Василь Шкляр Залишенець. Чорний ворон



Сторінка2/17
Дата конвертації05.05.2016
Розмір4.66 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   17

РОЗДІЛ ДРУГИЙ



1


«В Гуннском лесу опять появилась банда Веремия в количестве 80 штыков и 30 сабель при 2 пулеметах «максим» и 5 «льюисах». Бандиты среди белого дня совершили внезапный налет на Златополь, ограбили волисполком, телефонную станцию, захватили в плен начальника милиции, который, по некоторым сведениям, работал на них. Известно, что среди бандитов существует обычай, когда один из них берет себе псевдоним погибшего главаря, однако есть основание считать, что атаман Веремий не погиб и продолжает свое кровавое дело. Предпринимаются все попытки выяснения этого факта.

Уполномоченный Дьяконов».

(Із донесення уповноваженого Кременчуцького губчека

в Чигиринському повіті від 6 грудня 1921 року.)

Вони під'їхали чотириколісною бричкою до хати — це край села, біля Кривого Узвозу, де жили Веремієва мати та його молода дружина Ганнуся, і спершу спокійно так почали розпитувати, де їхній господар, чи не давав знати про себе, коли він востаннє навідувався додому? Мати й Ганнуся в один голос божилися, що не з'являвся він хтозна й відколи, як завіявся десь ще в Пилипівку, то тільки його й бачили.

Високий приходень у шкірянці з тонкою гусячою шиєю, обсипаною прищами, сказав, що коли чоловік завіявся невідомо куди, то треба піти в управу і заявити: мовляв, він одкинувся од хати, від жінки і матері, то й вони, жінка і мати, відмовляються від нього; а не зречетесь — будете відповідати перед соввластю, якщо він подався у банду чи в петлюрівську шайку.

Та як же ми будемо відмовлятись од нього, — мати на те, — коли невідомо, чи він хоч живий, чи, мо', вже його кісточки десь у сирій землі, гріх же великий — відмовлятись од мертвого.

А що, може, чули щось про загибель його? — ще дужче витягнув гусячу шию той у шкірянці. Та де ж бо ми чули, як ні слуху ні духу від нього, — знизала плечима Ганнуся й мимохіть приклала руку до свого лона, де віднедавна почула, що воно вже ворушиться.

Вона справді не знала, що з Веремієм, — докотилася чутка, що загинув під Гунським лісом і там його поховали, а потім люди казали, що ні, то брехня, отаман не з тих, кого так легко вбити, він тільки поранений і переховується в надійному місці, то він лишень підманив так червоних, поклавши в труну іншого чоловіка у брилі й вишиванці, аби його більше не шукали і дали спокій жінці та матері. Десь, мов, прохопився словом його ад'ютант на прізвисько Чорт, що начебто отримав чудернацьку записку від Веремія, — Чорт прийшов до клуні, де вони з отаманом умовлялися стрітися, якщо розминуться в бою, та замість отамана знайшов там тільки записку, нашкрябану його рукою:

«Мене буде поховано в Гунському лісі за двадцять кроків на схід од старезного дуба».

Але хто ж це знає наперед, коли жде його смерть і де його закопають?

Потім ще люди стали шептатися, що козаки поховали Веремія на старому цвинтарі в їхньому-таки селі, поховали серед ночі, так, щоб навіть жінка і мати не знали, бо рано чи пізно викажуть своїми слізьми могилу отамана. Довго мучилися-вагалися Ганнуся з матір'ю, не хотіли брати гріха на душу, та й страшно було, але невідання було ще тяжчим, і тоді вони вдвох уночі таки пішли на старий цвинтар, де вже давно не ховали нікого, пішли і знайшли там свіжу могилу серед запалих гробків та похилених трухлявих хрестів. І стали копати, й докопалися, грішники, до труни, натерпілися страху до холодного поту, тільки та свіжа труна також була без небіжчика, але… лежала в ній закривавлена Веремієва вишиванка.

— Аґа, ні слуха ні духа, значіт, — рипнув своєю шкуратянкою той, що мав прищаву гусячу шию. — І атказиватся ат нєво ви нє сабіраєтєсь. Ну так сматрітє жє! Єслі вдруґ етот слух ілі дух паявітся, таґда пєняйтє на сєбя! Таґда і вас пахаронят зажіво.

Заброди пішли, але Ганнуся знала, що це тільки початок. Вони б давно з'їли їх із матір'ю живцем, та не зробили цього тільки тому, що сюди ще міг навідатися Веремій. Вони не відчепляться від них, поки не знайдуть його живого чи мертвого. Серце підказувало їй, що Веремій живий, інакше чого б ото замість небіжчика клали в труну лише його одяг? — така омана була для неї незрозумілою і навіть зловісною. Ганнуся тільки розуміла, що хтось затіяв зухвалу гру, і цей хтось скоріше за все був її чоловіком, а раз так, то він — живий, мертві не годні на жарти, навіть якщо за життя вони були вдатні до найхимерніших витівок. А якщо Веремій живий, то все, що він робить, має свій глузд, і рано чи пізно чоловік неодмінно до неї обізветься чи подасть якийсь знак.

Так собі міркувала Ганнуся, стоячи біля причілка хати, аж поки вгледіла на вершечку акації чорного ворона. Той сидів трішки надутий і сонний, але Ганнуся побачила в ньому недобру прикмету, відчула якесь лихе віщування, аж млість підкотила до горла. Її навіть знудило, але це вже було не вперше відтоді, як вона зачула важкість у лоні, і даремно Ганнуся нарікала на ворона — той був настільки старий, що вже не міг і не хотів нічого віщувати. Він просто спостерігав зверху за людською метушнею, бо це було єдине, що його ще цікавило в цьому нескінченному житті. Марнота над марнотами, все намарне, — думав ворон, дивлячись услід бричці, яка віддалялася від Кривого Узвозу.

Котяться ці колеса в один бік, а потім знов повернуть назад.

І чи віщував він, чи ні, а наступної ночі хтось постукав у вікно — дрібно так, як це робив Веремій, — вони з матір'ю обидві кинулися зі сну, але то був якийсь чужий чоловік. Він не сказав нічого, лиш передав Ганнусі вісточку, писану друкованими літерами:

«Якщо хочеш мене побачити, то приходь у суботу після заходу сонця до Високої Греблі».


2


Ніколи я не був мародером, та завжди з якимось дурним лоскотом у грудях любив потрусити потайні чужинські кишені, планшетки й портфелі, які носила не дрібнота, а здебільшого «риба» серйозніша, — в суконних френчах, шкірі і хутрах. Траплялися там, звісно, й коштовні речі, та ще цікавішими були всякі папери, що стосувалися нашого брата більше, ніж кого іншого. Я не кажу про більшовицькі агітки, які годилися нам хіба що на «козячі ніжки», а от їхні приписи та настанови були для мене справжніми знахідками.

Чого коштувало бодай оте «суворе попередження», яке я знайшов у планшеті головного черкаського «бебеха»1 Яші Гальперовича, котрий так необачно відважився дістатися на автомобілі аж до Кременчука — непоказного містечка, якому, мабуть, ніколи й не снилося, що воно стане губернським містом, але хай низенько вклониться Холодному Яру та його лісовикам, — це через них виникла ґвалтовна потреба створити новий губернський центр ближче до «осиного гнізда бандитизму». І потяглися до Кременчука всі оті губревкоми, парткоми, БеБе, губчека, військкоми та всілякі інші «коми», яких наплодила комуна.

Однак я не про те, я хочу сказати про головного черкаського «бебеха» Яшу Гальперовича, який наважився вирушити в таку небезпечну дорогу на авто лише з чотирма чекістами-охоронцями, якщо брати до уваги й шофера. А наважився Гальперович покозиритися на американському «пірсі» з відкритим верхом тільки тому, що довкола головних доріг кишіли тоді регулярні частини червоних, котрі день у день прибували цілими ешелонами на станцію Бобринську й розповзалися, як мурашва, в напрямку Чигирина, Кам'янки, Черкас, Звенигородки, Знам'янки… Були то невеличкі на зріст, карячконогі, пихаті й нахраписті москалі, довготелесі, товстошкурі латиші з крижаними очима, вовкуваті й вічно голодні китайці, яких наші селяни називали «сліпими», юродиві з лиця чуваші та башкири, і в усіх на язиці крутилося одне загадково-страхітливе слово «Хальоднияр». Усі вони думали-гадали, що ж воно таке, цей «Хальоднияр», що ж воно за сила така незвичайна, на яку їх перекинули з найвіддаленіших фронтів, проте цього ніхто не міг до пуття розтлумачити. Москалі казали, що Хальоднияр — це якась древня фортеця ще князя Долгорукого, де всі люди велетенські і довгорукі, чуваші та башкири вважали, що Хальоднияр — це ім'я якогось великого полководця, щось таке, як Чингізхан, котрий так розперезався, що не хоче визнавати комуну, китайці сподівалися, що це така закраїна, обгороджена високим муром, де хоч і холодно, зате повно рису і всілякого їдла, але тим їдлом не хочуть із ними ділитися, а латиші нічого не думали, вони просто були латиськими стрільцями і мовчки ждали наказу.

Отож головний черкаський «бебех» Яша Гальперович сміливо, з вітерцем і форсом вирушив у відкритому американському «пірсі» на Кременчук, і так не дуже далеко й заїхав, як за Худоліївкою вигулькнуло йому назустріч кілька кіннотників у рогатих шапках-будьонівках з величезними ганчір'яними зірками на лобі.

Яша Гальперович звелів водієві зупинитися, аби розпитати в будьонівців, чи не чути тут на дорогах контри.

— Какой часті? — спитав він суворим командирським голосом, завваживши, як кіннотники обступають «пірса» з усіх боків. Либонь, такого ще й не бачили.

— А что — нє відно? — пика будьонівця, який нагнувся над Яшею, аж лисніла від посмішки.

— Я спрашіваю, какой часті!

— Особово назначєнія, — відповів нахаба. — Ілі я на вовкулаку похож?

Я ледве не розреготався, спостерігаючи за цією комедією, бо то й справді був мій хорунжий на прізвисько Вовкулака. Сам же я сидів верхи у придорожньому лісочку, щоб не сполохати чекістів довгим чубом і бородою.

— Попрошу пред'явіть документи! — Вовкулака впер дуло карабіна в нагрудну ліву кишеню френча.

— Да как ви смєєтє? — верескнув Яша Гальперович, і його бурякове від злості лице раптом взялося крейдою. Він побачив, що кіннотники, які з усіх боків милувалися «пірсом», в одну мить звели рушниці. До горлянки шофера навіть було приставлено довгу кавалерійську шаблю, і коли в того від хвилювання ворухнувся борлак, то на ньому з'явилася червона цятка.

Яша все зрозумів, його напружена позитура ураз зів'яла.

Один чекіст викликав у мене повагу. Він потягся правою рукою до нагрудної кишені, начебто дістати документи, та зненацька в тій руці, мов з рукава, з'явився маленький, як іграшка, револьвер «кобольд», бідолаха приставив його до підгорля й натиснув на спуск. Постріл був зовсім тихенький, мій Мудей після відра ячменю пахкає голосніше, а це так — ніби комар чхнув, і слава Богу, бо в наші плани не входила стрілянина. Але й після того слабенького пуку голова чекіста якось так чудно тріпнулася, і він, уже мертвий, зовсім спокійно відкинувся на спинку сидіння, викликаючи в мене не тільки повагу, а й схвалення.

Хлопці, щоб не заляпати таку гарну машину кров'ю, витягли з неї зомлілого Гальперовича та ще двох напівпритомних чекістів і потягли в лісочок. Вовкулака, вмостившись поруч із водієм, наказав правувати за ними.

По правді сказати, я лише тут, у переліску, дізнався, хто потрапив у наші сіті. Коли переглянув їхні документи, серце моє заспівало.

Гальперович, трохи оговтавшись, попросив мене відійти убік поговорити віч-на-віч.

— Ви — Чьорний Ворон?

— Білих воронів не буває, — пояснив я йому.

Яша Гальперович нервово кивнув, навіть спробував усміхнутися. Потім, натужно ковтаючи повітря, прошамкотів:

— Маіх папутчікав слєдуєт нємєдленно ліквідіровать. Таґда я, как начальнік уєзднаво ББ, смаґу вам пріґадітся.

— Цікаво, — сказав я. — Чим же?

— Для сваіх прідумаю вєрсію, как я чудом вирвался із бандітскіх кахтєй. А патом, нємноґа спустя, смаґу передавать вам чєрєз связних очень важную інформацію.

— Наприклад? — подав я надію Яші.

— Напрімєр, ґдє і каґда на вас ґатовітся аблава. Ілі кто срєді вашіх людей является нашім аґєнтом.

Мене вразила його дурість. Напевно, страх потьмарив Гальперовичу мізки, бо він плів нісенітницю. Я сказав:

— Для початку ти сам зліквідуєш своїх. Зарубаєш їх шаблею.

— А можно с револьвера? — облизав він сухі губи.

— Ні, не треба лякати горобців. Ти їх зарубаєш.

— Я, знаєте, не кавалєріст, не умею арудовать саблей.

— А ти бий тупим боком, — порадив я. — Поміж вуха. Як кролів.

— Таґда паставтє всєх траіх рядишком спіной ка мнє.

Ми підійшли до чекістів, що тремтіли в оточенні моїх хлопців, і я наказав їм стати рядком один біля одного.

— Страчувати вас напросився таваріщ Гальперович, — сказав я, подаючи йому шаблю. — Поверніться до нього спиною і станьте на коліна.

— Іуда, — процідив рудий вирлоокий «бебех», схоже, що вихрест, але першим повернувся і став навколішки. Він знав, що так легше вмирати, тому ще й нагнув голову. Те саме зробили й інші — мовчки, з якоюсь викличною покорою.

Цього вирлоокого Гальперович, звісно ж, і рубонув першим.

Проте вдарив не тупим боком, а гострим, і я подумав, що шаблю він тримає не вперше. Рубав не по шиї — по тім'ю. Жертви без жодного звуку падали ницьма з розколотими черепами, червона юшка бризкала Яші на чоботи й галіфе.

Головний черкаський «бебех» подивився на мене з псячою відданістю й почуттям виконаного обов'язку:

— Ну как?

— Іуда, він і є іуда, — зітхнув я. — Не хочу об тебе навіть шаблю поганити. Повісити його.

Він упав на коліна, благав його вислухати, щось белькотів про «сєкрєтноє сотруднічєство», а потім загріб п'ятірнею жменю землі, змішаної з кров'ю і мозком його «таваріщєй», запхав до рота й почав жувати.

— Нє вєрітє? Клянусь вам… Я готов зємлю гризть!

— Вона не твоя, — сказав Вовкулака.

Яша Гальперович так заївся збагрянілою землею, розмазавши її по всьому писку, що мені стало бридко. Несосвітенна мара вилупила до мене великі, мов курячі яйця, баньки, белькотіла якесь безглуздя, а потім ухопила мене за чобіт і припала до нього своїми закривавленими губами.

Я махнув хлопцям, щоб не зволікали. А мої хлопці полінувалися зробити це врочисто, звісивши з міцної гілляки кругленький зашморг. Вони нагнули молоду березу, прив'язали за шию Яшу Гальперовича його ж таки паском майже до вершечка і відпустили. Гнучке деревце не вирівнялося, лишень шарпнулося вгору й загойдалося так, що Яша час від часу діставав ногами землі, але, метляючи ними, тільки відштовхувався вгору й бовтався на бідній березі, мов яка потороча.

Жаль було залишати в лісочку «пірса», проте їхати битими шляхами нам не годилося, а для лісу цей тарантас не підходив.

За ліпших часів він би нам знадобився, чорноліський отаман Пилип Хмара таку машину колись запрягав кіньми й катав дівчат, але то ж Хмара, він навіть випускав власні гроші у своїй окрузі — ходили в його Цвітній та по інших селах тільки такі кредитки Тимчасового уряду, на яких стояла печатка-тризуб і підпис «Хмара». Нам, сірим, зараз було не до того. Ми тільки забрали з машини скриньку гранат «мільса», кулемет «шоша», взяли також ящик доброго вина з печеною поросятиною та паляницею. Розжилися ще на два новенькі парабелуми, три револьвери «штаєр» і вже згаданий німецький «кобольд», але цю іграшку важко назвати трофеєм, бо вона годилася хіба що для дам та самогубців. Мене більше потішив планшет Гальперовича.

Хлопці повкидали мертвяків назад у машину, навіть Яшу Гальперовича відчепили з берези й поклали туди, де взяли. Націдивши з бака бензину, облили трупи й викотили «пірса» на дорогу — з вогнем у лісочку не бавилися, бо ще покійний Василь Чучупака постановив давати по двадцять шомполів «на голе тіло» кожному, хто занапастить бодай одне дерево. Лише тут, на дорозі, Вовкулака, закуривши цигарочку, кинув сірника на мокрого Яшу.

— Обсохни, стерво!

Ми вже були далеченько, коли рвонув бензобак і над «пірсом» закурів чорний дим.

У планшеті Гальперовича я знайшов давно відому нам пожовклу «Инструкцию агитаторам-коммунистам на Украине», яка, між іншим, мені дуже подобалася. Наче писав її не Троцький, а сам Симон Петлюра. Чого варта була хоча б ось така правда-матінка:

«Вы должны помнить, что коммуну, чрезвычайку, продовольственные отряды, комиссаров-евреев украинский крестьянин возненавидел до глубины души. В нем проснулся спавший сотни лет вольный дух запорожского казачества и гайдамаков. Это страшный дух, который кипит, бурлит, как Днепр на порогах, и заставляет украинцев творить чудеса храбрости. Это тот самый дух вольности, который давал им нечеловеческую силу в течение сотен лет воевать против своих угнетателей — поляков, русских, татар и турок…»

Але це було невинне застереження порівняно з тим приписом, що я знайшов у планшеті. Мені він нічого нового не відкривав, однак потрібен був козакам, які, виморені роками боротьби, змучені лісовим життям, ні-ні та й подумували про амнестію. Таких я навчився розпізнавати здалеку. Зажуриться чоловік, ходить, як припутень, не їсть, не п'є, світ йому не милий. Я силоміць не тримав нікого, відпускав заломлених та зневірених під три вітри. Забороняв тільки покидати загін самовільно, без попередження, і брати з собою зброю — там, голубе, скажеш, що воював косою. І якщо когось видаси, то знаєш сам: дістанемо й на тому світі.

Той припис мав гриф «Совершенно секретно»:

«Поддавшихся на амнистию бандитов националистической окраски поначалу ни в коем случае не расстреливать и не брать под стражу, а наоборот, после тщательной проверки привлекать к работе в соворганах, в частности в милиции, использовать в качестве агентов, секретных сотрудников, информаторов для оперативного выявления оставшихся в лесу банд и подполья. Амнистированных главарей немедленно отправлять в Харьков якобы для дальнейшего осведомления и только там после допросов уничтожать».

Коли ми повернулися до Лебединського лісу, я зібрав козаків, прочитав уголос цей папір і передав його шеренгою, щоб кожен міг роздивитися на власні очі. Втім, усі й так знали, що в більшовицьку амнестію може повірити лише дурень. Але змора і безпросвітність боротьби робили своє.

Папір повернувся до мене, я зіжмакав його, кинув під ноги і наступив чоботом. Потім сказав:

— Ще раз повторюю вам, що нікому не боронитиму явитися на амнестію. Це приватна справа кожного. І так само присягаюся вам, що особисто я залишатимуся в лісі доти, поки зі мною буде хоч один козак. А там як Бог дасть.


З


«Вертайсь росою » … Завжденний сум оселився в Чорному Воронові після того, як зустрів її — ту, що колись присоромила його, бравого офіцера з трьома Георгіївськими хрестами на грудях, устидала тяжко й негадано, розбудивши в ньому приспаний гонор.

У Ворона (тоді ще не Ворона, а штабс-капітана Черноусова — зробили в армії з Чорновуса) за плечима вже була Омська школа прапорщиків, була війна «за царя і отечество», потім за «душку Керенського», де він сам напросився до ударного батальйону смерті і не раз ходив попідручки з кістлявою свашкою. Першого «георгія» отримав за те, що під обстрілом німців зняв із колючого дроту вже мертвих трьох юнкерів. І ось нагорода самої долі — перед Лютневою революцією він дістав призначення до Другої дивізії, яка дислокувалася тоді в Умані, за п'ятдесят верст од його батьківської домівки.

Прибувши до штабу дивізії, зайшов до канцелярії, де черговий офіцер оформляв документи, і тут Черноусова піджидав отой випадок, що перевернув його сонну, прибиту війною душу. У кімнаті сиділо ще дві молоденькі панянки, які, пирскаючи смішком, перешіптувалися між собою, й одна з них так подивилася на незнайомого штабс-капітана, що той почав затинатися.

Сірі насмішкуваті очі, коротка русява стрижка, а далі — не питай. Туальденорова блузка з чорною краваткою, легенька ситцева спідниця, а нижче — тримайтеся, панове офіцери! — рожеві фільдеперсові панчохи щільно облягали ноженята в черевичках на високому підборі. Московським модницям — стулити варги1 й не дихати.

Штабс-капітан Черноусов, відповідаючи на запитання поручника, затинався, немов контужений:

— В Мос-сквє я п-поначалу бил пріпісан к восьмому грєнадьорскому полку, а п-п-потом…

— Хвилинку! — раптом озвалося це диво в рожевих фільдеперсах. — А чому ви розмовляєте по-московському? Хіба ви не українець?

Тут георгіївському кавалеру зовсім заціпило. Вона що — знущається? Чи це в них такі жарти? Він розгублено повів бровою у бік штабіста, на обличчі якого заграла змовницька усмішка.

— А й справді, — відклавши ручку, поручник теж заговорив українською. — Настає наше время. Армія українізується. Треба ловить момент. Ви де хочте служить — в Умані чи, може, в Черкасах?

— У Черкасах, — не довго думаючи, відповів він: звідти ще ближче було додому.

— Ну от і добре. Там якраз у двісті дев'яностому полку є місце ротного.

— Дякую. З такої оказії дозвольте запросити вас, пане поручнику, і вас, милі панни, на келих шампанського.

Він обернувся до панночок, але бачив тільки одну — в її сірих очах тепер було більше цікавості, аніж насмішки. Може, тому, що він зопалу попросився на службу в Черкаси, погордувавши таким славним містом, як Умань, де навіть у військовому штабі водилися он які шляхетні красуні.

— Давайте знайомитись, — сказав він, хвилюючись і радіючи, що з якоїсь бентежної далини до нього повертаються рідні слова.

— Афанасій Карпович Калюжний! — поручник майже вискочив із-за канцелярського столу, виструнчився і, подаючи руку, пристукнув підборами. — А я з самого ранку думаю, чого це ніс свербить? Да, дозвольте представить! Це наші… е-е-е… штабні співробітниці…

— Манюня, — панночка з яскраво напомадженими карміновими губами та штучною «мушкою» на щоці, зробивши граційний кніксен, піднесла йому майже до губ гладеньке зап'ястя.

Він узяв її руку, але, перш ніж поцілувати, перепитав:

— Манюня — тобто Марія?

— Ні, — засміялась вона. — Просто Манюня.

О, це була ще та пересмішниця, іншим разом він би з нею пожартував не так, але зараз… поруч стояла панна з такими вельможними очима, що Манюня біля неї враз розчинилася в повітрі разом зі своєю «мушкою».

— Тіна, — вона подала йому тонку прохолодну руку, він затримав її у своїй, і знов, цього разу вже геть по-дурному, спитав:

— А Тіна — це… Валентина?

— Тіна — це я, — сказала вона.

Увечері вони вчотирьох сиділи в ресторації «Софія», неподалік знаменитого уманського парку, де колись князь Потоцький розсипав замість снігу гори цукру, щоб серед літа покатати на санях свою примхливу пасію Софію; штабс-капітан Чорновус (уже Чорновус) замовив для панн шампанське «Абрау», для панів офіцерів — карафу житнівки, попросив принести кав'яру, доброї смаженини і ще всякої всячини.

— Да-а-а, запуталі вас баришні со своімі імєнамі, — сказав поручник Калюжний, який після другої чарки почав зриватися на російську говірку. — Ну, что ж, вазьмом, к прімєру, хоть і мєня. По матрікулу я Афанасій, а мать, родниє і блізкіє всєгда називалі мєня Фанєй. Фаня, і всьо.

— А ми вас будемо звати Панасом, — суворо подивилася на нього Манюня. — Може, тоді ви пам'ятатимете про українізацію армії.

— Да, пробачте, — знітився поручник. — Називайте мене Панасом, якщо вам так більше наравиться. А тут, за столом, можна і Фаньою.

— Ні, — заперечила Манюня. — Фаня — це по-баб'ячому. А ви, Панасе, все-таки старшина. Давайте вип'ємо за ваші хрестини, за ваше нове ім'я. — Чорна «мушка» затремтіла на її щоці.

Вони випили ще і ще, поручник Калюжний так розм'як, що більше скидався на Фаню, ніж на Панаса. Відкинувшись на спинку стільця, він розчулився:

— Ах, харашо-то как, друзья моі!

Справді, було хороше, трішки меланхолійно й тривожно, як то завжди буває за першого знайомства із вродливою жінкою.

А тут ще ця мелодія! Скрипаль у чорному фраку з білим нагрудником і довгими, схожими на пташиний хвіст фалдами, скидався на печальну сороку, і ця несусвітня сорока, окільцьована пейсами, не грала, а малювала смичком якийсь позахмарний світ — з медовими ріками й цукровими снігами.

— А ви звідки родом? — Сірі очі відкрито дивилися на Чорновуса з-під русявого чубчика.

— Я народився в Лебединському лісі під волоським горіхом.

Це була правда. Його батько був лісником, жили вони в лісництві, а пологи приймала стара повитуха Перчиця — матінка сліпої Євдосі.

— Ми земляки, — сказала Тіна. — Я зі Шполи. І, мабуть, зривала горіхи з того дерева, під яким ви народилися.

— А я вот із самого Кієва, — вліз, як середа в тиждень, Фаня-Панас. — Із Шулявкі. І балакаю не по-рускі, а по-шулявскі, ви мєня понялі? І всє ми землякі, всє із Кієвской губєрнії. Так шо, земляк, давай! Вип'єм за твою службу в Черкасах.

— Фаня у нас поліглот, — похвалила його Манюня. — Він уміє розмовляти по-малоросійському, по-хохляцькому, по-шулявському і навіть українською, коли тверезий. Правда ж, Фанічка?

— Так точно, душа моя, — радо погодився поручник. — І нє токо розмовляю, но і пою. Жалко, шо нєт гітари.

— Ну, чому ж немає? Гей, музики! — Манюня пішла до оркестрового помосту, де стояла фісгармонія, трішки там пошепталася й повернулася з гітарою. — Тільки дивись мені, Панасе, бо за струни відповідаю я.

Поручник Калюжний провів пальцями по струнах, трохи їх підладнав і заспівав хрипкувато-солодким голосом:

Ах, зачєм ти мєня целовала,

Жар безумний в груді затая,

Нєнаглядним мєня називала

І клялась: я твоя, я твоя!

А тєпєр ти на сценє шантана пойош,

За брільянти, за дєньгі, наряди

Старікам ти сєбя продайош

Раді грєшной порочной услади…

— Браво! — вигукнула Манюня, і «мушка» на її щоці знов лукаво тріпнула крильцями. — А ти, Фаню, й по нотах співаєш?

— Нє, токо по жєнскіх компаніях! — відказав поручник.

Чорновус подивився в сірі очі — у них не було й іскорки сміху. Вони, ці очі, дивилися десь далеко-далеко.

— А вам не підходить наша жіноча компанія? — спитала в нього Манюня.

— Чому ж?..

— Ну, ви ж не захотіли служити в Умані.

— Я, мєжду прочім, єщьо могу всьо ізмєніть, — поручник Калюжний ревниво подивився на Машоню. — Ми можєм оставіть штабс-капітана і в Уманє.

— Не варто, — сказав Чорновус. — Жереб випав.

Вечір не скінчився так, як малювала йому скрипка. Він сподівався, що проведе Тіну додому, можливо, вона ще покаже йому Софіївський парк з його темними гротами, призначеними для потаємних зустрічей і перших цілунків. Та коли вони вийшли з ресторації і зупинилися під блідим газовим ліхтарем, вона подала йому тонку прохолодну руку.

— Щасти вам, пане капітане. Дасть Бог — побачимося.


* * *

Наступного дня він уже був у Черкасах, куди також докотився грім революції. Той грім розбудив Україну, яка, здавалося, не прокинеться вже ніколи. Колись офіцерові ударного батальйону смерті Черноусову навіть уві сні не могло привидітися, що він стане курінним 25-го Черкаського куреня і, зупиняючи ешелони на станції Бобринській, ставитиме до муру тих солдатів та офіцерів, з якими пліч-о-пліч ішов за «царя і отечество».

Але й більшовицька пропаганда робила своє. Виморені війною і затуркані обіцянкою «земельки», багато вояків утікало додому, дехто кинувся «грабувати награбоване», повсюди вешталися ватаги дезертирів — своїх і чужих, які перетворилися на бандитів і головорізів. Зрештою і в його курені залишилося всього-на-всього двадцять сім козаків, одрізаних від розпорошеної Армії УНР, й одного разу на станції Цвіткове на них посунула хмара п'яних москалів-дезертирів, що вивалила з вагонів у пошуках легкої здобичі. З образливою матючнею та улюлюканням вони заходилися зривати з козаків жовто-блакитні військові відзнаки. Якийсь дикун з розхристаною на всі груди гімнастеркою — чи не їхній ватаг — під загальний регіт підійшов до курінного Чорновуса й потягся п'ятірнею до його лівого рукава, на якому золотів тризуб.

— А ето што за цацкі?

Чорновус на вагання часу не мав: вихопив шаблю, махнув з усього плеча, і чужа рука, відтята по лікоть, упала на землю.

Натовп ураз принишк, очманілі москалі, потупивши голови, дивилися на відрубану руку, яка ще жила й ворушила розчепіреними пальцями.

— А тєпєрь всєм по вагонам! — скомандував Чорновус. — Станція окружена, за нєпослушаніє растрєл на мєстє!

Юрба, мов дим, повалила назад у вагони, підмівши й свого верховоду, який від болю та жаху здурів — оглядаючись на перон, він поривався забрати мертву руку.

У тій колотнечі з вошивою кацапнею наздогнала біда й Чорновуса — він підхопив тиф. Довго била його трясця, марив днями й ночами, і навіть тоді, коли побачив над собою її сірі очі, думав, що йому привиджується. Та ні. Немає лиха без добра, тож і цього разу так випала карта, що доправили його знов-таки аж до Умані, до земської лікарні, де вже лежало чимало наших. А поміж сестер-жалібниць, котрі доглядали за ними, якимось дивом опинилася Тіна. Не дивом — сама напросилася, коли почула, що хворим бракує догляду, адже мало хто мав охоту ходити біля тифозних.

Диво було тільки в тому, що тут вона побачила знайомого штабс-капітана. Лежав худий, змарнілий, обстрижений наголо.

— Це… ви? — ворухнув пошерхлими губами, які спекла вогневиця.

— Ми, — всміхнулась вона.

— Де я?


— У Лебединському лісі під волоським горіхом. Оце вдруге народилися на світ. Я — ваша повитуха і зараз буду вас сповивати.

Тіна тоді не лише виходила його, а й ще раз вирвала з обіймів тієї кістлявої свахи, що любила ходити з ним попідручки. Якось до Умані вдерлися москалі і, певна річ, наскочили на лікарню.

Спершу в коридорі почулися тупіт і крик, потім у сусідній палаті бахнули постріли. Один, другий, третій… За якусь мить прибігла Тіна з сувоєм марлі і ні сіло ні впало почала обмотувати йому руки — від долонь аж до ліктів: «Скажеш, обкидало виразками».

Щойно скінчила, як до палати зайшло двоє вилицюватих з наганами.

Ще зовсім молодий козак Петрусь, який лежав на сусідньому ліжку і шепотів собі нищечком молитву, не витримав, натяг на голову простирадло. До нього першого й підійшли.

— Нам твая ґалава нє нужна, ти нам ладошкі сваі пакажі! — Вони здерли з Петруся простирадло і втупилися в його руки. — Аґа, всьо панятно, ну так палучай!

Гахнув наган — Петрусева голова підстрибнула на подушці, і він навіки затих із дірочкою в лобі, навіть не зрозумівши, що вони вгледіли на його руках. А що? Коли долоня порепана й мозоляста, то, виходить, ти пролетар, а якщо чиста і чепурна, то — буржуй.

— А ето што за варєшкі такіє? — убивця витріщився на Чорновусові забинтовані руки.

— Язва, — сказала Тіна російською. — Страшниє язви обсипалі єго рукі.

— Сібірская, што лі?

— Єщьо пострашнєй. Прєждє, чєм сюда входіть, вам слєдовало би одєть марлєвиє маскі.

— Тваю мать! Ємєля, рвьом когті атсєдова!

Москалюги миттю звітрилися з палати, можна було перевести подих, але поруч лежав мертвий Петрусь, за стіною стогнали поранені, і Чорновуса раптом охопив сором за ці перев'язані руки. Було мерзенне відчуття, що він когось перехитрив, виміняв своє життя на Петрусеву смерть. Він навіть не подякував Тіні за кмітливість, за порятунок, цілий день пролежав мовчки, а ввечері сказав їй, що вже зовсім видужав.

— Поможи мені добратися до Мокрої Калигірки, — попросив він.

— Куди-и-и? — здивувалася Тіна. — Тобі ще треба піддужати.

— Та я здоровий, як бик! — він сердито скочив із ліжка й випростався на повен зріст, трохи не дістаючи головою стелі. Але похитнувся, взявся за металеве бильце, яке ледь не зігнулося в його руці.

— Ну. І що далі? — знизу вгору дивилася на нього Тіна.

— Далі? Я починаю нову війну. І тут мене ніхто не спинить. Навіть ти, моя пташко. Чуєш? Я починаю нову війну.

Він і цього разу не попрощався з нею по-людському. Пішки, обминаючи села й гамірні місця, добирався додому. По селах чулася безладна стрілянина, моторошні крики, голосіння жінок і валування собак. Уночі небо палахкотіло загравами пожеж — здалеку було видно, де порядкують московські каральні загони.

У Лисячій балці, недалечко від Мокрої Калигірки, його перестріли козаки Семена Гризла і привели до отамана — перевірити, хто такий. Кремезний, хоч і приземкуватий, Гризло здивував насамперед своїм убранням: синій жупан, розшитий жовтими позументами, шаровари, козацька шапка-бирка, з-під якої над чолом стриміло пасмо русявого чуба. Гострі кінчики вусів були хвацько закручені вгору, що надавало обличчю отамана веселого молодецтва.

— Відкіля будеш? — зміряв він Чорновуса очима. — Тіки не крути хвостом, бо моя шабля зразу чує брехню.

Чорновусові не було чого кривити душею, і Гризло йому повірив. Та і як не повірити землякові, якщо отаман навіть пригадав його батька — знався-бо чи не з усіма лісниками в окрузі.

— Приставай до мого коша, — запропонував Гризло.

— Я не проти, — відповів Чорновус. — Але дозвольте, пане кошовий, спершу провідати рідних, а тоді вже порадимося, як бути далі.

Гризло похитав головою.

— Що то за козак, який журиться за домівкою? Нема коли радитися. Вчора в Мокрій Калигірці більшовики розстріляли сорок наших людей та ще й повісили шістьох жидів, які шили нам одяганку і чоботи. Треба негайно поквитатися.

— Треба, — сказав Чорновус, розглядаючи отаманів жупан ще з більшою цікавістю. Не вірилося, що таку жупанину могли скроїти калигірські жиди.

— Ми повинні показати кацапам і нашим селянам, хто тут господар, — вів далі Гризло. — У містечку стоїть чимала частина, та якщо вдарити знагла, то можна її втовкти. Я вже сьогодні можу виставити три сотні кінних.

— Уночі! Треба вдарити вночі, пане отамане, — втрутився у розмову козак із широко ошкіреним ротом, з якого визирали чималі ікла.

— Цей любить воювати тіки вночі, — поблажливо осміхнувся Гризло. — Через те й назвали його Вовкулакою. Не переживай, буде тобі і вночі.

Гризло вислав до Мокрої Калигірки стежі на вивідки. Саме була неділя, базарний день, і Чорновус, перевдягнувшись у жебрака, теж сходив у містечко, яке трохи знав. Ще змалечку їздив сюди з батьком на олійню, до млина, на базар, де батько завжди купував йому маківники, золотисті медяники-коники й довгі м'ятні «кумхвети» в позлітках по два за копійку, від яких язик прилипав до піднебіння. Але найцікавіше було, коли після базарування вони заходили до Беня в оранду-корчму. Тут стояв такий дух, що відразу туманіло в голові і щипало в очах. Назустріч їм виходив Бень у довгополому лапсердаку, горбатий, з рудою борідкою, проте милий і чемний жид, який мав лісника Чорновуса за великого приятеля. «Гой, Якове, — казав він, ставлячи перед батьком пузату зелену пляшку, — який славний у тебе мальчик. Такий міг вирости хіба в лісі». І тут Бень, мов штукар, діставав із-за спини, з-під свого горба в'язочку бубликів, таких твердих, що не вкусиш, їх доводилося смоктати, як і ті «кумхвети», подавав малому, а в другій руці корчмаря вже невідь-звідки з'являлася низочка чехоні для батька. Вони вдвох випивали по чарці, до столу підтюпцем дріботіла заклопотана Бениха, по-чудернацькому закутана в чорну хустину так, що стирчали рожеві вуха, й ставила на стіл курячі тельбушки, смажені на гусячому смальці, — страву для дорогих гостей.

Бениха теж не забувала про «мальчика», наливала йому смачнющого вишневого ситра, яке шпигало в ніс і поколювало в роті.

Потім Бень приносив коробочку з намальованою грайливою дівчиною, що смоктала довгого цибуха, відкривав ту коробочку і, заплющивши очі, гучно втягував носом повітря. Це був дорогий тютюн, батько любив подиміти. «Від фабрики Когана!» — хвалився корчмар, хоч сам не курив. Коли батько починав збиратися додому, Бень просив посидіти ще, бо ось-ось має над'їхати Рефуль із Звенигородки, він приїде з дванадцятьма музиками, і тут буде такий «маюфес»1 що всіх накриє курява. «Та я й так бачу, які тут маюфеси крешуть», — казав батько, показуючи на встелену соняшниковим лушпинням долівку з глибокими виямками від закаблуків.

Чи міг тоді бідолашний Бень передбачити, який «маюфес» влаштують йому червоні головорізи?

Опираючись на сучкуватий костур, Чорновус шкутильгав безлюдною вулицею до базару (хоч давно зрозумів, що базару сьогодні не буде, — люди сиділи по хатах), поглядав спідлоба туди-сюди, поки й побачив розгромлену оранду. Чорні діри вибитих вікон, навіть рами потрощені, двері зірвані із завісів, під облупленими стінами — бите скло, черепки, розвіяне пір'я…

Невдовзі він угледів і Беня — на шибениці серед повішених перед базаром упізнав його по рудій борідці та горбатій спині, яку не випростав навіть тягар смерті.

Чорновус пошкандибав у бік млина, і тут на греблі його перестрів кінний роз'їзд.

— Куда, старче, путь дєржіш? — спитав вухатий москаль, такий п'янющий, що однією рукою тримався за повід, а другою вчепився у гриву коня.

— Іду на багатиє сьола.

— А нє скажеш, ґдє здєсь вєсьолиє дєвкі жівут?

— Я чєловєк нє здєшній.

— А випіть хошь?

— Нє, мнє би покушать.

— Таґда дєржі, — вухатий дістав із кишені штанів цукерку. — Паабєдаєш!

Він зайшовся таким божевільним реготом, що ледве не випав із сідла.

Це була м'ятна «кумхвета» із Беневої корчми.

Зате щедрим виявився Гризло. Того вечора він подарував Чорновусові рушницю Манліхера, кольта, дві «кукурудзи», а насамкінець підвів коня-дончака, на якому грав кожен м'яз.

— Не знаю, як він і зветься, — сказав, ніби виправдовуючись, Гризло. — Позичив в одного рогатого, та забув спитати ім'я. Ет, нехай буде хоч і Мудей, аби добре носив.

— А хто такий Мудей? — схвильовано спитав Чорновус, беручи коня за вуздечку.

Гризло знизав плечима.

— Хто його знає. Мудей, та й усе. На ось, візьми ще нагайку.

Кінь був гінкий, довгоногий — отаман знав, для чийого зросту його підбирав. Чорновус не міг вгамувати тремтіння в руках, коли мацав себе по кишенях. Нарешті знайшов цукерку, розгорнув, підніс на долоні коневі.

Від дотику шовкових губ лоскіт пробіг аж у грудях. Серце його заспівало. Він притулився лицем до шиї коня і не бачив, як засвітилися очі у Гризла.

Операцію розпочали о четвертій ночі, коли п'яна москальня захропла найміцнішим сном. Спершу тихо, без писку, вкоськали застави, прибрали стійки біля школи та цукроварні, а потім ударили з усіх сил. Москалі вискакували з дверей та вікон у самій білизні, спросоння тікали навпрошки хто куди бачив, миготіли кальсонами через тини, перелази, городи, садки. Але ж якою доброю мішенню були ті кальсони вночі! І як злагоджено стукотіли «максими» та «люйси», як весело репалася «кукурудза», як тонко й заливисто тьохкали кулі! Злякано іржали коні, багато їх уже без вершників тупотіли темними вуличками, збиваючи з ніг своїх і чужих. Зойки, стогони, прокльони, брудна московська лайка злилися в суцільний лемент, що дражливо пах ворожою кров'ю.

Коли потрохи розвиднилося, вони побачили, якого чосу завдали москалям. Містечко було всіяне трупами, що, розпластані й зкоцюрблені, валялися в пилюзі, в бур'янах, попідтинню, на городах, левадах. Один неборака звисав із плоту в таких загиджених кальсонах, що бридко було дивитися, інший десь по дорозі загубив свою голову (видно, наткнувся на шаблю) й захолов у калюжі смолянистої крові, ще один лежав на купі гною з випущеними кишками.

Чорновусові сподобалося, як його новий товариш Мудей спокійно переступає ворожі трупи — тривожно форкнув тільки тоді, коли вгледів перед собою вбитого коня. Обминув його, відвернувши голову, й далі пішов твердим, пружним кроком.

Попрацювали вони, як добрі молотники, але Гризлові було мало.

— Хлопці, це ще не все! — кричав він, змахуючи кров із розбитої брови. — Їх багацько розбіглося по кущах! Виловімо всіх до одного. Чуєте? Всіх!

Та козаків не треба було підганяти. Розгарячілі від бою, збуджені запахом чужинської крові, вони розсипалися полем, балками, перелісками, заглядаючи в кожну шпарину. Як не тут, то там виринав Гризло, і над полем розлягався його радісний крик:

— Усіх до одного! Чуєте, хлопці?

Правий вус отамана, почервонівши від крові, що стікала з брови, опустився вниз, але молодецтво так само вигравало на його розпашілому виду. Чорновус аж рота розкрив, коли Гризло витяг з кущів зіщуленого москаля і так рубонув його навхрест, що голова відлетіла разом з плечем та рукою.

«Добре, батьку!» — крикнув йому Чорновус, завертаючи коня у виярок, порослий низькими кущами ожини. Він уже спустився вниз, як раптом Мудей зупинився і сторожко поворушив вухами. Чорновус шарпнув за повід, цмокнув, та кінь тільки мотнув головою і подивився у бік вузенького рівчака. Саме туди він пішов охоче.

У рівчаку причаїлося двоє. Чорновус одразу впізнав вухатого москаля, який учора тицьнув йому для насмішки «кумхвету», а біля нього трусилася напівгола дівка. Ряба з лиця, зате тілиста, повногуба й така гаряча, аж парувало з неї.

Ти ба, стерво вухате, — під ним земля западається, а воно ще й курву за собою тягне. Що ж вона собі думала, ця телиця намахана? Чорновус так і спитав, зводячи кольта:

— Що ж ти собі думала, коли тікала з оцим вуханем?

— Він мене силою поволік.

— Нєправда, ана сказала, что любіт мєня, і сама пабєжала, — зацокотів зубами вухатий. — Нє стрєляй, ми с нєй паженімся і уєдєм в Пєнзу.

— Поїдеш, — сказав Чорновус. — Тільки далі. Спасіба тєбє, радімий, за канфєтку.

Кольт підстрибнув у руці, але куля пішла бездоганно — якраз у те місце на лобі, де дідько припечатує москалям зірки.

— А ти, шльондро, йди сюди і задирай спідницю, — наказав Чорновус. — Всиплю тобі по сраці, щоб пам'ятала.

Дівуля вилізла з рівчака, підійшла до нього й, нагнувшись, слухняно задерла спідницю, під якою світилося голе-голісіньке тіло.

Він замахнувся нагайкою, та Мудей зненацька зірвався й помчав угору — мабуть, подумав, що вершник підняв трійчатку на нього. Чорновус зупинив коня й озирнувся на дівку, яку все-таки мусив полоскотати нагайкою. І тут він розсміявся глухим, розкотистим сміхом. Хвойда блискала п'ятами вже по той бік виярка — пригнувшись мало не до землі, вона, як вепр, розсікала ожинові зарості, аж галуззя летіло над нею.

Слава про перемогу повстанців у Мокрій Калигірці миттю облетіла довколишні села. До Гризла почали сходитися селяни зі всієї Звенигородщини. Несли зброю, харчі, приводили коней.

Отаман хотів наставити Чорновуса начальником штабу, та згодом усе повернулось інакше. Партизанити краще малим загоном: зручніше маневрувати, переховуватися, уникати переслідувань, та й харчуватися легше. Що більше прибувало людей, то все це давалося тяжче і тяжче. Гризло вирішив розділити свій кіш на два загони — з одним Чорновус відійде до Лебедина. А як буде треба, зійдуться докупи і ще разом підуть на Київ.

Коли Чорновус формував свій відділ, до нього попросився нічний одчайдух Вовкулака. Гризло не образився.

— Так — то й так, — погодився він. — Жаль мені розлучатися з таким козарлюгою, але для початку це тобі буде добра підмога.

Отаман трішки спохмурнів, та потім загадкова усмішка заграла в його закручених вусах.

— А знаєш, чого Вовкулака пішов до лісу?

— Ну, як чого… — не зрозумів Чорновус.

— Начитався Шевченка. Я часто питаюся у новачків: чого ти до мене прийшов? І чую: в того москалі хату спалили, того пограбували, у того дівчину зґвалтували… У нас завсігди так було — поки заброда не заллє сала за шкуру, ми нічичирк. А цей мені каже: прочитав «Кобзаря». Ти таке чув коли-небудь? Щоб чоловік прочитав Шевченка і став «бандитом»? От де сила! Це я до того, аби ти знав, що треба часом почитати козакам уголос. Краще за всяку муштру.

І ще одну пораду дав Гризло: якщо Чорновус ступив на повстанську стежку, то мусить узяти нове ім'я, інакше москалі помстяться на його родині. Він, Гризло, цього не зробив, бо на Звенигородщині його знають усі як кошового Вільного козацтва. Кожен сірко вам скаже, хто такий Гризло і з ким він б'ється.

Був жовтень 1920-го. Стояло бабине літо. У повітрі ясотіло павутиння.

Чорновус поглянув у синє-синюще небо. І побачив на вершечку граба великого хижого птаха, такого чорного, аж синій відлиск пробігав по ньому.

— Чорний Ворон, — сказав він. — Як почуєш, батьку, щось про Чорного Ворона — то буду я.


1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   17


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка