Вахтанг Ананян



Сторінка1/25
Дата конвертації05.05.2016
Розмір3.81 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   25

Annotation


Твори відомого сучасного вірменського письменника Вахтанга Ананяна користуються широкою популярністю серед читачів не тільки у Вірменії, але й у всьому Радянському Союзі. Одним з найкращих творів письменника є цікава пригодницька повість «Полонені Барсової ущелини». … Група підлітків вирушає в гори і потрапляє в загадкову Барсову ущелину. Мандрівники зазнають багатьох небезпечних пригод, які, зрештою, приводять їх до важливого відкриття. Книга від початку й до кінця читається з непослабним інтересом. Українською мовою видається вперше. Вахтанг Ананян

ВСТУП

ЧАСТИНА ПЕРШАРозділ першийРозділ другийРозділ третійРозділ четвертийРозділ п’ятийРозділ шостийРозділ сьомийРозділ восьмийРозділ дев’ятийРозділ десятийРозділ одинадцятийРозділ дванадцятийРозділ тринадцятийРозділ чотирнадцятийРозділ п’ятнадцятийРозділ шістнадцятийРозділ сімнадцятийРозділ вісімнадцятийРозділ дев’ятнадцятийРозділ двадцятийРозділ двадцять першийРозділ двадцять другийРозділ двадцять третійРозділ двадцять четвертийРозділ двадцять п’ятийРозділ двадцять шостийРозділ двадцять сьомийРозділ двадцять восьмий

ЧАСТИНА ДРУГАРозділ першийРозділ другийРозділ третійРозділ четвертийРозділ п’ятийРозділ шостийРозділ сьомийРозділ восьмийРозділ дев’ятийРозділ десятийРозділ одинадцятийРозділ дванадцятийРозділ тринадцятийРозділ чотирнадцятийРозділ п’ятнадцятийРозділ шістнадцятийРозділ сімнадцятийРозділ вісімнадцятийРозділ дев'ятнадцятийРозділ двадцятийРозділ двадцять першийРозділ двадцять другийРозділ двадцять третійРозділ двадцять четвертийРозділ двадцять п’ятий

ЧАСТИНА ТРЕТЯРозділ першийРозділ другийРозділ третійРозділ четвертийРозділ п’ятийРозділ шостийРозділ сьомийРозділ восьмийРозділ дев’ятийРозділ десятийРозділ одинадцятийРозділ дванадцятийРозділ тринадцятийРозділ чотирнадцятийРозділ п’ятнадцятийРозділ шістнадцятийРозділ сімнадцятийРозділ вісімнадцятийРозділ дев'ятнадцятийРозділ двадцятийРозділ двадцять першийРозділ двадцять другийРозділ двадцять третійРозділ двадцять четвертийРозділ двадцять п‘ятийРозділ двадцять шостий

ЕПІЛОГ

notes12345678910111213141516171819202122232425262728293031

Вахтанг Ананян
ПОЛОНЕНІ БАРСОВОЇ УЩЕЛИНИ
Пригодницька повість

 

©   http://kompas.co.ua  — україномовна пригодницька література  



 

 

Авторизований переклад з вірменської С. КАЛУСТЯНЦА Обкладинка і титул І. Манця Малюнки А. Лур'є  

ВСТУП

 

Спека в Араратській долині. Спека така, що опівдні повітря стає важким і густим, як туман. Усе живе ховається від пекучого сонця: пернаті вилітають у далекі прохолодні краї, а безкрилі зникають у складках землі. Навіть гадюки і ті посунули в гори — «на дачу». Висохло, згоріло все, куди не добралась вода. Тільки покручені верблюжі колючки стирчать на голій рівнині коло підніжжя Малого Арарату і жалюгідні сухі кущі полиню сповнюють повітря приємними гіркуватими пахощами. Мертва тиша панує на рівнині, далеко від людського житла. Води річки Зангу, а разом з ними і люди, озброєні сучасною могутньою технікою, ще не дісталися до цієї пустелі. Та ось опівдні, коли сонце підіб’ється високо-високо і здається, що воно хоче спопелити землю, коли на небі розтануть останні хмаринки, з мідно-червоних гір, які нависли над рівниною, раптом з гуркотом зривається бурхливий водяний потік. Наче розлючений казковий дракон, вигинає він спину, реве і, змітаючи на своєму шляху каміння, землю, траву, колючки, мчить в Араратську долину, а звідти, скаламутивши прозорі води Араксу, разом з ними біжить у море. Де народився, звідки почався цей загадковий потік? Адже протягом двох тижнів з неба не впало й краплини, а на горах, що височать напроти Арарату, не лишилося й жмені снігу. Звідки ж він, цей чудесний потік, у місцевості, яку безжально палить південне сонце?.. Зупиняється здивований мандрівник перед водою, що несподівано перепинила йому шлях. А вона, з’явившись, як примара, так само несподівано зникає. Через кілька хвилин з порожнього річища, яким промчав каламутний потік, підіймається тільки легенька пара. Каміння знову висихає, навколо настає така тиша, ніби нічого й не було. Стоїть мандрівник, здивовано похитує головою. Він приголомшений. І перед ним мимоволі постає питання, яке мучило сотні поколінь, що населяли Араратську долину: що це за потік? Звідки він береться в такий безхмарний, ясний день?.. Ця загадка, над якою люди сушили собі голову роками, мабуть, так і лишилася б нез’ясованою, коли б 6 листопада 1953 року з села Айгедзор не вирушило в гори кілька школярів, що прямували на тваринницьку ферму навідати своїх підшефних телят…  



ЧАСТИНА ПЕРША

 

 

Розділ перший

 

Про те, як звичайнісінька поштова скринька стала причиною великого непорозуміння  



Справді, якби листоноша села Айгедзор не прибив цього дня до стіни молочної ферми поштову скриньку, не виникло б оте непорозуміння, та й ця повість не була б написана. Але не можна ж передбачити все заздалегідь! Біда часто приходить з того боку, звідки її зовсім не чекають. Чабани в Айгедзорі стали такими грамотними, що посилають кореспонденції навіть у республіканські газети; обмінюючись досвідом, пишуть листи тваринникам Шаумянського району, надсилають безліч листів своїм рідним. То хіба можна обійтися без поштової скриньки?.. Отож листоноша Мурад, спритний і жвавий дідок, не маючи нічого лихого на думці, приніс із села новеньку блискучу поштову скриньку і прибив її до стіни ферми. Прибив, одійшов назад, взявся руками в боки, милуючись скринькою, і сказав: — Більше ні з ким листів у село не передавайте, а посилайте поштою! В якому віці ми з вами живемо? Кидайте листи тільки в скриньку! Кому треба відіслати, той відішле. Кому треба одержати, той одержить. Як у місті!.. І старий Мурад почав продавати працівникам ферми папір, конверти й марки. Тим часом трохи далі за фермою, на другому березі струмка під дикою грушею, листя на якій уже пожовкло і почало опадати, розташувалося кілька школярів. Вони вчора приїхали сюди вантажною машиною, щоб подивитись, як живеться їхнім підшефним телятам. Один з учнів, якого звали Ашот, притулившись широкою спиною до дерева, читав уголос підручник географії, старанно вимовляючи кожне слово. Всі його слухали. В класі ніхто краще за Ашота не знав географії і природознавства. Читав Ашот із захопленням, але відчувалося, що підручник його не задовольняв: про природу нашої країни хлопець знав набагато більше, ніж говорилося в скупих рядках підручника. Дочитавши розділ до кінця, він розчаровано сказав: — І це все, що можна сказати про тваринний світ Далекого Сходу? — І цього багато. Годі! — пробурмотів собі під ніс Саркіс, який лежав горілиць на сухому листі. Підвівши велику голову, він зиркнув на Ашота сірими бездумними очима: — Багато?.. Тут усього вісімнадцять сторінок про Далекий Схід, а про тварин лише п’ять рядків! Російські мандрівники тонни паперу списали, розповідаючи про цей край, — все більше сердився Ашот, — а тут… І це про тварин краю, в якому вся Європа може поміститися! Та й багатший він од Європи в кілька разів своєю природою, рудами, річками!.. Ви тільки уявіть, друзі, як риби чорною лавою прямують з Тихого океану в річки Далекого Сходу і пливуть нереститися вгору проти течії. Їх стільки набивається туди, що річки міліють. З води виглядають риб’ячі плавці. В такі дні навіть ведмеді стають рибалками. Сяде коло річки такий «рибалка», встромить лапу у воду і викидає на берег рибку. Правда, цікаво? Ведмідь-рибалка! Ну, як же про це не написати в підручнику? — Знову почав?.. Ми ж географію вчимо, а не мисливство, — з поблажливою усмішкою сказала білява Шушик, єдина дівчина серед цієї групки юннатів. Вона лежала на траві, спершись на лікті, і уважно слухала Ашота, не відводячи погляду від його мужнього обличчя. — Але ж це так приємно! — висловив свою думку смаглявий, худорлявий Гагік, що сидів коло Шушик. — Уже від самого слова «мисливство» я відчуваю запах шашлику… Всі засміялися, а Саркіс косо глянув на Ашота, який вів далі: — Чому тут не написано про дикий виноград, що росте на Далекому Сході, про ліани, що обвивають там дерева? А про кабанів, оленів, тигрів, які живуть у глибоких снігах і переносять морози? Хлопець всім тілом подався вперед. У великих очах його засяяли іскорки. — Може, ви знаєте якусь іншу країну, де б тигри жили в двадцятиградусні морози? — спитав Ашот і глянув на товаришів так, ніби він сам відкрив цих тигрів або принаймні виростив їх. — Нема іншої такої країни. Тигри живуть тільки в теплих краях, у чагарниках, у джунглях. Там вони й уві сні не бачать снігу. А в нас?.. Ех, не читали ви Арсеньєва, а то прямо зараз же подалися б на Далекий Схід, щоб на власні очі побачити цей чудовий край… А що в цій книзі?.. — І він зневажливо відкинув підручник. — Читай те, що в книжці пишуть, — грубо сказав Саркіс, — а твої фантазії нам не потрібні. Саркіс недолюблював Ашота за сміливість і чванливість, не міг спокійно дивитися, коли «цей хвалько» збирав навколо себе товаришів і починав «брехати» їм про мисливські пригоди свого батька. — Ти ж, Саркіс, не читав «Жень-шень» Пришвіна, — спокійно заперечив Ашот. — Якби ти прочитав хоч рядок, то перший запропонував би нам вирушити в цей край… Ашот з таким захопленням говорив про Далекий Схід, що, здавалося, коли б дозволили, хлопець негайно полетів би туди, мов на крилах. — «Жень-шень»? А я чигала! — пожвавішала раптом Шушик. — Це поема в прозі. Я навіть пам’ятаю такий рядок: «Мисливцю, мисливцю, чого ж ти не схопив її за копитця?..» — Еге ж, схопив би… — Схопив би… Адже він сидів, заховавшись у кущах винограду, а олениха прийшла і почала їсти листя, виставивши вперед свої копитця. Нога у цієї невинної тварини була така гарна, що людині стало шкода її. Через те мисливець і не зачепив олениху. Здається, так, Ашот? А жень-шень! Це ж коло нього, здається, живуть озброєні люди по п’ятнадцять-двадцять років, чекаючи, поки він достигне. Потім його викопують, під великою охороною відвозять до Китаю, а там продають дуже дорого, не пам’ятаю, за скільки тисяч золотом… — Ого! Тисячу карбованців за корінець?.. — не повірив Саркіс. — А що ж! Адже це корінь життя. Він робить старих молодими. Він… Ой, погляньте! На ферму поштову скриньку повісили! От добре! Тепер мама часто писатиме листи з ферми додому… Суперечка школярів увірвалася. Їхню увагу привернула синя скринька, біля якої зібралися працівники ферми. — Чекайте-но! — вигукнув Гагік. — Перший лист кину я!.. Тільки… кому б мені написати? І про що?.. І Гагіку спало на думку пожартувати з своїм дідусем. На аркуші, вирваному із зошита, він похапцем написав:  

«До побачення, дорогий дідусю, я від’їжджаю на Далекий Схід, щоб привезти тобі корінь життя, про який розповідається в книзі Пришвіна «Жень-шень». Вип’єш настою цього кореня — зразу помолодшаєш. От буде здорово! Побачимо тебе з чорною бородою і з рушницею в руках на полюванні разом з батьком Ашота. Ти все вихваляєшся колишньою молодістю. От я й хочу, щоб ти помолодшав. Тоді й побачу, який ти молодець! Пишу тобі з ферми під великою грушею… Твій онук Гагік».  

Коли він закінчив писати і прочитав листа вголос, школярі голосно сміялися, радіючи з такого жарту. Тільки Ашот, хоч і сміявся, розсудливо зауважив: — Облиш, не треба. Він і справді подумає, що ти поїхав, і почне хвилюватися… — Не встигне! Я раніш від листа в село приїду! — кинув Гагік і побіг до поштаря. Купивши конверт з маркою, він запечатав листа, надписав адресу і кинув його в скриньку. — А все-таки почин мій! — радів Гагік, весело підстрибуючи. Ашот і собі вирішив послати листа додому. Звертаючись до батька, він писав: «Тату! Сьогодні, готуючи уроки, ми читали про Далекий Схід. Який це чудовий край!.. Коли ми з тобою зможемо поїхати туди на полювання?.. Всі мої думки там…» Отак з легкої руки Гагіка того дня було відправлено з ферми в село Айгедзор два листи. Після цього школярі знову повернулися до своїх підшефних телят. Підстригли їм хвостики, побризкали якоюсь рідиною в хліві, щоб не заводились паразити, і почали збиратися додому. Було 7 листопада. Вони могли побути на фермі й завтра, але святкові звуки барабанів і зурни кликали до рідних домівок. Хотілося разом з іншими товаришами провести свято. Доярки дали школярам на дорогу сиру й лавашу[1], і Шушик побігла прощатися з матір’ю. — Ахчи[2], куди ти? — спитала Ашхен занепокоєно, побачивши в руках дочки сумку. — Я ще не встигла надивитися на тебе… — Куди? На Далекий Схід, — засміялась Шушик, згадавши про листи Гагіка й Ашота. — Ой, осліпнути б мені… Який Схід? Що там є? — Що? Ведмеді, які полюють на рибу, тигри в снігу, — не переставала сміятися Шушик. Ашот похмуро відійшов — дівчина явно глузувала з його захоплення природою. Вже дорогою школярі несподівано почули позаду голос свого однолітка, курда Асо. — Ти куди?.. — кричав хлопець на собаку. — Щоб ти здох!.. А вівці хто стерегтиме? — А ти куди, Асо? — поцікавився Ашот. — У село. Цукру треба купити, тютюну батькові. Асо, син чабана Авдала, народився в горах, де випасали худобу. В горах він і виріс, блукаючи з батьком слідом за отарами. Крім свого села та кількох сусідніх, Асо ще нічого не бачив у житті. Навіть у місті йому не доводилося бувати. А втім, і в село Асо ходив рідко, хіба що тільки по тютюн батькові чи по цукор, а восени — коли приганяв овець на заготпункт.  

 

На бронзовому, обпаленому сонцем обличчі підлітка горіли, як вуглинки, чорні очі. Батьківський колоз — курдський повстяний ковпак, обгорнутий шовковим шарфом, — покривав голову хлопця, торочки недбало спускались на чоло і на потилицю; замість пояса його тонкий стан стягував старенький шовковий шарф. Одягнутий був Асо в аба — безрукавку з грубого, домашнього виробу сукна — і в широкі смугасті шаровари. У цьому курдському Національному вбранні пастух любив ходити в село. Тільки він так одягався в Айгедзорі, і йому подобалось, що всі на нього дивилися. — Ну й добре! — зрадів Гагік. — Підемо разом!  



Розділ другий

 

Про те, до чого призвели примхи одного хлопця  



Шлях вивів наших героїв на ребро гірського пасма, яке спускалося до Араратської долини. І ось вони востаннє глянули в міжгір’я, де біля злиття двох бистрих гірських річок виднілися червоні дахи нових будівель колгоспної ферми. Ашот ледве одірвався від чудового пейзажу і жваво звернувся до своїх товаришів: — А знаєте, якщо ми зараз повернемося в село, то багато втратимо. Давайте підемо трохи вбік, я поведу вас до диких кіз. — Від твоїх слів щось шашликом не пахне, Ашот. Адже з тобою немає рушниці, — зауважив Гагік. — Ну, ти тільки й знаєш — «шашлик, шашлик»!.. Наче ти й справді ненажера. Ви на його шию гляньте — мов той хвостик від груші! — посміхнувся Ашот. — Справді, хлопці, ходімо. Я покажу вам кіз. — Так вони й ждуть тебе, — обізвався Саркіс. — Лежать із зв’язаними ніжками. Ходімо краще в село, сьогодні ж свято. — Вже пізно, на демонстрацію ми все одно не встигнемо, а до вечора повернемось. За оцим гребенем, що праворуч від нас, — Барсова ущелина. Дуже цікава! Справжній козячий розплідник! — намагався переконати друзів Ашот. — Там стільки печер, і в кожній живуть кози! Крутим схилом проходить вузенька стежка. По ній кози піднімаються на скелі й ховаються в печерах. Там їм безпечно, туди й вовк не добереться. — А ти бував там? — спитала Шушик. — Я? Не буду брехати — ні. Батько не дозволив. Але з вершини скелі я бачив, як по цій стежці йшов батько з товаришами… Чого ж ми стоїмо? Ходімо! Годину всього йти. Побачимо чудеса Барсової ущелини, розповімо про них у селі, може, в газету напишемо. — В піонерську газету? Чи не хочеш ти, як Камо, прославитись? — лукаво глянула на Ашота Шушик. У куточках її гарненького рота сховалась іронічна посмішка. Від натяку дівчини Ашот зніяковів. Але одразу опанував себе і відказав: — Я бачу, у твоїх мріях весь час тільки цей Камо з Лчавана. Розхвалили його… Ти думаєш, він кращий за нас? Справді, відтоді, як Ашот прочитав книжку про юних натуралістів села Лчаван, про їх сміливого керівника Камо, він не знав спокою. Йому хотілося якнайшвидше показати свою сміливість. Адже і здібностями, і фізичною силою, а головне, відвагою Ашот перевершував своїх однолітків: він був першим натуралістом і єдиним мисливцем у школі. Все це породило в ньому деяку зарозумілість, самовпевненість. І хоч на власні очі Ашот не бачив Камо, він страшенно обурювався, коли про цього лчаванського натураліста говорили з таким захопленням. Що це було — хороша заздрість, ревнощі чи ще якесь неясне почуття, — цього він і сам не міг зрозуміти, але в голові його народжувалися дедалі фантастичніші мрії, штовхаючи на несвідомі вчинки. Ой, як йому хотілося стати героєм!.. — Камо не допустив би вагання в рядах своїх друзів. Він сміливо повів би їх у пастку Барсової ущелини, — непомітно підморгнувши дівчині, сказав Гагік. — «Камо», «Камо»! Як ви здивували мене своїм Камо… Ходімо краще!.. — запалився Ашот, і в очах його блиснули знайомі всім іскорки. Товариші зрозуміли, що тепер ніяка сила не спинить їхнього друга. Асо слухав їх і дивувався: таке просте питання викликає стільки суперечок! Закинувши свою палицю на плече, він гукнув собаку: — Ну, Бойнах, ходімо! — Куди? — спитала Шушик. — У Барсову ущелину… — Виходить, я боягуз? Не уявляю полювання без шашлику… Ну, тоді ходімо всі. — І Гагік рішуче ступив на стежку, що вела до протилежної гори. За ним рушили інші. Внизу лишився тільки Саркіс.  



 

— Іди, йди, сховайся у матері за спідницею! — крикнув йому згори Гагік. Від образи й гніву сірі очі Саркіса потемніли, а на тонкій шиї здулися вени. Чи показав хоч коли-небудь свою хоробрість Саркіс? Невідомо. Але завжди, як тільки він з’являвся серед сільських хлопчаків, вони одразу ж замовкали або розбігалися. З своїми ровесниками Саркіс розмовляв владно, не любив заперечень. Рано чи пізно кожен, хто не слухав його, був покараний. Особливо (взимку: Саркіс підкладав у сніжки камінці. А на нього ніхто ніколи не наважувався підняти руку. Може, тому, що батько Саркіса, комірник Паруйр, вважався впливовою людиною в колгоспі?.. «Ця нікчема Гагік наважився глузувати з мене. Надавати йому стусанів, щоб запам’ятав на все життя?.. Та ще встигну… Що ж робити?.. Повернутися в село чи йти з цим божевільним Ашотом?.. — міркував Саркіс. — Повернешся — від самих жартів Гагіка, який обов’язково прибреше, не обберешся клопоту. Ні, мабуть, таки доведеться йти з цим фанатиком Далекого Сходу..» Саркіс неохоче поплентався слідом за товаришами. — Хоче прославитись… Надто честолюбивий… — бубонів він собі під ніс. Юні мандрівники поволі піднімалися схилом гори. Діставшись верхівки скель над Барсовою ущелиною, вони зупинились мов зачаровані. Перед очима відкривався куточок невимовної краси. Далеко внизу розкинулась долина Араксу, з двох боків оточена високими горами. Хмари і тумани дрімали на їхніх гострих вершинах. Можливо, то від порівняння з цими скелями, суворими і похмурими, земля біля їх підніжжя здавалася особливо м’якою і привітною? Чи, може, річка, що, сріблястим поясом перехопила долину, надавала цілому краю невимовної краси? Чи то стрункі персикові дерева, високі тополі, гаї і фруктові сади, серед яких мирно диміли вірменські села, прикрашали його і робили таким неповторним, затишним? А може, це птахи принесли з півночі радість, ті птахи, що цілими зграями летять сюди кожного літа з далеких берегів? Мандрівники стояли на одному з численних пасом Малого Кавказу. Пасма ці тягнуться вниз, до Араратської долини, а сам хребет — до Ірану. Його скелясті вершини врізуються в бірюзові глибини неба і, огорнуті фіолетовим серпанком, поступово зникають десь далеко на горизонті. Навпроти, трохи праворуч, височать вершини Великого Арарату, завжди повиті прозорими хмарками. Поряд тягнеться в блакитне небо Малий Арарат. Жодного виступу немає на цій вершині, мовби якась величезна космічна машина випрасувала її боки, надавши їм форми правильного конуса… Прямуючи цією чарівною долиною між вкритих очеретом берегів, Аракс утворює природний кордон, який відокремлює вільний радянський світ від країн капіталу. — Погляньте-но, скільки країн розділяє ця річка, — сказав Ашот, прикривши рукою очі від сонця. — Он там, до Малого Арарату — Туреччина. Ліворуч-Іран. Дід говорив мені, що колись і землі, і гори ці були нашими. Але турки вогнем і мечем нищили наш народ і наші домівки, а тих, що лишалися живими, гнали в Аравійську пустиню, і там вони гинули тисячами. «Все він знає… І звідки тільки він усе знає? Мабуть, бреше?» — подумав Саркіс. Але не втримався і сказав про це вголос, не приховуючи свого ставлення до Ашота. — Батько розповідав, — закінчив Ашот, анітрохи не ображаючись на Саркіса. — Еге ж, ми стоїмо на південному кордоні Радянського Союзу, — серйозним, незвичайним для себе тоном додав Гагік. — Якщо добре розмахнутися, то можна закинути з рогатки камінь у капіталістичну державу… Глянь-но, Ашот, — раптом вигукнув він, — бачиш на вершині Арарату «Ноїв ковчег»[3]? Бачиш?.. А онде дряпається на гору американська експедиція. Ти смієшся, Шушик! Ану придивись краще! Бачиш, он генерал Ріджуей[4] стоїть внизу, як вкопаний, сумно дивиться у бінокль на наш соціалістичний край… Жарт Гагіка викликав у товаришів веселі посмішки, тільки Саркіс зневажливо глянув на хлопця і похмуро одвернувся. … Західним схилом мідно-червоних скель, що насувалися одна на одну, наче поверхи висотного будинку, звивалися гірські стежки, добре відомі лише диким козам та баранам. Серед цих похмурих скель знайшли собі притулок цілі отари диких кіз і вірменських муфлонів. Щоправда, муфлони не ховаються в печерах, як дикі кози, а живуть нижче, на травнистих схилах гірських хребтів. Ідеш, бувало, схилом гори і ще здалеку бачиш величезну отару, яка пасеться на зеленому пагорбі. Здається, що от-от загавкають собаки і сивобородий пастух запропонує напитися свіжого молока. Але ні пастуха, ні собак не видно. Досвідчене око мисливця скоро помічає барана, яким стоїть на вершині пагорба з високо піднятою головою, пильно поглядаючи навколо. Це вожак отари. Побачивши мисливця, він пронизливо бекає і кидається бігти до інших пагорбів, і отара мчить за ним. Про все це добре знав Ашот. Хлопцеві часто випадало ходити разом з батьком по слідах гірських баранів, і тепер він, як дорослий мисливець, розповідав товаришам про повадки вірменських муфлонів. — А он гора Марал-Бахан. Там завжди стоїть вожак отари і дивиться на Арарат. Через те гору так і називають — Марал-Бахан, тобто «спостережний пункт» гірських баранів. — Ашот простяг руку в напрямку ущелини і сказав: — А це — Барсова ущелина. Бачите, з трьох боків її оточують неприступні скелі. З того боку, що проти нас, вона виходить до Араратської долини, але й звідти немає виходу: внизу прірва. Лише весняні води збігають там. У Барсову ущелину є тільки один вхід: оця вузесенька стежка. Всі інші зриваються в бездонне провалля, не досягши і середини схилу. Цією стежкою і ходять дикі кози… Ну, як сказав би дідусь Гагіка, у кого ще є нирки, вперед за мною! І, плигаючи з каменя на камінь, Ашот кинувся на вузеньку стежку. Товариші рушили за ним. Саркіс завагався. Спочатку він подумав, що краще повернутися в село. Потім, згадавши про жартівника Гагіка, й собі зробив кілька кроків по стежці. Та чи варто через дурні вигадки цього брехуна наражатися на небезпеку? Саркіс остаточно вирішив повернутися додому. Проте коли товариші відійшли вже досить далеко, а серед голих скель, на яких чорними примарами сиділи зловісні орли, тривожно завив вітер, — хлопець злякався. «Еге! До села теж страшно йти самому, — майнула в Саркіса тривожна думка. — Хіба я здурів, щоб вештатись між дими скелями й проваллями? Краще вже подивитися на диких кіз…» І він побіг наздоганяти товаришів. Так, вперше випробувавши свою сміливість, відомий у селі заводій відступив.  
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   25


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка