Василь Шкляр Залишенець. Чорний ворон



Сторінка10/17
Дата конвертації05.05.2016
Розмір4.66 Mb.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   17

ЧАСТИНА ТРЕТЯ



РОЗДІЛ ПЕРШИЙ



1


Увечері Євдося викупала дитину, зодягла її в чистеньку льолю, яку сама пошила з мануфактурної байки, напоїла козиним молоком, розведеним настоєм парила й меліси, і вклала у тверде дерев'яне ліжко, на якому спала й сама.

Євдосі страшенно подобався цей хлопчик, який ріс, мов огірочок, не по днях, а по годинах, замість плакати він тільки тихенько порипував чи агукав, не вередував навіть тоді, коли різався перший зубчик; одного разу він ухопив Євдосю за палець і потяг його собі до рота, вона здогадалася, що в дитини ятряться ясна, і несподівано навіть для себе самої додумалася до такого, що їй стало трішки соромно. Але відмовитися від свого наміру Євдося вже не могла, тож, соромлячись і водночас відчуваючи в тому соромі гріховну насолоду, вона розстебнула на грудях кофтину, оголила пругку, ще ніколи не торкану дитячими вустами грудь, намазала сосок медом і дала маляті, яке жадібно почало смоктати Євдосю, приємно кусаючи її враз набубнявілу дієчку. Отак вона й спала з Ярком цілу ніч, тамуючи біль у його яснах і вередячи в собі досі незнаний свербіж материнства. Вона злегка торкалася дитячого тільця, роздивлялася пучками пальців личко, вушка, вже довгенького шовковистого чубчика, роздивлялася й бачила все, що хотіла, бо Євдося не була такою сліпою, як те видавалося збоку.

Вона вродилася зрячою, кілька місяців убирала й запам'ятовувала цей світ очима, та потім сталося лихо. Її матуся, покійна ворожбитка Перчиця, поклала дитину спати в затінку під розквітлою липою, щоб Євдося набиралася сили й здоров'я, а вийшло навиворіт — хоч яка була мудра відунка Перчиця, та, бач, десь загаялась і не догледіла: пекуче сонце після полудня так повернуло, що вдарило дитині в очі й спалило зір. Тепер Євдося пам'ятала білий світ очима маляти, може, ось такого карапуза, як цей Ярко, що міг би стати її очима, її дивом і щастям, якби карта випала так, як того хотіла Євдося. Тоді б вона зачала новий відлік свого життя, зачала б його з молодою душею, оновленим серцем і зіркими очима ось цього дитяти, до якого прикипіла всеньким єством.

Якби ж… якби ж його лишили їй назавжди. Та скільки не кидала Євдося на карти (кожну з них давно чула на дотик), скільки не вдивлялася пучками в їх невмолиму масть, її хлопчикові, який ще не вмів ходити, випадала далека дорога. Він ще тільки навчився тримати на в'язах голівку, навчився трішки сидіти й вимовляти «ма-ма», а вже мусив рушати в таку далеку дорогу, якій не видно було кінця.

І зараз, приспавши дитину, вона знов розкинула пухку колоду карт, таких затертих, що на них і зрячий нічого не вгледів би, розклала їх і вже вкотре побачила дорогу, а потім навіть почула стукіт кінських копит, який наближався сюди, до Ірдинських боліт, — Євдося чула його не на слух, а знов-таки пучками пальців, у яких той стукіт поколював голочками.

Вона розіклала карти на Чорного Ворона, і жалка темінь, торкнувшись її пучок, підступила до самого серця.

Спаси і відведи, Господи…

Євдося підійшла в куток до божниці, опустилася на коліна і стала молитися.


2


Ніхто не знає, де й коли доля пошле йому найщасливіші дні, а я знав: ось вони зараз попереду, майже два тижні, які я проведу з коханою жінкою. Господи, це ж так багато! День у день ми будемо поруч, будемо разом ночами, я дивитимуся, як вона спить, дихає, як усміхається, говорить, як сповиває дитину…

Я вивезу її з Веремієвим сином із цього пекла, залишу їх там, у безпеці, а сам повернуся назад і пробуватиму в лісі доти, поки зі мною буде хоч один козак. А потім… якщо долі забагнеться мене вберегти (всякі дива бувають на світі), я знайду їх, присягаюся Богом, знайду, і ми розпочнемо нове життя там, куди я піду не з чужим ім'ям і ганьбою, а з легендою.

Після того, як отамани не повернулися із Звенигородки, хвиля арештів прокотилася по всьому нашому краю — сотні підпільників і підозрюваних у щирості1 було арештовано в Чигирині, Єлисаветграді, Шполі, Черкасах, Смілі, Звенигородці, у багатьох містечках і селах. Я й гадки не припускав, що когось із них міг запродати Загородній, Гупало чи Залізняк, тут було цілком очевидно, що це наслідок каїнових діянь Гамалія і Завірюхи, котрі втерлися в довіру запілля. І цей підступ їм удався не стільки через нашу легковірність чи необачність, скільки через… злочинну пасивність закордонного проводу.

Гамалій, Завірюха… Так могли обкрутити тільки свої. Перекинчики.

Навіть тоді, коли я вислав зв'язок до Звенигородки (ми ще мали інформаторів у совєтських установах) і дізнався, що тих двох виродків також скрутили й повезли разом з усіма на Київ, у мене не лишалося найменшого сумніву, що це вишколені з наших колишніх вояків ренегати, настільки законспіровані, що навіть ті, хто в'язав лісовиків, не знали, котрий серед них «бандит», а котрий чекіст. У Звенигородці, певна річ, не було генерала Гулого (та й звідки б він там узявся?), ніхто не чув про полковника Ступницького, їхні імена провокатори використали як приманку.

Тепер я картав себе, що не застрелив «сотника Завірюху» того останнього дня, коли він приїхав до нас із Гордієнком і Середою, щоб вирушати на Звенигородку. Так, не було в мене цілковитої певності в зраді, вагався, звісно ж, і я (як же важко боротися з облудою, якщо вона гріє твою останню сподіванку!), та тільки постріл у запроданця ще міг зупинити отаманів перед фатальним кроком. І хай би тоді мене судили, хай би оголосили поза законом, та через день-другий відкрилася б правда і ми ще багато чого врятували б, повернули по-своєму. А так усе пішло шкереберть.

Не диво, що всяк, хто мав змогу, тепер шукав рятівної стежки з лісу. Я ставився до цього з розумінням, допомагав хлопцям документами й грішми, однак розпуску загону не оголошував.

Боротьба захлинулася, але, хай там що, мусила мати продовження. З останніх сил, з останнього зубовного скреготу. Бо жодна катастрофа не ставить хрест на меті.

А щодо мене самого, то я справді скреготав зубами і міг би схибнутися від розпачу й докорів сумління, якби не мав купу навальних гризот. Залишаючи Чорний ліс (хтозна, що вони надумають після того, як стільки всього тут рознюхали), я думав, як помститися за «отаманську раду». Якщо немає надії на перемогу, то зостається ще прагнення помсти. Прагнення, яким горіли всі козаки, більшість із них воно й привело до лісу. Тож потрібно було поквитатися з ворогом, нагадати про себе й заразом показати хлопцям, що опускати руки ще рано.

Крім того, настав час подбати про Тіну. Той-таки Звенигородський зв'язок повідомив, що вона також була в повітовому списку «щирих». Під більшовицькою підозрою ходили чи не всі вчителі й просвітяни, а для Тіни, гадаю, достатньо було вистави на Лебединській цукроварні, щоб потрапити до чорного реєстру. Її поки що не чіпали, та було зрозуміло, що рано чи пізно це станеться. Тіну не заарештували з якогось особливого умислу, — можливо, тому, що на волі досі гуляв… Чорний Ворон, і вони знали про нашу близькість.

Хоча й тут, у своєму найщирішому бажанні допомогти Тіні вибратися за кордон, я повівся так, ніби робив це зі спідньою думкою. Бо, умовляючи Тіну «перескочити Збруч» (пам'ятаєш, ти сама цього хотіла?), накинув їй ще й малого Ярка. По-перше, у дитини тепер буде матуся, а по-друге, мені здавалося, що такий далекий і непростий шлях легше пройти з немовлям, ніж без нього.

— А ти? — спитала Тіна.

Ми розмовляли в хаті отця Олексія, через якого я покликав її на зустріч, і він, добра душа, сам запропонував, аби ми зійшлися у нього. Осінні ночі були вже холодні, тому я пристав на його запрошення, хоча знав, що це ризиковано — за садибою панотця могли наглядати. Та я покладався на рідну тітоньку ніч, яка все приховає від стороннього ока. Що тут казати, вночі навіть куля безпечніша. Головне, що я довіряв панотцю Олексієві, котрий, безперечно, також був у чекістському списку «щирих».

Важко повірити, що після стількох амнестій і зрад більшовики не довідалися про освячення зброї, яке він відправив у Лебединському лісі навесні 1920-го. Досі відчуваю на своїх щоках прохолодні краплі з його замашного кропила. Поклавши перед собою рушниці, кулемети, пістолі, гранати, опустившись на праве коліно, а на лівому тримаючи оголені шаблі, ми присяглися вживати зброю тільки супроти ворога-супостата, і панотець Олексій, благословляючи нас, дужо й натхненно, мов булавою, змахував кропилом, примовляючи: «Згинуть наші воріженьки, як роса на сонці!», — гострі бризки цвьохкали нас по обличчях, ми зводили очі до неба, до сонця й вірили, що так воно буде.

Та навіть без того освячення отець Олексій, сей невгамовний ревнитель недавно дозволеної української автокефалії, накоїв стільки «гріхів», що їх вистачить на триста арештів. Навіть його світське життя так бісило місцевих більшовиків-комнезамівців та затятих комсомолят, що вони строчили доноси до Черкаської повітової церковної ради, вимагаючи не тільки звільнити «петлюрівського священика», а й позбавити його сану за розгульне поводження на очах у громади. Треба сказати, що панотець Олексій жив з односельцями душа в душу, міг у їхньому гурті задиміти люлечкою, випити чарку, до нього першого йшли на пораду, запрошували в куми, на весілля, а часом панотець і в себе вдома влаштовував такі вечорниці, що співи не втихали до третіх півнів. Усі завмирали, коли він сідав за піаніно й густим оксамитовим підбаском заводив пісню про двох закоханих голубочків, а щупленька паніматка Оленка (так він її називав) долучалася до нього таким ангельським голосочком, що дехто не стримував сліз.

Однак безбожники та сільська босячня догавкалися до того, що влада вирішила переобрати священика. Отоді-то громада й стала горою за отця Олексія. Збори парафіян дали одкоша повітовій церковній раді і, переобравши священика Ставинського на черговий термін, ще й постановили виявити та покарати анцихристів, які писали на нього наклепи. Тож отець Олексій ще дужче укріпився в своєму авторитеті, його козацька череп'яна люлечка й далі диміла в чоловічому товаристві, на хрестинах і весіллях він першим піднімав чарку за здоров'я немовляти чи молодих, літніми повечір'ями із прочиненого вікна його світлиці чулися пружні акорди піаніно, аж поки одного пізнього вечора в те вікно не влетіла граната. Отець Олексій, котрий саме награвав у дві руки з паніматкою Шуберта, почув, як брязнула шибка й на підлогу впала циліндрична штукенція з довгою, як цурка, ручкою, він якось так косо поглянув на неї, а потім, не вагаючись, упав, накрив ту бомбу собою, рятуючи паніматку Оленку. Паніматка ж Оленка, не розібравши, що воно і до чого, й собі ледве не впала на отця Олексія, майже лягла на нього зверху, придивляючись, яка лиха година ним кинула, але, видно, вони обоє ходили таки під Богом, бо граната не вибухнула. Отець Олексій поволі підвівся, якось так мовби аж розчаровано подивився на браковану бомбу, гидливо взяв її за «цурку» й викинув назад у вікно, а сам знову сів за піаніно догравати Шуберта.

Піаніно стояло в світлиці, яку отець Олексій відвів нам із Тіною для нічного побачення, тепер тут вікна були зачинені знадвору віконницями, а зсередини щільно запнуті зеленими гардинами, тож ми могли навіть засвітити гасову лампу. Хоча, прилаштувавшись на широкій отоманці, покритій таким же зеленим, як і гардини, рипсом, ми роздивлялися одне одного більше на дотик, роздивлялися довго і жадібно, скидаючи з себе одяг, бо від кахляної грубки сходило таке тепло, що в мене паморочилася голова. Я давно не був у такому теплі й затишку, отець Олексій це знав і, щира душа, добряче натопив грубку, зробив усе, аби нам було в нього зручно і затишно. На столі, застеленому білою скатеркою, стояла карафка полинівки, пляшка червоного вина, у парі з паляницею лежав шмат доброї солонини, стояв ще горщик з печенею і — звідки отець Олексій знав мої примхи? — глек непочатої ряжанки, затягнутої зверху апетитною брунатною кіркою.

Та поки що нам було не до трапези. Ми жадібно ласували одне одним, ми були ненаситними в пестощах і поцілунках, — Господи, хто придумав це диво, цілунок, це чудне доторкання і схрещення вуст, що переходить у сласне злиття двох людських тіл, у змішання їхньої крові і безрозсудних душ. Скажу по правді, що після нашого кохання на Лящевому хуторі я і в думці не мав іншої жінки, та й те раювання було так давно, що зараз я оволодівав Тіною мовби вперше, наче ніколи раніше не бачив її наготи, — ось вона щойно зійшла з достиглої вишні, дівчинка, яка також тіль-тіль дозріла до жінки і зійшла у мої обійми, відкриваючи чар окремого світу зі своїми пагорбами, лісами, долинами, рівчачками, озерами… Це було таке щастя, що я став на коліна, опустився навколішки на підлогу, а Тіну підвів на отоманці обличчям до себе, узяв за сіднички і легенько притяг до себе так, що її ложесна відкрились мені у всій своїй вільгості й щедрості, — ми подалися одне одному назустріч, захлинаючись несамовитою радістю.

Хтось невидимий торкнувся клавішів піаніно, чи, може, воно само озвалось на зойк моєї солодкої пташки.


* * *

— А ти? — спитала Тіна.

— Я переведу вас через кордон і повернуся назад. Потім знайду тебе, — сказав я, уникаючи її погляду.

— Потім — це коли?

— Давай підвечеряємо? — я пригорнув її, торкнувся губами волосся, що пахло сухою травою і парним молоком.

— Потім — це коли? — з притиском повторила вона.

Я таки трохи твердоголовий, то Євдося правду про мене казала, бо й тепер довго не знав, що відповісти. Але сказав по щирості:

— Коли зможу.

— Якщо ти потерпаєш за дитину, то я догляну її і тут, — мовила Тіна. — Це буде наша дитина.

— А коли запитають, де ти її взяла? Скажеш, бусол приніс?

— Скажу, що приніс чорний ворон у дзьобі, — сумно всміхнулась вона. — Не хвилюйся, щось вигадаю.

— Тіно, я думаю за вас обох.

— Може, твій страх даремний і все… ще зміниться?

— Що зміниться?

— Не знаю.

Тіна легенько випручалася з моїх обіймів і почала зодягатися.

Я зачудовано стежив за кожним її рухом, бо, коли жінка зодягається, це не менш цікаво, ніж коли вона той одяг знімає.

Особливо, коли не потрапляє ґудзиками в петельки. І як вона при цьому ще може говорити про серйозні речі? Це було вкрай зворушливо, коли Тіна, ховаючи перса, міркувала вголос:

— Може, не все ще так безнадійно, як нам здається. Адже вони дозволили українські школи, погодились на автокефалію нашої церкви! Виходять українські книжки, газети…

Я дочекався, поки вона застебне блузку, потім сказав:

— Немає нічого підступнішого за подачки з рук ворога. Лише наївний бевзь може покладатися на їхню добрість.

— Але ж це не тільки обіцянки. Багато чого вже робиться, ти просто не знаєш.

— Що більше ласки в диявола, то хитрішу пастку він готує. Хіба ж це не зрозуміло?

Вона прикусила нижню губу, аж мені стало боляче.

— Може, й так. Але…

— Яке ще «але»? Велике чи мале? — я спробував узяти веселіший тон, проте між її тонкими бровами зібралося дві сумні складочки.

— Я не хочу там бути без тебе.

— Ти й тут повсякчас без мене. Іншого виходу просто немає, повір.

— Я підожду тебе тут, — сказала вона.

— Ні, це небезпечно. Я не знаю, що станеться завтра.

— З тобою?

— Ні, моя пташко. З тобою.

— Тоді забери мене до лісу, — попросила вона.

— Це неможливо.

— Чому?


— Який же з мене буде отаман, якщо я приведу в загін жінку? Ну, сама поміркуй… Тіно, я давно все передумав — іншої ради немає. Довірся мені. Ми ближчим часом повинні вирушити…

— У такий світ?

— Він не такий далекий, як нам здається. За Збручем живуть наші люди. Такі ж українці, як і ми, тільки на волі. Нам допоможуть.

— Якщо ти вважаєш, що інакше не можна, то хай буде так, — сказала вона якимось відсутнім голосом. — Хай буде так, але дай мені час сходити до Шполи. Треба якось підготувати своїх, бо зникаю ж надовго.

— Поясни їм, що краще зникнути самій, ніж діждатися, поки тебе заберуть.

— Надовго… — повторила Тіна, не чуючи моїх умовлянь. — А якщо… якщо назавжди?

Я більше не знав, що сказати, бо є речі, над якими не можна довго замислюватись. Інакше зайдеш у глухий кут.

Тіна це також відчула й сама ж мене виручила.

— Налий мені, — сказала вона. — Ні, не вина. Полинівки.


3


«После ряда успешных операций войсковых частей и агентуры в октябре месяце бандитское движение на Холодноярщине выглядит весьма подавленным. Еще в сентябре нам стало известно местонахождение бандитских логов в Черном лесу, и в первых числах октября туда был направлен отряд товарища Линдэ, усиленный курсантами Елисаветградской школы красных командиров, для полного уничтожения оставшихся там петлюровских банд. Несмотря на густоту лесного массива, болотистость и непроходимость местности (некоторые участки курсантам приходилось преодолевать по пояс в воде и трясине), была обследована каждая пядь лесного района, однако бандитов не обнаружено. Похоже, их поредевшие отряды разлагаются окончательно или, в худшем случае, распадаются на мелкие шайки, избегая столкновений с нашими частями. Тем не менее, 12 октября возле села Москаленки, что в 25 верстах от г. Смела, банда Черного Ворона (определить количество не представлялось возможным) напала на продотряд, следовавший на станцию Бобринскую с двенадцатью подводами, нагруженными провиантом. По счастливому стечению обстоятельств своевременно подоспел отряд чоновцев, а также местная милиция и самоохрана села Ротмистровки. В результате схватки и дальнейшей погони за ускользающей бандой пал смертью храбрых командир взвода Расторгуев, погибло 5 бойцов ЧОН, три милиционера, два продотрядчика, несколько человек ранены.

С противоположной стороны потери оценить трудно, поскольку отступающие унесли с собой раненых и убитых. В конце концов, удалось выследить и уничтожить еще одного бандита, зашедшего ночью на хутор Буда. И здесь результат превзошел все ожидания — оказалось, что это не кто иной, как атаман Черный Ворон, о чем засвидетельствовали местные жители. Труп отвезен в Черкассы, где и сфотографирован… Следовательно, указанные ранее сведения о захвате атамана Черного Ворона в Звенигородке оказались неверными.

Уполномоченный (підпис)».

(Із оперативного донесення уповноваженого Кременчуцького губернського відділу ҐПУ в Чигиринському повіті від 21 жовтня 1922 року.)

Якби ж він знав, чим закінчиться та веремія під Москаленками… Перед тим Ворон загадав собі не встрявати ні в які катавасії, поки не перепровадить Тіну за Збруч (якщо вже взяв з неї згоду на цю мандрівку, то сам не мав права наражатися на небезпеку), та от — не втримався.

Вони стояли в Графському лісі — ближче до Лебедина — і мали спочин та спокій, аж тут примчався вічно захеканий Біжу, який ніс варту з боку Москаленків, і повідомив, що Смілянським шляхом рухається валка підвід.

— Дванадцять возів, — уточнив Біжу. — І на кожному по два «смоки»1. Саме тьху! Якщо зараз побіжимо, то акурат переймемо. Чуєте? Якщо зараз побіжимо, то прибіжимо саме враз, — зарядив Біжу, хоча на такі «стрітини» вони завжди виїжджали верхи на конях.

Ворон прикинув, скількох і кого з козаків послати на це «тьху», але в очах Біжу світилася така радісна нетерплячка, що отаман теж відчув знайомий свербець. Він аж засоромився своєї обачності й кинувся сідлати коня. За хвилину вони вдесятьох уже поспішали в бік Москаленків, і лише густий ліс не давав розігнати коней у галоп.

Ворон, Коляда, Вовкулака, Ходя, Біжу, його середульший брат Захарко, Дядюра, В'юн, Козуб, Сутяга — десять щасливчиків після вимушеної перерви, нарешті, дістали змогу не лише розім'ятися, але й запастися харчами. Особливо поривався вперед Коляда — він був із тутешнього села Макіївки, і на тих возах, що скрипіли Смілянським шляхом, могло бути і їхнє кревне, «колядинське», добро. Саме Коляда запропонував узяти різко праворуч, вискочити в поле на випередження, а там засісти в Будянському сосняку, біля якого пролягав битий шлях — «смоки» над'їдуть саме туди.

Думка була слушна, і невдовзі вони вже вихопилися із Графського лісу, промчали полем і заховалися в сосняку, такому густому, що коні тут ледве поверталися, гілля кололо вершникам щоки, глиця лізла за комір.

Простояли чи не з півгодини, видивляючись на дорогу, а валки все не було. Ворон поглядав то на Біжу, який приніс звістку, то на розгубленого Коляду, котрий підказав їм виїхати далеко на випередження до цього лісочка. Очікування завжди нервувало. Хотілося курити. Козуб дістав кисет, але, наштовхнувшись на погляд отамана, хапливо його сховав.

— А що, занюхав табаки? — весело вищирився до нього Вовкулака.

Та ось удалині замаячіли перші підводи. Вони мовби й не їхали, а ледь-ледь ворушилися, — якби не знав, у який бік вони сунуться, то відразу й не вгадав би. Ніби теж когось піджидали.

Воронові навіть майнула прикра думка, що хтось міг помітити, як верхівці перескакували полем до цього сосняку, і тепер продзагонівці зупинилися, роздумуючи, що робити далі. Можливо, вони навіть послали вістового по допомогу.

Але ні. Коляда розрахував правильно. Підводи, хоч і повільно, сунули в їхній бік.

— Кусять везють, — глитнув слину Ходя.

Стояв хмарний, однак теплий осінній день. Ось-ось міг припустити дощик. Гостро пахла розколошкана сосна.

Коляда напружено вдивлявся в бік валки, і шкіра на його вилицях пересмикувалася. Ворон уперше бачив Коляду таким — його сухорляве гостре лице було відчуженим і далеким.

На ньому, мов тінь, осідала печать лихого передчуття. Ворон давно навчився розпізнавати цей знак, що знічев'я падає на чоловіка, якого потім спостигає біда. Це була тінь біди. А може, й смерті.

— Держи «люйса» напоготівлі, — кинув він Дядюрі — здоровому дядькові, який мав, може, двадцять із гачечком, зате бороду викохав більшу, ніж у Ворона. Дядюра багато в чому намагався наслідувати отамана, часом навіть перекривляв його незлостиво, і хлопці добродушно сміялися, коли він вайлувато розводив руками, приказуючи: «Знать, така випала карта, що все лягло в масть».

— Оце нагребли! — сказав Біжу. — Повзуть, як черепахи.

— А ти побіжи їх піджени, а тоді прибігай назад, — підкусив його Вовкулака. Він теж нервувався. Вовкулаку навідав той самий здогад, що й Ворона: їх помітили. Помітили — і тепер готуються до відсічі, а ще гірше — послали гінця по підмогу.

Інакше чому вони коливаються майже на одному місці?

І тут сталося те, про що вони здогадались, та пізно. Саме з того боку, де їм був простір для відступу до Графського лісу, виринуло зо три десятки озброєних вершників. Навіть здалеку було видно, що дивляться вони на сосняк (таки хтось побачив, як лісовики сюди переходили), та поки що нікуди не поспішали, притримували коней на місці, мовби також піджидали ту валку підвід.

Ворон послав Біжу та В'юна на другий бік сосняку, щоб розвідали, де його краще відходити в поле, але там їх підстерігала ще одна несподіванка. Від села через поле сюди підтягувалося войовниче юрмисько — то сунула жидівська самоохорона.

Коли хлопці принесли цю новину, зо два десятки продзагонівців, покинувши на дорозі підводи, рушили в бік сосняку із правого боку! Це вже була цілковита облога.

— Жаль, що тільки один «люйс», — почухав потилицю Вовкулака.

— І мало гранат, — додав В'юн. — Якби ж знаття…

— Це я винен, — тихо озвався Коляда. Він був блідий, аж мерхлий.

— До чого тут ти? Перестань! — гостро подивився на нього Ворон.

— Це я вас сюди привів.

— Дурниці! Так лягла карта. Але ще невідомо…

— У чию масть, — докинув Дядюра, однак цього разу ніхто не засміявся.

— Правильно, — сказав Ворон. — Ще невідомо, чий батько дужчий. Слухай мене уважно! Прориватися зараз не будемо. Вони саме на це й сподіваються. Підождемо. Думаю, до цього лісочка вони не полізуть, дуже вже він густий. Жиди не полізуть — це точно, а хто насмілиться — пошкодує. Якщо мертві уміють шкодувати. Дядюро, скільки в тебе запасних кружків?

— Один, — винувато сказав Дядюра.

— Сто куль… Стріляти тільки напевно. А зараз усім спішитися і зайняти оборону вздовж рову. Коней прив'яжіть так, щоб не позашморгували вузли. Сутяга, Біжу і В'юн! Одійдіть назад і стережіть нашу «спину». Запитання є?

— Якщо розбіжимося, то де збираємося? — спитав Біжу.

— Там, звідки прибігли, — всміхнувся Ворон.

Загін, який перегородив їм відхід до Графського лісу, наступати не поспішав. Піші продзагонівці теж зупинилися сажнів за сто, побоюючись прицільного обстрілу. Козаки, розтягнувшись на сім «номерів», залягли в рову через десять кроків один від одного. З обох сторін вичікували: лісовики ждали нападу, а ворог — їхнього прориву з оточення. Поки що мірялися не силами, а терпінням.

Став накрапати ледачий осінній дощик. Спершу такий ріденький, що його краплі було видно лише на дулах рушниць та на кожухові «люйса», якого Дядюра примостив на тринозі поперед себе. До «люйсів» у козаків була особлива повага. Іноді вони заїдали, це правда, але з кулемета завдовжки в три лікті легко стріляти сидячи на коні. От тільки кружків з набоями бракувало і добувати їх ставало дедалі важче.

У жовтні день короткий, ще швидше згасає він попід лісом.

А коли небо захмарене та ще й пускається дощик, тоді, вважай, цього дня немає. Козакам це тільки на руку. А чого ждуть москалі? Невже іще виглядають підмоги?

— Ну, давай, давай… — підганяв їх Козуб, тримаючи прокуреного пальця на спусковій скобі. Від тютюнового диму пальці в нього були такі коричневі, ніби Козуб те й робив, що лущив молоді волоські горіхи. Йому й зараз хотілося, аби все це швидше скінчилося і — закурити. Доки вони телитимуться?

Від напруги навіть Ходя перестав жувати стеблину й косував зизим оком у бік покинутих продзагонівцями возів, навантажених мішками з борошном, крупами та ще невідомо яким добром. Ході не хотілося вірити, що цього разу їм нічого не перепаде. Він міркував собі, що, коли вони прориватимуться до лісу, то непогано було б прогуцати коло возів. Може, на ходу щось таки вдасться прихопити.

Блідий і геть спалий з лиця Коляда молився. Він просив Матір Божу, аби відвела від них лихо, заступила товаришів і, якщо треба, хай це зробить ціною його, Колядиного, життя, він зовсім на неї не образиться, бо давно готовий перейти в інший світ, хай це буде на небі чи ще в якомусь невідомому місці, але він, Коляда, готовий перейти туди хоч зараз, нехай лишень свята Богородиця заступиться за хлопців… Коляда спершу молився пошепки, та потім у щирості й запалі молитви дійшов до самозабуття і став усе голосніше благати їхню заступницю Діву Марію. Вовкулака, чий «номер» був праворуч од Коляди, почав прислухатися.

— Ти до кого там колядуєш? — спитав він, але Коляда нічого не чув, не бачив, зараз він був дуже далеко, хоча й припадав не до ікони, а тулився щокою до кольби рушниці.

Зате все бачив і чув Вовкулака, його очі, як завжди перед боєм, світилися тихою радістю. В такі хвилини веселість навідувала й Захарка Момота, але зараз його кругле качконосе лице заціпеніло в холодному спокої, лише погляд поволі блукав ворожою лавою. Захарко ворушив губами, рахуючи вершників.

Ворон завважив, що це був чонівський летючий загін, і саме звідти, від нього, слід було чекати першого і найдошкульнішого удару. Однак «чопи» й досі переминалися на місці, хоча як не один, то другий під'їжджав до вершника, що басував на білому коні. Видно, то й був їхній командир, який чомусь зволікав.

Чи когось піджидав, чи все ще сподівався, що «бандити» не витримають і таки першими підуть на прорив під кулі. Та невдовзі прибіг засапаний Біжу й сповістив, що з лівого крила лісу підтяглося ще п'ять міліціонерів.

— Всього п'ять? — перепитав Ворон. — Пильнуй і далі.

А сам подумав: «Білий кінь не годиться для бою. Білий кінь — для параду». І в цю мить великий парадний воєначальник, що сидів на білому коні, звів угору правицю.

Безладно запахкали рушниці, москалі дурнувато заґелґотали, ніби йшли заганяти зайця, та враз постріли затріскотіли з усіх боків сосняку, продзагонівці теж пішли вперед, а найбільша пальба здійнялася там, де воювала самооборона — це завзяте плем'я ратоборствувало поки що ні з ким. Стріляли вони навмання, не шкодуючи набоїв, лементували, здіймаючи рейвах, аби склалося враження, що саме тут зібралася найбільша сила, бо ще, чого доброго, банда кинеться на прорив у цей бік.

Проте «банда» не кидалася нікуди. Лісовики занишкли в рову й не давали про себе знати. Стрілянина не вщухала, згори летіли гілки, сипалася глиця, гостро пахла розколошкана кулями сосна.

І тоді білокінному командирові щось зробилося з головою.

Або він переконав себе, що в цьому лісочку ніякого дідька немає, або йому страх як закортіло мати на грудях орден Червоного прапора, але він раптом здибив свого білого, як молоко, скакуна і, заволавши «За мной, в атаку — впєрьод!» — галопом кинувся до сосняку. «У-р-р-ра!» — «чопи» метнулися за ним, та куди їм було до свого командира! Він рівно тримався в сідлі, плавно підіймався й опускався у такт зі стрибками коня, і Ворон, замилувавшись кавалеристом, підпустив його навіть трішки ближче, аніж годилося, а тоді вліпив йому кулю якраз у те місце, на якому носять орден Червоного прапора.

Ще п'ять пострілів і коротка черга з «люйса» збили двох вершників на землю, один полетів сторчма разом з конем, а решта повернула назад. Ворон подав сигнал не стріляти. Лісовики збадьорилися, вони не сподівалися, що перший напад одіб'ють завиграшки. Щоправда, москалі, відступивши, збилися докупи й радили нову раду, як їх викурити з ліска. І таки до чогось дорадилися, бо невдовзі знов розсипалися полем, а двоє їхніх вістових подалися в різних напрямках — один до продзагонівців, а другий до міліціонерів і самоохорони, яка й досі навгад смалила по сосняку.

Наближався вечір, сльотава сутінь густішала, добре було видно лише білого коня, що неприкаяно блукав полем.

— Ще трохи — і будемо прориватися, — сказав Ворон. — Мушки в прицілі майже не видно.

Але ворог оговтався й посунув на них зусібіч сліпицею. Видно, надійшов наказ припинити гру в цюцю-баби і знищити банду в сосняку.

Вони чекали нового нападу чонівців, як раптом постріли, що глухо розлягалися по той бік ліска, стали лункішими. Ворон зрозумів, що вони вже бахкають у сосняку, і йому здалося, що він розрізняє постріли своїх хлопців, котрі пильнують тил. Він почув це корінням свого волосся і ще не встиг віддати наказ, як прилетів Біжу і сказав, що міліція, продзагонівці й навіть юдине воїнство посунули в сосняк. Сутяга і В'юн там відстрілюються, але цю потолоч не спинити.

— Ми їх штук п'ять поклали, а вони лізуть і лізуть, — Біжу витер змокріле від поту й дощу чоло. — Ну, я побіг?

— Клич хлопців сюди! — наказав Ворон. — Козубе, йди з ним і негайно вертайтесь. Будемо прориватися.

Вони ще мали трохи часу. Збірне вояцтво сунуло в їхній бік, але дуже повільно. Одне, що молодий сосняк був густий, а друге — ніхто не поспішав нарватися на кулю. Тим часом козаки зібралися до гурту, Ворон дав команду «На коней!»

Сутінки взялися тією сірою млою, коли стрільба через приціл уже неможлива. Мабуть, це обнадіяло й чонівців, бо вони знов кинулися на штурм соснового лісочка, та наштовхнулися на таку несподіванку, від якої геть отетеріли. Замість того, щоб відстрілюватися, лісовики зненацька вискочили їм назустріч верхи на конях, і там, де куля була сліпою, зрячою виявилася шабля.

Приголомшені москалі сипонули врозтіч і так швидко розсіялися, що Ворон устиг розколоти всього лиш одного черепа.

Зате шлях до Графського лісу відкрився. Лише позаду, де вони щойно стояли, тепер виринула вся ота різномаста рать і здійняла навздогін таку стрілянину, що полум'я, яке виривалося з цівок рушниць, освітлювало темну стіну соснового лісу.

— Хлопці, додому!!! — закричав на весь голос Ворон, і радість заклекотіла в його горлі. — Додому, бісові діти!

Оце його таке свійське, аж рідне, «додому» тямив навіть Мудей, який умить перейнявся настроєм вершника і, роздуваючи ніздрі, розсікав тулубищем темну сльоту. Він повертав набік голову, щоб краще бачити, що там попереду, і водночас — що позаду (так природа поставила очі коневі), а Ворон, припавши грудьми аж до гриви, боковим зором примічав, як його хлопці, кожен на свій фасон, женуть чимдуж до лісу. Один узяв чомусь різко праворуч, туди, де й досі стояла покинута валка підвід, і Ворон навіть у пітьмі розпізнав низенького, а проте дуже прудкого коника, який триста разів виносив Ходю з біди.

Праворуч від Ворона летів Вовкулака (він завжди тримався біля отамана), його кара кобила Тася, хоч була норовистою «дівкою», чула Мудея на нюх за версту. По ліву руку, але вже позаду, підганяв свого буланого Коляда, а той усе відставав, наче погубив підкови. Ворон ні-ні та й озирався на Коляду: не подобався йому цей козак сьогодні — ще відтоді, як почав себе винуватити, що не туди їх повів, а потім повісив кирпу, піддався лихій волі. Вона, ця стороння воля, тільки й чатує на чоловіка, щоб у хвилину слабкості привернути його на свій бік.

Отаман ще повів оком, хто там і де з його козаків, та нікого вже не побачив. По-осінньому раптово налягла ніч, накрила Захарка Момота, Сутягу, Дядюру, сховала В'юна, Біжу, Козуба.

А туди далі, позаду, яскраво спалахували рушничні випали дружного воїнства, яке продовжувало гонитву.

Коляда відставав. Небезпека, вважай, минула, міг би нарешті отямитись, але зла воля, упіймавши чоловіка на слабині, причепилася, як реп'ях. Знаючи, що це таке, Ворон весь час тримав Коляду в полі зору і зараз притишив Мудея, щоб пропустити його вперед, але Коляда раптом схитнувся, похилився набік, а потім звалився на землю.

За мить Ворон був біля нього, зіскочив з коня.

— Що тобі?

— У живіт… — простогнав Коляда.

Ворон зрозумів, що куля влучила в нього не зараз, — якщо рана була спереду, то виходить, Коляду поцілили ще тоді, як вони пішли на прорив, але він з останніх сил тримався в сідлі.

Ворон хотів узяти його на руки, та, помітивши над собою Вовкулаку, вискочив на коня.

— Подай…


Вовкулака обережно взяв Коляду і висадив його попереду Ворона.

Постріли переслідувачів не вщухали, але то вже було ловлення вітру. Ворон, притримуючи Коляду, в'їхав до Графського лісу, а за ним і Вовкулака. Невідь-звідки вродився тут третій вершник і попер, як німий, прямо на них. Вовкулака ледь не бабахнув у нього, аж раптом почув знайомий голос:

— Роззяв сліпи! Свої.

Це був Дядюра. Через високу папаху і довгу бороду його голова здавалася більшою, ніж у коня.

— Я кому наказав чухрати додому? — спитав Ворон.

— Кулеметник повинен бути у хвості, — пробурчала «кобиляча голова». — Сильно його зачепило?

— Покладіть… — застогнав Коляда. — Покладіть мене на землю. Пече…

Вовкулака з Дядюрою спішилися, помаленьку взяли Коляду й поклали на землю, вкриту опалим листям. Ворон також зістрибнув з коня, опустився на одне коліно біля пораненого.

— Потерпи, брате, тут ні чорта не видно. Ану присвітіть сірником. — Він почав було розстібати на Коляді чумарку, але той попросив:

— Не треба. Покиньте мене тут, а самі… Вороне, ти знаєш, де на хуторі живе мій брат. Хай хтось перекаже Ількові, він мене забере.

Ворон відчув, що його пальці злиплися від крові.

— Ми тебе одвеземо до брата, — сказав він.

— Ні. Накрийте мене гілляками і їдьте. До ранку мене Ілько забере.

— Я сам відвезу тебе на хутір.

— Не треба, болить… Передай Ількові… — Коляда впустив голову набік.

Ворон не знав, що робити. Ждав, що, може, хтось із хлопців підкаже, але мовчали й вони, бо яка тут могла бути рада? Везти Коляду на коні — витрусиш із нього останні сили. Переказати братові — а чим той Ілько допоможе? Хіба поховає… Потрібний був лікар.

Ворон пішов на відчайдушний крок: Дядюра поїде у Лебедин і привезе на хутір лікаря, а вони з Вовкулакою зроблять з гілляччя ноші й донесуть туди Коляду на руках. До хутора тут зо дві версти. Ніч їм допоможе.

Вони шаблями вирубали дві грубі дрючини, наготували паліччя на поперечини, дістали мотузки, які завжди мали в сідельних саквах, і зладнали ноші. Поклавши на них непритомного Коляду, рушили лісом на хутір Буда, а Мудей із Тасею самі пішли вслід за ними. Там, на узліссі, стрілянина вщухла, різномасте вояцтво, либонь, розбрелося, а може, дехто ще вештався полем, шукаючи вбитих і поранених лісовиків.

— Покиньте мене… — знов застогнав Коляда.

— Ти мені тут не командуй, — сказав Ворон, підбадьорений тим, що Коляда подав голос. — Поки що я тут за головного.

— Покиньте… Я помираю.

— Я забороняю тобі помирати. Це легше за все. А на біса ти нам здався мертвий, га? Ти в нас запитав?

— Еге, ти в нас запитав? — докинув і собі Вовкулака.

— А ти мовчи, бо це тебе теж стосується. Він мені знак з того світу подасть. Розумний який знайшовся…

— Ось побачиш, — огризнувся Вовкулака.

* * *

Старший брат Коляди зустрів їх по-божому. Він, цей Ілько, теж трохи понюхав пороху ще в загоні отамана Яблуньки, а потім, коли отаман загинув, тихенько осів на хуторі Буда, приховавши свій грішок від нової влади. За непу розхазяйнувався на всю губу — на його обійсті була й клуня, й повітка, і загорода для худоби, і навіть копанка з карасями. Але Ілько не раз казав братові, що плюнув би на все це добро й пішов би до лісу, якби ж була хоч крихта надії на ту вільну Вкраїну, а то ж ні — вже й сліпому видно, чиє тут крутиться, а чиє мелеться. Якби ж хоч не діти, чухав потилицю Ілько, якби не два його пуцьвірінки, то він ще показав би своє «ого-го». Дістав би зі сховку не лише куцопала.

Коли постукали в його вікно, Ілько відчинив одразу, хоч ці нічні гості тепер нікого не радували. А почувши, що сталося, заохкав, заметушився і, широко прочинивши двері, сказав, щоб занесли брата до хати. Поки засвітив гасничку, десь од печі виринула його перелякана жінка Меланя.

— Ой Божечку…

Вони поклали Коляду на ліжко, Ворон розстебнув на ньому чумарку, задер закривавлену (хоч викрути) сорочку. З лівого боку в животі запеклася темна дірочка від кулі.

— Я знав, що цим усе кінчиться, — сказав Ілько.

— Що — все? — різко спитав Ворон.

— Усе, — повторив Ілько, і його худорляве, гостре, як у брата, лице жалісно скривилося.

— Замість нюняти принеси перваку й довгий шмат полотна.

Ілько безпорадно закліпав до Мелані, та вискочила в хатину1, швидко знайшла слоїк перваку, потім дістала зі скрині вишитого хрестиком рушника.

Ворон промив горілкою рану. Коляда глухо застогнав. Він був дуже блідий, губи взялися білою осугою. Ілько злегенька підняв брата в попереку, допомагаючи Воронові протягти попід ним рушника, щоб перев'язати рану.

— Води, — попросив Коляда.

— Не можна, — сказав Ворон. — Потерпи, зараз приїде дохтор.

Він тільки тепер подумав, що той може і не приїхати. Старий Аврум Віткуп виручав їх не раз, — не тому, що співчував хлопцям із лісу, а через те, що шанував клятву Гіппократа і йому було байдуже, кого «латати» — більшовика чи гайдамаку. За миколаївську золоту монету Аврум Віткуп, незважаючи на свій біблійний вік, навіть серед ночі піднімався з постелі, зодягав лапсердака, брав таку ж стару, як і сам, пропахлу йодоформом валізку і вирушав хоч на край світу. Добре, що був сухий і легенький, як пір'їна, — вмощувався на коня позаду вершника, чіплявся до нього, як реп'яшок, і їхав туди, куди везли. Але так було раніше. Тепер же, коли люди перевелися, Аврум Віткуп теж міг закомизитися. Хіба що Дядюра зв'яже його і привезе, як снопа.

Ворон та Вовкулака поскидали з себе намоклі лахи, Меланя занесла їх до печі сушитися.

— Я чув, як стріляли коло Будянського сосняку, — сказав Ілько. — Ще тоді подумав…

— Про що? — спитав Ворон.

— Про нього, — кивнув на брата Ілько.

— Краще скажи Мелані, хай загріє води. І пошукай більшу лампу. Щоб усе було готове, коли приїде дохтор.

Поволі, дуже поволі спливав час. На стіні цокав годинник, маятник гойдався туди-сюди, а стрілки прилипли до циферблата.

Лице Коляди обволік такий спокій, наче воно було виліплене з воску. Хрящуватий ніс загострився. Губи міцно зімкнулися, але видно було, що Коляда дихає.

Минуло ще дві години, поки Дядюра привіз Аврума Віткупа.

— Ой, хльопці-хльопці, самі себе мучите і добрим людям не даєте спокою, — закректав ще з порога Віткуп. — Доки ж це воно отак буде?

Він підійшов до Коляди, подивився, покивав головою, потім узяв руку пораненого там, де намацують пульс.

— Ану зніміть цю пов'язку, — попросив Віткуп, ніби сам не мав сили розв'язати рушника.

Ворон розшморгнув вузол, старий подивився на рану і склав губи трубочкою.

— Перитоніт, — сказав він. — Гострий перитоніт.

— Що-що? — перепитав Ілько.

— Запалення черевної порожнини. Тут не те, що я, а й сам Єгова не поможе.

— Не знаю хто як, — шморгнув носом Ілько, — а ви, Авруме Йосиповичу, можете все. Я знаю… Ми всі ваші руки знаємо, ви його врятуєте, а я так віддячу, що мало не буде. Вийміть ту кулю!

— Кулю дістати я можу, — зітхнув Віткуп. — Але це нічого це дасть. Навіть якби ми були в лікарні.

— Як то нічого? — знетямлено запитав Ілько. — Навіщо ж тоді ви приїхали?

— Приїхав, бо привезли, — сказав Віткуп.

— Ви ж дохтор… Зробіть хоч що-небудь!

— Йому вже нічого не треба, — незворушно мовив Віткуп, дрібно киваючи головою.

— Як це нічого не треба? — закричав Ілько. — Як це нічого? Він просив води, а ми йому не дали, бо ждали вас. Брат просив води, а я, свиня, йому не подав. Зараз, Васильку, — назвав він Коляду на ім'я. — Зараз я дам тобі напитися.

— Не треба, — сказав Аврум Віткуп. — Він мертвий.

Ілько втягнув голову в плечі й застиг. Потім боязко підійшов до брата, довго вдивлявся в його спокійне лице. Погладив йому чуба й гірко заплакав. Уголос. Слідом за ним заголосила Меланя.

— Відвезіть мене додому, — попросив Віткуп. Він навіть не знімав свого старезного, як і сам, лапсердака.

— Відвези його й повертайся, — сказав Ворон Дядюрі.

Дядюра з Віткупом вийшли.

Ілько сказав, що поховає брата в себе на городі. Якщо не можна поховати його на цвинтарі по-християнському, то хай буде хоча б по-людському. У нього на горищі є готова труна.

— Труна? — здивувався Ворон.

— А що? Тепер у кожного доброго господаря є про запас труна, — сказав Ілько.

Він вийшов надвір разом із Вороном та Вовкулакою, дав їм лопату і показав місце в кінці городу, де копати яму. А сам пішов споряджати брата в останню путь. Наказав Мелані приготувати чистий одяг, дістати зі скрині вишиванку, обмити небіжчика.

— Я ж ніколи цього не робила, — розгубилася Меланя.

— Треба, — сказав Ілько. — Це жіноча робота.

Підігріта вода тепер знадобилася. Вони вдвох нарядили Василька, Меланя допомогла Ількові спустити з горища труну.

Коли Ворон із Вовкулакою повернулися, Коляда вже лежав у сосновій домовині зі схрещеними на грудях руками. Ворон завважив, що труну було зроблено якраз під зріст загиблого.

— Попрощаймося тут, — сказав він і став у його узголів'ї. Помовчав, потім звернувся до мертвого: — Ти був відважним козаком і справжнім оборонцем рідного краю. Ніколи не ховався від кулі за чужу спину. Ти знав, на що йдеш заради матері України. Єдине, чим змогла тобі віддячити мачуха-доля, це смертю в бою. Спасибі їй і за це. — Ворон нахилився і поцілував Коляду спершу в схрещені руки, тоді в чоло. — Прости і прощавай. Там зустрінемося.

Вовкулака, поцілувавши Коляду, таки не втримався, потягся губами до його вуха й зашепотів так, щоб ніхто, крім Коляди, його не почув:

— А якщо раптом удасться, то якось передай нам вісточку звідти. Чуєш? Хоч яку-небудь… отакеньку… аби ми знали…

— А я ж тобі води не подав перед смертю, — скривився Ілько, припавши обличчям до братових грудей.

— Тепер, Василечку, нікуди тебе не відпустимо, — заплакала Меланя. — Назавжди зостанешся коло нас, будемо тобі водичку носити, могилку твою доглядати…

Ворон дістав із кобури червону китайку і накрив Коляді очі.

Забивши цвяхами віко, вони поставили труну на драбину, щоб зручніше нести. Саме тут нагодився Дядюра.

— Що там? — спитав Ворон. — Жида завіз?

— Завіз. Але Віткуп уже не той. Просив, щоб ми його більше не будили ночами. Каже, літа вже не ті.

— От лисиця стара. Знає, що вдень ніхто до нього не прийде. Ще когось дорогою бачив?

— Наче скрізь тихо.

Вони підняли драбину з труною — Ворон із Дядюрою, майже однакового зросту, стали в голові, Ілько з Вовкулакою позаду — і рушили в кінець городу. Попереду ступала Меланя з гасовим ліхтарем у руці.

Яма була завглибшки зо три аршини, труну опустили на мотузках, кинули по жмені землі, і Вовкулака з Дядюрою, по черзі беручи лопату, засипали могилу.

— От і все, — прошепотів Ілько. — Ні хреста, ні горбочка.

— Замість хреста посадиш калину, — сказав Чорний Ворон.

* * *

Вони випили, як і годиться на поминках, по дві чарки, перекусили салом, сирими яйцями та квашениною, а потім Ілько таки умовив їх, розморених, передрімати часину, поки підсушиться одяг. На долівці в хатині він розтрусив два кулі соломи, вони полягали там покотом й відразу провалилися в сон. Та тільки-но почало розвиднятися, їх розбудили крики й тупіт надворі:

— Ей, вихаді, ви акружєни!

Ворон підскочив до вікна, визирнув у щілину між фіранками й побачив цівки рушниць, що витикалися з-за тину. Отакої! Вони вскочили в більшу халепу, ніж у сосняку, бо тут із ними ще була жінка з двома дрібними дітьми. Чи їх вистежив той-таки загін чонівців, чи продав Аврум Віткуп, чи, може, запримітив хтось із хутірських сусідів і поспішив вислужитися перед комуною — не було коли про те думати, бо не встиг Ворон відсахнутися од вікна, як у рамі розлетілася шибка і з протилежної стіни посипався тиньк. Туди ввігналося відразу три кулі, дивом не розтрощивши його нерозважливу, тверду, як сказала б сліпа Євдося, голову.

Відчинилися двері, і на порозі став білий привид. Ілько був у полотняних підштаниках, такій же спідній сорочці, і лице його теж було білим, як те полотно.

— Хлопці, ріднесенькі… Не губіть… Дітей пожалійте.

— Скільки їх? — спитав Ворон.

— Двійко.

— Та не дітей, москалів!

— Хіба ж я знаю? Чую тільки, що з усіх боків обступили. І від городу, і з вулиці. Як не вийдете, вони всіх тут спалять живцем.

— Вийдемо, — сказав Ворон. — Не стогни. Дай прикинути, що й до чого. А ти лізь на піч.

— Яка ж піч, коли вони хату запалять? А там діти…

Ілько знав, що каже. Сутінь за вікном уже загойдалася у відсвітах полум'я — горіла повітка, що стояла ближче до шляху.

Лящали перелякані свині, кудахкали кури, протяжно ревла корова, і серед того ревища почулося моторошне, нутряне іржання коней, яких вони зачинили на ніч в повітці.

— Здавайтесь, бандіти! Жізнь ми вам ґарантіруєм! — репетувало з-за тину.

На роздумування не лишалося ані хвилини. Ворон перекинувся кількома словами із хлопцями, після чого вони покидали карабіни на долівку, револьвери розтикали по кишенях так, щоб були напохваті, кожен мав при собі ще гранату. Дядюра перевірив «люйса», попустив-подовжив на ньому ременя й почепив на плече таким фасоном, що кулемет сховався за його широкою спиною.

Піднявши руки вгору, вони повагом, мовби знехотя, виходили надвір із напускною покорою, хоча збоку здавалося, що і в тій вайлуватій ході більше погорди, аніж смиренності.

Першим ішов Чорний Ворон, за ним Вовкулака, потім ще один бородань — Дядюра.

— Бліжє! Падхаді бліжє! — волало з-за тину, перекрикуючи ревіння худоби й іржання коней. — Нє стрєлять!

Покрівля повітки гуготіла вогнем, мокра після дощу солома стріляла снопами іскор, густий жовтий дим валив на подвір'я.

Лісовики неквапом рушили до шляху, розступаючись так, щоб їх усіх трьох було видно, вони йшли з піднятими руками здаватися, ковтаючи досаду і цей жовтий ядучий дим, який ще невідомо кому був на руку, — якийсь телепень поспішив запалити повітку для постраху, — і ось тут сталася ще одна несподіванка, за яку Ворон, якби міг, прямо зараз потиснув би руку Ількові. Він, цей Ілько, таки не брехав, що має у сховку оружжя, але хто б міг подумати, що воно ще й само уміє стріляти.

Зненацька на горищі повітки так гримнуло, що віхті полум'я полетіли на всі боки, ніби гарматна стрільна влупила в покрівлю; москалі поприпадали ниць до землі, і ніхто ще не встиг отямитися, як услід за тим вибухом тарахнуло ще раз, потім почало гримотіти суцільною чергою. З покрівлі полетіли осколки, запахкали кулі, й ось тоді вже всяк здогадався, що на горищі заховано чималий запас гранат та набоїв, які від вогню почали вибухати. Та поки москалі підвели голови, Дядюра вже сипонув по них з «люйса».

— На коней! — закричав він, хоч бачив, як Ворон з Вовкулакою метнулися до повітки, а він, Дядюра, так і стояв у повен зріст перед ворожою лавою і строчив, строчив, строчив з кулемета, тримаючи його на рівні пояса. — На коней! — гукнув ще раз Дядюра, хоч добре бачив, як Ворон, а за ним Вовкулака вискочили на коней, і чув, як отаман крикнув йому «За мною!» — але в Дядюру вселився якийсь веселий біс, котрий зсудомив вказівного пальця на спусковій скобі і не дав його розімкнути навіть тоді, коли куля влучила Дядюрі у груди. Від поштовху він заточився, позадкував до хати, а коли вперся плечима в стіну, то поволі сповз по ній донизу, але не впав, ні, Дядюра не впав, а сів під стіною, наче сидячи йому зручніше було стріляти, бо він ще й досі стискав перед собою «люйса».

«Тух… тух… тух… тух…» — чимраз тихіше озивалося його серце, та Дядюрі здавалося, що то він чує стукіт копит Мудея і Тасі, — Ворона й Вовкулаку вже не здогнати. А йому, Дядюрі, цього разу з ними не по дорозі. Цього разу йому в інший бік…

* * *

Вони ще довго по ньому стріляли, думаючи, що бородань присів біля хати замінити кружок на кулеметі, і так зрешетили мертвого, що, коли підійшли, не побачили на Дядюрі лиця.

— Да, рєбяткі, раздєлалі жє ви єво.

— Дак іть он моґ всєх пєрєкасіть. Сідіт і нє падает, змєй.

Котрийсь із чонівців хотів було забрати кулемета, взяв його обіруч за кожуха, та враз відсахнувся — йому здалося, що гайдамака живий. Дядюра не відпускав «люйса» з рук. Пальці так звело, що треба було розгинати по одному.

— Нутром чувствую, что ета ґлаварь. Вєді сюда хазяіна.

Привели Ілька. Він так і був у спідньому. Стояв білий, як привид. Навіть очі його були порожні.

— Кто етот бандіт?

Ілько дивився невидющими очима і мовчав.

— Немой, что лі? Чєво прітваряєшся, морда пєтлюровская? Всьо равно нє уйдьош от наказанія. Ґаварі!

Ілько ворухнув білими губами.

— Ну?! Кто он?

— Чорний Ворон…


1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   17


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка