Вадим Кожевников



Сторінка14/42
Дата конвертації05.05.2016
Розмір9.62 Mb.
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   42

24



 

З Берліна прибув якийсь пан Лансдорф. Він був у цивільному, але Штейнгліц і Дітріх зустріли його в парадних мундирах. Це був худорлявий сивий чоловік з запалим по-старечому ротом, маленькою головою, що гордовито стриміла на тонкій довгій шиї, з владними рухами й уважним, як у змії, поглядом вирячкуватих темних очей. Штейнгліц наказав Вайсові приготувати ввечері ванну для пана Лансдорфа і зробити все, що він забажає. Добре виконати це почесне доручення здалося спочатку досить важким, бо ні теоретично, ні практично Йоганн не був підготовлений до ролі лакея. Та що вдієш, і, старанно продумавши свою поведінку, Йоганн взявся виконувати доручення. На вулиці прохолодно, й зігріти на калориферах білизну, яку вдягне після ванни цей шановний стариган, — значить зробити йому приємне. Лансдорфу, коли він зайшов у свою кімнату, не дуже сподобалося, що його чемодан відкритий, але, побачивши приготування до ванни, він одразу ж заспокоївся. Вайс так обережно і старанно допоміг йому роздягнутися, нібито це був поранений, щойно винесений з поля бою. Лігши у ванну, Лансдорф помітив, що температура води саме така, яку він любить, і, прикривши очі білими, як у курки, повіками, попросив Вайса взяти зі столу книжку й почитати йому вголос. Це був французький роман, виданий у 1902 році німецькою мовою у Мюнхені. Називався він «Мистецтво втіхи». Та нічого фривольного в ньому не було. Автор грунтовно і докладно, день за днем, описував життя літнього холостяка, котрий прирік себе на добровільне ув'язнення у своїй кімнаті. Єдиною живою істотою, з якою він дозволяв собі спілкуватися, була канарейка. Бесідування з цією пташкою і являло суть розповіді. Вайс читав книжку, сидячи на круглій табуретці на деякій відстані од ванни, і, коли зрідка підводив очі, бачив зморщене личко Лансдорфа, що стирчало з води, — на ньому блукала мрійлива усмішка. Потім Вайс допоміг Лансдорфу вилізти з ванни, витер його насухо теплим рушником, загорнув у заздалегідь нагріте простирадло й одвів до постелі. Тут він надів на старого теплу довгу нічну сорочку, прикрив його периною і спитав, чи будуть ще якісь вказівки. — Мені подобається, як ти читаєш, — сказав Лансдорф. — Читай далі! Та тільки-но Вайс взявся за книжку, як у двері несміливо постукали, а потім так само несміливо до кімнати зайшли Штейнгліц і Дітріх. Тим самим ріпним голосом, яким він похвалив Вайсову манеру читання, Лансдорф сказав офіцерам, що стояли, виструнчившись, біля ліжка: — Панове! Зараз я вам прочитаю наказ фельдмаршала Кейтсля. В ньому говориться, — і почав читати документ, віддрукований на тонкому цигарковому папері: — «Пункт І. Радянські військовополонені підлягають клеймуванню особливим довгочасним знаком. Пункт II. Клеймо має форму гострого кута приблизно на 45 градусів, з довжиною сторони один сантиметр і ставиться на лівій ягодиці. Подряпини робляться розжареним ланцетом на поверхню напруженої шкіри і змочуються китайською тушшю». Таким чином, військовополонені, що прибувають у транзитні табори, де ми добираємо матеріал, придатний для зарахування в розвідувальні і диверсійні школи, будуть мічені. Звідси виходить, панове, що попередній відбір матеріалу слід провадити в збірних таборах. — Тут Лансдорф поцмокав губами. Вайс догадливо підскочив, всунув йому в рота сигарету, підніс запаленого сірника. — Панове! — сказав Лансдорф верескливо. — Я гадаю, цей єфрейтор вихований краще за деяких офіцерів. — І тим самим невдоволеним голосом вів далі: — Пункт третій цього наказу від дванадцятого травня нинішнього року роз'яснює, як треба поводитися із захопленими в полон радянськими військово-політичними працівниками. В ньому вказується: «Політичних керівників у військах не вважати полоненими й знищувати найпізніше в транзитних таборах. В тил їх не евакуювати». Дітріх докинув нетерпляче: — Ми одержали цей наказ. Лансдорф насмішкувато глянув на нього й, нібито не розчувши, вів далі, як і раніше, рівним тоном: — Цей пункт наказу викликав природне суперництво між службами СД, СС, гестапо і вашою службою. Коли служба, що відає транзитним транспортом, повідомляє, що ліквідувала деяку частину новоприбулих військовополонених, це розглядається як недогляд тих служб, що відають збірними таборами. А коли служба тилових таборів ліквідовує в процентному відношенні більше військовополонених, ніж було ліквідовано в прифронтових, адміністрацію прифронтових таборів звинувачують у безтурботності. Через це кожна служба на всіх ступенях табірної системи зацікавлена в тому, щоб знищувати максимальний процент військовополонених, оскільки будь-яке зниження відомостей про кількість знищених може бути приводом для розслідування і притягнення до відповідальності за невиконання наказу від дванадцятого травня тисяча дев'ятсот сорок першого року. Лансдорф струсив попіл у послужливо подану Вайсом велику морську черепашку, іронічно глянув на офіцерів. — Панове, я не запрошую вас сісти, бо ви могли б розцінити це як вияв невпевненості у вашій армійській витривалості. Але до діла. Усе вищевикладене буде вкрай ускладнювати ваше завдання. Ви мусите одібрати максимальну кількість табірного матеріалу для того, щоб після спеціального вивчення завербувати певне число осіб і навчити їх, підготувати до розвідувальної і диверсійної діяльності. — Помовчав. І закінчив після паузи: — На попередньому етапі рекомендую: коли згодом серед добраного вашою службою при консультації гестапо матеріалу виявляться окремі непридатні суб'єкти, не слід цілком звинувачувати в цьому недогляді гестапо. Адмірал Канаріс не хотів би загострювати взаємовідносини сторін, і тому ви самі повинні виправляти помилки гестапо й робити це без зайвих формальностей. І без офіційних церемоній публічних страт. Панове, ви вільні. Не давши їм навіть розкрити рота, він одпустив їх кивком голови.  

Вранці Лансдорф попросив помасирувати йому хвору ногу. І Вайс з дивовижною майстерністю впорався з цим. Щодо масажу в нього була солідна і теоретична, і практична підготовка. Вайс свого часу слухав лекції масажиста, та й після тренувань на стадіоні «Динамо» спортсмени часто масирували один одного. Отож у Йоганна був достатній досвід. Лансдорф, дуже задоволений, заявив, що ще стародавні римляни застосовували масаж: полководці — напередодні битв, а патриції — перед найважливішими виступами в сенаті. Вайс одважився додати, що навіть Тімур, бувши чудовим кавалеристом, не відкидав масажу. Лансдорф, уважно глянувши на єфрейтора, спитав, за що він одержав медаль. Вайс скромно відповів: — На жаль, тільки за хоробрість! — А що в тебе є ще? — Голова, пане генерал! — Я не генерал, — сухо поправив Лансдорф. Усміхнувшись, додав: — Та коли б нас не було, генерали воювали б, як сліпі. То що ж у тебе в голові? — Я хотів би бути вам корисний. — Чим? — Я гадаю, ви знаєте про кожного більше, ніж він сам про себе знає… — Так, звичайно! — Мені здається, майор Штейнгліц і капітан Дітріх не зовсім точно зрозуміли вас. — Кажи, я слухаю. — Лансдорф аж трохи підвівся на лікті. Вайс розумів, чим він рискує, але в нього не було іншого способу привернути до себе увагу Лансдорфа. — Ви дали їм зрозуміти, що чим більший буде відсів уже в самій школі, тим більше знайдеться згодом підстав дорікнути службі гестапо за недостатню обачність. — А що з того виходить? — Треба, щоб такий непридатний матеріал у певній кількості все ж таки потрапляв у школи, інакше, якщо його не виявити, вся подальша відповідальність лягатиме на службу абверу. — О, та ти шахрай! Де ти цього навчився? — Мій шеф, крейслейтер Функ, застосовував цей метод до членів Німецько-балтійського народного об'єднання. Він приймав туди всіх охочих. Але потім, саме перед репатріацією, склав величезний список тих, хто, на його думку, не заслуговує довір'я. І Берлін високо оцінив його заслуги і вказав на недостатню роботу агентів гестапо в Ризі. — Звідки ти це знаєш? — Я користувався винятковим довір'ям пана Функа. — Чому? — Тому що ви перша і остання людина, якій я вважав за можливо сказати про це. Функ цінував мою здатність забувати те, що слід пам'ятати. — А ти, виявляється, марнославний, — схвально зазначив Лансдорф. Вайс вигукнув з цілковитою щирістю: — Я зрозумів, що ви велика людина, і просто хотів звернути на себе вашу увагу. — І коли ти все це придумав? — Оце допіру, — довірливо признався Вайс. — Відчув вашу прихильність і от наважився… — Прошепотів: — Я трошки знаю російську мову. — Додав квапливо: — Про це я написав в анкеті. Навчився, коли працював у російського емігранта в Латвії. — Пояснив: — Це не зовсім та російська мова, якою розмовляють радянські люди, але я все розумію. Лансдорф лежав із заплющеними очима, обличчя його було непорушне, як у мумії. Вайс сказав жалібно: — Пан майор цінить мене тільки як шофера. Та я був би щасливий, коли б хто-небудь звернув увагу й на інші мої здібності. Лансдорф розплющив очі, вирячкуваті, наче в хижого птаха. Вайс з тією самою соромливою, прохальною усмішкою витримав його обшукуючий погляд, що проникає в саме нутро. Лансдорф сказав: — Ти та людина, яку треба зовсім трошки підучити й послати в тил до росіян. — І, глянувши скоса на Вайсову медаль, додав іронічно: — Ти ж хоробрий. Вайс похолов, у нього аж пальці на ногах зсудомило од відчуття провалу. Ось до чого привела ця ризикована розмова, яку він розпочав, маючи на меті зовсім інше. Виходить, він прогадав, не зумів оцінити цього старого сибарита. Не треба було набиватися йому. А як не набиватися, коли він стоїть значно ближче, ніж навіть Штейнгліц, до того джерела відомостей, куди так поривався Йоганн? І як дізнатися, чи справді Лансдорф вважає його підхожим для роботи в тилу противника, чи тільки хотів випробувати його? Роздумувати не було коли, і скоріш машинально, аніж свідомо, Вайс сказав задоволеним голосом: — Дякую вам, пане Лансдорф. Сподіваюсь, ви не пожалкуєте за своє рішення. — А чого б це я жалкував? — примружившись, поцікавився Лансдорф. — Річ у тім, — сказав Вайс, — що в мене така типова зовнішність, що в Ризі кожен латиш одразу впізнавав у мені німця, а росіяни — тим паче. — Квапливо додав: — Та це нічого не значить. Я, як справжній німець, ладен віддати життя за фюрера, і, повірте мені, якщо доведеться загинути, я загину там з честю, як німець. Лансдорф довго, уважно розглядав Вайса. Потім сказав з жалем: — Так, ти маєш рацію. Ти типовий німець. Тебе можна було б виставити в расовому відділі партії як живий зразок арійця. Але я подумаю про тебе, — сказав Лансдорф, рухом руки відсилаючи Йоганна. Перед цією небезпечною розмовою Йоганн довго роздумував, як йому поводитися в новій обстановці, яка хоч і сприятливо складалася для нього, однак загрожувала ізоляцією. Він не хотів бути знову приречений на бездіяльність, як минулою разу, коли попав на секретний об'єкт абверу, де готували групу російських білоемігрантів для засилання в радянський тил. З усіх даних, служба абверу почала створювати величезну сітку розвідувально-диверсійних шкіл. Це свідчило і про те, що блискавичний наступ гітлерівців зірвався, і про те, що не справдились їхні надії знайти підтримку серед деякої частини населення Радянської Країни. І не п'ята колона, на яку вони сподівалися, чекала їх на радянській землі, а могутні удари партизанських з'єднань. Тоді вирішили мобілізувати всі способи ведення таємної війни. Провести гігантські диверсії, масові терористичні акти на території Радянської країни. І це ставало вже не тактикою, а стратегією воєнних операцій. Німецький генеральний штаб і всі секретні служби Третьої імперії об'єдналися для виконання цього завдання. І не випадково Лансдорф був видним працівником СД. З'ясувавши це, Вайс вирішив зіграти на суперництві між абвером і гестапо. Зіграти з таким розрахунком, щоб можна було повірити в його абверівський патріотизм і готовність піти на будь-яку підлість заради цього патріотизму. Інакша старий лис, Лансдорф не повірив би ні в який інший патріотизм, крім кар'єристської, службової запопадливості. Одважився на риск Йоганн не зразу, а тільки після того, як ознайомився з блокнотом Лансдорфа, вірніше, з одним записом у ньому, зробленим чітким, дещо старомодним почерком: «Радянські військовополонені, перебуваючи в таборах, автоматично зберігають характер і звичаї, властиві їхній політичній системі, і створюють таємні організації комуністів, які й управляють людьми. Для виявлення таких «керівних» осіб служби гестапо мають серед в'язнів інформатора — найбільш цінний, перевірений матеріал для розвідувально-диверсійних шкіл. Проте служби гестапо, щоб зберегти цей контингент тільки для своєї системи, всіляко приховують його, вставляють з метою маскування в списки неблагонадійних і навіть таких, що підлягають ліквідації. Необхідно сміливо, інтуїтивно виявляти такий контингент у таборах всіх ступенів і, всупереч опорові гестапо, зараховувати в школи». Цей запис Лансдорф, очевидно, вніс у блокнот, щоб інструктувати співробітників абверу, яких посилають у табори військовополонених для відбору курсантів. Вайс зробив з нього відповідні висновки й одважився поговорити з Лансдорфом, сподіваючись, що це відкриє йому можливість брати участь у відборі «контингенту». Він, як то кажуть, рискнув усім, щоб досягти всього. Розкрити сітку гестапівських інформаторів — хіба заради цього не варто важити життям? І він ризикнув, хоч і догадувався і про проникливість, і про невсипущу підозріливість Лансдорфа. Але ж Вайсова поведінка була переконливою, цілком вірогідною. Хіба не природне наївне, нахабне прагнення молодого німця вислужитися? І хіба не природним був Йоганнів переляк? Що тут дивного? Спритний шофер, котрий прижився при своєму хазяїнові, — і раптом у саме пекло. Звичайно, він був зляканий. Інша річ, коли Йоганн злякався, зрозумівши, що його мають закинути на парашуті до своїх, тоді як зараз його місце тут, серед ворогів. Але Лансдорф, звичайно, приписав його переляк звичайному боягузтву. Вайс міг викликати підозру й тим, що совав носа в таємні справи високих начальників. Але ж це так природно. Нахаба? Звичайно. Він і не приховував цього. Скромний був би задоволений і шоферською баранкою. Чому сказав Лансдорфу, що знає російську мову? А хіба він ховав це? В анкеті все є, адже він відповів на сотні різних запитань. Майора Штейнгліца не цікавили його знання. Йоганн йому й не набивався, однак настав момент, коли треба про них нагадати. Небезпечно? Так, небезпечно. Але ж той, у кого він навчився російської мови, був не з тих росіян, з якими воюють німці. Модний художник, що втік від російської революції. Усе це є в анкеті. І хвилювало зараз Йоганна інше. Чи зуміє він бути німцем, побачивши радянських людей, кинутих у фашистські концентраційні табори? Як він дивитиметься у вічі тим, хто й тут не втратив гордості, честі, відданості Вітчизні? Його багато чого навчили. І, здається, він виявився непоганим учнем. Важко бути німцем серед фашистів, це вимагає найвищого напруження всіх душевних сил. І все-таки він став німцем, для фашистів він свій. Але де взяти сили, щоб бути фашистом серед радянських людей? Як поводитись? До цього Вайса не готували, цьому не навчили. Він навіть не міг і подумати, що доведеться піти на таке самобичування. І піти не за наказом, а за своєю ініціативою, бо це зараз найбільш цілеспрямовано, потрібно, необхідно. Зробити інакше він теж не міг. Його обов'язок — опинитися зараз там, де найнебезпечніше бути людиною. І треба глибоко сховати все людське, забути про те, що ти людина, радянська людина. Адже чим менше він виявлятиме нормальних людських почуттів, природних для кожного, тим природнішим здаватиметься радянським військовополоненим. Вони повинні бачити в ньому фашиста, тільки фашиста, ненависного ворога. І яка ж мука бути фашистом в очах цих людей, які лишаються справжніми людьми навіть там, до робиться все, щоб спочатку вбити в людині все людське, а вже потім фізично знищити її! Усе це було страшно, і він навіть не зрадів, коли через кілька днів фон Дітріх сказав, ніби між іншим, що Вайс. одержав підвищення по службі й значитиметься тепер перекладачем при другому відділі «Ц», та, поки немає іншого шофера, треба підготуватися до тривалої поїздки. Ні, Йоганн не зрадів своєму успіхові в ризикованій операції з Лансдорформ. Чи не буде його перемога поразкою? Чи не переоцінив він себе, чи вистачить у нього металу в дуті, щоб витримати ті духовні інквізиторські муки, на які він себе прирік?.. Та все це було в Йоганновій душі, а єфрейтор Вайс у відповідь вклонився Дітріхові й, очевидно ошалівши від щастя, нечленороздільно промимрив, що готовий йому служити. Дуже хотілося побути самому, але ту ж мить Вайс підказав собі, що слід зайти до Лансдорфа подякувати йому, не забуваючи при цьому щасливо всміхатися. Лансдорф прийняв його холодно й діловито. Мовчки вислухавши захоплену подяку єфрейтора, кивком голови відпустив його. Та коли Вайс був уже біля самих дверей, раптом сказав багатозначно: — У тебе трохи довгий язик. Через нього може постраждати шия. — Пане Лансдорф, — з гідністю відповів Вайс, — гадаю, моя шия постраждає лише тоді, коли я не буду вам особисто про все доповідати. — Саме це я й хотів сказати…  

25



 

У канцелярії обер-шрайбер вручив Йоганнові коротеньку поштову листівку. Вайсів приятель, якийсь Фогель, унтер-офіцер зондеркоманди, розквартированої в Смоленську, запрошував Вайса на різдво у Москву. Розповівши про це запрошення обер-шрайберу й зазначивши жартома, що росіяни, так лінуються віддавати свої міста, що доводиться їх підганяти, Йоганн дав і обер-шрайберові можливість посміятися з вайлуватих росіян і потім пішов собі в гараж. Тут він з допомогою тієї самої московської носової хустки, просякнутої хімікаліями, проявив листівку й розшифрував червонясто-коричневі цифри, записані косо і густо найтоншим пером: «Варшава, Новий світ, 40. Вар'єте «Коломбіна». Ніколь. Номер вашої квартири. Вік вашого батька…» Йоганн добре розумів, що зараз він цілком у розпорядженні Дітріха й тому для поїздки в місто досить дозволу самого Дітріха, однак вирішив попросити дозволу також і в Штейнгліца, чим ще більше прихилив його до себе. Не задовольнившись усім цим, Вайс з'явився ще й до Лансдорфа, доповів, що їде у Варшаву, і спитав, чи не було яких вказівок, демонструючи цим, що головним своїм хазяїном він вважає Лансдорфа, а не когось там іншого. Лансдорф доручив купити йому соляно-хвойних таблеток для ванн. Легкого проносного. Пошукати в магазинах книжки, видані не пізніш дев'яностих років минулого століття. Пояснив: — Я люблю тільки те, що зв'язане з моєю юністю. — Прикривши очі блідими повіками, додав: — Вона була чудова… Дітріх попросив купити йому тістечок на Маршалковській у кондитерській «Ян Гаєвськи», а Штейнгліц — кров'янки. Грошей майор не дав, та зате по-дружньому порадив Вайсові для профілактики зайти після відвідання Варшави в санітарну частину. Чин єфрейтора і медаль відкрили перед Йоганном нові можливості. Він зупинив першу ж попутну вантажну машину, наказав солдатові пересісти з кабіни в кузов, дав шоферові пачку сигарет і звелів гнати у Варшаву «із швидкістю чорта, що тікає від праведника». Настрій у Йоганна був чудовий. Отаке собі безшабашне життєрадісне відчуття удачі й, як після екзаменаційної сесії в інституті, прагнення погуляти в нагороду за працю. І він дозволив собі «розпуститися», запросто побалакати з шофером про те та се… Він уже вважав себе таким загартованим, невразливим, що навіть безстрашно висловлював зневажливі міркування про росіян, не відчуваючи при цьому огиди до самого себе. І він розв'язно спитав шофера, сутулуватого, літнього солдата із вкритим поздовжніми зморшками обличчям: — Ну що, скоро візьмемо Москву — і кінець війні? Шофер, не підводячи стомлених очей, сказав понуро: — Ти вважаєш, що війна з росіянами вже кінчається, а вони вважають, що тільки зараз починають воювати з нами. — А сам ти як думаєш? — Хайль Гітлер! — сказав шофер і, не відриваючи правої руки від баранки, трошки підняв указівний палець. З вимови Йоганн вгадав у ньому жителя півдня. Шофер підтвердив цю догадку. — Є німці, які п'ють лише пиво, другі — тільки шнапс, але є і треті, вони люблять вино. — Глянув скоса на Вайса: — Так, я з Саару, а ти, зразу видно, пруссак. — Еге ж, я пруссак, — підтвердив Йоганн. — Знаєш, як в одній розумній книзі написано про Пруссію: «Пруссія не є державою, яка володіє армією, вона швидше є армією, яка заволодіває нацією». Шофер сказав підозріливо: — Для пруссака ти щось надто освічений. — Це тому, що я племінник Геббельса. — Правильно, — згодився шофер. — Тільки для цілковитої схожості не вистачає, щоб тобі ногу перебили. — Не втрачаю надії. — Росіяни тобі допоможуть. — Не встигнуть: скоро їм кінець. — Ти що, з похоронної команди, як твій дядько? Він їх давно всіх поховав. Вайс удав, нібито не зрозумів небезпечного натяку, запитав: — Ти, видко, старий солдат. В першу світову воював? — Авжеж. До Уралу дійшов. — Ну! — здивувався Йоганн. — Та ти герой! Шофер спитав: — А ти лісорубом коли-небудь працював? — Ні. — Ну нічого, росіяни навчать. Вони нас на Уралі навчили ліс валити. В першу світову не весь вирубали — на другу лишили. Лісів там багато, на всіх стане. — Ти щось по-дурному жартуєш, — суворо зазначив Йоганн. — А я подурнів, — глухо сказав шофер. — Подурнів з учорашнього дня, як листівку поздоровчу одержав: з приводу смерті героя мого останнього — меншого. А було в мене їх троє. Три поздоровчих на одного батька — багатенько. — Кури. — Йоганн простягнув пачку. Шофер узяв сигарету, сказав засмучено: — Курю. Та не допомагає. Йоганн порадив: — Просись на фронт, відомстиш за смерть синів. — Кому? — Росіянам. — У мене їх у шахті завалило, — сказав шофер. — Зрозумів: у шахті! Особиста власність рейхсмаршала Герінга — ці шахти. Був наказ економити кріпильний ліс у зв'язку з воєнним часом. Ось кістками моїх синів і підперли покрівлю. — Заради перемоги доводиться приносити жертви. — Панові Герінгу? Моїх дітей? — Ти міркуєш, як комуніст! — Схоже? — Шофер нахилився, щось поправив на дверцятах, біля яких сидів Йоганн. Додав швидкості, припав до керма й, не дивлячись на Вайса, запропонував: — Давай ще закуримо. Йоганн поліз у кишеню за сигаретами. І в цю мить шофер, різко штовхнувши Йоганна плечем, викинув його з кабіни. Машина, хляпаючи дверцятами, помчала по шосе. Йоганнові пощастило: він упав у кювет поруч зі шляховим стовпчиком. Ще трошки — і він розбився б на смерть, ударившись об цей стовпчик. Та хоч у Йоганна нило все тіло і загалом безглуздо було опинитися на дорозі в такому скрутному становищі, настрій у нього не зіпсувався. Скоріше навіть навпаки. Такого німця, як цей шофер, він зустрів тут уперше. Оце-то шофер! Більше б таких німців! Йоганн обтрусився, опорядив одяг. Так, вигляд у нього нікудишній, і руку розсадив. Ось до чого може довести марне базікання. А втім, хіба таке вже марне? Ні, дещо корисне для себе він узяв з цієї розмови, дещо… І хоч який сумний був недавній урок, у наступній попутній машині, а нею виявився бензовоз, Йоганн знову завів жваву розмову з водієм, молодим хлопцем із Зальцбурга, колишнім нічним таксистом. Посмоктуючи ерзац сигару, зроблену з паперу, просякнутого розчином нікотину, цей знавець злачних місць розповідав Вайсові, що й тут, у Варшаві, можна розважитися не гірш, ніж навіть у Франції, аби гроші! З кожної ходки на його долю припадає десять літрів першосортного американського чи англійського пального — це на чорному ринку те саме, що літр самогону, а з півлітром можна сміливо стукати ногами в двері першої-ліпшої знайомої дівчини. — Та хто тобі вірить, що бензин американський! — засміявся Вайс. Шофер образився, пояснив: — Наша колона авіацію обслуговує. Виходить, бензосховище фірми «Стандарт ойл оф Нью-Джерсі» або «Ройял дейтч шелл», і до самісінького останнього часу вони після кожного мільйона літрів присилали премії: запальнички, електричні ліхтарику годинники, портфелі… Звичайно, шоферам ці премії не перепадають. Усе начальству. — Обминають? — Закон природи. Вайс сказав, як по секрету: — Я ж бо теж шофер. Та на легковій не багато візьмеш. — А треба з розумом. Шофер витяг засунуту за щиток над вітровим склом карту, простигнув Вайсові. Йоганн розгорнув її в себе на колінах. Шофер знову пояснив: — Кружечки — бази. Дорога, бачив, як іде! А я прямую путівцем — от і виходить п'ять вірних літрів, окрім тих десяти. Вайс довго дивився на карту, запам'ятовував. І коли віддав, ще кілька хвилин, напружуючи свідомість, примушував себе бачити цю карту й бачив її, немовби вона була нанесена незримими фарбами на прозорому вітровому склі. Він зосереджено втупився в це скло, але не помічав ні темних від дощу фільварків, ні ставків, мов лускою, вкритих чорним опалим листям, ні сірих грузовиків, у яких сиділи солдати в сірій формі з сірими обличчями, не помічав він ні сірого неба, ні сірої дороги, ні сірого дощу. Він бачив тільки карту. І отямився від заціпеніння тільки в той момент, коли раптом виразно зрозумів, що добре й дуже точно запам'ятав ці кружечки й тоненькі лінії доріг у сітці квадратів. І ту ж мить, підхопивши останні слова шофера, запропонував: — Масла я можу дістати. Що можу, те можу. В гаражі банок з п'ять є… — Дивак, — засміявся шофер. — Вони ж просять коров'ячого!  

Вайс вийшов на Маршалковській. Олександр Бєлов знав про неп лише з книжок та кінофільмів. Тому, певне, його уявлення про Маршалковську під час німецької окупації Варшави як про непманський вертеп не зовсім точно відповідало дійсності. Та зневажливий вираз його обличчя, гордовите ставлення до різних там торгашів цілком відповідали поведінці й манерам німецьких окупантів. І в польських, і в німецьких армійських магазинах він тримався бундючно й, ледь переступивши поріг, голосно заявляв: — Гер штурмбанфюрер доручив мені купити саме у вашому магазині… Це справляло належне враження. Коли Йоганн вибирав проносне для Лансдорфа в армійській аптеці, зайшов черговий лікар у чині капітана й спитав, чи давно гер штурмбанфюрер хворіє. Йоганн суворо обірвав капітана: — Пан штурмбанфюрер ні на що не може хворіти! Це було так поважно сказано, що капітан мимоволі аж ворухнув рукою, мало не викинувши її в партійному вітанні. І все-таки на початок вистави у вар'єте «Коломбіна» Вайс запізнився. ВI зв'язку з комендантським часом спектаклі починали о п'ятій годині. Плентатися у вар'єте з покупками і тим наче на зустріч із зв'язковим було вкрай незручно. Тому Йоганн зайшов у «Гранд-отель» і сказав черговому поліцейському офіцерові, що він ад'ютант полковника Штейнгліца й просить передати полковникові Штейнгліцу цей пакет, коли той, як обіцяв, зайде сюди з дамою. Якщо ж полковник захоче піти в отель «Палас», то тоді він сам повернеться за його покупками. Номери, які демонструвались у вар'єте, не справили вражений на Йоганна Вайса. А втім, на щось інше він і не сподівався, хоч йому раніше не доводилося бувати на подібних виспівах. І коли десять худих дівчат, у потертих парчевих трусах, підстаркуватих і дуже нафарбованих, дриґали в такт музиці ногами, намагаючись приховати удаваними посмішками, що для таких прудких рухів тіла їм не вистачає дихання, він дивився на них з жалем. Потім вийшли двоє, в плавках, з ніг до голови вкриті масною бронзовою маззю, і набрали поз античних статуй. Гострі ребра, ключиці наочно свідчили про те, що на карточки ці артисти не одержують ні жирів, ні м'яса. Слідом за ними на естраду вискочив клоун, зображуючи Чарлі Чапліна. У нього почали кидати із залу недогризки яблук, недокурки й кричали «юде!». Клоун нічого такого не робив, він навіть не ухилявся від тих покидьків, які в нього жбурляли. Увесь номер, виявляється, саме в тому й полягав, що клоун дозволяв глядачам кидати в себе все, що завгодно. Він тільки захищав руками обличчя. Та ось що підмітив Вайс. Цей клоун іноді раптом на мить скидав маску Чарлі, й тоді проступало інше обличчя — вусики ті самі, але чорне пасмо, що спадало на брову, і випнута на мить щелепа так підкреслювали небезпечну схожість, що Вайс мимоволі лякався за цього зухвалою чоловічка. Та за цим одразу знову з'являвся Чарлі, шкутильгаючи в своїх величезних, розчепірених у різні боки пласких черевиках. І коли оголосили номер. «Два Ніколь два — партерні акробати», — Вайс мимоволі аж подався вперед. У залі накурено, тісно, гамірливо. Військові пили пиво, виймали закуску в промащеному папері й розкладали її на вільному стільці. Якщо попереду сидів цивільний, вони клали ноги на спинку його стільця. Чини військової поліції водили по задніх рядах електричними ліхтариками і випроваджували із залу солдат, коли ті починали надто вільно поводитися з вуличними дівками. Вайсові не треба було особливо напружувати зір, щоб пізнати в цьому з ідеальною фігурою акробаті, затягнутому в чорне трико, Зубова. Його волосся було розчесане на прямий проділ, брови тонко підбриті, губи ледь підмальовані. Він здорово працював, цей акробат Ніколь. Його партнерка, обличчя якої Йоганн ще не встиг розглядіти, бо про неї не думав, мов чорна змійка, металася в руках Зубова, то обвиваючи його, то завмираючи в легкій позі на його витягнутій руці. Їм довго аплодували. І коли, вийшовши на аплодисменти, Зубов високо підкинув свою партнерку, а вона, зробивши в повітрі сальто, раптом розгорнула, як крила, полотнище із свастикою, зал заревів від захоплення і влаштував справжню овацію. Пройшовши в артистичну з коробкою глюкозних цукерок, куплених у буфеті, Вайс штовхнув двері, на яких було написано на косо повішеному папірці: «Два Ніколь два». Він уклонився жирно намащеній жіночій фізіономії, яку побачив у дзеркалі, й пробурмотів: — Фрейлейн, я захоплений вашою майстерністю. — Йоганн поклав на піддзеркальник свою коробку цукерок і з усмішкою обернувся до Зубова. Але той зустрів його усмішку незворушно байдуже. — Пане єфрейтор, — відповів Зубов, — ваші шановні батьки, певне, казали вам, що заходити в кімнату до незнайомих людей, не постукавши перед цим, непристойно. — Винуватий, — сказав Вайс. І винахідливо запропонував згідно пароля: — Я готовий постукати шістнадцять разів. Він ждав, поки Зубов обізветься, але той мовчав. Потім Зубов спитав: — Ви, власне, до кого прийшли, пане єфрейтор? — Я хотів би висловити свої поздоровлення Ніколь… — Їх двоє — два Ніколь два, — нагадав без усмішки Зубов. — О, я хотів би відрекомендуватися головному з них, — сказав Вайс, починаючи вже дратуватися. Він не розумів, чому Зубов з такого впертістю не відповідає на пароль. — Головний Ніколь — ось, — заявив Зубов і вказав очима на дівчину, що знімала з обличчя грим. Вайс підійшов до неї, ще раз уклонився. Сірі уважні очі зустрілися з сердитими Йоганновими очима. — То це ви, паші єфрейтор, сиділи на шістдесятому місці? Ви щось хочете мені сказати? — Так, — підтвердив Йоганн. — Тут? — Якщо ваш партнер не заперечує, я хотів би вас куди-небудь запросити. Зубов сказав дівчині: — Я проведу його до Полонського. У невеликому пивному барі вони мовчки пили біля стойки пиво, дуже розведене водою. Зубов кинув власникові бару: — Учора, пане Полонський, водогін не працював і пиво було міцніше. — Сьогодні водогін теж не працює, — сказав власник бару. — Звідки ж стільки води? — То, пане, мої сльози, — одказав власник бару, — то мої сльози за пропащою моєю комерцією. Увійшла дівчина з чемоданчиком у руці, голова туго запнута хусткою. Жовта бобрикова жакетка. Обличчя ще лисніє од вазеліну. Вона взяла Вайса під руку й, передаючи чемоданчик Зубову, звеліла: — Ходімо! Звернули в провулок, де було темно й бовваніли цегляні руїни. Пригортаючись до Йоганна, дівчина говорила чітко, суворо: — Я ваша зв'язкова. У нього, — вона кивнула на Зубова, що йшов позаду, — є тепер своє особливе завдання. — Замислилась. — Гадаю, поки що для нас з вами надійним «дахом» буде… — запнулася, — ну, ви за мною, словом… упадаєте. — Спитала: — У вас є інші варіанти? — Нема, — щиросердо признався Йоганн. — Своєму начальству завтра доповісте про наше знайомство. Ну й про те, що ночували в мене, чи що. Так буде, мабуть, правдоподібніше. — Що правдоподібніше? — спитав Вайс. — Ет, — сердито сказала дівчина. — Ну коли артистка, які там з нею можуть бути церемонії! Адже так? — Та ні, ви помилилися, — запротестував Йоганн. — Вони мають мене за дуже пристойного молодого чоловіка. — Взагалі нічого не слід надто підкреслювати, вихованість теж, — повчально сказала дівчина. — В усякому разі, вам, єфрейторе. — Добре, — згодився Вайс. — Ну, нічого доброго в цьому немає. — Пригорнулася ще ближче. — Запам'ятайте. Я Ельза Вольф. Фольксдойч. Мати — полячка. Батько, звичайно, німець, офіцер. Загинув. Я дитя кохання. Народилася в Кракові. Католичка. Якщо спитають про партнера, — коханець. Та скоро кине. Що ще? Усе, здається. — Нагадала рішуче: — Отже, будете в мене ночувати. Йоганн почав благати: — Та я ж не можу. Я обіцяв Дітріхові, Штейнгліцу й, нарешті, Лансдорфу з'явитися вчасно. Я повинен… — Ні, не повинні. Ви повинні допомогти мені придбати у вашій особі армійського покровителя: сусіди почали мене утискати. На добраніч, — сказала вона голосно по-німецьки, звертаючись до Зубова. — Гаразд, на добраніч, — пробурмотів Зубов і пішов. — Куди він? — спитав Йоганн. Ельза знизала плечима. — Ну як же це так, сам… — А вас не цікавить, як я тут сама і завжди сама? — А Зубов? — Ніколь — чудовий хлопець, та занадто він покладається на силові прийоми. Нещодавно він знову придумав атракціон зі стріляниною. — Пробачте, а скільки вам років? — За віком ви старші од мене, за званням — не знаю, — суворо сказала Ельза. — А ви давно?.. — Повернетесь, зайдете в кадри, попросіть мою особову справу… — Подивилася напруженим поглядом у вічі, додала уривчасто: — Доповідайте, я слухаю… Вайс стисло повторив їй усе те, що готував для інформації. Вона кивала, показуючи цим, що запам'ятала. Спитала: — Це все? — Ні, тільки головне. — Непогано, — похвалила вона без усмішки. — Ви не марнували часу. Молодець. — Дякую. — І Вайс додав ледь іронічно: — Товаришу начальник! — Ні, — сказала вона. І нагадала: — Я тільки ваша зв'язкова. — Дозвольте звернутися із запитанням? — Знаєте, — сказала вона, — не треба на мене ображатися. Ви думаєте, я сухар. А мені просто на шию хотілося кинутися спершу Зубову, потім вам. Я так довго не бачила своїх… То що ж ви хотіли дізнатися? — Це ви відкрили у Зубова артистичний талант? — Я, — кивнула вона з гордістю. — Існує спеціальний циркуляр фюрера «про підтримання в народі доброго настрою», і в зв'язку з цим дається броня служителям мистецтва, «майстрам біцепса». Я віддала Зубова під покровительство цього циркуляра. І, уявіть собі, Зубов подобається публіці. Але він дуже визивно тримається. — На сцені? — Ні. — З вами? — Та ні, з німцями. — Додала засмучено: — Я кожного разу дивуюся, коли бачу його. — Чому? — Та просто тому, що він завжди йде начебто назустріч смерті. Наближався якийсь перехожий. Ельза заговорила по-німецьки. Вайс вслухався в її слова: вимова була бездоганна. Коло ліхтаря він ще раз уважно глянув у її обличчя. Нічого особливого — бліде, стомлене. Трохи завеликий відкритий лоб. Проте виразні, променисті очі скрадали блідість лоба. Губи м'які, великі, але гарно окреслені. Важкувате підборіддя зі шрамом. А голос! Голос у неї різний: то глухий, то глибокий, грудний, то різкий, уривчастий. Підійшли до чотириповерхового непоказного будинку, вхід із двору. Війнуло помиями. Сходи темні. Двері Ельза відімкнула своїм ключем. Довгий коридор. Кімната поруч з кухнею, малесенька — стіл, стілець, дерев'яне ліжко, навіть нема шафи. Повісивши на спинку стільця бобриковий жакет, розв'язавши хустку, вона раптом звалила на плечі копицю блискучою яскраво рудою волосся. Попередила пошепки: — Фарбоване. Так бульварніше. — Наказала — Лягайте, спіть. Я вас розбуджу. Скиньте кітель, я піду з ним на кухню, випрасую. — Пояснила: — Речовий доказ для сусідів. — Усміхнулася іронічно: — А то, знаєте, підозріло, ні разу де приводила чоловіків. Я погашу світло. — Навіщо? — спитав Вайс. — Бо ви все-таки повинні поспати. Ельза повернулася не скоро. Вона лягла поруч Йоганна, накрилася жакеткою, підсунулась ближче, спитала: — Ви хочете мені іще щось сказати? Він шепотів їй на вухо те, що вважав за необхідне додатково передати в Центр, від його дихання ворушилося пасемце її волосся. І раптом дівчина засміялася. Він подумав, що вона сміється з нього: вважає відомості невірогідними або вже застарілими. Але вона пояснила: «Лоскотно», — і він обережно прибрав пасемце з її вуха. І коли знову зашепотів, він кілька разів ненароком торкнувся її вуха губами, та вона нічого не сказала: чи не помітила, чи не надала значення. А потім настала її черга говорити, він повернувся до неї спиною, і тепер вона шепотіла йому на саме вухо, суворо, по-начальницьки. Сьогодні вона, нехай уже так, прийме усну інформацію, але на майбутнє він мусить сам усе зашифровувати. Про «поштові скриньки» він дістане вказівку пізніше. Схему розміщення баз пального нехай накидає зараз же: вона може згодитися Зубову. — Все? — Все! — сказала дівчина. Йоганн витягнувся й, дивлячись на звислі клапті білого паперу, яким було обклеєно стелю, спитав: — А просто так поговорити можна? — Хіба що трошечки… — Чіпляються? — Звичайно. Але в мене документ рейхскомендатури: контактуватися з представниками армії заборонено. Носителька інфекції. — Якої? — Туберкульоз. А ви що думали? — Це правда? — спитав Йоганн. — Звичайно. Завжди була здоровою, а тут відкрився процес. — Але ж треба лікуватися. — Після війни — обов'язково. Та досить на цю тему. — Спитала: — Медаль разом з легендою одержали? — Ну що ви! — образився Йоганн. — За бойовий подвиг. Вони дали. — А з дому нагороди є? — Ні, тільки від німців. — Вітаю, — сказала вона. — Герой! — Сподіваюсь на унтер-офіцерське звання. — Кар'єрист! Ще трохи — й станете генералом або штурмбанфюрером. — Але зразу ж вона серйозно попередила: — Не поспішайте швидко висуватися, я їх знаю: заздрісні, доносять одне на одного. Найбільша небезпека — це швидкий успіх. — Ви розважливі, як бабуся. — Ну, досить, — перервала вона. — Досить! — Нахилилась і, мимоволі пригорнувшись до Йоганна, взяла зі столу сигарети. Йоганн пробурмотів: — Дивно, лежу на постелі з дівчиною… — Я вам не дівчина, — грубо перебила вона. — Я вам товариш по роботі. — Та зразу ж по її обличчю пробігла усмішка. — Одному залицяльникові я мало руку не викрутила із суглоба, щоб більше не ліз… — А хто у вас був інструктором дзю-до? — простодушно поцікавився Йоганн. — Ну ще чого! — Шепіт її звучав обурено. — Ви надмірно цікаві. — Сказала засмучено: — А я про вас краще думала. — А що взагалі ви про мене думали? — Нічого. Просто гадала, буде солідніший товариш. — І знову нахилилася, погасила недокурок. — Слухайте і запам'ятайте: нема ні вас, ні мене. І нічого для нас нема й не буде, поки є все оце. — Її біла рука в темряві немов розсунула стіни кімнатки. — Зрозуміли? — І вже лагідніше: — Будь ласка… Вони ще поговорили трошки. — Пора спати, — сказала Ельза, і настала тиша. Він довго лежав, утиснувшись у стіну, із заплющеними очима, але так і не заснув. Схопився, як тільки Ельза доторкнулася до нього, щоб розбудити. Обличчя в неї було ще блідіше, ніж учора, під очима сині тіні. Вона мляво подала Йоганнові руку. — Не знаю, як сьогодні виступатиму. Я так стомилася! Звикла бути сама, а тут раптом то Зубов, то ви. І потім знову лишитися самій… — Мені теж буде потім… — Йоганн запнувся, — скучненько. Ельза вийшла провести його. У кухні біля плити поралися жінки. Почувши кроки, вони всі разом обернулися. Ельза закинула руки на плечі Йоганнові, припала до його губів, а потім легенько підштовхнула в спину. Йоганн машинально запам'ятовував дорогу до Ельзиного будинку, прикмети самі собою вкарбовувалися в його свідомість. Він думав про цю дівчину. У «Гранд-отелі» він узяв у портьє свої пакунки, вийшов на контрольно-пропускний пункт, пред'явив документи. Його посадили в попутну машину, і всього з однією пересадкою він добрався до підрозділу.  
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   42


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка