Вадим Кожевников



Сторінка5/42
Дата конвертації05.05.2016
Розмір9.62 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   42

9


 

Фрау Дітмар урочисто сказала Йоганнові, що Марія Бюхер у неділю справляє день свого народження і запросила їх обох до себе. — Це дуже приємна новина, — зрадів Йоганн. — Але ваш мундир… — Я одягну цивільний костюм. — Та він же світлий, це ж не для вечірнього візиту! — вигукнула фрау Дітмар і дорікнула Вайсу: — Не можна бути таким легковажним. Адже в Марії доросла донька — що вона про вас подумає? — Але одразу заспокоїла його: — Не журіться, Йоганне, — і принесла з своєї кімнати загорнутий у простирало синів костюм. — Поміряйте, — звеліла вона. — Я впевнена, ви будете в ньому, мов принц. Справді, Фрідріхів костюм дуже личив Йоганнові. Замислено дивлячись на нього, фрау Дітмар сказала сумно: — Останнього разу, коли я бачила Фрідріха, він був у формі штурмовика. Це жахливий одяг… — і, схаменувшись, зразу ж поправилась: — Для юнака… Сядьте лишень, — запропонувала фрау Дітмар і сказала дуже серйозно: — Я мушу попередити вас, Йоганне. Марія — розумна жінка. Ми всі її дуже поважаємо, та є обставини, які ви повинні знати, її дочка Ангеліка, — ви побачите, чарівна особа, але справа в тому, що, коли вона була ще зовсім юна, батько полковника Йоахіма фон Зальца, генерал-лейтенант фон Зальц, перебуваючи уже в більш ніж зрілому віці… Ну, одне слово, міг бути великий скандал, кримінальний суд. Дівчинка хотіла заподіяти собі смерть. І якби не розум її матері, могло б скоїтися лихо. На сімейній раді фон Зальців, у якій брала участь і Марія, було вирішено, що вона — тоді тільки старша покоївка у генераловому маєтку — стане домоуправителькою, а на ім'я її доньки фон Зальци напишуть дарчу на шість гектарів землі і до її повноліття виплачуватимуть щорічно певну суму. Марія наполягла також, щоб генерал передав їй документ, в якому визнавав, що Ангеліка — його позашлюбна донька. Цей документ давав Марії гарантію, що фон Зальци, коли все владнається, не відмовляться від своїх зобов'язань. А вважати Ангеліку за свою позашлюбну доньку для генерала було пристойніше, ніж визнати те, що сталося. Коли генералів син Йоахім фон Зальц повернувся з військового училища, батько сказав йому, що в нього є «сестра». Звичайно, Йоахімові все це було вкрай неприємно, але такі історії часто трапляються і в більш вельможних родинах. Довелося змиритись, але зустрічатися з «сестрою» Йоахім не хотів. І тут Марія проявила таку жіночу мудрість і такт, що Йоахім невдовзі переконався: вона зовсім не заміряється на фамільну честь фон Зальців і не претендує на родинні зв'язки. Не так давно він згодився познайомитися зі своєю «сестрою» і після цього взяв її до себе перекладачкою. Полковник ставиться до Ангеліки строго офіціально, та це зовсім не означає, що він не почуває до неї деякої симпатії. Йоахім фон Зальц займає значну посаду в абвері не тільки тому, що належить до знатного роду, — він добре зарекомендував себе на дипломатичній службі в Англії і Франції. Повагавшись, фрау Дітмар сказала наче по секрету: — Марія Бюхер — моя подруга, і я могла б не розповідати вам усього цього. До того ж тут є ще одна обставина. Свого часу Фрідріх і Ангеліка… Моні здається, краще вам не знати і, звичайно, забути, якщо… — Фрау Дітмар усміхнулася. — Якщо у вас з'являться якісь серйозні наміри. Ви самі переконаєтесь. Я щиро люблю Ангеліку — вона чудова дівчина, хоч трохи й дивакувата. Одверта розповідь фрау Дітмар про цю маленьку сімейну історію не з кращого боку рекомендувала Марію Бюхер та її доньку, а слова про «серйозні наміри» досить цинічно розкривали причину запросин на родинне свято. Не дуже порадував Йоганна й одвертий материнський егоїзм фрау Дітмар (її Фрідріхові не потрібна була така дружина), однак Вайсу було приємно, що вибір фрау Бюхер упав саме на нього. Значить, він зумів вселити їй таке уявлення про себе, якого домагався, коли віз її з кірхи. «Непогана робота», — похвалив себе Йоганн і зразу ж відзначив, що в думці вимовив ці слова з інтонацією їхнього інструктора-наставника. Було це після того, як Йоганн, виконуючи урок, довів йому, чому саме німці — вища раса, і підтверджував свої міркування цитатами з виступів Альфреда Розенберга — теоретика німецького фашизму. Доповідав він у двох варіантах: перший належав рядовому солдатові, другий — офіцерові вермахту. — Хоч і зверхбезглуздо, — всміхаючись, сказав наставник, — але загалом… — І промовив схвально: — Непогана робота. І коли Йоганн побідкався, що в нього зараз таке відчуття, ніби він наївся гидоти, інструктор-наставник сказав докірливо: — Неправильно реагуєш, Бєлов. Це ж їхня ідеологія. Зневажати — будь ласка, але знати й розуміти — твій обов'язок. Без цього ти серед них здаватимешся неповноцінним, і тоді ти там ніяких перспектив на просування не матимеш. І не забувай: Йоганн Вайс — хлопець скромний, але собі на умі. За офіцерський погон може й на підлість піти. — Квапливо додав: — З нашої точки зору, звичайно, а там це вважається «лови момент». Людина людині — вовк і таке інше. У фрау Марії Бюхер зібрались, очевидно, найближчі її друзі. Вони називали одне одного тільки на ім'я, але при цьому були підкреслено ввічливі й люб'язні. Двоє чоловіків і три жінки. З їхнього одягу і манер важко було визначити, що вони за люди. Літній чоловік на ім'я Герберт був у солідному двобортному піджаку. На плетеному жилеті — ланцюжок. Він був сповнений почуття власної гідності, і на його м'ясистому обличчі лежав вираз глибокої байдужості до всього на світі. Він казав якомусь кволому панові в смокінгу, що англійцям після Дюнкерка найрозумніше укласти з фюрером мирний договір, щоб спільно розв'язати східну проблему. За це фюрер може дозволити їм залишити собі деякі північні території Росії, які вони окупували в свій час і потім втратили: За це Англія, звісно, повинна поділитися з Німеччиною деякими своїми колоніальними володіннями. Та кволий пан у смокінгу на ім'я Пауль обережно заперечував, доводячи, нібито фюрер зробить те, що не вдалося Бонапартові. І німецькі солдати будуть так само переможно марширувати вулицями Лондона, як вони марширують зараз по Парижу. Дама в парчевій сукні з короткими, товстими, як окости, оголеними руками, перебиваючи цих двох співрозмовників, заявила дуже авторитетним тоном, що фюрер, хоч і ненавидить англійців, знає, що Черчілль вважає Росію ворогом номер один, і пан Мослі обіцяв фюрерові сприяти тому, щоб громадська думка Англії схилилась на користь історичних цілей фюрера. — Вільма — наш Ріббентроп, — киваючи на повну даму, сказала гарненька блондинка в голубій короткій сукні вище колін. Більма з улесливою посмішкою відповіла блондинці: — Ти, Єво, як і наша прародителька, завжди спокуслива. Очевидно, в пана бригаденфюрера з'являється бажання з'їсти яблуко, коли він бачить тебе. Єва, втішена, загадково всміхнулася: — Не заперечила б. Пан у смокінгу обернувся, ліниво поаплодував: — Браво, Єво! Фрау Бюхер проголосила, захоплено дивлячись на Єву: — О, Єва — найспокусливіша з валькірій! І хоч я жінка, я розумію бригаденфюрера. На Вайса ніхто з гостей не звернув уваги, але фрау Дітмар зустріли дуже шанобливо. І щиро зраділи, що вона прийшла. А коли Єва, перед якою всі запобігали, вигукнула: «К бісу політику! Зрештою ми жінки!» — фрау Дітмар суворо поправила її: — Німецькі жінки, люба. — І, сівши поряд з чоловіками, спитала: — Ну як, Герберте, з ким ми воюватимемо ще? Пауль не дав Гербертові відповісти: — Ви хочете спитати, фрау Дітмар, які ще країни стануть частиною великої Німеччини? — Ой, облиште! — невдоволено обірвала його фрау Дітмар. — Ви тут не з своїм хазяїном. Ми можемо не клеїти дурня. — Як шкода, що серед нас немає вашого Фрідріха, — сказала блондинка. — Він такий серйозний юнак. — Так, Фрідріх, — підхопила Більма, — він, звичайно, серйозний юнак, та коли б ти, Єво, вкоротила спідницю ще на п'ять сантиметрів… — Юний штурмовик не витримав би штурму, — закінчив з реготом Пауль. З подальших розмов Вайс зрозумів, що пан Герберт служить експертом-оцінювачем у конторі «Пакет-аукціон», куди звозять майно репресованих жителів з окупованих областей. Ця сама контора видає конфісковане майно різним службовим особам. Найзначніші цінності вручають як особистий подарунок фюрера за особливі заслуги, а також у свята або в дні воєнних перемог, що прирівнювались за своїм значенням до великодніх і різдвяних днів. Імперська канцелярія складає спеціальні списки осіб, які заслуговують на той чи інший подарунок. І пан Герберт як експерт визначає цінність предметів для подарунків. І може оцінити річ за сто марок, коли насправді вона коштує тисячу. Найвисокопоставленіші особи зацікавлені в прихильності Герберта. Адже коли він захоче або вважатиме для себе вигідним, він добере такі речі для подарунків на тисячу марок, справжня вартість яких — ціле багатство. Та Герберт змушений був сповіщати особистому представникові Гіммлера про всі особливо цінні предмети, які надходили на склади контори, відкладати їх і передавати в фонди гестапо. І ось чому: ніхто з сьогоднішніх гостей не знав, що в роки післявоєнної кризи Герберта було присуджено до нежиттєвого ув'язнення за аферу з маргарином. Його виготовляли із сировини, шкідливої для здоров'я людей, і багато людей, головним чином діти, тяжко захворіли, отруїлися. Колишній начальник прусської таємної поліції, а тепер начальник служби безпеки групенфюрер СС Рейнгард Гейдріх — високий, кощавий, з безживними, холодними очима, тонкими губами і сухим гачкуватим носом — наказав випустити Герберта з ув'язнення і послати в контору «Пакет-аукціону». Гейдріх був певен, що цей чоловік, завдячуючи йому життям, буде безмежно відданий і справний, бо знає, що за першин-ліпший промах його ту ж мить кинуть до в'язниці й засудять як отруйника німецького народу. Ось чому Герберт був бездоганно чесний у своїй складній справі. Уважно слухаючи, про що розмовляють гості фрау Бюхер, Вайс досить скоро зрозумів, що вони, очевидно, повторюють міркування своїх хазяїв, яких всіляко прагнуть наслідувати і словами, і манерами. Він слухав усі ці претензійні розмови в цікавістю, хоч нічого нового для себе не взяв: про всі маневри гітлерівської кліки, про загравання з Англією центру вже було відомо з інших, вірогідніших джерел. Проте було приємно почувати себе невимушено в цій незвичній компанії. Вайс своєчасно подав Єві попільничку, щоб вона не зронила попелу на сукню, і Єва жваво подякувала йому. Коли Герберт, вилаявши поляків, які сховали найцінніші гобелени із замку Вавель, казав, що знайдуться засоби примусити їх викрити завітний тайник, Йоганн поцікавився, чи знає пан Герберт, яка доля «Дами з горностаєм» Рафаеля. І Герберт, з повагою глянувши на Вайса, пояснив йому, яка дорогоцінна ця картина. Потім він вказав, що коли б такі освічені молоді люди, як Йоганн, служили в органах розвідки, то Німецька імперія не втратила б на окупованих землях багато творів мистецтва, хоч, звичайно, спеціальним підрозділам СС доручено негайно брати під свою охорону музеї і приватні колекції, знаходити їхніх попередніх: охоронців і, застосовуючи відповідні методи допиту, домагатися того, щоб жодна картина, скульптура чи якась інша річ, що має художню цінність, не була втрачена для рейху. Фрау Вільму Йоганн спитав, як вона гадає, чи нагородить фюрер вождя англійських фашистів Освальда Мослі рицарським хрестом за діяльність на користь Німеччини. На це Вільма відповіла, що пан Мослі, безперечно, заслуговує такої високої нагороди, але, на її думку, нагородити його слід тоді, коли війська вермахту висадяться на узбережжі Англії, або тоді, коли Мослі, як він обіцяв Ріббентропу, здійснить у Англії фашистський переворот. До розмови втрутився Пауль — спитав Йоганна, в якій країні він хотів би воювати. Йоганн сказав жартома: — Там, де амазонки. Всі засміялися. Пауль запропонував: — Не забудьте тоді запросити мене з собою. Я навчу їх збивати коктейлі. Герберт спитав Єву: — Ну як, товстунко, твій генерал усе ще ревнує тебе до кожного солдата? І не без підстав? — Ох, Герберте, — зітхнула Єва, — який ти все-таки цинік! — Але так переможно всміхнулася, дивлячись у тьмяні очі Герберта, що можна було не сумніватися; Герберт влучив у точку. Фрейлейн Ангеліка, дівчина з хворобливо-блідим обличчям, була довготелеса, як підліток. Здавалось, худі, тонкі ноги і довгі мляві руки чимось заважають їй. Маленьке личко з тугою, прозорою, наче вкритою парафіном шкірою непорушно застигло. Великі сині очі з голубуватими білками і туманним поглядом надавали її обличчю такого виразу, ніби говорить вона не те, що думає. За столом Йоганн опинився поряд з Ангелікою. Вона байдужно всміхнулась йому і сказала, ліниво розтягуючи слова: — Вам приємно сидіти поруч мене? Йоганн, заклопотано розгортаючи серветку й кладучи її собі на коліна, вигукнув. — О фрейлейн, я в захваті! — спитав: — Що можна вам запропонувати? Тим самим лінивим тоном вона мовила: — Я майже нічого не їм. — Може, кілька листочків салату? — Тільки щоб зробити вам приємність. Налийте, будь ласка, вина. — І вперше уважно глянула на нього. Спитала: — Ви фронтовик? Йоганн заперечливо мотнув головою. — Нічого, ви ним будете, — твердо пообіцяла Ангеліка. Звела очі, сказала багатозначно: — Але майте на увазі, несміливих і невмілих вбивають в першу чергу. — Навіщо ж такі похмурі думки за веселим столом! — автоматично зауважив Йоганн. — А мені таких не жаль. Ніколи! Я не можу жаліти тих, хто не хоче чи не вміє воювати. Спочатку така одвертість здалася Йоганнові підозріливою. І він сказав єлейно: — Усі ми смертні, фрейлейн, але душі наші безсмертні. І там, нагорі, — він звів до стелі очі, — жде нас Всевишній… — Дурниці! — гидливо кинула дівчина. — Ніхто ніде нас не жде. — Ангеліко! — ласкаво нагадала з протилежного кінця столу фрау Бюхер. — Поклади, будь ласка, панові Вайсу оцей шматочок. — І несміливо глянула на доньку. Ангеліка й голови не повернула в її бік. Насилу розтуляючи бліді губи, спитала: — О, я можу ще позалицятися до чоловіка. Чи не так? — Повагавшись, сказала серйозно: — Ми з вами люди одного покоління. У наших батьків поразка в тій війні вбила душу. Це в одних. У інших — забрала життя… — Додала з усмішкою: — Мені ще пощастило: мама казала, що в ті роки народжувалися немовлята без пігтів і волосся — потвори. І в матерів не було молока, дітей вигодовували штучно. Такі собі вагнерівські гомункулуси. І ми маємо право мстити за це. Так, мстити, — твердо повторила вона. — І я хотіла б служити в допоміжних жіночих частинах, щоб відомстити за все. — Кому? — поцікавився Вайс. — Усім. Усім. — Ви член Спілки німецьких дівчат? — Звичайно, — рішуче відповіла Ангеліка й так мотнула при цьому головою, що пишно волосся, кольору осінньої трави, розсипалося по плечах. Поправляючи зачіску, вона сказала: — Але я не люблю слухати радіо. Ненавиджу крикливих дикторів. Ми маємо право говорити з усім світом навіть пошепки, але весь світ повинен з благоговінням слухати нас. — Вибачте, фрейлейн, але я майбутній солдат і вважаю: команда повинна бути голосна. — Виходить, я теж повинна кричати, — всміхнулася Ангеліка. — Якщо захочете мною командувати… — А ви любите, щоб вам наказували? — спитала дівчина. Фрау Бюхер голосно поцікавилась: — Про що розмовляє молодь? Йоганн усміхнувся й так само голосно спитав: — Дозвольте, фрау Бюхер, піднести цей келих за здоров'я вашої доньки? Гості зааплодували. Ангеліка кинула невдоволений погляд на Йоганна й, опускаючи очі, прошепотіла: — Ви занадто люб'язні. Дівчина демонстративно повернулася до сусідки і вже більше не розмовляла з Вайсом, не звертала на нього уваги. Фрау Бюхер пильно спостерігала за всіма і відразу побачила, що між її дочкою і Вайсом щось трапилося: на його обличчі з'явився винуватий вираз. Вона голосно спитала: — Пане Вайс, ви, здасться, хотіли придбати гараж або авторемонтну майстерню? Йоганн зрозумів, що фрау Бюхер хоче представити його гостям, як юнака із солідними діловими намірами. І щоб зарекомендувати себе перед цими людьми з кращого боку й зробити приємність мадам Бюхер, він з піднесенням почав ділитися своїми життєвими планами. Проте його слова справили на гостей враження зовсім не таке, якого він хотів. Довелося признатися собі, що він дуже промахнувся: недооцінив багатого досвіду присутніх у лицемірстві. Адже ці люди не тільки самі постійно лицемірили, але й день у день пильно підмічали найменший прояв лицемірства в інших — тих, з ким вони повсякчас стикалися. Бачачи ницість, виверти, брехню своїх хазяїв, знаючи їхні брудненькі таємниці, дріб'язкову марнославність, ці люди, на людську гідність яких пани ніколи не зважали, виробляли в собі сторожку здатність прикидатися і вміти мовчазно, з глибоко прихованою зневагою викривати її в інших. Вайс швидко вловив смисл того іронічного мовчання, з яким гості слухали його плани. Так, він припустився помилки і зрозумів це, ще не закінчивши розповідати про свої життєві плани. Щирість для цих людей — ознака дурості. І коли не подумають, що він дурень, то, що він лицемір і приховує справжні свої наміри, подумають напевне. А це ще гірше, ніж прославитися наївним дурником. Ніхто тут, окрім нього, не намагався привернути увагу до своєї особи розмовами про щось особисте. А Вайс зробив це з непродуманим поспіхом, і, мабуть, даремно. Тільки, щоб перевірити, чи приймуть його в цьому товаристві за свого. І прорахувався. Переграв. Тобто зробив помилку, про яку не раз попереджував його інструктор-наставник: забув про самоконтроль, розпустив свою уяву, втратив нещадну, але надійну опору — розуміння реальної обстановки. І, все ще говорячи, Вайс напружено шукав лазівку, щоб вислизнути із створеного ним самим небезпечного становища. Вайс раптом мило всміхнувся й спитав: — Як вам подобаються мрії отакого собі ідилічного Міхеля? — І серйозно додав: — Що ж до мене, то я буду там, де мені накажуть інтереси рейху. — Браво, — сказала фрау Бюхер, — ви хитро купили нас, пане Вайс! — Цей юнак знає, за який кінець слід тримати гвинтівку, — схвально зауважив Пауль. — Пане Вайс, — вигукнула фрейлейн Єва, — вам дуже личитиме офіцерський мундир! Пауль попередив: — Стережіться, вона захоче вам його випрасувати вранці! — Ви цинік, Пауль, — млосно сказала Єва. Після цього інтерес до Вайса вичерпався, ніхто більше не звертав на нього уваги. Полишений на самого себе, Йоганн сів за столик у кутку й почав гортати альбом з кольоровими видовими листівками. На одній з них він побачив зображення такого знайомого йому Ризького порту… В думках він мимоволі перенісся в це місто, з якого недавно виїхав. Йому згадалася Ліна Йорд, дочка суднового механіка, студентка політехнічного інституту, з ляльковим, гладеньким, немов емальовим, личком, мініатюрна, з маленьким картузиком на світлому волоссі і вдумливими темно-сірими суворими очима. Вона докоряла Йоганнові за його прихильне ставлення до всіх заходів Німецько-балтійського народного об'єднання. — Мені здається, — казала вона насмішкувато, — ви прагнете уподібнитися типам, які щосили намагаються бути схожими на коричневих хлопців з рейху. — Та мені просто приємно бувати в колі своїх співвітчизників. — Дивно! — промовляла вона недовірливо. — Ви такий серйозний і, мені здається, мислячий чоловік — і раптом з благоговійною увагою слухаєте вкрай безглузді розумування про винятковість німецької натури і ці жахливі доповіді, сповнені зловісних намірів. — Але ви теж їх слухаєте. — Заради тата. — Він вас змушує ходити на ці доповіді? — Навпаки. Я це роблю для того, щоб вберегти нашу родину від небезпечних пліток. Одного разу вона запросила Йоганна до себе додому. Лінин батько, Гуго Йорд, бувалий моряк, недавно вернувся з плавання. Вайлуватий, спокійний, з вицвілими, примруженими очима, він був невисокий на зріст, як і дочка, але кремезний, широкоплечий, з важкими руками. В куточках маленького, щільно стуленого рота дві глибокі поздовжні зморшки. Судно, на якому він плавав, належало німцеві, і екіпаж складався із самих німців. Вони ходили в Мурманськ по ліс, а коли поверталися — рушила крига. Судно затисло. Від натиску крижаного поля лопнула обшивка, гребний гвинт зламався. Та капітан не хотів викликати радянське рятувальне судно. Вони дрейфували разом з крижаним полем, намагаючись власними силами відремонтувати судно. А потім почався шторм із завірюхою, крижані поля розійшлися, і все кінчилося б погано, коли б не підійшла радянська звіробійна шхуна. Гуго Йорд сказав Вайсові похмуро: — Ці радянські хлопці із звіробійної шхуни лагодили нашу посудину так, начебто не нам загрожувала небезпека, а їм. Потім, коли ми знову опинилися на своєму ході, наш капітан запросив до себе в каюту їхнього шкіпера і боцмана на випивку. І сказав: «А ми ж бо німці…» «То й що? — сказав шкіпер. Потім він побачив на капітановому столі вимпел із свастикою, спитав: — Ви що, фашист?» «Так, — відповів капітан, — саме так». Тоді обидва вони — і шкіпер, і боцман — мовчки наділи бушлати і шапки. Капітан спитав: «Жалкуєте, що нас виручили?..» Шкіпер сказав: «У вас пального дійти не вистачить, можу відкачати півтори тонни як потерпілим. У вас у кубрику лід, команді навіть обігрітися нічим». Потім, коли ми пішли своїм ходом, на шхуні підняли вітрила. Виходить, російські моряки віддали нам своє останнє пальне. Усе це розповідав Гуго уривчасто, понуро, немовби ображений чимось. Йоганн, долаючи хвилювання, спитав: — Але ж на морі завжди годиться так робити? — А на землі? — спитав Гуго. Йоганнові дужо сподобався Гуго, але зустрічатися з ним він уникав, німці з Народного об'єднання говорили про Гуго як про людину чужу. Спілкування з ним могло зашкодити Вайсові. Саме через це він змушений був насторожено ставитись і до Ліни. Вона спочатку приписувала це Йоганновій сором'язливості. Сама просила після вечорів у компанії проводити її додому. Брала під руку, заглядала в його заклопотане лице, мало не стаючи навшпиньки для цього. У неї був жвавий і вільний розум. Почуваючи приховану ніжність до цієї дівчини, засмучений тим, що доводиться прикидатися, мимрити, приховувати свої переконання і думки, хоч йому часом дуже хотілося блиснути своїми знаннями, які він мусив маскувати так само, як і своє почуття до неї, бо не мав права на це, Вайс похмуро відмовчувався, поспішав швидше довести її до дому. Вона ледве встигала за ним, дріботячи своїми маленькими ніжками. Мило сердилася. Казала, що вона зовсім не поспішає додому і що їй подобається отак іти поруч з Йоганном куди завгодно. Сміялася, закидаючи назад обличчя з темно-сірими очима, які чогось ждали. І, тільки повертаючись додому сам, Йоганн давав волю мріям і в думках говорив те, що хотів би сказати дівчині. Та майже одразу він різко осмикував себе, бо навіть у думках не мав права відрізнятися од Йоганна Вайса. Не має він такого права, навіть якщо це необхідно для душевного спочинку. Та й не сміє він втішатися душевним спочинком, коли при цьому може завести в оману цю дівчину, коли це буде причиною її горя. Він перестав зустрічатися з Ліною. А через деякий час Гуго Йорд найнявся на норвезький танкер, і його родина переїхала в Осло. Йоганн прийшов у порт тільки тоді, коли пасажирське судно, на якому була Ліна, вже знімалося з рейду. З палуби великого білого пароплава долинала музика. Базальтового кольору хвилі важко бились об палі причалів. Стоячи на холодному мокрому вітрі, що обдував гірким водяним пилом, Йоганн з тугою і хвилюванням думав, що, мабуть, вже ніколи не побачить Ліну. Який же залишиться він у її пам'яті?.. Зараз, сидячи у цій кімнаті і дивлячись на Ангеліку, він не відчував ані найменшого хвилювання і спокійно, старанно продумував, як йому далі поводитися в цією дівчиною, щоб привернути її увагу й викликати в неї бажання покровительствувати йому. Це було б так корисно зараз! Звичайно, фрау Дітмар розмалювала тут усі мислимі і немислимі достоїнства Вайса, опікаючи його, вона щиро пишалася ним. Але що саме може викликати симпатії в Ангеліки? Вайс помітив підкреслену шанобливість усіх гостей до цієї дівчини. Навіть її мати, ця владна жінка, запобігала перед нею. А та сприймала все як належне. Тим часом подали десерт. Вайс знову опинився поруч з Ангелікою. — Як вам подобається Ліцманштадт? — недбало спитала Ангеліка, немовби тільки зараз помітивши свого сусіда. — Якщо вам він подобається, я ладен згодитися, що це чудове місто. — А він мені не подобається. — Тоді — й мені теж. Ангеліка звела брови: — У вас немає своєї думки? Йоганн, сміливо дивлячись в обличчя Ангеліці, сказав: — Мені здається, фрейлейн, що ви звикли до того, щоб у вас у домі всі поділяли вашу думку. — Ви так про мене думаєте? — Мені так здалося. — Ви, певне, з тих, хто гадає, що жінка повинна тільки акомпанувати голосові чоловіка. — Але ви не з таких. — Так, ваша правда. Я навіть сама перед собою не люблю визнавати свої помилки. — Бісмарк твердив: «Дурні кажуть, що вони вчаться на власному досвіді, я вважаю за краще вчитися на досвіді інших». — Бачу, ви начитаний! Вайс знизав плечима: — Книги — добрі порадники. Та навіть тисяча порад не замінює тисячі пфенігів. — Слушна думка. Вам подобається в нас? — Я б міг сказати, що найбільше мені тут подобаєтесь ви. Але я цього не скажу. — Чому? — Ви виявили мені гостинність, і я маю бути вдячний за це фрау Дітмар. Очевидно, вона вам казала про мене й просила про щось для мене. — Можливо. — Отож коли б я вам сказав, що ви тут мені наймиліша, ви подумали б, що я лицемір. — А ви, виявляється, досить прямодушна людина. — Я радий, коли ви це зрозуміли. — Ви гадали, я здатна таке оцінити? — Саме на це я й сподівався. — Але ж ви бачите мене вперше — звідки оця впевненість? — Інтуїція, — сказав Йоганн. — А що, коли ви помиляєтесь? Йоганн розвів руками: — В такому разі, якщо в мене будуть коли-небудь діти, тато в них — шофер. Тільки й того. — А вам хотілося б, щоб їхній батько був генералом? — Як накажете, фрейлейн, — пожартував Вайс. — Гаразд, — сказала Ангеліка, — ми про це ще поговоримо. — Потім через кілька хвилин мовила серйозно: — Одвертість за одвертість. Я дуже поважаю фрау Дітмар. Є обставини, які змусили б мене виконати її прохання про вас. Ви про них знаєте? Вайс повагався, потім одважився: адже фрау Дітмар не приховувала це. — Вас любить Фрідріх? — Тепер? Не думаю. Але фрау Дітмар я люблю, як другу матір. — Вибачте, — сказав Вайс, — але мені не хотілося б використовувати… — Мовчіть! — звеліла Ангеліка. — Словом, я, звичайно, виконала її прохання. І ось, бачите, навіть не знаючи вас, дозволила запросити до себе в дім. Однак тепер я про це не жалкую. Мені так набридли оці, що нахабно пнуться вгору..: — Але я б теж хотів якось краще влаштуватися, — сказав Вайс. — Влаштуватись… — зневажливо повторила Ангеліка. — Саме влаштуватися. — Нахиляючись до Вайса, дивлячись на нього широко відкритими очима, зіниці яких звузилися в чорні вугільні тверді цятки, вона спитала глухо: — Ви думаєте, Фрідріх — людина, в якої розвинена воля до влади? Дурниці. Я думаю, він поліз у наці тільки заради того, щоб рятувати своїх учених стариганів, витурених з університету. По-моєму, Фрідріх — раб науки, людина, яка зіпсувала собі майбутнє. — А ви? — спитав Вайс. Ангеліка відкинулась на стільці, сказала твердо: — Хоч я не така вродлива, як Єва Браун, я хочу і буду йти по головах до своєї мсти. — Та й фюрер сказав, що він звільняє нас од химери совісті, — нагадав Йоганн. — Так, звичайно, — машинально згодилася Ангеліка. Додала насмішкувато: — Але я дівчина, і ви можете впливати на мене менш небезпечним способом, — дайте яблуко! — Ви справді така рішуча, як ви про себе кажете? Ангеліка опустила повіки. — Ні, не завжди. Але завжди переконую себе, що треба бути рішучою в усьому. Коли гості встали з-за столу і повмощувалися в крісла з чашечками кави в руках, Ангеліка повела Вайса на кухню й тут почала турботливо пригощати його: поклала на його тарілку кілька шматків струделя, а каву налила у великий фаянсовий кухоль, а не в малесеньку чашечку, що були подані гостям. Вайс повів мову про шоферів гаража. Казав про грубі звички цих людей. Нарікав, що із заздрощів до нього — адже він не просто шофер, а шофер-механік — його зняли з легкової машини, посадили на вантажну. І краще фронт, краще загинути з честю, ніж таке життя серед заздрісних, невихованих людей, здатних на будь-яку підлість, аби їх не відчислили в стройову частину. Ангеліка уважно слухала, і з тих запитань, які вона ставила, можна було судити, що Йоганн, безперечно, піднявся в думці фрейлейн Бюхер, котра неспроста з таким зацікавленим виглядом розпитує про подробиці його біографії. Чи треба казати, що Йоганнові відповіді цілком збігалися з анкетами, які йому довелося заповнювати. Завдання Центру шукати будь-яких можливостей для спілкування із співробітниками абверу, знайти собі місце в його системі Йоганн поки що не міг виконати. Мало того, йому загрожувало відчислення в стройову частину, що, по суті, межувало з провалом. І якщо навіть він зуміє з часом втекти із стройової частини, його шукатимуть як дезертира, і він буде непридатний для тієї роботи, на яку націлений. Виходить, уся його підготовка — складна, довготерпелива — виявиться марною, загинуть надії, які на нього покладалися. Але зараз відкривалась принадна можливість. Ангеліка спитала, чи є в нього друзі. Вайс сказав сумно: — Був у мене справжній друг — Генріх Шварцкопф, але він тепер у Берліні живе, в свого дядька — штурмбанфюрера Віллі Шварцкопфа. — І додав обережно: — Коли б Генріх був тут, мені жилося б не так важко. До речі, Віллі Шварцкопф вже раз потурбувався про мене: за його рекомендацією мене взяли в гараж. — І він знову міг би дати вам рекомендацію? — поцікавилася Ангеліка. — Не знаю… Можливо, й дав би, — з деяким сумнівом сказав Йоганн. — Адже я людина маленька. Та коли Генріх про мене нагадає, думаю, штурмбанфюрер не відмовить йому. Гості вже розходилися, і фрау Дітмар зайшла на кухню по Вайса. Заставши молодих людей за дружньою розмовою і зрозумівши, що Ангеліка не від того, щоб якось допомогти Вайсові, фрау Дітмар поклала руку на його плече й сказала з гордістю: — Ви, Йонанне, справили на всіх сьогодні дуже гарне враження. — Звернулась до Ангеліки, попросила: — Ти знаєш, я з материнською ніжністю ставлюсь до цього самотнього юнака. Допоможи мені його куди-небудь влаштувати. Адже в тебе такі можливості! Соромлива усмішка блукала на обличчі у Вайса. Він опустив голову й очі, щоб приховати їх напружений, очікувальний вираз. — Я спробую. — Ангеліка поцілувала в чоло фрау Дітмар і подала Вайсові руку — тонку, білу, вологу. Через кілька днів фрау Дітмар з радістю сповістила, що на прохання Ангеліки полковник Зальц розмовляв з Шварцкопфами по телефону і ті прихильно висловилися про Вайса. Усі його папери передано з Центрального переселенського пункту в службу абверу. І якщо гестапо не заперечуватиме, Вайса візьмуть шофером у штаб абверу. Але має пройти ще якийсь час, поки гестапо дасть на це дозвіл. Потяглися тижні тривожного чекання. Йоганн добре розумів, що з своєї волі всунув голову в пащеку гестапо і найменша неточність у документах або якась помилка, допущена ним тут, може стати для нього смертним вироком з попередніми старанними допитами, катуваннями… Про все це він сповістив у Центр. Та все обійшлося щасливо. Того ж дня Йоганн, як завжди, вдосвіта прийшов у гараж, щоб підготувати грузовик до виїзду. До нього підійшов Келер і пробурчав сердито: — Ну й спритний же ти хлопець! Нічогенько собі влаштувався! — Показав очима на новенький, щойно з заводу, «БМВ» мишачого кольору з двома запасними балонами над багажником і заздрісно сказав: — Хазяїн у тебе, слід гадати, тиловий чиновник… Та Келер помилився.  
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   42


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка