Вадим Кожевников



Сторінка4/42
Дата конвертації05.05.2016
Розмір9.62 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   42

7


 

Професіональних шоферів у гаражі було всього два чи три. Інші влаштувалися в тиловій частині за допомогою різних махінацій і, щоб приховати відсутність досвіду, принизливо підлещувалися до начальства і ревно козиряли один перед одним у відданості фюреру. Колишні крамарі, синки фермерів, власники кустарних майстерень, пивних закладів і дешевих готелів, лакеї і офіціанти, комісіонери і маклери безвісних фірм — люди підозрілих професій — всі вони мали надійні соціальні, політичні й побутові переваги перед робітниками — слюсарями та механіками, що жили на казарменому становищі в гаражі. Одного разу старший писар штабу транспортної частини Фогт наказав Йоганнові знайти спеціаліста по ремонту друкарських машинок. Йоганн запропонував свої послуги. І не тільки полагодив і вичистив машинку Фогта, але й приємно вразив його грамотністю і швидкістю друкування, яку продемонстрував, перевіряючи справність машинки. І Фогт вирішив звалити на рядового солдата частину роботи, дорученої йому в ці дні. Те, що старший експлуатує молодшого, вважалося тут нормальним явищем і було властиве всім. Він наказав Вайсові прийти ввечері до канцелярії, але попередив, щоб про це ніхто не знав. Фогт умостився на дивані, підклавши під голову згорнуту шинель, і почав диктувати Вайсу списки солдатів, відчислених із різних транспортних підрозділів для укомплектування ударних частин. Суворо попередив, що все це абсолютно секретні матеріали. Друкуючи, Йоганн швидко засвоював і запам'ятовував найважливіші відомості: допомогло тривале тренування, яке він проходив, щоб майже автоматично, з першої читки запам'ятати до десятка сторінок. І який же вдячний він був зараз своєму наставникові, котрий твердив, що чим більше зовсім несподіваних професіональних знань має розвідник, тим більше він може маневрувати і менше залежить від посередників. Свого часу, коли Йоганн добре навчився друкувати на машинці, наставник оцінив це досягнення вище за його успіхи по засвоєнню зброї іноземних марок. Вночі Йоганн зробив записи, зашифрував їх, переніс шифровки на сторінки однієї з книжок сина фрау Дітмар, поставив книжку на найвищу полицю шафи й ліг спати із зрозумілим почуттям задоволення: роботу почато вдало. На жаль, в усьому іншому Йоганнові не дуже таланило. Келер, охоловши до Вайса, бо не одержував нових підтверджень зв'язку шофера з гестапівцем Папке, пересадив його на вантажну машину. І Вайс змушений був возити на вокзал ящики і тюки з різними речами, захопленими начальницьким складом у місті, яке грабували старанно й акуратно, за заздалегідь розробленим планом. Спеціальні особи вели облік усього, що становило хоч якусь цінність. Розподіл цих цінностей робився в точній відповідності з положенням, званням і посадою осіб, гідних пожинати плоди перемог вермахту. Старші військові інженери, довідавшись від знайомих гестапівців чи контррозвідників абверу, хто з поляків підлягає репресії, поспішали їх відвідати під приводом вселення до них на квартиру когось із своїх підлеглих. І після пильного огляду картин, фарфору, старовинних меблів, бронзи робили помітки в своїх записних книжках. Не соромились відчиняти одежні шафи, цікавилися, чи являють цінність дамські хутряні шуби, накидки. А після проведеної репресії приходили знову й давали вказівки родичам, як слід запакувати відібрані речі, щоб їх не пошкодили при транспортуванні до Німеччини. І ці рицарі вермахту — нащадки прусських бундючних юнкерів, що хизувалися військовою службою як дорогою честі, із шрамами на обличчі від дуелей, викликаних найменшим натяком на образу їхньої гідності, — сидячи на стільці посеред чужої вітальні й поставивши між ніг, туго обтягнутих галіфе, дідівську шаблю, пильно стежили, як родичі, можливо, одведених на страту людей тремтячими руками загортали в солому, в папір, у вату різні фамільні цінності. Найбільш прискіпливі змушували цих нещасних людей не тільки робити список вилучених предметів, а й докладно описувати їхнє старовинне походження і підтверджувати ці відомості своїми підписами. Йоганн не мав права зупинятися на всьому маршруті до вокзалу. Після вивантаження машину старанно оглядали, піднімали сидіння в шоферській кабіні, розкривали ящики з інструментом: солдат міг бути злодієм, офіцер — ніколи. І коли Йоганн стояв з грузовиком біля будинку, з якого виносили майно, він відчував погляди поодиноких перехожих, що падали на обличчя, мов плювки. В такі хвилини він намагався думати тільки про своє найперше і найголовніше завдання: він мусить, мусить уперто, наполегливо й покірно вживатися в це життя і, лишаючись при цьому цілком пасивним, стати Йоганном Вайсом, шукати прихильності людей, що оточували зараз його, навчитися бути по-дружньому запобігливим до них, навіть у наці знаходити людські струнки, щоб грати на них… Вайс давно не бачився з Папке. Несподівано той з'явився в гараж і, дивно, збентежено всміхаючись, сказав, що в Лодзі тепер уже майже нікого з рижан не лишилося, а він скучив за земляками. Може, Йоганн проведе з ним вечір? Всі вечори у Вайса проходили в штабній канцелярії. Фогт експлуатував його, як міг. Та ж довір'я до нього старшого писаря тільки зміцниться, коли унтерштурмбанфюрер гестапо накаже звільнити на якийсь час рядового Вайса від покладеної на нього роботи! Зима почалася ранніми сутінками, мокрим, якимось гнилим снігом, що розповзався ковзким слизом по тротуарах. Не так давно на електростанції виявили організацію Опору. Учасників її розстріляли. Нові працівники, перевірені гестапо, очевидно, відзначалися благонадійністю, але не технічними знаннями. Світло у вуличних ліхтарях то спалахувало так сліпуче, що здавалося, лампи, не витримавши напруги, ось-ось почнуть вибухати, немов ручні гранати, то зів'яло блякло, то грайливо підморгувало, то злякано дрібно й часто тріпотіло, й по вулицях, немов примари, металися тіні. Чітко, ритмічно гупали каблуки патрулів. Їхній лункий тупіт нагадував звук, який буває, коли забивають віко труни. Тріумфуючий марш тупої, нелюдської, немов витесаної з каменя статуї грубого насильства. На обличчя перехожих несподівано падав білий диск, неначе вистрілений з ручного ліхтаря патрульного, з темряви вискакувало спотворене страхом обличчя людське, ще більше, ніж страхом, спотворене намаганням відтворити конвульсію посмішки. Засліплені очі кліпали, як у смертника. Безшумно, майже вмить виникнувши, обличчя так само безшумно і вмить зникали, щоб знову виникнути і щезнути, їхня ритмічно послідовна поява майже збігалася з важкою ходою патрулів. Здавалося, ці обличчя щезали не від того, що гаснув ліхтар патрульного, а від самого тупого звуку каблуків, які втоптували в землю саму душу польського народу, розплатану, розіп'яту. І не по землі — по живому тілу народу ступали наці. Поринувши в гіркі роздуми про поневолене місто, Йоганн неуважно слухав буркотливе бубоніння Папке й кілька разів відповів невлад. Піймавши себе на цьому, він з зусиллям вивільнився від мани й, знов стаючи Вайсом, спитав бадьоро: — Як ваші успіхи, пане унтерштурмбанфюрер? Сподіваюсь, усе гаразд? Папке загадково всміхнувся і раптові сказав приязно: — Коли ми наодинці, можеш називати мене Оскаром. У моно було два-три приятелі, котрі називали мене так. — О, дякую вам, пане унтерштурмбанфюрер! — Оскар! — нагадав Папке й мовив засмучено — Один з них став штурмшарфюрером і тепер вважає непристойним для себе називати мене Оскаром, а я не насмілююсь назвати його Паулем. Другий попав у штрафну частину, і, коли б навіть довелося зустрітися з ним, я не дозволив би йому звернутися до мене на ім'я. — А третій? Папке сказав понуро: — Я попереджав його — не кажи мені зайвого, а він все-таки казав. Я виконав свій обов'язок. — Зрозуміло. А якщо я дозволю собі в розмові з вами зайве? Папке замислився, потім сказав, зітхнувши: — Зрештою я можу прожити й без того, щоб хтось звав мене Оскаром. Хоч мені дуже хотілося б мати приятеля, котрий би мене так називав. Вдивляючись у фізіономію Папке, Вайс помітив, новий, раніш не властивий їй вираз печалі, розчарування. Маленьке, зморщене підборіддя було сумно підібгане до ображено одвислої товстої спідньої губи, на низькому лобі дужче позначилися складки зморщок, повіки запухли, очі в червоних, запалених прожилках. Папке йшов, тягнучи ноги, не вітався із зустрічними, навіть із старшими за званням — очевидно, знав, що з гестапівцями ніхто не має охоти зв'язуватися. Мерзли руки, він глибоко сховав їх у кишені шинелі, низько насунутий кашкет з високим верхом дуже відстовбурчував великі волосаті вуха. Папке сказав, що йому не хочеться йти в солдатську пивну, а в офіцерське казино Вайса не пустять, і взагалі краще посидіти десь у затишному куточку, щоб вільно поговорити про минуле, — далебі, в Ризі вони жили не так уже й погано. Недовго думаючи, Вайс напросив його до себе. Папке сподобалась фрау Дітмар, навіть її явну неприязнь до себе він пояснив собі аристократизмом. В Йоганновій кімнатці він поставив на стіл добуту з кишені бриджів пляшку шнапсу й, прикладаючи змерзлі руки до кахляних плиток груби, чекав, поки Йоганн приготує закуску, і скаржився, що тут його недостатньо оцінили. Він сподівався на більше — і на звання, і на посаду. Сказав, що Функ — шахрай. Папке догадувався, що Функ подвійний агент: гестапо і абверу, але, очевидно, ставку той робив на абвер. І найбільш цінні відомості якимось чином сплавляв абверу, де Канарісу вдалося зібрати всі старі агентурні кадри рейхсверу — техніків, спеціалістів з досвідом першої світової війни. Канаріс мріє стати головного довіреною особою фюрера і прагне прибрати до рук усі розвідувальні органи — гестапо, партії, міністерства іноземних справ. Але фюрер ніколи не дозволить зосередити таку силу в руках однієї людини. Гестапо — це партія, і зачепити гестапо — однаково що заміритися на всесилля самої націонал-соціалістської партії. І Папке немов між іншим нагадав, що він націст з 1934 року, але вискочки захопили всі високі пости, поки він чесно служив рейхові у Латвії. Його підборіддя знову зморщилося, а спідня губа ображено одвисла. Жадібно випивши підряд кілька чарок горілки, Папке розкис, ослаб і, дивлячись посоловілими, каламутними од сліз очима на Вайса, розповів, як його, старого наці, справного служаку, недавно принизили. Колишній його приятель, тепер штурмшарфюрер, наказав Папке взяти на вулиці одного чоловіка й одвезти, куди накажуть двоє цивільних, як здалося Папке, агентів гестапо. За містом цивільні почали дубасити цього чоловіка гумовими шлангами, для ваги набитими піском. Вони вимагали, щоб чоловік підписав якогось папера, а той не згоджувався. Самому Папке ніколи не доводилося нікого катувати. Але він бачив, як катували комуністів у підвалах ульманісівського Центрального політичного управління. Він пам'ятав кваліфіковані способи катувань і запропонував застосувати до непокірного один із них. Це допомогло, і чоловік підписав напір. Тоді цивільні наказали Папке одвезти його, куди той захоче, а самі пішли собі пішки. Прийшовши до пам'яті після побоїв і катувань, пасажир, підопічний Папке, став люто лаятися. І Папке зрозумів, що має справу не з політичним злочинцем, а з комерсантом — компаньйоном тих двох. І папір, який вони вимагали підписати, був просто комерційним документом, і тепер, хоч цей чоловік уклав більше капіталу у шкіряний завод, відібраний у поляків, частка його прибутку буде менша. І він казав, що донесе на Папке в гестапо за участь у шантажі. Та коли Папке сказав штурмшарфюреру, що ті двоє цивільних — авантюристи і обдурили його, штурмшарфюрер прикинувся, наче зовсім не розуміє, про що йдеться. А потім удав, нібито зрозумів, і сказав, що Папке зловжив своїм становищем у гестапо, спокусившись на хабар, а за це належить розстріл. Пам'ятаючи колишню дружбу, штурмшарфюрер сам не доноситимо на нього, та коли комерсант добереться до вищих осіб, хай Папке нарікає на себе. Розповідаючи, Папке, не соромлячись, плакав тяжкими сірими сльозами, губи в нього тремтіли. Він твердив нестямно: — Мені, старому наці, плюнули в душу. І я мушу мовчки терпіти це! — А чого б вам не повідомити в партію про вчинок штурмшарфюрера? Сльози в Папке миттю висохли. — Я ж тобі казав: гестапо — це партія. Партія — гестапо. Честь наці не дозволить мені це зробити. — Але штурмшарфюрер — поганий член партії, коли він бере хабарі. — Ні, Вайс, ти не правий, — похитав головою Папке. — Він просто розумніший, ніж я думав. Зрештою це один з виявів нашої здатності підноситися над мораллю простачків-дурнів, щоб утвердити панування сильної особистості. І коли хочеш знати, я схиляюсь перед штурмшарфюрером і пишаюсь, що він був колись моїм другом. Йоганн уважно стежив за виразом обличчя Папке — перевіряв, чи хоч якась тінь нещирості промайне на ньому. Ні, унтерштурмбанфюрер щиро схилявся перед своїм колишнім приятелем. «Який же ти раб і мерзотник!» — подумав Йоганн і сказав: — Ви, пане унтерштурмбанфюрер, для мене зразок наці і відданості ідеям. — Оскар! Називай мене, будь ласка, Оскар. Мені приємно, коли мене називають на ім'я, — жалібно попросив Папке. І щиро признався: — У Латвії я почував себе якось впевненіше на землі. А тут мені кожен крок дається важко, неначе по льоду ходжу. — Зітхнув: — У Ризі я знав не тільки, що в кожного німця в голові, але й що в нього в тарілці. А тут… — І скрушно розвів руками. — Поляки — підступний народ: підсунули мені донос — виявилось, наш агент. Така наволоч! — Випростався, коричневі очиці заблищали. — Але ти не думай, що старий Оскар розкис. Він ще себе покаже. У мене є надія висунутися на євреях. З ними простіше. Попереду велика операція. З поваги до мого партійного стажу обіцяли зарахувати в групу… Однак! — Папке насварився пальцем. — Будьте спокійні, — сказав Вайс і зробив такий рух, начебто відкушує собі язика. — Ну а ти ж як? Вайс сумно знизав плечима. — Працюю на вантажній — й нічого більш. — Возиш трофеї? — Авжеж. — І нічим поживитися? — Пане унтерштурмбанфюрер, я чесна людина. — Оскар, Оскар, — сердито нагадав Папке. — Дорогий Оскаре, — не дуже впевнено вимовляючи ім'я Папке, несміливо попросив Йоганн, — може, вашій групі буде потрібен добрий шофер — то я до ваших послуг. — Хочеш заробити? — по-своєму зрозумівши, підморгнув Папке. — Їм накажуть прийти на пункт збору з ручним вантажем — не лахміття ж вони візьмуть! — Це природно, — підтакнув Вайс. — Та я клопочуся не про те, в мене інша мета. Просто моє становище в гаражі зміцніє, коли мене виділять для спеціальної операції. Знаєте, на легковій машині легше працювати: у кожного свій шеф. Після того як я попрацюю у вашій групі, Келер відзначить, мабуть, висуне мене. Адже він теж наці. — Гаразд, — пообіцяв Папке і простягнув руку. Вайс вдячно потиснув її. Потім Папке вийняв з бумажника фотографію дружини і дітей, приставив до пляшки з горілкою і попросив Вайса підійти ближче. Показуючи на фотографію, сказав: — Це мій рейх. І заради них старий Оскар ладен на все, що накаже йому фюрер. Випиймо за цих німців, Німеччиною для них буде весь світ. Він надто перебрав цього вечора, і Йоганн умовив його залишитись ночувати. Допомагаючи Папке роздягтися, він слухав його безладне белькотіння про те, що молодість безповоротно минула і в свої п'ятдесят років він носить чин, який зараз мають усі молодики, що рано чи пізно на службі він на чомусь зірветься — і тоді фронт, смерть. І Папке плакав. І, вже роздягнений, впав навколішки, звертаючись з молитвою до Всевишнього, щоб той не покидав його і наставляв у хвилини сумнівів і смутку. Вранці одяг Папке був випрасуваний, вичищений, кітель акуратно висів на спинці стільця. Йоганн сказав, що все це зробила його хазяйка. Як він і гадав, Папке посоромився зайти попрощатися і подякувати фрау Дітмар за цю люб'язність. Всміхаючись, Йоганн розказав Папке, що той заснув не одразу: пробував заспівати солдатську пісню, не дуже пристойну. Папке вийшов навшпиньках. Коли він був уже коло дверей, Йоганн нагадав про вчорашню обіцянку. Вночі йому довелося як слід попрацювати праскою і щіткою, щоб з жіночою старанністю вичистити костюм свого гостя. Зате морочився недаремно: на хлібній м'якушці Йоганн зробив відтиск гестапівського жетона з шифром і особистим номером Папке. Записна книжка і обробка інших документів забрали всю ніч майже до ранку. Дещо згодиться, і Йоганн був щиро вдячний Папке за те, що той згадав про нього, навідав. Добрий чоловік Оскар, більше б отаких! А ось фрау Дітмар була іншої думки й твердо заявила Вайсові, щоб він не смів приводити в її дім таких невихованих панів, які, виходячи вже, не вважають за потрібне попрощатися з господинею.  

8


 

На початку зими в Лодзі посилилися патрулі військової поліції. Побільшало контрольних пунктів. Дороги часто перекривали на кілька діб, і їздити ними без спеціальних перепусток було заборонено. Якщо кілька місяців тому різні військові частини складалися з людей старших віком, ніж мобілізовані, то тепер легко можна було помітити, що всі солдати молоді і що до Польщі прийшли бувалі фронтовики, за плечима в яких лежав переможний похід до Данії, Норвегії, Франції, розгром англійського експедиційного корпусу — про це свідчили їхні значки, медалі, ордени. Кількісну перевагу військовослужбовців з моторизованих танкових та авіаційних підрозділів також зовсім не важко було встановити по петлицях, окантуванню, значках на мундирах. Прогулюючись щодня однією з центральних вулиць для підрахунку зустрічних військовослужбовців і класифікації їх за родом військ, Йоганн зробив висновок, що на території Польщі німці, без сумніву, зосереджують могутнє ударне угрупування. Розформування Центрального пункту по репатріації німецького населення засмутило й стривожило особовий склад автобази. Багатьох уже відправили в стройові частини, це саме загрожувало й Вайсові. Система особливої секретності передислокації військ діяла невідворотно і повсюдно. Начальницький склад спеціальних служб ходив у цивільному. Танкові частини пересувалися тільки нічними маршами по заборонених для всіх видів транспорту дорогах. Над ними пролітали чотиримоторні транспортні літаки «Люфтганзи» застарілих типів, щоб своїм гулом заглушити гуркіт танків. У багатьох районах було оголошено начебто санітарний карантин, і есесівські патрулі нікого в них не впускали без пропусків, форма яких мінялася кожні три дні. Нижчі чини військової поліції, контррозвідники абверу, агенти гестапо після комендантської години безцеремонно перевіряли документи у перехожих, навіть у старших офіцерів. Номерні знаки всіх видів автотранспорту було замінено новими. За будь-які позаслужбові розмови, бодай такі, що торкалися тільки особистих стосунків, військовослужбовців нещадно карали. В цих умовах старший писар транспортної частини рішуче відмовився від послуг Вайса. Щодо Келера, то він так боявся попасти у фронтову частину, що з ненавистю дивився на кожного шофера, ще не відчисленого з гаража. На Папке теж не можна було покладатися. Діставши призначення в особливу групу гестапо по прийому єврейського населення, що прибувало в спеціальних ешелонах з окупованих європейських держав, Папке одразу ж припустився помилки. Він простодушно гадав, що коли євреїв відправляють у концентраційні табори, то треба одразу дати їм відчути, хто вони такі і що їх жде. Він не звернув уваги на те, як люб'язно гестапівці попервах поводилися з євреями: не гидували брати попід руки старих, щоб допомогти зійти драбинкою в кузов грузовика, поплескували ласкаво по щоках дітлахів, бажали всім щасливої дороги. А Папке поводився грубо, намагаючись підкреслити перед службовцями свою ревну відданість ідеології наці. І що ж? Після того як остання машина з євреями відійшла, гауптштурмфюрер покликав Папке й, зневажливо дивлячись холодними очима в його спітніле обличчя, крикнув: — Дурень, свинцева довбешка! — І наказав: — Повторити! Папке відчислили з особливої групи. І тепер він уже не в гестапівській формі і не в званні унтерштурмбанфюрера, а в звичайній армійській, в чині унтер-офіцера, тиняється по дешевих пивничках і заводить дружбу з солдатами. Але ж на цьому кар'єри не зробиш! Папке був такий пригнічений, що, забутий про обережність, сказав Вайсові: — Так, я груба людина. Але я правдива людина. І коли людей везуть на смерть, я не можу прикидатися, нібито вірю, що їх везуть на курорт. — і додав сердито: — Твій дурень Ціммерман возить у табори банки з гарненьким товаром… — Що саме? — немов щоб підтримати розмову, поцікавився Вайс. — Вироби «Фарбеніндустрі» — газ «циклон Б», розкішний засіб для винищення мишей, тарганів і людей, — буркнув Папке. Вайс застеріг його: — Ви зовсім даремно сказали мені про це. — Але ж ти мій приятель. — Все одно цього не слід було робити. — І Вайс повторив виразно: — Ви мені сказали, що газом «циклон Б» умертвлятимуть в'язнів у концентраційних таборах. Вірно? — Та що ти! — злякано пролепотів Папке. — Навіщо ж так? — Негарно, — докірливо сказав Вайс. — Негарно зайве базікати. — І попрощався з Папке, хоча той хотів ще щось пояснити, просити, щоб Вайс забув його слова. Та Вайс безжально покинув Папке, знаючи, що той прагнутиме тепер швидше зустрітися знову. І коли Папке не може зараз допомогти Вайсу уникнути служби у фронтовій частині, то принаймні тепер він на гачку, і Вайс так просто, за якусь дурничку не відчепить його з цього гачка. І разом з тим не можна занадто лякати Папке: наляканий, він донесе щось на Вайса або, ще простіше, пристрелить. Боягузи зо страху бувають здатні на сміливість. А от коли довго, обережно, помаленьку водити Папке за носа, може вийти щось корисне. Та де взяти часу для цього? Зразу після того, як вдалося влаштуватися тут шофером, Йоганн послав у Львів листівку, куплену в армійській крамниці: опецькуватий малюк сидить на горщику і пухкими пальчиками затискає собі носа. «Дорога Лізхен, — писав уночі на цій листівці Йоганн. — Я радий поздоровити тебе з днем народження. Нехай завжди буде над вашою родиною боже благословення. Твій Міхель». А потім у чарці з чистою водою обережно пополоскав ріжок носової хустки, вмочаючи в цю воду заструганого сірника, м'яко, щоб не подряпати поверхні паперу, повідомив між рядків шифром про себе й про те, що готовий приймати радіопередачі. Фрау Дітмар часто страждала від мігрені й під час приступів не виносила шуму. Тому вона попросила Йоганна забрати до себе в кімнату її старенький дволамповий радіоприймач, щоб постоялець розповідав їй ранками за сніданком політичні новини. Через тиждень після того, як Вайс відправив листівку, він, блукаючи настройкою по ефіру, почув адресовані йому особисто позивні — тоненькі, ледь виразні і такі рідні! Після цього він систематично став одержувати повідомлення з Центру. Майстерність складати максимально короткі, гранично чіткі повідомлення, окрім літературних здібностей їх автора, як і всяка майстерність, залежить від якості добутих відомостей. Чим цінніший, значиміший зміст повідомлень, тим місткіше він укладається в мінімум слів. Деякі великі відкриття знаменитих розвідників, добуті ціною терпеливої, безстрашної праці, на яку пішли роки, відібрані у власного життя, вкладалися в короткі рядки цифрових знаків. Подібно до наукового відкриття, до якого — невтомна, багаторічна праця, подвиг, завершений короткою формулою, що можна записати на цигарковій коробці, хоч вона несе революційну зміну цілого напряму якоїсь галузі людського пізнання, — подібно до нього відкриття розвідника, що іноді вміщується на сірниковій коробці, часом впливає на долю держав і народів. Але як для кожної наукової роботи потрібна сила-силенна фактів, вивчення їх, класифікація, так і в дослідженні розвідника факти — матеріал поступовий, складний аналіз якого приводить до синтезу узагальнення, що дорівнює відкриттю. В період акліматизації Вайс почував себе як студент-практикант, що твердо зазубрив формули, але тільки на виробництві побачив їхнє втілення в гігантські, могутні механізми, багатогранна дія яких дуже далека від умоглядного уявлення про них, одержаного з підручників. Можна витратити місяці життя на послідовне вивчення підприємства, щоб встановити його потужність. Але можна по викинутій стружці із заводської лабораторії визначити, на що націлені ці потужності. Аналіз краплини нового пального або машинного масла може багато сказати про напрям наукових досліджень, що ведуться в країні. Але щоб встановити цінність факту, його достовірність, треба відрізнити випадкове від закономірного; для цього потрібен крижаний спокій аналітичного розуму, всебічні знання, цілковита відсутність марнославної самовпевненості і відважна здатність у малому розглядіти велике, значне, хоч би яким незначним, дріб'язковим, не вартим уваги здавалося воно на перший погляд. Систему охорони військової таємниці скрупульозно розробили відділи штабу вермахту, і діяла вона всеосяжно. Ця система увібрала в себе все цінне з досвіду першої світової війни. Рейхсвер досконало відшліфував її. У свій час держави-переможниці розкинули в Німеччині висококваліфіковану шпигунську сітку на чолі з резидентами, які мали світову славу. Проте рейхсверу вдалося багато чого приховати від їхнього невсипущого ока. Цим він завдячував блискучій системі збереження військової таємниці й добро вимуштруваному особовому складові, що вмів тримати язик за зубами; кожен пам'ятав: всякий промах карається нещадним вироком військового суду, що вмить виконується. Блискавичний розгром європейських армій і вершина німецької стратегії — удар зненацька по всій лінії Польща — Франція — все це не тільки захоплювало торжеством гітлерівської воєнної машини, її могутності, але й підтверджувало незрівнянні здатності армії, її особового складу зберігати в таємниці бойові накази, підготовку до здійснення їх. Кожна розбійницька перемога над черговою країною-жертвою вселяла гітлерівському солдатові свідомість переваги німецької нації над європейськими народами, фанатичну віру в. надлюдську здатність Гітлера управляти долею світу, міняти своєю волею течію історії. І навіть маститі генштабісти, які вважали себе особливою кастою, елітою і чванилися своїм військовим родовим аристократизмом, зрештою схилилися перед «генієм» Гітлера, котрий не раз грубо і зневажливо відкидав те, що здавалося їм незаперечним. Гітлер угадав нетерплячу жагу великих держав зробити Німеччину сліпою зброєю в їхніх руках, націлити її для удару по Радянському Союзу. Він спритно експлуатував цей стан речей, шантажував великі держави, шантажував, як найманий вбивця, набиваючи собі все більшу ціну. І він одержав як аванс країни Європи. А потім штрикнув ножем у живіт своїх хазяїв: спершу поранив Францію — майже смертельно, а потім Англію. Підступна політика фашистської держави, втілена в стратегію і тактику німецької армії, вимагала збереження військових таємниць, бо на цьому базувалося багато її успіхів. Вермахт нагадував хижого плазуна, який довго відлежувався, здавалось, охоплений сонним заціпенінням, у кривавій каші, що лишилася після першої світової війни, але при цьому зажерливо поглинав і життєві ресурси країни, і душі людей. Поступово він вкривався важкою металевою бронею, наїжачувався зброєю, а кожна клітинка його військового організму обростала добре припасованою лускою, призначеною охороняти, приховувати те, що треба було приховати. Цей досконалий захист забезпечувала гігантська контр-розвідувальна сітка і найсуворіша, безвідмовно діюча дисципліна всього особового складу. Дисципліну, в свою чергу, підтримували страхом жорстокої кари за найменше порушення статутних правил, вони пунктуально передбачали також найменші можливі щілини, крізь які можуть просочитися відомості, що залізно охоронялися. Всі спроби Вайса завести розмову з армійськими нижчими чинами, проникнути в розташування частин закінчувалися невдачею. Шофери автобази відповідно до наказу Келера не мали права розкривати один одному маршрути своїх поїздок. Окрім усього, машини, за винятком Ціммерманового броньовика, використовувалися лише в межах міста. Але Ціммерман ніколи не говорив про свою роботу, і Йоганн нічого не знав про неї, хіба тільки те, що Ціммерманова машина за добу проходила інколи понад триста кілометрів — це легко можна було перевірити за спідометром. Та хоч яка була непроникна броня, що приховувала передислокацію німецьких частин, Йоганн мусив проникнути крізь неї. І проник. Як і всі великі відкриття, це виявилося напрочуд просто. Келер останнім часом став так нехтувати Вайсом, що доручив йому вивозити на спеціальний сміттєспалювач за містом паперову макулатуру з різних установ, яка підлягала знищенню. Перші ж поїздки Вайса на сміттєспалювач дали йому те, чого він так довго й марно шукав. Він розглядав клапті іноземних газет, ілюстрованих журналів, старі накладні, уважно вивчав і класифікував їх. Неважко було догадатися, що ті чи інші певні клапті газет та ілюстрованих журналів окупованих німцями країн свідчать, що до Польщі прибули німецькі штабні частини, які раніше стояли в цих країнах. Не гребував Вайс і німецькою продукцією. А клаптиків газет можна було встановити, з яких районів Німеччини прибули в Лодзь німецькі військові частини. Він вивчав сміття не менш захоплено і натхненно, ніж археолог свої знахідки. Проте скоро він втратив джерело такої інформації і дуже жалкував за цим, хоч яке мало привабливе воно було: Келер звільнив його від перевезення сміття. Про це Йоганн повідомив у кінці чергового листа-шифровки, де викладав свої спостереження про передислокацію німецьких частин, спершу, з властивою йому старанністю, перевіривши вірогідність аналізу відомостей, добутих на сміттєспалювальній станції, шляхом спостережень за номерами новоприбулих армійських машин у місті. Коли Йоганн їхав на машині сам, він завжди залюбки підвозив когось із армійських. За це з ним розплачувалися натяканням. Хіба можна бути неуважним до свого хлопця, такого привітного і люб'язного, якщо до того ж він от-от має вийти звідси з маршовою ротою. Щоправда, він ще не нюхав фронту, але він дуже шанобливо ставиться до фронтовиків, радячись, у яку частину найкраще піти служити. Танкістам Йоганн вихваляв авіацію, льотчикам — танкові частини. У цих коротких, але палких дискусіях про переваги того чи іншого виду зброї Вайс черпав чимало істотних відомостей. Одного разу під час чергової облави в місті Йоганн побачив у ніші воріт хлопця з блідим, як бринза, лицем, хлопець озирався, тримаючи праву руку в кишені. Вайс зупинив машину, зняв запасне колесо, випустив повітря, поманив хлопця і, подаючи йому насос, показав жестом, що він йому наказує накачати скат. Хлопець послухався. Підійшов патрулі, Вайс показав свої документи. Патрульний спитав, киваючи на хлопця: — А цей з тобою? Вайс, ухиляючись від прямої відповіді, сказав невизначено: — Полковник викликав машину, а ми ось запізнюємося. Патруль пішов. Закінчивши накачувати повітря в камеру, хлопець запитливо глянув на Вайса, спитав по-німецьки: — Мені можна йти? — Може, підвезти за твою роботу? Юнак завагався, потім, одважившись нібито на щось відчайдушне, сів поряд з Вайсом. Довго їхали мовчки. Нарешті юнак не витримав, спитав: — Ти чому мене виручив? — Це ти мене виручив, — сказав Йоганн, — накачав колесо. — Дивний німець. — Чим? — Та от виручив, — уперто повторив хлопець, — і везеш. Я ж поляк. — Бачу. — Ти що, хороший німець? — Що значить «хороший»? — А ось із таких. — Хлопець підняв руку із стиснутим кулаком. Вайс знизав плечима. — Рот фронт! Не знаєш? — Ні, — сказав Вайс. — То якого ж чорта ти мене виручив? — розсердився поляк. Вайс, одриваючи руку від керма, стискаючи її в кулак, спитав: — А де це ти бачив таких німців? Лице в хлопця знов пополотніло. — А ти, виходить, з гестапівців, так? Прикидався, так? Піймав, так? — І рвучко засунув руку в праву кишеню. Вайс, не обертаючись, порадив: — Не гарячкуй. Полічи до десяти й подумай. Далі їхали знову мовчки. — Я тут зійду, — сказав хлопець. Відчинив дверцята й поліз спиною до виходу. Вайс нахилився. — А гроші? — Які? — здивувався хлопець. — За проїзд. Хлопець витяг зім'яті злоті, сказав: — Тут і на пачку сигарет не стане. — Все одно давай, — суворо сказав Вайс. Ховаючи гроші, всміхнувся: — А ти думав, німець тебе задарма повезе? Розвернув машину. Майнуло розгублене, здивоване обличчя хлопця. Він несміливо помахав рукою. Вайс не відповів. І хоча Йоганн здорово це придумав, узявши з хлопця гроші за проїзд, все одно виручати його — це була вільність, на яку він не мав права. «Погано, товаришу Бєлов, — в думці сказав собі Йоганн. Але зразу ж мимоволі подумав: — А вдало це вийшло з камерою. Всі німецькі шофери так роблять: примушують першого-ліпшого польського перехожого качати ручку насоса. І я примусив…» Та коли через кілька днів на вулиці п'яний німецький солдат бив по щоках якусь нафарбовану жінку й та кинулась до Вайса, благаючи захистити, Йоганн мовчки відсторонив її і пройшов мимо. Вайс пройшов мимо так байдужно, нібито все це відбувалося в потойбічному світі. Після випадку з хлопцем він ще довго ставився до себе критично, «проробляв» себе. Він розумів: прикмети радянської людини, її моральні особливості тут так само небезпечні й шкідливі, як жалість для хірурга. І він байдуже пройшов повз жінку, яку били, твердо знаючи, що його обов'язок вищий за ці почуття. Кілька днів Йоганн возив місцевого німця, фермера Клюге — члена фрейкору — п'ятої колони в Польщі, функціонери якої здійснювали диверсії напередодні гітлерівського вторгнення, а потім виконували роль гестапівських підручних. Обважнілий, коротконогий, з м'ясистим лицем, хворий на ядуху, Клюге, дізнавшись, що Вайс із Прибалтики, сказав докірливо: — Таких хлопців слід було тримати там до певного часу, щоб ви потім за нашим досвідом влаштували там гарненьку поросячу різанину. Вайс спитав: — Ви вважаєте, що в нас була б така можливість? — Я думаю, була б. — Навіщо ж ми виїхали звідти? — Отож і я кажу: навіщо? — понуро мовив Клюге. І раптом, осміхнувшись, втішив: — Нічого, хлопче, все ще попереду. У Клюге на фермі працювало кілька десятків військовополонених поляків і французів, але він узяв підряд на доставку щебеню для шляхового будівництва, і всіх полонених загнав у каменоломню, і за наглядачів приставив до них сина й зятя. Тепер Клюге добивався нових військовополонених для ферми, запевняючи, що всі попередні повмирали від дизентерії. Вайс запитав: — А що ви робитимете взимку з такою кількістю військовополонених? Клюге сказав: — Головним конкурентом людини в споживанні основних харчових продуктів є свиня. А в мене самих плідників більш десятка, і чотири з них — медалісти. — Спитав: — Зрозумів? — Ні, — сказав Йоганн. — Ну то розумій, що мої підопічні не витримають такої конкуренції. Буде падіж, та й годі. — Свиней? — Та не прикидайся ти, — всміхнувся Клюге й діловито додав: — Дехто ще краще влаштовується, в кого господарство ближче до таборів. На роботу їх до них ганяють, а годівля в таборі. Будеш хазяїном, синку, вчися. — Додав, помовчавши: — У першу світову в мого батька російські полонені працювали. Худі, сухі та жилаві, остерігатись їх доводилося — в батька вухо один лопатою так і відтяв. — Саме тільки вухо? — спитав Вайс. — Авжеж. — Значить, промахнувся, — сказав Вайс. — Правильно, — згодився Клюге. — Промахнувся. — Замислився, промовив, щулячись: — Якщо росіяни в мене будуть, — без пістолета навіть до лежачого підходити небезпечно. Може за ногу схопити. Це я знаю. — Ви що ж, і на російських полонених розраховуєте? — Раз війна, значить — і полонені. — А буде? Клюге знизав плечима іі собі спитав: — А чому, по-твоєму, стільки в генерал-губернаторстві нових військ?.. Келер сказав Вайсові, щоб той завтра о другій годині припинив обслуговувати Клюге. Наступного дня уранці Йоганн возив Клюге по різних установах. Потім Клюге звелів везти його в маєток. Рівно до другої години Йоганн вів машину розгрузлим від дощу путівцем. О другій годині зупинив машину, відчинив дверцята, оголосив: — Пане Клюге, ваш час користування машиною кінчився. Вайс відкрив багажник, вийняв звідти чемодан Клюге, поставив на землю. Те ж саме проробив з речами, що були в кабіні. Клюге сказав: — Мені ж іще п'ятдесят два кілометри їхати, я заплачу. Не можна кидати серед дороги солідну людину. Вайс сказав: — Виходьте. — Я не вийду. Вайс розвернув машину і погнав її в місто. — Але ж у мене там на дорозі лишилися речі! Вайс мовчав. — Зупинись! Вайс загальмував машину. Клюге порпався у себе в бумажнику, потім став тицяти Йоганнові гроші. Йоганн відштовхнув його руку. — Ну, нехай, — сказав Клюге, — нехай! Тобі це так не минеться. Він виліз з машини і, грузнучи в болоті, побрів назад до речей. Повернувшись у гараж, Вайс доповів Келеру, що Клюге хотів затримати машину. Келер сказав: — Наказ є наказ. Ти повинен був висадити його о другій нуль-нуль, навіть коли б це було посеред калюжі. — Я так і зробив, — сказав Вайс. У нього було таке відчуття, нібито всі ці дні він возив у машині якусь брудну тварюку. Вайс витрусив чохли з сидінь. Йому здавалося, що в машині смердить. Безперервна десяти, а то й дванадцятигодинна робота виснажувала навіть найміцніших шоферів. Йоганн мусив мати такий запас фізичних і нервових сил, щоб, закінчивши роботу в гаражі, віддати їх головній своїй справі, що вимагала величезної зосередженості, кмітливості, самовладання. Людина часом не помічає, як, отруєна втомою, вона втрачає якусь дозу чуйності, губить зовсім незначні імпульси, необхідні для того, щоб блискавично знайти рішення в непередбаченій ситуації. Можна силою волі подолати втому, але як дізнатися, чи не гальмує втома твою свідомість, змушену повсякчас діяти на твоє справжнє «я» і на твоє друге «я», що стало шофером Йоганном Вайсом. Тим більше, що з поєднання цього подвійного мислення потрібно було виробити те єдине, що відповідає твоїм цілям, твоєму обов'язку. Останніми днями втома, нервова, душевна, фізична, то витісняла з нього Йоганна Вайса, то — і це дуже радувало — він цілком відчував себе Йоганном Вайсом, в якого немає нічого, крім згадок про інший світ, де він колись жив. Разом з тим надмірне навантаження і викликана ним втома допомагали йому переборювати тугу за Батьківщиною, спати без сновидінь і не поринати в спогади, що обпікали душу; одного разу він піймав себе на тому, що навіть плакав уночі, коли йому єдиний раз приснилися батькові руки, пропахлі залізними ошурками. За ці місяці Йоганн немов позбувся того неймовірного напруження, в якому він невідступно тримав себе весь час, аби бути таким, як навколишні люди, адже на їхні манери, звички, погляди, особливості наклала відбиток ціла історична смуга існування нації, її побутовий соціальний устрій. Сталося полегшуюче перевтілення — те, що пророкував йому інструктор-наставник. Воно прийшло як благотворний результат гігантської роботи розуму, волі, пам'яті. Це було вже не прикидання, а міцне відчуття себе тим, ким він мусив стати. Шліфуючи кожну уявну рису Йоганна Вайса, щоб вона стала душевною власністю, треба було разом з тим нічого не втратити од себе самого. Нічим своїм не поступитися Вайсові. Бо Йоганн Вайс повинен бути не тільки життєздатним, як самостійна особа, але цілком скоритися тому, хто надів на себе його личину.  
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   42


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка