Українські національні збройні формування в період Другої світової війни



Скачати 172.86 Kb.
Дата конвертації08.05.2016
Розмір172.86 Kb.
П.Брицький (Чернівці)

Українські національні збройні формування

в період Другої світової війни

Виповнилося 62 роки з часу закінчення Другої світової війни, але й до сьогодні історія окремих її проблем не висвітлена належним чином і не має однозначної оцінки. Найбільш складним, суперечливим питанням залишається діяльність ОУН в період Другої світової війни. Це стосується також українських національних збройних формувань. Історія ОУН і збройних формувань цього періоду надто заплутана, і цьому значною мірою сприяли самі члени ОУН та їхні провідники. В історичних працях дослідників української діаспори за кордоном і в спогадах безпосередніх учасників націоналістичного руху містяться суперечливі твердження, що пояснюється не тільки суб’єктивним фактором, а й надзвичайно складним, кривавим періодом історії України, про який йдеться1. Остаточну істину встановити часом тяжко, а часом просто неможливо, оскільки в умовах війни з-за конспірації не завжди все фіксувалося в документах, та й не все збереглося в умовах війни і переслідувань.



Найскладнішим питанням, навколо яких досі точаться гострі суперечки, це питання діяльності національних збройних формувань. Дотримуючись тези Д.Донцова про те, що „Україна визволиться в тіні німецького походу”, керівництво обох течій ОУН робило ставку на гітлерівську Німеччину. При цьому воно розраховувало, що Німеччини надасть допомогу ОУН в утворенні незалежної української держави, а отже, вважало доцільним взяти участь у війні проти СРСР на боці Німеччини. Водночас треба підкреслити, що тактичні методи обох течій ОУН не збігалися, хоч характер їхніх контактів з німцями дещо схожий. І ті, і другі за домовленістю з німцями створювали військові формування у складі гітлерівської армії. Отже, розглянемо коли і ким були створені ці формування.

  1. Першим українським формуванням у складі німецьких військ було створено (з ініціативи полковника Романа Сушка) напередодні німецько-польської війни. Це був легіон „Bergsbauerhilfe”або легіон полковника Р.Сушка, одного з найближчих соратників А.Мельника. На початку Другої світової війни 1939-1945 рр. він дійшов до Самбора і Стрия (Львівська обл.). Але на вимогу радянської сторони німці у вересні 1939 р. розформували легіон2. Це легіон брав участь у боях на німецько-польському фронті.

  2. Подібного порозуміння з гітлерівською Німеччиною шукав провідник ОУН(р) С.Бандера та його прихильники. На початку 1941 р. за дорученням С.Бандери Ріхард Ярий, який тоді представляв Провід українських націоналістів в Берліні, встановив контакт з начальником абверу (служби розвідки і контррозвідки верховного командування вермахту) адміралом Канарісом і главкомом сухопутних сил вермахту фельдмаршалом В.Браухічем. На переговорах йшлося про можливість створення української військової частини в складі німецьких військ. Німці прихильно поставилися до цієї пропозиції. У квітні 1941 р. при підтримці абверу було сформовано батальйон під назвою „Нахтігаль” (Соловей) – в Нойгаммері, в Сілезії (під контролем бюро ОУН(р) у Кракові) та батальйон „Роланд” – у Відні під контролем бюро ОУН(р) і особисто сотника (у деяких джерелах – полковника) Р.Ярого. З німецького боку командиром батальйону „Нахтігаль” став оберштурмфюрер СС Альбрехт Герцнер, з українського гауптштурмфюрер СС Роман Шухевич. Політичним керівником цього батальйону був Теодор Обердендер (майбутній міністр ФРН в уряді К.Аденауера). Командиром батальйону „Роланд” став штурмбанфюрер СС Євген Побігущий, політичним керівником – Ріхард Ярий, один з найближчих прихильників С.Бандери. Якщо в першому батальйоні служили бандерівці, то в другому – бандерівці, мельників, петлюрівці та гетьманці. В обох батальйонах налічувалося близько 700 осіб. Обидва вони були приписані до навчального полку особливого призначення „Бранденбург-800”, підпорядкованого безпосереднього начальнику „Абвера-2” генерал-майору Лахузену (саботаж, диверсії в тилу ворога, за лінією фронту і т.п.)3.

З нападом Німеччини на СРСР шлях батальйону „Роланд” пролягав на південний схід – з Австрії через Румунію і Молдову до південних українських міст. Батальйон „Нахтігаль” перейшов кордон біля Перемишля і разом з першими німецькими частинами вранці 30 червня 1941 р. вступив до Львова, де залишався до 7 липня. Після того був направлений через Тернопіль-Проскурів на Вінниччину, де взяв участь в боях проти радянських військ в районі Браїлова.

  1. Після арешту Крайового уряду Української держави проголошеного 30 червня 1941 р., серед особового складу обох батальйонів почалися заворушення. Тому в серпні 1941 р. обидва батальйони були викликані до місця свого формування. У жовтні 1941 р. в м.Франкфурті-на-Одері вони були переформовані в один батальйон. І на контрактній основі (строком на один рік) у березні 1942 р. цей 201-й батальйон охоронної поліції (як він став називатися) під командою майора Євгена Побігущого і капітана (як заступника) Романа Шухевича був відправлений в Білорусь для охорони залізниць і боротьби з радянськими партизанами. Через рік батальйон повернули до Львова, де він був розформований, а офіцери-українці заарештовані. Роману Шухевичу пощастило втекти, і він приєднався до Української повстанської армії (УПА).

Отже, 201-й батальйон охоронної поліції здійснював поліційні функції на території сусідньої республіки, окупованої гітлерівською армією, і його дії аж ніяк не можна оцінювати як боротьбу за українську державність.

  1. Вже на початку липня 1941 р. на Буковині з ініціативи члена ОУН(м) Василя Войновського почалося формування збройного загону, який дістав назву Буковинський курінь. Свою діяльність В.Войновський розпочав з кривавої акції над єврейським населенням с.Мілієво Вижницького району Чернівецької області. Зібравши біля 30-ти „добровольців” с.Кибаки він 5 липня 1941 р. повів групу в с.Мілієво, де проживало єврейське населення, й почав розправу. Убивали кожного там, де застали: в ліжку, на подвір’ї, в підвалі, на городі. Не щадили нікого, ні малих дітей, ні стариків. „Знаряддя” вбивства були і ножі, і сапи, і кілки. Войновський сам особисто брав участь в цьому побоїщі, пристрілював із револьвера недобитих4. Всього за свідченнями учасників цієї розправи було вбито й позбавлено життя іншими методами 118 осіб5.

Подібні розправи над єврейським населенням були проведені у селах Банилові, Карапчеві, Шишківцях, Лужанах, Неполоківцях, Киселеві, Борівцях, Васловівцях, Дорошівцях та ряді інших сіл області6.

Такі дії Буковинського куреня компрометували український національний рух й не знаходили в населення підтримки й схвалення. При чому це були „добровольчі групи й формування за ініціативи місцевого ОУН”7.

2 серпня 1941 р. Буковинський курінь числом близько 500 чол. під проводом Василя Войновського вирушив з Чернівців до Києва, по маршруту Чернівці – Снятин – Городенка – Кам’янець-Подільський – Бар – Жмеринка – Вінниця – Бердичів – Житомир – Київ. По дорозі курінь залишав своїх людей для роботи в поліції, службі охорони, перекладачами, наглядачами в тюрмах. Так, у Вінниці В.Войновський залишив на посаді заступника начальника Вінницької міської тюрми члена Буковинського куреня З. (з етнічних міркувань прізвище не вказується, щоб не принести неприємностей його родині, якщо вона є). За його безпосередньою участю у цій тюрмі було розстріляно до 2000 громадян. Інший учасник С. був залишений на посаду начальника Вінницької міської поліції8. Сам же В.Войновський став начальником поліції в Києві9. До Києва прибуло близько 300 чол. У Києві окупаційна адміністрація не збиралася доручити серйозних адміністративних посад українцям, відводячи їм роль виконавців і каральних завдань. Тому значна частина учасників куреня роз’їхалася в різні міста східної і південної України, а частина поступила до 115 і 118 батальйонів німецької охоронної поліції „шуцманшафт”, які німці формували для боротьби з білоруськими партизанами10. Войновський, залишивши своїх підопічних напризволяще, виїхав до Львова.

Та ж незначна частина учасників Буковинського куреня, яка була завербована до 115 і 118 батальйонів охоронної поліції, вела операції проти білоруських партизан до липня 1943 р. (Один із учасників батальйону назвав 82 буковинці, які були в Білорусії)11.

Перед наступом радянської армії на район дислокації цих батальйонів німці у серпні 1944 р. їх відправили для боротьби з французьким рухом Опору12.

Щодо цього періоду існування Буковинського куреня у Франції, то окремі автори напустили туману в його історії13. По-перше, в цей час він вже не був „Буковинським куренем”. Один із учасників українського національного руху Другої світової війни відомий історик Василь Верига зазначив, що „Буковинський курінь як такий проіснував недовго, бо заледве 6-7 місяців...”14. Ще в Києві на початку 1942 р. німці почали формувати два охоронні батальйони – 115-й і 118-й, особовий склад яких був збірним. До них ввійшли лише частина учасників (на індивідуальній основі) Буковинського куреня, іншу частину складали військовополонені червоноармійці різних національностей і жителі ближніх сіл. Восени 1942 р. їх відправили в Білорусію для боротьби з білоруськими партизанами. Отож не треба цим авторам називати ці батальйони Буковинським куренем, що не відповідало дійсності, інакше й відповідальність за „гріхи”, здійснені на білоруській землі відповідно має лягати на нього.

По-друге, ніякої участі у французькому русі Опору ці батальйони (115 і 118) не могли брати. Ще на польській землі (с.Колозон) вони були перейменовані на 62-й і 63-й і підпорядковані штабу Власова. Тоді ж направлені у Францію „на облаву французьких партизанів”15.

18 серпня 1944 р. батальйони прибули у французьке місто Страсбург. 21 серпня вони були об’єднані в один батальйон і призначені нові командири – німці майор Гінцке і капітан Лібе.

27 серпня, за твердженням Дуди А. і Старика В. батальйон заявив про перехід на бік французьких повстанців і нібито здійснив цей перехід. Далі вони стверджують, що 4, 5, 9 і 12 вересня були невеликі збройні сутички з відступаючими німецькими підрозділами (с.156, 158, 160-163). Але ж на с.166 самі ж собі суперечать, коли повідомляють, що 28 серпня 1944 р. прийшов наказ батальйону скласти зброю, що й було виконано і ввечері особовий склад повезли до станції Моншард. Звідти пішком їх було відправлено на південь Франції і „2 жовтня особовий склад батальйону прибув до Марселя. Там частина з них згодилася повернутися в СРСР (на пропозицію представників СРСР), частина завербувалася у французький Іноземний Легіон”.

Цей батальйон не міг брати участі у французькому русі Опору через брак часу. 25 серпня 1944 р. капітулював німецький гарнізон м.Парижа. 28 серпня глава Тимчасового уряду Франції Ш. де Голль підписав декрет про розпуск Французьких Внутрішніх Сил (загонів руху Опору)16. Тобто в день, коли був наказ батальйону скласти зброю. Отже, зведеному батальйону (62 і 63) не було часу для активної участі у французькому русі Опору.

Отже, Буковинський курінь бойових дій на українській землі не здійснював ні проти німців, ні проти військ Червоної армії (за винятком разового обстрілу червоноармійців під час відступу від кордону в липні 1941 р.). Він здійснював поліційні функції на боці окупаційної німецької адміністрації. А та його частина, яка була у складі сформованих у Києві 115 і 118 охоронних батальйонів проводила боротьбу проти партизанів на білоруській землі. З цією ж метою вони були відправлені у Францію, але там не встигли здійснювати ці операції, так як партизанські частини руху Опору були розпущені, а німці зазнали поразки й відступали.

Заяву ж вояків батальйону про приєднання до французьких сил Опору один з французьких істориків прокоментував таким чином, що їм нічого більше не залишилося як заявити про це, щоб їх не запроторили в табори військовополонених разом з німцями, а відпустили на всі чотири сторони.



  1. Українська повстанська армія. Незважаючи нате, що станом на теперішній час видано кілька десятків збірників документів і матеріалів, захищено кілька десятків дисертацій, опубліковано кілька сотень книг і понад 2000 статей в наукових збірниках та журналах, але й сьогодні ще залишаються суперечності. Передусім це стосується терміну утворення УПА та її чисельність. Дивним є те, що вже давно істориками досліджено коли і хто започаткував УПА, але й до сьогодні в багатьох навчальних посібниках з історії України стверджується як аксіома, що датою „народження УПА” є 14 жовтня 1942 р. ЇЇ зафіксував у своєму наказі Роман Шухевич через 5 років після подій у 1947 р., що не відповідає дійсності. Це нагадує те, як більшовики встановили дату народження Червоної армії – 23 лютого 1918 р., хоча у той день не було бойових дій. Прихильники ОУН(р) не визнають того, що перші загони УПА були організовані Тарасом Боровцем-Бульбою. Вони діяли вже весною 1942 р. Полковник армії УНР Лев Шанковський ще в 1953 р. писав: „Немає ніякого сумніву, що від лютого 1942 р. існували ... збройні відділи під командою отамана Т.Бульби-Боровця”17. Те, що збройне формування Т.Бульби діяло вже з весни 1942 р. підтверджує професор В.Косик, правда, він не вважає ці загони зародком УПА18. Відомо з документів, що його загони здійснили успішний напад на вузлову залізничну станцію Шепетівка 19 серпня 1942 р. Відомо також, що у вересні 1942 р. йшли переговори між представниками спеціального загону радянських партизанів полк. Медведєва і Т.Бульбою про нейтралітет.

Щодо утворення збройних загонів бандерівського ОУН, то її Провід в перший рік німецько-радянської війни був категорично проти формування озброєних загонів для боротьби проти німців. В червні 1942 р. Провід ОУН(р) видав антипартизанську листівку, в якій рішуче виступив проти українських національних партизанських загонів і ставив їх в один ряд з радянськими і польськими партизанськими загонами, застерігаючи український народ, що це посилить репресії німців і т.п. Зокрема, в ній підкреслювалося: „Ми ставимося до партизанки вороже і її рішуче поборюємо. Партизани – це агенти Сталіна і Сікорського (прем’єр-міністр емігрантського уряду Польщі. – Б.П.), а з ними нам не по дорозі ...”19.

„Не партизанка сотень чи навіть тисяч, а національно-визвольна революція мільйонових українських мас – наш шлях”. ОУН(р) пропонувала „не розпорошувати свої сили і боротися тільки проти Москви. У відношенні до німців дотримуватися такої тактики: вичікувати нагромаджувати сили, не допускати жодних небезпечних і нерозумних дій; зміцнювати внутрішню дисципліну організації; розширювати вплив ОУН, щоб у вирішальний момент можна було сказати останнє слово”20.

Така вичікувальна тактика Проводу бандерівського крила ОУН (всупереч вимогам рядових членів ОУН(р)) тривала до лютого 1943 р. Мабуть, щоб не залишитися осторонь визвольної боротьби українського народу (німецька армія зазнала поразки під Сталінградом) Провід ОУН(р) 21 лютого 1943 р. провів свою третю конференцію, на якій було ухвалено рішення: „Для планового розвитку боротьби й для самооборони українських мас треба творити нові осередки організованої сили”, а в додатковій постанові було вирішено створити збройну силу під назвою Українська Визвольна Армія (УВА)21. Але в рішеннях конференції ніякого заклику до збройної боротьби проти німецьких загарбників не містилося. На Поліссі і Волині вже діяли загони Т.Бульби під назвою УПА („самочинно прийнята” назва, твердять бандерівці). Назви нової УВА і діючої УПА вносили непорозуміння серед населення й плутанину. Тому, щоб позбутися цього, було вирішено існуючу назву УПА поширити на створені бандерівського ОУН загони як офіційну назву.

Щоб позбутися суперництва, в липні 1943 р. ОУН(р) вирішила ліквідувати збройні відділи ОУН(м), а в середині серпня таке рішення було схвалене щодо загонів Т.Бульби. 20 липня 1943 р. він надає своїм загонам нову гучну назву – Українська народно-революційна армія (УНРА). 19 серпня 1943 р. бандерівський загін напав на штаб УНРА. Т.Бульба з частиною штабних працівників вирвався з оточення, а інша частина була захоплена в полон і під загрозою розправи перейшла на службу УПА ОУН(р). Після цих подій УНРА активної діяльності вже не виявляла.

Другим принциповим питанням щодо командувача УПА, а саме: хто і коли обіймав цю посаду. У більшості навчальних посібників і навіть в окремих монографіях, автори не завдають собі праці вияснити це питання. Натомість стереотипно списують один в другого те, що командувачем УПА (інколи стверджують, що й організатором) був Роман Шухевич, не зазначаючи дати, коли він заступив на цю посаду22.

Перші збройні загони ОУН(р) були створені на Волині і Поліссі в кінці 1942 р. ще до того як Провід ОУН(р) дозволив це здійснювати. Загальне керівництво ними здійснював Дмитро Клячківський – псевдо „Клим Савур”. Роман Шухевич не міг бути організатором УПА тому, що він не був на території України. В серпні 1943 р. на ІІІ Надзвичайному Великому зборі ОУН(р) був обраний головою Бюро Проводу. А командувачем УПА він став 27 січня 1944 р. Д.Клячківський став командувачем УПА-Північ, як стала називатися УПА, яка діяла на Волині й Поліссі23.



  1. Дивізія СС „Галичина”, з 27 червня 1944 р. офіційно називалася „14 Гренадерна дивізія СС (галицька № 1)” (14 Waffen-Grenadier-Division der SS (galizische Nr.1). Набір до неї проходив у травні-червні 1943 р. Зголосилося 84 тисячі добровольців, з них 52 тисячі пройшли медичну комісію. Німці прийняли 9-12 тисяч чоловік24. 17 липня 1944 р. в складі 10 тис. бійців вступила в бій під Бродами. Після п’ятиденних боїв була розгромлена радянськими військами. Сім-вісім було вбито або взято в полон. Існує припущення, що кілька сотень вояків змогло приєднатися до УПА. Близько півтора-двох тисяч бійців вирвалося з оточення25.

Після її переформування й поповнення в Нойгаммері дивізію відправили на придушення словацького повстання (вересень-грудень 1944 р.), а звідти у Словенію проти партизанів Тіто (січень-березень 1945 р.)26.

Треба зазначити, що абревіатура СС приставлена до назви дивізії зовсім не означає, що дивізія виконувала функції військ СС. Це була військова дивізія. Але правителі Німеччини всі формування, створені з населення окупованих країн приписували до військ СС, щоб скомпрометувати їх перед своїм народом і щоб воякам цих формувань вже не було дороги назад.



  1. Буковинська українська самостійна армія (БУСА). В інших джерелах замість „самостійна” вказують „самооборонна”. Що ж це за армія з такою гучною назвою?

Навесні 1944 р. з Галичини на Буковину прибула група оунівців на чолі з Артемізією Григорівною Галицькою (псевдо„Мотря”), керівником проводу ОУН у низинній частині Буковини. Разом з нею прибув також Шумка Василь Миронович (псевдо „Луговий”, колишній вчитель с.Стрілецький Кут, що під Чернівцями). Разом з ними прибуло 15 бойовиків й Шумка призначений їх провідником27. Історик ОУН і УПА Петро Мірчук з цього приводу пише: „Осінню 1943 р. повстають перші повстанські відділи на Буковині і Бессарабії, що приймають тимчасову назву БУСА – Буковинська Українська Самооборонна Армія. В травні 1944 р. відділи БУСА переймають загальну назву УПА й об’єднавшись стають територіально-адміністраційною складовою частиною УПА-Захід”28.

Подібне повторює і колишній голова Проводу ОУН(р) в Україні Микола Лебедь, коли у своїй книзі стверджує, що „У с.Мхова (не Мхова, а Мигове. – Б.П.) створено вишкільний табір, що незабаром охопив своїми діями цілу околицю. Він прибирає тимчасову назву БУСА (Буковинська українська самооборонна армія)”29. А в цій „армії” у травні 1944 р. нараховувалося аж ... 60 вояків, які розміщувалися на обійсті одного селянина с. Мигове30. Отож розсудливий читач хай уявить армію у складі 60 вояків і її потужність. Боївка Лугового переходила з хутора на хутір по території теперішнього Вижницького району Чернівецької області. Бойові дії загону Лугового зводилися до окремих акцій покарання донощиків, розправа над кількома польськими сім’ями й обстрілу енкаведистів, на випадок наближення їх до розташування повстанців.

Автор не заперечує діяльності УПА на Буковині в 1944 р.; в пізніші роки. Але це були підрозділи УПА, які прийшли з Галичини, або місцеві загони, які підтримували зв’язок з УПА-Захід.

Щодо ж загону Лугового, то він знаходився у так званій „нейтральній зоні”. Підрозділи Червоної армії в селищі Берегомет, а німецькі – в с.Долішній Шепіт, в 20 км від Берегомета. На південь від цієї частини Карпати і на північ війська Червоної армії вже просунулися на значну віддаль на Захід. а в цій місцевості, що б не мати лишніх солдатських жертв, просто заблокували німецькі частини. Це протистояння тривало кілька місяців (від початку квітня до середини вересня 1944 р.).

Луговий в цей час налагодив стосунки з німецьким командуванням, яке за розвіддані обіцяло забезпечувати його загін зброєю, одежею і продовольством. Тому він діяв самостійно, не виконуючи розпоряджень штабу буковинських підрозділів УПА. Більша частина його загону була відкликана до УПА, а його самого планувалося заарештувати співробітниками служби безпеки ОУН. Але цього не було здійснено тільки тому, що не було достатньо сил для опору німцям, які взяли його під захист. Заарештували тільки сотенних „Чайку” і „Дуба” з куреня „Лугового”31.

Після початку наступу Червоної армії з 1 вересня 1944 р. Шумка Василь (псевдо „Луговий”) з часткою свого куреня перейшов через Кирлибабу – Сату-Маре – Мішкольц на Словаччину. Отже, цей невеликий загін Лугового безпідставно називають БУСА, так як за чисельністю повстанців він дорівнював взводу, роті і короткий час батальйону і не більше.

Підсумовуючи розгляд українських національних збройних сформувань в період Другої світової війни приходило до висновку, що із всіх вищерозглянутих формувань лише одна Українська повстанська армія мала певну мету – досягнення незалежної української держави і послідовно вела боротьбу для її здійснення. Хоч окремі методи її боротьби не завжди були справедливими й осмисленими. Інколи її представники застосовували жорстокі методи своїх ворогів-енкаведистів. Хоч і вели боротьбу на своїй землі, серед свого народу.

Український легіон полковника Романа Сушка, батальйони „Нахтігаль”, „Роланд”, а також дивізія СС Галичина були військовими формуваннями у складі гітлерівської армії. проти мирного населення ці формування ніяких акцій не здійснювали.

Буковинський курінь, батальйони охоронної поліції 115, 118 і 201 були на службі німецької окупаційної адміністрації і здійснювали поліційні каральні функції. При чому батальйони 115, 118 і 201 здійснювали ці функції на чужій, білоруській землі, що було не на користь українського народу.

Невеликий загін В.Шумки („Лугового”) так звана БУСА (яка існувала лише на папері) за короткий період існування не встиг проявити себе, щоб мати можливість давати йому глибоку оцінку.

Враховуючи те, що в період війни український народ пережив трагічні події, а також враховуючи жорстокі дії радянської влади щодо населення Наддніпрянської України в 30-ті роки (піддання на голодомор і жахливі репресії), а також жорстокі репресивні дії за політичними мотивами щодо населення Західної України (напередодні війни), збоку цього населення були підстави для розчарування і незадоволення радянською владою, яка своїми діями спровокувала на це незадоволення і ворожі настрої.

Осмислюючи історичні реалії українського народу впродовж останніх десятиліть і соціально-політичне становище суспільства України в теперішній час, здоровий розум вимагає того, що політичній верхівці України пора припинити розколювати народ. В ім’я його згуртування для використання всіх його сил на зміцнення економіки і вирішення соціальних проблем Верховна Рада України зобов’язана прийняти Закон, за яким визнати учасників цієї кривавої війни, з якої б вони сторони не брали участь, рівноправними – учасниками Другої світової війни.




1 Мірчук Петро. Українська повстанська армія. 1942-1952. – Мюнхен, 1953; Кричевський Роман. ОУН в Україні. – Нью-Йорк;Торонто, 1962; Його ж: Чому повинна бути чистка в ОУН ? Ч.1; Ребет Лев. Світла й тіні ОУН. – Мюнхен, 1964; Михайлик Богдан. Бунт Бандери: 3-тє вид., випр. – Канада, 1950; Добрівлянський П. Україна у другій світовій війні: у світлі фактів. – Філадельфія. Б/р та ін.

2 Енциклопедія українознавства. Т.8. – Львів, 2000. – С.311; Довідник з історії України. – Т.3 (Р-Я) / За ред. І.З.Підкови, Р.М.Шуста. – К.: Ґенеза, 1999. – С.297.

3 Нюрнбергский процесс: Сб.материалов. – М., 1952. – Т.1. – С.372; – М., 1989. – Т.3. – С.105, 166.

4 Державний архів Служби Безпеки України Чернівецької області (далі ДА СБУ ЧО) Спр. П-6675, арк.22, 26, 28, 41-42, 44, 70, 71, 76-77, 118, 139; Спр. 6681, арк.67, Спр.7334, Т.1, арк.154, 396-397.

5 Там само. Спр.6681, арк.5-69.

6 ДА СБУ ЧО, спр.1697, П-2468, 3603, 5681, 5293, 7833, П-9997 Державний архів Чернівецької області. – Ф. П-653, оп.1, Спр.141.

7 Жуковський Аркадій. Історія Буковини. Ч.ІІ. – Чернівці, 1994. – С.186.

8 ДА СБУ ЧО. – Спр.745, арк.1-10, 26.

9 Там само. Кр.спр.745, арк.33; спр.2703, арк.1-2.

10 Там само. Спр.385, арк.25.

11 Там само. Спр.385, арк.62.

12 Там само.Арк.64-68.

13 Див.: Дуда Андрій, Старик Володимир. Буковинський курінь в боях за українську державність. – Чернівці, 1995. – С.153-176.

14 Буковинський курінь 1941 // Василь Верига. За могилами батьківщини. Зб.наук.статей, доповідей. – Львів, 2002. – С.71.

15 ДА СБУ ЧО. Спр.385, арк.64-68.

16 История Второй мировой войны. 1939-1945.Том девятый. – М.: Воениздат, 1978. – С.264.

17 Історія українського війська. – Вінніпег, 1953. – С.659.

18 Косик В. Ставлення німців до ОУН і УПА (1941-1944) // Українська повстанська армія і національно-визвольна боротьба в Україні у 1940-1950 рр.: Матер. Всеукр. наук. конф. 25-26 cерпня 1992. – С.21.

19 Бульба-Боровець Т. Армія без держави. – Львів, 1993. – С.127.

20 Андрухів І. Не буде волі без згоди і правди // Прикарпатська правда, 1990. – 13 вересня.

21 Літопис УПА. Т.1. Кн.1: Початки УПА. Документ і матеріали: 3-тє вид., випр. – С.16.

22 Новітня історія України (1900-2000): Підручник / А.Г.Слюсаренко, В.І.Гусєв, В.П.Дрожжин та ін. – К.: Вища школа, 2000. – С.322-323.

23 Чайківський Б. „Фама”. Рекламна фірма Романа Шухевича. – Львів: Вид-во „Мс”, 2005. – С.30.

24 Косик Володимир. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. – Париж – Нью-Йорк – Львів, 1993, С.358, 435.

25 Там само. – С.435.

26 Енциклопедія Українознавства. –Т.2. –Львів, 1993. – С.510.

27 Кокін С.А. Анотований покажчик документів з історії ОУН і УПА у фондах державного архіву СБУ. Вип.1. – Київ, 2000. – С.56.

28 Мірчук П. Українська Повстанська Армія 1942-1952. Документи і матеріали. – Львів, 199. – С.37.

29 Лебедь Микола. УПА. Українська Повстанська Армія. – Дрогобич: „Відродження”, 1993. – С.90.

30 Дуда Андрій. Вказ. праця. – С.199.

31 Кокін С.А. Вказ.праця. – С.56, 66.


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка