V. “Старший брат”



Скачати 277.74 Kb.
Дата конвертації15.12.2016
Розмір277.74 Kb.

V. “Старший брат”


Вислів “старший брат” донедавна в історіографії та публі­цистиці треба було сприймати як псевдонім або синонім слова “росіянин”. Як засіб ідеологічної шовіністичної пропаганди вислів “старший брат” став у СРСР широко розповсюджува­тися з 1936 р., а з 1938 р. розповсюдили вислів “великий рус­ский народ”1. У праці російського історика Б. Воліна “Ве­ликий русский народ” стверджується: “Народи СРСР пиша­ються своїм старшим братом, першим серед рівних у братер­ській сім’ї народів”2. Москва доклала чимало зусиль, щоб міцно з’єднати словосполучення “старший брат” з російським етнонімом. “Партійні вожді полюбляли маніпулювати слова­ми з родинної сфери – найбільший тиран XX ст. називався “батьком народу”, російський народ був для всіх інших “стар­шим братом”, комуністична партія іменувала себе “рідною”3. Цікаво, що першим, хто вжив метафору “родные братья” сто­совно українців та росіян, був жандармський полковник ба­рон Корф4. Проголошувалася рівність трьох “єдинокровних” східнослов’янських “народів-братів”, але цензура суворо сте­жила, щоб перелік цих народів йшов не за абеткою: російсь­кий “старший брат” завжди мав бути на першому місці1. Як відзначив Р. Кісь, “братні слов’яни (“родные поколенья”) бачаться Москвою не в одній площині з нею, а ієрархічно “по вертикалі”, на безумовно нижчому щаблі”2. Стосовно україн­ців ідеологам “старшобратства” потрібно було зробити такі три кроки: “Спочатку росіян виділити з числа інших етнічних меншостей, зробити поряд з українцями титульною нацією. Потім надати російському народу роль “старшого брата”, “першого серед рівних”. І лише на третьому етапі зробити російську мову та культуру панівною в Україні”3. Через те, що поняття “старший брат” тісно поєднане з перебігом фор­мування російської етнічної спільноти та з відповідними про­цесами в білорусів і українців, то не можна уникнути розгляду деяких малознаних широкій публіці, але принципових для розуміння історії питань етногенезу східних слов’ян. В етно­генному аспекті термін “старший брат” реально означав, що українці та білоруси, в званні “молодших братів”, є похідни­ми від росіян. Іншими словами, етногенез українців та біло­русів начебто відбувався пізніше від російського.

Насправді історична хронологія свідчить якраз про про­тилежне.

“Дослідження походження окремих східнослов’янських народів належить до числа найбільш заполітизованих в історії Східної Європи. На жаль, воно формувалося і вирішувалося переважно політиками, а не науковцями. Як наслідок, історич­на істина виявилась настільки викривленою, що наймолод­ший серед східних слов’ян етнос був проголошений “старшим братом”1.

Питання формування трьох східнослов’янських народів є винятково актуальним і сьогодні. “Актуалізація цієї пробле­матики посилюється також позицією певних кіл, які висту­пають за реінтеграцію України в рамках пострадянського спів­товариства. Ряд московських авторів намагається довести існу­вання “первинної держави”, первинної Русі, із якої нібито виокремились згодом три східнослов’янські держави, і дати, таким чином, якесь історичне обґрунтування ідеї реанімації СРСР, політичної інтеграції трьох східнослов’янських наро­дів. З цією метою обґрунтовується міфічне старшинство російського народу – “старшого брата”2. Українські історики доцінювали політичну вагу питання етногенезу східних слов’ян. “Це питання має такі далекосяглі практичні наслідки політичного характеру, що ця суто наукова історична про­блема була впродовж довгих літ живим доказом на те, як історична правда може бути жертвою політичного натиску з боку заінтересованого режиму”3.

Самі російські історики скаржаться, що питання про походження російського народу не має достатнього розв’я­зання. “Здавалося б, що зовсім необхідно утворення російсь­кої держави зв’язати з утворенням російського (великорусь­кого) народу не лише в монографічній літературі, а й в за­гальних оглядах та навчальних підручниках. Звичайно справа обмежується тим, що в підручниках вказується на виникнення не великоросійського народу, а українського та білоруського. Читачеві, очевидно, пропонується зробити висновок, що якщо вже утворилися український та білоруський народи, то пови­нен виникнути і великоросійський. Але як, за яких умов і коли відбувся цей дуже важливий факт, про це не говориться”1.

1725 р. в Петербурзі було засновано Академію наук під назвою “Академія наук і курйозних художеств”. Жартуючи, пізніше казали, що ця дивна назва пояснюється тим, що від російських учених-природознавців вимагається наука, в той час як від учених-гуманітаріїв і передусім істориків – “кур­йозні художества”. Як вже говорилося, за браком власних кваліфікованих наукових кадрів до Академії широко запро­шуються іноземці – головним чином німці. На зміну україн­ському культурному впливу XVII ст. приходить хвиля німець­кого культуртрегерства. Справа доходить до того, що перший російський історичний журнал, який стала видавати Академія з 1732 р., видається німецькою мовою (“Sammlung Ruischen Geschichte”). Німецькі історики Міллер, Шлоцер і Стріттер чомусь відразу засумнівалися у слов’янському походженні росіян. Проти такої позиції гостро виступила цариця Катерина II, яка сама в цій справі взялася за перо. По відповідних дер­жавних установах було розіслано таємний циркуляр, в якому урядово запевнювалося, що росіяни, як: весь, меря, мурома, є слов’янами і походять від стародавніх Роксолянів, тобто наро­дів розсіяних, від чого, мовляв, і виникли назви Россія, росіяни. Далі в цьому указі-циркулярі цариця писала: “Спокусливим (соблазнительным) видасться усій Росії, а ще приймете тлума­чення пана Стріттера про походження російського народу від фінів”2. Після такого монаршого окрику наукове дослідження російського походження надовго загальмувалося.

Аж в XIX ст. з науковою об’єктивністю став розглядати етногенез росіян професор Петербурзького університету Кос­тянтин Кавелін. Свого часу його “єретичні” твердження ви­кликали хвилювання серед російської громадськості. І неспро­ста. Кавелін писав: “Розкриймо перший наш літопис, який писаний в усякому разі не пізніше XI сторіччя. Укладач його знає малоросіян і перечисляє різні відділи цієї галузі руського племені; називає північно-західні галузі того ж племені: кри­вичів (білорусів) і слов’ян, згадує ще радимичів і в’ятичів, які походять від ляхів; але навдивовиж великорусів він зовсім не знає. На схід від західних руських племен, де тепер живуть великоруси, живуть, за літописом, фінські племена, частково існуючі і зараз, частково вже зниклі. Де ж були тоді вели­коруси? Про них в переліку племен, які живуть в сучасній Росії, не згадується ні словом… З іншого боку, ми знаємо, колонізація фінського сходу почалася з XII сторіччя. Таким чином, ми маємо всі підстави припускати, що великоруси склалися в окрему галузь не раніше XI сторіччя”1. Концепцію К. Кавеліна про виникнення росіян у XI сторіччі підтверд­жують новітні дані археології, антропології та етнології. Згі­дно з цими даними, слов’янські племена, що заселяли терито­рію сучасної України (волиняни, деревляни, поляни, білі хор­вати, уличі, тиверці, сіверяни), нікуди не переміщувалися і стали предками українського народу. Племена, що займали територію сучасної Білорусії (дреговичі, кривичі, радимичі), стали предками білоруського народу. “Верхнє Подніпров’я та області сучасної Білорусії, як виразно свідчать матеріали гідроніміки та археології, до приходу слов’ян були заселені балтомовними племенами. Ці племена не покинули місць свого проживання і поступово були асимільовані слов’яна­ми”2. Ільменські словени утворили окремий псково-новго­родський етнос, який у XV–XVI ст. був частково знищений, а частково насильно асимільований Москвою. А в Заліссі на основі змішування слов’янських колоністів з фінами утво­рився з часом наймолодший східнослов’янський етнос – росіяни.

В інкубаційному періоді етногенезу росіян на Заліссі ви­никла низка князівств, серед них найвідоміше – Владимиро-Суздальське. Земля Владимиро-Суздальського князівства була заселена великим фінно-угорським племінним об’єднанням меря. “Колонізація цього краю, яка почалася наприкінці X ст., привела до обрусіння мері та формування тут згодом вели­коруської народності”1. Обрусіння мері полягало в прийнятті християнської віри і мовної асиміляції. Це підтверджують археологічні та зокрема антропологічні джерела. “Справа Волго-Окського басейну вирішується порівняно просто. Сло­в’янський елемент у добу середньовіччя у фізичних рисах населення дуже невеликий. В сучасну епоху співвідношення фінно-угорського і слов’янського населення змінюється на користь слов’янського. Однак різкої зміни населення тут не було”2. Відомий російський вчений і громадський діяч П. Мі­люков ствердив: “Всі ми на око готові визнати фінські риси в типі великоруса”3.

Деякі автори полюбляють говорити, що від мері зали­шився тільки прикметник “мерзький” як синонім чогось плю­гавого, обридливого, а сам “народець” в якийсь чудесний спосіб раптом щез. Таким способом намагаються обійти “со­ром’язливе” питання про роль мері та інших чудських племен (мордва, весь, мурома) у формуванні росіян. “Літописець, який спочатку згадує про мерю, згодом ніби про неї забуває. Якби меряни виселилися в іншу область або були б знищені на місці, літопис знав би про це, та зникнення цього племені для руських людей здійснилося зовсім непомітно. Проте змі­шування руських поселенців з фінськими тубільцями не про­йшло безслідно для росіян”1.

З цього приводу Б. Греков висловився так: “Слов’янська культура виявилася стійкішою і перебувала на значно вищому рівні, ніж мерянська. Цим пояснюється факт щезнення мері та злиття її з руським населенням Ростово-Суздальської землі”2.

К. Кавелін висунув знамениту тезу, що якраз “обрусіння фінів складає інтимну, внутрішню історію російського наро­ду, яка досі залишається якось у тіні, майже забута; а проте, саме в ній і лежить ключ до всього ходу російської історії”3. У подібний спосіб висловився В. Ключевський: “Питання про взаємодію русі і чуді, про те, як обидва племені, зустрівшись, вплинули один на одного, що одне плем’я запозичило в іншого і що передало іншому, належить до числа цікавих і важких питань нашої історії”4.

Участь мері в етногенезі росіян російськими істориками, як правило, не заперечується. “Особливі властивості говору теперішнього Великоросійського населення губерній Яро­славської, Костромської і Владимирської, племінний характер цього населення, його побут, звичаї, простонародні свята, обряди і повір’я, в яких багато рис, що відрізняють населення цієї місцевості від інших місцевостей Росії, дають право припускати, що колись чудський народець Меря, який про­живав у межах цих губерній, пропав не безслідно: дають право припускати, що рештки цього народця живуть у сучаснім населенні краю”1. Засвідчує роль мері в етногенезі росіян і Є. Горюнова: “Сучасне великоросійське населення Владимир­ської, Івановської і особливо Ярославської і Костромської областей зберегло у вигляді етнографічних пережитків багато рис культури давнього місцевого населення Мері”2. Відзна-чається ще участь у формуванні росіян угро-фінської мордви. “Тамбовська і Пензенська губернії – обрусіла мордва: пе­реконує зовнішний вигляд тамтешніх селян і географічні назви”3.

Корифеї російської історії М. Соловйов та В. Ключевсь­кий вважали, що говорити про сформований російський етнос можна лише з другої половини XII ст., тобто з часу Андрія Боголюбського. “В особі Андрія великорос вперше виступив на історичну арену”, – писав В. Ключевський. Бо саме тоді “переселенці з різних областей старої Київської Русі, по­глинувши тубільців-фінів, утворили тут компактну масу, однорідну й діловиту, із складним господарським побутом і дедалі складнішим соціальним складом, – ту масу, яка стала зерном великоруського племені”4. З таким твердженням по­годжується більшість дослідників. “Населення Північно-Схід­ної Русі, яке утворилося через змішування, взаємну асиміля­цію слов’ян лісової смуги і фінів, перетворюється в особливу народність “великоруссов”1. Отже, в XI–XII ст. молоді східно­слов’янські етноси (псково-новгородці, білоруси і росіяни), відгалузилися від провідного русько-українського етносу Київської імперії. Нові молоді етноси постали в процесі сло­в’янізації, а точніше – русинізації лісових обширів Східної Європи, споконвіку заселених балтами та фінами. Зі сказано­го випливає, що росіяни аж ніяк не мають підстав називатися “старшим братом”. Якщо йти за логікою історії, “то саме “старший брат” повинен був оволодіти родовою, основною спадщиною – Києвом, а молодші брати шукати свою долю десь в інших місцях. Власне український народ став беззаперечним спадкоємцем Київської держави”2. Таким чином, росіяни вва­жають за колиску своєї народності не свої автохтонні землі, а територію колишньої метрополії, звідки прийшли колоніза­тори. “Оскільки російський етнос з’явився на історичній арені не раніше XII ст., то претензії офіційної Москви на Київську Русь як на першу російську державу виглядають абсурдними. Адже виходить, що російська держава з’явилася раніше самих росіян”3. Народ, який вже з IX ст. називався “Руссю”, не мав “нічого спільного з московським народом, оскільки виникне­ння московського народу відноситься найраніше до XII ст.: чо­тири сторіччя розділяють ті два народи вже на початку історії”4.

Наявність в епоху розквіту Київської держави на території Залісся автохтонного чудського населення ставить великодер­жавних істориків у клопітливу ситуацію. З одного боку, зро­бити з цього належний висновок їм не можна, бо розхи­туються основи офіційної історичної доктрини, а з іншого – факти, як відомо, річ уперта, і говорять самі за себе. Влучно охарактеризував це двоїсте становище академік М. Покров­ський: “Отож, те, що фіни складали корінне, осіле і більшою чи меншою мірою культурне населення майбутної Московії… щодо цього, по суті, не було розбіжностей у буржуазних істо­риків. Але російські історики, – продовжує М. Покровський, – подавши цілком переконливий матеріал, просили потім свого читача не робити з цього матеріалу висновків, які вони внутрішньо, без жодного сумніву, робили, – цей комічний прийом не може, звичайно, нікого обдурити, як не обдурював він, зрозуміло, і читачів-сучасників. Можливо, що саме це й наштовхнуло найновіших авторів на іншу тактику: або повного замовчування самого сюжету, або безсоромного підсовування читачеві (і за дурня його вважають!) висновків, прямо протилежних фактам”1.

Ще Ломоносов колись писав, що чудь з давніх часів “в єдиний народ з нами совокупленна”2. Ми вже згадували су­часника Ломоносова, імператорського історіографа Міллера і його пронорманський твір “Origines gentis et nominis Russo­rum” (“Походження племені та імені російського”). У цій пра­ці Міллер доводив, що корінним населенням Московії є фін­ські племена, і за те його твір був заборонений, а надруковані примірники майже всі знищені3. І корифеї російської історії, і всі об’єктивні дослідники, так чи інакше, визнають вплив чуді на російський етногенний процес (К. Кавелін, Д. Корсаков, М. Любавський, М. Покровський, І. Третьяков, Є. Горюнова, Л. Гумільов та ін.)1. Характерним є таке висловлювання: “Великоросійська народність утворилась із змішання різних слов’янських племен, що розселилися у Східній Європі, між собою та з інородцями, переважно фінського кореня”2. Один із найвидатніших російських істориків С. Соловйов пише, що росіяни сформувалися як народ із двох, за його словами, пле­мен: “слов’янського і фінського”3. Аналогічно висловлювався і М. Костомаров: “Слов’янські пришельці змішалися з тубіль­цями східно-фінського племені, і з такої суміші утворився ве­ликоруський народ”4. М. Покровський, розглядаючи способи завоювання чудського Залісся руською дружиною, зробив знаменний висновок: “Російську імперію називали “тюрмою народів”. Ми знаємо тепер, що цієї назви заслуговувала не лише держава Романових, а й її попередниця, вотчина потом­ків Калити. Вже Московське велике князівство, не лише Мос­ковське царство, було “тюрмою народів”. Великоросія побу­дована на костях “інородців”, і ледве останні багато втішені тим, що в жилах великоросів тече 80% їх крові”5. Приголомш­ливе твердження Покровського про 80% чудської крові руйнує основні засади великодержавної історіографії, зокрема, робить міфічною ідею панславізму і “старшебратства”. “На території Суздальського, Владимирського, Московського кня­зівств основним населенням були фінські племена – меря, весь, мурома та інші. Вони були поглинуті пришельцями з півдня, християнізовані, втратили свою мову і стали говорити мовою колонізаторів. М. Н. Покровський, ортодоксальний марксист, що не надавав значення національним проблемам, вважав, що великоруси є етнічною сумішшю, в якій фінам належать 4/5, а слов’янам – 1/5”1.

Спробу нейтралізувати твердження М. Покровського зро­бив етнограф Д. Зеленін. Він категорично заперечував будь-яку помітну роль угро-фінів в етногенезі росіян2. 1927 р. в Берліні він видав німецькою мовою етнографічну працю “Russische (ostslavische) Volkskunde”, в якій обґрунтував свою позицію. Цікаво, що в російському перекладі, який появився аж 1991 р., слово Russische зникло. Залишилася назва “Вос­точнославянская этнография”, начебто існує якийсь єдиний східнослов’янський народ. Етнографію народів Східної Євро­пи Зеленін розглядає цілісно, змішуючи все докупи. “Автор перемішав багато термінів без усякого розмежування, не за­значаючи, який термін кому належить, не зазначаючи, чи є між ними і український термін, чи ні, очевидно, з цілком яс­ною ціллю: затерти в очах європейського читача всякі ріж­ниці між східнослов’янськими націями”3. Зеленін використо­вує простий метод: усе, що створено слов’янськими народами колишньої Російської імперії, він оголошує російським “неза­лежно від того, яка насправді етнічна група створила це”4. Зарубіжних дослідників Зеленін повчає, що з думкою про те, “ніби російський народ появився в результаті змішування слов’ян і фіно-угорських племен… ні в якому разі не можна погодитися”1. Погляди Зеленіна свого часу піддавалися в самій Росії нищівній критиці. На початку 30-х рр. XX ст. біль­шовики ще допускали критику великодержавних ідеологів. Наприклад, С. Толстов писав, що твердження Зеленіна “є антинауковою спробою тенденційно інтерпретувати факти” в намаганні створити “наукову” базу для розвитку російського шовінізму2. Проте незабаром Зеленін отримав можливість публічно обізвати своїх критиків “бухаринцями” і “ворогами народу”. Саме тоді з допомогою органів НКВД розпочався тотальний розгром “школи М. Покровського”: російська історіографія у СРСР повернулася на старі великодержавні позиції. Покровський був завзятим викривачем російського імперіалізму, російського колоніалізму, російського самодер­жавства. Для Покровського “московський імперіалізм” існує вже в XVI ст., коли “був захоплений південний кінець велико­го річкового шляху із Європи в Азію, від Казані до Астрахані і почалася спроба захопити північний кінець, вихід на Балтій­ське море. Покровський викриває пороки російських царів: сифілітика Петра I, недолюдка Івана Грозного”3. Майже од­ночасно з публікацією Зеленіна з’явилася робота мовознавця та етнографа, емігранта князя Трубєцкого “К проблеме русско­го самопознания”. У цій роботі наголошується, що російська народна (етнографічна) культура “є особлива зона”, в яку, крім самих росіян, входять ще угро-фінські “інородці”, разом з тюрками волзького басейну”4.

Трубєцкой стверджує, що народний костюм росіян є не слов’янським, а радше угро–фінським. “В русском-финском костюме есть несколько характерных общих черт (лапти, ко­соворотки, женский головной убор), неизвестных романогер­манцам и славянам”1. Окрім неслов’янського лаптя, князь Трубєцкой вказує ще на неслов’янську п’ятитонову гаму на­родних російських пісень і певні інші неслов’янські ознаки фольклору, що належать до обрядовості (відсутність русаль­ного циклу, колядок, культу Перуна, наявність фінського культу берези замість індоєвропейського дуба і т. д.). До цьо­го можна додати характер пам’яток архітектури, які свідчать, що основним архітектурним типом були шатрові будівлі й храми та зрубні і багатозрубні будови з “подклетями и крыль­цами” – будівлі, які трапляються лише на чудській етногра­фічній території. Зовсім незнані в Росії ні коляда, ні веснянки, ні Русалчин Великдень, ні Купало і т. д. Варто зазначити, що після приєднання Західної України цей же Зеленін змушений був написати, що такий тип одягу, як “сарафан” і “лапті”, чужий для українців. “Назва “сарафан” – нова, перська. Са­рафан першопочатково був чоловічим, а не жіночим одягом; він мав рукави, які потім втратив. Російським національним костюмом сарафан зробився вже в якості дворянського мос­ковського костюма, а не раніше. Не дивина, що цей тип одягу чужий українцям… На Україні не було лаптів, плетених з де­ревної кори… їх розповсюдження серед росіян пояснювалось винятково недостатністю шкіри і взагалі надзвичайною бід­ністю населення”2. Проблема участі угро-фінів у російському етногенезі ніколи в Росії не була суто науковою: надто домі­шувалися тут політичні інтереси. У другій половині XIX ст. польський публіцист, етнограф і історик Ф. Духінський висту­пив зі своєю скандальною теорією, яку, між іншим, доброзич­ливо сприйняв Карл Маркс. Ф. Духінський намагався доказа­ти, що “москалі” не належать не тільки до слов’ян, а й до індоєвропейців взагалі. У “москалів”, – на погляд Духінсько­го, – панує неєвропейська за типом, деспотична форма прав­ління, побутує азіатська колективістська община, існує нахил до кочівництва. Як плем’я “туранське” вони незаконно при­власнили собі назву “Русь”, яка по праву належить тільки українцям. Мова росіян, за твердженням Духінського, – це зіпсована церковнослов’янщина, а тому ця мова позбавлена чітко виражених діалектних рис, на відміну від усіх решта слов’янських мов1. Схожих поглядів дотримується англо-польський історик Г. Пашкєвич. Росіян він має за майже чис­тих угро-фінів, які після християнізації прийняли слов’янську мову, але не ввели до свого складу якогось істотного компо­нента праслов’янського населення2.

Духінський, Пашкєвич та їх однодумці спиралися на відо­мий засновок, що етногенез (походження народу) і глотто­генез (походження мови) рідко збігаються. Це – різні процеси. Поширений погляд, що етнос і мова є тотожними, як по­казують історичні приклади, не відповідає дійсності. “Якщо це було б справді так, поняття етносу взагалі не потрібне – досить було б поняття мови”3. Зрештою, це підтверджується багатьма доказами. Наприклад, унаслідок іспанізації абори­генів Центральної і Південної Америки зародилися численні іспаномовні етноси: мексиканці, аргентинці, чилійці, кубинці, венесуельці, колумбійці та ін. Захоплення Португалією вели­чезної частини Південної Америки привело до утворення там португаломовного бразилійського народу. Заморська експансія англійців привела до утворення ряду англомовних народів: американського, канадського, австралійського, новозеландсь­кого та ін. У результаті арабського завоювання багато народів Північної Африки і Передньої Азії перейшли на арабську мову. В арабського полководця Амра ібн аль Аса, який за­воював у VII ст. багатомільйонний Єгипет, було всього три з половиною тисячі вершників. Через сто п’ятдесят років увесь Єгипет заговорив арабською мовою. Аналогічні процеси від­бувалися під час утворення тюркської сім’ї мов, монгольської сім’ї мов тощо. Припускають, що за таким взірцем, шляхом князівсько-військової та монастирської колонізації, було асимільоване тубільне чудське населення Залісся.

Можна відзначити, що існує група російських мовознавців (Б. Серебренніков, В. Литкін, П. Кузнєцов, А. Челіщев та ін.), які пояснюють деякі специфічні особливості російського фольклору та мови саме чудськими впливами. Мовознавець Е. Леві висунув теорію фінно-угорського субстрата (мовної підоснови) російської мови.

Фінно-угорськими впливами пояснюють таке, наприклад, явище російської мови, як акання, нерозрізнення “а” і “о” в ненаголошеному положенні: “вода-вада”, “Москва-Масква”. Паралель знаходять у мордовській мові. Фінно-угорськими впливами пояснюють цокання, нерозрізнення “ц” і “ч”. “Ро­сійська мова, на відміну від інших індоєвропейських і слов’ян­ських мов, – пише В. Журавльов, – не лише не скоротила число відмінків, а навпаки, в нас спостерігається тенденція збільшення їх числа: з’являються ніби два родові відмінки (вкус чая и стакан чаю) і два прийменникові (живу в лесу и пою о лесе). А з усіх мов світу саме фінно-угорські характе­ризуються великим числом відмінків: угорський – 21–22, пермський – 17–18, фінський – 15–17. Це дає певну підставу бачити тут фінно-угорський вплив.

На відміну від інших слов’янських мов, російська мова послідовніше ліквідувала розрізнення роду у формах множи­ни, а в деяких говірках “розчиняється” категорія середнього роду. І в цьому бачать фінно-угорський вплив на російську мову, бо фінно-угри не знають категорії роду”1. До фінно-угорського мовного впливу лінгвісти зараховують поширені в розмовній мові вирази з частками -“то”, -“ка”. Наприклад, “а рыба-то жареная”, “взгляни-ка!”. Конструкції “я маю” в ін­ших індоєвропейських і слов’янських мовах відповідає ро­сійська конструкція “у меня есть”. “Цей зворот властивий фінно-угорським мовам і його розповсюдження в російській мові пояснюють їх впливом”2. Є ряд інших мовних явищ у фонетиці та синтаксисі, які пояснюються фінно-угорськими впливами. Як би там не було, такі впливи простежуються виразно, так що не можна не погодитися, що тут існують взаємовпливи. З розряду взаємовпливів наведемо такий при­клад: 1960 р. на зустрічі з французькою делегацією М. Хру­щов пообіцяв показати Заходові “русскую кузькину мать”. Навколо цього скандального висловлювання розгорнулася бурхлива дискусія на тему, що цей фразеологізм означає. А походить “кузькина мать” із чудської мови, де слово “кузьо” означає лісового чорта (лешего)3. Сукупність вищевикладених даних дала підставу Я. Пастернакові зробити такий висновок: “Археологічні, антропологічні, історичні та етнографічні матеріали доказують, що окремішність українського народу від московського існувала по всі часи. Вона виявляється в окремому стилі життя, в духовній та матеріальній культурі, в психіці, духовній структурі та в глибоко відчутній націо­нальній індивідуальності… Зовсім іншим шляхом, з іншого кореня, під впливом інших кліматичних умовин та геогра­фічного положення йшов розвиток московського народу. Його найдавнішою етнічною базою були праугорські бродячі пле­мена звіроловів та збирачів”1. Навіть російські націоналісти визнають, що “фінська по натурі та крові складова частина російського населення характеризується короткоголовістю, широким лицем, випнутими вилицями, малими очицями, се­реднім зростом, короткими ногами, світлим волоссям і світли­ми очима”2.

Згідно з українською історичною традицією (М. Грушевсь­кий, В. Щербаківський, М. Чубатий), зараз істориком Я. Даш­кевичем розроблена врівноважена, логічна і переконлива кон­цепція етногенезу східних слов’ян. В основі її лежить ідея неодночасного та незалежного розвитку окремих народів та теорія субстрату (підоснови). Я. Дашкевич, щоб уникнути “спротиву в етнонімії”, уводить символічні позначення, які визначають окремі нації. “Альфа” – символізує українську націю, “бета” – новгород-псковську, “гамма” – російську, “дельта” – білоруську. Всі нації мають домішки іноетнічних субстратів: “альфа” включає іранський субстрат та нормансь­кий суперстрат, “бета” – балтський субстрат і норманський суперстрат, “гамма” – угро-фінський субстрат, “дельта” – балтський субстрат3. Формування українського етносу (“аль­фа”) відбулося раніше, ніж інших східнослов’янських народів (“бета”, “дельта” і “гамма”). Такої ж думки дотримуються деякі молоді вітчизняні історики. “Про українців, як етно-культурно консолідовану цілість, можна говорити з утворен­ням першої української держави Київська Русь, тобто з Х ст. Наскільки лондонці, парижани, пражани чи мешканці Гнєзно X–XIII ст. були відповідно англійцями, французами, чехами чи поляками, настільки сучасні їм мешканці Києва, Чернігова, Галича були українцями”1. Європейська історія свідчить, що більшість великих народів Європи починають власну на­ціональну історію з постання своїх незалежних держав у IX–X ст. Після X ст. етнічний склад середньовічної Європи біль­ше істотно не змінювався внаслідок чужоземних вторгнень. Предки поляків, угорців, чехів, німців розселилися в тих са­мих регіонах, які й нині належать їхнім нащадкам.



У підсумку можна сказати: як не існують у природі “єди­нокровні” народи, так росіяни аж ніяк не є для українців “старшим братом”.

Солженицын А. Россия в обвале. – М.: Русский путь, 1998. – С. 135.

Волин Б. Великий русский народ. – М., 1938. – С. 3.

Масенко Л. Т. Мова і політика. – К.: Соняшник, 1999. – С. 38.

Миллер А. И. “Украинский вопрос” в политике властей и русском об­щественном мнении (вторая половина XIX в.). – СПб.: Алетейя, 2000. – С. 128.

Ісаєвич Я. Михайло Брайчевський і його концепція історії України // Український історик. – 1994. – № 1 –4. – С. 195.

2 Кісь Р. Фінал Третього Риму (Російська ідея на зламі тисячоліть). – Львів, 1998. – С. 52.

Єфіменко Г. Г. Зміна в національній політиці ЦК ВКП(б) в Україні (1932 –1938) // Український історичний журнал. – 2000. – № 4. – С. 45.

Залізняк Л. Чи справді був старшим “старший брат”? або Етнічні про­цеси в Київській Русі щодо походження українців, білорусів та росіян // Берегиня. – 1997. – Ч. 3 –4. – С. 42.

Завьялов А. С. К вопросу о новейших технологиях в исследовании про­блем украинского праэтноса // Гуманітарний журнал. – 1999. – № 2. – С. 9.

Чубатий М. Княжа Русь-Україна та виникнення трьох східнослов’ян­ських націй // ЗНТШ. – 1964. – Т. 178. – С. 11.

Юшков С. К вопросу об образовании русского государства в XIV–XVI веках // Вопросы истории. – 1946. – № 4. – С. 67.

2 Сочинения императрицы Екатерины II: В 12 т. – СПб., 1906. – Т. 11. – С. IV.

Кавелин К. Д. Мысли и заметки о русской истории // Собрание сочи­нений. – СПб., 1897. – Т. 1. – С. 597.

Седов В. В. Еще раз о происхождении белорусов // Советская этно­графия. – 1969. – № 1. – С. 105.

1 Советская историческая энциклопедия: В 16 т. – М., 1963. – Т. 3. – С. 528.

Алексеева Т. И. Этногенез восточных славян по данным антропологии // Советская этнография. – 1971. – № 2. – С. 57.

Милюков П. Очерки по истории русской культуры. – СПб., 1909. – С. 51.

Платонов С. Ф. Учебиик русской истории. – Прага, 1924. – Ч. 1. – С. 72.

Греков Б. Д. Крестьяне на Руси с древнейших времен до XVII века. – М., 1952. – Кн. I. – С. 495.

Кавелин К. Д. Мысли и заметки о русской истории // Собрание сочи­нений. – СПб., 1897. – Т. І. – С. 599.

Ключевский В. О. Курс русской истории: В 8 т. – М., 1956. – Т. I. – С. 296.

Корсаков Д. Меря и Ростовское княжество: Очерки по истории Росто­во-Суздальской земли. – Казань, 1872. – С. 13.

Горюнова Е. Этническая история Волго-Окского междуречья. – М.: Изд во АН СССР, 1961. – С. 248.

Кавелин К. Д. Мысли и заметки о русской истории // Собрание сочи­нений. – СПб., 1897. – Т. І. – С. 602.

Ключевский В. О. Сочинения: В 8 т. – М., 1956. – Т. І. – С. 65.

Выкадоров Ис. Ф. История казачества. – Прага, 1930. – Кн. I. – С. 85.

Завьялов А. С. К вопросу о новейших технологиях в исследованиях про­блем украинского праэтноса // Гуманітарний журнал. – 1999. – № 2. – С. 9.

Залізняк Л. Проблеми давньоруської народності // Історичний кален­дар‘98. – К., 1997. – С. 122.

Чигирин А. Украинский вопрос. – Париж, 1937. – С. 16.

Покровский М. Н. Возникновение Московского государства и “Вели­корусская народность” // Историк-марксист. – 1930. – Т. 18 –19. – С. 18.

2 Ломоносов М. Полное собрание сочинений. – М.; Л., 1952. – Т. 6. – С. 200.

Коялович О. История русского самосознания по историческим памят­никам и научным сочинениям. – СПб., 1901. – С. 102.

Гумилев Л. Н. От Руси к России: очерки этнической истории. – М.: Экопрос, 1992. – С. 294.

Любавский М. К. Образование основной государственной территории Великорусской народности. – Л.: Изд во АН СССР, 1929. – С. 4.

Соловьев С. М. История России с древнейших времен. – М., 1959. – Кн. I. – С. 76.

Костомаров Н. Исторические монографии и исследования. – СПб., 1863. – Т. I. – С. 615.

Покровский М. Н. Возникновение Московского государства и “Вели­корусская народность” // Историк-марксист. – 1930. – Т. 18 –19. – С. 28.

Геллер М. Я. История Российской Империи: В 3 т. – М.: МИК, 1997. – Т. I. – С. 172.

Зеленин Д. К. Принимали ли финны участие в образовании великорус­ской народности? // Труды Ленингр. общества по изучению культуры финно-угорских народностей. – 1929. – Т. І. – С. 18.

Щербаківський В. Рецензія // Слово. – Львів, 1937/1938. – Кн. II. – С. 77.

Курінний П. Совєтські концепції походження великоруської народності та “руської” нації // Наукові записки УВУ. – 1963. – Ч. 7. – С. 180.

Зеленин Д. К. Восточнославянская этнография / Пер. с нем. – М.: Наука, 1991. – С. 33.

Толстов С. К проблеме аккультурации // Этнография. – 1930. – № 1/2. – С. 87.

Геллер М. Я., Некрич А. М. Утопия у власти. – М.: МИК, 2000. – С. 289.

Трубецкой Н. С. К проблеме русского самопознания: Собр. соч. – [Б. м.], 1927. – С. 28.

Трубецкой Н. С. К проблеме русского самопознания: Собр. соч. – [Б. м.], 1927. – С. 31.

Зеленин Д. К. Об исторической общности культуры русского и укра­инского народов // Советская этнография. – 1940. – Вып. 3. – С. 29 –30.

Duchiski F. Pisma. – Ruppersswyl, 1901. – T. I. – S. 170.

Paszkiewicz H. The Origins of Russia. – New York, 1954. – P. 255–278.

Брайчевський М. Ю. Теоретичні основи досліджень етногенезу // Укра­їнський історичний журнал. – 1965. – № 2. – С. 46.

Журавлев В. К. Влияние было взаимным // Русская речь. – 1972. – № 3. – С. 126.

2 Там же. – С. 127.

3 Кто такая “кузькина мать”? // Родина. – 2000. – № 4. – С. 32.

Пастернак Я. Важливіші проблеми етногенезу українського народу // Український історик. – 1970. – № 4. – С. 26.

Сикорский И. А. Русские и украинцы. – К., 1913. – С. 11.

Дашкевич Я. Перегук віків: три погляди на минуле і сучасне України. Націогенез – національне відродження – національна свідомість українців на зламі XVI –XVII ст. // Україна. Наука і культура. – К., 1993. – Вип. 26/27. – С. 49.

Залізняк Л. Чи справді був старшим “старший брат”? або Етнічні процеси в Київській Русі щодо походження українців, білорусів та росіян // Берегиня. – 1997. – Ч. 3/4. – С. 46.





База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка