В. В. Головачов Художнє оформлення



Сторінка1/22
Дата конвертації05.05.2016
Розмір5.58 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   22

Annotation


Имя автора книги хорошо известно любителям научной фантастики как в нашей стране, так и за ее пределами. Его творчество отличает научный подход к проблемам современности и будущего, смелость И доказательность прогнозирования, остросюжетность. В сборник вошли лучшие произведения писателя.
Ім’я автора книги добре відоме любителям наукової фантастики як у нашій країні, так і за її межами. Його творчість позначена науковим підходом до проблем сучасності і майбутнього, сміливістю та доказовістю прогнозування, гостросюжетністю. До збірки увійшли кращі твори письменника. Ігор Росоховатський

ТОР-І

ГОДИННИК123

МІЙ ПІДЛЕГЛИЙ

УЧИТЕЛЬ

СИГОМ І ДИКТАТОРСТАРИЙПІДЛІТКИБАБУСЯСУДДІТИЗАВОЮВАННЯ СВІТУ

“НАСТАНЕ ДЕНЬ…”

ЩО ТАКЕ ЛЮДИНА?

СТРИБНУТИ ВИЩЕ ЗА СЕБЕ…123456789

ЗРОЗУМІТИ ІНШОГО1234

ГІСТЬКОЛИ ТРАПЛЯЄТЬСЯ НЕЙМОВІРНЕПЕРЕШКОДАКЛОПІТ ПОЛКОВНИКА ТАРНОВАНОВИЙ ЗНАЙОМИЙ АЛІНИ ІВАНІВНИСУСІД ПО НОМЕРУУ КАБІНЕТІ № 143ВТЕЧА САМОЗВАНЦЯСИЛУЕТ ЗЛОЧИНЦЯСПОВІДЬ РОБОТАГІСТЬЛІКАР-ЗЦІЛИТЕЛЬПОЛКОВНИК ТАРНОВ ВИХОДИТЬ НА СЛІДЮРІЙ ПОВЕРТАЄТЬСЯНА КОСМОДРОМІЗАМІСТЬ ПІСЛЯМОВИ

ОСТАННІЙ СИГНАЛ123456789101112131415161718192021

Я, БМ-115-Х…

ЗАКОН ЗВОРОТНОСТІ

ЗАВОЙОВНИК

ВОЛОСИНКА

МОЖЛИВІСТЬ ВІДПОВІДІЧастина першаЧастина другаЧастина третя

ПРИНЦИП НАДІЙНОСТІ

ОДНИМ МЕНШЕ

ЗАМІСТЬ ПІСЛЯМОВИ

ЗМІСТ

notes1234

Ігор Росоховатський
ОСТАННІЙ СИГНАЛ


 

Науково-фантастичні повісті та оповідання



 

Рецензент: член СП СРСР В. В. Головачов Художнє оформлення К. О. Рязанова  



ТОР-І
Оповідання


Сьогодні ми перевели Володю Юр’єва до іншого відділу, а на його місце поставили ОМШП — обчислювальну машину широкого профілю. Раніше вважалося (краще так вважалося б і тепер), що на цьому місці може працювати лише людина. Та ось ми замінили Володю машиною. І нічого тут не вдієш. Нам необхідні швидкість і точність, без них роботи по зміні нервового волокна неможливі. Швидкість і точність — хвороба нашого часу. Я кажу “хвороба” тому, що, коли створювалася людина, природа багато чого не передбачила. Вона подарувала людині нерви, по яких імпульси рухаються із швидкістю кількох десятків метрів на секунду. Цього було досить, щоб умить відчути опік і відсмикнути руку або своєчасно помітити янтарні очі хижака. Та коли людина має справу з процесами, що перебігають за мільйонні частки секунди… Або коли вона сідає в ракету… Або коли їй потрібно прийняти одночасно тисячі відомостей, стільки ж їх добути з пам’яті та порівняти хоча б за годину… І коли кожна її помилка перетвориться під час розрахунків на сотні помилок… Щоразу, відступаючи, як колись казали військові люди, “на вчасно підготовлені рубежі”, я з погрозою шепотів машинам: — Заждіть, ось вона прийде! Я мав на увазі людину майбутнього, яку ми створимо, коли навчимося змінювати структуру нервового волокна. Це буде Homo celeris ingenii — людина швидкого розуму, людина швидкодумаюча, хазяїн епохи надшвидкостей. Я так часто мріяв про неї, мені хотілося дожити й побачити її, заглянути в її очі, доторкнутися до неї… Вона буде благородною й прекрасною, її могуть буде щедрою і доброю. І жити поряд з нею, працювати разом із нею буде легко й приємно, адже вона вмить визначить і ваш настрій, і те, чого ви хочете, і що потрібно в інтересах справи, і як розв’язати складну проблему. Та до появи Homo celeris ingenii було ще далеко — так мені тоді здавалося, — а поки що ми в інституті чекали нового директора (останнім часом вони щось дуже часто мінялися). Чорний, мов жук, і трохи зухвалий Сашко Митрофанов готувався “розколоти” його на щиру розмову й з’ясувати, що він собою являє. Я збирався відразу ж поговорити про ті шість тисяч, що потрібні на купівлю ультрацентрифуг. Люда сподівалась випросити відпустку за свій рахунок (офіційно — щоб допомогти хворій мамі, а насправді, щоб побути зі своїм Грицьком). Він з’явився рівно за п’ять хвилин до дзвінка: з кучерявою шевелюрою, запалими очима, капловухий, худорлявий, швидкий та рвучкий у рухах. Сашкові Митрофанову, що кинувся був заводити “щиру розмову”, він так сухо кинув “доброго ранку”, що той одразу ж пішов до своєї лабораторії і в коридорі посварився з лагідним Мих-Михом. У директорському кабінеті на Мих-Миха чекала нова неприємність. — Заберіть з коридорів усі ці потерті дивани, — сказав директор. — Крім тих двох, які у вас називають “проблематичними і дискусійними”. — Виписати замість них нові? — добродушно спитав Мих-Мих. У директора сіпнулася щока. — А що — жінкам стоячи незручно розмовляти? — спитав директор і відбив охоту в Мих-Миха взагалі про щось запитувати. Це був перший наказ нового шефа, і його було досить, щоб директора не злюбили всі ті, хто проводив на диванах не одну робочу годину. — Мене звуть Торієм Веніаміновичем, — сказав він на нараді керівників лабораторій. — Наукові співробітники (наголосив він) для зручності можуть називати мене, як попереднього директора, за ініціалами або ж на ім’я. Ми відчули до нього неприязнь. Адже хіба може директор наказувати, як нам його величати. Це ми вирішували самі і ні для кого не робили винятків. Так було й тепер. Ми назвали його Тор-1, підкреслюючи, що він у нас довго не затримається. Люду, що прийшла просити відпустку за власний рахунок, директор зустрів привітно, запитав про хвору маму. Його обличчя було співчутливим, але дівчині здавалося, що він її не слухає, тому що його погляд перебігав по паперах на столі і час від часу директор робив якісь помітки на полях. Люда хвилювалася, плуталася, замовкала, і тоді він хитав головою: “Далі”. “Навіщо далі, — сердито думала вона, — якщо він все одно не слухає?” — але продовжувала розповідь. — Вона лишилася сама, її нема кому доглянути, навіть води подати, — сумно сказала дівчина, думаючи про Грицька, що заждався її ї шле палкі листи. — Так, до того ж, як ви сказали раніше, їй доводиться виховувати вашу п’ятнадцятирічну сестру й давати раду пустуну-братику, що закінчив сьомий клас, — додав директор, не дивлячись на Люду, і дівчина відчула, що він уже все зрозумів і що брехати далі немає сенсу. — До побачення, — сказала вона, червона від сорому й злості. — Писатимете листа — передайте привіт від мене хворій мамі. — Він, як і раніше, не дивився на неї. Люда таки не поїхала до Грицька, що, зрештою, згодом врятувало її від багатьох неприємностей. Проте директорові вона цього не подарувала. Грицько Остапенко, повернувшись із села, де він марно прождав Люду, прийшов до директора просити відрядження в Одесу. Обличчя Тора-1 здавалося добрим. Наче ось-ось промені сонця, ламаючись на склі, бризнуть йому в очі, засвітять там веселі іскорки. Та це “ось-ось” не наставало… Остапенко розповідав про останні праці в інституті Філатова, з якими йому необхідно познайомитися. Директор, мовби погоджуючись, хитав головою. — Ми зможемо ефективніше поставити досліди з іннервації ока… Директор знову схвально кивнув, а Остапенко замовк. “Здається, “увертюра” тривала достатньо”, — подумав він, чекаючи, коли директор викличе Мих-Миха, щоб віддати наказ про відрядження до моря й сонця. Тор-1 пильно подивився на нього, потім сказав без нотки гумору: — До того ж непогано і в морі поплавати. Голову освіжає… Остапенко намагався ще щось говорити, бо його занепокоїв серйозний тон директора. Але Тор-1, викликавши Мих-Миха, наказав виписати Остапенкові відрядження в Донецьк. — Сфінкс! — спересердя сказав у коридорі Грицько Остапенко. — Бездушний сфінкс! Нам довелося забути “добрі давні часи”. Десь ліниво й ласкаво хлюпотіло синє море, шуміли сади, кликали в гості родичі, “завернути мимохідь”, але більше нікому не щастило їздити у відрядження куди заманеться. За час його директорства ми їздили тільки туди, куди Тор-1 вважав за потрібне, хоч, треба визнати, це завжди було в інтересах справи. Одне слово, як ви вже розумієте, до нього багато хто мав однакові почуття — від швейцара до вченого секретаря — і якщо він усе-таки й далі сидів на своєму місці, то аж ніяк не через палку любов колективу. Він вразив нас своїми незвичайними здібностями на шаховому бліц-турнірі, який ми за традицією влаштовували раз на місяць. Переможець повинен був грати з ОМШП. Так ми відігравались на переможцеві, тому що коли б навіть чемпіон світу почав грати з ОМШП, то це б скидалося на одночасну гру одного проти мільйона точних шахістів. Цього разу переміг Сашко Митрофанов. Він кинув останній торжествуючий погляд на похмурі обличчя противників, потім на ОМШП і приречено зітхнув. На дев’ятнадцятому ходу він програв. Навіть Сашкові жертви не раділи його поразці. У тому, як ОМШП обігравала будь-якого з наших чемпіонів, була залізна закономірність, але всіх нас це принижувало. Ми мріяли, щоб ОМШП програла хоч би один раз — і не за рахунок поломки, хоч знали, що це неможливо. Сашко Митрофанов, удавано посміхаючись, підвівся зі стільця й розвів руками. Хтось поспівчував, хтось почав розповідати анекдот. А до шахового столика підійшов Тор-1. Перш ніж ми встигли здивуватися, він зробив перший хід. ОМШП відповіла. Розігрувався королівський гамбіт. Після розміну ферзів Тор-1 перейшов у наступ на королівському фланзі. На кожний хід він витрачав спочатку близько десяти секунд, потім — п’ять, одну, далі — частки секунди. Небувалий темп. Спочатку я думав, що він просто пересуває фігури як заманеться, щоб збити машину з пантелику. Не міг же він за частки секунди продумати хід! Але потім, коли почулися свист і гудіння, які означали, що ОМШП працює з підвищеним навантаженням. Коли ж машина не витримала заданого темпу й почала помилятись, я зрозумів, що наш директор робить обмірковані й сміливі ходи. Він бив машину її ж зброєю. — Мат, — сказав Тор-1, не підвищуючи голосу. І ми всі побачили, як на табло вперше за всю історію ОМШП засвітилася червона лампочка — знак програшу. Так, ми кричали від захоплення, як дикуни, хоч іще не знали всього. Кілька чоловік підбігли до директора, підняли його на руки, стали підкидати. Тор-1 високо злітав над нашими головами, але на його обличчі не було ні радості, ні торжества. Воно було занепокоєне. Те, про що ми довідалися згодом, перевершило всі наші найсміливіші здогади. А тоді ми майже примирилися з ним, ладні були поважати й захоплюватись його незвичайними здібностями. Та минуло всього три дні, і наша неприязнь до директора спалахнула з новою силою. Валя Сизончук була найвродливішою й найнеприступнішою жінкою інституту. А я вважав її і найнезрозумілішою. На святковому вечорі під Перше травня я ще раз пересвідчився в цьому. Ми стояли поруч із нею, коли в зал швидко ввійшов Тор-1, ведучи під руку задиханого Мих-Миха і щось доводячи йому. Я побачив, як Валя здригнулася, трохи схилила плечі, ніби відразу стала нижчою на зріст. Вона розгублено й невлад підтримувала розмову зі мною. А коли оголосили жіночий танець, кинулася до директора через увесь зал. — Ходімо танцювати, ТВ! ТВ! Вона зрадила нас, назвавши його так, як він нам тоді пропонував. Втупилася в нього сяючими, одверто звабливими очима. Нам усім стало незручно дивитися в цю хвилину на Валю. На обличчі директора щось здригнулося. В холодних очах відкрилися дві ополонки з чистою синьою водою. Наче тендітні дівочі пальчики постукали в цю незрозумілу закриту душу і у дверях на хвилинку з’явилася добра людина. Проте це тривало недовго. Двері зачинились — він натяг на своє обличчя незворушність, як маску. Знизав плечима: — Я погано танцюю. — Іноді люди танцюють, щоб поговорити. Валя була занадто відвертою. Давалася взнаки її самовпевненість. Тор-1 повівся не дуже чемно. — Про що говорити? — зневажливо протяг він. — Якщо ви хочете виправдатися за недбалість в останній роботі, то даремно. Проект про догану я вже віддав. Він розмовляв голосно, і його слова чули всі. А потім повернувся до співрозмовника, ведучи далі перервану Валею розмову. Валя швидко пішла через увесь зал до дверей. Я рушив за нею, покликав, але вона подивилася на мене, ніби не впізнаючи. Те, що сталося, для іншої було б просто хвилинами гіркої образи, а для Валі — жорстоким уроком. Вона побігла сходами, не дивлячись під ноги. Я боявся, що вона ось-ось спіткнеться й покотиться по сходинках. Наздогнав її аж біля дверей. — Валю, не варто так переживати. Вона із злістю глянула на мене і сказала: — Він найкращий, розумніший і чесніший за вас усіх. Я зрозумів, що нічого не зможу зробити, і цього я ніколи не подарую Торові. З того вечора я перестав помічати директора. Приходив лише за його викликом, відповідав підкреслено офіційно. Так робили й мої колеги. А Тор-1 не звертав на це ніякої уваги. Він поводився з усіма і з Валею так, ніби нічого й не сталось, як і раніше, втручався в усі дрібниці. У нашому інституті була традиція — ранньої весни дарувати жінкам мімозу, а ті ставили букети в лабораторіях, так що сильний запах проникав у коридори. Тор-1 наказав замінити мімозу пролісками, і добрий Мих-Мих, вибачаючись, почав виконувати наказ директора, за що наражався на в’їдливі зауваження: — Яку частину від продажу пролісків одержує директор? — Пріоритет рідної природи? Або невинним голосом: — Що, в директора голова болить від сильного запаху? Найбільше старався Сашко Митрофанов. Це тривало доти, доки директор не пояснив: — Фітонциди мімози впливають на деякі досліди. І Сашко зрозумів, чому два дні тому раптом не вдався вивірений дослід із зараженням морських свинок на грип. По-справжньому ми оцінили директора на засіданні вченої ради. Доповідь про роботу лабораторії почав Сашко Митрофанов. Він розповів про спостереження за проходженням нервового імпульсу по волокнах різного перетину. Відомо, наприклад, що в спрута до довгих щупальців ідуть товсті нервові волокна. Чим товстіше нервове волокно, тим швидше воно проводить імпульс, і спрут може діяти всіма щупальцями одночасно. Сашко розповів про те, як було уточнено залежність між товщиною волокна й швидкістю імпульсу, про підготовку до нових дослідів. Доповідь Сашка директор слухав дуже уважно. Здавалося, він хотів запам’ятати кожне його слово. Коли Сашко закінчив доповідь, усі поглянули на директора. Від того, що скаже Тор-1, залежить останній штрих у думці про нього. У тиші чітко прозвучав незворушний голос: — Нехай висловляться інші товариші. Він слухав їх уважно, як і Сашка. А потім підвівся й поставив Митрофанову кілька запитань: — Яка оболонка у волокон різної товщини й залежність між товщиною оболонки й перетином волокна? Чи враховувалась насиченість мікроелементами різних ділянок волокна? — Чому б вам не створити модель нерва із синтетичних білків й поступово ускладнювати її по ділянках? Ці запитання не перекреслювали працю, проведену в лабораторії Митрофанова. Вони й не претендували на це, особливо за формою. Але Тор-1 накреслив принципово новий шлях досліджень. І коли б лабораторія Митрофанова йшла цим шляхом з самого початку, то робота скоротилася б у кілька разів. Відтоді я почав уважно придивлятися до директора, вивчати його. Мене завжди цікавили люди з незвичайними розумовими здібностями. Адже й моя праця причетна до цього. Успіх у ній допоміг би нам удосконалити нервову систему. Природа встановила жорстоке обмеження: набуваючи нове, ми втрачаємо щось із того, що мали раніше. Пізніші мозкові шари накладаються на більш ранні, заглушають їхню діяльність. Засинають інстинкти, згасають і вкриваються попелом невикористані засоби зв’язку. Та це ще півбіди. Лобні долі не встигають аналізувати всього, що зберігається в мозку: як у затишних бухтах, стоять забутими цілі флотилії потрібних відомостей; погойдуються підводними човнами, прагнучи виринути, цікаві думки. Чи можемо ми визнати це законом і примиритися? Адже ми звикли вважати людський організм, і особливо мозок, вінцем творіння. Звикли і до більш небезпечної думки, що нічого кращого й досконалішого не може бути. Так нам спокійніше. Проте спокій ніколи не був рушієм прогресу. А насправді наші організми косні, як спадкова інформація, і не завжди встигають пристосуватися до змін середовища. Імпульси в наших нервах течуть дуже повільно. Природа-мати не росте разом з нами, не встигає за нашим розвитком. Вона дає нам тепер те ж саме, що й двісті, й п’ятсот, і тисячу років тому — лише засоби для боротьби за існування. Та нам цього замало. Ми виросли з пелюшок, призначених для тварини. Почали самостійний шлях, і ми можемо пишатися собою, тому що творіння наших рук багато в чому досконаліші, ніж ми самі: залізні важелі потужніші за наші м’язи, колеса й крила швидші за ноги, автомати надійніші від нервів, і обчислювальна машина думає швидше, ніж мозок. А це значить, що ми вміємо робити краще, ніж природа. Настав час попрацювати над своїми організмами. Я намагаюсь уявити собі нову людину. Вона думатиме в сотні разів швидше — і це зробить її дужчою в тисячі разів. Задля цього працює наш інститут. Якою ж буде нова людина? Як ми поставилися б до неї, якби вона з’явилася серед нас? Ми зробили чимало. Але в дослідженні властивостей деяких мікроелементів на провідність зайшли у безвихідь. Насиченість волокна кобальтом в одних випадках давала прискорення імпульсу, в інших — уповільнення. Нікель поводив себе зовсім не так, як диктувала теорія і наші припущення. Одні досліди суперечили іншим. Врешті-решт я вирішив порадитися з директором. Кілька разів заходив до нього в кабінет, але нам увесь час заважали. Оскільки багатьом потрібні були його поради, то двері директорського кабінету майже ніколи не зачинялися. Я дивувався, як він встигав розбиратися в найрізноманітних питаннях, і згадував змагання з машиною… Після чергового невдалого візиту Тор-1 запропонував: — Сьогодні заходьте до мене додому. Признатися, я пішов до нього з почуттям настороженості, цікавості і захоплення. Двері відчинила літня жінка з лагідним обличчям. — Чи вдома Торій Веніамінович? — Торій у своїй кімнаті. — Вона так вимовила “Торій”, що я зрозумів, це його мати. — Пройдіть, будь ласка, до нього. Я пройшов коридорчиком і зупинився, крізь скляні двері побачивши директора. Він сидів за столом біля вікна, однією рукою підперши підборіддя, а в другій тримав перевернуту чарку. Його обличчя було зосередженим. Тор-1 твердо опустив чарку на стіл, наче ставив печатку, потім підняв іншу. Мені стало не по собі. Я подумав: “Він зачинився в кімнаті і п’є. Але чому ж тоді мати не попередила його про мій прихід?” Я постукав у двері. Директор обернувся, привітно сказав: — А, це ви? Дуже добре, що прийшли. Він поставив чарку на… шахівницю. І я побачив, що це не перекинута чарка, а пішак. Тор-1 грав у шахи сам з собою. — Розповідайте, поки ніхто не прийшов, — мовив він, влаштовуючись зручніше, щоб уважно слухати. Та вже за хвилину почав запитувати: — А ви враховуєте стан системи? — і, не одержавши відповіді, схопився, майже видер у мене з рук рентгенограми, почав ходити по кімнаті з кутка в куток. Потім заговорив так швидко, що слова зливалися: — Ви питаєте, що дає ось тут пляму: залізо чи нікель? Але треба врахувати, що досі нерв перебував у стані тривалого збудження. Буде ясно: плями — кобальт. А ось цей зубець — залізо, тому що, по-перше, в цій ділянці залізо може виглядати на стрічці й так, по-друге, процент заліза у тканині вже почав збільшуватися, по-третє, функція змінилася. І, по-четверте, коли функція змінилась і процент заліза в тканині зростає, то зубець з таким кутом — тільки залізо. Він стояв переді мною, звівшись навшпиньки, і злегка погойдувався з боку на бік. Мені здалося, що я можу дати точне визначення генія. Геній — це той, хто може врахувати й зіставити факти, що іншим здаються розрізненими. Я думав, що мені випало велике щастя працювати разом з Тором. Щоб не виказати свого захоплення, я заговорив про потреби лабораторії, про доцільність саме їхніх праць. — Врешті-решт, від цього залежить майбутнє… — Чиє? — запитав директор, і на його обличчі з’явилася глузлива посмішка. — Всієї роботи інституту… Того, до чого ми прагнемо… — Не витримавши його погляду, я затнувся. — Усіх людей… — Ви б ще сказали замість “майбутнє” — “прийдешнє”. Наприклад: “Від нашої праці залежить прийдешнє людства”. Посмішка вигнула його губи й блищала в очах. Він поводився так, ніби не знав про значення наших робіт чи не надавав їм великого значення. Але, нарешті я зрозумів його. Я пішов від нього, впевнений у своїх силах. Вдома довго не міг заснути. Слухав голоси хлопчаків за вікном, співи птахів, шелест листя. Прокинувся я з передчуттям радості. Вночі пройшов дощ, повітря було свіже, а яскрава синява неба здавалася особливо привабливою. Я йшов, розмахуючи портфелем, наче школяр, і мені здавалося, що майбутнє — відкрита книга і її можна прочитати без помилок. Легко збіг сходинками головного входу. Взявся за ручку дверей і раптом почув вибух, за ним — другий, третій. Брязнули шибки у вікнах. Якісь папери закружляли в повітрі. До мене підбіг Сашко Митрофанов, схопив за рукав, потяг кудись. Над корпусом, де була Сашкова лабораторія і реактор, ми побачили дві багрові свічки. Густий дим повалив з вікон. Крізь нього, мов язики гадюк, швидко з’являлося й зникало полум’я. Знову пролунала серія вибухів. “Вогонь біжить по пробірках з розчинами. Підбирається до складу реактивів, — з жахом подумав я. — А там…” Мабуть, і Сашко думав про те ж. Не змовляючись, ми кинулися до входу, охопленого вогнем. Це було безумством. Адже все одно не встигнемо заступити дорогу вогню! Загинемо! В ту хвилину ми не думали про це. До входу лишалося кілька кроків, а вже не було чим дихати. Нестерпний жар обпікав обличчя, руки. Позаду нас почувся крик: — Це я винна… Я одна… Пустіть! Валя бігла просто у вогонь. Я встиг схопити її за руку. По її обличчю текли сльози, залишаючи на шоках дві темні смуги. Вона знову рвонулась до входу. Я не втримав її. Куди вона? Божевільна… Я не чув, як під’їхала машина, на тлі багрової плями поруч із Валею виріс Тор-1. Відкинувши її назад, він зник у бурхливому полум’ї. Валя без упину повторювала: — Моя провина. Забула прибрати селітру. Це я… Я дивився туди, де зник Тор-1, і згадував його слова: “Людина має право лише на ті помилки, за які вона сама в змозі розплатитися. Тільки сама”. Він уперше зрікся своїх слів. Що змусило його кинутись у вогонь? Самопожертвування? Навряд. Співчуття?.. Благородство й сміливість?.. Чому я тоді не кинувся за ним? Це досі терзає мене. За дві-три хвилини ми побачили директора. Вій ледве тримався на ногах, одяг на ньому звисав чорними клаптями. Ступивши два кроки, він упав. Ми кинулися до нього. Він лежав на боку і дивився на нас. — Не чіпайте, — простогнав він і наказав Валі: — Перевірте, чи перекрито газ у центральному корпусі. — Ви, — він перевів погляд на Сашка, — скажіть пожежникам, нехай починають гасити з правого крила. Він подивився на мене, якийсь час мовчав, потім насилу ворушачи губами, прохрипів: — У лівій верхній шухляді мого письмового столу — папка. Мати віддасть її вам. Там записи досліду. Так, я зумів змінити нервову тканину, прискорив проходження імпульсу в сімдесят шість разів. Головне — код. Код сигналів — більше коротких, ніж довгих… Йому ставало гірше. Обличчя сірішало, немов укривалося попелом. Губи потріскалися так, що боляче було дивитись. — Дізнаєтесь, коли прочитаєте… Тільки врахуйте мою помилку. Прискорення імпульсу діє на гіпофіз та інші залози — перевірив на собі. Довідаєтесь із щоденника… — Чому ви це зробили? — закричав я. — Адже кожен з нас… — Треба було швидше… Думати не було часу… Отже, просто розрахунок. Не благородство, не самопожертвування… Він хотів ще щось сказати, але не зміг, його блукаючий погляд зупинився, наче маятник годинника. З’явилися санітари, обережно поклали його на ноші. Торій Веніамінович помер по дорозі в лікарню. Я переглядаю його папери. Стрімкий почерк, літери, схожі на стенографічні значки. Ляпки розкидані по сторінках, наче сліди в мішені. Дуже багато виправлень різноколірними олівцями: червоний править чорнила, синій олівець править червоний, зелений — синій. Так, напевне, він розрізняв пізніші правки. Списані аркуші сухо шелестять, розмовляють зі мною його голосом. Він першим зважився поставити на собі дослід, який ми поки проводимо на тваринах-моделях. І якщо говорити відверто, то він і був саме тією людиною, про яку ми мріяли, — Homo celeris ingenii. Він прийшов до нас із майбуття… Чому ж нам було так важко з ним?..
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   22


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка