Валерій Шевчук Біс плоті Історичні повісті



Сторінка1/17
Дата конвертації05.05.2016
Розмір3.69 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   17

Annotation


Валерій Шевчук створив цілком новий в українській літературі тип історичної повісті: з одного боку, це твори мислительні, з другого, — завдяки напруженому сюжетові, наближаються до інтелектуального детективу, з третього, — психологічні, бо розкриття таїн людської душі — одне із творчих завдань автора. Побіч із вивіреною історичністю тут немало фантастичного чи фантасмагоричного, що відповідає світобаченню людини тієї доби, а часово книга охоплює другу половину XVI — початок XVIII століття. «Шевчук — кращий український прозаїк. Він — наш Умберто Еко. Простого читача може зацікавити захоплюючий сюжет, але для інтелектуалів теж знайдуться цікаві речі» (Юрій Винничук) Валерій ШевчукРозсiчене колоПреамбулаРозділ IІнтермедія першаРозділ IIІнтермедія другаРозділ IIIРозділ IVІнтермедія третяРозділ VРозділ VIРозділ VIIІнтермедія четвертаРозділ VIIIРозділ IXІнтермедія п’ятаРозділ XРозділ XIІнтермедія шостаРозділ XIIРоздiл XIIIІнтермедія сьомаРозділ XIVРозділ XVЕпілогУ пащу драконаРоздiл IРозділ IIРозділ IIIРозділ IVРозділ VРозділ VIРозділ VIIРозділ VIIIРозділ IXРозділ XРозділ XIРозділ XIIРозділ XIIIРозділ XIVРозділ XVРозділ XVIРозділ XVIIРозділ XVIIIРозділ XIXРозділ XXРозділ XXIРозділ XXIIРозділ XXIIIРозділ XXIVБiс ПлотiРоздiл IРозділ IIРозділ IIIРозділ IVРозділ VРозділ VIРозділ VIIРозділ VIIIРозділ IXРозділ XРозділ XIРоздiл XIIЗакон злаРоздiл IРозділ IIРозділ IIIРозділ IVРозділ VРозділ VIРозділ VIIРозділ VIIIРозділ IXРозділ XПро автора

notes

Валерій Шевчук
Біс плоті
Історичні повісті


Книга друкується в 60-те літо автора

 

Валерій Шевчук творить цілком новий в українській літературі тип історичної повісті: з одного боку, це твори мислительні, з другого, — завдяки напруженому сюжетові, наближаються до інтелектуального детективу, з третього, — психологічні, бо розкриття таїн людської душі — одне із творчих завдань автора. Герої книги належать до типів мало освоєних нашою літературою: підписок міського уряду, чернець, поет, загалом, жителі стародавнього міста. Побіч із вивіреною історичністю, бо побудовані, як правило, на історичному документі, тут немало фантастичного чи фантасмагоричного, що відповідає світобаченню людини тієї доби, а часово книга охоплює другу половину XVI — початок XVIII століття. Повісті розташовано хронологічно, вони ерудиційні, засновані на глибокому знанні поетики літератури українського бароко, а також середньовіччя, адже автор — історик літератури того періоду.  

В оформленні обкладинки використано репродукцію картини Івана Новобранця «Адам і Єва».  



© Валерій Шевчук, 1999 © Іван Новобранець, «Адам і Єва», 1999 © Андрій Бодров, художнє оформлення, 1999 © Твім інтер, 1999  

ISBN 966-7430-01-4 Розсiчене коло




 

Преамбула






 

Щоб зрозуміти цю історію, хочу передусім розповісти про такого собі Кипріяна Мотовила, мого дядька, подавши в короткому описі його житіє. Спокусливо було б написати те житіє як книгу, бо Кипріян Мотовило з молодих літ запалився нестерпущим бажанням пізнати сокровенні науки і, мавши тільки двадцять років, рушив у країни німців та влохів[1], перед тим потерши лави і стіни Краківської академії, побував у Голландії і в більших містах Європи, скрізь намагаючись увійти у стосунок із учителями тих сокровенних наук. Це не було легко, зважаючи на інквізицію, яка з великим спритом винюхувала єретиків і тих, що входять, на їхнє переконання, у спілку з дияволом, отож Кипріяну Мотовилу довелося винайти свої способи, щоб не тільки тих учителів знайти, а й увійти їм у довір’я і науку ту сокровенну пізнати; як це чинилося, мабуть, навіки залишиться у таємниці, бо всі мої розпити мали невеликий скуток: Кипріян не любив про те говорити, зрештою, заказав такі розмови, повівши: Скільки світ світом, у ньому жили поспіль взаємозаперечно дві мудрості: визнана й гнана — і завше вони одна одну поборювали, часом аж так, що визнана переходила у гнану, а гнана часом вивишалась у визнану. Так вони й гойдаються у світі, як на шибениці[2]: чи одне, чи друге вгору йде й поринає. Той, що вгору йде, сильний стає, а той, що донизу, — кволий, і це так, як денні й нічні істоти: сильні у дні пробувають, а кволі — у тьмі, щоб схоронитися. Отож одну мають зброю й риштунок — таємницю, яка єдина їх боронить. Моє ж покликання — не сильних любити, а кволих. Кипріян Мотовило, мій дядько, замовк і який час незмигно дивився крізь сосни — ми сиділи біля його лісової хижі. — Коли б ти, юначе, — сказав він мені, — захотів піти у світ і пройти тими дорогами, якими пройшов я, деякі таємниці відкрив би, і до учителів сокровенних наук ти доступився б, і не блукав би крутими і звивистими стежками, якими ходив я. Але пощо це тобі, коли міг би стати твоїм учителем я? Сказав оте без пихи, а з певним смутком, ніби шкодував, що тією наукою він володіє. Але тобі, мій читальнику, певне, незрозуміло: хто ж такий отой «я», бесідник із тобою, юнак отой, котрий вів бесіди із Кипріяном Мотовилом. Я його рідний небіж, син отого Мотовила, який зараз живе при боці князя Костянтина Острозького і навчає хлопців у тамтешній школі, є він рідний Кипріяновий брат, як і цей, вільнолюбець та єретик, свого часу прогнаний з рідного міста. Обоє вони — сини зубожілого шляхтича із Житомира, судового писаря, обоє вчилися наук спершу при судовій школі житомирського уряду, а потому порізну, бо мали різницю в роках (Кипріян був старший на вісім років), обоє відбули мандрівки у різні країни, де й понабиралися свого знання: мій батько став сповідником аріянства чи антитринітарства, а дядько, прийшовши з чужих земель сорокарічним, осів біля Житомира як ніби християнський відлюдник, у лісі, збивши собі невелику кущу[3]. Не приніс із собою жодного статку, відмовивсь у мою користь від статку діда мого, а свого батька (досить, скажу, мізерного), і жив у лісі тим, чим Бог дасть, ні в кого нічого не просячи і своєї слави не поширюючи; за християнського відлюдника вдаючи себе, не боявся й перехреститися, але якось признався мені, що він християнином не є, що мене спершу неймовірно жахнуло. Оповім про це просторіше, бо це було одне із великих моїх пережить. Я прийшов якось до дядька увечері, вже й темніло, і якась моторошна тиша мене супроводжувала. Не гукали сичі, не шаленіла буря, не лискотіли блискавки, як це міг би уявити перестрашений розум, — звуків не було ніяких. Дерева стояли, ніби закам’янілі, нерухомо вклавши гілля у густе, як кисіль, повітря; ніщо навколо не шаруділо, навіть мої кроки — ніби плив я в повітрі, — і хоч ішов берегом річки Тетерів, ніщо із неї ані сплеснуло, неначе налита була не водою, а смолою, а водою стало саме повітря, яке обпливало мене довкіл — єдину живу істоту — і замикалося за спиною. Зрештою, побачив і вогнище, але також дивне, бо не ворушилося, не палахкотіло, а ніби було намальоване; біля вогнища сидів, наче пень, Кипріян Мотовило, мій дядько, і обличчя від нерушного, але ясного вогню було в нього червоне, навіть вуса з підвусниками й очі, якими дививсь у мій бік, — лишень ці очі були живі, ніби блискала там боками й гуляла риба його думок. — Сідай біля мене, — сказав дядько. — Нічому не дивуйся і не лякайся… Сів біля нього у тій-таки турецькій позі, в якій пробував він, зі схрещеними ногами, але збрехав би, коли б сказав, що не дивувався й не лякався цього разу, бо якесь усе дивне стало: і мій дядько, і все навдокіл. — Коли захочеш стати моїм учнем, — мовив дядько смутно, — це приємно мені. Але одне маєш пізнати: бути моїм учнем — не бути від світу цього. І то зовсім не значить, що маєш цей світ проклясти чи заперечити, як це проповідують християни, — це значить, що його, світ оцей, треба полюбити. Люди шукають істинного й неістинного в житті, і в цьому їхній найбільший блуд, бо істинного й неістинного (церкви, віри, надії, любові, розуму, чуттів) не існує, всі вони істинні, коли наявні в цьому світі, і неістинні, коли вмирають. Отож немає істинного і неістинного, а є живе й неживе, а в живому — доброносне й лихоносне чи змішано: добролихоносне; в мертвому ж — ніщо, з якого, як початок, і виростає живе, щоб потім до нього повернутися. Воля й сила Божа і є творення таких початків, подальший же рух — це вже не воля Божа, а того, хто живе і з початків Божих творить щось. Можеш таке зрозуміти? Як на мене, нічого по-особливому складного дядько Кипріян не сказав. — От і гаразд! — мовив. — Але чи все ясно зі сказаного? — Одне неясно, — повів я. — Як це: бути не від світу цього й любити світ? По-моєму, коли любити світ, то це й бути від світу. — Добре примітив, — задоволено хитнув головою дядько. — Твій сумнів і є тим, що називаю: розсічене коло. Християни вістять: полюбити світ — це полюбити в ньому розкоші, славу, принади, добру їжу, одежу, маєтки — тимчасові вартості, а світ зненавидіти — всього того відкинутися. А за тією наукою, яку визнав я і за якою живу, полюбити світ — це творити доброчиння у ньому, а лихочинного відкинутися. Коли ж нема змоги творити доброчиння, треба не лиходіяти і досить із тебе буде. — А чи не може такого бути, — сказав я із юначого свого розуму, — що людина твердо переконана: чинить добре, а воно лихе, чинить лихе, а воно добре чи на добре? Та ж бо й приповідка така є: «Нема доброго без лихого, і нема доброго, щоб на лихе не вийшло». І тут я вперше побачив, що мій дядько Кипріян усміхнувся, назагал він смутний та поважний був. І сталося маленьке диво: обличчя його з червоного стало золотисте, ніби покрилося мужньою засмагою. — І це добре сказав, — мовив задоволено. — Навіть дуже добре. Саме в цьому і є розсічене коло. Річ у тому: для чого чинить людина? Коли для себе, має озирнутися, чи не принесе це шкоди ближньому, коли ж чинить іншому, так само має розміркувати: чи не чинить кому зла, не цьому, а третьому чи четвертому. Коли ж із такого чинення лихого не виникає, значить, людина вчинила добродійно. Виникає лихе — це і є засторога чи вимір її добродіяння; коли ж з лихого виникає добре — в цьому воля Божа, не людини. До тієї волі треба пильно прислухатися й придивлятися. Господь дав силу й волю кожній істоті, передусім людині, жити своїм чином, а для остороги — Божі струменти: спитування, розум та каяття. Отже, кожне добродіяння має вивірятися наслідками його. — А це значить, — сказав я не без торжества, — що доброчиння може бути істинне й неістинне? — Немає істинного й неістинного, — погасив усмішку Кипріян, — а є добре в наслідках своїх чи лихе. Наслідок — і є корінь усіх справ. А тепер друга тобі наука, — сказав Кипріян. — Про таємне і явне. Вже казав тобі про два розуми в людині: визнаний, тобто прийнятий у світі, і невизнаний, тобто неприйнятий. Перший керується законами ствердженими, а другий знаннями нествердженими, а отже, відкинутими. Перший розум явний, а другий — у таїні схований; обидва один одного побивають, але обидва один із одного витікають. Явний розум живе у світлі, він як рослина, котра має виростити плода, а стебло, коріння, листя віддати погною, а в таїні схований має пізнати зерно, загадку зачаття для майбутнього проросту — проросте воно вже в часі новому. Отож потаємне знання — це не диявольські вправності чи волхвування, як вважають християни: навички до пізнання бісівських марень, навички зміняти повітря, зводити вітри, випускати громи й дощі на шкоду людині, збурювати морські хвилі, творити капості в садах, та городах, та полях, наносити уроки й рани на людину і піддаватися всезлобному дійству диявольському, ставши воїном у бісівські полки із князем тьми на чолі, — а вихід із знання про стебло, корінь, листя у знання таїни зерна, невидимого, але найдужчого, наймудрішого, бо незбагненного. Отже, таємна наука має вивчати, як діють планети, місяць та сонце на землю й людину, як відгадати майбутнє, лікувати хвороби людські, вийти за межі збагненного, і призначеного, і накиненого чужою волею, відтак прийти до тих таємниць, які Бог сховав перед людиною аж до того часу, доки вона не виросте з дитячого розуму і прийде до досконалого, готова бувши до такого сокровенного пізнання. Оцей хід і обставлено таємницями, які згодом людина чинить явними, — Господь про те подбав, щоб коло ніколи не було замкнене, а завжди розсічене, — і це ніби вікно у темниці світу нашого, але те вікно на семи замках, до яких треба виготовити й підібрати ключі. Отакий був мій дядько Кипріян Мотовило, і такі чудні проголошував думки. Ще він оповів мені, що Господь, даючи людині волю до діяння, не покинув її напропаще, а мудро, звіддаля, без насилля кермує людиною, даючи їй змогу помилятися, шукати, відкривати, винаходити, однак іде людина, коли вона добродійна, дорогою ним, Богом, простеленою. Більше того, дорога ота — і є сам Господь. А щоб людина ніколи не зупинялась у простуванні своєму, сказав мені дядько Кипріян, декого з-між людей Бог вибирає: одних із призначенням місійним, інших із талантом до відкрить, ще інших — до мисленного вивищення — саме такі люди роблять сокровенне явним з волі його, але хто стає вибраним, має велике зобов’язання перед Господом, щоб таїна не була відкрита світові передчасно, інакше через нерозум людський біди можуть настати і спитування більші потрібного в даному часі. — Але чому ти не є християнином, дядьку? — спитав я. — Чи ж християнська наука твоїм думкам суперечна? Дядько довго мовчав, освітлений неживим світлом од вогнища, яке не палахкотіло, а було ніби намальоване, відтак заплющив очі і ніби вдивлявсь у себе чи прислухався. — З простої причини, — сказав нарешті він, розплющуючись. — Християнство принесло в світ науку любові і тим підхилило собі півсвіту. Але та наука у наслідках своїх стала зчаста наукою ненависті, бо церква назвалася не миротворною, а воюючою. Той же, хто йде воювати, — не мир і не любов на своїх знаменах несе, а кров і ненависть, бо знаходить ворога не в тій людині, що несе світові зло, а в тій, що суперечить альфі й омезі тієї церкви. Християни йшли на муки й смерть в ім’я любові до свого Бога, а коли опанували світ, почали мучити й нищити, — як ті ж таки Диоклитіян та Максиміян, — тих, хто їхнім приписам поклонитися не забажав. Відтак не Богу почали служити і не в Бога вірити, а траві своїх приписів щодо віри в Бога; розум засудили, а глупість узяли за розум, терпіння змінили в нетерпимість і стали більшими варварами від тих, котрі ставилися до них по-варварському. Учинили тюрми, катівні і почали спалювати людей не за вину, а з підозри у вині; повели жахливі війни із тими, хто інакше вірив у єдиного Бога, і кров жертвенну в ім’я любові перетворили у кров помсти й покари. Назвали своє істинним, а все не своє — неістинним, лихим та ворожим, хоч не завжди воно лихим та ворожим було. Отаке виповів мені біля вогнища дивний мій дядько. І я жахнувся з його слів, і не захотів стати його учнем, бо що б тоді дістав? Розсічене коло? Я ж був молодий і гарячої крові і хотів жити простим людським життям без таких жахливих мудрощів, од яких голова йде обертом. Так дядькові я і сказав. Він лишень усміхнувся смутно, і тоді вогнище, біля якого ми сиділи, почало погасати, десь так, як каганець, коли в ньому висякає олія. І ми опинились у повній пітьмі. І жах раптом стьобнув мене, ніби батогом, і кинувся я геть; і тоді в лісі загукали сови, і знявся вітер, і замотав наді мною гіллям. І ніби вдарило мене між плечі — впав обличчям у соснову глицю, і руки мої схопилися за щось голчасте, ворушке — здається, то був їжак. І я ніби знепритомнів. А коли отямився, лежав на ложі в дядьковій кущі, він підніс мені до вуст кухлика і дав напитися якогось зілля, від того мені й справді полегшало. — Чого перелякався? — м’яко спитав Кипріян, гладячи мене по голові. — Жахнувся твого життя, дядьку! — мовив я прілим голосом. — Чому ж жахнувся? — Розум мій ослаб перед твоїми мудрощами. Дядько розсміявся, але сміх його був начебто неживий. — Тоді давай забудемо, що сталося, — мовив серйозно. — Ще дитина ти, і гріх мій, що про це забув. Ще маєш жити в простішому світі і з простішими помислами. Одного лишень попрошу: не розповідай нікому про те, що почув. — А коли не втримаю таємниці? — Тоді доведеться з цього милого місця піти, — смутно сказав дядько. — Не для творення зла сюди прийшов, а щоб пожити в рідному краї. Досить по світі находився. - Замовк, і мені стало його жаль. Втомлений, постарілий і ніби невиспаний був. Відкинувся від світу того, який є, через мудрість свою, відтак і не від світу був. Очі його, однак, світили погідним вогнем, та ж бо справді: не для лихочиння сюди прийшов. Ось чому я його пожалів. І це справді так. Слава про нього вже пройшла довкіллям, приходили люди з немочами й болячками. Він їх лікував, за що йому залишали хліб і пшоно — більшої плати брати відмовлявся. Ловив рибу, збирав зілля і ягоди, плоди диких грушень та яблунь, відшуковував по дуплах мед диких бджіл. З того і живився. Я йому часом приносив якогось товщу. Був одягнений у хитон, пошитий із мішковини, а на ногах мав личаки. Довге волосся спадало не підрізане, довгі вуса з підвусниками звисали ледве не до грудей, але бороду голив. Отакого чудного мав дядька я, підписок житомирського гродського суду, який жив у батьківському домі сам: батько, як казав, був в Острозі, а мати померла. Прагнув у цьому світі занять простіших: праці, розваг, а трохи й поміркувати нам тим-сим. Але такої мудрості, як у дядька, жахався: попри все вона руйнувала цей простий світ, що цвіте й росте довкола і якого дитиною я є. За коротке життя пізнав одну істину: світ складено з двох площин — світлих, тих, що доступні нашому розумінню, і темних, йому не доступних, — але поглиблювати розуміння цих понять, як це робив дядько, я не хотів, щоб не порушувати щось із основ світових. Отож вибрав для себе площини, на мій розсуд, світлі. І живим утіленням цього світла стала дівчина Юстина, чудова й принадна, в яку закохався безмірно. Ось про це й хочу розповісти, притому міг би зовсім не згадувати свого премудрого і дивачного дядька, коли б він не став дійовцем і цього пережиття. Розділ I


Вона була прегарна. Зовсім так, як у четвертій пісні «Пісень над Піснями»: її очі — немов голубки, — співав я подумки, — зоріли з-за серпанку; її коси — немов стадо кіз, що хвилями сходять із гори; її зубки — немов отара овець пообстриганих, що із купелю вийшли, і немає між них неплідної; її вустонька — немов кармазинова нитка, красні, мов частина гранатового яблука, — співав я подумки, — скроня її за серпанком, а шия — неначе башта, на зброю збудована. Два перса її, мов ті двоє близнят у козулі, що випасаються поміж лілеями. Уся вона була прекрасна, і плями не міг відшукати на ній. Отаке я співав, коли думав про Юстину, бо світ мені через неї освітився, бо через неї і я освітлювався, ніби вогнем, і начинявся, наповнювався, немов глек, сонцем. І де не ішов я, ішла зі мною вона, і на що не дивився, звідусіль дивилась вона. Простував вулицею до замку, знизу вгору, туди, де мав сидіти за паперами й писати, але цей хід для мене став теж ніби пісня, бо знав: дорога моя тече вгору повз дім, у вікойці якого сидить вона. Але на мене не дивилася, бо що для неї, хоч і не багацької, але заможної дочки, малий, трохи прищавий, нікчемний писарчук. Отож коли дивився на неї, помічав її я, а не вона мене. Виливав у її бік море любові своєї, але до неї воно не докочувало своїх хвиль. Дивно було те, що дотіль бачив і знав її, але ані вражався, ані по-особливому помічав. І ось одного дня, коли сонце чудовно світило, коли ранок випав осинений, яскравий і молодий, уздрів, як іде вона в церкву, і вразився від її задуманої відстороненості від світу, а ще більше від її краси. Спинивсь і не міг іти далі, бо ноги мої вросли в землю, а тіло ніби завмерло. Вона зирнула на мене ненароком, але не викликав я в неї ані захоплення, ані радості від того, що ми зустрілися. Просто стояв якийсь кущ, повз який проходила, і хоч на верховітті куща і цвів єліотропіон, тобто соняшник — моя голова, не помітила вона соняшника, як і сяйва, що до неї виточував. Відтоді й почалося: я снив нею, видивлявся, шукав нагоди, щоб здибатися, але вона проходила повз мене відчужено, ніби тінь, хоч радше тінню був я, а не вона: тінь безплотна, тінь прозора, через яку проходять, не помічаючи. Тоді я й засмутився. І коли це сталося, увіч відчув, що побіч мене хтось присутній, тобто тінь була, але не Юстина нею є, ані я — хтось третій. І той хтось третій ніби засміявся, хоч як може сміятися той, кого нема? Притулив до мого вуха мокрі вуста (справді мокрі, слиняві) і сказав, ачи шепнув: — Зневажила вона тебе, хі-хі! Відтак навадження зникло, і я побачив порожню вулицю, що підіймалась угору до замку, обсаджену двома рядами садиб за парканами, і тільки три живі істоти на тій вулиці: дівчину, яка віддалялася, маючи одежами, — біла тканка звивалася їй за спиною, ніби дим, — і двох собак, що бігли одне за одним: песиця попереду, а за нею крок у крок пес, втупившись носом у підхвістя песиці. Тоді до мого вуха знову приклеїлися слиняві вуста, хоч я вважав, що проява зникла, і шепнули: — Оце ти — другий, а ото вона — перша! — і знову ніби засміявся, десь так, як сміється одна із сусідок наших, Домна Жданиха Щенявська, про яку кажуть, що й повідьмувати не проти. Я засоромився, повернувся й пішов геть, зовсім не маючи лихих замислів, і відчув, що за мною, слід у слід, зовсім так, як ті собаки, рушив той невидимий, той чи та, а може, й ні, бо до вуха знову приклалися мокрі вуста і шепнули голосом Домни Жданихи: — Озирнися й побачиш, що тобі тра робить! Очевидно, мені не потрібно було озиратися, а побільшити в собі той сором, що його відчув (так згодом сказав мені дядько Кипріян, коли я прийшов до нього вилити душу), але озирнувся й побачив, що вулиця так само порожня, немає на ній і тієї дівочої постаті, що скаламутила моє єство, але є двоє собак, притому пес, що ступав ззаду, вискочив на песицю, обхопивши її лапами, і пристрасно хилявся, розсуваючи задоволено пащеку з блискучими зубами, тоді як песиця смирно й байдуже стояла, не без смутку озираючи світ. І мені здалося, що я — казанок киплячий, а той невидимий, чи та невидима, що з’явився біля мене, зламав лозину і, всунувши в казанка-мене, почав більше мене каламутити, шепчучи у вухо слинявими губами: — Зроби так само, і буде покірна тобі, і дістанеш, чого бажаєш! А ти ж цього бажаєш, цього? І коли той голос таке мені виповів, собаки миттю зникли, ніби розчинились у повітрі, натомість на вулиці проявилася дівоча постать із розвіяними одежами, що хутко від мене віддалялася. Тоді відчув я, що не малий, ані прищавий, ані нікчемний писарчук, а груди в мене колесом, а м’язи й плоть набубнявились, а очі дивляться по-соколиному, а ноги грають, як у баского коня, ніздрі роздуваються. І подумав я, а може, це сказали мені на вухо ті мокрі губи голосом Домни Жданової Щенявської: — Чого це ведеш себе, як хлопчак несміливий і соромливий, чи ж дівчата люблять таких? Сильних, хоробрих і храповитих люблять, бо вони, як кожна фортеця, прагнуть, щоб їх здобував потужний войовник! При цьому я подивився на житомирського замка, що стояв на Замковій горі, старий і ветхий, з проломами в парканах, з однією обваленою баштою, з дірявим дахом на другій, осілого й готового розпастися. Тож засоромився вдруге і бігцем подався до нього, адже наш гродський писар, а ще більше пан житомирський підстароста, вельми не любили, коли їхні писарчуки не при ділі пробувають, — за таке кожен із нас уже діставав лозової каші, а то й канчуків. Інтермедія перша
Запис в актах Житомирського уряду


Отож я поспішив чимдуж угору до замку, бо мав прийти до того, коли порога уряду переступить пан житомирський підстароста Іван Станишівський, той, що володів селом униз по річці Тетерів, яке так і звалося Станишівка. Кімната уряду висока й простора, у ній на стільці із різьбленою спинкою за столом сидів пан підстароста, і саме йому вносилися скарги із проханням уписати їх до замкових книг. Тут-таки, за столом, сідав писарчук, який скорописом записував мовлене. Після переслухання він перебирався до столу в кутку покою, де переписував усе начисто, при цьому справлявся про незаписане чи недобре почуте в позивача, який підходив до його столу. В цей час пан підстароста, коли бувало завізно, приймав другого скаржника, свідчення якого записував другий писарчук. Перший тим часом переписував свого скорописа ще раз начисто і подавав його панові писарю, що сидів за поважнішим столом на поважнішому стільці, але меншому й не такому пишному, як стілець пана підстарости. Перед паном писарем лежали «Книги записні справ замку житомирського государського за держави його милості короля Стефана Баторія і уродженого його милості пана Симеона Матвієвського, старости житомирського», туди він переписував перепис писарчуковий; по тому закликав позивача, а коли треба — свідків, і вголос читав їм зазначене для остаточного ствердження. Чернетки, як правило, викидалися, але я їх забирав собі невідь-навіщо, а отепер використовую у цій книзі, в якій описую свої гризоти, жалі й болісті душевні, викладаючи як інтермедіуми до дійства мого життя, одне — через те, що вони — частина мого дійства, раз я їх записував, а друге — цікаво роздивитися будь-якому розумному читальникові, яке життя кипіло довкруги мого малого світика, в якому пробував. Отож у цей сьогоднішній день, року Божого 1582, я записав скаргу пана Стефана Пилиповського на землянина повіту Київського пана Богдана Стрибиля про те, що року тепер йдучого 1582, не дбаючи на суворість права посполитого, пан Стрибиль пограбував підданого пана Стефана і взяв коня з возом і з хомутом, а на тому возі була бочка пива та інших речей чимало. Отож пан Стрибиль зовсім не дбав про суворість права посполитого, а налетів зі слугами на воза, що спокійно собі трусився дорогою, запряжений благим конем, сліпим на одне око, і з візницею, підданим пана Стефана, Юхимом, який сподівався, привізши бочку, що пан йому вточить дзбанка пива, і в передчутті того їдучи усміхався. І був той візниця, як і його кінь, сліпий на праве око, а нахідці напали саме з правого боку, тож ані кінь, ані Юхим не встигли й сколихнутися, натомість сколихнули візницю якісь сильні руки, і він відчув, що вже не їде, а летить, розкинувши вбоки ноги й матиляючи п’ястями. І поки він летів, драпуги скочили на воза, вдарили канчуком мізерного й сліпого на праве око коня, і той помчав, наскільки міг. У цей час Юхим із гухом приземлився, аж здвигнувся увесь, аж на короткий час його сліпе око почало бачити, а побачило воно червоне розсічене коло, яке спалахнуло вогнем і в мент згоріло, бо візниця Юхим на мент знепритомнів. Коли ж отямився, помітив, що тримає в руці батога, і з розпачу підхопився і почав бити тим батогом по пилюці, а за хвилю покрився нею з ніг до голови, і сліпе, і зряче око його ворочались ув очницях, як колеса, а рота було роздерто у крикові, і з того рота випадали, як тлусті великі черв’яки, лайливі слова та прокльони в честь землянина Київського повіту пана Богдана Стрибиля. У цьому місці пан житомирський підстароста Іван Станишівський звелів перебити візника Юхима, який приїхав до Житомира разом із своїм паном Степаном Пилиповським. — Стривай, Юхиме! Ти сказав, що напали збійники з правого боку, а ти сліпий на праве око. Отже, не бачив їх, а коли опритомнів, то теж не бачив напасників. Звідкіля ж знаєш, хто то був? Юхим завмер, здивовано розтуливши рота, а пан Пилиповський замість нього сказав: — Тут багато знати не треба, ваша милосте! Хто б таке свинство міг учинити, як не пан Богдан Стрибиль, давній мій і нерозлийний ворог. — Цього доказу для уряду замало, — сказав пан підстароста. — Але ж… але ж… — заїкаючись, здобувся на голос Юхим. — Пане мій дорогенький, але ж… — Що, але ж… — підігнав його пан підстароста. — Але ж у мого пана, прошу панунця, інших ворогів поки що Бог милував. Отож усі знають, що то був пан Богдан Стрибиль, бо коли б то не був пан Богдан Стрибиль, то це б кінець світу почався. Всі знають, що мій пан нападає на пана Стрибиля, а пан Стрибиль на мого пана, і так було ще за батьків їхніх. — Чи правду сказав ваш підданий? — спитав Іван Станишівський. — Цілковиту, — поважно згодився пан Пилиповський. — Так було за батьків наших і за дідів. Окрім того, ми знайшли їх допряма п’яних, бо випили троє цілу бочку пива, в поблизькому ліску, лежали вони й хропли, аж листя з дерев, перепрошую, падало, ну, ми їх там трохи того… («Цього не пиши!’’ — наказав він мені), і я мушу про цей ґвалт на мою людину і моє добро зголосити, щоб записано це було, скарга моя й повідання, до книг записних справ. І він звів голову, ніби був з чогось гордий. Я уявив собі цю сцену. Пан Богдан Стрибиль із своїми супротивниками не мав терпіння далеко відбігати, отож вони й заскочили в поблизький лісок, зупинили розпаленого і схвильованого одноокого коня; не гаючись, вибили із бочки дно й почали по черзі мочати в тій бочці вуса, смокчучи спрагло напій. Відривалися не для того, щоб поступитися ближньому, а щоб віддихатися і краєм ока зирнути собі на живота, який помалу роздувався, від чого тепле задоволення колихало їхні серця; у час такого перепочинку мочив вуса й лице у пиві другий, а коли перший і другий оддувалися, припадав до бочки третій. І поступово вони заглиблювались у бочку глибше й глибше, і вже треба було, щоб хтось другого тримав, аби не шубовснув у пиво, тоді б зіпсував напоя, а може б, і похлинувся. І животи в них все кругліли й кругліли, роздуваючись, і коли позирали, як це чиниться, ставало весело всім трьом, отож вони вряди-годи й ґеґотали, вишкіряючи зуби, але все одно надовго відірватися від бочки не могли. І коли це чинилося, візник Юхим, який доста вже накричався і налаявся, збагнув, що тут, у полі, його ніхто не почує, хіба що ті драбуги, що можуть повернутися до нього, а тоді хто зна, що з того могло б вийти, отож візник Юхим злякався непомалу, і страх надав йому не тільки сили, але й неймовірної прудкості ногам, і він помчав дорогою, знімаючи хмари куряви, широко розтуливши рота, але вже з опаски на драбуг не лементуючи, ніби паленець, і біг він так швидко, як ні до того, ні опісля не бігав. І тільки коли вскочив до села, яким володів пан Пилиповський, його очі, одне сліпе, а друге зряче, знову почали крутитися в орбіті, і з рота понеслися відчайні зойки: — Убивають! — горлав він, аж усе птаство, що сиділо на деревах, стовпах, і парканах, і стріхах, і під стріхами злякано познімалося в небо і тривожно зацвірінькало, заґелґало, закрякало й заверещало. — Ой, убивають! Людоньки, серед білого дня розбій!.. Тоді пан Стефан Пилиповський скочив на коня, а з ним четверо слуг, і за мить ока вони оббили пиляку довкола візника Юхима аж так, що той потонув у хмарі, і пилюка забилась йому в рота й носа, в сліпе і в зряче око, через що він замовк і почав чхати не менш потужно, як кричав, викидаючи з себе ту куряву. І тільки тоді зміг розказати панові Стефану та його людям про свою біду. І пан Стефан Пилповський не гаяв часу, а ввігнав остроги в кінські боки, і добігли вони до ліска саме на ту пору, коли пан Богдан Стрибиль зі своїми супровідниками дожлуктали все пиво, хіба що на дні ледь-ледь бовталося, і схотіли злізти з воза, а що були більше круглі, як пласкі, то покотилися з того воза, як хто вмів, а більше, як грушки чи яблука, коли яблуню трусять; впали кожен на спину, розкинувши руки й ноги і повиставлявши велетенські животи, ніби готувалися народити для цього світу по чортяці, а з їхніх розтулених пащек щось гарчало, туркало, фуркало, пухкало, хрипіло, булькотіло, крекотіло, сипіло й шипіло. І, може, вони своїх чортяк у тому ліску щасливо б понароджували, коли б не приспів пан Пилиповський із людьми і не почали їх тусати й шмагати канчуками. Кожен із людей пана Богдана Стрибиля та й сам пан Богдан, коли їх різали канчуком, підскакував над землею, на мить над нею провисав і горлав: „Ой-йой-йой!“ — але не прокидався, відтак з гухом падав, ніби лантух, і видавав рипливого звука, після якого все тонуло в нестерпучому смороді; коли ж той сопух трохи розвіявся, пан Пилиповський наказав порозбирати їх з одежі, позабирати їхню зброю, бо більше нічого не мали, поклав усе те на воза і від’їхав, покинувши на радість комарам три роздуті, білотілі і чорнолиці (від бруду й засмаги) барила, які так і не переставали хропти та свистіти носами. Пан Іван Станишівський, почувши цю історію, звісно, не так прикрашену, як це дозволив тут собі я, почухмарив пером поза вухом і сказав: — Хай пан писар запише цю історію коротко, боюся-бо: завтра постане переді мною зі скаргою пан Богдан Стрибиль. — Женіть його, пане мій, з-перед очей, як збійцю й напасника, — спокійно сказав пан Стефан Пилиповський. — Або ще ліпше за збій накажіте посадити його в хурдигу, бо напад його злодійський. — Було б не зле, — сказав, почухуючи пером позавуш пан житомирський підстароста. — Але боюся, що доведеться посадити в хурдигу вас обох. — А мене за що? — обурено виїукнув пан Стефан Пилиповський. — За те, що вліпив йому кілька разів за моє ж пиво? — Про те, що ви їм удіяли, я завтра довідаюся, пане Стефане. Завтра чи позавтра, коли вже той пан Стрибиль очуняє. — Але я наполягаю на записі в книгу справ, — мовив урочисто пан Стефан Пилиповський. — Ваше право, — мовив коротко пан житомирський підстароста. Розділ II


Наступного дня, коли Юстина рушила до церкви (ходила туди щодня), а я до замку, наздогнав її і сказав, намагаючись вигнути груди колесом й освітити її соколиним зором: — Доброго ранку, Юстино, чого це ти така горда, що й не глянеш на мене? — Іди своєю дорогою і не руш мене! — сказала зимно вона. — А може, нам по дорозі? — півнякувато спитав і аж самому стало гидко: який тонкий у мене голос! — Не по дорозі нам і не приставай! — сказала вона, не дивлячись на мене і швидко йдучи, ніби і я не міг іти швидше. — Чи ж не бачиш, що подобаєшся мені, Юстино, — сказав я, вже й не так по-соколиному дивлячись. — Хочеш, прийду до тебе ввечері в садок, розмовимося. — Відчепись! — скрикнула вона, вже майже біжучи. Я теж пришвидшив ходу, і ми бігли. — Може, когось маєш, Юстино, — сказав, — чи вже заручилася, скажи — і відстану. Тоді вона раптом стала, аж мало не наскочив на неї, і подивилася дивними, гейби мертвими очима. — Маю жениха, — сказала крижаним тоном. — Христа! Йому й служу й чистоту свою бережу, він і душу, й тіло моє стереже від усякої скверни. А ти, псе шолудивий, мене не чіпай і не турбуй! Здалося, що не вона сказала ті слова, а гримнули вони з неба, як у грозу, з тієї єдиної хмарки, що застигла між безмірної синяви, і з тієї хмарки линув дощ, ніби з цебра, але падав і обливав тільки мене, задубілого серед вулиці, а від мене, маючи одежами, тікала дівчина, так і не обернувшись ні разу, і, ясна річ, дощ її не мочив і не обливав. І все в мені струснулося від отого „шолудивого пса“, бо не пес я був і не шолудивий, бо не вчинив і не сказав їй нічого лихого, бо міг би відійти від неї й без таких грубощів, бо на ті грубощі я не заслужив. І тут у душі моїй заграла густо струна, ота дивна струна, що напнута у грудях усіх моїх родичів, дивна струна й музика, що ім’я їй ураза й заклятість, і коли це стається, принаймні в мене, весь насталююсь, ніби в крицю вбираюся, і всі віконечка в мені вмить заплескуються, і я ніби димом наповнююся — тоді не можна мене чіпати, бо несамовитий стаю. Отаким глухо зачиненим на всі замки й засуви, запечатаним у залізну скриню чи в риштунки, — пішов я до замку, відчуваючи, що дим їсть у мені серце, легені й усе нутро, і я стаю сухий і порожній, наче мідний дзбан. — Е, Юстино, — сказав я, а може, губи, що липли мені до вуха, принаймні голос той був жіночий, — чому образила мене в моїй любові до тебе? Навіщо запалюєш у мені цей чорний вогонь? Бійся, Юстино, бо я й сам починаю себе боятися! При цьому відчув холодний спокій, який буває гарячіший розпаленого багаття, а ще відчув, що розпалився понікуди, і, може, через те Юстина, яка бігла вулицею, почала вимиватися зі своєї одежі: спершу зметнулася й полетіла прозора тканка, потому корсетка, ще потому спідниця — все те повільно летіло, коливаючись у повітрі; бігла вона в самій сорочці, а за мент зникла й сорочка, ніби розтала на ній, і бігла вона гола. І то було видовище, хай, може, й уявне, від якого затрепетала в мені кожна жилочка, бо гарна дівчина була в одежі, а ще гарніша — без одежі. І ще одне дивне побачив: всі оті порожні двори обабіч вулиці ожили, і в них з’явилися чоловіки й жінки. И позавмирали біля воріт, нерушно на все те дивлячись, а найближчою до мене виявилася Домна Жданова Щенявська, яка, маленька бувши, не сягала верху паркана, а всунула кругле личко у круглий виріз у хвіртці, і те кругле обличчя до мене радісно заусміхалося, засвітилося і запроменілося. А діти пострибали на паркани, як галченята, і я, йдучи на службу до замку, мав пройти повз усі ті устромлені в мене очі, ніби були то не погляди, а ощепи і списи, і всі ті очі із мене виказно глузували, через що і вдавали, за винятком Жданихи Щенявської, таку незворушність і так неприродно у своїх дворах позавмирали. І я пішов поміж ті паркани, малюючись, задерши голову і схиливши її трохи вліворуч, і стукав підошовками по пилюці, ніби по мармурових плитах у палаці, і приспустив, як півень, повіки, крізь ті вузькі прорізи самовпевнено, навіть зневажливо позираючи на тих людей, а переді мною на віддалі все ще бігла Юстина, але вже одягнена, як звичайно, і крайка-тканка маяла в неї за спиною. Я ж ішов, розвернувши колесом груди, м’язи й плоть видимо набубнявіли, ноги вдавали, що грали, як у баского коня, ніздрі роздималися: і мені стало зовсім байдуже, що всі оті мертві за парканами і розсміяне в круглому отворі обличчя не відривають від мене поглядів, що ті, мертві, чавлять собі на вустах усмішки, — нехай буду в їхніх очах смішний, а таки не дамся. А таки не дамся ані тій дівці легко мене подолати, ані цим людям мене осмішити — хай їм колька в бік, а я таки не дамсь! Інтермедія друга
Запис в актах Житомирського уряду


Мій пан, у якого вірно служу, Іван Станишівський, підстароста житомирський, ніби у воду дивився, бо цього-таки дня перед ним постав пан Богдан Стрибиль, у якого обличчя було й справді чорне, як я і уявляв, але не від куряви, а від синців, і заявив скаргу для впису до книг справ замку житомирського на пана Стефана Пилиповського про те, що він, року 1582, не дбаючи на суворість права посполитого, коли пан Богдан дорогою додому зі своїми людьми підвечіркував у гайку, напав на нього із узброєними слугами, порушивши тяжко честь його шляхетську, пана Стрибиля, не тільки його побив і супровідних (супровідні стояли побіч пана Богдана: в одного затекло око, а в другого ніс якось дивно скривився, всі також були чорнолиці), забравши коней і все, що вони везли, а везли вони скриньку батька пана Стрибиля, в якій було грошей дві тисячі золотих польських, їх батько дав пану Стрибилю на найняття фур і купівлю потрібних для будови дому його, пана Богдана, речей та лісу, вапна, цегли, каменю та іншого; роздягли їх збійники догола, били канчуками й палицями і такими покинули в тому ліску, через що, зважаючи на уражену честь, тільки вночі дісталися додому. Пан Пилиповський, мовив пан Богдан Стрибиль, звинуватив його, ніби він напав на його візника Юхима, котрий віз пиво й інших речей немало; він же, пан Стрибиль, також віз бочку пива, яку купив у Коростишеві, на що у нього є свідки, зокрема шинкар коростишівський Семен Бовкало, в нього пиво й купував. І пиво пили вони в гайку своє власне, а не крадене у пана Пилиповського, через що він, пан Богдай, хоче занести скаргу й повідання своє у записні книги справ, а до того дописати про нанесені йому і його людям синці, через що готовий і він, і його люди тут роздягтися. Пан Богдан Стрибиль роздягся перший, і ми всі: пан підстароста, пан писар і всі наявні писарчуки — охнули: був пан Богдан дивно розписаний синцями якось так, що тіло було покрите темними смугами, ніби бочка в обручах, і сам він, маючи немале черево з цією прикрасою вельми подобав на барило; можливо, щоб виглядало саме так, пан Стефан Пилиповський і подбав його розписати, тільки на барило набивається три обручі: вгорі, посередині та внизу, а пан Богдан Стрибиль мав їх написаних чи вичавлених п’ять, хоч у який спосіб це вчинено, ніхто ні з нас, ні з потерпілих не зміг розказати — і в людей пана Стрибиля були на тілі вичавлені такі ж обручі. Пан підстароста Іван Станишівський цим чудом так зацікавився, що вперше, відколи я тут служу, звівся зі свого високого різьбленого стільця і пішов подивитися на ті смуги, навіть торкнувся однієї пальцем, похитав головою і рушив на своє місце. — Гадаю, пане підстаросто, той бузувір нам їх випік, накладаючи на нас розпечені справжні обручі. — І ви нічого при цьому не чули? — здивовано спитав пан підстароста. Скаржник, пан Богдан Стрибиль, моргнув каправими очима, під якими висіло по великому синьому мішку, і сповістив цілком, як на мене, безстороннім голосом: — У глибокому сні пробували, ваша милосте! Але пиво пили своє власне, куплене з тієї згаданої суми мого батька в дві тисячі золотих польських, яку везли для найняття фур і купівлі потрібних для будівлі речей. — Отже, в скриньці вже не було дві тисячі? — спитав пан Іван Станишівський. — Було, вийнявши ціну бочки пива, — незворушно сказав пан Стрибиль. — А тієї бочки, що її вкрадено у візника Юхима, ми і в очі не бачили, та й забагато було б для нас випити дві бочки пива. — Чому ж вони саме на вас напастували? — спитав пан підстароста. Бо ми з паном Пилиповським у споконвічній ворожнечі, — мовив пан Богдан. — 3 діда й прадіда. І коли б я зустрів ту кляту бочку і того клятого Юхима… — пан Стрибиль раптом підморгнув нам каправим очком, під яким висів синій капшук. — Але цього не записуй! — наказав він мені. Я слухняно це місце викреслив у чорновому записі, а потім не переписував у чистовий: в книги записується тільки те, чого бажають скаржники. Я не міг, при своїй вдачі, не доуявити, як добиралися додому оці голі й посмуговані, ніби на них обручі набито, люди. Це вони вчинили вночі, отож ніхто того не бачив, ніхто не знав, ніхто підтвердити не може, а шкода, бо картина мала бути виразна: в глухій темряві, а може, розрідженій місячним чи зірковим світлом, ідуть на чотирьох дивні пасматі істоти, сторожко повертаючи туди й сюди головами, і чи то хрюкають, чи то стиха щось поміж себе балакають. Мабуть, цю картину уявили й мої приятелі писарчуки, Онисим, Онисифор та Олександр, бачачи цих посмугованих людей тут, в уряді, у кутку покою пирхали, сопіли, вибалушуючи очі, червоніли на виду й ледве стримувалися, щоб не розреготатися, — смішкуни були всі троє. Мені ж цих людей було трохи й жаль, коли стояли в уряді голі й посмуговані, але я не був певний, що оповіли вони правду: хто його розбере, де тут правду мовлять: чи пан Пилиповський, чи пан Стрибиль? Отож ми вчинили належного записа до книг справ замку житомирського і всі залишилися в переконанні (принаймні я, певною мірою, та й писарчуки мені потім призналися), що найімовірніше пан Богдан Стрибиль із супровідними потрапили в лиху оказію і постраждали через непорозуміння. Але цього ж таки дня нам випало засумніватися глибше: пан Стрибиль став перед паном підстаростою вранці, а після обіду з’явився в уряд пан Карпо Манцевич, син війта горецького Томила Манцевича, обтяжливо жалуючи й оповідаючи на пана Богдана Стрибиля, що в цьому-таки році, в червні, сьомого дня, в середу, не дбаючи про суворість права посполитого і наповнившись сваволі, пан Богдан наслав ґвалтом слугу свого Андрія Барана, а при ньому отамана свого булгаківського Івана Довжка і Марка Федотовича, також слугу, а з ними численних слуг, бояр, підданих, стрільців булгаківських і помічників їхніх, імена котрих не відомі скаржнику, а відомі хіба панові Богдану Стрибилю, на власний ґрунт їхніх милостей панів Олександра та Матвія Тодоровичів Тиш-Биківських, на маєтки їхні Осецьке та Гордолевське, які лежать у повіті Київському, і тут забрали скриньку, в якій було грошей дві тисячі золотих польських, її мав при собі пан Карпо для найму фур, щоб возити попіл, та на інші будні потреби, забрали напасники й реєстри, в яких уписано, що пан Карпо роздав будникам грошей, і завезли з собою. При цьому двох будників, Бартка Мазура і Дениса Скиликія, побили, змордувавши, зв’язали і повели з собою, і не відати, де поділи, бо про них і досі жодної звістки. Розбили й комору панську, де забрали речі стравні: м’ясо, борошно, горох, пшоно, крупи та сіль — на тридцять кіп грошей литовських, забрали сокир будницьких п’ятдесят, а чого не взяли, попалили. Спалили також насипаних і зачинених п’ять скринь попелу — було того попелу на вісімдесят лаштів[4], а шосту скриню готового попелу розкидали (було там шістнадцять лаштів попелу), розметали також попіл на вогнищах на двадцять вісім лаштів, будників розігнали, а вогнища зруйнували. Напали також і на інших будників у лісі, побили, забрали кожухи, і сирм’яги, і гроші з калитами, навіть шапки поздирали, особливо при цьому побивши Криштофа Мазура, Лаврика, Сенька Рябужку, Гаврила Почекайла, Івана Збрика, Михна Збрика, Кондрата, Шалька, Олехна, Микиту-бондаря, Ониська-бондаря, Кашпера-бондаря — оцих будників та бондарів вищепойменованих у будах та лісах побито й подрано, інших же будників геть розігнано. Тож просив пан Карпо, войтович, іменем батька свого, щоб пан возний та уряд оглянули те ґвалтовне наслання й попалення попелу в будах і скринях, побиття й мордування будників та бондарів, на що й визначено возного з уряду, пана Михайла Спиридоновича-Виговського, який мав виїхати в описані місця завтра вранці. Записуючи все це, я подумав мимохіть: така ціна моєї жалості до тих нечестивців, пана Богдана Стрибиля й супровідних, а ними й були згадані Андрій Баран, Іван Довжок та Марко Федотович, саме ті, які й чинили ґвалтовний напад на будників. Пан Богдан при тому ніби присутній не був; можливо, саме в цей час він і заїжджав до Коростишева купити там бочку пива. До речі, щодо тієї другої бочки пива, вкраденої у візника Юхима, підданого пана Стефана Пилиповського, — її розшукав, скажу, забігаючи наперед, возний пан Михайло Спиридонович-Виговський біля буд. Ті будники, що повтікали, розповіли, що пивом тим бенкетували напасники їхні, очевидно, без трьох вищеназваних, бо ті набенкетувалися разом зі своїм паном в описаному ліску. І вдруге я уявив собі чотирьох голих, посмугованих випеченими таврами чи бозна-як, які, бувши допряма п’яні, все-таки здобулися на глузд, що їм варто дістатися додому саме вночі, отож ішли у кромішній темряві не на двох, а на чотирьох, і сопіли, і похрюкували, і, здається, не було місяця на небі, ані зір, і вони один одного тоді й не бачили, отож і похрюкували, аби в кромішній тьмі не загубитися, бо разом ще потрапили б у домівки, а поодинці вже напевне ні. І набрякали в них під очима сині мішки, і ковтали вони куряву, яку збивали руками й ногами, і сидів у кожного на хребті біс, народжений, якщо вірити моєму дядьку Кипріяну, їхніми ж учинками й думками, і помахували ті біси мусянжовими батіжками, а може, від ударів тих батіжків і поробились у них на тілах оті темні смуги, а зовсім не через те, що віковічний ворог їхній, пан Стефан Пилиповський, нібито розпалював на вогні обручі і накладав на них, сплячих. Як було воно насправді, тайна то є, в таємниці вона й залишилася; ми ж, писарі гродські, записаних справ, як я вже казав, не судимо, а тільки нотуємо самі скарги. Розділ III


Цілий день боліли мені Юстинині слова, що батожили мене куди дошкульніше, ніж це робили люди пана Стефана пану Богдану та його людям, бо ті дістали їх непритомними бувши, я ж дістав, бувши наладнаний мирно й любовно. Особливо докучав отой „шолудивий пес“, яким дівчина мене обізвала. І, може, нерозумно було, а почав міркувати так: вчора бачив псів, які злучалися, їх-таки бачила і Юстина, але не тоді, коли злучалися, а коли бігли одне за одним; коли ж злучалися, вона була повернута спиною — скажу, до речі, отой пес, що радісно оскалював зуби, осідлуючи псицю, і справді був шолудивий. Отже, Юстина в якийсь спосіб поєднала мене із тим псом, а себе із псицею, і, може, той, що грався з нами (хто то був, дізнаюся значно пізніше), прикладав слиняві вуста не тільки до мого вуха, але і до її, щось подібне їй проказуючи. Отже, думав я, Юстина відчула до мене відразу саме тому, що трапилися нам дорогою ті пси, а може, злякалася отих мокрих губ, що шепотіли їй сороміцьке, і подумала, що моя любов до неї нечестива й нечиста і що керує нею нечистий, той, що грається нами, і тут вона, здається, не помилилася. Коли так, мушу конче піти порадитися до дядька Кипріяна й попрохати відігнати від себе та Юстини отого біса, а Юстину щоб він до мене любасно наладнав, адже про нього, дядька мого, розійшлася слава, що в любовних справах він пособляє і тут ліпшого нема. Колись дядько мені сказав: — Чиню тим добродійство, не зло, бо в любасних справах не все буває просто: чи хлопець занадто несміливий, чи надто вередлива дівчина. Хай не мучать одне одного, а сходяться і єднаються. Бог-бо велів людям плодитися і множитися. Отже, дядько міг тут мені допомогти, і я конечно вирішив: як тільки відпустить нас, писарчуків, додому писар, піду до нього й попрошу допомоги — самому мені цього вузла, здається, не розрубати. Я не йшов до дядька Кипріяна, а плентався, і моє єство було заросле полином, що гірко пахтів і гірко відкладався на вустах смаком своїм. А ще відчував я себе шолудивим псом із печальними очима і забитим між ноги хвостом, який не має в світі цьому прихистку, а йде тільки тому, що йому, голодному й покинутому всіма, набридло лежати в куряві чи стояти перед чужими людьми й вимолювати подачку. Світ мене не радував і не веселив: якесь усе навколо запилене, напівумерле, охляле: і листя, і стежка, і трава; навіть вода у річці, біля якої прошкував, не виглядала зманливо й весело, а також була покрита пилом, листям, порохом цвіту, що надто швидко цього року перецвів. Дядька я побачив у річці, він вилапував у прибережних корчах рибу, хитон його з мішковини був мокрий, вуса мокрі і звисали ніби мертві вужі, і торба з рибою, що бовталася коло шиї, мокра. — Ов! — сказав він, побачивши мене. — Чого такий сірий і кислий? — Бо сіро й кисло на душі в мене, дядьку, — приречено мовив я. Дядько вибрів із річки, з нього дзюрком стікала вода. Риба в торбині була жива й борсалася, через що торба під шиєю дивно в нього ворушилася. — Чи ж сум світовий пригнітив тебе, юначе? — спитав Кипріян, сідаючи на берега так, що ноги спустилися з кручі. — Пригніжджуйся, поговоримо. Але я не хотів „пригніжджуватися“, а стояв. Стояв, бо якось тіло в мене не згиналося, задубіле й поросле полином. І не волосся в мене росло на голові, а чорнобиль, і не слину я вряди-годи випльовував (чомусь сьогодні текло її забагато), а полиновий тлін. — Що таке біс, дядьку? — спитав я, хоч колись ми з ним про це вже трохи й говорили. — І чи маєш ти з цим поріддям до діла? Чи допекли тобі? — спокійно спитав Кипріян. — Тяжко допекли, — зітхнув я. — Світ немилий! Не знаю, що воно було, а стояло побіч і шепотіло до вуха. — А ти його проганяв? — спитав дядько якось аж забайдужно. — Не проганяв, — зізнався печально, слухаючи, як шарудить у мене на голові печальне зілля. Шарудить, і згинається, і висипає із суцвіть насіння, хоч тепер ще пора цвітіння, не плодів. І те насіння сиплеться мені в мозок і відразу ж пророста. — А як можна прогнати? — По-всякому люди чинять, — сказав дядько Кипріян, знімаючи із шиї торбу з рибою і кладучи її на траву, та торба почала ворушитись уже в траві, вигинаючись і стріпуючись. — Одні заклинають: „Згинь та пропади!“, — інші хрестяться, а розумні чинять не те, що він нашіптує, а навпаки. Тоді, кажуть, зника… — Але що таке біс, дядьку? — з відчаєм спитав удруге я. І тут Кипріян розказав мені те, що колись почав тільки говорити, було це ще до початку цієї повісті, але не договорив. Людина, сказав він, це не те саме, що собака (я здригнувся при цьому: „Знову собака!“ — подумав), чи кіт, чи худобина, чи звір: це істота двоєстовна: з тіла і з душі складена. Тіло її живе за тими ж законами, що за ними живуть і тварини, і звірі, і птахи, і кожна комашина в світі, а душа в людини ламка і многолика, з добродійних і лиходійних начал складена. Отож через помисли, чуття, бажання, потяги, пристрасті вона ламається на частки, і ті частки набувають кшталту невидимих єств, котрі живуть у людині, як у посудині, а часом із неї виходять. Що значить лихий учинок? Це створення біса чи ж бо чорного янгола, який виходить із людини. Що значить добрий учинок? Це створення світлого янгола, який також виходить із людини у світ. — Коли людина мститься, — сказав дядько Кипріян, — з неї виходить біс помсти, коли людина ненавидить, з неї виходить біс ненависті, коли людина вбиває, з неї виходить біс смерті. І навпаки: коли людина жалує бідного, з неї виходить янгол співчуття, коли людина зичить іншому добра й допомагає йому, з неї виходить янгол доброти, коли людина любить, з неї виходить янгол любові. Що ж таке любов двох істот? Це з’єднання в дусі янголів любові. Що таке ворожнеча для людини? Це з’єднання в дусі двох бісів ненависті. — Отак людина живе, — спокійно й трохи печально повів мені дядько Кипріян, — і проздовж життя душа її безконечну кількість разів ламається, а коли людина вмирає, це значить, що душа її доламалася до решти і вже не може плодити ані чорних, ані світлих янголів. Через це й кажемо: є світ невидимий, творений нами, і світ видимий. Світ видимий, творений нами, — це міста, села, будівлі, речі, одежа, приладдя й знаряддя, зброя й начиння — все нами зроблене, воно живе в часі часом довше людини, але, як і вона, приречене на загин. Світ же невидимий — це наші вчинки, дії, думки, помисли, добродійність і лиходійність, які існують у вічному запереченні, змаганні й боротьбі, з чого й витворюється вода життя, чи інакше сік життя, енергія; в одній людині бере гору лихе, в іншій добре, але немає людини тільки лихої чи тільки доброї; тільки добрий — не живе, а тільки лихий — гине. Отож, чим довше живе людство, тим більше чорних та світлих янголів вони творять, і всі вони вічні, бо чиняться із душ, які ламаються в часі. А всі складають велетенське розсічене коло, яке разом сплітають, і коли воно замкнеться, тоді й настане кінець світу, чи апокаліпсис. Тобто по краях того незімкненого кола збирається з одного боку потуга темного, а з другого — світлого, які, з’єднавшись, самозруйнуються. — А тепер, — сказав дядько, — ходімо зваримо цю рибу, бо я ще сьогодні й не їв. І коли варилась у казанку над вогнем риба, я розповів дядькові Кипріяну про своє кохання й про те, як тяжко образила мене Юстина, назвавши шолудивим псом. — Подобаються тобі норовливі дівчата? — спитав дядько. — Покохавши, не знав її норову, — сказав я. — Оце і зле, ліпше б спершу її пізнав. І він мені знову багатослівно розповів, що люди паруються за різними ознаками: одних зводять батьки, інші пізнаються самі, в одних інтерес майновий, в інших чуттєвий, на спалашній пристрасті збудований, а мало хто усвідомлює, що й тут треба зважати на промисел Божий, бо те, що Єва була вчинена з ребра Адамового, не треба розуміти буквально, в цій формулі закладено одну із таїн цього світу, що її іменують symbola, тобто це одна із тайнотворених фігур, притч і подобизн. Отже, кожен чоловік у цьому світі це Адам, розділений на часточки, а кожна жінка — Єва; відповідно кожен чоловік має створену для нього Богом пару, яку йому треба знайти, а парі відповідно підібратися, коли вони хочуть щасливо й погідно жити. Люди ж легковажать цей закон, сказав Кипріян, через що чоловік і жінка не в любові зчаста пробувають, а у війні, тобто ненависті, і з’єднання їхнє — не шукання погідного, а змагання ворогів, відтак любов часом уподібнюється до смерті. Сказавши таке, Кипріян нахилився над казанком і по-' нюхав. — Блаженно пахне! — сказав і приплющився солодко. — Радиш покинути мені її й не домагатися? — спитав я. — Воля твоя, — мовив Кипріян. — Коли сказала, що має жениха Христа, це значить, що лопи чи ченці збаламутили бідашці голову і вона готується До чернечого стану. — Вона молода і вродлива! — вигукнув я. — Але душа в ній може виявитися напівмертва, — сказав спокійно Кипріян. Узяв ложку, зачерпнув юшки й посмакував, знову приплющивши очі. — Чудово! — сказав, сласно прицмокнувши. — Найбільший смак, юначе, у простих стравах, але при умові, що людина голодна. І він легковажно мені підморгнув. — Коли вже так та дівиця впала в око, — мовив серйозно, — спробуй здобути її своїми способами, юначими. Дівчатам годиться покомизитися й поламатися, така їхня природа. А коли твоїх здатностей не стане і не розчаруєшся, знову прийди: учиню так, що сама шукатиме твоєї любові й бажатиме тебе більше, аніж ти її. Одне тільки, аби ченці й попи, що туманять їй голову, не зморочили і її душі. — Чи ж є у святому чернецтві щось лихе? — спитав я зчудовано. — І ти сам чи не живеш, як чернець? — Звісно, — коротко сказав дядько, назагал він любив висловлюватися велемовно. — Вони супроти природи людської чинять, а це значить проти волі Божої. Я ж у природі живу. — Але ж вони на волю Божу найбільше уповають? — Бог пустив людину в світ для творення, а не для порожнювання і не для самогубства, — сказав Кипріян. — Колос, куколем битий, — без зерна, і мертвий є. До речі, чернеча шапка так і зветься: кукіль, чи ж даремно? Отож кажу тобі; не вправишся, приходь, уважатиму за доброчинне діло врятувати для світу овечку ту. Він знову нюхнув юшку, і його обличчя розпливлося. — Готове! — сказав. — Хапай ложку, юначе, й присувайся. Дай, Боже, на роботящого і ледачого, лихого й доброго, святого і грішного. Амінь! Зняв казанка із вогню й поставив на землі. Юшка парувала, почали западати сутінки, і та пара й дим ніби вливались у них. І тут вдарив зовсім неподалік соловей, зайшовся ляскотом, а я завмер, прислухаючись. І здалося мені, що голос того солов’я був сердитий і нагадував голоса Юстининого тоді, коли вона обурено відкинулася від мене й назвала мене шолудивим псом. І знову спалахнула в мені ураза й образа, і густо заграла струна, ота дивна, напнута у грудях, струна і музика, що ім’я їй заклятість. Ми їли мовчки в сутінках, що затоплювали нас, і я думав: де знайти силу й принадність, щоб відчарувати дівчину, яка так зачарувала мене, — була ніби голка, всаджена в серце, і входила в мене все глибше й глибше, і там, у серці, почала та голка випускати чорні корінці, які в’їдались у плоть і смоктали мені кров. Не відчував смаку юшки, їв для годиться, а дядько Кипріян юшкою смакував, сопів, чвакав, сьорбав, охав, голосно ковтав. А соловей побіч не вгавав, бив трелями по голові, по очах, по обличчі, ніби дрочив і повторював: „А ти, псе шолудивий, мене не чіпай і не турбуй!“ — і сутінок почав помалу вливатись у мене, як дим і пара, наповнював, і я ставав у ньому сірий та драглистий. І люба-туга стисла серце, адже був певний, що моя Єва — таки Юстина, що з мойого ребра учинена вона й для мене. Її віднайшов, саме з нею мав поєднатись у парі, але чому так насміхається з мене й чому так ридає соловей? Розділ IV

Вночі мені приснилося, що наймаю музик, аби звістити сусідам, пожильцям тієї вулиці, яка йшла вгору до замку, котрі вже побачили мої зальоти до Юстини: кохаю Юстину, кохаю і ще раз кохаю. Тому вдягнув на голову вінка й рушив неквапно, гордо зводячи голову. Переді мною ступав скрипаль, награючи, ззаду тупали цимбалісти, за ними фуяристи, інші тримали ввігнуті корнети, ще інші всілякі пищала — і музика ота заливалася, грала, і я ступав їй у такт, а один із музик раптом голосно заспівав про Юстину, а коли закінчив, пісню підхопили інші. Співали вони про квіти, занесені із Влохів, і про квіти наші, котрі ростуть у наших садках, з яких я бажаю сплести вінка для Юстини, щоб вона вдягла його для мене, і щоб музики заграли й заспівали до льотного падвану, щоб збуджували вони ладні струни, щоб на ту музику зібралися дівчата з нашої вулиці і легко, і зграбно, і премило затанцювали. Я йшов вулицею у тому вінку, а біля хвірток стояли з мертвими обличчями всі пожильці нашої вулиці, і жоден із них не усміхнувся, хіба обличчя одне, всунуте у круглий отвір, вирізаний в дошках, — оце сміялося й ніби підспівувало, бо жоден інший не підхопив пісні, не плеснув пальцями, не підняв граційно подола і не притупнув ногою. Навіть діти, що обсіли паркани, були ніби неживі шматяні ляльки, в яких замість очей — ґудзики, а ротів та носів не було зовсім. І мені стало не весело, а смутно, не радісно, а печально, бо здалося, що квіти на моєму вінку зів’яли, адже дім, у якому жила Юстина, зачинений, затарасований, замкнутий, і в дворі, й біля воріт не було там ані душі. Тоді я став біля глухих воріт і заспівав уже сам під музику, яку витинали мої музики: Чого ти, серце, з мислею блудиш,


Чи би-сь не знало, кого ти любиш?
Я тоє знаю, що тобі мило,
Тоє ж бо мене вельми сушило.
Знають і люди, бісу їх долі,
Як би-х не люблять люди ніколи.
Якії дива, що хто мил кому,
Собі я люблю, не кому інному…

Але моя пісня позвучала в порожнечі і разом із музикою пропала, бо не відчинилися двері, і не вийшли з них батьки дівчини з привітними всмішками, і не вийшла сама Юстина, щоб прийняти від мене сплетеного із свіжих квітів вінка. Тоді приступив до мене біс, узяв соломину, проткнув мені нею груди й почав надувати мене, наче пухиря, і я все більше й більше роздимався, і вже не лежав на ліжку, і не стояв перед глухими ворітьми з музиками, а коливався пухирем, зачіпленим за нитку, і в мене замість очей були пришиті ґудзики, а рота й носа не було зовсім, а до ворочка кульки прив’язано шолудивого собачого хвоста, а той із соломиною в роті (чи й та) розщепив її на кінці, вмочив у кухлика, якого тримав у руці, і почав видувати бульбашки, які заповнили всю кімнату, пливли, підіймалися, криво відбиваючи в собі вікна й речі покою, а тоді безшумно лускали, і серед них один лише я не лускав. Тоді біс, чи бісиця (хто його там розбере), вклав соломинку в горнятко, обтер вуста і сказав голосом Домни Жданихи Щенявської: — Знаєш, чому жінку звуть посудиною диявола? Бо всі пристрасті цього світу через неї, бо всі злодійства цього світу — через неї, бо вона не живе, коли не колотиться, бо не шукає доброго, милого й любого, а такого, щоб її мнув, чавив і присилював. Отож, коли так запалився, послухай моєї ради: будь сміливий і не зважай на її примхи, прийди, скрути її у жмут і викажи свою силу — тоді вона, як псиця, за тобою побіжить, і не знатимеш, як від неї відкараскатися. І я зовсім забув науку дядька Кипріяна, що біси — це наші лихі думки та вчинки, і вже надувся більше, як треба було, і от-от готовий був розірватися, як оті бульбашки, що їх випускав біс, але не розірвався, бо прокинувся із того лихого сну, і мені важко стало піднести голову від подушки, боліла мені й розламувалася. Ледве вдягся, коли хтось знадвору застукав, і я побачив перед собою трьох моїх приятелів-писарчуків, які стояли вряд і усміхались однаковою всмішкою. — Твоя колючка пішла до річки по воду, — сказав той із них, що стояв ліворуч, звали його Онисим. — Давай схопимо її і втягнемо в твій дім. — І умикнемо, — сказав середній із ряду, Онисифор. — Або прилякаємо її, хі-хі, тоді вона не викидатиме своїх коників, — сказав той, що стояв праворуч, звався він Олександром. Я був ще досі зі сну, і в моїй голові бриніли слова, сказані бісом, а ще до того притулилися до вуха мокрі вуста і зашепотіли: — Докажи, що ти лицар, украдь її, умикни, тоді вона сама за тебе попроситься! І все це разом і склало отой одур, яким я став тоді надутий, і ми прискочили до воріт та хвіртки — мої приятелі залишались у дворі, а я мав вискочити, хапнути її і втягти у хвіртку, тоді мої приятелі мали накинути їй на голову міха, перед цим запхнувши рота, і ми б разом потягли її у мій дім, а тоді б оголосили на вулиці про свою покражу. Давній же звичай велить дівчині, коли вона умикана була, підкоритися долі і вийти за того, хто її вкрав, щоб уникнути неслави, інакше ніхто її не візьме. Саме тому я на той учинок згодився так швидко, а ще був підстьобнутий сном й укладеними мені до вуха словами із мокрих вуст — ось що зветься „одур голову бере“. Ми стояли за ворітьми й трусилися з нетерплячки, а може, це лише я трусився, а мої приятелі-писарчуки зі сміху, а знизу від річки із повними відрами піднімалася найкраща з кращих, яких я знав, граційно вигнувшись і сяючи ясним і прегарним обличчям. Коли ж наблизилася, я вискочив із хвіртки, схопив її і потяг до свого двору. Тоді вона заверещала несамовито й почала бити мене в обличчя, плюючи на мене, при тому опиралася так гаряче й потужно, що я не посилив її і не зміг утягти до двору. Сусіди почули той лемент, вискочили із домів своїх, а я ганебно втік, ще й дістав доброго стусана поза плечі, бо хоч усі знали про обряд умикання, добрий він тоді, коли здійснити його вдається. Мої ж приятелі-писарчуки, всі троє, лежали серед двору й перекочувалися, душачись од реготу, і лиця мали покорчені, ніби трясця їх била, очі засльозені і ледве не тріснули від того сміху. Я ж ішов через двір, удруге оганьблений, більше того, обпльований і то по-справжньому, зрештою, й гукала вона тоді, коли тяг її: „Пес! Пес шолудивий!“ — отож я і йшов, переповнений по вінця печаллю, понікуди запаморочений, і хоч за мій учинок ніхто мені нічого не міг зробити, був він у звичаєвім праві, але ганьби набрався — де б то, дівки не подужав! — і тепер хто зна, як від того обібратися. — Ну й юнак! — сказав у мене за спиною котрий із приятелів. Тоді я по-справжньому розлютився, схопив палицю й кинувся вже на своїх приятелів-скусителів, але вони ніби крізь дошки пройшли — в минуті в дворі їх не стало, тільки лунали за парканом їхні сміхи та хахи. Але що б не відбувалось у приватному житті, на службу йти треба, тож я обхлюпав із діжки під ринвою розпалене і обпльоване Юстиною лице, впорядкував одежу, зачесав п’ятірнею чуба, вийшов на вулицю і рушив нею із закам’янілим обличчям, зовсім не зважаючи на глумливо розсвічені обличчя за парканами і на свист, яким супроводили мене хлопчаки, котрі, ніби галчата, пообсідали паркани і позакладали в роти брудні пальці.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   17


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка