Вадим Кожевников



Сторінка42/42
Дата конвертації05.05.2016
Розмір9.62 Mb.
1   ...   34   35   36   37   38   39   40   41   42

69



 

У той день, коли почалась операція по визволенню в'язнів з підземного концтабору, Генріх і Віллі Шварцкопфи у парадних мундирах пробиралися серед руїн рейхсканцелярії: вони йшли поздоровити фюрера з днем народження. Прийом для найближчих до Гітлера осіб було призначено в підземному бункері. Привести з собою племінника Віллі Шварцкопфові запропонував Кальтенбруннер, сподіваючись, що фюрерові, можливо, буде приємно згадати, як одного разу силою свого гіпнотичного погляду йому пощастило «приспати» цього молодика. Перед виходом з будинку Віллі підійшов до дзеркала і старанно оглядів себе, а потім немов приміряв кілька усмішок, добираючи, яку зобразити на обличчі, коли він вітатиме фюрера. Чекаючи дядька, Генріх недбало переглядав папери, що лежали в нього на столі. На одному з них він прочитав: «Головному адміністративному управлінню СС Берлін — Ліхтенфельде — Вест Доповідаю про те, що будівництво крематорію III закінчено. Таким чином, всі крематорії, відносно яких було видано наказ, побудовані. Продуктивність наявних тепер крематоріїв за добу роботи: 1) Старий крематорій І. 3х2 муфельних печей — 340 трупів. 2) Новий крематорій у таборі для військовополонених II. 5х3 муфельних печей — 1440 трупів. 3) Новий крематорій ІІІ. 5x3 муфельних печей — 1440 трупів. 4) Новий крематорій IV— 708 трупів. 5) Новий крематорій V — 768 трупів. Разом: 4756 трупів на добу». До доповідної був підколотий рахунок фірми «І-А. Топф і сини» (Ерфурт): «Кошторис витрат: Ціна печі — 25 148 рейхсмарок, вага — 4637 кг. Ціну вказано франко-вагони, відвантажувані зі станції. За дорученням «І. — А. Топф і сини»: Зендер, Ердман. 50 001/0211». Генріх простягнув Віллі ці бухгалтерські документи госпуправління СС, сказав: — Ну що ж, незабаром нам усім доведеться розплачуватися по цих рахунках! Віллі невдоволено буркнув: — Це старі папери, я приготував їх, щоб знищити. — Як докази? — спитав Генріх. Віллі сказав похмуро: — Я тут не винен. Мені наказували, і я замовляв, наглядав за будівництвом, платив гроші. — Додав: — Я чесна людина, і ніхто не посміє докорити мені, що я брав комісійні з тих фірм, з якими мав справу, хоч у комерційному світі це заведено. — То чого ж ви вирішили знищити ці документи? — Я ще подумаю, чи варто. Мабуть, вони можуть згодитись, як характеристика моєї добропорядності. — А кому буде потрібна така характеристика? — Знаєш, — сердито сказав Віллі, — хоч би там що, фірми й концерни, з якими я мав справу, ні в якому разі не припинять свого існування. Так було і минулої світової війни, сподіваюсь, те саме буде й тепер. Отже, Віллі Шварцкопф може сподіватися на посаду управителя в одній з тих фірм, з якими він мав ділові контакти і при цьому зарекомендував себе з найкращого боку. — Ви вірите у своє майбутнє, дядю? — Атож, звичайно, поки західний світ залишається таким, яким він був і до фюрера і яким буде після нього. Коли закінчиться ця колотнеча з перемогою над нами, західним державам доведеться розщедритись, щоб поновити нашу міць і знову націлити її проти Радянського Союзу. — Однак ви оптиміст, і нерви у вас залізні. — Звичайно, — самовдоволено погодився Віллі. Мугикнув презирливо: — Я не Лансдорф. Це він застрелився, як істеричка, коли хтось із підлеглих доповів йому, що один з його улюбленців нібито радянський розвідник. — На кого ж упала підозра? — спитав Генріх. — Невідомо: Лансдорф спалив усі папери. Занадто вже він пишався своєю недосяжною, як йому здавалося, для звичайних смертних майстерністю читати в чужих душах. Готував мемуари, де зобразив себе як зорю першої величини в німецькій розвідувальній службі. І, напевне, не захотів, щоб його мемуари були трохи пошкоджені. От і застрелився з авторської пихи і старечої хворобливої підозріливості. — Значить, ніякого радянського розвідника не було? — Звісно. Звичайнісінький наклеп невдахи-співробітника, який ревнує до іншого, спритнішого. Пробираючись через руїни рейхсканцелярії у підземну казарму есесівської охорони, Шварцкопфи таки добре замастили свої парадні мундири вапном та битою цеглою. У вузькому коридорі вони скинули рукавиці і обтрусили з себе пил, потім пройшли кам'яними сходами через гараж і стали в чергу вищих чинів рейху, які прибули привітати фюрера. Черга повільно просувалася. У довгій, як вагон, приймальні з низькою стелею і голими бетонними стінами, під портретом Фрідріха Великого, вставленим у золочену раму, сидів у кріслі Гітлер. Ноги його в широких брюках були розставлені, наче він сповзав з крісла і хотів утриматися в ньому. Картопляного кольору брезкле обличчя його обвисло, відтягуючи нижні повіки. Волосся вогке й акуратно розчесане, як на покійникові. Величезний, горилоподібний Кальтенбруннер стояв ліворуч від фюрера. Поруч нього — низький на зріст Борман. Його безгуба, з вузькою щілиною рота фізіономія зберігала колишній зарозумілий вираз. Старший ад'ютант Гітлера, заклопотано схилившись, стояв праворуч і після кожного потиску руки непомітна протирав фюрерову долоню ваткою, змоченою дезинфікуючою рідиною. Хоч у бункері стояла тиша, в цьому затхлому й душному підземеллі було важко почути, що відповідає Гітлер на привітання. Він з помітним зусиллям, булькотливо бурмотів якісь нечутні слова, і його, здавалось, безкістне, кволе тіло дедалі нижче спускалося з крісла. Тільки великий, грубої форми ніс на сірому й вогкому обличчі стирчав твердо, гордовито й самостійно. Ліва рука, що лежала на підлокітнику, весь час конвульсивно сіпалась. І ніхто не смів дивитися на цю самотню руку, що енергійно сіпалась у той час, як її власник знесилено й мляво сповзав з крісла. Та коли до Гітлера підійшов Гіммлер і, солодко усміхаючись, почав захоплено вітати його, сталося те, чого Генріх Шварцкопф найменше сподівався від цього напівтрупа і про що розповідали тільки в плітках-легендах. Фюрер схопився — шалений, напружений, несамовитий. Верескливо волаючи, він намагався своїми скарлюченими пальцями зірвати ордени з Гіммлерового мундира. З недоладних вигуків насилу можна було розібрати, чим викликана ця лють: англо-американські війська виявили в концтаборі Берген-Бельзен, а також в інших таборах неумертвлених в'язнів. Есесівці, застосовуючи фауст-патрони, встигли вбити тільки частину в'язнів, але обпечені трупи не були спалені. Гітлер звинувачував Гіммлера в тому, що той зробив це навмисне, намагаючись перешкодити завершенню переговорів з англійцями та американцями про спільні дії проти Радянської Армії. Гіммлер мовчки й терпляче дочекався, поки цей приступ шаленої енергії закінчився й сили Гітлерові вичерпались. Скориставшись миттю, він почав діловито доповідати: він віддав наказ відіслати всіх в'язнів з концентраційних таборів Заксенхаузену, Равенсбруку та Нейєнгамму похідними колонами в Любек. Там їх мали повантажити на судна, вивезти у відкрите море і втопити. Наказ цей уже виконується. — І не залишиться ніяких слідів? — стомлено спитав Гітлер. — Абсолютно, — твердо запевнив Гіммлер. Потім сказав: — Мій фюрер, ви ж знаєте: у концентраційних таборах, розташованих і в самій Німеччині, і на окупованій території, було в цілому близько вісімнадцяти мільйонів чоловік. Одинадцять мільйонів з них за ці роки було піддано обробленню на умертвління. — Промовив з гідністю: — Мої заслуги і старання в цьому напрямі вам відомі. — Поскаржився: — Але, на жаль, у ряді таборів мій наказ, що виходив з вашого веління, не був виконаний. Винні в тому фатальні обставини, які не піддаються розслідуванню: тут і катастрофа з літаком, в якому летіли уповноважені СС, і багато чого іншого… Доповідаючи рівним голосом, Гіммлер завмирав від жаху: боявся, що фюрерові стали відомі його таємні підступи і от зараз, у цю хвилину, дано буде наказ арештувати його. Шелленберг усіляко намагався навіяти Гіммлерові бадьорість і віру в майбутнє. Він викликав з Гамбурга астролога Вульфа, і той склав для Гіммлера гороскоп, в якому була визначена наперед його доля; він буде фюрером. Шелленберг підмовив Фелікса Керстена, особистого масажиста Гіммлера, щоб той переконував розкислого рейхсфюрера, наче йому призначено бути наступником Гітлера. Підбадьорений всіма цими напученнями, Гіммлер навіть наважився просити свого старого шкільного товариша Штумпфеггера, щоб той зробив Гітлерові смертельний укол, замінивши наркотичну речовину у шприці отрутою. Але зараз, схилившись перед фюрером, що знесилено, з нерухомими зіницями валявся у кріслі, Гіммлер здригався від жаху… Ідучи до Гітлера, щоб поздоровити його з днем народження, Гіммлер засунув собі за щоку ампулу з отрутою. І, доповідаючи, весь час відчував її біля десни. Якщо фюрер віддасть наказ арештувати його, він ледь ворухне язиком — і ампула опиниться на зубах. Зімкнути шелепи, ампула хрусне — і все. І він обдурить Кальтенбруннера й Бормана, позбавить їх змоги катувати його, застосовуючи тих самих способів, які за довгі роки практики у катівнях навчився застосовувати він сам… Фюрер стомлено махнув рукою. Гіммлер перевів дух і навшпиньках рушив до виходу. Обличчя його, шия та під пахвами були мокрі від смердючого, як сеча, поту. На цьому прийом було закінчено. Фюрер стомився, заявив ад'ютант, але обіцяв, що про всіх, хто прийшов поздоровити, буде потім докладено. У підземному гаражі юрмилися не прийняті Гітлером високопоставлені візитери — головним чином, найближче його оточення, його почет. Серед них Генріх побачив зухвалого і самовдоволеного генерала Фегелейна, чоловіка сестри Єви Браун. Від Віллі він знав, що Фегелейн — сподвижник Гіммлера й веде з ним якісь таємні переговори. Але зараз генерал злісно лаяв голосно Гіммлера за бездарність, за невміння знищити в'язнів у концтаборах. І Гіммлер покірно вислухував образи, ні слова не відповідаючи на них. Фегелейн змовк тільки тоді, коли з'явилась у супроводі своїх дітей Магда Геббельс: у присутності особи жіночої статі були неприпустимі ті висловлювання, які він уживав, лаючи Гіммлера. Обоє вони — і Фегелейн, і Гіммлер — поштивим уклоном привітали фрау Геббельс. Потім, наче це не він щойно ображав Гіммлера, Фегелейн, ніби нічого й не було, звернувся до рейхсфюрера: — Я гадаю, він, — кивок на двері, — до кінця не покине бункер. — Ви думаєте? — із сумнівом у голосі промовив Гіммлер і, подивившись уважно на вогкі бетонні зведення, промовив: — Спорудження не дуже надійне. — А що тепер надійне і хто надійний? — спитав Фегелейн. — Кого ви маєте на увазі? — Однак ви смілива людина: наважилися поздоровити фюрера. А от Геріиг не наважився — засів на півдні, чекає, поки його проголосять наступником. — Ну, це ми ще подивимось. — Саме так, — погодився Фегелейн і ще раз багатонадійно усміхнувся Гіммлерові. Де було Фегелейнові знати, що, поки він донесе фюрерові на Гіммлера, Борман і Кальтенбруннер донесуть на нього самого і не мине й кількох днів, як він буде розстріляний тут-таки, у закиданому уламками дворі рейхсканцелярії. І Єва Браун на втіху і не без заздрості скаже своїй овдовілій сестрі: — Ну от, тепер ти можеш перед західними державами видавати себе за жертву Гітлера. І навіть одержиш від них пенсію, цілком достатню для того, щоб відкрито утримувати твого Скорцені. — Спочатку він був твоїм коханцем, — нагадає вдова. — Але душею і серцем я завжди була з Адольфом, — гордо скаже Єва, — навіть тоді, коли Отто бував зі мною милий. Через своє хирляве здоров'я і крайню неврастенічність Гітлер ніколи не міг дозволити собі зробити приємне — власноручно вбити кого-небудь. Але він любив тих, кому це було під силу. Любив і заздрив їм. Він прихильно ставився до Отто Скорпені. Його тілесна сила, його «великість» захоплювали фюрера. Цей тупий, з крихітним, зачатковим мозком велетень, коли був буршем, навіть на першому курсі не міг освоїти найелементарніших предметів. А от спробували б не дати йому диплом інженера! Та він проламав би голову першому-ліпшому професорові з-за рогу кастетом. Скорцені мав постать борця, він обріс густим важким м'ясом, але на студентських спортивних змаганнях ніколи і ні в чому не міг добитися першості. Звір за натурою, він був позбавлений деяких рис, властивих тваринам. Йому бракувало сліпої відваги. Але для того, щоб убивати безкарно, не зустрічаючи опору, потрібна тільки кмітливість. І він убивав професійно, як м'ясник, знаючи, що йому ніщо не загрожує. Його професія вбивці приваблювала до нього фюрера, і фюрер поблажливо прощав сестрам Браун їхній потяг до цієї тварини. Магда Геббельс ішла крізь натовп, що зібрався в гаражі, презирливо піднявши і без того високі по тодішній моді плечі. Вона знала, що кожен тут не раз із скорботним обличчям випитував Мюрсльє, особистого Гітлерового лікаря, про стан здоров'я обожнюваного фюрера, сподіваючись, що воно безнадійне. Та Мюрельє так нашпиговував Гітлера ін'єкціями наркотиків, що той з напівтрупа знову перетворювався в осатанілого володаря, що прагне помститися всім і кожному. Магда Геббельс знала: всі тут прагнуть смерті Гітлера. Але кожен хоче почути про неї раніше за інших, щоб негайно почати плазувати перед тим, хто, примудрившись, зуміє зробитися наступником фюрера. А для декого смерть Гітлера була б тільки сигналом до втечі на Захід або куди-небудь. Тікати без цього сигналу вони боялись, знаючи, що Гіммлер, Кальтенбруннер, Борман знайдуть втікача і з насолодою вб'ють. І вб'ють не як дезертира, а як можливого претендента на участь у таємному поділі велетенських скарбів, що зберігаються в банках нейтральних держав. Це був резервний фонд на той випадок, якщо для націстів відкриється можливість знову прийти до влади. Магда Геббельс злобно глянула на м'ясисту постать Кальтенбруннера: вона знала, що Кальтенбруннер і його друг Скорцені все підготували для втечі в Австрійські Альпи, де в тайниках була схована величезна кількість різного роду цінностей. Обоє вони брехали фюрерові, що в гоpax споруджено неприступні бастіони, де засядуть добірні есесівці, щоб продовжувати боротьбу. Магда не вірила, що ці улюбленці фюрерові воюватимуть, коли його не стане. Вона знала: вони просто хочуть викрасти приховані в горах скарби. Але чи могла вона знати, що станеться далі? Що Скорцені, супроводячи знесиленого Кальтенбруннера гірською стежкою, віддасть його американцям, сподіваючись здобути собі їхню вдячність і позбутися партнера під час поділу добре захованих багатств. Скорцені здійснив свій намір, та ще ж у нього була тверда гарантія в тому, що англо-американці поставляться до нього поштиво. Коли після капітуляції Італії Скорцені вкрав Муссоліні з ув'язнення, він зумів украсти в нього не тільки частину щоденників, але — і це найголовніше — таємне листування з прем'єр-міністром Англії Уїнстоном Черчіллем. У цих листах містились такі компрометуючі Черчілля матеріали, що його політична репутація могла на схилі років бути непоправно заплямована без надії на очищення. Скорцені пред'явив англо-американцям ці листи Черчілля як ультиматум, вимагаючи натомість поштивості, комфорту і повної свободи. … Геббельс стояв, оточений генералами, опираючись на крило завантаженої чемоданами машини з непробивними сизими шибками. Відкинувши голову із скошеним лобом, постукуючи ногою з нарощеним, як копито, підбором, він казав: — Ми твердо віримо, що в нинішній героїчній боротьбі нашого народу, якщо заглядати далеко вперед, виникає найвеличніша імперія, яку коли-небудь знала історія. Але це залежить тільки від нас самих… Магда знала, що в цій машині вони повинні виїхати з Берліна, але не зараз, а потім, коли Гітлер підпише свій заповіт. Чоловік сподівається, що його вірність фюрер оцінить по заслузі. А поки що він тільки старається використати залишки часу, переказує плітки Гітлерові на Гіммлера, Кальтенбруннера й Бормана як на можливих претендентів на роль фюрера. Він зумів разом з Кальтенбруннером і Борманом настроїти Гітлера проти Гіммлера. Кейтель крутив ручку патефона, як завжди, коли до нього звертались із запитаннями, а він не хотів на них відповідати. З тупим виразом обличчя слухав музику, чекаючи, коли вичерпається терпіння людини, що звернулась до нього з невідкладним питанням. Кейтелъ знав: фюрер не залишає бункер під рейхсканцелярією не тому, що прагне керувати звідси військами, які безнадійно б'ються проти радянських дивізій, що штурмують Берлін. Тільки-но Гітлер покине бункер, як ті, хто опиниться поруч з ним, в ім'я свого порятунку передадуть його противникові як викуп за себе. І будуть клятвами й документами запевняти, що оцей напівпаралітик у стані прострації, який втратив мову, вір і слух, і є той самий Гітлер, фюрер, колишній диктатор колишньої Третьої імперії. А тим часом усі, що зібрались у приміщенні рейхсканцелярії, відзначали день народження Гітлера. Зараз у гаражі вони розмовляли, палили цигарки, пили, ставлячи пляшки з вином на приступки машин. Все було пристойно. Хтось жартівливо повідомив, що Крупп сказав про Герінга: «Цю тушу слід було приволокти в Рур, щоб накрити нею ті мої заводи, на які падають бомби. Це єдине, на що він зараз придатний». Про марні спроби Герінга від свого імені укласти сепаратний мир із союзниками було відомо всім. Але також було відомо й інше: придушити демократичний рух у Німеччині міг тільки Гіммлер — пін зосередив у своїх руках всі поліцейські та есесівські сили рейху. Гіммлер тепер — єдина фігура, гідна стати наступником Гітлера. Але, на жаль, йому не вдалося знищити найнебезпечніші докази: в'язні багатьох концтаборів визволені Радянською Армією, а також військами союзників. Фюрерові гості намагалися з'ясувати, що перешкодило Гіммлерові й Кальтенбруннерові начисто змести всі концтабори з землі. Говорили про це роздратовано, не знали, що й думати. Не розуміли вони також, чому з німецької території, зайнятої радянськими військами, не надходять відомості про підпільні терористичні загони «Вервольфу», — адже вони добре постачені всім потрібним для найактивніших дій. Чув ці розмови Генріх Шварцкопф і з гордістю думав про Йоганна Вайса. І собою він тепер теж пишався. Затягнутий у чорний мундир есесівця, він поводився тут бундючно. Було відомо, що фюрер прихильно ставиться до нього. Він вважався спритним молодиком, і навіть Генерали про всякий випадок люб'язно усміхались, підносячи келих, щоб випити разом з ним. Люди, що прибули поздоровити фюрера, не поспішали розходитись, але зовсім не тому, що їм приємно було зустрітись один з одним. Почалося чергове бомбування, і, не бажаючи показатися боягузами, вони не переставали жваво розмовляти. Додержуючи пристойності, балакали аби про що, терпляче дожидаючи, коли нарешті можна буде втекти з цього ненадійного підземелля. У тих з них, хто належав до свити, охорони та обслужуючого персоналу Гітлера, обличчя були світло-сірі, хворобливого кольору. Через постійне перебування у підземеллі шкіра знебарвилась, і, щоб по дужо скидатися на покійниць, довго пролежалих у моргу, жінки-зв'язківки так яскраво розмалювалися, наче мали вийти на сцену. Це був склеп, де ходили мерці, і кожен з них намагався здаватися живою людиною. Віллі Шварцкопф ні на хвилину не залишався один: його раз у раз відводили вбік, то той, то інший щось заклопотано шепотіли йому на вухо. Адміністративно-господарське управління СС було тепер головною ланкою рейху: воно відало фінансовим забезпеченням усіх цих діячів імперії на той час, коли імперія перестане існувати. І Віллі Шварцкопф роздавав направо й наліво щедрі й утішні обіцянки. Йому теж обіцяли золоті гори у винагороду за послугу. У відповідь він недовірливо хитав головою, чудово розуміючи, що його обдурять так само, як і він мав намір обдурити багатьох із своїх підопічних. Він сам керував фінансовими операціями, оформляв переводи валюти й золота в іноземні банки на поточні рахунки з підставними іменами. Документи на ці підставні імена чудово виготовив технічний відділ зарубіжної розвідки, і частину з них Віллі встиг привласнити. Він не збирався тікати на захід з важезними, громіздкими чемоданами: щоб акуратно укласти ці документи, досить буде пошарпаного ручного саквояжа з подвійним дном. А одержати по них у банках він встигне. Спочатку треба освоїтись і вирішити, в яке підприємство найнадійніше й найвигідніше вкласти свої кошти. Усвідомлення того, що він уже став власником мільйонів, допомагало Віллі зберігати скромний вигляд і послужливо обіцяти кожному все, що тому хотілось. Так, він терпляче вислухав Кейтеля; той, перш ніж обговорити з ним деякі свої фінансові справи, сказав довірчо: — Фюрер не втратив надії, ні. Князь Гогенлое ще може від його імені домовитися з англо-американцями; особливі надії він покладає на США. Якби ви бачили фюрера, коли він одержав звістку про смерть Рузвельта! Він радів од усього серця, мов дитина. Ви знаєте, він пуританин, не п'є ні краплі спиртного, а тут наказав подати шампанського. Чому тільки це сталося так пізно? Якби на рік раніше! Трумен занадто пізно став президентом. — Сказав роздратовано: — Ми давно знали про його симпатії до нас і могли б йому допомогти свого часу — підкинути здібних агентів, щоб усунути Рузвельта. Гейдріх умів робити такі справи з бездоганною вишуканістю. Не те що Гіммлер. Що таке Гіммлер? Тупиця! Фюрер не пробачить йому помилки з концтаборами. Борман розцінює переговори Гіммлера з агентами англійців та американців як зраду і ставить питання про виключення його з націстських лав. Та головне — концтабори. І він ще посмів поставити тільки собі в заслугу знищення одинадцяти мільйонів! І не зміг справитися з іншими. В яких умовах? Найсприятливіших! Та за це повісити мало! Віллі поштиво доповів Кейтелеві, яких заходів ужило адміністративно-господарське управління СС, щоб оформити поточні рахунки в банках нейтральних країн на підставних осіб. Їхні імена вписуються в документи, виготовлені технічним відділом СД, і вручаються тим, для кого і зроблені ці вклади. — Чудово, — сказав Кейтель. — Я ще подумаю над тим, який спосіб для мене буде найприйнятніший. Юрмлячись у гаражі в парадних мундирах, усі ці керівні діячі імперії гомоніли один з одним пошепки, зберігаючи на обличчях скорботний, урочистий вираз, який буває на похоронах. Всі вони відчували те, що охоплює людей, коли вмирає одноліток: кожний боязко і з тривогою думає, чи немає у нього самого симптомів хвороби, від якої помер покійний. І так само, як на похоронах, люблять говорити про світила медицини, які могли б своїм втручанням врятувати покійного, так само з особливою надією присутні питали один в одного, чи мають намір Трумен і Черчілль «врятувати» Німецьку імперію для нової війни проти Росії. Генріх, переходячи від групи до групи, уважно слухав ці розмови. І, слухаючи, про що гомонять проміж себе приречені, він думав про Йоганна Вайса — друга свого, який, рискуючи життям, витяг його з цієї безодні і зробив борцем за нову Німеччину. Генріх не повернувся до будинку, де він жив і де Віллі Шварцкопф влаштував свою особисту канцелярію. Ще напередодні він вийняв з сейфів Віллі безліч документів, які свідчили про злочини націстів. Генріх виконав доручення Йоганна Вайса: в руках у нього опинились невідпорні докази, — їх потім можна буд пред'явити від імені нової Німеччини на суді над гітлерівськими воєнними злочинцями, над фашизмом. Частина цих документів і була передана згодом Міжнародному трибуналові в Нюрнбергу. Усі ці папери він сховав у тайник, вказаний йому професором Штутгофом. Професор дав Генріхові явку в одну з німецьких підпільних організацій у робітничому районі Веддінга. Тут Генріх, переодягнений у простий одяг, і переховувався якийсь час у квартирі багатодітного робітника, комуніста Отто Шульца. Генріх розказав Шульцові, що його дядько Віллі Шварцкопф підстроїв вбивство свого брата і він, Генріх, хотів застрелити вбивцю свого батька, але один російський товариш заборонив йому це. Отто з глибоким співчуттям слухав Генріха. — Цей росіянин, безперечно, ваш найбільший друг, — сказав Шульц. — Він хотів, щоб ви стали борцем з фашизмом не тільки тому, що один з фашистів убив вашого батька. — Атож, — відповів Генріх, — він такий, мій Йоганн… — Він німець? — Ні, — сказав Генріх, — справжній росіянин. Але він комуніст, як і ви. — Додав гордо: — І він за німців — таких, як ви та ваші товариші. — Помовчав і тихо закінчив: — Але, здається, Йоганн загинув… — Не знаєте, за яких обставин? — Він рятував в'язнів у концтаборах. Там були люди всіх національностей — з країн, поневолених фашистами, десятки тисяч людей. Він любив казати, що людина тільки тоді щаслива, коли служить людям… — Ви не знаєте його справжнього імені? — Ні, — відповів Генріх. — Але він врятував мене, врятував від чогось страшнішого, ніж смерть…  

70

 

Йоганн Вайс опритомнював повільно, але отямився він раптово, наче від удару, коли побачив перед собою невиразний хиткий силует Баришева. Поступово силует яснішав, мов зображення на екрані, яке було спочатку не в фокусі, а потім раптом зразу набрало чіткості. На широкі плечі Баришева було накинуто халат, який різав очі своєю білістю. Баришев, крекчучи, сів на стілець коло ліжка і, ніби вони бачились тільки вчора, сказав звичайним голосом, як завжди, діловито й заклопотано: — Ти чого ж це, Бєлов, такий не дуже веселий? — Нахилився, притиснувся своєю гладко виголеною щокою до обличчя Йоганнового, випростався. — Ну, здрастуй! — Сказав: — На вулиці спека, а у тебе тут добре, прохолодно, — Витер хустинкою шию, обдивився. — Палата майже персональна. — І став викладати на тумбочку з кульків фрукти й всякі наїдки. Вайс уважно й недовірливо дивився на Баришева, чекаючи, коли ця примара знову заколишеться й розтане, як танули речі, які він досі намагався розглянути, щоб установити, чи зберігся в нього зір. Але з появою Баришева всі речі в палаті набрали твердої стійкості й існували вже не як силуети, а у всій своїй речовій, міцній ґрунтовності. Обернувшись до медичної сестри, яка стояла біля дверей з трохи приголомшеним і розгубленим обличчям, Баришев попросив ніжним тоном: — Нам би, сестрице, чайку з хорошою заваркою, по-московськи. Можна? А то ви, видно з усього, його як фашиста тільки спиртним напували. — Нічого подібного, — строптиво заперечила сестра, — обслужували на рівні офіцерського складу. — Гаразд, — лагідно погодився Баришев. — То, значить, чайку на тому ж рівні.  



Коли полковник Баришев прибув тепер уже в гарнізонний госпіталь, розташований у невеликому німецькому містечку, де, за одержаними відомостями, мав перебувати на вилікуванні Бєлов, черговий лікар, перевіривши списки, сказав йому, що ніякого Бєлова у них немає і не було. Є кілька хворих і поранених радянських офіцерів, але того, кого шукає полковник, серед них не значиться. — А все-таки, може, є ще який-небудь поранений, що перебуває на лікуванні? — наполягав полковник. — Є німець, офіцер СД. — Лікар підняв брови і заявив рішуче: — Але, як медик, я заперечую, щоб ви його зараз допитували. Це може остаточно порушити його психіку. Травматичні пошкодження виявились дуже серйозними. — Запропонував: — Якщо бажаєте, можете глянути на його госпітальну карту. — Пояснив: — Материй фашист. — І одразу вважав за потрібне додати: — Але ми ставимось до нього не як до воєнного злочинця: для нас він тільки поранений, що перебуває на лікуванні. — Дозвольте глянути, все-таки цікаво. Лікар подав Баришеву історію хвороби. «Гауптштурмфюрер Йоганн Вайс», — прочитав Баришев, і йому знадобилась уся його воля, щоб зберегти спокій. — Ну і що це за птиця? — мляво спитав Баришев, жадібно поглядаючи на графин з водою. Лікар сказав: — Це людина, виключно віддана фашизмові. Навіть у стані глибокої психічної травми, що пов'язана з загальною пригніченістю і тимчасовим послабленням зору, слуху та функцій кінцівок, він зберігає уявлення про себе як про націстського «героя». Правда, — продовжив після невеликої паузи лікар, — його психоз трохи своєрідний: йому ввижається, наче він серед своїх у німецькому госпіталі. І, щоб не викликати додаткових хвилювань, ми намагаємося не показувати йому, що він помиляється. Він у дуже поганому стані, і, якщо дізнається, що він у полоні, це може привести до летального кінця. — Так. — Баришев помовчав трохи, потім, ніби отямившись, схвалив: — Я, звичайно, не медик, але, гадаю, з точки зору психіатрії ваш метод науково обгрунтований. — Безперечно, — сказав лікар. Баришев невірними пальцями узяв цигарку, сунув її в рот протилежним кінцем, спробував запалити, з огидою кинув у попільничку, спитав з тривогою: — Ну, а як ви думаєте — він видужає? Лікар здвигнув плечима. — Бачите, — сказав він поважно, — множинні поранення зарубцювалися задовільно. Але функції мозкової діяльності — це поки що для нас таємниця. Буває, який-небудь зовнішній подразник вплине так, що весь психічний апарат раптом набуває втрачену стійкість. Але може бути і протилежне. Ми сподівалися на лікування тривалим сном. Цей загальний відпочинок нервової системи дає звичайно найсприятливіші результати. — І що ж, він спить? — Уявіть собі, навіть найефективніші препарати снотворного безсилі. І мало того, хворий удає, ніби він спить, але його повіки реагують на світлові подразники, а коли людина спить, цього не буває. — Слухайте, — жалібно попросив Баришев, — дозвольте мені стати отим самим благотворним подразником. Зрозумійте, дорогий, це ж наш товариш і, попросту кажучи, звичайнісінький герой, тільки про них не завжди в газетах пишуть. Лікар здивовано втупився в нього очима. Баришев заблагав: — Дозвольте, га? — Признався: — Я сам хвилююсь. — Попросив: — Дайте чого-небудь, — поклацав пальцями, — ну, скажімо, валер'янки, чи що… Бо, знаєте, також нерви. Кінець кінцем Баришев узяв себе в руки і з першої хвилини, як тільки ввійшов у палату до Бєлова, став поводитися так, наче вони весь час були разом і, він тільки ненадовго виходив, а тепер повернувся. Оглядаючи вузьку палату, Баришев спитав Бєлова: — Ти як, не заперечуєш, якщо мені тут, біля стіночки, ліжко поставлять? — Пояснив — Я, звичайно, не поранений, але для лікарів була б людина, а хвороби знайдуться. І коли на просьбу Баришева в палату внесли друге ліжко, він переодягся в лікарняний одяг і сказав: — Люблю полінуватись, хоч і не часто доводилось. До хірургів, правда, попадав — приносили. А отак, щоб своїми ногами прийти, — все ніколи. А все-таки свій організм треба поважати: адже завдяки йому існуємо. А ми все більше так: тіло — наче тара. Держить тебе — значить порядок. — Ліг на ліжко, запропонував: — Поспим, чи що? — Запитав тривожно: — Ти як, не хропеш? Бєлов дивився на Баришева пильно і тривожно. Баришев натиснув на кнопку дзвінка і, коли прийшла сестра, а за нею лікар, попросив: — Ви все-таки мене обстежте. — Поскаржився непевно: — Кволість. — І поплескав себе по покатому мускулистому плечу. Спитав: — Може, ревматизм? Або навіть температура? Поки лікар і сестра обстежували полковника, він вів з ними нескінченні розмови: цікавився, чи є в ставку коло госпіталю риба і на що клює, як справа з постачанням, чи часто буває тут кіно. Коли лікар і сестра вийшли, Бєлов спитав з зусиллям: — Вони росіяни? — Сестра — ні, типова українка, а лікар — сибіряк. — І Баришев додав: — Він військовий службовець, вона вільнонаймана. — РВА, — сказав Бєлов. — Ну от! — вигукнув Баришев. — Звідки ж їм узятися тут, в радянському госпіталі? — Попросив ласкаво: — Ти, Сашко, заспокойся. Оціни обстановку об'єктивно, не поспішаючи, проаналізуй усі факти. — Поворочався в ліжку. — Не спиться. Тобі чого-небудь такого не дають, щоб з ходу в сон? Бєлов прошепотів: — Дають. Але я їх у руках перетираю, а потім здуваю, як пил, щоб не знайшли, не знали, що я не прийняв. — Звузив очі. — Приспати хочуть, я розумію. — Це ти молодець, спритно придумав, — похвалив Баришев. — Однак позич одну від безсоння. І собі візьми за компанію. А то я спатиму, а ти ні — ніяково. — Ні, — сказав Бєлов. — Та ти що, мені не віриш? Ну за, компанію, як кажуть, по одній?.. — Баришев подав Бєлову таблетку і склянку з водою, простежив, щоб він проковтнув, погладив по плечу. — Ну от, розумник. Знову ліг і незабаром побачив, що обличчя Бєлова набрало спокійного стомленого виразу. «Заснув, — подумав він. — Виходить, до всього ще й цим мучив себе». Ліг на спину, але сон не йшов до нього: занадто схвилювала його ця зустріч, велике було щастя побачити Олександра Бєлова — Сашу Бєлова, як Баришев звик називати його. Він почував себе трохи винним… Справа в тому, що співробітникові, який перебував у Берліні, було доручено негайно розшукати Бєлова. Але він ще перед тим, як одержав завдання, виявив в архівах гестапо матеріали про загибель Йоганна Вайса в автомобільній катастрофі, підтвердженій фотодокументами, а головне, намогильною плитою на. кладовищі, а це було найпереконливіше. Однак у цього співробітника виникло природне підозріння: людина педантична, він, припускаючи деяку коварну махінацію СД, продовжив дальші розшуки в паперах секретних служб, а це потребувало часу. Коли надійшов у Центр запит від професора про стан здоров'я Бєлова в супроводі не прийнятої в таких офіційних паперах просьбою передати йому привіт від Надії, тут стривожений Баришев негайно вилетів у Берлін і за два дні виїхав машиною туди, де ще не так давно відбувався бій парашутистів спільно з групою, приданою Бєлову. У Берліні Баришев був змушений затриматися в дуже важливих справах. До них входила і зустріч із старим знайомим, колишнім портьє «Адлона», материм гестапівцем Францом. Баришев відвідав Франца у тюремній камері. Там гестапівець, щедро постачений папером і письмовими приладдями, старанно працював, докладно й сумлінно викладаючи свої зізнання. Нашвидку ознайомившись з ними, Баришев з радістю виявив ім'я Йоганна Вайса серед найбільш обдарованих, на думку Франца, співробітників шостого відділу СД, які користувались особливою ласкою Вальтера Шелленберга. Франц, людина з феноменальною пам'яттю, пізнав Баришева, той теж не поступався перед ним у цьому і порадив пригадати в зізнаннях те, що Францові дуже хотілося забути в своїй особистій діяльності в гестапо, а про це Баришев був досить поінформований. І зараз Баришев почував себе щасливим, як ніколи, виявивши Бєлова і переконавшись у тому, що його Саша Бєлов бездоганно міцно ввійшов у образ Йоганна Вайса, від нього навіть по просто і нелегко звільнитись. Бєлов спав мало не добу. Прокинувшись, він із страхом розплющив очі, побоюючись, що знову все навколо розпливатиметься туманними силуетами. Але виявилось, що боятися нема чого: зір відновився майже повністю. І він побачив, що на стільці перед його ліжком дрімає в лікарняному халаті Баришев. І лежав нерухомо, щоб не збудити його. Але Баришев спав чутливо, почувши перший шерех, прокинувся, усміхаючись Бєлову, підійшов до вікна, розкрив занавіску. Схвалив погоду. — Зараз добре було б по гриби! — Пояснив тоном знавця: — У таких гайках вони водяться, особливо на узліссі. Крім розшуків Бєлова, Баришев мав тут й інші важливі службові завдання; ще вночі він вийшов босий у коридор, боячись човгати тапочками, з кабінету головного лікаря викликав по телефону Москву, пояснив, де він. І заявив, що це своє перебування в госпіталі вважає справою надзвичайно важливою. Професор-спеціаліст повинен був на його просьбу прилетіти в гарнізонний госпіталь ще сьогодні. Особливо довго говорив Баришев з батьками Бєлова. — Найголовніше, — кричав він у грубку, — температура нормальна! А це все. Коли в температурі порядок, значить, і людина — також в порядку. Коли вранці Бєлов раптом встав з ліжка і пройшов до раковини вмиватися, Баришев спитав трохи розгублено: — Це що ж таке? Виходить, симулював? Бєлов сказав: — Уночі я вставав і вчився ходити сліпим, щоб не розучитися ходити взагалі. Я продумав усе: якби вдалося втекти, я б видав себе за осліплого солдата вермахту. — Ну, тоді правильно, — погодився Баришев. Зітхнув: — Як уявлю собі тільки, що ти, сліпий, дибаєш по дорозі… А шофери у нас, знаєш, які лихачі? Женуть по автостраді на сто з гаком. Фасонять перед німецькими гретхенами. — Додав осудливо: — Стягати з них треба, от що! Після сніданку Бєлов рішуче заявив: — У Берлін мені треба! — Ні, брате, поки що небезпечно. — Бачили мій документ? А підписи ви бачили? — Дивився. Мало не весь звіринець розписався. — Ну от, — сказав Бєлов. — Що от? — спитав Баришев. — Нічого не от! Перша-ліпша регулювальниця затримає, і все. — Мене б тільки через лінію фронту перекинути, — попросив Бєлов. — Ні, — одрубав Баришев. — Ні. І нічого взагалі немає: ні лінії, ні фронту, і твій документ — музейний експонат, і тільки. — Пробурмотів досадливо: — Може, це для тебе і подразник, як лікар казав, але нехай подразник, тільки війні — кінець. Наші на Ельбі загоряють. Отак от. І, якщо хочеш знати, позначки про прибуття й відбуття на моєму відрядженні офіційно повинен завірити печаткою комендант Берліна. І пістолет мені там потрібен не більше, ніж валянки у Сочі на пляжі. Зрозумів? — Значить, усе? — Саме так, — відповів Баришев. — Усе. Бєлов довго мовчав. Мружився, усміхаючись якимсь своїм думкам. Спитав раптом: — Машину ви маєте? — Припустімо. — Пошліть по Генріха Шварцкопфа, якщо він живий. Нехай привезуть. — По-перше, він живий, — сказав Баришев. — А по-друге, що значить «нехай привезуть»? Товариш Шварцкопф тепер урядова особа, директор великого підприємства. — Де? — Тобто як це де? В нашій зоні. Поки що — зона, а потім німці самі знайдуть, як її називати. Наше діло просте: як їхня народна влада вирішить, так і буде. — Але я хочу його бачити. — А я, думаєш, не хочу? Пошлімо телеграму, це можна. А транспортом він забезпечений. Персональним, як і належить за посадою. — Слухайте, а Гвіздок? — Ну, який же він Гвіздок? Тепер шишка — голова колгоспу. Клацає протезом, але справи у нього непогані. — А Ельза? — Яка це Ельза? Ага, Орлова. У кадрах. Ну, тільки вона дуже, розумієш, підозріло цікавилась цивільною юриспруденцією: як шлюб Зубова з німкенею — законний чи незаконний. Оперативники вважають; любила вона Зубова. От що. — А де Зубов? Баришев нахмурився. Сказав, з зусиллям знаходячи слова: — Розумієш, той літак, яким він відбув разом з уповноваженими СС, не прибув до місця призначення. Значить, виходить, при всіх варіантах Зубов — герой з усіма наслідками, що витікають звідси… — Він… живий? — Хотілося б. Ну, так хотілося б! Ну, дуже! — І зразу ж перевів розмову — Люся (здорова, пам'ятаєш її — ну та, з обпаленим обличчям, а красуня ж, коли другим боком обличчя повернеться, — вона тепер маманя, і така віддана! Прийшов у гості, в коридорі держить: зігрійтесь з холоду, бо інакше маленьку застудите. Заглянув у коляску — конверт з бантами, а в ньому — екземпляр лежить і соскою хлюпає. Ну, я їй за держання в коридорі помстився. Вийняв у дитини соску, викинув, сказав: сучасна медицина проти — негігієнічно. Туз і тепер туз — у райвиконкомі командує. — Спитав: — Може, вистачить, антракт? — Запропонував строго: — Давай так: спочатку на інформацію десять хвилин, а дальші дні — добавка кожен раз по стільки само. Щоб порядок був. Режим. Ми ж не десь, а в госпіталі. І я сам теж на становищі рядового хворого. Почують розмови, накладуть покарання: позачергову ін'єкцію вітаміну. А куди колють? У найбільш беззахисну територію. — Промовив жартівливо: — Цікаво, генералам і маршалам теж так чи куди-небудь у благородніше місце? Так, добровільно пішовши на ув'язнення в госпітальній палаті, Баришев терпляче й наполегливо виходжував Сашу Бєлова, пояснивши високому начальству, яке викликало його в Москву, важливість свого перебування тут, поруч з видужуючим Бєловим. Коли в госпіталь приїхав Генріх Шварцкопф, і, кинувшись до Бєлова, міцно обійняв його, і став пошепки, зрідка оглядаючись на Баришева, розповідати про ті дні, коли він-залишився сам-один і продовжував працювати, Баришев вирішив, що йому незручно бути при розмові радянського розвідника із своїм соратником, і вийшов у коридор. Сидячи там на лаві поряд з титаном, він курив і розмовляв з видужуючим офіцером про життя, яке зараз у країні і яке має бути згодом. А коли він, постукавши заздалегідь у двері, повернувся до палати, Генріх сказав зніяковіло: — Пробачте, я не знав, що ви полковник Баришев. — Це моя помилка, — відповів Баришев. — Не представився. Насамперед Генріх захотів розповісти Баришеву про те, що важливого він зумів установити за останні дні існування фашистської Німеччини. Баришев ввічливо вислухав його, подякував. Потім сказав задумливо: — По суті, це все, як кажуть, минуле. А вам, товаришу Генріх, треба зараз думати про те, якою стане Німеччина. Покінчили з фашизмом ми, а будувати нову Німеччину будете ви… — Провів долонею по сірому від сивини волоссю, додав: — Вам як товаришеві Йоганна Вайса по роботі скажу: секретна служба гітлерівців з усіма архівами й штатами, якій пощастило втекти на захід від нашої, висловлюючись по-старовинному, караючої десниці, перейшла в спадщину до тих, хто мріє стати наступниками Гітлера. Так от, треба, щоб ці солодкі їхні мрії не перетворилися в гірку для нас дійсність. А якщо говорити про діла, то дозволю собі не погодитися з вашим рішенням — воно стало мені відоме — не брати на роботу інженера Фрідріха Дітмара тільки тому, що він інвалід. — Ні, — заперечив Генріх. — Не тому. Я одержав листи, в яких Дітмара охарактеризовано як запеклого націста… — Мені повідомили й це, — перервав його Баришев. — Хочу нагадати вам про пильність. Таємні націсти намагаються скомпрометувати тих німецьких спеціалістів, які, не приховуючи своїх минулих огріхів, хочуть співробітничати з вами. — Фрідріх Дітмар! Та я ж знаю його! — вигукнув Бєлов. — Справа не в тому, що саме ти його знаєш, — сказав Баришев. — Справа в тому, що ворог у різні історичні часи використовує різні підступні прийоми боротьби, але мета його завжди одна: якщо не фізично, то морально вбити людину. От, — усміхнувся Баришев, — значить, моя до вас просьба, товаришу Генріх: залишайтесь розвідником, тільки тепер — людських душ. Генріх обернувся до Бєлова: — Йоганне, я вирішив вступити до комуністичної партії. Як ти думаєш, приймуть? — Пробачте, я знову втручусь. — Голос Баришева звучав дуже серйозно. — Зважайте тільки от на що: коли про це стане відомо, до партії надійде багато листів про вас як про колишнього есесівця. То ви не ображайтесь, ці листи будуть писати про вас тільки чесні люди. — Так, — сказав Генріх, — я розумію. — Прощаючись, він спитав: — Але ти мене відвідуватимеш, Йоганне? — А ти мене? — У Москві обов'язково. — І попросив: — Скажи твою адресу. Бєлов сказав. Генріх записав і хотів закрити блокнот. — Стривай, а кому? — Так, я й забув, що в тебе інше ім'я. — І Генріх замислено повторив — Олександр Бєлов, Олександр Бєлов… — Пожалівся: — Знаєш, мені важко звикнути. Дивно, що тебе звуть не Йоганном… — Гаразд, пиши листи на ім'я Бєлова, а для тебе я і надалі залишусь Йоганном. Коли Генріх пішов, Баришев сказав: — Адже от що головне у нас: людину врятувати. В цьому велика мета й велика радість. — Ліг на спину, спитав: — Поспимо? Бєлов усміхнувся: — Чогось не хочеться. — Це вже не годиться, — осудив Баришев. Наказав строго: — Ану, мобілізуй вольовий імпульс! — Скомандував: — Спати! Ініціатива моя, виконання — ми обоє. — І погасив настільну лампу. Але за вікнами ще було видно. Хоч як намагався Баришев, заснути він не зміг. Скоса глянувши, він побачив, що Бєлов спить. Обличчя його було спокійне, безтурботне, і дихав він рівно. «Вольовий хлопець», — заздрісно подумав Баришев. І ще подумав теж заздрісно: «А може, це молодість? Адже молодому легше справитися з труднощами, ніж людині, обтяженій роками». І потім уже з гордістю подумав про свою роботу: «Велика вона і безмежно тонка, складна і вимагає людяності в тій самій мірі, як і нещадності до всього нелюдського на землі». … А Бєлов не спав. Він тільки ввічливо удавав, ніби спить, щоб заспокоїти Баришева. Загибель Зубова потрясла його, але за ці роки він так навчився володіти собою, приховувати свої почуття, що навіть тепер, у присутності Баришева, немовби автоматично, несвідомо не виказував того, що зазнав, почувши цю звістку. І тепер, лежачи нерухомо, з заплющеними очима, він думав про Зубова, з пронизливою, напруженою ясністю бачив його таким, яким Зубов був того раннього, тихого ранку, коли вони купались в озері Ванзее. Зубов раптом спитав його: — Ти хотів би прожити надстроково, ну хоч до ста? — І зразу ж заявив рішуче: — А я б не заперечував! І от вже Зубова немає. Немає. Але він, ніби не скоряючись смерті, продовжував своє існування у свідомості Бєлова, ставши тепер його вічним, незримим супутником у житті.  

… Це був бомбардувальник, що дослужував свою службу як транспортний літак. Пілотували його двоє молодших лейтенантів — молоді льотчики, які закінчили училище наприкінці війни. І через те, що на їхніх гімнастьорках не було ні орденів, ні медалей, ні нашивок за поранення, вони здавались обмундированими не по формі. І те, що пілоти були дуже молоді, і те, що вся їхня екіпіровка була новенька, ніби тільки сьогодні із цейхгаузу, і те, що їхні обличчя були надзвичайно заклопотані, — усе це нагадувало армійським пасажирам, що сиділи біля бортів на алюмінієвих відкидних сидіннях, здебільшого старшим офіцерам, їх самих — таких, якими вони йшли на війну. Плексигласовий ковпак у стелі кабіни, під яким колись висів на брезентових лямках біля турелі кулемета борт-стрілець, був весь у пробоїнах, залатаних перкалем; кранові установки над бомболюками розмонтовані, і на балці з болтами, як на вішалці, висять плащі та кашкети. Було ясно, сонячно. М'які грудки хмарин нерухомо застигли в безвітряному, тихому, прохолодно-озерному просторі неба. Літак летів над територією Німеччини. Пасажири незручно повернули шиї і косо сиділи на металевих відкидних сидіннях; вони дивилися вниз крізь квадратні ілюмінатори, спітнілі після зльоту. Сонячні промені, майже відвісно падаючи на землю, освітлювали її так майстерно, як це вміли робити старі майстри у своїх ідилічних пейзажах, повних пишного цвітіння і земної родючості. З висоти земля справді мала вигляд акуратно й ретельно обробленої. І будиночки з високими черепичними покрівлями здавались такими ж яскравими, чистенькими й затишними, як на олеографіях у підручнику Глезера й Петцольда, по якому задовго до війни вивчали в школі німецьку мову багато хто з тих, уже літніх людей, що летіли в літаку. І тепер вони уважно і зосереджено дивилися на цю землю, з якої природа й труд людей вже почали стирати те, що колись називалось плацдармами, рубежами, переднім краєм, де відбувалися бої з такою інтенсивністю вогню, що, думалося, грунт розплавиться і навічно застигне чорною, осклілою, мов базальт, масою і ні билинки не зійде на ній. У цій війні людство втратило мільйони життів. І серед загиблих були ті, хто міг би своїм генієм і трудом дарувати людям величезні відкриття, вказати нові шляхи підкорення природи, удосконалення людини. Але вони були вбиті. Німецький фашизм виплекали не тільки німецькі імперіалісти: сподіваючись на поділ здобичі, їм потай допомагали їхні західні пайовики. У ході другої світової війни ці пайовики не раз вагалися, боячись пропустити момент, коли слід приєднатися до дужчого І тільки розгром фашистських армій поклав кінець ваганням. Але не радість викликала в них перемога, а тривогу. Радянська Армія допомогла народам окупованих фашистами країн Європи, що билися в загонах Опору, розгромити, вигнати окупантів з їхньої землі. І тепер ці народи могли продовжити боротьбу за соціальну свободу. Так і було в країнах Східної Європи — вони стали соціалістичні. До того ж ішли й німці, які жили на східній території Німеччини, визволеній Радянською Армією. І на цій території радянські військові частини всіляко прагнули, щоб країна скоріше піднялася з руїн, а народ її, ідучи шляхом, який він вибрав, міг взятися будувати нову Німеччину. От чому більшість пасажирів так заклопотано й уважно дивилися в ілюмінатори: літак летів над Німеччиною, на полях якої піднімалися сходи нового урожаю — першого після війни хліба. Дивився в теплий від сонця ілюмінатор і Олександр Бєлов. На його гімнастьорці, як і в молодих пілотів, не було ні орденів, ні медалей. І обмундирування його було таке ж новеньке, як і їхнє. Поголена голова із слідами знятих швів, глибоко запалі очі, скорботні зморшки біля губ, сивина на скронях — все це мимоволі породжувало цікавість пасажирів. За віком — фронтовик. Але немає жодної нагороди — значить, штрафник. А може, колишній військовополонений, який попав у концтабір ще на самому початку війни? Полковник, що сидів поруч, запитав, з якого року Бєлов на фронті і в яких боях брав участь; той трохи розгубився, заморгав, потім пояснив: — Я, власне, в тилу… Полковник сказав повчально: — Коли бувало сутужно, то, знаєте, всіх тиловиків зразу — на передній край. І бились. — Додав солідно: — Багатьох я сам представив до урядових нагород. — Так, звичайно, — погодився Бєлов. — Значить, у фашистських таборах довелося побувати! — догадався полковник. — Доводилось… — І стерпіли? — Виходить, так, — сказав Бєлов. Полковник повернувся до нього крутою спиною і більше вже не заводив розмов. Літак увійшов у хмарність. В кабіні зробилося тьмяно, похмуро. Бєлов подивився на полковникову спину і зразу згадав Зубова, згадав, як той, крекчучи, задер на своїй такій самій мускулястій і широкій спині німецький кітель і попросив: — Ану, глянь-но, що в мене там. Не дуже, га? — І похвастав: — Він мене поранив, але я його не вбив, стримався. Розумієш, пожалів: дуже вже молоденький. Це було після чергового нальоту групи Зубова на базу пального в районі залізниці. Морщачись від болю, але сміючись очима, Зубов сказав задумано: — Цікаво було б з олівцем підрахувати, скількох літако-вильотів ми позбавили німців. Просто так, для приємності. А потім перед Бєловим виникло обличчя Зубова, коли той, схилившись, викидав з літака на злітну смугу свій парашут. Спіймавши здивований погляд Бєлова, він підбадьорливо підморгнув і навіть якось здвигнув плечима: нічого, мовляв, не вдієш, так треба. Але ось образ Зубова наче розчинився, зник, і Бєлов побачив інше обличчя — відкинуте назад, із звислим на чоло куском шкіри. То було обличчя Бруно. І коли погляд Бруно зустрівся з його поглядом, повним розпачу, Бруно злегка повів головою, наче безмовно пояснюючи все те саме: так треба. — Може, закурите? — нахилився до Бєлова майор-танкіст з новенькою золотою зірочкою на кітелі. Додав співчутливо: — Мабуть, здорово за радянським тютюнцем заскучали. — Простяг йому всю пачку. — Візьміть. — Дякую, я маю. — Значить, дали на дорогу. — І майор сказав — Я сам у полоні був, але втік. Нетяжке поранення було: як очухався, зразу і втік. А от під трибуналом я не був. Чого не було, того не було. — Сказав твердо: — Але якщо людина кров'ю провину спокутувала… Металу на грудях у неї немає, але, значить, він є в серці. Тепер важливе одне: придатна людина для дальшого проходження — вже не служби — життя чи не придатна. Горе людське заживити, життя налагодити — охляли. — Махнув рукою в бік ілюмінатора. — Двох братів своїх тут у землі залишив. Повернусь додому сам. Що матері скажу? «Здрастуйте!» — «А де інші?» — «Немає». А я живий. Хіба після цього Зіркою своєю потішу її? Ні. — Ви не праві, — заперечив Бєлов. — Якби наші люди не зробили небаченого подвигу, загинули б ще мільйони братів, батьків, синів. — Це правда, — погодився майор. — Подвиг — це, по суті, що таке? Один робить те, що по силі кільком. Значить, решті жити. Начебто рятуєш їх. Правильно? — Він помітно хвилювався. — Я так у бою і думав: не зіб'ю їхній танк — він наш зіб'є. Ну і збивав. Коли боїшся, що через тебе свої загинуть, за себе не боїшся. Літак прорізав хмарність, і знову з'явилося сонце. З рубки вийшов другий пілот, урочисто оголосив: — Товариші, перетинаємо державний кордон Радянського Союзу. — Замовк, промовив тихо: — А то деякі фронтовики ображаються, коли не інформуємо, що вже Батьківщина.  

Бєлов не відривався від ілюмінатора. Величезна тепла земля Вітчизни, покраяна шрамами оборонних смуг і круглими вм'ятинами бомбових воронок з мигтючою в них темною водою, лежала в лагідній зелені лісів могутньо й просторо, від краю і до краю світного неба. І Бєлову здавалось, що літак не сам пішов на зниження, а це він силою тяжіння всієї своєї істоти змушує його йти щораз ближче до землі, щоб притулитися до неї. Проводжаючи Бєлова на німецькому аеродромі, Баришев сказав: — Значить, так: спочатку в наградний відділ і аж потім, при всіх орденах, — в управління. Ти знай: я людина гонориста, мій кадр — моя гордість. Та не забудь, батькові скажи, якщо поїдете на рибалку, бабок нехай бере з мого тайника. Надя відкликала Бєлова вбік, розкрила сумку, і строго дивлячись йому у вічі, звеліла: — Запам'ятайте: отут, у папері, курка, праворуч чотири крутих яйця, масло в коробочці, какао в термосі. Батько звелів переказати вам: ви обов'язково мусите нормально харчуватися. Бєлов подивився жалібно в її, як завжди, трохи горде личко з прямим коротким носиком, ще по-дитячому пухлими губами, сіро-зеленими очима під віями. Спитав: — А ви? — Що я? — Ви будете в Москві? Надя здивовано знизала плечима. — Та ми ж там живемо. — Подала тверду маленьку руку. Нагадала: — А вітаміни приймати перед їжею. Вони в коробочці з-під капсулів для висадників. Генріх підійшов останній: — Я без тебе сумуватиму, Йоганне. — Я теж, — сумно усміхнувся Бєлов. Генріх обернувся до Баришева: — Йоганн Вайс! Такими німцями, як він, можна пишатися, правда ж? — Нічого, — відповів Баришев. — Мій Бєлов перед ним не поступиться. — Спитав: — Є запитання? Немає? Ну все. Пора. І Бєлов, щоб довше бачити ці дорогі йому обличчя, задкуючи, зійшов трапом у літак. А зараз літак усе знижувався та й знижувався, немов скочувався по скляному схилу. Як тільки колеса туго торкнулися землі, раптом зник один з пасажирів, що невидимо летів у літаку, — Йоганн Вайс. Він зник безмовно, безслідно. Не було більше двійника в Олександра Бєлова. Майор Бєлов залишився один. На мить його охопило почуття самотності. Але це відчуття покинуло його так само несподівано швидко, як і з'явилося. І ніхто, навіть Олександр Бєлов, не вшанував урочистим вставанням загибель Йоганна Вайса. Ніхто! Бєлов жадібно й нетерпляче шукав очима серед зустрічаючих обличчя матері — найголовнішої для нього людини на світі. Вона була матір'ю не тільки Саші Бєлова, але і Йоганна Вайса, і що вона цього не знала, то зникнення Вайса її теж не засмутило. Так перестав існувати Йоганн Вайс — гауптштурмфюpep СД.  



 

notes



Примітка


1


Районного керівника (нім.).
1   ...   34   35   36   37   38   39   40   41   42


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка