Василь Шкляр Залишенець. Чорний ворон



Сторінка11/17
Дата конвертації05.05.2016
Розмір4.66 Mb.
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   17

РОЗДІЛ ДРУГИЙ



1


Коли проти ночі постукали у двері, Євдося відчинила, не питаючи, хто там, і впустила до хати Чорного Ворона.

— Уже? — спитала вона.

Ворон сів на лаву, ближче до божниці, де з лампадки падало тьмяне світло, і подивився на ліжко, в якому минулої осені, рівно рік тому, він одлежувався цілий місяць, а тепер тут спав Ярко — не у сповитку, а по-дорослому вкритий вовняним рядном.

— Як він?

— Нівроку, росте.

— Я знав, що в тебе йому буде найкраще, — сказав Ворон. — Але мушу відвезти його ще далі.

— Навіщо? — вона ждала, що Ворон це скаже, але не думала, що так скоро.

— Треба, Євдосю. Такий час.

— Такий. Пора тобі й про себе подумати.

— А що тут думати?

— Голи бороду та ховайся чимдалі поміж чужих. Давно казала тобі, що не буде пуття з вояцтва вашого.

— І ти вже знаєш… Біда, Євдосю. Біда, ще й велика.

— Біда ваги не має. А рятуватися треба. Мусиш подбати про себе.

— Взавтра, — сказав він. — Взавтра я зголю бороду.

— Справді? — Євдося спершу мовби й зраділа, та потім ще більший жаль підступив до серця. — Це я вже більше тебе не побачу?

— Ну, чого ж… — якось непевно промовив Ворон.

— Переночуєш у мене?

— Ні. Посиджу, поки збереш дитину.

— Хоч підвечеряй.

Євдося засвітила на столі каганець, насипала йому миску теплого кулешу, сіла на лавці й, поки він їв, усією собою дивилася на Ворона.

— А про Веремія більше нічого не чув? — спитала вона.

— Нічого. Самі тільки вигадки. Звитяга породжує легенди, а відчай — брехню.

— Так завжди велося у світі.

— Був колись у моєму загоні один тихий хлопчина, не з тутешніх, бурлака. Івасем звався. Поки воюємо, він ще нічого, а як настає затишшя, йому наче пороблено. Впадає в таку нуду, хоч викинь чоловіка, аби на інших не перейшла та хвороба. Мовчить, мовчить, та як почне говорити, то тільки про одне — про орден руки Івана Хрестителя. Він казав, що належить до таємного ордену лицарів руки святого Іоанна.

— А це що таке? — не второпала Євдося.

— Ну, таке потаємне братство, що має спільну, приховану від людей мету. Його братчики вважають, що Іванові Предтечі одрубали у в'язниці не лише голову, але й праву руку. Та найцікавіше те, що через багато літ ця рука якимось чином потрапила до москалів, і вони зберігають її мощі десь біля Пскова чи Новгорода. Саме тому кацапи збудували таку міцну державу.

— Сон рябої кобили, — сказала Євдося.

— Та вже ж. Проте лицарі ордену взяли собі за мету відшукати руку Івана Хрестителя.

— Для чого?

— А ти не здогадуєшся? Щоб викрасти й перенести її в Україну. Мовляв, лише тоді справа нашої державності матиме добрі наслідки. Бідний Івась. Він і мене агітував пристати до цього ордену й вирушити на пошуки руки.

— А ти?


Ворон поклав ложку, зашарудів у кишені, дістаючи кисет з тютюном.

— Кури тут, — сказала Євдося. — Хочу, щоб довше твоїм духом у хаті пахло.

— А я, — він склав папірець жолобком і сипнув у нього пучку тютюну, — я не перечив Івасеві. Хай кожен тішиться тим, що додає йому віри. Не хотів доводити, що це нісенітниця, то відмовився пристати до їхнього братства з іншої причини. Такої, що й казати соромно.

— Кажи, сором'язливий ти мій, — легенько вщипнула його Євдося, всміхнувшись до Ворона самими губами.

— Бачиш, Євдосю, братчики ордену поставили перед собою занадто суворі правила: не спати в жидівських хатах, не любитися з жінками, не курити й не пити. Перше — то ще сяк-так, нехай би було, а від усього іншого як відмовитися живому чоловікові?

— Ну, звісно, та ще й такому, як ти, — знов кольнула його Євдося.

— А що я? Не такий, як усі?

— Ні, ти в нас найкращий, — сказала вона. — Тобі не гріх і в жидівській хаті переспати, якщо припече. Сам же кажеш, що перше куди не йшло…

— Ти на слові мене не лови, — Ворон видихнув такий струмінь диму, що вогник над каганцем застрибав і ледь не погас.

— Я не ловлю, я знаю, що це незабаром буде.

— Де?

— Не знаю, тоді згадаєш мене. Але ти не доказав про Івася. Що він? Покинув усе і пішов у Московію?



— Нікуди він не пішов. Коли ми брали Черкаси, гарматною стрільнею йому відірвало голову й праву руку…

— Матінко рідна, — перехрестилась Євдося.

— Ось такий знак. І скажи після цього, що над нами немає вищої сили.

— Цей знак не від Бога.

— Але чому саме голову й праву руку? Чому не ліву?

— Про це судити не нам, — сказала Євдося.

— Може, й так. А про Веремія… то я хотів у тебе спитатися. Ти ж, мабуть, пробувала щось розгадати?

— Пробувала, та не виходить. Не скрізь я можу заглянути. Раз випадає на життя, а раз… Щось плутає карти. Кидала й на зерно — те саме. Усе тут покрите великою тайною.

— Жаль. Бо я таке задумав, що мені треба знати, живий він чи ні.

— Що? Може, скажеш?

— Не тепер.

— Тоді роби як знаєш. Тільки дай мені ще раз побачити тебе на прощання.

Вона підійшла до Ворона, провела пальцями по його волоссю, чолі, бровах, довкола очей, торкнулася пучками вуст, бороди.

— Гарний… А як поголишся та обстрижешся, тебе й любка не впізнає. Саме час зробити те, що тобі раджу. Хоч як мені шкода назавжди прощатися з тобою.

Він поцілував її руку.

— Дякую тобі за все, Євдосю.

Чорний ворон, який сидів у розсосі побитого громом береста, чув, як рипнули двері і надвір вийшов знайомий йому чоловік з чудернацькою шанькою, що звисала через шию на груди, але ворон швидко здогадався, що то ніяка не шанька, а сповиток із великої хустки, де лежала, мов у колисці, дитина. Услід за ним вийшла сліпа жінка, і, коли чоловік сів на коня, здійняла руки долонями до неба.

Воронові дуже кортіло прислідити, куди ж далі повезуть це дитинча, але він уже не мав сил на далеку мандрівку. До того ж надворі стояла безмісячна ніч, а ворон не був нічним птахом, щоб в отаку непроглядь вибиратися бозна-куди. Він і так ледь-ледь добачав, що воно діється біля хати, і, коли вершник розчинився у темряві, а жінка опустилася на коліна, ворон не міг розібрати, чи то вона молиться, б'ючи поклони, чи цілує слід від копит.




2


Добропорядний совєтський воєнком, заслуживши законну відпустку, їхав з молодою дружиною та семимісячним чадом у гості до своєї любої тещі аж у прикордонне містечко Дунаївці.

Після тяжких трудів та поранення в сутичці з бандою цей комісар мав право трохи перепочити, а заодно «показати бабусі дорогого онучечка, якого вона ще не бачила».

У тих далеких Дунаївцях ми, звісно, не мали ніяких родичів, зате довідка Матусівської волості устійнювала протилежне.

Крім цього паперу, в мене було ще кілька документів, один із яких засвідчував:

«Удостоверение дано сие тов. Семенову Степану Ивановичу в том, что он действительно является Завволвоенотделом Матусовской волости и что ему по роду службы разрешается ношение и хранение холодного и огнестрельного оружия. Всем военным и гражданским учреждениям просьба оказывать содействие при исполнении служебных обязанностей».

Відповідно до цього посвідчення «Степан Іванович Сємьонов» мав дозвіл на табельний наган № 44956 та мандат «уполномоченного по проведению налоговой политики в волости», який давав право на дармове користування селянськими підводами. Крім того, на мені була шинеля з комісарськими петлицями та формений кашкет із червоною пентаграмою на околиші, який трохи муляв стрижену голову. Так-так, ніде було діватися, мусив таки постригтися й зголити бороду, після чого сам себе не впізнав у дзеркалі. Від незвички лицем гуляв холодок, шкіра на щоках і підборідді була значно білішою, ніж дублене чоло та обвітрені вилиці, а в запалих очах чорніла така безодня, що не хотілося дивитися в дзеркало. Тіна, коли мене побачила, довго не могла прийти до тями.

— Боже, зовсім інший чоловік… — вона провела прохолодними пальцями по моєму обличчю.

— Ти ж полюбиш цього іншого чоловіка? — я затримав Тінину руку в себе на щоці і притулився губами до її долоні.

— Звісно. Я ж колись закохалася в галантного штабс-капітана, а не в кудлатого гайдамаку.

— А червоний комісар тобі не підходить?

— Ні, — сказала вона. — Мені подобаються чорні хлопці. Тому я сажею наведу смагу на твоїх щоках. Інакше хтось здогадається, що ти за птиця.

— Пусте, — заспокоїв я Тіну. — Комісар теж міг носити бороду, а потім зголити. Чи взяти довідку ще й із цирульні?

Я поцілував її в очі.

А вдосвіта, ще затемна, коли путні господарі вирушають на ярмарок, ми виїхали підводою в напрямку Умані. Я бачив добрий знак у тому, що наш маршрут на Захід пролягав через місто, в якому ми вперше зустрілися. Виїхали ми з Тальянок — це верст за сорок від Лебедина, — щоб не натрапити на когось із вельми допитливих, хто міг би нас упізнати. Маючи в Тальянках надійного чоловіка, я заздалегідь прикупив там пару запряжних коней із возом, а потім, трохи погостювавши у нього (поки Тіна призвичаювалася до дитини), ми вибралися в дорогу. За мапою я прикинув, що нам знадобиться близько тижня, щоб дістатися до кордону, — це якщо ми не встрянемо ні в яку халепу.

Віз наш був вимощений соломою, зверху застелений ряднами, а до всього так загромаджений клунками та вузлами, що збоку справді здавалося, ніби ці люди їдуть на ярмарок. Мали ми про запас харчі, овес для коней, дещо з одягу, запасся я, звісно, і грішми — совєтськими, миколаївськими та польськими марками. Трохи коштовностей тримав у шкіряному кисеті, куди заховав і Тіниного персня з діамантом.

Однак найціннішим нашим скарбом був, звичайно, Ярко — ця золота дитина, закушкана в теплу ковдру (тільки ніс виглядав), лежала у своєму кубельці тихо, як лялька, й не знати було, коли вона спить, а коли жде собі нищечком, що буде далі.

А що далі? Рано-ранесенько ми поминули велике село Доброводи і ще до обіду без жодних пригод проїхали Умань. Перед мостом через річку Уманку крутилося кілька червоноармійців, однак нас ніхто не спинив, не перебив приємних спогадів, пов'язаних із цим містечком. П'ять років тому я зустрів тут найвродливішу в світі панну, яка зараз їхала зі мною в небезпечну мандрівку, але трималася таким козирем, що я нею пишався. На ній було приталене сіре пальто зі стоячим комірцем із сивого смушку, такий же смушевий капелюшок, теплі модельні черевички і… чорні гарусові панчохи. Не вистачало тільки діаманта на пальчику, бо на цьому шляху нас могли перепинити не лише більшовицькі зграї, але, що найсмішніше, і наші ж таки козаки.

А що — виринуть десь біля лісу і скажуть: тпр-р-ру, таваріщ комісар, злазьте, приїхали. І правильно зроблять, бо я на їхньому місці вчинив би так само. Спробуй тоді доведи, що ти ніякий не перекинчик, не виродок, що ти отаман Чорний Ворон, котрий залетів у їхні краї не з доброго дива.

Тож тримаймо носа за вітром, моя ясна пані, бо ще невідомо, хто нам вийде назустріч ген за тим поворотом, пагорбом чи лісочком. Ще донедавна тут, на Уманщині, трусив комуну, як грушу, отаман Дерещук, до речі, ваш колега, моя ясна пані, колишній народний учитель, котрий замість діток пішов виховувати дорослих червоних дядьків. Однак щось давненько про нього не чути, не знаю, де він тепер і яка його доля, тільки не віриться мені, щоб тутешні ліси зосталися без живої душі. Тим більше, що листячко на деревах ще не осипалось — пожовкло, взялося червінню, але ще ховає партизанську домівку од ворожого ока й негоди.

До вечора ми проїхали верст п'ятдесят і, коли почало сутеніти, зупинилися в тихому селі Тишківка. Попросилися до однієї хати на ночівлю, і тут я переконався, що в дорозі від Ярка таки більше запомоги, ніж клопоту. «Ой-ой, та воно ж малюсіньке, та його ж треба покупати», — забігала коло нас добросерда молодиця, а її чоловік уже відчиняв ворота, показував, де поставити на ніч підводу.

Взагалі за час цієї подорожі я відкрив у наших сільських людях одну цікаву рису, яка, на перший погляд, викликає замилування, а з другого боку, видається мені сумнівною. Це — якась аж надмірна добрість, безхитрісна та безоглядна, оте запобігання перед гостем, навіть якщо цей гість випадковий і ще невідомо, з чим до тебе прийшов. Мені, твердоголовому, було прикро від того, що ці милі статечні люди так догідливо приймають сімейство червоного воєнкома, готують вечерю, гріють для купелі воду, відводять для ночівлі світлицю. Вони обоє разом замахали на мене руками, коли я хотів дати їм трохи грошей, а вдосвіта, виряджаючи нас, господиня ще й дала на дорогу «моні» для хлопчика.

— Бачила таку добрість? — сказав я, коли ми виїхали за село. — Готові самі піти з хати, аби догодити соввласті.

— При чому тут власть? — заперечила Тіна. — Люди живуть християнським звичаєм. Чого ти від них хочеш?

— Ця доброта і довірливість загубили наш край. Теж мені, християнський звичай…

— Ти що, язичник?

— Бог один. Але я не знаю книги, кривавішої за Біблію.

— Тобто? — майже з докором повернувся до мене смушевий капелюшок.

— Там кожна сторінка залита кров'ю, якою впивається і ніяк не нап'ється Єгова. Їхній бог навіть єгипетські ріки перетворює на кров. Давид убиває рідного сина Урію, Соломон прямо в скинії убиває свого чесного сина-воїна Йоава… Де ще так оспівано Молоха?

— То Старий Завіт, — пояснила мені вчителька-аристократка Тіна.

— Завіт кровожерливих інстинктів?

— Хай так. Але до чого тут християнство?

— До того! — я сердито смикнув за віжки і прицмокнув на коней.

— Не злися. Хіба краще було б, якби вони не пустили нас у хату?

— Краще.

— А мені так солодко спалося біля тебе…

— Пробач. Я ж не про те, моя пташко.

Минулої ночі Тіна заснула, поклавши голову на моє плече.

Я слухав, як вона дихає, голубив її волосся і хотів, щоб ця ніч ніколи не кінчалася.

Справді, чого злитися?




З


Під'їжджаючи надвечір до Гайсина, я вирішив підкотити прямо до тутешнього військкомату, аби мені підсобили з ночівлею. Часом безпечніше йти напролом і вимагати офіційного сприяння, ніж самотужки шукати нічлігу, привертаючи зайву увагу. Тож розпитавши в людей, де військовий комісаріат, я під'їхав до цегляної будівлі, пофарбованої в червоно-рудий колір.

— Всє на мєстє? — спитав у вартового на ґанку.

— А кто вам нужєн?

— Комісар, разє нє понятно?

— Трєтій кабінєт справа!

Я пройшов коридором, відчинив треті двері і, не зважаючи на чергового в передпокої, без пояснень завітав до свого «колеги».

І ось тут, по правді сказати, я розгубився.

Він сидів за столом і дивився на мене.

Я стояв біля дверей і дивився на нього.

Ми мовчки впізнавали один одного, мовчки дивувалися цій несподіваній зустрічі, чекаючи, хто обізветься першим.

— Ти?.. — він підвівся з-за столу.

— Да, товаріщ Калюжний. Очєнь рад нашєй встрєчє.

— Я тожє… Но… ведь ти…

Колишній штабний поручник Афанасій Карпович Калюжний, він же Фаня-Панас, розгубився не менше за мене, бо, крім нашої зустрічі в Умані, не міг не згадати, як заскочив мене, «бандита», в батьківській хаті і, спасибі йому, таки виручив. Тепер він стояв спантеличений, намагаючись угадати, чи перед ним і справді червоний комісар, чи перевдягнутий гайдамака, який прийшов витрясти з нього душу.

— А что я? Жізнь мєняєтся. Я, мєжду прочім, твой должнік.

Ми потроху розговорилися, а коли Калюжний довідався, в якій справі я до нього зайшов, то зовсім ожив.

— Нікуда я тєбя не отпущу! Пєрєночуєш у мєня.

Він не спитав у мене документів, бо, мабуть, про дещо здогадувався. Зрештою, Калюжний був не перший серед совєтських службовців, хто нам співчував. Йому знов заціпило, коли я сказав, що моя дружина, яка зосталася на возі з дитиною, — це його давня знайома вчителька, котра працювала в уманському дивізійному штабі.

— Невже Тіна?! — від хвилювання Калюжний заговорив українською.

— А хто ж іще?

— Справді… Була ще Манюня. Але ж вона… зі мною.

— Ти одружився з Манюньою?

— Гайсин від Умані недалеко, — сумно всміхнувся Калюжний. — Поїхав і забрав. Так що сьогодні гуляємо!

Чи треба казати, як радо зустріла нас Манюня? Не знала, за що хапатися. Молодчинка! Вона таки вимуштрувала свого шулявського Фаню на Панаса — вдома вони розмовляли рідною мовою. У Калюжного це виходило набагато краще, ніж тоді, в Умані, під час нашої першої зустрічі. Хоча тут могла бути заслуга не тільки Манюньої — невдовзі я довідався про гайсинського воєнкома таке, що значно піднесло його в моїх очах.

Здогадуючись, що я не той, за кого себе видаю, Калюжний після чарки розв'язав язика.

Коли Манюня з Тіною, приспавши Ярка, шушукалися в сусідній кімнаті, він запропонував випити ще і ще, ніби набирався хоробрості. Самогон був міцний, але довго його не брав. Врешті-решт Калюжний важко поглянув на мене спідлоба.

— Ось ти вважаєш мене перебіжчиком, що пішов служити до більшовиків. Зневажаєш, осуджуєш…

Я зробив здивоване лице, але він тільки хмикнув, мовляв, не переч, я знаю, про що кажу. І запитав:

— А ти знаєш, скільки наших пішло до червоних після того, як Петлюра розстріляв полковника Болбочана? Ні? Отож-бо. Ти не думай, я тоді з Умані попав у Першу запорізьку дивізію Петра Болбочана. То був справжній вояка — завжди йшов у першій лаві. Це тобі не Петлюра, який за все своє життя не вбив жодного ворога, навіть не стрельнув у його бік…

— У Головного отамана інші завдання, — сказав я.

— Авжеж, — Калюжний долив собі в чарку і, вже не запрошуючи мене, випив до дна. — У них там в уряді та штабах у всіх були інші завдання. Бо там зібралися польські підпанки, австрійські фендрики резерви, кар'єристи й авантурники… Без фаху й царя в голові. Тільки й дивилися, щоб їх часом хтось не підсидів. А тут з'являється Болбочан, який без їхньої допомоги розчищає від москальні пів-України, Крим і… заживає слави й любові серед вояків. У вісімнадцятому році ніхто не мав такого авторитету, як Болбочан. Та ось у січні дев'ятнадцятого Волох з наказу Петлюри арештовує полковника. Кілька місяців його тримають під вартою і доводять до божевілля…

Калюжний знову налив собі й подивився на мене каламутними очима.

— Потім його таки звільнили і на початку літа Болбочан уже брався до військового діла. Всі, хто знав полковника, намагалися підступитися ближче до нього, кожен хотів потрапити під його крило: ну, мовляв, тепер почнеться. Але це викликало в Петлюри чорну заздрість, ревнощі… Запам'ятай! — підвищив голос Калюжний, і я побачив, як у його каламутних очах тверднуть зіниці. — Якраз тоді надійшов наказ знищити Болбочана. За непослух перед вищим командуванням. Чий наказ? Ти не знаєш?

Я знизав плечима: ні, не знаю.

— Розпорядився той, хто заздрив і прибирав конкурентів на майбутнє.

— Без суду? — спитав я.

— Ну, суд був, — криво посміхнувся Калюжний. — Із галицьких жовнірів. Але що це міняє? Слухай сюди. Сталося це на станції Балин, під Кам'янцем. Болбочана тримали у вагончику… Серед ночі його розбудили й повели на пустир, де вже була викопана яма. Чотою, що мала наказ розстріляти Болбочана, командував сам начальник контррозвідки Чеботарьов. Чув про такого? Головний петлюрівський чекіст. І в тій чоті був я… Надворі червень, а мене пробирав такий холод, що я цокотів зубами. Ми, вояки, ховали один від одного очі, та на команду Чеботарьова всі звели рушниці.

Я чув, як усихає мій палець на спусковій скобі. Болбочан стояв босий, у штанах, у білій сорочці й усміхався до нас якоюсь несьогосвітньою посмішкою. Чеботарьов подав команду «Вогонь!», але жоден із нас не вистрілив. «Спасибі, хлопці», — тихо мовив полковник. Він усе ще не вірив, що його розстріляють. Та Чеботарьов повторив команду. Ми знову звели рушниці, які цього разу гахнули, але Болбочан не впав. Усі кулі пройшли мимо, бо ми хотіли перехитрити один одного, ніхто не хотів убивати Болбочана. А він стояв і всміхався… Тоді розлючений Чеботарьов покликав іншу чоту, а нам сказав: дивіться, боягузи, як треба виконувати накази.

Ударили рушниці, проте полковник навіть не здригнувся. Лише посміхався. Чеботарьов не витримав, підбіг і вистрілив із бравнінга. Болбочан упав, з його грудей вирвався стогін, таке, знаєш, протяжне «о-о-ох». Чеботарьов підскочив до напівмертвого полковника і став гатити його ногами, стріляв і знов бив носаками чобіт. А тоді зіштовхнув тіло в яму…

Калюжний, обхопивши руками голову, зціпив зуби. Помовчав, потім сказав:

— А наступного дня я вже був у більшовиків. Не хотілося ждати, поки спитають, чого відмовився виконувати наказ. Пристав до першого-ліпшого червоного полку. Тоді, в дев'ятнадцятому, це було просто, ніхто не питав, де ти гуляв раніше.

Він підняв чарку і, не підводячи очей, знову випив.

— І знаєш, що найстрашніше? — скинув ураз головою. — Те, що я ні за чим не шкодую. Уже тоді було видно, що з такими поводирями нам перемоги не бачити. Після арешту Болбочана й отаман Григор'єв перейшов до більшовиків. Я ще тоді зрозумів, що цій державі хана. У цій державі…

— Ніколи не кажи: в цій державі, — перебив я його. — Так завжди казали ті, для кого вона чужа. Кажи: наша.

— Наша? — витріщив на мене очі Калюжний. — А де ж вона, та наша держава? Її немає.

— Є вона, — сказав я.

— Де? Покажи!

— У лісі. Там совєтської влади нема. Там діють закони УНР.

— Ну, хіба що… А я не хочу сидіти в лісі, — сказав Калюжний. — Не хочу мерзнути й ждати, поки мене звідти викурять. Краще я сидітиму в теплі й лупитиму шкуру з того бидла, що не приєдналося до нас, коли було треба. І тобі те раджу. Чуєш? Лупити шкуру з тих розжирілих на непі селюків, які готові тебе сьогодні продати.

— Це все одно, що карати дітей, котрі не знають, що вони коять.

— Знають! Вони тільки придурюються, що нічого не знають. А коли виставлять ціну за твою голову, ці простачки швидко змикитять, що їм робити. Один поперед одного побіжать…

— Ти шукаєш собі виправдання? — спитав я.

— Перед ким? — насторожився Калюжний.

— Перед собою.

— Не треба мені ніякого виправдання. Я й сьогодні згоден сидіти в лісі, але так, щоб усі разом. Разом з отими хитрими селюками і з тими верховодами, що керують з Тарнова. Вони по закордонних готелях дівок лапають, а ти годуй вошей, щодня дивися в очі смерті і жди, поки вони виплодять черговий універсал! Ні, з мене досить їхніх універсалів! Краще я спатиму біля теплої циці, а там воно ще покаже, хто більше зробив для неньки. Там видно буде!

Калюжний потягся до чарки, та враз передумав і важко підвівся з-за столу.

— Пора спать, я тебе забалакав. А ти все мовчиш, — він тверезо подивився на мене. — І правильно робиш.




4


Гоп-а! Ось вони, дорогі мої, вийшли, нарешті, назустріч, бо я вже став потерпати, що тутешні ліси і справді безлюдні. Це сталося на четвертий день нашої подорожі, коли ми доїжджали до Копайгорода.

Перед тим ще переїхали вщент випалене село, в якому тут і там стриміли обгорілі комини, чорніли обвуглені лежаки — моторошні привиддя колишніх осель. Це був почерк ординців, типовий знак їхньої помсти за непокору. Місцеві більшовицькі вилупки хоч як поривалися до терору, але сіл не випалювали. Довкола стояв дух мертвої пустки, не чути було навіть собак, та ось біля одного бурдею ми побачили дідка з малолітнім хлопчиком.

— Здорові були, дідусю! — я потяг за віжки, спиняючи коней. — Що це за пожежа така страшна прокотилася вашим селом?

Старий подивився на мене з докором і недовірою.

— Хіба ж ви не чули, начальнику? Дітки, сироти наші, що їхніх батьків постріляно, голодні пекли картоплю в багатті та й запалили село. — Він обняв хлопчинку за плечі й пригорнув до себе. — Дітки, начальнику…

Саме горе жартувало вустами старого, який перед червоним начальником не посмів назвати призвідців біди.

Тіна дістала з торби хлібину, шматок сала і простягла малому. Він заховався за діда.

— Бери, не соромся.

— Хай краще я візьму, дочко, — сказав дідок. — Не треба йому привчатися до подаяння.

З важким серцем ми рушили далі, а старий ще довго стояв на шляху, дивлячись нам услід. Однією рукою він пригортав до себе хлопчинку, а другою притискав до грудей хлібину.

За селом підіймався мішаний ліс, який хапав за очі гарячими барвами осені. Тільки де-не-де ще проглядала дубова прозелень, а то все ряхтіло воском і золотом, червоно горіли явори упереміш із ліловими хмарками дикого хмелю, край дороги синіли чагарі достиглого терну. Та ми ще не встигли помилуватися тим різнобарв'ям, як — гоп-а! — навперейми вигулькнуло три вершники, троє братів-партизанів, а ти, чудний чоловіче, журився, що вони перевелися в оцих краях. Тепер ось маєш, поясни їм, що ти не гаспид рогатий. Але ж молодці, наскакують трійками, ніби в них тут за отамана Ларіон Загородній, котрий часто ділив свій загін на трійки, бо саме так найзручніше маневрувати і нападати зненацька на совєтських активістів та іншу більшовицьку мерзоту, насамперед ту, що наважується потикати свого паскудного носа до лісу, як ось цей твердоголовий воєнком Іван Степанович Сємьонов. Тпр-р-р-у, приїхали.

Ах, молодці! Один із них став перед нашими кіньми — далі ані руш, а двоє вмить опинилися по обидва боки воза, настільки, чортяки, певні себе, що навіть не взяли мене на приціл — бачили добре, що я не сіпнувся до кобури. Той, що під'їхав праворуч, був справжнісінький вікінг — руда, як вогонь, борода, ніби теж підпалена осінню, така ж руда шапка з чорним шликом і вкорочена вище колін шинеля (щоб не плутатися в полах). На правому рукаві я побачив старшинський знак нашої армії — квадрат із синього сукна навкіс перетинала жовта стрічечка, посередині блищав вишитий сухозліткою герб-тризуб і — три великі літери «У. Н. Р.». Але найдужче вражали очі цього вікінга-волиняки — таких густо-синіх очей я ще не бачив. Та замість того, щоб усміхнутися дружньо, вони дивилися на мене зловтішно (браво, отамане, браво!) і навіть глумливо (дай я тебе обніму, пане-брате!).

— Куди, з чим і по що? — спитав волиняка. — Хіба ти не читав мого оголошення, що отаман Зірвиголова повернувся з відпустки і приступив до своїх обов'язків?

— Ні, не читав. Бо їду здалеку.

— А те бачив? — показав він нагайкою у бік спаленого села.

— Бачив.

— І що ти на моєму місці зробив би після цього з червоним комісаром?

— Убив би. Але я не червоний комісар. Я такий, як і ти, пане отамане. Хіба тобі ніколи не доводилося перевдягатися в їхнє шмаття?

Зловтіха в його синіх очах пригасла, натомість він подивився на мене з підозрою.

— Що не москаль — бачу, а кому служиш — не знаю. Чим доведеш, що ти наш, а не їхній?

— Тільки одним: якщо ти мене вб'єш, я поставлюся до цього з розумінням. Як на те пішло, ти будеш не першим, кому довелося стріляти у своїх.

— А ви пригляньтеся добре! — втрутилася в нашу розмову Тіна. — Хіба ж не видно, що він тільки-но зголив бороду?

Вона в нього була довша, ніж ваша. Я, правда, трохи затінила йому щоки.

Зірвиголова затримав свій погляд на Тіні, на якусь хвилю синява в його очах потеплішала, проте усмішка вийшла кривою.

— Я, панянко, давно це помітив, — сказав він. — Але комісари теж носять бороди. Мені потрібні серйозніші докази.

— Он він, наш найсерйозніший доказ, — показав я на сповиток, у якому лежав Ярко. — Це син загиблого отамана Веремія, і мені треба переправити його за Збруч. Якщо ти мене вб'єш, то мусиш узяти це завдання на себе.

— Якого-якого отамана? — спитав вершник, що стояв по другий бік воза.

— Веремія, — повторив я, обернувшись до нього.

Понурий гайдамака з подзьобаним віспою лицем дивився на мене значно привітніше, ніж синьоокий Зірвиголова.

— Чи не того Веремія, що служив гармашем у полковника Алмазова?

— Може, й того, — знизав я плечима. — Хіба зараз це має значення?

— Має! — сказав гайдамака. — Чого ж не має, якщо ми з Веремієм разом воювали у полковника Алмазова. Він, той Вереміяка, сам міг волочити гірську гарматку, як іграшку. Такий був дужак.

— Тоді це він. Бо й наш Веремій міг і бугая підняти, і рейку зі шпал голіруч підважити, і кому хоч голову відірвати, — подивився я на Зірвиголову.

— Кажеш, він загинув? — перепитав віспуватий.

— Загинув чи не загинув, а пропав безвісти, і вже рік, як його не чути. Жінку розстріляли, зостався синок-колосок, якого отаман не встиг і побачити, — показав я очима на сповиток.

Віспуватий під'їхав упритул до воза, нахилився над кубельцем, де лежав закушканий Ярко, і відхилив ріжок ковдри, що прикривав обличчя дитини. На подзьобаному обличчі гайдамаки вималювалася така здивована, така тепла усмішка, ніби наш вимощений соломою віз був віфлеємськими яслами, де щойно народилося дитятко. Щире зачудування затріпотіло на пошерхлих губах віспуватого, вони, ті його розхвильовані губи, неслухняно, поволі витягнулися у трубочку, і він зацмокав до дитини, як до коняки.

І диво — замість того, щоб злякатися цієї подзьобаної віспою фізіономії, Ярко теж заусміхався, показуючи віспуватому два передні молочні зубчики, але той угледів щось таке, від чого його здивування вирвалося назовні радісним вигуком:

— Викапаний Веремій! їй-бо! Навіть складочка на переніссі його, і ямочка на підборідді.

Отаман Зірвиголова і собі під'їхав ближче до воза, вип'яв на Ярка свої налиті синькою очиська, ніби він теж знав Веремія і хотів переконатися, чи йому не брешуть.

— Ти певен?

— Побий мене коцюба, якщо помиляюся, — віспуватий перехрестився і прикрив обличчя дитини ріжком ковдри. — Хіба не бачиш? Таке мале, а хоч би тобі писнуло. Козарлюга!

— Добре, — сказав Зірвиголова. — Щасливої дороги! Але надалі вважайте — не кожен із нас воював у полковника Алмазова.

Той, що стояв перед нашими кіньми, від'їхав убік, і я тріпнув віжками: но-о-о!

— А сам я скоро повернуся! — гукнув до козаків. — Роботи по зав'язку!

— Може, щось почуєш про нашу армію, то свисни! — крикнув навздогін Зірвиголова. — А як ні — не вішай носа.

На серці полегшало — і в цих краях не все ще вигибло. Хай по лісах, але живуть ще острівці нашої запільної держави, де гуляють хлопці з тризубами на рукавах. Нас зосталося мало, дуже мало, та навіть ось це немовля вже на першій своїй дорозі не змогло розминутися з товаришем свого батька. Тож мусимо триматися, мусимо стояти до останнього. Хто зможе…

Хто здатний. Допоки вистачить сил.

Я озирнувся, проте на лісовій дорозі вже не було нікого.

Мені здавалося, що я не встиг сказати цим хлопцям щось дуже важливе. Що? Сам не знаю, але я повинен був їм це сказати.




5


Що ближче ми добиралися до кордону, то все більше червоноармійців кублилося по «визволених» селах, і ставали вони дедалі нахабніші, чимраз пильніше приглядалися до червоного комісара, що так звільна собі роз'їжджав у парі з вродливою панною непролетарської зовнішності. В одному селі, вже майже перед самими Дунаївцями, ми раптом опинилися серед цілої зграї розлючених більшовиків, які металися від хати до хати, видно, когось шукали й не могли знайти. Ця банда обступила нашу підводу, і запінений юда у шкірі визвірився до мене з хамською зверхністю:

— Что вєзьош, спєкулянт? Вакруг пално контри, а ти здєсь праґулкі устраіваєш! Баришєн катаєш…

Ох, з яким задоволенням я продірявив би йому макітру зі свого законного нагана, та оскільки зараз не міг дозволити собі таку розкіш, то спроквола повернувся до горлодера всією статурою і, твердо дивлячись у його баньки, поволі, дуже поволі дістав із внутрішньої кишені посвідку.

Він трішки розгубився, адже не вимагав у мене ніяких документів, та все-таки змушений був узяти папір і тим самим піддатися моїй волі. Горластий притих і, наморщивши під шкіряним козирком лоба, втупився в посвідку матусівського воєнкома Сємьонова. Він ворушив губами, натужно зводив докупи брови, і мені здалося, що бідолаха не вміє читати, він тільки приглядається до печатки. У цьому іродовому війську часто вибивалися вгору неписьменні завзятці, які брали своє не кебетою, а горлянкою. Але цей таки тямив трохи й читати, бо раптом спитав:

— А ґдє жє рєбьонок?

— Спрятался, — сказав я, показуючи очима на Ярків сповиток.

Він таки не витримав, відхилив ріжок ковдри, і тут наше тихе, наше золоте дитятко чи не вперше за всю дорогу заплакало.

— Віноват! — посіпака швиденько прикрив Яркове личко ковдрою, однак той розкричався ще дужче.

— Ну ви і впрямь как нє рускій! — сердито сказала Тіна і, майнувши в повітрі ніжками, обтягнутими чорними гарусовими панчохами, перекинула їх з крижівниці до воза. Взявши Ярка на руки, вона заколисала його з такою ніжністю, що в мене стислося серце.

— Т-ш-ш-ш…

— Єзжайтє, всьо в акуратності, — сказав іродів лакиза, віддаючи документ.

Я таки правильно передбачив, що хоч який то клопіт з малям у далекій і небезпечній дорозі, але й допомоги, дивися, від нього ще більше. І тепер, коли Ярко знов нас виручив, мені навіть стало совісно, що я мовби зумисне взяв цю дитину задля власної вигоди, скористався з безпорадності сироти-немовляти, щоб доточити собі хай крихту, але справдешнього життя, нехай не свого — позиченого, проте сущого в живій любові і правді. А що, як Веремій живий, — часом підкрадалася непрохана думочка, — а що, коли він раптом об'явиться й кинеться шукати свого сина?.. Дай Боже, казав я собі, дай Боже, аби він був живий, аби він шукав своє дитинча, бо там, куди я його відвезу, і значно більше надії на порятунок і на зустріч батька із сином. А з другого боку підступав гострий сумнів, чи так я чиню з Тіною, якій, що не кажи, накинув чуже дитя, пов'язав Тіну її ж таки власним сумлінням, не лишаючи для неї самої жодного вибору, дарма що робив те з найщирішою вірою в добро і спасіння.

Ось така виходила історія з цією золотою дитиною, яку не зуміло схопити іродове військо і яку я мусив везти до чужого краю.

— Я знаю, про що ти думаєш, — сказала Тіна, коли ми виїхали за село.

Вона поклала Ярка на воза і знов опустила ноги на крижівницю.

— Про що, моя пташко?

— Про те, що ми з тобою, немов Йосип з Марією та дитятком, утікаємо від Ірода до Єгипту.

— Ти моя радість, — сказав я і, прихиливши її до себе, поцілував у просвітлені очі. — Я кохаю тебе.

— Як? Скажи, як ти мене кохаєш?

— Якщо ти читаєш мої думки, то знаєш.

— Ні, я хочу почути. Будь ласка. Як ти мене кохаєш?

— Смертельно.

— Як це?


— Так, що можу задихнутися від щастя.

— Не бренькай.

— Чого б я тобі брехав?

Трохи помовчавши, вона сказала:

— Не муч себе. Ти все робиш правильно.

Я подивився на неї з тамованим подивом. Тіна таки читала мої думки.

— Ти навіть не уявляєш, як усе мудро. І яка я вдячна тобі.

— Справді? Ти ні за чим не шкодуєш?

— Ні крапельки, — сказала вона. — Якщо все вийде так, як ти задумав, це буде неймовірне диво. А в нас усе вийде, правда ж?

— Авжеж, — сказав я. — Ми вже зробили багато.

— Про одне ще хочу тебе попросити.

— Що саме?

— Коли ти нас знайдеш… Ну, потім, коли повернешся після всього і знайдеш нас у чужому краї, то не лишай мене більше ні на один день, добре?

— Звісно. Чому б я тебе лишав?

— Ну, всякі справи бувають. Але ти мене не кидай так надовго, бо я більше не витримаю. Я вмру без тебе.

— Дурненька. Не загадуй поганого.

— Тоді давай помріємо про хороше. Розкажи, як ми з тобою житимемо.

— І хорошого я теж давно собі не загадую, — сказав я. — Доля лукава до нас. Хоча б не втратити того, що є.

— А що в тебе є?

— Ти, моя пташко.

— Не тільки. Знаєш, у мені постійно живе одне відчуття, про яке я соромлюся тобі сказати.

— Даремно. Який між нами може бути сором?

— Мені здається, що цю дитину народила я.

— Це ж добре, — сказав я. — Ти будеш справжньою матусею.

— Ні, навіть не здається, а… я ж кажу, таке відчуття у мені живе. Що я народила цю дитину від тебе. Що Бог нам послав її не випадково. Тут є якесь знамення.

— Звісно, — сказав я. — Нічого в цьому світі не буває випадкового.


* * *

Ні, не буває, я знаю: кожна карта лягає в масть чи не в масть тільки за Божим промислом, інакше як могла знати сліпа Євдося, під яким дахом мені доведеться ночувати всупереч правилам, що їх постановили собі лицарі ордену руки святого Іоанна?

Але про все по порядку. У містечко Дунаївці ми приїхали надвечір і швидко знайшли поблизу церкви хату тамтешнього священика, до якого мали доручального листа від отця Олексія Ставинського. Православний батюшка Тимофій — з ріденькою борідкою і водявими очками — уважно перечитав те послання, в якому було казано про благочестя не менше, ніж у посланнях апостола Павла до Тимофія в Ефес, а проте, дочитавши епістолу, дунаївський отець Тимофій обвів нас безбарвними очками зовсім неприязно і сказав, що тепер не той час, коли можна безпечно приймати незнайомців. Він уже натерпівся по саму горлянку через свою доброту і гостинність, бо саме за це його, необачного, уже й грабували, й палили, і шомполами скородили, так що даруйте, шановні, але шукайте ночівлю деінде. Домовились, отче, сказала на те йому Тіна, яка ваша воля — так ми і зробимо, але дозвольте у вашій господі переповити дитину, бо воно, бідне, мокре, а надворі, ви ж бачите, холодно.

Тоді отець Тимофій трохи пом'якшав, пустив нас до хати, ще й звелів паніматці, щоб та приготувала щось на вечерю. Паніматка — тиха та боязка жіночка в чорній, запнутій до самих очей хустині — напрочуд швидко й води загріла скупати дитину, і на стіл зрихтувала «що Бог послав», і засвітила над столом гасову лампу під зеленим абажуром, а коли Тіна, скупавши Ярка, переповила його, отець Тимофій розм'як ще дужче і, побожно дивлячись на дитину, сказав, що нікуди вже нас не відпустить. Так часто буває серед людей: одне світить до тебе очима, сюсюкає, лижеться, та як прийдеться до діла, нічого доброго й на ніготь не зробить, а друге бурчить, свариться, стогне, тоді, дивись, останню сорочку скине із себе й віддасть. Таким був і цей отець Тимофій. Поки ми підвечеряли в його хаті, поки випили по чарочці-другій смородинівки, то про все й домовилися згідно з моїм попереднім планом — далі їхати підводою воєнкому Івану Сємьонову було небезпечно, далі — до кордону тут палицею кинути — мусив пішки йти звичайний тутешній службовець, а саме землемір Петро Минович Горовий (подільський «документ» я заготував ще на Чигиринщині) зі своєю дружиною та хворим дитям, котре вони несли до лікаря, що жив на пограниччі. Отже, документами, як і цивільним одягом, я запасся, тепер не завадило б ще обміняти пару наших запряжних коней з підводою на одного верхового жеребчика, якого я осідлаю по дорозі назад. Панотець Тимофій і цей клопіт узяв на себе — маю одного «цигана», зізнався він, що потай торгує кіньми, думаю, він це діло втрясе, а вам, дорогенькі мої, уранці треба вирушати прямісінько на Балакирі, а там полями зо три версти — та й уже будуть Шидлівці, прикордонне село. Головне, нічого не бійтеся, ідіть собі й не оглядайтеся, наче ви тут сто разів ходили, і червоноармійців не обминайте, вони місцевого люду не чіпають. А як прийдете в Шидлівці, то на царині побачите хату під червоною бляхою, вона одна там така, то ви прямо й заходьте до тієї хати, не оглядаючись та не боячись нічого, навіть якщо там на воротях солдати стоятимуть.

— І прямо в чека? — спитав я, усміхаючись, але таким тоном, щоб він зрозумів, з ким має справу. Мовляв, якщо це гра з вогнем, отче, то краще отямтеся, поки не пізно. Я від самого початку припускав таку гадку, що священик із прикордонного містечка міг давно потрапити в поле зору чекістів, а слабкодухий — і до їхніх агентів. Останнім часом я зневірився у стількох людях (і яких людях!), що колишня дружба цього духівника з отцем Олексієм не знімала моїх підозр. Крім того, я пам'ятав застереження Ларіона Загороднього про потаємний і начебто вивірений «місток» через Дністер до Румунії, який, однак, вів просто в більшовицьку пастку.

— Ну, чому ж у чека? — отець Тимофій взяв у жменю свою ріденьку борідку, подивився на мене кисленько. Мовляв, я, чоловіче, здогадуюся, на що ти натякаєш, але май терпіння. — Якби я служив дияволу, то навіщо посилав би вас аж у Шидлівці, га? — спитав він. — Хіба чека з моєї намови не може вас застукати тут, у Дунаївцях?

Звичайно, може, подумав я, але, по-перше, отче, вам чи паніматці для цього треба відлучитися з дому, чого я не дозволю, а по-друге, навіщо чекістам здіймати шум у хаті сексота? Щоб завчасно його розсекретити?

Проте я сказав довірливо:

— Ідеться не про вас, отче. Я про хату під червоною бляхою… Невже там усе так надійно?

— Досі було так. Якби щось змінилося, то мені дали б знати. А якщо ви про ризик, то він є скрізь. Без ризику навіть поліна не перерубаєш, а ви хочете Збруч перескочити і ніг не замочити. А хіба я оце з вами не ризикую? Ось ви приїхали до мене в червоній шкурі, доручального листа привезли від отця Ставинського, а хіба ж я можу мати цілковиту певність хоча б у тому, що він, мій вірний приятель, ще живий? Ні, не можу. Та якщо вже геть нікому не вірити, тоді не знаю, навіщо й жити на цьому світі, — розвів руками отець Тимофій. — Тож ходімо далі. У тій хаті під червоною бляхою спитаєте Ничипора Петриченка. Він слабий чоловік, надвір не виходить, а жінка його Маруся, славна така молодиця, вам допоможе. Маруся — то і є та перевідниця, котра знає, як по воді ходити, ніг не змочивши. Скажете їй, що від мене, що йдете на той бік…

— Скажемо, що до лікаря йдемо з дитиною.

— З дитиною? — отець Тимофій так виразно поглянув на мене, що в його очах завидніли кружальця й прорізалися маленькі та гострі, як гірчичні насінини, зіниці. — Ні-ні, не так, про це потім… Ви слухайте мене, будьте уважні, то все буде добре. Втечете від цього Содому й Гоморри, тільки, я ж кажу, йдіть і нічого не бійтеся, не оглядайтеся, як було велено в Старому Завіті, бо ж знаєте, що жінка Лота оглянулася і стала соляним стовпом. Тому будьте уважні й прихиляйтеся до моїх порад.

Він, цей отець Тимофій, і так був дивакуватий, а тут чимдалі ставав ще чудніший, такий добрий та лагідний, хоч до рани клади.

Сказав, що ми з Тіною і дитиною спатимемо в кімнаті, а вони з паніматкою полізуть на піч, бо в хатині, що через сіни, не топлено. Потім я випріг коней, ми завели їх у повітку, а воза втягай до клуні. У сінях отець Тимофій звелів мені йти до столу, сам же, нічого не пояснюючи, поліз по драбині на горище. Мабуть, ще принесе чогось випити, подумав я, сідаючи до столу і п'яніючи від самого погляду на Тіну, що примостилася напівлежачи в ліжку й, схилившись над Ярком, тихенько наспівувала йому «котка», який украв у бабусі клубочок та й поніс поза ліс… І була вона у тьмяно-зеленому світлі від абажура якась аж несправжня, оманна, як у тому крихкому сні, що будь-якої миті міг обірватися.

Оце і є твоє, Вороне, щастя — коротке, мов сон, мов та колискова казка, яку співає ця жінка, що явилася тобі на часину із казки, — запаморочлива хмара огорнула мене, зелена й гаряча, і я побачив в одному світлі і світі цю чарівну жінку і це незвичайне дитятко, й казкового котка в черевичках із лободи, ба навіть панотець, що раптом став на порозі з колискою в руках, видався мені волхвом, що завітав сюди з дарами на знак зорі вечорової.

Отець Тимофій, винувато всміхаючись, показував мені плетену з лози колиску, до якої вже були причеплені вервечки, а потім показував очима на стелю, де у сволоку стримів гак для того, щоб чіпляти колисанку-орелю. І він, цей волхв-панотець, підійшов і став якраз під тим гаком, потягся вгору, тримаючи над собою колиску; він ставав навшпиньки, витягував шию, видовжував руки й так пнувся до стелі, що здавалося, ось-ось перерветься, бо й справді потрошечку вищав і вищав, та водночас робився тоненьким, і тоді я підійшов, узяв у нього колиску й зашморгнув вервечки за гак.

— Ось так, ніколи не загадуй наперед собі щастя, — сказав панотець Тимофій майже моїми словами. — А я, дурний, як побрався з паніматкою, то навіть колиску придбав загодя. Зурочив.

Тепер нам уже по сороківці стукнуло, а дитинки так і не знайшлося. Ну, та ось тепер знадобилася. Єфросиніє, а подай-но чим застелити.

Паніматка ніби тільки й ждала цього наказу — не минуло й хвилини, як вона вбігала з оберемочком духмяного сіна, новим м'якеньким ряденцем, подушечкою, і незабаром наш Ярко вже лежав у тій лозовій орелі й наслухав нову колискову, якої наспівувала тонким голосочком дунаївська матінка:

Здалеку-далека

Нам приніс лелека

Дитиночку непросту —

Дитиночку золоту.

Спи, дитинко, засинай,

А-а-а, баю-бай…

Матінка зі своїм маленьким, запнутим до очей личком у зеленому світлі була схожа на ящірку, і ця полохлива ящірка напрочуд вправно гойдала колиску, вигадуючи свою пісеньку, як мені здавалося, на ходу:

У колисочці гойдайся,

В нас назавжди залишайся.

Біля тебе неня й татко,

Люлі-люлі, голуб'ятко…

Не знаю чому, але саме ця пісенька розбудила в мені якусь безпричинну, ще незрозумілу тривогу. Так, ніби зрушила приспаний сумнів: чого це отець Тимофій так раптово подобрішав до нас? Звідкіля така переміна? Ні, не бачити мені сну сеї ночі, подумав я, тут треба пильнувати в чотири ока.

Він знов налив нам по чарці смородинівки, потім, узявши у жменю свою ріденьку борідку, сказав:

— Тяжко-важко їй буде з дитиною на чужині.

— Яка не є, але воля.

— Воля? Хіба ви не знаєте, що всіх, хто переходить кордон, поляки спроваджують до переселенських таборів. А там і колючий дріт, і голод, і тиф… Ні, це вам не земля обітована, це нові поневіряння і злигодні.

— Нам зараз не залякування потрібні, отче, а благословення, — сказав я. — Ми знаємо, що йдемо не в землю обітовану, але принаймні на тій землі ще не перетворили воду на кров.

— Я не залякую, а застерігаю. — Отець Тимофій знов так виразно подивився на мене, що зіниці в його очах, які були манюні й гострі, мов гірчичні насінини, тепер стали, як чорні смородини. — Якби ви прихилилися до мого прохання та зоставили малятко у нас, то… всім було б легше.

Он воно що! Мені, твердоголовому, тільки тепер дійшло, чому панотець перекинувся на такого ласкавця, а матінка Єфросинія так моторно забігала біля столу, а потім — коло дитини.

Запала мовчанка. Я подивився на Тіну, яка сиділа на ліжку, й побачив, як її рука мимоволі лягла на колиску.

— Як зоставили… у вас? — тихо спитала вона.

— А так, — сказав отець Тимофій. — За рідну дитину.

— Як ви могли про нас так подумати? — Тіна подивилася на мене, і в її очах затремтіли сльози. — Чому ти мовчиш?

— Думаю, що панотець не хотів нас образити, — сказав я. — Він тільки висловив свою нелукаву волю. Але ще більше нас шануватиме, коли ми не зречемося дитяти. Адже так, отче?

— Так. Але і вдруге питаю вас: чи не краще було б залишити дитину в добрі і спокої, ніж кидати її у вир поневірянь?

— Господь буде милостивий до цієї дитини, — відповів я. — А випробування зміцнюють дух і ведуть до життя.

— Що ж, тоді я і втретє спитаю вас: чи не ліпше маляті зоставатись на рідній землі замість того, щоб, безрозсудному і малосильному, без власної волі йти у вигнання?

— Ні, — відказав я. — Блаженні вигнанці за правду, бо їхнє Царство Небесне.

Отець Тимофій опустив голову.

— Тоді я забираю своє прохання назад. А ти, матінко, приготуй їм на ранок п'ять хлібів і дві риби.

— Немає в нас стільки хліба, — ображено відповіла матінка Єфросинія. — Два оселедці є, а буханець один зостався.

— Тоді до хлібини спечи їм чотири коржі в дорогу.

— Дякуємо, отче, — приклав я до грудей долоню. — Але ми ще маємо свої запаси харчів.

— О, пряженого молока дитині даси. А п'ять хлібів і дві риби вам будуть як знахідка. Ось побачте. Тепер же ташуйтеся спати.

Я вийшов надвір і за причілком викурив цигарку, ховаючи вогник у рукав. Містечко давно спочивало, скрізь було тихо.

Я подумав, що в цій хаті мені можна трішки поспати. Проте, лягаючи в ліжко, таки поклав під подушку наган, аби вдосвіта десь заховати його далі від цього подвір'я. Хоч-не-хоч, а подільський землемір Петро Горовий мусив іти до кордону без зброї.

На світанку ми рушили. Я був уже в чорному сукняному пальті поверх цивільного піджака та в сірих штанях, заправлених у ті ж таки воєнкомівські чоботи, які тепер кожен небідний чоловік міг купити чи виміняти на ярмарку.

Ішли ми так, як нараяв нам отець Тимофій, простували, можна сказати, не озираючись. Ярка я ніс на грудях у перев'язаній через шию грубій хустці, а за спиною в мене ще був наплічник, і Тіна також несла шальку зі своїми речами та їжею, до якої ще додалося п'ять хлібів і дві риби, себто один буханець, чотири коржі й два оселедці. А також слоїк пряженого молока.

Так ми спокійно дійшли до Балакирів, ніхто на нас не зважав, хіба як стрінеться хто, то привітаємося чемно і йдемо собі далі.

А тоді, правда, з одного подвір'я, де купчилося чимало червоних, таки вибіг розхристаний кацап'юга і прямо до мене: «Что нєсьош, пакажі!» — «Рєбьонка несу к доктору». — «А нє парасьонка?» — реготнув він і таки заглянув, що там у хустці, від чого права рука моя засвербіла — скучила, бідна, за шаблею. «А ето кто, єво мамочка?» — кацап'юга витріщив на Тіну такі голодні очі, що я приготувався до найгіршого. «Вєдітє сєбя прілічно, таваріщ, — раптом накинулася на нього Тіна. — Я уже нє впєрвиє віжу вас п'яним! Застєгнітєсь і нє позорьте Красную армію!»

Кацап отетерів. Роззявивши рота, він хотів щось сказати, та тільки сапнув повітря і став застібати шинелю, не потрапляючи гапликами в петлі.

А ми пішли далі. Гордо. Не озираючись.

— Ти так цвірінькаєш по-московському — заслухатись можна, — всміхнувся я до «виховательки» хамського воїнства.

— А по-якому ж мені з ними цвірінькати? — здивувалася Тіна. — Чи вже пора переходити на польську?

— Ти й польську знаєш?

— Та хоч би й німецьку, — сказала вона.

Ми вийшли в поле, за яким через три версти мали вже бути Шидлівці. Серед пожухлих стерень туди тяглася широченька доріжка, і ми, пам'ятаючи напучення отця Тимофія, сміливо попрямували нею у бік кордону, забувши євангельське застереження, що широка дорога веде до загибелі. Хай не завжди до загину, але вона, ця найвидніша дорога, часто зводить людину на манівці, тож і ми незабаром побачили перед собою велике заболочене озеро, про яке отець Тимофій навіть не згадував.

Було тут від чого розгубитися й замулятися: куди нам податися далі, щоб замість Шидлівців не вийти на якісь мочарі чи, ще гірше, на прикордонну залогу? Вздовж берега місцями стояли поруділі очерети, ще соковито зеленіла осока, далі праворуч темнів вільшаник, і я ще не встиг до нього приглянутися, як гримнув постріл і над озером знялася сполохана зграя диких качок. Мушу зізнатися, серце моє теж стрепенулося, бо той постріл не віщував нам нічого доброго. Ну от — із вільшаника вискочило два вершники й легкою риссю потрюхикали в наш бік. Коли під'їхали, один із них — він тримав у руці закривавленого крижня — спитав сердито:

— Куда йдьотє?

— У Шидлівці, — сказав я. — Дитину несемо до дохтора.

— У Шідловци? — він здивовано позирнув на свого напарника. — Па-моєму, он заврался! Кажєтса, ми паймалі шпіонов.

Але з другим червоноармійцем нам поталанило. Це був понурий, проте не лихий хлопчина, мабуть, із кубанських козаків, бо за його сумними вусами й журливим поглядом ще вгадувалася людська душа. До того ж «кубанець» і говорив по-нашому.

— А кого ви знаєте в Шидлівцях? — спитав він.

— Кого? — я думав, як тут краще влучити в масть, але вигадувати щось своє було небезпечно. — Ничипора Петриченка знаємо. І жінку його Марусю, це ж вона поведе нас до дохтора.

— То вам до Петриченків треба? — зрадів чогось «кубанець». — А чого ж ви забрели в цю глушину, як Шидлівці онде? — показав він рукою лівобіч від озера. — Такий гак обігнули.

— Нужда завела, — сказав я. — Ми знаємо, де Шидлівці, але завернули до озера пошукати татарського зілля. Його корінь є добрими ліками.

— Он як, — кивнув «кубанець», хоч, здається, не дуже повірив у ту побрехеньку. Трохи соромлячись, він натякнув, що можна задобрити і його напарника, якщо в нас знайдеться трохи якогось харчу, бо їх тут геть заморили голодом. Дійшло вже до того, що, ви ж самі бачите, качок стріляємо, хоч не годиться на кордоні стріляти знічев'я.

Тіна дістала зі своєї шальки дві хлібини й одну рибу, себто дала їм два коржі й оселедця, і «кубанець» показав нам, як іти далі — отак на ті верби, а там буде межа, яка й приведе нас до села. Вони мерщій подалися до вільшаника наминати коржі й оселедця, а ми пішли понад озером шукати межову стежину, яка справді ще до смерку привела нас у Шидлівці, що лежали уздовж Збруча. Там тої річечки — заєць перескочить, а скільки я про неї наслухався, скільки думок передумав, й ось вона — тасьма холодної води, що розітнула Вкраїну й стала кордоном.

Та ми, не оглядаючись, вийшли на царину й побачили хату під червоною бляхою, де біля воріт, як і попереджав нас отець Тимофій, стояв гурт червоноармійців, і навіть на перелазі сиділо двоє з рушницями, а побачивши, що ми намірилися зайти на подвір'я, вони чемно розступилися в різні боки. І ми безпечно пішли прямо до хати, постукали у двері, та ніхто не відгукнувся, ніби там було порожньо. Ми вступили до сіней і ще раз постукали, а тоді вже зайшли до хати й побачили на ліжку під грубою підстаркуватого сивого чоловіка. Це й був Ничипір Петриченко, який через тяжку недугу давно впав на ноги. Великий статурою і широкий у кості, він мав довге волосся й сиву, аж білу бороду — видно, не так літа, як лежання зробило з нього діда.

— Ми до вас від отця Тимофія з Дунаївців, — сказав я, привітавшись.

Ничипір Петриченко кивнув, але нічого не став розпитувати. Я сам пояснив, що ми йдемо з дитиною на той бік до лікаря.

Він показав очима на лаву, мовляв, сідайте, і я вже подумав, що йому потягло й мову, проте він таки обізвався:

— Маруся скоро прийде, — сказав і втупився в стелю з таким виразом обличчя, ніби його вже ніщо не цікавило в цьому світі, і не тому, що все було байдуже, а через те, що він знав усе наперед, як воно є і як буде.

Ми розмістилися на широкій лаві під стіною, Ярко завовтузився й стиха захлипав (набридло йому ціпеніти зігнутим у своїй шаньці), Тіна взяла його, щоб тут-таки, на ослоні, переповити, але Ничипір Петриченко показав рукою на двері до кухні, де топилася лежанка. Тіна вийшла туди з дитиною, а я зостався наодинці з цим мовчазним чоловіком, біля якого і сам мусив мовчати. Але й сидіти пнем було ніяково, через те я зрадів, коли до хати нарешті зайшла метка, привітна з лиця молодиця і ще з порога сказала, що її вже попередили про наш прихід. Неважко було здогадатися, хто її сповістив, бо Маруся тримала в руці забитого крижня («попросили обпатрати»), але видно було, що вона рада приходькам, хоча й не мала чим їх приймати: є лише кисле молоко. Щоправда, коли ми виклали ще два коржі й оселедця, Маруся швиденько зварила бульбу в лушпайках, і ми сподобилися на добру вечерю.

Ничипір Петриченко звівся у ліжку, підмостив під спину подушку й попросив собі риб'ячу голову, причому захрумкав нею так смачно, що й мені той оселедець видався за невідь-яку лакомину. Потім Ничипір дістав з-під подушки рушничка і, втершись гарненько, раптом заговорив:

— Якби я годен був ходити, то теж пішов би до того дохторика, та вже й не вертався б.

— Ато, — сказала Маруся. — Сам лежиш і мене тут тримаєш на прив'язі. Пів Великої України перевела на той бік, а сама мушу москалям качки скубти.

Вона сердито кинула крижня в казан, облила його окропом і заходилася патрати.

— Най би вони тебе менше скубли, — вколов її Петриченко.

— О-о, починається, — незлостиво огризнулася Маруся. — Цілий день мовчить, а тоді починає. Хіба то я їх сюди накликала? Та мусиш, як болячці, годити, коли вже стала перевідницею.

Вона доскубла качку і вийшла з нею надвір, а повернулася з оберемком соломи, яку розстелила в кутку на долівці й сказала, що тут спатиме пан; мама з дитиною переночують на теплій лежанці, сама ж вона полізе на піч (Маруся казала «на п'єцу») та й так перележимо, бо вона розбудить нас уночі.

Я й справді не переспав, а тільки перележав на тій солом'яній постелі, бо який міг бути сон, коли наближалася вирішальна хвилина — пан чи пропав? — чи не виведе нас ця бідова Маруся прямо на тих, що полюють тут не лише на диких качок? Крім того, мені бракувало під боком моєї солодкої пташки, з якою я вже звик засинати, і не було для мене більшого щастя, ніж відчувати її біля себе, куйовдити Тінине волосся доти, поки вона не засне. Тіна любила саме так засинати, і я був певен, що зараз їй теж не спиться, що вона дивиться в ніч, углядається в темряву завтрашнього дня. Та хіба ж тільки завтрашнього?

Могильна тиша стояла в хаті Петриченків, ота спресована, здавлена тиша, яка тисне тобі на скроні, муляє в тім'я і відганяє сон дужче за будь-який гомін. Та ось серед ночі я раптом почув приглушений голос, що линув згори:

— Чого непокоїться твій дух, чоловіче? Сміливо йди через воду й не озирайся, бо й тут, і там є земля твоя.

То говорив Петриченко, який виявляється, теж не спав.

Я не знав, що йому відповісти, і не відав, чи потрібна йому та моя відповідь, але, трохи помовчавши, все-таки відказав:

— Земля наша, а край чужий. До того ж, я бачу, тут багато червоних стережуть перехід.

— Є серед них і зговірливі, — сказав Петриченко. — Покажи тільки гроші чи харч. Якщо вже Маруся береться до діла, то знає, що робить. Спіть.

Тиха нічна розмова завжди заспокоює, і я таки задрімав упівока, та відразу ж почув: «Пора». Наді мною стояла Маруся.

Не запалюючи світла, навпомацки, ми швидко зібралися (прощаючись із Ничипором Петриченком, я поклав на стіл стосик совєтських грошей), потім вийшли у прохолодну ніч. Ступаючи вслід за Марусею, я лиш тепер розгледів на ній рибальські гумові чоботи, халяви яких ховалися далеко під її спідницею.

Ми ще не встигли роззирнутися, як уже опинилися на крутому схилі берега і майже скотилися прямо до річки. Та не до річки, а просто в руки вартовому привела нас бісова молодиця.

— Це, Митя, твої знайомі, — тихо сказала вона. — Приймай!

— А-а-а, це ті, що до дохтора йдуть! — зрадів вартовий, і я впізнав у ньому «кубанця». — Я теж із вами пішов би, але поляки таких, як я, виловлюють і повертають назад. А тут нас розстрілюють.

Я дав «кубанцеві» хлібину, шмат сала і трохи грошей, проте з його понурого вигляду було видно, що він більше жадав волі, ніж хліба.

Далі верховодила Маруся: вона сказала, щоб я передав їй дитину, роззувся, зняв штани, узяв на плечі свою жінку і брів нога в ногу за нею, Марусею, якщо не хочу пірнути до пояса.

Тіна почала відмовлятися: таку глибину вона й сама перебреде, але Маруся на неї так цитькнула, що моя пташка притихла і з подивом дивилася, як наша перевідниця, тримаючи однією рукою Ярка, другою задирала на собі спідницю, підтикувала її так, що видно було краї високих халяв, які сягали сідниць. Ну, та менше з тим! Рушили!

Я взяв Тіну на плечі, як носять малих дітей, притримуючи їх попід срачину, й пішов услід за Марусею. Вода була така холоднюча, що кольки шпигали аж до кісток, але, слава Богу, глибина діставала мені трохи вище колін, тому за кільканадцять секунд ми вже ступили на протилежний берег. Це була така хвилююча мить, що я замість того, аби вдягатися, озирнувся й помахав рукою «кубанцеві». Він також нам помахав чи то на прощання, чи, може, вітав із волею.

Завівши нас до найближчої хати по той бік Збруча, Маруся, нічого не пояснюючи заспаному господареві, швиденько попрощалася і майже побігла назад, бо вже розвиднялося.

Ну, от і все. Тепер можна було радіти, що так легко вискочили з більшовицького «раю», але, сказати по правді, чогось не раділося. Ще не вляглася тривога від «перескоку» Збруча, а наш новий благодійник замість того, щоб обігріти прибульців та заспокоїти, дивився на нас із такою підозрою, що мені вже майнула холодна думка, чи не гукне він зараз отих людоловів, що повертають до «раю» утеклих? Я поклав на стіл чотири купюри по п'ять тисяч польських марок, та він знов подивився на мене спідлоба, якось так недобре всміхнувся й сказав, що ті гроші вже «ніц не вартують», за них і хлібини не купиш, та де хлібини, ламаного сірника тобі не дадуть за двадцять тисяч марок, це ж не австрійські корони. Отож не варто тут довго затримуватися, сказав наш благодійник, бо ще, чого доброго, підоспіє прикордонна сторожа та сприйме вас за совєтських шпигунів. І він, спасибі й на тому, пояснив нам, як іти на Прибіжну, де вже не так звертають увагу на незнайомців, там буде значно безпечніше, а звідти язик доведе до Копичинців, і там уже сміливо треба заявитися в староство чи відразу в поліцію, яка відправить нас до еміграційного дому в Тернопіль.

Дякуємо, пане, зоставайтесь здорові, а ми пішли далі. Й ось тут мені було б дуже прикро розповідати про наші ходіння «потойбічними» селами, начебто й українськими, але такими чужими, що не хочеться про це говорити. Скажу лишень, що люди там були не такі, як у нас, — вони хоч розмовляли нашою мовою, та не було в них тієї доброти і щирого милосердя, що є в наших людях. Це особливо впадало в око після багатоденної подорожі до кордону, де скрізь, у кожній хаті, зустрічали нас із дитятком, як Божих посланників, завжди пускали переночувати, хати не перележите, казали господарі (вони часом самі лягали на долівці, а нас клали до ліжка), ви ж, мабуть, голодні? — питали найперше й садили вечеряти, гріли воду, щоб скупати дитину і дати вмитися нам.

А тут — ні, у цьому вільному світі всі чомусь дивилися на нас спідлоба, як на докучливих старців, і не раз зачиняли двері перед нашим носом або, перш ніж відмовити, перешіптувалися сімейно: «Та де! Та то всьо не так, та, може, то якісь цигани, що нам ще й дитину підкинуть. Або шахраї, або шпекулянти, шляк би їх трафив!»

І ось тоді нам уперше довелося переповити Ярка на польовій дорозі, а передрімати «пощастило» у стодолі одного добродія, якому я віддав усю решту справді знецінених, як виявилося, польських марок. Він, цей добрий дядечко, навіть заніс нам у клуню старого кожуха, «щоб мама з дитятком не змерзли», а коли я, ґречно подякувавши, сказав, що якби не він, то нам довелося б ночувати просто неба, дядечко простодушно підтакнув: «Та певно, певно! Так воно є. У наших людей християнство тільки на язиці», після чого пішов до хати і приніс нам ще скориночку хліба та дві варені бараболі, «щоб у мами молочко не втекло».

Те саме спіткало нас і в Копичинцях, де ми проти ночі, як старці, ходили від хати до хати (чи не вперше в житті я зазнав такого приниження) і вже втратили всяку надію, аж тут з одного двору вийшла ставна жінка, зодягнута в чорне, й сама запросила нас до себе переночувати. Ми переступили поріг її хати і, як ведеться, звели очі вгору на покуть до образів, щоб перехреститися й подякувати цьому дому за прихисток, але ніде не побачили ікони. Помітивши нашу розгубленість, господиня сказала:

— Ви зайшли до жидівської хати, а в нас немає ікон. Бога треба носити у серці, інакше його можуть украсти.

Я відразу згадав пророкування Євдосі та суворий припис лицарів ордену руки святого Іоанна: не ночувати під жидівською стріхою.

— Якщо не гребуєте, то давайте мені дитину, — ніби вгадуючи мої думки, мовила вона. — А самі роздягайтеся. Мене звуть Євою.

— Чим же ми вам віддячимо, пані Єво? — спитав я, уже звиклий до того, що в цьому краї добрість коштує грошей.

— Відробите. Маю для вас серйозну роботу.

— Роботу? — здивувався я. — Але… якщо це не надовго. Ми, пані Єво, в дорозі.

— Бачу. Я також із народу гнаного, тому й співчуваю вам.

А ще більше оцьому дитяті. — Вона взяла на руки Ярка. — Роботи тут на хвилину. Попрошу вас зарубати курку, бо нам це забороняє віра. Якщо не боїтеся, звичайно.

— Та ні, чого ж… — Тут я не стримав усмішки: якби ви, пані Єво, знали, скількох «курей» зарубала ця рученька, то навряд чи пустили б мене до хати.

Але все гаразд, пані Єво, молода курочка скоро вкипить, ви тим часом скупаєте і погодуєте нашу дитину, і туга у ваших очах більше за всякі слова розповість про те невимовне горе, що спіткало вас у чужому краї, адже ви, пані Єво, теж мали дитину і доброго мужа, та забрала їх моровиця від вас назавжди. Вейз мір1, навіщо ти залишив цю жінку саму в цілому світі і як же, якими шляхами вона тепер повернеться до свого Єрусалиму? Ніяк, ніяк не повернеться, бо ті шляхи сплетено в Божий бич, що виляскує над розсіяним плем'ям. Та за вечерею пані Єва наливає нам темної і густої, мов кров, вишнівки, такої солодкої, аж злипаються губи, і каже, що вона теж пробуває не у своєму домі, це тільки її тимчасове житло, випадкове пристановище вигнанки, тож випиймо за те, щоб кожен із нас повернувся до свого Єрусалиму.

Отак каже пані Єва і підкладає нам до золотистої юшки найкращі шматки молодої курки, принесеної в жертву для блукачів-бандитів, котрі невідь-коли повернуться до свого рідного краю.




6


А ще яка могла бути радість од волі, за якою чорною тінню стояла розлука? Ми намагалися про це не думати й не говорити, наче прощальна хвилина була десь далеко-далеко. Та вона заскочила нас зненацька! Коли Тіна зайшла з дитиною до похмурого приміщення поліційної управи, ми ще й гадки не мали, що це може статися так раптово. Я ждав її надворі поодалік, хвилюючись, щоб нас не арештували за самовільний перехід кордону, і покладав надію на те, що моя пташка щебече польською мовою. Може, саме тим вона і вчарувала поліцаїв, бо я докурював тільки третю цигарку, як Тіна вже вийшла на вулицю в супроводі веселого жовніра і махнула мені рукою: все гаразд, підходь сміливо. Виявилося, що нам уже виписали документ на право безкоштовного проїзду до Тернополя, де ми мусили звернутися до еміграційного дому.

Жовнір завів нас до залізничної станції і — «до відзеня». Відійшовши вже далеченько, він раптом обернувся й гукнув:

— Поцьонґ бендзі за двадзєшця мінут!

Він пішов собі далі, а ми так і застигли на пероні, поволі всотуючи в себе чужі слова, страшні і безглузді, адже далі Тіна мала їхати вже без мене, тільки з Ярком, і невідомо було, чи ми ще колись побачимося. Один шанс із тисячі випадав на таке ефемерне диво, а може, й менше, не знаю, не знаю, не знаю, чи взагалі випадає карта на таке неймовірне щастя, та зараз я приголомшено дивився на Тіну — що він сказав, що він зморозив, цей шепелявий жовнір, «двадзєшця мінут» — це скільки: двісті, дві тисячі? — і Тіна повторила ті страшні й безглузді слова:

— Потяг буде через двадцять хвилин.

Поволі, дуже поволі доходив до мене їх зміст. В'язкий туман застилав зір, але в тому тумані я виразно, дуже виразно бачив її сполотніле обличчя, бачив сірі розчахнуті очі й побілілі вуста.

— Ти теж можеш їхати з нами, — сказала Тіна.

— Прости…

— Тоді все? — вона спробувала всміхнутися, але не вийшло.

— Не все, — хтось чужий промовляв моїм хрипким, неприємним голосом. — Якщо виживу, я знайду тебе. Дай мені рік-два.

— Добре, — сказала вона. — Ти виживеш. Ти зможеш, ти сильний. Я тебе ждатиму.

— Тіно…

— Не муч себе, ти все зробив правильно. Тільки іноді згадуй мене… Обіцяєш?



— Щось тут не так, Тіно… Я уявляв це інакше.

— Усе буде добре. Ти за нас не хвилюйся. Я не піду з дитиною до табору. В Тернополі влаштуюся на роботу і винайму житло. А якщо доля пожене мене далі, то скрізь лишатиму звістку для тебе на головній пошті.

— Так, звичайно… — промимрив я.

— Давай домовимось, на яке ім'я писати, — підказала Тіна. — Щоб ти зробив документ.

— Ім'я? Та яке ж… — я розгубився зовсім. — Може… Чорний…

— Крук… Богдан Крук — так і польською мовою буде. Не забудеш?

Почувся протяжний гудок, і раптово, немов із-за рогу, виповз потяг — чмихаючи парою, він сунув прямо на нас. Заскреготав, зашипів, ковтаючи наші голоси, і зупинився. Ми підійшли до вагона, де із сінець виглядав кондуктор із закрученими вгору австрійськими вусами, Тіна дала йому проїзний папірець, він подивився й сказав, що потяг стоятиме дві хвилини, і я, знетямлений, не відаючи, що роблю, подав йому дитину; він узяв її так само машинально, як брав у пасажирів квитки, і лиш тоді здивовано глянув на мене, коли зрозумів, що я до вагона не сідаю.

Я взяв Тінине обличчя в свої долоні і вбирав, голубив його очима, потім… що було потім? — знов зачмихав-заскреготав потяг, я відірвав мою пташку від себе і підсадив її до вагона, так ніби вийняв із грудей своє серце й подав його кондукторові, і почав провалюватися в безодню — потяг рушив, набираючи ходу, повз мене пропливали вагони, а мені ввижалося, що то я провалююся в безодню, провалююся і не можу закричати.

Мені так здавило горло, що я ледве виштовхнув одним-однісіньке слово:

— Прощавай…


1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   17


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка