і змовчав. А знаєте чого?

Ганнуся з матір'ю незмигно дивилися на Чорта, який своїми дурними перепитуваннями тягнув із них жили.

— Ні? Не знаєте? — радів чогось Чорт. — Тоді слухайте. Минула якась там година, аж заходять до камери конвойники. «Кто здєсь Вєрємій? — питають. — На виход!» Усі мовчать. «Кто здєсь Вєрємій? Ілі вам шомполамі уші прачістіть?» Мовчок.

Тоді Веремій підходить до вурки та й каже: «Виходь, Веремію, бо через тебе нам тут усім дістанеться». Конвойники його зразу хап і — на допит. Може, злодюга ще був би якось відбрехався, та знайшли ж у нього того іменного годинника, не захотіли й слухати ніяких одмовок, розстріляли. А Веремій за якимсь там разом, як переводили їх, утік. За вурками не так наглядають, як за політичними.

— Якби втік, то обізвався б, — тихо мовила мати.

— Еге, по-вашому це так просто: взяв та й обізвався. — Чорт почухав свого закандзюбленого носа. — Не те врем'я.

— І чого б вони приїжджали до нас, якби знали, що Веремія розстріляно? — спитала Ганнуся.

— А що, знов приїжджали? — здивувався Чорт.

— Дихати вже не дають, — сказала Ганнуся. — Записали мене в ответчики1.

— Слухай, давай хоч тебе з дитиною заховаємо, — Чорт показав совиними очима на колиску.

— Куди? У ліс, у землянку з оцим писклям?

— Чого ж у землянку? У нас є надійні люди на хуторах.

— Ні, — сказала Ганнуся. — Ще трохи підождемо. Може, вони тільки лякають.

— Може, — погодився Чорт. — Думаю, що поки вони його не знайдуть, то й тебе з дитиною не зачеплять. Де їм знайти кращу приманку для Веремія? Але знай: нам є де тебе заховати. Будеш у теплі й нагодована.

— До яких пір?

— Поки все перемелеться.

— Мені здається, що воно не перемелеться вже ніколи.

— Усе минає, — сказав Чорт. — Минеться і це.

Він підвівся і став прощатися.

Усе минає, крутиться-віється, та потім на коло своє вертається, думав крізь сон старезний ворон, що ночував у розсосі петрівчаної груші, теж такої старезної, що сієї весни лиш де-не-де виключила зав'язь. Ворон на хвильку прокинувся, коли рипнули сінешні двері і з хати вийшов вайлуватий чоловік, — навіть у темряві легко було розпізнати його сучкуватого носа. Чорт сів на коня й подався у ніч, а ворон, примруживши очі, знов підпустив до себе напівсон-напівмарення, бо який міг бути глибокий сон у його літа? Він прожив заледве не триста літ, і це був щасливий рідкісний випадок, бо якщо природа й подарувала їм, воронам, таке довголіття, насправді мало хто дотягував і до ста. Більшість гинули ще замолоду від голоду й холоду, від хвороб, що повсякчас переслідували вороняче плем'я. Особливо ж недуги чіплялися до їхніх ніг, які часто підводили, — виходило так, що коли тобі дано крила, то ніг і не треба; а якоїсь зими линув дощ, потім зненацька вдарили морози й кригою скували воронам мокрі крила так, що вони не могли літати й дибали по землі немічними ногами, поки їх не переловили лиси. Ворон тоді врятувався, заховавшись у порожню лисячу нору, його не знайшли, бо ніхто ж не шукає добра у себе під носом. Так ось і в цьому краї: скільки ворон себе пам'ятає, сюди лізуть та й лізуть якісь заволоки, а люди тутешні змушені покидати домівки і йти до лісу, щоб боронити свій край; приплентачі ж сунуть і сунуть хмарами — йдуть пішо, їдуть на конях, на возах, навіть придумали такі залізні полози, якими біжать цілі хати, напхані людом, ще й курить над тими хатами. Двісті літ тому їх не було, але коїлося тут те саме, думав ворон, скрізь панували приблуди, тутешні сміливці святили в лісах ножі, тепер вони знов об'явилися, бо все вертає на коло своє і нічого нового немає під сонцем; люди схильні чинити зло, і, скільки ворон себе пам'ятає, те зло брало гору; люди — чудернацькі створіння, вони постійно вбивають одне одного, тоді як ворони й кігтиком не зачеплять живої істоти, ось і він, чорний ворон, навіть за найлютішої голоднечі не задер ні горобця, ні найдрібнішого мишеняти. Дохлятину, стерво, падло — так, їв, навіть викльовував очі з трупів, бо їх все одно не підняти й не оживити. Смерть є смерть, думав ворон. Десь і моя походжає вже недалечко.


2


І ось, нарешті! Ждали-виглядали й таки діждалися.

Це було ще не гасло, але його час підоспів. З-за кордону прибули два емісари Юрка Тютюнника, які розпочали підготовку до загального повстання. Сталося це тоді, коли ми, як ніколи, вагалися, потерпали від перевтоми, а то й гострих суперечок.

Хоча влітку 1922-го ми ще так давали комуні, що з неї сипалась тирса. Чихвостили продзагони, чрезвичайку, міліцію, чонівців, трусили червоні установи, колошматили всіляких активістів, котрі боялися нашого духу, десятою дорогою обминали ліси, добачаючи месника в кожному дереві й кущику. Часом здавалося, що до нас повернулося завзяття, яким повстанство горіло у своєму зачині; селяни знов почали поглядати в наш бік, адже після тривалого голоду наближалися жнива, на які окупант уже роззявив ненаситну пельку. Нікому не хотілося віддавати своє, набуте тяжкою працею, і — чудасія — Ларіонові Загородньому навіть жиди почали підсобляти в Златополі, щоправда, просили отамана видати їм письмову подяку із тризубовою печаткою від найвищого партизанського командування, на що Загородній питав їх зі своєю незмінною усмішечкою: «А якого ж вам ще треба командування, вищого за мене самого?» — «Якби ваша ласка, пане отамане, то від отого, що сидить у Тарнові», — казали всезнаючі жиди. «Добре, — погоджувався Загородній, ховаючи шкіряного мішечка з миколаївками до кишені чумарки. — Я передам генералу Тютюнникові, буде вам і подяка, й печатка. Від самого Петлюри».

Однак, я ж кажу, не все так гладенько було в наших лавах: усі знали, що післяжнивна пора найкраща для широкого виступу, та як його бути — кожен трактував по-своєму, отамани вагалися, яка тут тактика ліпша. У тій суперечці побили горшки Гупало і Загородній: Денис казав, що треба тимчасово зачаїтися і не чіпати червоних, аби не підставляти селян під розправу, а Ларіон, навпаки, вважав, що саме настала пора духопелити продзагони та іншу червону сволоту.

І ще б нічого, якби сварилися тільки за те, як воювати, а то ж Гупало згарячу візьми та й ляпни до Загороднього:

— Тобі, Ларику, добре хоробрість показувати, — тріпнув він своїм піваршинним оселедцем. — А в мене самих тільки братів та сестер дев'ятеро. І кожне ходить у заручниках.

Гупало враз схаменувся і прикусив язика. Бо що ж тут доброго, як торік, саме на Ларіонів день народження, окупанти спалили його хату, батька Захара розстріляли на місці, а вагітну дружину й тестя закатували в Єлисаветградській ЧК на допитах.

— Я тобі не Ларик! — одрізав Загородній. — Ларик на базарі свищиками торгує. — Він, як завжди, усміхався, але в тій усмішці було стільки смутку, що краще б він гнівався.

— Вибачте, пане отамане, — опустив очі Гупало. — Вибачте, не подумав. Я ж не від того, щоб чавити червону мерзоту. Але треба робити так, щоб це не окошилося на безвинних.

— А ми з тобою винні? — гостро спитав Загородній.

— Ми вояки, знали, на що йдемо. А зараз, поки все з'ясується, я закликаю до обачності.

— Що з'ясується? — ще різкіше спитав Загородній.

— Становище за кордоном, — сказав Гупало.

— За яким кордоном?

— За тим, де наш головний повстанчий штаб.

— Срать я хотів на такий закордон з високого дерева! — скипів Загородній. — Ти й досі не втямив, хто ми для них? Одного не можу второпати: якщо Петлюра з Тютюнником уже не збиралися вертатися в Україну, то чому ж вони, такі розумні, не передали свої повноваження комусь іншому? Невже у них там не знайшлося людини, здатної керувати боротьбою отут, у своєму краї, а не давати вказівки з чужого болота? Я вважаю, це злочин! Злочин, за який вони мусять відповісти…

— Тпр-р-ру! — перебив його Гупало. — Ми далеко заїхали.

— Це я далеко заїхав? — і далі паленів Загородній. — Це я закликав вас до саморозпуску? Чи ті, що возили курвів у хвешенебельних вагонах? А може, й зараз сидять із ними в загранишних рестораціях…

— Годі вам, — втрутився я в суперечку. — Спершу наведімо лад між собою. Аби менше сваритися, нам потрібне підпорядкування одному отаманові.

— Навіщо? — здивувався Гупало. — Зараз доведеться діяти невеличкими групами.

— Все'дно мусимо мати єдиного зверхника, — сказав я. — Для дисципліни й узгодження дій.

Щодо тактики боротьби, через яку завелися отамани, то я всією душею був на боці Ларіона. Тому відразу сказав, що на час перебування в Холодному Яру та Чорному лісі підпорядковуюся отаману Загородньому.

Гупало для годиться трохи покрутив носом, почухав корінець оселедця, та потім також зголосився підлягати Загородньому, навіть якщо той зараз накаже засолити на зиму сто діжок червоноголової капусти.

Тоді ми ще не знали, що до Єлисаветграда вже прибули командувач Чорноморської повстанчої групи, полковник Армії УНР Гамалій та його начальник штабу Завірюха — прибули для організації загального повстання і вже шукали до нас найкоротших стежок.

Законспірувавшись у Єлисаветграді на приватних квартирах, вони без поспіху, без метушні розпочали поступове налагодження зв'язків із місцевим підпіллям, з надійними, перевіреними людьми, які б вивели їх на отаманів Холодного Яру та Чорного лісу. Збіглося так, що насамперед вони вийшли на Гупала. Денис мав доброго приятеля Миколу Сильвестрова — сина лісника, який не раз ставав у пригоді повстанцям, і ось цей Сильвестров сказав Гупалові, що з ним хочуть зустрітися полковник Гамалій та сотник Завірюха.

Гупало погодився, але сам призначив день, годину і місце зустрічі — становище вимагало студити й на холодну воду, бо невідомо ще, хто там, звідки і з чим приїхав. Гупало сказав, що ждатиме їх у Чорному лісі на такій-то грабовій просіці о сьомій вечора. Нехай Сильвестров сам проведе їх і покаже дорогу, — при цих словах Гупало поклав руку на ефес кавалерійської шашки і так виразно подивився на свого приятеля, що той зрозумів: у разі провокації його голова покотиться першою.

Надвечір Гупало заховав у грабині двадцять козаків напоготівлі (серед них були і його рідні брати Іван та Степан), а сам у супроводі двох охоронців рівно о сьомій рушив верхи на цибатому жеребцеві до просіки. Ще не доїхав до умовленого місця, як побачив трьох верхівців — Миколу Сильвестрова і двох чоловіків у червоноармійському виряді. Гупало зупинився, зняв із плеча австрійського карабіна (його охоронці Мартин Дорошко та Федір Момса зробили це ще раніше) і, дарма що впізнав Миколу, гукнув сердито:

— Хто такі? Спішитись і покласти зброю на землю!

— Свої! — озвався Микола. — Може, ти ще накажеш і нам самим полягати?

— Покладіть зброю! Я кому сказав?

Коли наказ було виконано, Гупало виїхав на просіку і зіскочив з коня.

— Кажіть, що хотіли!

Перш ніж знайомитися, він дістав із кишеньки срібного годинника на простенькому ланцюжкові, подивився, кивнув сам собі: мовляв, ага, приїхали вчасно, бо якби запізнилися, то ніякий дурень вас тут не ждав би. Потім звів погляд на незнайомців: один із них, зодягнутий, як продзагонівець, у бруднозелену форму, дивився на Гупала з такою щирою цікавістю і захопленням, що йому стало ніяково. Гість мав біле обличчя (відразу видно, що не лісовик), трохи видовжене, мовби здивоване, та водночас уважне і чемне.

— Сотник Завірюха, — міцно потис він Денисові руку.

Гупало у відповідь не назвався, лише кивнув і перевів погляд на другого: ага, якщо то Завірюха, то, виходить, оце перед ним і є полковник Гамалій. Його обличчя видалося Гупалові навіть знайомим, і справді — у другому гостеві Денис раптом упізнав… Ялисея Лютого, з яким у 20-му воював у Степовій дивізії Костя Блакитного. Гупало знав, що тепер Ялисей має свій загін, гуляє біля Кривого Рогу, проте аж ніяк не сподівався побачити його в ролі полковника Гамалія.

— Ні-ні, Денисе, я не командир Чорноморської групи, — сказав Ялисей, побачивши, як здивувався Гупало. — Полковник Гамалій сьогодні не зміг приїхати. А я супроводжую сотника Завірюху, щоб ти не мав підозр.

Таке пояснення не сподобалося Гупалові. Хоча він добре знав Миколу Сильвестрова і Ялисея Лютого, сповна не вірив нікому: люди зараз скурвлюються на очах і ще не такі потрапляли в чекістські тенета. Ну, і знов-таки — домовлялися так, а вийшло інакше — замість Гамалія приїхав його заступник Завірюха. Ні, це Денисові було не до шмиги.

— Бачу, ти нам не радий, отамане, — сказав Лютий. — Невже не довіряєш?

— Я не отаман, — набурмосився Гупало.

— Як не отаман?

— Я тепер Гупало-Гарасько і лише тимчасово очолюю загін.

— Он як! — Лютий здивовано подивився на Сильвестрова, мовляв, а це що за новина? Той тільки знизав плечима. — А кінь у тебе отаманський!

— Прикупив у начальника Знам'янського гарнізону, — Гупало трохи пом'якшав, згадавши, як «купував» жеребця.

— А самого начальника спровадив до небесної канцелярії? — весело спитав Лютий.

— Ні, там його не прийняли. Віддав звірині на вечерю.

— Молодець! А ще придурюєшся, що ти не отаман. Ми, Денисе, прийшли до тебе не ляси точити. Настала година, якої ми всі не могли діждатися. Веди нас до загону, сотник Завірюха має серйозну розмову.

— Справді, — озвався Завірюха, котрий досі чемно мовчав. — Ми гаємо час.

— Не метушіться, — остудив його Гупало. — Вам немає куди поспішати, бо ще невідомо, чи я вас випущу з лісу.

— Ваша обережність заслуговує схвалення, — сказав Завірюха.

— А як інакше? Я вас не знаю і вам не вірю. Так що вибачайте.

— Хіба вам друзі не пояснили?

— У мене немає друзів, — одрізав Гупало.

— Ну, це вже занадто! — спохмурнів Завірюха. — Або ми їдемо до загону, або повертаємо голоблі назад.

— Ні, сядемо і поговоримо тут, — наполіг Гупало. — Як маєте що сказати, то я послухаю. А як ні — тоді ще подумаю, в який бік вам повертати голоблі.

Гупалові охоронці Мартин Дорошко та Федір Момса, які сиділи на конях, тримаючи рушниці навпереваги, весело переморгнулися: оце по-нашому!

Гупало кивнув їм, щоб зоставалися на місці, а сам відвів гостей убік, де вони повсідалися на землю. Виявилося, що Завірюха таки мав що сказати, і невдовзі отаман відтанув. Сотник дедалі більше викликав у нього довіру, бо говорив мовби вустами самого Гупала, говорив про те, що давно у всіх накипіло на душі.

Казав, що ми маємо останній шанс підняти повстання проти московського окупанта по всій Україні, але для цього потрібна єдність усіх повстанчих і підпільних сил під одним проводом.

Наші збройні сили, які тепер за кордоном, казав Завірюха, прийдуть сюди великою потугою. Із-за Збруча виступить щонайменше тридцять тисяч вояків трьома групами: генерал Безручко поведе частину війська на Київ, генерал Удовиченко — на Одесу, Тютюнник на чолі кінноти вирушить між двома арміями на Холодний Яр і зробить його центром загального руху.

Але до того, казав Завірюха, ми здатні власнимй силами підняти велике повстання, тільки для цього потрібні послух і дисципліна. Треба зібрати всі загони в єдиний кулак, викорінити самочинство, негайно провести з'їзд усіх отаманів, узгодити дії і призначити дату загального виступу.

Почувши про з'їзд усіх отаманів, Гупало знов насторожився.

Діло, звичайно, добре, але й непросте. Може, це каверза чекістів?

— З якими отаманами можете організувати нам зустріч? — спитав Завірюха. — Наступного разу неодмінно буде й полковник Гамалій.

— А хто вас цікавить?

— Загородній, Чорний Ворон, Голик-Залізняк…

— Я спробую зв'язатися з ними, — обережно сказав Гупало.

— А на коли планувати зустріч?

— Не раніше як через тиждень. Я дам знати через Миколу.

За розмовою Гупало не помітив, як смеркло, тож, коли Завірюха дав йому письмовий наказ командувача Чорноморської повстанчої групи (виведений від руки на аркуші у клітинку), він уже не міг його прочитати і сказав, що зробить це в таборі біля вогнища.


3


«Бандитский террор по прежнему свирепствует в районах, прилегающих к Холодному Яру, Черному и Чутовскому лесам, обстановка здесь напоминает времена расцвета повстанчества. Кроме того, банды располагают большими потенциальными силами в виде подпольных организаций, повстанкомов и «таемных сотен», которые усиленно готовятся к всеобщему восстанию, чтобы по первому же сигналу влиться в ряды действующих отрядов. Вновь отличается банда Черного Ворона; 11 июня она совершила налет на торфяные разработки у Ивановой гребли, что в 7 верстах северо-западнее города Смелы, ограбила склады, после чего разбросала листовки с призывом «Бий комуністів і кацапів!»

6 августа с бандитами состоялся бой летучего отряда 73 полка под командой начальника уездучастка Зоммера-Чарина, в результате которого убит сам комполка Зоммер-Чарин, погибли также три комвзвода, один политрук, двенадцать красноармейцев. Вообще бандиты чувствуют себя слишком свободно, разъезжают по селам и хуторам, как по своей вотчине. Крестьяне Сентовской волости с Куликовских хуторов рассказывают, что к ним часто наведываются лесовики, берут продукты, фураж, причем за все взятое тут же платят с лихвой. Денег у них полно всяких — советских, романовских, польских, петлюровских…

В последнее время банда Черного Ворона часто действует совместно с бандой известного главаря Загороднего; обособленно держится от них атаман Гупало, который, однако, затаился в Черном лесу в нескольких верстах от станции Хировка, то есть в зоне, объявленной нами вне закона, где каждый встречный подлежит расстрелу на месте без каких-либо выяснений. Следует обратить внимание на этого коварного и, по всей видимости, опытного разбойника — ему около 35 лет1, носит вызывающий полуаршинный оселедец, любит наизусть почитать перед бандитами стихи Шевченки.

Говорить о серьезных распрях между атаманами не приходится, ибо есть сведения, что Черный Ворон опять ранен и отлеживается в логове своего собрата Гупала…

Полномочный представитель начштаба Глазунов.

П. п. начальника оперотдела Семенов.

Верно: делопроизводитель Дьяконов».

(Витяг з інформаційного зведення Кременчуцького штабу ЧОН від 20 серпня 1922 року.)

Простеливши на траві свою «вихідну» бекешу, Чорний Ворон лежав у холодку край невеличкої галявини, піджидав, поки хлопці приведуть «дорогого гостя», і намагався щось мережити лівицею в потертому записничкові. Ніякого дідька не виходило, йому шаблю легше було тримати в лівій руці, ніж цього недогризеного олівчика, а правиця поки що зовсім не слухалася — недавно куля зачепила її біля ліктя, пройшла, слава Богу, повз кістку, проте розірвала вену і Ворон втратив стільки крові, що геть підупав на силі.

Поранило його серед ночі: спершу вони з Ларіоном Загороднім наскочили на червону залогу в селі Федвар, — дізналися, що окупанти роздали зброю місцевим мухоморам2, аби ті боролися з бандитами, таких «сміливців» виявилося зо три десятки, і вони, пришелепки, серед білого дня відкрили по лісовиках безладну стрілянину, тож довелося надавати чортів, забрати на тачанки їхню дармову зброю, а Вовкулака ще й конфіскував червоного прапора з довжелезним написом-покручем: «Пятый Всеукраинский съезд Советов рабоче-селянских и червоно-казачьих депутатов». Збадьорені трофеєм, налетіли ще й на Дмитрівку, однак несподівано наштовхнулися на кавалерію 75-го полку і змушені були дати тягу назад. Порятувала їх ніч, та не всіх.

Загинув Матвій Момот, найстарший із трьох мурзинських братів. Двоє молодших довго несли його на руках, «щоб не так боліло», але Матвію вже було однаково.

Ворона вкусило за лікоть. Думав, так, звичайна подряпина, і не зважав на неї, аж поки не відчув, що кров із рукава цебенить струмком, а темрява в очах зовсім не та, що буває вночі. Сором сказати, але він знепритомнів і не бачив, хто його підхопив і поклав на тачанку, як доправили до табору Гупала, куди потім привезли аж із Знам'янки лікаря із зав'язаними очима, здорового, схожого на ветеринара чолов'ягу, котрий, одначе, заштукував Воронові розірвану вену так, що «не бійся, рука не всохне», але не всохла рука й тому козакові, який знов зав'язав лікареві очі й повіз його на Знам'янку, як сліпого крота.

Тепер Ворон відлежувався в таборі Гупала, потроху набирався сил і сердився на Вовкулаку, який те й робив, що чіплявся до нього з їжею, «помічною від безкрів'я», приносив йому то сир, то масло, то сирі яйця, а це припер ворок моркви, і Ворон не витримав, сказав, щоб забрав цю городину геть, бо він не заєць і кров у нього також не заяча, тож віддай цю лакомину Ході, той перетрощить її — тільки лясне, сказав Ворон, а собі лишив скориночку хліба й глечик молока, який тепер стояв біля нього в холодку під кущем.

Тим часом Гупало, Загородній та Голик-Залізняк поїхали на зустріч із Завірюхою, якого потім приведуть до табору. Сам Гамалій навідається до них через кілька днів, бо тепер має пильну справу — Ялисей Лютий запросив його на раду з отаманами Криворіжжя.


* * *

І знову три десятки козаків замаскувалися у грабовому лісі, а троє отаманів рушили до просіки. До неї було вже палицею кинути, коли гніда Загороднього ні сіло ні впало спіткнулася.

— Денисе, — натягнув повід Загородній, — їдь уперед, а ми за тобою.

— Чого так? — не зрозумів Гупало.

— Коні йдуть не в ногу, — відповів Загородній і поглянув на Голика-Залізняка. — Ти як?

— Як перед першою злучкою, костиль йому в гузно, — зізнався Мефодь.

— Уперед то й уперед, — Гупало торкнув коня острогами.

Під'їжджаючи до просіки, він помітив знайомого вершника, зодягнутого, як продзагонівець, і той теж здаля впізнав Гупалового оселедця, бо відразу рушив назустріч. Вони поручкалися, Завірюха спитав, чому Гупало сам, та потім усе зрозумів: оглядність — мати безпеки.

Над'їхали Загородній із Голиком, але подавати руку не поспішали, відверто промацували незнайомця підозрілими поглядами, навмисно не стримували коней, гарцюючи довкола Завірюхи, а той захоплено поглядав на отаманів, від чого його здивоване лице витягувалося ще більше. Врешті він дістав із поли надійно сховану полотнянку і подав Загородньому: посвідка головного повстанчого штабу за підписом Тютюнника підтверджувала, що він, сотник Завірюха, є начальником штабу Чорноморської повстанчої групи. Загородній знав і Юрка Тютюнника, і його закарлючений підпис, про що не забув нагадати вголос, подаючи полотнянку ще й Голику-Залізнякові — мовляв, на, помацай, це тобі не якийсь костиль.

— Ну що, не фальшива? — задоволено спитав Завірюха, але Загородній відповів по-своєму — теж запитанням:

— Не страшно було їхати з таким документом зоною, яка оголошена поза законом?

— Тут немає нікого страшнішого за вас, пане отамане, — сказав Завірюха, і Ларіон нарешті всміхнувся у свою чорну бороду.

— Тоді гайда до табору! Поговоримо як годиться.

Гупала трохи зачепило те, що Загородній (хай навіть на правах головного отамана) поводиться тут, у Гупаловому гніздовищі, як у себе вдома, кличе гостя туди, куди має право запросити лише господар. Однак Денис змовчав, розвернувся і першим пустив коня тими стежками, яких тут ніхто не знав так, як він.

Поїхали лісом, який навіть цього ясного серпневого дня дедалі темнішав, перепиняв дорогу гущавинами, чагарями, а проте здавалося, що він, цей дикий праліс, поволі оживає, ворушиться людськими тінями, що тут із-за кожного дерева, із-за найменшого кущика на них дивляться чиїсь пильні очі.

Незабаром Завірюха помітив людські постаті, які поволі виринали поміж дерев, вигулькували з чагарників і з цікавістю дивилися на отаманів, котрі супроводжували до табору, вочевидь, непростого гостя.

Вони під'їхали до галявинки, край якої лежав на простеленій бекеші Чорний Ворон, — його права рука була на перев'язі, поруч на траві лежали карабін, револьвер, записник, стояв глечик із молоком. Завірюха привітався до нього, Ворон вайлувато підвівся, зачепив того глечика, і біле молоко потекло на чорну бекешу. Коли Завірюха зіскочив з коня і простягнув йому руку, Ворон замість потиснути її знов-таки якось незграбно обняв гостя лівицею.

— Я про вас чув давно, — сказав Завірюха. — Радий знайомству. Сильно вкусило? — показав очима на перев'язану руку.

— Я стріляю і з лівої. От тільки писати не вмію.

— Ну, писак і балакунів у нас вистачає. Головне, щоб було кому стріляти.

І от хто-хто, а Завірюха умів говорити, — всі вони, хто приходив із-за кордону, говорили, як шовком шили, ніби брали там спеціальний вишкіл з ораторського мистецтва. Коли Загородній наказав скликати старшин і до кола стало ще десять чоловік, Завірюха виголосив довгу промову, яка, однак, нікого не дратувала, бо всім їм, як до того Денисові Гупалу, здавалося (та воно ж так і було), що це вони самі промовляють його вустами: про розтерзаний край, про несвідомих хохлів, які сунуть шиї в московське ярмо, про благання матері України всім об'єднатися і стіною стати проти чуми; наспів час загального повстання, казав Завірюха, і не закордон ухвалить дату, коли йому надумається, це, панове, вирішите ви самі на раді отаманів, тому прошу вас усвідомити, яка велетенська відповідальність лягає на ваші плечі; ми, казав Завірюха, повинні бути готовими до рішучих змін у методах нашої праці, мусимо перегрупуватися, щоб кожен чітко знав свій район, своє місце відповідальності, щоб ми з вами, панове, діяли за чітко виробленим планом, а не блукали лісами де кому заманеться…

Слова словами, але Завірюха перейшов і до діла — кожному отаманові дав шифр під кодовою назвою «Заповіт», щоб передавати таємну інформацію, вручив також по кілька письмових наказів командувача Чорноморської повстанчої групи, а після того забажав вислухати й самих отаманів.

Але що тут скажеш? Двох думок бути не могло, треба працювати, тільки давайте, пане сотнику, якомога швидше зустрінемося з полковником Гамалієм і визначимо дату наради отаманів.

— Цими днями й зустрінемось, — пообіцяв Завірюха. — А ви, пане Чорний Ворон, бачу, чимось невдоволені?

— Та як вам сказати, — спроквола мовив отаман. — Штабові групи я, звичайно, підпорядкуюся і накази його виконуватиму. Але з однією умовою: поки не буде на те видимої потреби, ніяких перегрупувань і переходів на віддалені місця я не робитиму. Працюватиму на лінії Знам'янка — Холодний Яр — Єлисаветград — Лебедин… Тут мене знають так само, як Загороднього, Залізняка, Гупала, через те завжди можна сподіватися на підтримку селян. А далі побачимо.

— Слушно, — погодився Завірюха і звернувся до Загороднього: — А скільки ви можете виставити шабель — сьогодні і в разі повстання?

— Важко сказати, — відповів Загородній. — Це залежить від того, який вогонь розгориться. Якщо до неба, то вийдуть десятки тисяч, а якщо тільки по команді, то ми з Чорним Вороном, Гупалом і Залізняком виставимо добру тисячу. Це без отаманів Приймака, Свища, Орла-Курки і деяких інших загонів.

— Для початку непогано, — сказав Завірюха. — Бачу, ви тут даремно не відсиджувалися. Я доповім полковникові Гамалію про нашу зустріч, а наступного разу ми приїдемо вдвох.

— Приїжджайте післязавтра, якраз буде Спаса, — порадив Гупало. — Зустрінемося по-козацькому.

— А ви тут ще й не забуваєте свят?

— Якщо ми забудемо про Спас — Спас забуде про нас, — сказав Чорний Ворон.

— Славно. Тільки, на жаль, післязавтра не вийде.

— Тоді присядемо на дорогу, — запропонував Гупало. — Хлопці принесли кавунів і доброї калганівки, вип'ємо по чарупині.

— Хіба що по одній на коня. Самі ж кажете, яка тут у вас зона.

Вони як стояли колом, то так і сіли на землю, а в Гупалових руках уже вродився зелений чотиригранний штоф, і на середину трав'яної скатерки покотилися зеленошкурі ранні кавунчики, помідори, печена картопля…

Після того, як чарупина пройшла по колу, досі мовчазного Голика-Залізняка потягло на балачку, і він, діставши з кишені фотокартку миловидого чоловіка у френчі червоного командира, простяг її Завірюсі.

— А вгадайте, хто це?

— Брат? — знизав плечима сотник.

— Сват, костиль йому в гузно! — пирхнув Мефодь. — Командир червоного полку, ще свіжий, тільки позавчора засолив.

— Ти диви, — гмикнув захоплено Завірюха. — А по ньому й не скажеш, що мертвий! Це ви такі карточки колекціонуєте?

— Ні, — сказав Мефодь, — дівчатам дарую.

— Навіщо?

— А так. Вони потім пишуть на звороті таких картонок «Гані от Вані» і лякають ними місцевих комнезамівців, щоб ті до них не чіплялися. Мовляв, бачиш, який у мене кавалер, спробуй хоч пальцем торкни — без яєць зостанешся.

— Славно! — засміявся Завірюха. — Виходить, серйозний документ. Сам придумав чи дівчата підказали?

— Сестри, — сказав Мефодь. — Пристали до мене: якщо ти сидиш у лісі, то видай нам хоч такі карточки, щоб менше до нас чіплялися. Я й видав — старшій Сашуні карточку начальника гарнізону, а Зіньці, хоч вона ще не вибилися в дівки, буде фізіономія комполку.

— Славно! А це правда, — обернувся Завірюха до Загороднього, — що ви, пане отамане, недавно заквасили голову повітової чека?

— А вам що, карточку показати?

— Хіба ви їх теж колекціонуєте?

— Ні, кишень не вистачить. Во й той головний чекіст був не сам, а з «таваріщами». О, до слова! — згадав Загородній. — Замість фотокартки я знайшов у його сумці папери, з яких вичитав, що в Гайсині в одній цікавій місцині заховано чимало золота.

— Чимало — це скільки? — спитав Завірюха.

— П'ять пудів! Треба якось наглянути в той Гайсин, га? — Загородній подивився на Чорного Ворона.

Той так криво моргнув, що Ларіон не розібрав: чи Ворон йому підтакнув — аякже, наглянемо, чи дав знак, щоб він менше патякав про гайсинське золото.

Ларіон притих, затуливши рота скибкою кавуна.

— Усе це, панове, добре і навіть романтично, — сказав Завірюха. — Але з кровопролиттям треба припиняти. Через дрібні вилазки можемо загубити велику справу. Віднині, якщо хочете працювати серйозно, то без дозволу штабу групи ви не повинні йти ні на які самочинні акції. Хіба забули, що є наказ головного повстанчого штабу припинити активні дії до нового сигналу з центру?

— Дурне, — сказав Загородній, випльовуючи через нижню губу кавунячі зернята. — Дурний піп, дурна і його молитва.

— Чому ж дурне? — спитав Завірюха.

— Бо з нами ніхто не радився.

— Тут ваша правда, пане Загородній. Тепер усе буде інакше, ніхто не знехтує вашою думкою. Ще раз кажу: все повинні вирішувати отамани, які взяли на себе основний тягар боротьби. Але мусить бути і єдиний керівний центр. Тож трішечки потерпіть зі своїм Гайсином і тим золотом. Давайте спершу проведемо головну отаманську раду.

Ворон знов підморгнув до Загороднього, але цього разу Ларіон зрозумів його правильно: нехай собі всяк говорить що хоче, а нам робити своє.

Утім, отамани знали, що Завірюха дурного не каже, але ж і гонор годилося тримати. Насправді сотник їм сподобався. Із-за кордону вперше прибув до них свій чоловік. Коли він, попрощавшись з усіма за руку, підійшов до коня, то не тупцював біля нього, цілячись ногою в стремено, а скочив так легко і спритно, що сумніву не було: по штабах таку кавалерійську виправку не висидиш. Цей чоловік, видно з усього, і пороху нюхав, і шаблю щербив об ворожі черепи.

Загородній із Голиком-Залізняком подалися своїми стежками, а Чорний Ворон зостався в таборі Гупала загоювати рану. Як та кривенька качечка, котру покинула зграя.

Тобі треба радіти, казав він собі, крига скресла, радій, а воно не раділося; тобі треба їсти й набиратися сил, казав він собі, а воно не їлося й не пилося — якась нез'ясовна нудьга напосідала на Ворона, нудьга, яку він ніколи не підпускав до себе так близько, бо вона, ця отрута, гірша за всяку втому, гірша за біль і хворобу. Те, чого він так ждав, було ось уже близько, але якесь важке передчування давило його до смертної туги.

Ворон розпростерся долілиць, шукаючи розради у спогаді про жінку, що лежала колись на цій бекеші й залишила запах свого тіла — тіла, яким навіть подумки так любо мандрувати.

І раптом він ніби кинувся з дурманного сну — звівся на лікоть, сів і гукнув першого-ліпшого козака:

— Послухай, братику, а поклич-но мені Вовкулаку!

— Це отого, що зуби не вміщаються в роті? — спитав братик-гупалівець, який ще добре не знав усіх Воронових козаків.

— А що — у вас теж є Вовкулака?

— Ні, у нас є Вовкодав, Вовгура, Вовчун… але в них зуби як зуби, не ікла.

— Знайди мені того, що з іклами.

Через хвилину-другу Вовкулака вже стояв перед Вороном.

— Я домовився з хлопцями, щоб принесли телячої печінки, це для крові… — заспівав він своєї, але Ворон його перебив:

— Маю до тебе особливе доручення.

Вовкулака жадібно сіпнув ніздрями — давно не мав путньої роботи.

— Візьми ще двох хлопців і прочешіть усі місця, всі закапелки, де можуть ховатися «дайоші». Розпитайте по селах, по хуторах…

— А навіщо тобі, отамане, здалися ці покидьки?

— Слухай уважно. Промацайте все від Чутянського лісу і, якщо буде треба, аж до Лебедина й Звенигородки. Мені потрібен «дайош» із червоною родимою плямою на півщоки. Думаю, що він тут такий один. Коли знайдеш, дізнайся, чи він був минулого літа в Лебедині.

Вовкулака з усіх сил напружив мізки, щоб часом чогось не проґавити. З таким чудним загадуванням отаман до нього ще не звертався. Кортіло дещо перепитати, але Вовкулака відчув, що це не той випадок, де все йому треба знати.

— Якщо він тиняється в наших краях, то знайдемо, — сказав він.

— Вовкулако, він мені, кров із носа, потрібен.

— Живий?

— Ні, мертвий. Я не хочу, щоб ви з ним морочилися. Коло цього виродка повинні крутитися щонайменше ще два босяки. Цих також спровадь на той світ.

— Убити — і все? — розчаровано спитав Вовкулака.

— Ні, — сказав Ворон. — Зроби те, що ми робимо з ґвалтівниками.

— Зрозуміло.

— Я на тебе надіюся, Вовкулако. Зодягніть червоноармійські форми, прапора не бери, не дурій. Візьми Ходю, він більше за тебе схожий на «червінця». Кого ти ще хочеш?

— Якщо можна, то з нами піде Біжу.

— Добре, візьми цього хранцуза, — всміхнувся Ворон.

Насправді Біжу був наймолодшим із братиків Момотів, який дуже любив це слово «біжу» — що не попросиш його, куди не покличеш, куди не пошлеш, у нього на язиці одне лиш «біжу!» А як почне щось розповідати, то тільки так: біжу, каже, до дівчини, а вона біжить мені назустріч, тоді забігли в кущі, а коли вибігли, то й ніч збігла; ну, добре, хлопці, я вже біжу, бо тре' бігти, а тоді прибіжу й розкажу, куди ми ще бігали. Ось такий був цей Біжу — щира душа, прудкий, безвідмовний, а що вже легкий на ногу, то міг цілий день іти пішака врівень із кіннотою.

— Якщо не знайдете, через тиждень вертайтеся, — сказав Ворон. — Я вже візьму в руки шаблю, і роботи буде багато.

— Знайдемо, — запевнив Вовкулака. — Якщо він не потяг у свою Расєю, то під землею знайдемо. Ну, я біжу? — він показав передні ікла, і Ворон зрозумів, що Вовкулака жартує.

— З Богом.


1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   17


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка