Вадим Кожевников



Сторінка6/42
Дата конвертації05.05.2016
Розмір9.62 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   42

10



 

Майор Аксель Штейнгліц почав кар'єру розвідника що до першої світової війни. Сим незаможного селянина, він соромився свого низького походження і тому з особливою настирливістю прагнув зайняти гідне місце в офіцерському корпусі, де професія шпигуна тоді ще не вважалася почесною, хоч генеральний штаб особливо благоволів до представників цієї служби. Одного разу Штейнгліца образили в офіцерському клубі, і він викликав кривдника на дуель, але той відмовився прийняти виклик, пояснивши, що для честі прусського офіцера принизливо стрілитися з людиною, яка ніколи відкрито не виймала зброї. Війна і особливо післявоєнні роки змінили становище. Професія шпигуна набула забарвлення всіх романтичних кольорів героїзму. Про чорних рицарів багато писали, ними захоплювалися, створювали про них легенди, намагаючись принадити представників «пропащого покоління» подвигами таємної війни. Штейнгліц не попав у той список розсекречених шпигунів, яким уряд рейху надав широкої можливості для нестримної реклами. Він добре себе проявив, виконуючи різні таємні доручення. Але, перебуваючи на спеціальній службі, на багато років був змушений попрощатися з офіцерським мундиром. Тільки тепер, коли Гітлер почав похід на Європу, Штейнгліц знову надів мундир, дістав підвищення у званні й посаду, яка давала йому деяку незалежність, значні кошти і відкривала найпринадніші перспективи в майбутньому. Канаріс, начальник обперу, добре знав Штейнгліца, його вади і його сильні сторони. Слабістю Штейнгліца було марнославне прагнення добитися визнання пінного офіцерського корпусу. Сильною стороною — готовність на будь-яку підлоту заради цього. Сюди слід додати величезний досвід і сміливе вміння добиватися мети всілякими засобами, колекція яких була в нього унікальною і перевіреною на багатьох людях, що одійшли в небуття за обставин вельми загадкових. Ставши шофером майора, Йоганн у перші ж дні засвоїв одне: цей вилощений чоловік, з рідко кліпаючими совиними очима і сухим, майже безгубим лицем, що не дозволяв собі жодного зайвого руху, — зараз для нього і найбільша небезпека, і найбільша надія. Наслідуючи Канаріса, Штейнгліц говорив м'яко, тихо, скрадливо, намагався працювати за улюбленим висловом свого шефа: «Людина стане на вашу точку зору, якщо ви не дратуватимете її, тільки тоді вона може виявитися розсудливою». Сам Штейнгліц був не здатний самостійно виробити власну точку зору. Сила його переконаності полягала у відсутності будь-яких переконань. Його життєвий досвід професіонального шпигуна підтверджував, що в усі часи історії Німеччини люди його професії становлять особливу касту і які б політичні зміни не відбувалися в країні, хто б нею не управляв — Гогенцоллерни, Гінденбург, Гітлер, — військовий генералітет і кадри професіональних розвідників зберігаються в священній недоторканності. Доручені завдання Штейнгліц розробляв з педантичною скрупульозністю, застосовуючи системи планування, які він старанно вивчив в архівах кримінальної поліції. Методику і прийоми операцій він запозичив з практики найвидатніших професіональних злочинців. За спиною в Акселя Штейнгліца було кілька майстерно організованих убивств. Але він не знав ні мети цих убивств, ні того, хто були його жертви. Та й не цікавився цим. Він займав тоді незначну посаду і дисципліновано виконував завдання за вказівкою тих, хто займав вищі посади. Він працював, щоб завоювати таке становище, яке дало б йому змогу робити такі вказівки іншим. І він досягнув такого становища, щоправда, в досить зрілому віці. Але його кар'єра була потьмарена обставинами, які свідчили, що самого тільки професіонального старання для успішної шпигунської діяльності все-таки не досить. Похмуру чотириповерхову будівлю № 74/76 на вулиці Тірпіцуфер у Берліні, де містився абвер, Аксель Штейнгліц вважав за храм Всевишнього, за храм володаря шпіонажу імперії, яким не без підстав здавався йому Канаріс, таємний покровитель убивць Карла Лібкнехта й Рози Люксембург. Під час першої світової війни, коли Канаріса заарештували в Італії як німецького шпигуна, йому вдалося задушити тюремного священика і в його одязі втекти. Сивий червонощокий здоровань, демократично компанійський, балакучий, з манерами розбалуваного пана, що афішує свої дивацтва і зворушливу любов до свійських тварин, колекціонує твори мистецтва, любить музику й ніжно ставиться до сім'ї, він по-батьківськи і з цілковитим знанням справи вчив своїх агентів уміння умертвляти людей. Він цінував у агентів професіональну вишколеність і не полюбляв тих, хто виявляв схильність до самостійних рішень, чим би вони не диктувалися. Та, крім абверу, іноземним шпіонажем посилено займалися ще й гестапо, служба безпеки, так звана СД, і агентура Ріббентропа. Гітлер заохочував конкуренцію між ними, але особливо підтримував гестапо. Аксель Штейнгліц одержав від Канаріса завдання виїхати до Англії і викрасти портфель з документами в кур'єра англійського міністерства закордонних справ. Зробити це треба було, коли кур'єр вийде з машини з охороною і зайде в приміщення міністерства. Портфель буде закріплений на сталевому браслеті на лівій руці кур'єра. Вивчаючи обстановку, де мала відбутися операція, Штейнгліц помітив, що це саме робить людина, обличчя якої видалось йому знайомим. Невелике зусилля пам'яті — і він згадав, хто цей чоловік, — бачив його фотографію в картотеці таємної кримінальної поліції: Шерман — дрібний шахрай, — він гучно прославився звірячим убивством своєї коханки. Штейнгліца глибоко образило таке недовір'я шефа, який послав оцю нікчему його дублером. В Британській публічній бібліотеці він видер із старого комплекту «Фелькішер беобахтер» сторінку з репортажем про суд над Шерманом та його портретом. Вклав у конверт разом із запискою, з якої можна було дізнатися, що в Лондоні переховується цей німецький криміналіст, і відправив поштою в Скотленд-Ярд. Завдання Штейнгліц виконав. У вестибюлі міністерства іноземних справ він дочекався кур'єра і вскочив слідом за ним у службовий ліфт, встигнувши клацнути дверима перед носом супроводжуючого. І тут, у кабіні ліфта, вбив кур'єра ударом кастета в скроню, розрізав спеціально виготовленими кліщамн-кусачками ланцюжок, яким портфель був прикріплений до сталевого браслета на зап'ясті кур'єра, а потім спокійнісінько вийшов з міністерства. Того ж дня він повернувся у Берлін, на Тірпіцуфер, № 74/70. Аксель Штейнгліц сподівався, що його підвищать по службі, дадуть чималу грошову винагороду, та все обернулося інакше: перемога стала його найбільшою поразкою. Ще очолюючи прусську таємну поліцію, Рейнгард Гейдріх мав надійні зв'язки з англійською поліцією; ставши начальником служби безпеки — СД, він не тільки не втратив цих зв'язків, але й розвинув їх на новій основі. Виявляється, Шерман був довіреним агентом гестапо і завдання одержав від самого Гіммлера. Англійці повідомили Гейдріха про провал Шермана, і той догадався, чия це робота. Гейдріх тріумфував: ну, тепер Канаріс в його руках! Адже коли всесильний Гіммлер дізнається, що його агента в Англії ліквідував агент Канаріса, тому це так не минеться. За своє мовчання Гейдріх міг зажадати від Канаріса якої захоче, навіть найбільшої послуги. Але це ще не все: тепер Канаріс не одважиться доповісти Гітлерові про операцію, успішно проведену абвером у Лондоні, і не одержить за неї нагороди. Не одержить її і Гіммлер, котрий, коли б його агент не провалився, був би не від того, щоб почванитися перед Гітлером успіхом гестапо. Для Гейдріха це, безперечно, вигідно, і його конкуренти лишилися ні з чим. Канаріс і Гейдріх жили поряд — у передмісті Берліна, на Долленштрасе, і Гейдріх в неділю частенько навідував сусіда, грав у крокет з його дружиною та двома доньками. І коли Гейдріх під час чергового візиту розповів Канарісові про вчинок Штейнгліца, начальник абверу одразу збагнув, чим цей вчинок йому загрожує. І вирішив діяти. Він міг розправитися з Штейнгліцом, ліквідувати його без зайвого шуму — для цього він мав досить можливостей. Та Канаріс зберіг своєму агентові життя. Зовсім не з жалю до Штейнгліца і не з поваги до його заслуг. Канаріс був зв'язаний з англійською поліцією ще тісніше, ніж Гейдріх. Використовуючи свої зв'язки, Канаріс домігся того, що Шерман, не витримавши методів допиту англійської кримінальної поліції, дав згоду Інтеллідженс Сервіс на співробітництво з нею. Відповідні докази Інтеллідженс Сервіс люб'язно подала Канарісу, і він пред'явив їх спочатку Гейдріху, щоб звільнитися від залежності од нього по цій справі, а потім Гіммлеру, запевнивши, що про зраду агента гестапо знають тільки двоє: Гіммлер і Канаріс. Третього нема й не буде. І цим Канаріс навіть трохи сподобався Гіммлерові. Щодо Штейнгліца, то Канаріс підвищив його у званні, підкреслюючи перед Гейдріхом бездоганність свого підопічного. Та віднині Штейнгліц втратив довір'я шефа і, лишаючись майором абверу, міг сподіватися тільки на чорнову роботу. Його місія в окупованій Польщі була вкрай незначна — хіба доручать серйозну справу опальному співробітникові, який живе тільки тому, що Канаркові знадобилося зберегти його як пішака в небезпечній грі з Гіммлером і Гейдріхом. Та сам Аксель Штейнгліц зовсім не збирався так просто розлучатися з тим, до чого рвався все життя. Другий відділ абверу — диверсії і терористичні акти — ще запише в своїх анналах ім'я Штейнгліца. Майор самовпевнено покладався на свій професіональний досвід, цінність якого він звик визначати в доларах — найстійкішій валюті в період підкорення Європи гітлерівським вермахтом. Безживний, удавано тьмяний погляд, ліниво жовані слова про те, куди їхати, поштовх стеком у шию шофера, коли треба зупинитися, — все це лише незначною мірою віщувало ті труднощі, які стояли перед Йоганном Вайсом, і ясно було, що йому потрібне буде не тільки самовіддане терпіння і вправність водія, а й найвища майстерність — майстерність радянського розвідника, щоб щасливо втриматися на своїй посаді при майорі. Про те, що Штейнгліц — маститий німецький розвідник, Йоганна повідомили з Центру, як тільки він сповістив про місце своєї нової роботи. З найрізноманітніших джерел надходили в Центр вірогідні відомості про те, що вже наприкінці 1940 року гітлерівська Німеччина відкрито дислокувала свої армійські групи поблизу кордонів Радянського Союзу. Про все це негайно доповідали Сталіну. Фашистська Німеччина послідовно виконувала свою мілітаристську програму, сформульовану Гітлером у його «Майн кампф». «Ми, націонал-соціалісти, — проголошував Гітлер, — свідомо підводимо риску під зовнішньою політикою Німеччини довоєнного часу. Ми… переходимо до політики майбутнього — до політики територіальних завоювань. Але коли ми зараз говоримо про нові землі в Європі, то ми повинні насамперед мати на увазі лише Росію і підвладні їй окраїнні держави. Сама доля немовби вказує цей шлях». Майор Штейнгліц немало попрацював у Польщі у вересневі дні 1939 року, створюючи диверсійні терористичні групи з місцевого німецького населення. Та його заслуги не були відзначені. Тоді, скориставшись легким пораненням у ногу, що сталося випадково на навчанні терористів, Штейнгліц надовго відбув у гірський санаторій. Проте його сподівання не справдилися: про нього ніхто не згадував. Тоді він нагадав про себе сам і дістав сумнівну посаду інспектора диверсійно-розвідувальних шкіл, націлених на Радянський Союз і розташованих на окупованій території Польщі. Ало майор був спеціаліст по західних країнах. Російською мовою він не володів, про Радянський Союз мав зовсім туманні уявлення. І розумів, що в цій ситуації при першій же помилці його розжалують і пошлють на фронт. Штейнгліц скористався можливістю затриматися на деякий час у Лодзі й почав оббивати пороги різних високопоставлених осіб, сподіваючись з допомогою протекції зайняти певніше й стійкіше становище. Приходив він не з порожніми руками, заручившись для цього послугами експерта контори «Пакет аукціон» пана Герберта, маргаринова афера якого була відома йому ще з картотеки кримінальної поліції. Та Герберт знав, що майор невіглас, зовсім не має смаку, і відбувався неоковирними імітаціями художніх творів. Йоганнові доводилося возити на склади «Пакет-аукціону» конфісковані в музеях та особистих колекціях унікальні полотна. І він підмітив систему розподілу конфіскату на складі. Супроводячи майора на склад, щоб віднести в машину відібране ним, Йоганн одразу ж здогадався про махінації Герберта, який безцеремонно підсовував майорові дешеві підробки. А в того жадібно розгоралися очі, коли Герберт називав їхню нібито казкову ціну. І ось Йоганн зробив перший рішучий крок на шляху до того, щоб Штейнгліц нарешті звернув на нього увагу. Досі мертвий, сонний погляд майора означав лише, що, коли замість Вайса за кермом опиниться інший солдат, він цього не помітить. Вайс рішуче попрямував у темний закапелок складу, освітив ліхтарем стелажі, на яких лежали прикриті лахміттям, навмисно недбало звалені картини старих майстрів, стародавні кубки, рідкісні хутра, і сказав голосно й багатозначно: — Пане майор, ось річ, гідна вашої уваги! За ті кілька днів, які служив у нього цей шофер, Штейнгліц вперше почув його голос. До речі, він вважав природним, що солдат мовчить. Вайс знав, що ця його сміливість може не сподобатись. Майор і справді підійшов тільки для того, щоб, не підвищуючи голосу, зробити Вайсові зауваження за недоречне втручання. Але солдат, тримаючи в одній руці якусь картину в масивній рамі, а другою освітлюючи її ліхтарем, промовив чітко: — Жан-Етьєн Ліотар, вісімнадцяте століття, оригінал! Герберт зблід. — Пане майор! Це неможливо. Зберігається для особистої колекції фельдмаршала… Вайс, загортаючи картину в папір, недбало кинув через плече: — Тільки тоді, коли від неї відмовиться пан групенфюрер СС, — і, затиснувши картину під пахвою, виструнчився перед майором. Той махнув рукавичкою: — Пшов. — І повільно, замисленою ходою попрямував до виходу. Йоганн, грубо відтіснивши плечем Герберта, встиг відчинити ворота перед майором. Потім забіг наперед, відчинив дверцята машини, поклав картину на заднє сидіння і знову виструнчився, притиснувши праву руку до пілотки, а лівою притримуючи дверцята. Два наступних дні Штейнгліц, як і раніше, мертвими, сліпими очима ковзав по Вайсовому обличчю, здавалося, не бачачи його. І всі накази Вайс виконував мовчки. На третій день вранці Штейнгліц промимрив сонно: — Ім'я? — Рядовий Йоганн Вайс, пане майор! І більш ні слова. І лише вночі, коли Вайс віз майора із заміської резиденції оберфюрера СС у готель, Штейнгліц так само мляво і сонно поцікавився: — Хто твій начальник? — Пан майор Аксоль Штейнгліц! — Добре, нехай так. І знов кілька днів тільки ледь виразне коротке бубоніння майора, який наказував, куди їхати. І раптом одного разу Вайс почув дивні схлипуючі звуки. Він злякано обернувся. Майор дивився на нього нерухомими, немов скляними, як у чучела, очима, але губи його кривилися од сміху. — Слухай-но, ти! Якщо в тебе голова завжди так варить, я буду тобою задоволений. Обер-фюрер СС, якому Штейнгліц, смертельно боячись пошитися в дурні, підніс картину, був од неї в захваті. І, як подяку за такий цінний подарунок, обер-фюрер вважав за можливе не тільки поділитися надзвичайно секретною інформацією, але й пообіцяв підтримувати майора в його діяльності, що мала, за словами обер-фюрера, особливо важливе значення для майбутнього Німеччини на Сході. Хист до малювання давав Йоганнові в його щасливому і, вдавалося б, недавньому минулому, коли він був ще Сашком Бєловим, два громадських навантаження: стінну газету і художнє оформлення приміщення до свят, а також неприємності, коли він малював карикатури. Товариші часто ображалися за це, і він спокутувався самокритичними автошаржами. Любов до фарб, до кольору була в нього з дитинства. Батько мріяв, що син піде по його стопах на завод, і, розглядаючи малюнки, скрушно бубонів: — Ну що ж, давай, комусь треба бути й художником!.. Але син знав, що батько в душі пишається його хистом, захоплюється ним. Академік Линьов заспокоював Сашка Бєлова, коли той ділився з ним своїми сумнівами: — Та ви не хвилюйтесь, це не роздвоєння особистості, а очевидна здатність сприймати колір і форму. В науковій роботі емоційне сприйняття різноманітних явищ природи таке саме нормальне, як і в будь-якому іншому творчому процесі, а творчість — завжди дослідження з безліччю невідомих. Інструктор-наставник сказав якось: — З тебе, Бєлов, можливо, Рєпін вийшов би, коли б ти по цій лінії пішов. — І, зітхнувши, пожурився: — Швидше б ця морока з імперіалізмом кінчилася! Коли не буде воєн, кожна людина на землі зможе на повну силу розвинути свої здібності. Коли Бєлов дуже вдало намалював портрет одного визначного радянського розвідника, начальник відділу товариш Баришев, уважно подивившись на портрет, потім на Бєлова, сказав: — Які в нас люди талановиті, га? — І додав для ясності: — І він, і ти. — І ще уточнив: — Однак тобі, Сашко, до нього, — кивнув на портрет, — ще багато тягнутися треба. — Схаменувся: — Але ти здорово намалював. — Сказав винувато: — Вибач, друже, та навіть у нашому клубі на стіну повісити — не дозволять. Товариш знову на засіданні. — І постарався втішити: — Будь певен: настане час — будь ласка, хоч у Третьяковку. — Це коли ж, при комунізмі? Баришев замислився: — Не обов'язково. Але десь на підході… Олександра Бєлова знали букіністи. Одержавши стипендію — спочатку на робфаку, потім в інституті, — він того ж дня йшов розшукувати рідкісні репродукції. Кожної неділі він бував у Третьяковці, в Музеї прикладних мистецтв. На канікули їхав у Ленінград, щодня до відкриття приходив в Ермітаж і залишав його майже останній. Те, що він тепер не мав змоги малювати, дуже гнітило його душу, він відчував майже фізичну недугу, яку пояснював тим, що йому ще нічого не вдалося тут зробити. А тим часом інформації, які надходили від Йоганна Вайса, разом з іншими даними точно й вірогідно свідчили: над Радянським Союзом нависла грізна небезпека. — Ти добре заробляв, коли торгував картинами? — як завжди несподівано, проскрипів Штейнгліц. Вайс розгадав цю провокаційну манеру: самим запитанням поставити людину в таке становище, нібито про неї вже все відомо, цікавлять лише окремі моменти, — ось як зараз. Чи багато він заробляв. А те, що він торгував картинами, — це, мовляв, для майора безсумнівне. — Ні, — сказав Йоганн. — Я ніколи не торгував картинами. Інженер Рудольф Шварцкопф, брат штурмбанфюрера Віллі Шварцкопфа, був колекціонер, і на його замовлення я робив плафони для спеціального освітлення картин, а коли я їх установлював, пан Рудольф знаходив час, щоб пояснювати мені позитивні якості його полотен. Після довгої паузи Штейнгліц промовив, не розтуляючи губів: — Ця картина з «Пакет аукціону» виявилася підробкою. Довелося її викинути! — Винуватий, пане майор! — з полегкістю згодився Вайс, розуміючи, що Штейнгліц, підготував цю версію на випадок, коли б полотно Ліотара справді призначалося комусь із високопоставлених осіб. Усі ці дні разом з майором у машину сідав чоловік у цивільному; тримався він із Штейнгліцом досить незалежно. Двічі вони відвідали лодзинську тюрму, потім, прихопивши з собою якогось поляка — теж у цивільному, але з військовою виправкою, — наказали їхати в Модлін. По дорозі зупинялися в містах, де були тюрми або старі фортечні будівлі, перетворені на місця ув'язнення. З окремих слів Йоганн зрозумів, що вони шукають офіцера польської розвідки, який украв у німецькому військовому міністерстві багато секретних документів і навіть добув начерк плану нападу на Польщу. Але польський генеральний штаб відмовився вірити своєму розвідникові, і після повернення на батьківщину його запроторили в тюрму. А поляк, котрий їхав з ними, теж був агент польської розвідки в Німеччині, та, судячи з усього, провокатор, двійник, працював на фашистів. І він переконував Штейнгліца, що треба негайно ліквідувати того офіцера, якого вони шукали, якщо, звичайно, пощастить його знайти в одній із тюрем. Майор мовчав, мовчав і німець у цивільному. А коли поляк попросив спинити машину в безлюдному місці й пішов у кущі, німець у цивільному сказав: — Якщо той погодиться на нас працювати, нехай повідомить яку-небудь польську організацію, що цей служив нам, — вони пристукнуть. Дурень, котрий звик, щоб за нього складали дезінформації! А потім ми тому допоможемо перебратися через Ла-Манш, і англійці самі знову закинуть його сюди. Буде збирати патріотів докупи. Не бігати ж за кожним окремо!.. Біля воріт модлінської фортечної тюрми Вайс простояв більш як добу. Прикмети провокатора-поляка він добре запам'ятав і навіть у думці вклав їх у шифровку. На світанку до машини підійшли майор і німець у цивільному. Вайс запитливо глянув на Штейнгліца. — Лодзь, — наказав майор. Обличчя і в нього, і в його супутника були сердиті, стомлені. Цілу дорогу обидва пасажири понуро мовчали. Коли під'їхали до Лодзі, цивільний сказав уривчасто: — Якби він після всього вижив, можна було б, мабуть, погодитись на його прохання. — Авжеж, — кивнув головою Штейнгліц. — Розстріл — це почесно. Німець у цивільному всміхнувся, очевидно, згадуючи про щось кумедне, спитав хвальковито: — Ти помітив, на нього спочатку справило приємне враження, — і зробив такий рух зігнутим вказівним пальцем, немов натиснув на спусковий гачок, — коли я в його присутності того пройдисвіта, який його зрадив?.. — Зітхнув. — Було добре продумано. Але ми зробили все можливе. Майор кивнув, згоджуючись. Йоганн спершу машинально додавав швидкості, але потім піймав себе на тому, що його тягне врізати машину разом з пасажирами в першу-ліпшу вантажну машину, і навіть прикинув, як зручніше з кабіни вискочити. Та це не було б розплатою. Це було б злочинною слабістю перед тією справою, якій він служив. Він примусив себе поступово збавити швидкість. Руки в нього стали вологі. Перед очима поплив туман. Йоганн відчув, як раптом він зразу ослаб від голоду, від безсонної ночі в машині, від усього того, що йому довелося зараз ворожити… Але, зупинивши машину біля під'їзду готелю, відчинив дверцята, виструнчився, придержуючи їх ліктем, козирнув і, віддано дивлячись в лице Штейнгліцові, запитав: — Які будуть далі вказівки, пане майор? Не діставши відповіді, так само квапливо забіг наперед, штовхнув вхідні двері, взяв у портьє ключ, ідучи на певній відстані від Штейнгліца, піднявся сходами, знову забіг наперед і відчинив двері номера. В номері став біля вішалки, з готовністю чекаючи розпоряджень. Майор стомлено опустився в крісло, скинув спершу один чобіт, потім другий. Вайс подав йому пантофлі, забрав чоботи й пішов до машини. З багажника витяг мазь для взуття, щітку і з такою люттю начистив чоботи, ніби хотів спокутати свою миттєву слабість у машині, ніби ця робота була добровільною карою за слабовільне, на мить, відступництво від чекістського обов'язку, який владно вимагає од нього постійної, невідступної мобілізації всіх душевних сил. Коли Вайс приніс блискучі чоботи в номер, його пасажири спали: Штейнгліц — на дивані, людина в цивільному — на майоровій постелі. Вайс узяв черевики й одяг людини в цивільному, вийшов у тамбур і так довго шукав на вішалці взуттєву й одежну щітки, аж поки ознайомився з усім, що було в кишенях пальта, штанів, піджака. Потім поклав одяг так, як його кинули на стільці. Спустився вниз, одвів машину в гараж, помив, відлакував замшею, заправив пальним. Прокинувся, як і звелів собі, о 3-й годині ночі і о 4-й годині 27 хвилин закінчив шифровку телеграми й переніс її тайнописним складом на звичайну поштову листівку. «Полковник Курт Шнітке, Курт Шнітке», — двічі написав Йоганн, щоб переконатись, що ім'я одного з керівників Кенігсберзького розвідувального відділення абверу, спеціалізованого для дій проти Радянського Союзу, розшифрують правильно. Він передав також, що Шнітке одержав секретний наказ про негайне сформування штату керівників для диверсійних шкіл на території Польщі, повідомив шифр адресу розвідувального відділення абверу в Кенігсберзі й те, що це відділення зажадало двадцять комплектів літнього обмундирування командного складу Червоної Армії. На ранок, коли Йоганн подав машину до під'їзду готелю, майор наказав одвезти його на аеродром. Уже виходячи з машини, Штейнгліц, як завжди, недбало процідив ледь чутно крізь зуби, не вимовляючи закінчень слів: — Два дні. Тут. Година раніше, — й пішов, хизуючись виправкою істукана. Ну що ж, значить, два дні свободи — добрий подарунок майора Акселя Штейнгліца радянському розвідникові Олександру Вилову! На Гітлерштрасе Вайс зупинив машину біля розкішного кондитерського магазину «Союз сердець». Напису «Тільки для німців» на дверях і вітринах не було: уся ця вулиця особняків, з яких виселили поляків, стала центром чисто німецького району. Військові, поліцейські патрулі й агенти в цивільному пильно охороняли національну недоторканність цієї частини міста. Вечорами на Гітлерштрасе поважно прогулювались виряджені юрби німців, і коли б експерт контори «Пакет-аукціон» пан Герберт знайшов час побувати тут, він побачив би на плечах, на головах і навіть на ногах цих німців багато привезеного на склади «Пакет-аукціону» після конфіскації в польських громадян. Майже до всіх німецьких чиновників, військових із спеціальних служб, гестапівців, націстських функціонерів, комерційних і промислових агентів — уповноважених найрізноманітніших німецьких концернів, що освоювали нові території рейху, наїхала з Німеччини сила-силенна родичів. Одні, енергійні, — сподіваючись на поживу, інші, ліниві, — просто щоб нажертися, випити на дурничку, натішитися владою над кожним ненімцем. Сюди тягли дідів і бабусь, підлітків, немовлят, не забували про собак, котів, канарейок, папуг, бо тверезо міркували, що дешевого і добрячого харчу тут стане на всіх. Ну, а про поляків турбуватися зайве: однаково вони приречені на винищення. Вечорами на Гітлерштрасе відбувався своєрідний мерзенний парад переможців-мародерів, що слідом за вермахтом повзли вирядженим натовпом по чорній від згарищ і мокрій од крові землі. В кондитерській спеціально підібрані продавщиці — свіженькі, гарненькі, в блакитних сукенках, сніжно-білих мереживних фартушках і наколках на високих зачісках, — хизуючись берлінською вимовою, вміло і ввічливо обслуговували відвідувачів. Усі вони перебували під наглядом спеціальної служби Крепса, що піклувалася про здоров'я вищих чиновників і офіцерів, які через жадібність і необачність часто попадали в армійські госпіталі з причин, далеких од військових подвигів. Тут торгували не тільки кондитерськими виробами. Але прусської статечної добропристойності неухильно дотримувалися й тут. І продавщиця без жодного натяку на кокетство серйозно й шанобливо вислуховувала покупця, який вселяв довір'я і надії, і записувала адресу, куди їй самій слід було доставити покупку. Конверт з певною сумою на «транспортні витрати» вона недбало клала в кишеньку мереживного фартушка й, кивнувши клієнтові, підходила до другого клієнта з виразом стриманої люб'язності й готовності, якщо, звичайно, він того заслуговував. Вайс купив велику коробку пончиків з яблучною начинкою, які любила фрау Дітмар, і пішов до виходу. Та цю ж мить із сусіднього од магазину кафе його гукнула гарненька блондинка, — він одразу пізнав Єву — гостю фрау Бюхер. Єва сиділа за столиком сама. Прибравши свої покупки, вона запропонувала Йоганнові сісти поруч. Здобне, миловиде лице її, обрамлене майстерно укладеними локонами, сяяло доброзичливістю. На ній був пухнастий норвезький жакет, широкі м'які штани — їхнього походження Вайс не зміг визначити — і французькі туфлі-танкетки без каблуків. В ушах, на шиї і на грудях блищала чехословацька біжутерія. — Ви когось ждете? — спитав Йоганн. — Я — ніколи. Мене — завжди, — кокетливо відповіла Єва. Вайс підвівся трохи, даючи зрозуміти, що не хоче заважати їй. Єва пухкою ручкою зупинила його. — О, я прийшла сюди тільки поласувати. Страх люблю солодке! Це — для мене найвища втіха. — Дорікнула: — Пане Йоганн, у вас склалося про мене уявлений, як про легковажну жінку. Ало ж я зовсім не така. Я люблю… — Дітей, кухню, церкву, — підказав Йоганн, гадаючи, що Єва образиться і в нього буде привід покинути її. Та Єва простодушно згодилася: — Це правда, я така. Ви задоволені своєю новою посадою, пане Вайс? — раптом спитала вона. — Так, і я дуже вдячний фрейлейн Ангеліці за її турботу про мене. — Але чому Ангеліці? — здивувалася Єва. — Це я для вас постаралась. — Помовчавши, додала: — Щоправда, на прохання Ангеліки. Та коли б я не захотіла… Невже вона вам нічого не сказала?.. І Єва, невимушено базікаючи, ніби між іншим, з жіночим єхидством розповіла Войсові дещо для нього цікаве. Виявляється, син фрау Дітмар був заручений з Ангелікою (а втім, про це Йоганн і сам догадувався), і, хоч історію її падіння вдалося попервах од нього приховати, він, розгніваний, повернув їй слово, коли дізнався про все. І університет покинув не тому, що захопився фашизмом. У кар'єрі націстського функціонера він побачив більше можливостей піднестися над аристократами Зальцами. Та ба, помилився. Гітлер віддав перевагу не штурмовикам, а прусському родовому офіцерству. Зальци знов увійшли в силу. Полковник Йоахім фон Зальц теж вступив до націонал-соціалістської партії. І, очевидно, як колись його батько, тепер має до Ангеліки не тільки «родинні» почуття. Тому фрау Марія Бюхер дуже стурбована, щоб полковників батько, дізнавшись про це, не відібрав у Ангеліки дарчої. Та коли б Ангеліка вийшла зараз заміж, її стосунки з Йоахімом Зальцом не являли б ніякої небезпеки ні для кого. Фрау Дітмар теж дуже хвилюється, боїться, що коли Фрідріх дізнається про зв'язок Ангеліки спершу з генералом фон Зальцом, а потім з його сином, то він одважиться на якийсь непродуманий вчинок. Він такий запальний і самолюбивий! Тому обидві дами й вирішили, що в особі Йоганна вони знайшли вихід із скрутного становища, яке створилося в цих двох дуже пристойних родинах. Що думає про все це Ангеліка, невідомо. Спитати бояться. Але принаймні поки що вона вважала зайвим турбувати полковника фон Зальца, а попросила Єву допомогти влаштувати Вайса — та любить дражнити свого генерала ревнощами. І Єва просила генерала про Вайса — просто для того, щоб іще раз перевірити свою жіночу принадність. Усе це Єва розповіла Вайсу, безперестану уминаючи тістечка. — А коли приїде Фрідріх і про все довідається? — спитав Вайс. Єва, облизуючи липкі пальці, сказала твердо: — Він не приїде. І ні про що не довідається. — Чому? — Та хіба ви не знаєте? Він у Пепемюнде: там винаходять якусь страшну зброю. І працюють не тільки наші вчені, залучено навіть неарійців. Вони всі там, як у концентраційному таборі, звичайно, комфортабельному. Фрідріха послали туди тому, що він майже інженер і до того ж наці. Він просто знахідка для. гестапо: освічена людина і їхній таємний агент. Це рідкість. Я впевнена, що він тепер не менш ніж гауптштурмфюрер. — Нарешті фрау Дітмар може вважати себе щасливою матір'ю. — А хіба раніше не вважала? — Звичайно, ні. Вона не вірила в політичну кар'єру Фрідріха. Вона вірила в інші його здібності. — Упадати коло дівчат? — Ну що ви! — Єва навіть образилася за Фрідріха. — Він такий розумний чоловік! Якось приніс на різдвяний бал у мерії Санта-Клауса із пап'є-маше, і цей Санта-Клаус рухався за велінням Фрідріха і кланявся найпочеснішим гостям. — Чарівник! — Ну, звичайно. Усі так думали, особливо діти. Та потім Фрідріх пояснив, що зроби в усе це з допомогою радіо. В усякому разі, мій групенфюрер казав, що досліди з цією іграшкою згодяться Фрідріхові в Пенемюнде. І якщо він не буде таким роззявою, як його батько, він багато чого доб'ється. — Я дуже радий за фрау Дітмар, — щиро вигукнув Йоганн. Він і справді був радий значно більше, ніж могла подумати Єва. Пенемюнде… Пенемюнде — оце новина! Цікавитись далі цією темою було б необережно, і Йоганн одразу змінив тон і тему розмови. — Фрейлейн, ви наче квітуча яблунька! — сказав він стиха й торкнувся рукою пухкого Євиного ліктика. Але вона відсмикнула руку й сказала серйозно: — Облиште, Йоганне. Мені ці штучки смертельно набридли. Я хотіла щиро поговорити з вами, як із своїм хлопцем, — адже я теж із села. І як тільки зберу достатньо грошей, вернуся до батька, заплачу за східних робітників, і, запевняю вас, я знаю дорогу до щастя… Адже я, власне, дуже добропорядна дівчина. — Вона знизала повними плечима. — Не якась там берлінська повія з Александерплац. Бачите: не курю, не люблю міцних напоїв, до одного лише не байдужа: до ласощів. — Спитала багатозначно: — Ви зрозуміли мене, пане Вайс? — Авжеж, — неуважно згодився Йоганн і заклопотано поцікавився: — Але хто вам сказав, що я працював на фермі? — Боже мій! — Єва аж руками сплеснула. — Невже ви гадаєте, що мій шеф, не ознайомившись з усіма вашими паперами, згодився порадити майорові Штейнгліцу взяти вас шофером? — Сказала гордо: — Я б теж не могла бути на своїй теперішній посаді в обергрупенфюрера, коли б мене не рекомендувало гестапо і, звісно, пастор, якому я сповідаюся в усіх своїх гріхах. — І Єва всміхнулася Вайсові й тепер сама простягла йому руку. Особняк обергрупенфюрера, куди Вайс привіз Єву, охороняли есесівці в чорними автоматами на грудях. І якби не їхня занадто пильна цікавість, Єва, можливо, запросила б Йоганна на чашку кави. А вмовляти солдата в присутності охорони обергрупенфюрера Єва вважала непристойним для себе і тому стримано попрощалася з Вайсом.  
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   42


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка