Василь Шкляр Залишенець. Чорний ворон



Сторінка12/17
Дата конвертації05.05.2016
Розмір4.66 Mb.
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   17

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ



1


«В ноябре месяце бандитизм в Чигиринском, Черкасском и Звенигородском уездах ощутимо пошел на убыль. Отряды окончательно распылились на мелкие шайки. Отдельные бандиты, попадая в наши ловушки, уничтожались, некоторые сами сдавались по одиночке. С прибытием кавполка незаможников обстановка на Чигиринском участке заметно улучшилась. Полк раскинул свои отряды почти по всему уезду.

В начале ноября появилась новая, неизвестная нам банда, которая ночевала в селе Бирки в пятнадцати верстах от Каменки. 3 ноября банда находилась на станции Фундуклеевка, куда срочно выехал Каменский ЧОН с частями кавполка. Оказалось, что бандиты разоружили нескольких красноармейцев. В конце концов, под строжайшим секретом нам удалось выяснить, что эта банда фиктивная, состоящая из красных, и действует под таким видом исключительно для вылавливания бандитов.

Переданные сведения взяты от начуездучастка ГПУ тов. Лихачева лично под строжайшим секретом и огласке не подлежат.

В то же время на Звенигородском уездучастке произошел из ряда вон выходящий случай, не подлежащий разглашению в наших отчетных документах, ибо является исключительно компетенцией органов ГПУ. Единственное, что следует констатировать из вышеупомянутого, так это присутствие на этом участке банды Черного Ворона численностью около двадцати кавалеристов. Есть данные, что и сам атаман вовсе не убит, как было засвидетельствовано ранее, а по-прежнему скрывается в излюбленных местах — Лебединском и Шполянском лесах, причем с измененной внешностью. Уже имеется план поимки этой банды.

Начштаба ЧОН Кременчугской губернии Глазунов.

Начальник оперативно-строевого отделения Семенов.

С подлинным верно: делопроизводитель (підпис)».

(Зі звіту штабу ЧОН Кременчуцької губернії за листопад місяць 1922 р.)

Коли отаман надовго відлучається від загону, деяких козаків також тягне у мандри. Так велося завжди, а що вже казати про нинішню осінь — хіба повернеться язик комусь дорікнути за нестерпну втому й бажання вийти з лісу?

Цього разу в лебединському гніздовищі Чорний Ворон застав усього лише дванадцять козаків. Він здогадувався, що десь воно так і станеться, але казав собі: хай. Хай усе йде своєю чергою без принуки, фортуна сама відбере тих, на кого зможеш покластися в найчорнішу годину. Хай зостанеться жменька, зате певних людей, які не вистрелять тобі в спину, не побіжать у ЧК рятувати свою шкуру ціною твоєї голови. А дванадцять залишенців на зиму — це сила: Вовкулака, Сутяга, Біжу, ще один Момот — Захарко, Ходя (а куди йому, бідному, мандрувати?), В'юн, Козуб та ще п'ятеро бурлаків, котрі вже не бачили життя поза лісом. Решта хлопців розійшлися хто куди — той на амнестію, той світ за очі, ще хтось передчасно пішов на зимову квартиру, обіцяючи на весну вернутись. А от із Швайкою вийшла прикра історія. Нікого не попередивши, він нишком утік, можна сказати, дезертирував, та ще й поцупив у Козуба його кольта разом з папушею кременчуцької махорки восьмого номера. Добре, що Козуб вчасно спохопився, — вони з Вовкулакою догнали Швайку в Мокрій Балці біля кринички, коли той саме сів перевзутися. Це ж треба — утікав на коні, а от щось замуляло йому в правому чоботі, вирішив перемотати онучу. Не спам'ятався, як хлопці уже нависли над його головою. «Тебе взули б і чекісти», — сказав Вовкулака. «При чім тут чекісти, я до Бика1 їду», — наїжачився Швайка, але відразу притих, бо Вовкулака оголив шаблю. «Це Бик тебе навчив красти?» — спитав Козуб. «Подумаєш, пухкалку позичив! — пхикнув Швайка. — Забери її, як вона тобі така люба», — він поліз рукою під полу по кольта, але Вовкулака його випередив — доганяв-бо Швайку не для того, щоб перевиховати. До того ж він помітив в очах утікача той недобрий полиск, який не давав часу на роздуми. Вовкулака незчувся, як його шабля із хрускотом розколола голову дезертира. «Такій легкій смерті можна тільки позаздрити», — сказав він, сплигнув з коня і забрав у мертвого Швайки кольта, папушу кременчуцької махорки, «штаєра» і дві «кукурудзи». Потім підійшов до кринички, набрав у коряк води й попросив Козуба злити йому на руки. «Може, зариємо?» — спитав Козуб. «Ні, — відповів Вовкулака. — Таких ховають голодні лиси».

— Я знав, кому доручити загін, — сказав Чорний Ворон, вислухавши Вовкулаку. Той, було видно, чув за собою провину, що багато козаків розійшлося, і Ворон його заспокоїв: — Ти все зробив правильно.

Він упіймав себе на тому, що повторює не свої слова, — зовсім недавно його так само втішала Тіна: «Ти все зробив правильно ». Та чи не були ті слова всього лиш розрадою?

Від похвали Вовкулака трохи одм'як і вищирив до Ворона свою найтеплішу усмішку.

— А тебе, отамане, без бороди не впізнати. І поки чутка пішла, що ти вже на тому світі, то, може, хай так і буде?

— Про мене, поки відросте борода, нехай так і буде.

— А з'їздив ти як? — обережно спитав Вовкулака.

— Погано.

— А це ж чого?

— За весь час відрубав лише одну голову. Та й то — курці.

— Курці? — здивувався Вовкулака. — Отій, що несе яйця?

— Тій, тій. Ти хоч зрадника зарубав, а я птицю невинну.

— І ми тут знудилися без роботи. Може, тому дехто й пішов.

— Баба з воза, — сказав Ворон. — Пішов то й пішов. Зима на носі.

— Зате й комуна про нас трохи забула. Ось і їхня газетка пише, що нам каюк. Це ж добре?

— А що тут доброго? Треба, щоб духу нашого боялися.

— Воно то так, але якщо їм таке приверзлося — теж непогано.

Ворон здогадався, що Вовкулака надумав якусь непросту руханину, через те підходив до неї обережно і здалеку. Зрештою він дістав із пазухи вчетверо складену окружну газетку «Червоний Жовтень», розгорнув її і, подаючи Воронові, показав на першу сторінку.

Справа бандита Туза

Відомий своїми кривавими звірствами бандитський отаман Туз 9 листопада постане перед Радянським судом. Цей суд мав відбутися в Черкасах, але на прохання трудящих Звенигородщини надзвичайна сесія ДПУ перенесла засідання до міста Звенигородки, оскільки саме в цьому повіті найбільше розгулював Туз. Разом із «батьком-отаманом» на лаву підсудних сядуть ще два його посіпаки — Босий із Журжинець та Гарасько із села Ганжалівка.

Згадаємо дещо з біографії бандита Туза. Він походить із села Журжинці Звенигородського повіту. Йому 26 років. Закінчив сільськогосподарську школу в Умані, під час імперіялістичної війни служив у царській армії, закінчив школу прапорщиків, вислужився перед царем до поручника. Називає себе самостійником. Воював проти Робітничо-Селянської Червоної Армії в петлюрівському війську, а після краху жовтоблакитників продовжив кривавий шлях у бандах Цвітковського, Гризла, Дерещука, поки не організував свою шайку.

Постійно займався терором органів Радянської влади, вбивав активістів та партійних працівників, грабував цукроварні, нищив народне добро, палив волвиконкоми, комнезами й сільради, наводив жах на мирне населення.

Не вистачить тут місця, щоб перелічити всі його злодіяння й невинні жертви, серед яких і командир полку, і начальник повітової міліції, і начальник карного розшуку, і ще дуже багато відповідальних працівників, червоноармійців та мирних громадян. Банда Туза робила нальоти на містечко Лисянку, на Почапинці, Верещаки, Майданівку, Хлипнівку, Ганжалівку та багато інших сіл, жителі яких тепер можуть прийти на цей суд і на власні очі побачити, як закінчується безславний шлях ворогів Радянської влади. А він, цей шлях, уже привів до загибелі Гризла, Цвітковського, Загороднього, Чорного Ворона…

Назавжди зайшов місяць лісових вовків. Усе вище здіймається сонце Жовтня на ясному небі Революції!

Каленик Груша

— Стривай, — Ворон відірвав клапоть «Червоного Жовтня» й заходився скручувати цигарку. — Але ж отамана Туза вбито ще позаторік.

— Еге, — кивнув Вовкулака. — Під Хлипнівським лісом. Але то був Степан Туз, а це інший. Теж із Журжинець, у тому селі що не чоловік, то й Туз. Це справжня фамилія. Так, як у Мурзинцях кожен другий — Момот, так у Журжинцях Туз.

— А ти не дуже високо замахуєшся? — навпростець спитав Ворон, здогадуючись, до чого хилить Вовкулака. — Там буде неабияка охорона. І робота випадає серед білого дня, на очах у стількох людей.

— Отож і добре, що комуна про нас забула. Можна серед білого дня таке зробити, що нікому й не снилося. Там буде стільки метушні, що про таких дорогих гостей, як ми, ніхто й гадки не матиме.

— От лицедій, — Ворон видихнув хмару диму. — Ти не можеш без публіки. Тобі місце в театрі. Прапор у руки — й на сцену!

— Може, й так, — погодився Вовкулака. — Але ти, пане отамане, забув, що ця вистава буде у Звенигородці, а мені туди не можна. По-перше, я це містечко й сам обминаю, а по-друге, вдень мене там упізнають.

— Дурниці! Щоб такий лицедій та не перекинувся в якогось чорта — не вірю. Я он сам і в жебрака виряджався, і в ченця, і в комісара. Пика в тебе, звичайно, ще та, але якщо не розтуляти рота там, де не треба, то можна замаскуватися. Ну-ну, не гнівайся, Вовкулако, я ж… Бо куди ж це воно годиться — замислив таку штуку, а сам у кущі. Ні, братику, так не вийде. Тепер сам бери в руки розвідку і доводь діло до кінця. Вивідайте все до дрібнички. Бо це така п'єса, де навіть мітла стріляє.

— Яка мітла? — не зрозумів Вовкулака.

— Та, на якій відьми літають, — моргнув йому Ворон.


2


Ще не привезли з Черкас «бандитів», а до Народного дому напхалося стільки людей, що трохи не повідтоптували одне одному ноги. Чимало роззяв стовпилося біля входу, бо всередині вже ні пройти, ні сісти, зате тут, надворі, вони першими побачать арештантів, побачать, на чому їх привезуть, у кайданах чи зв'язаними.

Зібрався тут люд містечковий, було чимало й селян, переважно дядьки в сірих свитках, яким усе треба знати, прийшли і жінки — видно, що з дальніх сіл та околиць, бо, не знаючи одна одної, не збиралися гуртами погомоніти, а стояли по одній, по двоє, боязко поглядаючи на дорогу. Окремо чипіла на костурі старенька, зігнута трохи не до землі бабуся, яка пришкандибала сюди з останніх сил і теж виглядала арештантів.

Може, серед них був хтось із її онуків?

— Проход! Ослобоніть проход! — метушилося біля входу четверо міліціонерів, розпихаючи спритників, котрі хитрувалися не проґавити того, що буде надворі, а потім чимшвидше пропхатися всередину. — Кому сказано?! А ви, бабушка, станьте в сторонку, бо вас тут задавлять!

Аж ось почувся гуркіт моторів — «їдуть!» — і до Народного дому підкотила чорна легкова машина, а за нею, підстрибуючи на бруківці, причмихала вантажівка. У кузові сиділи конвоїри, а гайдамаків не видно було за бортами — вони лежали зв'язані на твердому днищі.

Із чорного легковика вилізло троє — зодягнуті в рудо-зелене сукно, у високі важкі картузи, по боках теліпалися планшети. Вони одразу пішли до парадних дверей, поблискуючи гладенькими, ніби напрасованими, халявами. Дивилися прямо перед собою, мов нікого не бачачи, хоч насправді бачили все.

Перший ніс поперед себе таке величезне черево, наче наївся молодої люцерни і здувся. Це був заступник начальника Черкаського повітового ҐПУ товариш Вольський. За ним дибуляв уповноважений Кандигін, корчуватий чоловік на тоненьких ніжках. Третій, із кущиком вусиків під носом, ішов позаду й усміхався. Сам до себе. На відміну від тутешнього люду, всі Черкаси знали, що означає посмішка голови окружного суду Голубчика.

Коли трійка щезла у проймі парадного входу, шість озброєних конвоїрів висипало з вантажівки, і навіть зігнута бабуся помітила, що один із них був «сліпий». Китаєць одкинув задній борт кузова і закричав:

— Віхадзі!

Арештанти зі зв'язаними руками важко, поволі спинались на ноги й зістрибували на землю. Були це вже, видно, не раз катовані хлопці, обдерті, худющі, зарослі, лише на одному був теплий френч, але такий брудний і заношений, що не розпізнати, якої він армії. Швидше за все, петлюрівський, того й не здерли, щоб усі бачили речовий доказ. Невільник мав щось таке у поставі, у рухах, погляді, чого не назвеш інакше, як вродженою гордовитістю. Ніби соромлячись пут на руках, він із легкою досадою повів очима по натовпу і ледь помітно кивнув головою — чи то на знак привітання, чи вибачався за те, що прийшов сюди в такому незавидному вигляді. Ніхто вже не сумнівався, що це був отаман Туз.

Він і до входу в Народний дім без вагань пішов першим. За ним рушили його побратими Гарасько і Босий, поглядаючи в натовп: чи нема тут когось із рідних, щоб хоч очима попрощатись востаннє.

Отаман Туз сів посередині лави, що стояла ближче до сцени так, щоб підсудних було видно і трійці, і глядачам, по праву руку від нього опустився Гарасько, по ліву Босий, а по обидва боки від арештантів виструнчилися два конвоїри, опустивши рушниці кольбами на підлогу. Двоє конвойників стали біля дверей, щоб стежити не лише за підсудними, але й за всією залою. Порядок надворі стерегла міліція і двоє військових — один із них був «сліпий» китаєць.

На сцені за столом розсілися Вольський, Кандигін та Голубчик, який і далі сам собі посміхався у кущик вусів.

Напхом напхана зала сопіла, кашляла, сичала, зітхала, бо публіка тут зібралася таки різномаста — від тонкосльозих жінок до черствого чоловіцтва, від співчутливих селян до розлючених активістів, від поміркованих службовців до оскаженілих партійців.

Були тут совєтські керівники, військові начальники, поважні гості із сусідніх повітів, як от, приміром, матусівський волосний воєнком Сємьонов, котрий мав дозвіл на табельний наган № 44956 та право на дармове користування селянськими підводами в рахунок Трудгужподатку. Він сидів у третьому ряду серед почесних гостей, щоправда, сидів скраю, ближче до виходу, і, схоже, нудьгував, коли Вольський розводився про нещадну боротьбу совєтської влади з бандитизмом. Та ось настала черга отамана відповідати на запитання суду. Туз говорив рівним приглушеним голосом, але так, що його чули всі. Говорив просто, не викручувався і не приховував своєї ненависті до комуни. Наче розповідав про боротьбу з ворогом не суду, а хлопцям, які сиділи біля нього на лаві. Отаман сказав, що ні за чим не шкодує, крім одного — йому жаль своїх рідних, котрих через нього переслідуватиме окупаційна влада.

— Стало бить, ви нє аступілісь, а сознательно баролісь протів совєцкой власті? — спитав Вольський.

— А хіба ще як можна? — здивувався Туз.

— Ідєйно баролісь?

— Аякже! Я боровся за самостійну Україну і за свій народ.

— За етот народ, что сідіт в залє? — спитав Голубчик, показуючи рукою на публіку. — А ви у нєво спрасїлі, у етава народа, нужна лі єму ваша защіта?

— Я згоден, що є багацько людей, эт..і не здатні і думати про кращу долю, — відповів отаман. — Тому я кладу своє життя за ідею.

— Ви да сіх пор счітаєтє сєбя тузом? — захихикав Голубчик, заохочуючи залу до сміху, проте вслід йому реготнув лише білобрисий молодик, котрий швиденько щось нотував до рудого зшитка. Мабуть, це й був кореспондент, якщо не редактор, зети «Червоний Жовтень» Каленик Груша.

— Так, — сказав отаман. — Я вважаю себе Тузом, бо так воно є насправді. Це моє прізвище.

— Но ви сагласни, что всем бадітам і тузам наступіл канєц?

Ані, как пабітиє сабакі, прішлі к нам с раскаєнієм і павінной.

— Ні, мене живим схопили тому, що я вчадів у хаті, яка горіла. Інакше я досі убивав би таких, як ви.

На хвилю запала така тиша, що матусівський воєнком Сємьонов почув, як щось булькнуло у череві Вольського. Воєнком розтулив кулак, у якому тримав годинника: за п'ять хвилин друга.

— Канчайтє ету петлюровскую агітацію, — нахилився Кандигін до Вольського.

І той поставив останнє запитання:

— Ви прізнайотє себя віновним?

— Перед комуною — так, — сказав Туз. — Мало я її бив. Перед Україною — ні. А перед народом… народ сам колись скаже, хто я був і де дівся.

— Так спрасітє! — зірвався на крик Вольський. — Спрасітє у него сейчас, вот жє он перед вамі, народ-то! — Він повів очима по залі, де серед публіки мали бути вже підготовлені «громадські обвинувачі»: саме момент надати їм слово.

У цей час до зали зайшов «сліпий» китаєць і приєднався до конвоїрів, що стояли біля дверей.

— Я, я йому одповім, гаспидові! — почувся жіночий ображений голос.

Від задніх рядів, опираючись на костур, наперед пошкутильгала зігнута в три погибелі бабуся, та, незважаючи на старечі літа, була ще бідова. Не довго думаючи, вона вихопилася боковими східцями аж на сцену, низько вклонилася суддям, а коли розігнулася, публіка ахнула: стара випросталася на повен зріст, тримаючи в обох руках по німецькій бомбі, які вибухали навіть від легкого удару.

Тим часом зірвався зі свого крайнього місця і матусівський воєнком Сємьонов, який вихопив гранату й наган — усі подумали, що він зараз влучним пострілом застрелить скажену бабу ягу, але цей навіжений спрямував наган на конвойників, що стояли біля лави підсудних. Тієї ж миті гарячий сільський хлопчина з червоним бантом на лацкані піджака, схожий на каесемівця1, а насправді гайдамака Козуб, погрожуючи кольтом, підскочив до охоронців, що стерегли вхід, а легкий на ногу Біжу, який до цього удавав із себе невинне сільське ягня, уже роззброював конвойників, що заклякли під прицілом Чорного Ворона.

Тут стався казус, якого козаки й не мітили: коли Козуб відбирав рушницю в одного з конвойників, «сліпий» китаєць раптом накинувся на другого. Якби він не запищав спересердя — ось тьобі сюд! — Козуб і не впізнав би у ньому Ходю. Той прийшов сюди в жіночому вбранні, насунувши хустку на «сліпи», а тепер був у червоноармійському виряді, в кашкеті, під який заховав косичку. І колошматив «своїх».

Можна було замилуватися Ходею, якби не стара відьма, що стояла на сцені. Вона тримала в руках по бомбі і шкірила до всіх ікласту пащеку.

— Нам немає коли з вами розбалакувати, — зриваючи з голови хустку, сказав уже своїм голосом Вовкулака, і лиш тепер було видно, як йому не пасує баб'ячий одяг. — Через те наш суд буде коротким, — повернувся він до заціпенілих Вольського, Кандигіна і Голубчика. — Може, ви його, цей суд, також визнаєте бандитським, але правда на нашому боці. Не ми прийшли на вашу землю грабувать, убивать і ґвалтувать. А ви! Тому іменем Української Народної Республіки я засуджую вас до страти.

Голубчик зненацька зареготав. Істерику найлегше вгамувати пострілом, тому Ворон послав першу кулю в Голубчика. Той, різко тріпнувши головою, відкинувся на спинку стільця з роззявленим ротом.

Наступні кулі Ворон загнав у голови Вольського і Кандигіна.

Бахнули револьвери Козуба, Ході й Біжу. Довелося приспати конвойників, які ось-ось могли прийти до тями.

На такі гучні залпи відгукнулися «селюки», котрі переминалися з ноги на ногу надворі: Захарко Момот, В'юн, Сутяга з двома бурлаками (ще двоє з них стерегли коней за містом на руїнах колишньої панської економії, а одноокий Карпусь залишився в лісі на хазяйстві), навіки вгамували міліціонерів, хоч, може, то були й непогані хлопці. Сутяга встиг із ними навіть перекурити та розпитати, як і йому записатися в міліціонери. Тепер от, бісова кров, вивільнив чотири вакансії у Звенигородській міліції.

Змушені були припечатати й водія легкової машини, який повівся ганебно, — завівши двигун, хотів було сам-один «накивати колесами», покинувши «таваріщєй» у біді. Зате пожаліли шофера вантажівки — він одразу підняв руки вгору: «Хлопці, я не воєнний, вони мене примусово мобілізували».

Коли Ворон, наказавши глядачам не виходити із «судової» зали, бо інакше сюди влетить бомба, вискочив з козаками надвір (до них приєдналися Туз, Гарасько і Босий), тут їм уже не було роботи. Всі ґаволови розбіглися, а хто був «при ісполнєнії», тепер лежали покотом перед Народним домом. Пощастило тільки «сліпому» китайцеві, якого Ходя заманив через чорний хід у якусь комірчину і порадив не показувати звідти носа, бо інакше капець. Зараз тут усіх прикандичать, попередив його Ходя, смакуючи рідною мовою. Роздягнувши «землячка» та вбравшись у його форму, він про всяк випадок ще й зачинив комору на клямку, яка висіла на дверях без замка. Тепер Ходя, може, й випустив би сіромаху, та не знав, чи так йому буде краще. А тут ще й отаман скомандував негайно сідати на вантажівку.

Козаки, розв'язавши руки Тузові, Босому та Гараську, підсадили їх, охлялих, на вантажівку і самі повискакували так жваво, наче щодня їздили на машині. Ворон теж виліз на кузов, з цікавістю приглядаючись до Ході.

— Як тобі це вдалося? — спитав він.

Ходя вистромив язика і поторкав його пальцем. Мовляв, треба знати китайську.

Вовкулака тим часом щось нашвидку «полагодив» каменюкою всередині легковика, потім розсівся в кабіні вантажівки.

— Паняй, поки вітер дме в спину, — весело кинув до водія, радіючи, що хлопці згарячу його не прикінчили.

Так вони виїхали за місто й зупинилися на польовій дорозі недалечко від економії. Хлопці зіскакували з кузова повільніше, ніж вилазили, — вони отак їхали б аж до Лебединського лісу.

Якби ж на машину можна було забрати ще й коней. Водія вони відпустили — пішечки, звичайно, — а вантажівку так «полагодили», що й згори не покотиться.

І вервечкою пішли до колишньої панської економії. Було видно, що Туз, Гарасько і Босий ледве тягнуть ноги, але намагаються не відставати.

— Добре ти, пане отамане, на суді держався, — обернувся Чорний Ворон до Туза. — Я насилу втерпів, щоб не заплескати в долоні.

— А чого перед ними хвостом крутити? — Туз осмикав рукави френча, приховуючи прути, надавлені мотузком. — Їднак розстріляли б.

На колишній панській економії ще позалишалися облуплені муровані стіни, яких досі не розтягли тільки тому, що вони не дробилися на окремі цеглини, а все, що було не таким тривким, тепер лежало у бур'янах купами глини, паліччя, битого скла та черепиці. Тут навіть стояла іржава сіялка, що, здавалося, навіки вросла в землю. Довкола неї серед полину й лободи, незважаючи на пізню осінь, проросли колоски самосійного жита. За муром стояли осідлані коні, яких затяті бурлаки Ладим і Фершал навіть не пускали попастися, весь час тримаючи напоготівлі.

Фершал, короткозорий чоловік в окулярах із саморобними дротяними вушками, вийшов їм назустріч з «дохторською» брезентовою сумкою — чи не потрібна комусь допомога? — а Ладим сидів на сіялці і придивлявся до трьох незнайомців. Двоє із них — Гарасько і Босий, підійшовши ближче, попадали на забур'янені купи глини. Босий відчухрав зі стебел жменю колосків, поклав їх, не розминаючи, до рота й поволі став жувати. Фершал дістав із пропахлої йодоформом «дохторської» сумки зачерствілу перепічку, розломив її, і кожен з утікачів отримав свою пайку. Гарасько та Босий відразу заходилися тамувати голод, а їхній отаман, подякувавши за частування, спершу попросив закурити; Козуб пригостив його кременчуцькою махоркою, і Туз після першої затяжки гойднувся, як п'яний, — йому запаморочилося в голові.

— А знаєте, братці, що найстрашніше в голоді? — спитав він, приходячи до тями. — Це коли вже не хочеться їсти.

Трохи передихнувши, вони сіли на коней. Туз був такий висушений, що Мудей навіть не заточився, коли той примостився позаду Ворона; Вовкулака взяв до себе на Тасю Гараська, легенький Біжу підсадив на свого коня Босого. Так вони переїхали полем до ближньої Михайлівської діброви, щоб переховатися, роздивитися, чи ніхто їх не винюхав, а тоді вже добуватися Лебединського лісу.

У діброві розпалили багаття, підсмажили на виструганих шпичках старого прижовклого сала, ще й напекли пізніх грибів-моховиків, які достояли помок дубами до глибокої осені. І ось отаман Туз, ніби відігрівшись, раптом почав прощатися: мовляв, дякуємо, товариство, за порятівлю, спасибі за хліб-сіль і добуту зброю, але нам тепер в інший бік; не будемо вам завдавати клопоту, самі вже доберемося «додому», де нас жде робота і, можливо, виглядає ще не один вільний козак, який не закопав свого самопала в землю.

При цих отаманових словах Гарасько і Босий теж підвелися, розправили плечі, ніби вже зовсім оклигали-відживилися на салі й печених моховиках чи, може, надихалися сили з дубового лісу, що терпко пах прілим листям і волею. Чорний Ворон їх не розраював, не запрошував далі йти разом, бо знав, що то таке — повернутися до своїх з того світу: якщо Бог рятує життя повстанцеві, то, виходить, благословляє на помсту.

Туз попросив на дорогу лише сірників і жменю тютюну, а від хліба відмовився — на хуторах ще не перевелися люди, які приймуть їх, обігріють і нагодують. Він з гідністю потиснув руки усім козакам, потім підійшов до Чорного Ворона і, затримавши його долоню в своїй, сказав:

— Прощавай, отамане. Такий час, що, може, більше не побачимося. Але… — на його губах затремтіла сумовита усмішка, — їднак історія колись скаже, хто ми були і де поділися.

Вони рушили в бік Тарасівки. Худющі, зодягнуті в благеньке дрантя, простоволосі, з рушницями за плечима, вони пішли повагом, перевальцем, але тією пружно-розміреною ходою, до якої призвичаїв їх ліс. І всі троє одночасно розчинилися в лісі так швидко і непомітно, ніби й самі стали деревами.

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ



1


Вони були відрізані од усього світу, бо зима випала така сніжна та люта, що мусили пересиджувати морози, майже не виходячи з «хати». Нову землянку залишенці викопали за три версти від Лебединського Свято-Миколаївського монастиря, що стояв, як і «Мотря», на плоскогір'ї посеред лісу. Коней цього разу довірили в добрі руки на хуторах (сутужно було з фуражем), тому стайню не рили.

Різдво справили, можна сказати, по-людському. В кутку землянки навіть поставили дідуха, тільки сніп був не з околоту, а з сухого очерету, якого вони нарізали на лісовому озерці, де брали живу воду, — з талого снігу вода була прісна. Їхній кухар одноокий Карпусь (осколком вибило око ще тоді, як брали Черкаси) приготував вечерю, як і годиться, з дванадцяти пісних страв — були на столі свіжі підпалки, узвар, пшоняна каша, цибуля, мед (на зиму завжди запасалися кадібцем меду), печена картопля, квашені огірки, помідори, капуста, була сушена тараня, заощаджена спеціально до цього дня, бо який же Святвечір без риби, стояла тут ще мисочка олії, в яку вони вмочали хліб і картоплю, а також — ну, звісно, — кутя, щоправда, без маку, зате з товченого в ступі ячменю, присмаченого узваром та медом.

Діждавшись вечорової зорі, вони сіли до столу, проказали Отченаш, скуштували по ложці куті, а тоді, взявши чаші (це були різного калібру кухлі), стоячи пом'янули загиблих. Налили ще, і Чорний Ворон, котрий сидів у голові столу, знову підвівся, підняв свою чашу за кожного, хто зостався тут зимувати, в тому порядку, як вони сиділи по обидва боки від нього — за Вовкулаку, Сутягу, Біжу, його брата Захарка, Козуба, В'юна, Ладима, Фершала, Карпуся, Цокала, Невіруючого Хому і, звичайно ж, за Ходю, який прозрів і також повстав проти червоного люципера.

Ходя аж просвітлів од такого святочного моменту, але скромно опустив голову і, втупившись у дванадцять пісних страв, не міг зрозуміти, що ж це за свято таке чудне, якщо Карпусь не засмажив їм дикого цапа, якого він, Ходя, вистежив і підстрелив із лука біля того ж таки озерця, де вони брали воду. Так-так, Ходя змайстрував собі справжнього лука, позаяк отаман заборонив стріляти у лісі, а куди ж це годиться, щоб жити серед звірини й ходити голодному. Тож Ходя швидко змикитив, як бути: вирізав підходящу свидину, випарив її, вигнув дугою, із доброї сириці натягнув тятиву, а потім наробив таких стріл, що можна було йти не тільки на полювання, а прямо в бій, — він ті стріли оперив, наладнав кульові наконечники (на вогні виплавив із куль свинець), так що в землянці всі аж роти порозкривали, як побачили цього «могола» зі справдешнім луком. А коли перед самим Різдвом Ходя вполював дикого цапа, то тут уже козаки готові були його на руках гойдати, і тільки Невіруючий Хома заходився з усіх боків оглядати рогатого, підозрюючи, що той сам упав од морозу. Та ні, упав цапок таки від стріли, але Карпусь засмажить його лише взавтра, бо хоч повстанський раціон посту не передбачає, різдвяна вечеря — святе.

Кому в цей день дозволялося їсти дичину, то це хіба Ладимові, бо він був затятим язичником, який молився Дажбогу, Сварогові, Перуну, Мокоші і, що цікаво, незрідка вимолював у них те, що Ладимові було треба. Язичником він став не з якоїсь там примхи, а, можна сказати, таким з'явився на світ, адже народився Ладим у Яру, який відгалужувався від села Ганжалівки таким глибочезним рукавом, що люди, котрі там жили, майже ніколи не виходили «нагору», і до них, вважай, ніхто не ходив «униз». То були люди особливі й за натурою, і за своєю подобою: невисокого зросту, але дуже кремезні, смагляві, аж чорні (молились-бо до Сонця) і надто повільні, ніколи нікуди не поспішали, не метушилися, навіть розмовляли знехотя. Тож і Ладим, кремезний та смаглий, розповідав про свій Яр, наче клоччя жував: виходив він «нагору» хіба раз на півроку, щоб прикупити солі та сірників, а так жили на всьому своєму. Мали хліб і до хліба, аж поки не спустилась «униз» орда і не забрала в Ладима не лише хліб, але й молоду дружину, з якою вони тільки-но побралися. Тоді Ладим упросив Перуна, щоб той «убив громом» ґвалтівника, після чого мусив тікати до лісу, і так тут прижився, що іншого побиту вже й не уявляв. У лісі він ще ближче був до своїх богів, й ось навіть зараз, перед вечерею, відійшов у куток до Дідуха і, здійнявши руки, тихенько і дуже повільно помолився, а тоді так само повільно повернувся до столу й повільно слухав, що каже отаман.

— Подякуймо ж, хлопці, Богові, — звертався до всіх Чорний Ворон, — за те, що ми з вами живі, не заломилися і досі воюємо. А якщо доведеться загинути, то дай нам, Господи, зустріти смерть…

— У бою! — хором відгукнулися козаки.

— Атож, у бою, — повторив Ворон. — Бо навіть найкращим воїнам не завжди випадає таке щастя. Чека все обплела своїми липучими сітями, і я… — Він подумки мовив: і я не впевнений, що її агента нема серед нас, — але не сказав уголос. — І я хочу згадати наших отаманів Загороднього, Голика-Залізняка, Гупала, які так по-дурному влипли в ті сіті. Тепер не можемо ні пом'янути отаманів, ні випити за їхнє здоров'я, бо не знаємо, яка їхня доля. Та яка ж…

Ворон надовго замовк. Звідки йому було знати, що отамани ще живі і готуються до бою?


* * *

Без роботи, звичайно, нудилися. Перечистили зброю, перелатали одяг, порозказували один одному все, що знали. Вовкулака журився за своєю кобилою: Тася — дівка з характером, не кожен догляне за нею. Якось Вовкулака, купаючи Тасю в Тясмині, ненароком зачепив її під хвостом, то так хвицнула, що він ледве без яєць не зостався.

— Ну, яйця — то півбіди, — спроквола мовив Ладим. — Добре, що вона тобі зуби не виперділа.

— Це у вашому Яру такі шуточки? — образився Вовкулака.

— Слухай, Ладиме, — перебив їх Невіруючий Хома, щоб часом не завелися. — А що ви робите у своєму Яру цілу зиму?

— Вишиваємо, — позіхнув Ладим.

— І мужики? — не повірив Хома, хоч знав, що Ладим вишиває нівроку. Завжди має при собі голку з червоною ниткою і, як уб'є москаля, мережить на шлику своєї шапки хрестика. Буває, що й не одного. Тепер той шлик нагадував розшиту лиштву.

Серед хрестиків було трохи й білих — Ладим устиг повоювати і з денікінцями.

— У нашому Яру мужиків немає, — поважно сказав Ладим.

— А хто ж там у вас?

— У нас пани-господарі.

— Он як. Слухай! — Хома перевів недовірливий погляд на Вовкулаку. — А ти звідки взяв, що твоя Тася дівка?

— У неї очі ясні.

Про дівчат вони теж балакали. Їх послухати — то любку мав кожен. Вірилося хіба що Козубу. Він так розповідав про свою Ярину, що всі притихали й дивилися на нього «ясними очима».

Суворе, навіть хиже обличчя Козуба лагідніло від сором'язливості. Недовго він зустрічався з Яриною, але одного разу вони «побували на небі». Івасю, — сказала Ярина, коли проводжала його до лісу. — Ти до мене повернешся. Та коли що… не може так бути, щоб ти не залишив після себе сина.

Козубу вірив навіть Невіруючий Хома. В іншого він запитав би: «То як там на небі?», а тут прикушував язика.

Набалакавшись, вони різалися в карти. Одну колоду вже стерли на клоччя й намалювали нові. Ворон пожертвував на те шість аркушів із рудого зшитка, якого він «позичив» у кореспондента газети «Червоний Жовтень», коли вони виходили з Народного дому. Аркуші порізали на тридцять шість гральних карт, — чим би діти не тішилися. Давно помічено, що коли гурт людей поселити на одному тісному клаптику, то рано чи пізно між ними починаються сварки. Бо в кожного є свої звички і недогоди: той ночами хропе, той такий балакучий, що від нього болить голова, а той дратує вже тільки тим, що весь час перед очима. Ворон помітив, що найчастіше суперечки виникають під час гри в карти.

Спершу грали на «погони», потім на щиглі (ну, як діти), тоді на якісь дрібні речі, а коли В'юн програв Козубові свого «штаєра», отаман розізлився украй. Він відклав убік томик Гамсуна, якого перечитував удруге, бо на цю зиму не встиг запастися книжками — окрім «Кобзаря», в його польовій бібліотечці була ще збірка драматичних творів Лесі Українки, подарована Тіною (чи не її рукою в «Одержимій» підкреслено рядки: «Месія: Що значить, жінко, віддати душу? Міріам: Значить — буть готовим загинуть за любов»), завалялася також «позичена» у більшовиків книжечка «Три мошенника» про Мойсея, Христа і Будду й ось цей томик Кнута Гамсуна, якого Ворон відклав убік, почувши, до чого дійшла вже гра.

— За таке вуркаганське поводження зі зброєю, кожен, хто б то не був, підлягає військово-польовому суду, — сказав він. — І заслуговує… оголошення поза законом.

Це означало, що В'юн мусить назавжди від них піти, не маючи права пристати до іншого загону. Всі розгублено дивилися на отамана, який не мав звички змінювати своє рішення, але заковика була в тому, що жоден із них, навіть якби дуже хотів, не мав права до весни покидати землянку. Отже, оголошений поза законом підлягав розстрілу.

В'юн, без того блідий, став схожий на мумію.

Козуб хотів було мерщій повернути йому револьвер, але наштовхнувся на важкий погляд отамана.

— А ти не рипайся, — сказав Ворон Козубові. — У самого рило в пір'ї. Проти «штаєра», либонь, кольта ставив, не ґудзика?

— Так, пане отамане…

Хлопці перезирнулися — вони знали, що Козуб проти «штаєра» закладав свій трофейний годинник «Сута».

— Спершу поставиш револьвер, потім коня, а далі? Всіх нас? Хіба ми святили зброю для того, щоб грати на неї в карти?

— Цей револьвер не свячений, — сказав В'юн. — Я сам забрав його у «червінця».

— Немає значення, — відрубав Ворон. — Ніхто з нас не має права торгувати зброєю.

— Ми не торгували, — пошепки мовив В'юн.

— Міняли, закладали, перепродували — це одне й те саме. І замість того, щоб вчасно схаменутися, він ще й виправдовується. Ви обоє заслуговуєте розстрілу! Та якщо програний револьвер один, то зробимо вам поблажку, — Ворон прискалив око. — Нехай помре хтось один із вас двох.

Вовкулака вже здогадався, що батько отаман вирішив тільки полякати «бісових дітей». Ще років два тому, може, так і було б, але не тепер, коли їх зосталася жменька. Тому Вовкулака підіграв отаманові:

— Еге, тільки один.

Приголомшені козаки мовчали. Кожен відчував, що тут щось не так, що присуд отамана вкрай суворий, тим більше стосовно Козуба, який узяв на себе половину вини. І що це за рішення — нехай помре хтось один із двох?

Отаман пояснив:

— Якщо ви такі картярі, що вам уже й револьвери не потрібні, то зіграйте на своє життя. Одну партію. Той, хто виграє, житиме. І виконає вирок.

Козаки насупилися, важко прикидаючи, що ж це воно виходить.

Козуб із В'юном першими втямили, що й до чого, і сіли за стіл один проти одного. Вовкулака взяв саморобну колоду карт, почав тасувати, вони, благенькі, розліталися, падали. Вовкулака їх підбирав і знов намагався перемішати. Нарешті простяг колоду Козубові, запрошуючи зсунути. Козуб похитав головою, і так само зробив В'юн. Тоді Вовкулака поволі роздав по шість карт, засвітив козирем винового туза. Козаки, затамувавши подих, стали поза спинами гравців.

Козуб узяв карти, поволі розтяг їх віялом і, не побачивши жодного козиря, сказав до В'юна:

— Ходи.


В'юн так само неквапом подивився у свої карти, перевів погляд на Козуба, на отамана, тоді обвів очима козаків, що стояли за спиною в його суперника. І кинув карти на стіл.

— А що тут грати, коли вже зіграно, — підвівся він з-за столу. — Моя карта бита ще в попередній партії. Я готовий.

— Пане отамане, — озвався Вовкулака, який стояв позаду В'юна. — Мені здається, що є обставини, які можуть пом'якшити вирок.

— Кажи.


— По-перше, Козуб не заставляв свого кольта. По правді кажу, що він ставив годинника. Але обмовив себе, щоб понести покарання разом із товаришем.

— А по-друге? — примружив око Ворон.

— По-друге, пане отамане, В'юн настільки усвідомив свою вину, що сам засудив себе на смерть. По правді кажу, подивіться! — Вовкулака перекинув В'юнові карти лицем догори, і всі побачили шість козирів — від винової вісімки до короля. Це справді був дивовижний жереб.

— Гм… — «завагався» Ворон.

— Отамане… — тихо озвався Сутяга. — Хлопці погарячкували.

— Погарячкували, — в один голос проказали Ладим і Карпусь.

— Погаляцькували, — жалісно мовив Ходя.

— Що ж, тоді можна пом'якшити вирок, — «похитнувся» Ворон. — Оскільки винуватці покаялися, не рятували свою шкуру, а ставили вище за все козацьку товариськість, постановляю: всипати їм для очищення совісті по двадцять шомполів.

«Ху-у-у», — полегшено видихнули козаки, і їхні натягнуті, як бубони, лиця розпружилися.

— Тобто вони один одному всиплять, — вів далі отаман. — Дайте їм замашного шомпола. Бажано від «Арісака»1, щоб синя була срака.

Тут уже козаки засміялися, та не до сміху було В'юнові.

Йому першому випало спустити штани й лягти на лаву. Козуб узявся до «очищення совісті» не на жарт. Він високо заносив шомпола над головою і, шмагаючи В'юна по озаддю, за кожним ударом запитував: «А будеш? А будеш?» В'юн звивався, як в'юн, але, закусивши рукав, не ойкав і не стогнав, а тільки рикав.

Після двадцяти ударів він ще трохи полежав на лаві, потім підвівся і, п'яно хитаючись, почав намацувати опущені до колін штани, показуючи всім свого двоколісного кулемета. Трохи отямившись, В'юн узявся шомполувати Козуба, — а будеш? — але той теж не кричав, не стогнав, а тільки, як байбак, посвистував носом.

В'юн востаннє цвьохнув шомполом і відвернувся — на його лобі поблискували крапельки поту. Козуб і далі лежав, ніби, втративши лік ударам, ждав наступного. Нарешті підвівся, дістав із кишені «штаєра» і подав його В'юнові. Потім каламутними очима подивився на Ворона.

— Спасибі, батьку, — сказав він. — Та якщо можна, налийте чарку.


2


У лютому 1923-го сталася надзвичайна подія, про яку залишенці не знали. Та і як вони могли знати, якщо відбулося те в Києві за високими мурами Лук'янівського тюрподу2.

Начальнику особливого відділу КВО від арештованих отаманів

Ларіона Загороднього, Мефодія Голика-Залізняка, Дениса Гупала




ЗАЯВА

Ми, холодноярські отамани, засліплені національним шовінізмом, вірили провокаційним чуткам і неправді, за яку ми боролися, не знаючи про ту справедливість, що її несе нашому народові Радянська влада. Тепер ми бачимо, що помилялися, бо повстали за національну ідею під шкідливим впливом авантюриста Петлюри. Нарешті ми розпізнали суть Радянської влади та її зусилля, скеровані на звільнення пригноблених народностей, до яких належимо і ми, українці. Ми визнаємо свою вину і щиро каємося у всіх злодіяннях, які чинили проти великої справи — звільнення трудящих від влади буржуазії.

Ми присягаємося своїми власними головами перед вождями Революції і пролетаріятом, що віднині станемо чесними громадянами Радянської України, а в разі війни з буржуазією увійдемо до лав Червоної армії і покладемо всі сили на ліквідацію повстанства.

Хай живе Радянська влада!

Хай живе Жовтнева Революція!

Їх уже чотири місяці морили в Лук'янівській в'язниці і досі не розстріляли тільки тому, що не допиталися прізвищ холодноярських партизанів та підпільників, які залишилися на волі.

Сказати, що отамани зовсім мовчали, не скажеш, вони називали імена, прізвища, однак це були або люди вигадані, або такі, що загинули, або ті, що пішли на амнестію.

Уповноважений третього відділу Повноважного представництва ҐПУ на Правобережній Україні Володимир Михайлович Курський допитував лісовиків у холодній кімнаті підвалу, де був тільки стіл, віденський стілець для слідчого і табуретка для арештанта. Крізь невеличке заґратоване вікно, вмуроване аж під стелею, проникало скупе олов'яне світло.

Уповноважений Курський уже починав потихеньку вити, коли Ларіон Загородній серед відомих йому повстанців — найбільших ворогів совєтської влади — стонадцятий раз називав полковника Гамалія та сотника Завірюху.

— Ви візьміть цих жуків за зябра, — казав Ларіон із незмінною усмішкою насподі зіниць. — І тоді викриєте цілу антисовєтську армію. Гамалій мені сам доводив, що в Харкові червоний штаб уже наш, половина дивізії Котовського та червоні козаки Примакова теж переходять на бік повстанців, штаб корпусу Дибенка давно в наших руках. А ви замість того, щоб поскубти цих орлів, мишей ловите, — знизував плечима Загородній, і Курський уже не витримував його насмішкуватого погляду.

Він утомився. Він з'їв собі нерви з цими хитрими хохлами, які вдають із себе запорозьких отаманів і навіть із ним, корінним харків'янином Курським, на допиті розмовляють на своєму сільському наріччі. З нього досить! Відтепер він діятиме набагато простіше: так — так, ні — ні.

І Володимир Курський сказав:

— Харашо, Іларіон Захаровіч, ми пріслушаємся к вашім совєтам, но тєпєрь у нас к вам паслєднєє прєдложєніє. У мєня в руках ваша жізнь. — Він узяв зі столу аркуш паперу. — Я нє буду вас больше ні в чьом убєждать, уґаварівать, а скажу прямо: єслі ви подпішєтє ето заявлєніє, то вам будєт ґарантірована жізнь, єслі нєт — смєртний пріґавор абєспєчєн. Только харашєнько подумайтє, прєждє чєм дать отвєт. Нє ґарячітєсь, пажаласта. — І Курський подав Загородньому покаянну заяву від імені трьох отаманів, писану для правдоподібності тим-таки наріччям.

Загородній поволі її прочитав. Навіть, шельма, всміхнувся. Тобто він весь час усміхався, але цього разу подивився на Курського з відвертим і навіть довірливим усміхом.

— Ну, навіщо ж так примітивно? — сказав він. — Це несерйозно. Заради життя кожен підпише якусь нікчемну бомажку. А вину, як на мене, треба спокутувати якщо не кров'ю, то серйозним ділом. Тим більше, вину перед совєтською владою.

— Напрімєр? — стомлено спитав Курський.

— Наприклад, якби ви дали мені ще зо п'ять козаків та відпустили до Холодного Яру, то ми там за місяць виловили б усіх заблудлих овець.

— Авєц? — по-овечому закліпав товстими повіками Курський.

— Атож, тих, що й досі там блудять, — сказав Загородній.

Але Курський уже думав про інше.

— Пять вашіх казаков? — перепитав він.

— П'ятеро, думаю, було б непогано.

— І ето, конечно, должни бить атамани Ґолік-Залізняк, Ґупало і трі вашіх ад'ютанта — Кампанієц, Дабравольскій, Ткачєнко?

— А хоч би й вони. Мені потрібні хлопці, які добре знають Холодний Яр і мають там авторитет.

Курський сміявся довго, ніби хотів одігратися за всі усмішечки Загороднього. Потім, шмаркаючись у пожмакану хустину і витираючи нею сльози, спитав:

— А кто потом виловіт вас, арлов? Ілі, как ви ґаварітє, мишей?

— Я серйозно, — сказав Загородній.

— І я сєрьйозно. Ви падпішєтє заявлєніє?

— Після повернення з Холодного Яру.

— Счітайтє, что ви уже оттуда вєрнулісь.

16 січня Володимир Курський настрочив обвинувальний висновок у справі 446/7971 на громадян Загороднього Ларіона Захаровича, Голика-Залізняка Мефодія Фоковича, Гупала Дениса Мусійовича, Компанійця Тимофія Архиповича, Ткаченка Василя Федоровича та Добровольського Олексія Трохимовича за звинуваченням у «бандитизме, организации и участии в вооруженном восстании против Советской власти».

Писав Володимир Михайлович з почуттям і натхненням, що «все упомянутые лица, несмотря на свое пролетарское и полупролетарское происхождение, с момента организации Сов. власти на Украине перешли в лагерь врагов рабочих и крестьян и в течение 18, 19, 20, 21, 22 годов вели активную вооруженную борьбу путем поднятия массовых восстаний, массовых убийств, нальотов, грабежей и разрушений…

Перед судом Революционного трибунала стоят три наиболее видных рыцаря бандитизма, — наголошував Курський, — и три рядовых, но не менее активных бандита, которые оперировали в районе знаменитого Холодного Яра, ведя беспрерывную партизанскую борьбу с рабоче-крестьянской властью. Указанный район в силу его природных условий долгое время являлся бандитским гнездом петлюровских ставленников, причем партизанское движение носило здесь такой организованный и стремительный характер, что Украина стала Вандеей русской революции. Пресловутый Холодный Яр в глазах контрреволюции до сих пор является ярчайшим символом борьбы против Советской власти, и бывали моменты, когда он, располагая огромными вооруженными силами, представлял собой желто-блакитный остров среди бушующего моря гражданской войны…

Перечислить все злодеяния атаманов Загороднего, Голика-Зализняка, Гупало и их ближайших помощников не представляется возможным, ибо они сами при всем своем желании не могут вспомнить и описать бесчисленное количество «подвигов», совершенных ими в течение столь длительного периода.

Эти преступления предусмотрены ст. ст. 64, 65, 1 частью, 75 ст., 1 частью, 76 ст. Уголовного кодекса УССР, а посему ПОЛАГАЛИ БЫ дело вместе с личностями обвиняемых — ЗАГОРОДНЕГО, ГОЛИКА-ЗАЛИЗНЯКА, ГУПАЛО, КОМПАНИЙЦА, ДОБРОВОЛЬСКОГО и ТКАЧЕНКО передать для судебного разбирательства и определения меры наказания в чрезвычайную сессию Киевского губревтрибунала согласно существующих на сей счет законоположений ».

Окрім Володимира Курського, цей висновок підписали чекісти Ніколаєв, Горожанін та Євдокімов, а 2 лютого відбулося закрите судове засідання Надзвичайної сесії, на якому головував «смолєнскій рубаха-парєнь» Васілій Іванов. Йому допомагали члени трибуналу Міхєєнко і Горожанін, секретарем був Михайло Фріновський.

Ухвалили жодних свідків у цій справі не викликати, засідання провести при зачинених дверях за відсутності сторін, тобто без підсудних. Допуск до судової зали мали тільки особи, «кои пользуются персональным доверием суда».

Вирок не забарився — смертна кара усім шістьом повстанцям. Без права на амнестію, оголошену до 5-ї річниці Жовтневої Революції, оскільки засуджені скоїли тяжкі контрреволюційні злочини.

Що було доброго в цьому вердикті, то це те, що холодноярці знову зійшлися докупи, хоча й у камері смертників № 1 Лук'янівського тюрподу. Окрім них, тут каралося ще восьмеро засуджених до страти в'язнів. Найстаршим серед них був полковник Здобудь-Воля, сорокасемирічний кубанець із чепурними козацькими вусами. Полковник постійно вимагав у наглядачів принести ручку, папір і чорнило, бо він хоче написати п'єсу про крах повстанського руху. Паперу й чорнила йому ніхто не приносив.


3


«Полномочному представителю на правобережной Украине, начальнику Киевского отдела ГПУ


Рапорт

В 8 часов 30 минут 9 февраля с/г красноармейцем внутреннего караула места заключения был подан обычный утренний кипяток в камеру № 1, где находилось 14 человек, приговоренных чрезвычайной сессией Киевского Ревтрибунала к высшей мере наказания. Вырвав из рук красноармейца кипяток, один арестованный облил им красноармейца, завладел его револьвером, выбежал из камеры. Отступая, красноармеец поднял тревогу. В это время остальные арестованные проникли из камеры в коридор, оттуда в канцелярию Тюрпода, где вооружились находившимися там 5 винтовками и открыли стрельбу из верхнего и нижнего этажа Тюрпода. Завязалась стрельба между караулом, своевременно вызванным, и злоумышленниками.

Прибыв экстренно на место происшествия, мною был отдан приказ расстреливать арестованных при первой же попытке к побегу. Двое арестованных через верхние окна проникли во двор Тюрпода и бросились бежать, но были тут же убиты наповал. В результате перестрелки оказалось: убит красноармеец 99 дивизиона тов. Абросимов, ранены красноармейцы того же дивизиона Лисин, Семедянкин, Беспамятный. Ранен надзиратель ПП и КОГПУ тов. Щербак.

Убито 38 арестованных при попытке уйти из Тюрпода.

Среди них известные холодноярские атаманы, приговоренные к расстрелу, Загородний, Голик-Зализняк, Гупало…

Начальник ОАЧ Фриновский (підпис).

С подлинным верно: (підпис).

10.02.1923 года».


* * *

З анонімного листа голові ҐПУ УССР (написано від руки друкованими літерами):

«Пишу не столько от возмущения и обиды, как исключительно из-за стремления к восстановлению рабоче-крестьянской справедливости, за которую я, не жалея жизни своей, проливал кровь на полях Гражданской войны и даже в более мирное время. Но самоотверженностью и отвагой преданных сыновей Революции всегда почему-то пользовались ловкачи, присваивающие себе чужие достижения и заслуги. Вот и сейчас после подавления бунта заключенных в Лукьяновском тюрподе к наградам представлены люди, не сделавшие ни единого выстрела, а кое-кого из них не было даже поблизости этого происшествия. Может, потому и появилось то искажение фактов, что якобы всех восставших смертников из камеры № 1 чуть ли не лично перестрелял начальник караула Левитин, а остальным отрубил головы топором сам комендант тюрпода Рихтер. Да, товарищ Рихтер мог отрубить голову, и даже не одну, кому-нибудь из раненых или погибших, но только в своем подвале, который он называет мясницкой. Однако в подавлении мятежа он лично не принимал никакого участия. И здесь, исключительно ради торжества справедливости, я вынужден засвидетельствовать факт, который многим не понравиться, но молчать я тоже больше не могу.

Дело в том, что заключенные Загородний, Голик-Зализняк, Гупало, Здобудь-Воля, Гаевой-Грисюк и другие бандиты, находящиеся в камере смертников и начавшие мятеж, вовсе не были убиты упомянутыми героями. Увидев, что подоспел караул и на выход во двор направлены уже застучавшие «максимы», заключенные холодноярцы вернулись на второй этаж, забаррикадировались и открыли стрельбу из верхних окон, а когда уже заканчивались патроны, совершили следующее. Став друг против друга, они по очереди обнялись на прощание, а потом каждый из них стрелял в своего сокамерника, стоящего напротив, и так четырнадцать человек легли, как один, убитыми. Остальные же заключенные, преступники из других камер, не имея ни оружия, ни шансов на побег, сознательно бросились во двор под пули на верную гибель. Нет, я вовсе не восхищаюсь бандитами, заслужившими смерть своими злостными преступлениями против Советской власти, но не могу молчать как противник несправедливости и обмана, когда все заслуги и почести сплошь и рядом присваивают себе жиды, попирая нашего рабоче-крестьянского брата.

Почему к награждению медалями «За боевое отличие» представлены Рихтер и Левитин, а не пролившие свою кровь красноармейцы Лисин, Беспамятный, Семедянкин, надзиратель Щербак, не говоря уже о погибшем Абросимове? Ведь с таким пренебрежительным отношением к людям мы можем вызвать их недоверие к завоеваниям Советской власти.

Солдат Революции».

4


Одного вечора, коли вони посмакували смаженим цапом (Ходя таки вродився мисливцем), отаман помітив, що Вовкулака, позбиравши обгризені кістки, нищечком вислизнув із землянки. Ну, вийшов — то й вийшов, мало чого йому закортіло, однак минуло з півгодини, а Вовкулака не повертався. Ворон і собі виглянув надвір.

Сутеніло. Стояв такий мороз, що злипалися ніздрі. Сніг тріщав під ногами. Ворон, нагледівши слід, посунув підошвами, наче лижами. Але човгати довелося недовго — за першим же чагарником він остовпів. Там, де кінчалися людські сліди, отаман побачив великого попелясто-сірого вовка, який трощив кістки дикого цапа. Унюшивши небезпеку, звірюка перестав клацати щелепами й повів головою у бік кущів, за якими сховався Ворон.

Загривок його наїжачився, паща ошкірилась білими іклами.

Отаман відійшов до землянки, так і не побачивши Вовкулаку.

Чортівня! Якби Ворон вірив у забобони, то подумав би, що хлопець перекинувся у вовка… Він згадав вовчука, якого Вовкулака торік пригодував біля їхніх землянок. Невже сіроманець знайшов свого благодійника на новому місці? Але чому Вовкулака виходив до звіра потайки? І де він зараз?

Козаки після дичини смачно сьорбали чай, настояний на ожинових дубчиках, і хвалили мисливця Ходю. Коли до землянки вкотився Вовкулака, на його червоному, припеченому морозом обличчі блукала загадкова усмішка. Задоволено потираючи долонями, він сів поруч з отаманом, і той відчув, як у ніс йому вдарив кислувато-їдкий запах вовчатини.

* * *

Наприкінці лютого спали морози і ліс терпко запах весною. Під час відлиги кілька днів сіялась мряка, яка майже злизала сніг — тепер він де-не-де білів поміж дерев окремими острівцями.

На початку березня з-під тих острівців полізли перші підсніжники, дерева взялися бруньками, берези пустили сік.

Це вже була весна.

Ніхто не виглядав її так, як вони, ніхто не любив її дужче за них.

Одного ранку за озерцем, де починався густий ялинник, почулися дивні звуки — там хтось бурмотів, фиркав і шепеляво посвистував. На галявину з-за дерев і гущавин висипала ціла зграя барвистих півників. Розпустивши крила й пістряві хвости, вони кружляли один довкола одного, походжали то боком, то околяса, погрозливо квоктали, а потім, як і годиться півням, затіяли бійку.

Так розпочали свої токові грища тетеруки, котрі теж любили лісову глухомань. Вони з джинджуристим підстрибом нападали один на одного, ворохобилися, вдарялися грудьми, гублячи пір'я, люто схрещували дзьоби, але не так, щоб убити суперника, а щоб показати себе перед самкою, які вони гарні та дужі.

П'яні від любовних гульок тетеруки навіть не почули свисту стріли, яка зненацька пронизала найбільшого забіяку, і тільки тоді, коли він перекинувся мертвий, вони злякано залопотіли крилами й наосліп шугнули поміж дерев, збиваючи додолу сухі гілки, шишки й глицю.

Та через деякий час півники знову зібралися на токовищі.

І знов у повітрі свиснула стріла.

Коли Ходя заніс до землянки п'ять тетеруків, хлопці не повірили очам.

А Чорний Ворон сказав, що пора сідати на коней.


1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   17


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка