Українські билини (збірка) Передмова



Сторінка4/16
Дата конвертації06.05.2016
Розмір3.23 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16

БОРИНЯ-ЗМІЄБОРЕЦЬ 1

Один чоловік мав три сини 2. Викликав того чоловіка цар і каже «Твої сини мають привести Мені коней з-під зміїв». Приходить батько додому і плаче. Питає старший син «Чого ви, тату, плачете?» — «Цар наказав,


Щоб ви привели з-під зміїв коней». І син плаче.
Іде батько до царя й каже
«Неможливо привести тих коней,
Пропадуть сини мої». —
«Що хочуть, хай роблять,
Але щоб мені привели тих коней».
Приходить батько додому і знову плаче.
Питає його середущий
«Чого ви, тату, плачете?» —
«Цар наказав,
Щоб ви з-під зміїв коні привели». І середущий плаче. Приходить Бориня, Найменший син, і питає
«Чого ви плачете?» Вони розказали йому, А він каже «Не плачте,
Ідіть до царя і скажіть,
Щоб зробили для вас таке шмаття,
Як цар носить 3,
І дали три коня, котрих я виберу» 4.
З тим і пішов батько до царя.
Цар пообіцяв, що все буде,
Най приходять.
Прийшли вони, а цар каже
«Нате вам це шмаття,
Вбирайтеся
І йдіть вибирати по всім царстві коні».
Пішли вони шукати коні,
Сходили всю державу
І не могли знайти
Таких, як хотіли.
Прийшли вони до царя й кажуть
«У вас немає коней під нас». —
«Як немає, — каже, —
То йдіть на гражду 5.
Там є три жеребці. Вони світу не виділи. Як ті не підійдуть, То кращих не маю». Пішли вони на гражду — Є три жеребці.
Поклав Бориня руку на одного з них
Трошки гнеться.
Поклав на другого —
Ще менше гнеться.
Поклав на третього —
Не гнеться.
Пішли вони до царя й кажуть
«Ці будуть під нас». —
«То сідлайте й виїжджайте».
Сіли вони на коней,
Поїхали в ліс,
Знайшли там порожню хату
І зупинились у ній.
«Розсідлуйте коні,
Лягайте спочивати,
А я йду битися зі зміями, —
Каже Бориня. — Чіпляю на кілок рукавичку, А ви пильнуйте Коли з цієї рукавички Буде текти кров, То йдіть на допомогу, Бо мене змії добивають». Пішов він під той міст, Де проїжджали змії. Коли дивиться — кипить вода. (А закипіла вона від того, що вже близько був Змій) 6. Іде самий менший, Шестиголовий Змій, А кінь на ноги спотикається 7. Змій каже
«Чого ти, ворон-коню, спотикаєшся? Сюди Бориню ніхто не привезе». А Бориня виходить і каже «Я тут». — «Чого ти прийшов? — питає Змій. —
Битися чи миритися?» —
«Молодець-хлопець не прийшов миритися,
А лиш битися».
Змій злазить і в’яже коня до поруччя.
Почали вони битися.
І забив Бориня Змія.
Узяв він змієвого коня
І веде до своїх братів.
«Дивіться, браття,
Я забив шестиголового Змія.
Прийде ще дев’ятиголовий.
Як і цього разу не буде текти
Кров з рукавички,
То спочивайте.
Але слідкуйте за рукавичкою». І пішов Бориня знову під міст. Летить другий Змій. Кінь його теж спотикнувся. Змій питає
«Чого ти, ворон-коню, спотикаєшся? Сюди Бориню ніхто не привезе». А Бориня каже «Я тут». — «Чого ти прийшов сюди, Битися чи миритися?» — Питає Змій.
«Битися», — відповідає Бориня. Злазить Змій з коня, В’яже його до поруччя І починають битися. З цим Змієм було тяжче, Але Бориня забив і його, Узяв змієвого коня І відвів до братів. Прив’язав коня і каже «Тепер прийде дванадцятиголовий
Змій.
З ним буде ще тяжче. Дивіться,
Чи не потече кров із рукавички».
І пішов Бориня знову під той міст.
Аж ось летить Змій,
Уже дванадцятиголовий.
Трясеться земля.
Спотикається зміїв кінь.
«Чого ти, ворон-коню, спотикаєшся? —
Питає Змій. —
Сюди Бориню ніхто не привезе». А Бориня каже «Я тут». —
«Чого ти прийшов, битися чи миритися?» — «Молодець не йде миритися, Тільки битися». Злазить Змій із коня І прив’язує його до поруччя.
Почали вони битися. І заломляє Бориню Змій, Добиває його. Просить Бориня
«Дозволь мені пограти на сопілці». —
«Грай», — каже Змій.
«Вийдеш битися на Золоту Гору».
(Бориня думав, що поки він буде грати, прийдуть його брати) 8.
Грає годину — братів нема.
Грає другу — братів нема.
Роззув Бориня чобіт
І вдарив ним об землю 9.
І звіялася така буря,
Що гілля ламалося.
Зломилося дерево коло хатини,
Де спали брати,
Вдарилося у вікно і розбило його. Брати пробудилися. Глянули вони,
А кров з рукавички до колін доходить.
«Біда, — кажуть, —
Видно, нашого брата вже нема».
Побігли вони на міст —
Ні Борині, ні Змія.
(Тоді побігли на Золоту Гору і всі три вбили Змія. Узяли вони змієвого коня і вернулися всі до лісової хатини) 10. А жінки зміїв дізналися, Що Бориня їх чоловіків побив 11. Бориня каже «Виїжджаймо, хлопці. Берімо коней і поспішаймо. Попереду нас ще багато страшного чекає».
Сіли вони і їдуть. Бачать, коло дороги яблуня 12. І на ній великі файні яблука. (А то жінка шестиголового Змія перекинулася в яблуню) 13. Браття дуже хотіли тих яблук, Та Бориня каже
«Не їжте, браття, бо хто вкусить,
Зробиться смолою».
Та вийняв шаблю
І махнув нею сюди-туди раз! раз!
«А тепер їжте, браття» 14.
Наїлися браття яблук і їдуть далі,
І дуже хочуть води.
А при дорозі — керниця.
Під’їжджають,
А вода зверху, можна пити.
«Не пийте, браття, води,
Бо станете смолою», —
Каже Бориня.
Та вийняв шаблю
І знову махнув два рази раз! раз!
«Тепер пийте!»
Напилися вони і поїхали далі. Доїжджають до глибокого яру, А він повний смоли. Поверху яру ланцюг натягнутий, Треба перескакувати. Перескочив старший брат — Не зачепив.
Перескочив середущий — Не зачепив.
А коли скочив Бориня, Кінь його зачепився за ланцюг, Бо Бориня був, май, важкий’ 15. (А той ланцюг — то й була жінка найстаршого, дванадцятиголового, Змія») 16. Ланцюг змотався докупи, Зробилася з нього Змія та й каже «Ото він той, що побив наших чоловіків».
Бориня догнав братів,
Випередив їх і поїхав далі.
А Змія із роззявленою пащею
Понеслася вслід.
Підлетіла до старшого брата
І проковтнула його
Разом із кіньми.
Догнала і середущого
І теж проковтнула
Разом із кіньми 17.
Доганяє вона й Бориню.
А при дорозі була кузня 18.
Ковалі відчинили її і кричать
«Сюди, Бориня!»
Бориня з кіньми — в кузню!
Поки ковалі зачинили браму,
Змія з’їла півконя і кричить
«Дайте мені Бориню на язик!» Ковалі поклали на вогонь кліщі І кажуть Змії
«Як проріжеш ці залізні двері
Язиком за три рази,
То дамо тобі Бориню на язик».
Змія прорізала двері
І наставила язика
«Давайте Бориню!»
А ковалі кричать
«Ми не можемо його піймати!»
(Вони хотіли, щоб добре розпеклися на вогні кліщі) 19.
«Пхай язика трохи далі, —
Кричать ковалі. —
Бо зараз піймаємо Бориню!»
Змія наставила язика,
А вони вихопили кліщі
Та й пропекли його наскрізь.
Відчиняють двері ковалі >
І виходить Бориня з кузні.
Ковалі кажуть
«Бери, Бориня, молота,
Сідай Змії на голову і бий,
Поки не виплюне твоїх братів».
(Бориня почав бити молотом по голові, і вона виплюнула його братів живих і здорових разом із кіньми) 20.
Ковалі кажуть
«Отам є плуг на сто пудів 21.
Запрягай Змію в той плуг
І проори кругом світу борозну» 22.
Зачав Бориня Змією орати.
Доорали до половини світу,
І Змія впала.
І Бориня добив її.
(Узяли брати коні і повели до царя. Та здали коні цареві, а самі повернулися додому) 23.

1 Бориня — явне спотворення імені Добриня, який серед билинних богатирів і визначався як змієборець. З другого боку, в імені Бориня — поняття «борець», «той, що бореться». Цікаво й те, що від билини про Добриню-змієборця тут лише глухі відгуки; не можна не помітити, що основою казки є мотиви значно давніші, можливо, найдавнішого, твореного на нашій землі «Троянового епосу». Твір побудовано за епічною, добре витриманою традицією три брати, три Змії, три коня, число три — сакральне, тобто священне. Міст, можливо, вживається через те, що Змій мисливсь як водяна істота, водночас і летюча. Є тут періодичні рефрени (повторювання тексту), і це також ознака епічного сказання. Ще одна примітна річ коли Добриня російської традиції бореться лише із Зміями жіночого роду, тут брати ведуть змагання спершу із Зміями чоловічого роду, а тоді — жіночого, бо жінки мстяться за чоловіків. В розробці обох творів бачимо і різницю; коли ж говорити, що з чого постало, то наша казка — твір давніший, а билини про Добриню — пізніші. Можливо, також, що ймення Борині-Добрині приєдналося до казки і випадково. Вражає і конструктивна стрункість оповіді нашої пам’ятки.


2 Три сини, Трьомсин, три брати, зокрема знаємо трьох братів — засновників Києва, три дійства, які ніби дублюються, але з подієвим наростанням — все це ознаки епічного сказання. Про те, що перед нами поетичний твір, свідчить побудовано його короткими, чітко означеними реченнями, які творять ритмічні ряди.
3 Герої мали вбратися в царську одежу, бо були воїнами не зі своєї ініціативи, а з волі царя.
4 Мотив вибору коня — билинний, зокрема в епічному сказанні про Іллю Муромця. Але й Добриня російської традиції вибирає собі коня, правда, не так прискіпливо, бере тільки доброго.
5 Ґражда — велика господарська будівля в сільській садибі.
6 Тут пояснення до тексту оповідача.
7 За народним звичаєм, кінь спотикається перед нещастям для вершника.
8 Тут роз’яснення тексту від оповідача.
9 Відгук української билини про богатиря Чоботька, яку переказав у XVII ст. А. Кальнофойський, але яка до нашого часу не дійшла.
10 Оповідач переказує текст своїми словами.
11 Це місце пояснює, чому далі брати воюють зі Зміями жіночого роду, як це чинить і Добриня в російській традиції.
12 Маємо типові для казок метаморфози (перетворення); цей засіб поетики, як уже говорилося, вживався і в билинах.
13 Пояснення до тексту оповідачем.
14 Описується магічний обряд, здіснений Боринею, на знешкодження лихочинної речі.
15 Свідчення, що Бориня був велетень.
16 Пояснення тексту оповідачем.
17 Тобто кожен брат їхав із відібраним у зміїв конем.
18 Далі маємо приєднання до першого епічного твору другого про ковалів Кузьму та Дем’яна і про творення т. зв. Змієвих валів.
19 Пояснення тексту оповідачем.
20 Оповідач переказує текст у скороченому варіанті.
21 Сто пудів — 1600 кілограмів, тобто це плуг, подібний до того, що згадується в билині про Олега та Микулу Селяниновича.
22 В легенді про Кузьму та Дем’яна йдеться про Україну, а не круг світу.
23 Кінець оповідач переказує, очевидно, призабувши епічну розповідь.
БОРИНЯ-ЗМІЄБОРЕЦЬ Друкується за виданням Чарівна квітка Українські народні казки з-над Дністра. — Ужгород, 1986. — С. 163–167. Записав М. Зінчук 16 грудня 1979 р. в с. Росошанах Кельменського району Чернівецької області від Софрона Чабана.
Українські билини Історико-літературне видання східнослов’янського епосу. Упорядкування, передмова, післяслово, примітки та обробка українських народних казок і легенд на билинні теми В. Шевчука; Малюнки Б. Михайлова. — К. Веселка, 2003. — 247 с іл.

БУНТ ІЛЛІ ПРОТИ ВОЛОДИМИРА

Влаштував князь Володимир почесний бенкет для князів, бояр, богатирів руських і дочок богатирських. Тільки старого Іллю Муромця покликати забув. Образився тут Ілля, на широкий двір вийшов, тугий лук натяг, гартовану стрілу вклав, примовляючи


— Лети, стрілко, до покрівель золотоверхих, золочені маківки позбивай!
Як попадали маківки золочені на землю, закричав Ілля на весь голос
— Гей, голото гуляща, доброзичливці княжі! Збирайтеся та золочені маківки обривайте і йдіть до корчми зелене вино пити.
Тут п’яниці, голота гуляща, з прискоком та радістю позбігалися, золоті маківки обдирали, рідним батечком Іллю називаючи. Заходилися разом з
Іллею зелене вино в корчмі пити, золоті маківки пропивати.
Дізнався Володимир стольнокиївський про те, що біда прийшла, почав думати-гадати, як би Іллю перепросити, і вирішив він учинити ще один почесний бенкет. Та не знали бояри імениті та богатирі сильнішого б за Іллею послати, щоб на бенкет той покликати. Думали вони, гадали й послали Добриню Микитича 1. Були Добриня з Іллею брати хрестові 2, бо хрестами побраталися, уклавши заповідь велику й підписами скріпивши, — слухати старшому братові меншого, а меншому братові старшого.
От заходить Добриня до корчми, а там сидить старий Ілля Муромець і п’є-байдикує з голотою. Мовив Добриня до Іллі
— Брате мій хрестовий названий! Уклали ми заповідь велику, підписами своїми скріпивши, — слухати старшому братові меншого, а меншому братові — старшого і завжди один одного обстоювати. Послано мене від Володимира-князя кликати тебе на почесний бенкет, що він на твою честь робить.
Відказав на те Ілля Муромець
— Брате мій хрестовий названий, молодий Добрине Микитичу! Нікого, крім тебе, я не послухав би і на почесний бенкет не пішов би. Не можу я закону переступити — мушу тебе послухатись.
Стали вони чепуритися та виряджатися і пішли до князя Володимира. Всадовили Іллю в гридниці на почесне місце, на покуті, піднесли чару вина зеленого, а другу чару — меду п’янкого. І сказав тоді Ілля Муромець князеві такі слова
— Знав ти, Володимире стольно-київський, кого до мене посилати, бо, крім Добрині, брата мого названого, нікого я не послухав би. А був уже в мене намір твердий — пружистий тугий лук натягти й пустити стрілу гартовану у світлу гридню 3 твою, вбити тебе, князя Володимира, разом зі стольною княгинею Опраксією 4. А зараз кажу нехай тебе Бог простить за провину твою велику.

1 Добриня Микитич — особа історична, це дядько Володимира Великого, який давав князеві мудрі поради. В билинному епосі Добриня — добрий богатир, про що свідчить його ім’я. При великій фізичній силі він м’якосердий захисник сиріт та жінок. Окрім того, він співак — грає на гуслях. У деяких билинах він зветься племінником Володимира.


2 Мається на увазі обряд побратимства — споконвічний звичай на українській землі. Чоловіки, які взяли цей обряд, вважалися ніби братами, а жінки — сестрами (посестрами). З прийняттям християнства цей обряд висвячувався в церкві. Він існував у нас до XVIII століття. Брати хрестові — це і є ті, що присягли на побратимство на хресті, у церкві. Билина свідчить, що на побратимство складався письмовий акт.
3 Гридня (гридниця) — приміщення для молодшої князівської дружини, в князівському дворі — місце для бенкетів.
4 Опраксія (Євпраксія) — очевидно, це літописна Рогнида, дочка князя із Полоцька Рогволода, яка спершу відмовилася від заміжжя з Володимиром, але потім була присилувана вийти за нього.
Українські билини Історико-літературне видання східнослов’янського епосу. Упорядкування, передмова, післяслово, примітки та обробка українських народних казок і легенд на билинні теми В. Шевчука; Малюнки Б. Михайлова. — К. Веселка, 2003. — 247 с іл.

БУНЯКОВЕ ЗАМЧИЩЕ

Про це замчище багато дечого розказують. Найлучче, якби ви спиталися у нашого добродія 1, у нього там, у церковних записах, кажуть, є переписано про все і коли ті вали повисипувані, і хто тії мури мурував, що тепер од їх тільки цегла та каміняки валяються, — про все там є. То, бачите, інші говорять, що там колись місто було — ніби на тому городищеві; говорять, що й церква була і що тую б то церкву перенесено в Деревичі. Ще розказують (хто його зна, чи воно казка, чи що, — так старі люди розказують, то й я за ними), що ніби колись давно-давно сидів у тому городищеві якийсь лицар, звався він шолудивий Буняка 2 і був той лицар неабиякий — навіть і тілом не такий, як повинно бути людині мало того, що страшенно великий, ще, вибачайте, у нього печінки й легке та були наверсі 3 — отак-то і стриміли за плечима; такий-то неподобний був той Буняка!


Ну, жив він собі у городищеві, і дуже всі його боялися. Найстрашніший же він був ось через що жер людей! Отак-таки справді жер; оце, кажуть, звелить було, щоб йому привели щонайкращого хлопця, та візьме й з’їсть — і так кожного що приведуть, то й зітне, то й зітне. Багацько людей позбавляв Буняка таким способом, але ж таки і йому добра причина сталася!
Прийшла, бачте, черга іти в замчище, тобто на вбій, якомусь-то там хлопцеві (бо то хлопців тих по черзі брали й постачали Буняці). А в того хлопця та була тільки мати, батько недавно вмер. Ота бідна мати плаче вже, плаче та побивається, що нікому порятувати хлопця. А як його вирятувати? Плакала та жінка, плакала, а далі щось-то їй спало на думку — перестала побиватися, розважилась і просить тільки людей, тих, що мали вести хлопця до Буняки, щоб зачекали годиночку, поки вона щось зготує синові на остатню дорогу. Ті кажуть «Добре!»
От чекають, а вона взяла пішла націркала у себе з грудей покорму, замісила з того покорму тіста, спекла пиріжків та, даючи їх своєму хлопцеві, й сказала
— На ж, сину, тобі оці пиріжки, та ось що з ними зроби як прийдеш до Буняки, то конешне підведи його, щоб він хоч одного пиріжка з’їв. Оцим ти маєш визволитися, бо як Буняка наїсться моїх пиріжків, то вже тебе не займе для того, що вважатиме тебе за брата (тобто через її покорм) 4.
Ну, той хлопець так і зробив як прийшов у замчище, то умисно став так їсти материні пиріжки, щоб Буняка побачив. Той побачив та й питається
— Що це ти їси?
— Це, — каже, — мені мати дала, виряджаючи в остатню дорогу.
— А дай лиш, — каже Буняка, — покуштувати, що там воно таке!
Хлопець оддав йому пиріжки, а він і поїв їх. Як же наївся Буняка тих пиріжків, зараз і почув, яка в них заправа була.
— Ну, — каже, — хлопче, дякуй своїй матері, що так мудро вхитрувалася, — тепер ти визволений від смерті, не можу-бо я тобі того лиха заподіяти через те, що ти стався мені братом.
От той хлопець уже такий радий, такий радий, неначе й справді вдруге на світ народився! Отож хотів був по тій розмові мерщій додому бігти, а потім роздумався та й не побіг зараз.
«Останусь лиш я, — каже сам собі, — на якийсь час тут ще; я, мовляв, тепер безпечний, Буняка мене не з’їсть, а тим часом зроблю от що заподію нашому ворогові таке 5, щоб він не тільки мене, а й нікого більше не міг на той світ заганяти!»
Ото й зостався при Буняці. Уночі Буняка заснув, а той хлопець мерщій до нього в хату, підступився нищечком до ліжка та черк ножем — і відтяв Буняці печінки (вони ж, бачите, наверсі були!). Як відтяв, Буняка зараз і пропав!

1 Добродій — священик.


2 Буняку ототожнюють із половецьким ханом Боняком, який 1097 року здійснив набіг на Волинь та Галичину. Літопис зве його безбожним, шолудивим. Він вважався чарівником, розмовляв із вовками. Збереглася також легенда про людожера Буняку, який жив біля м. Верби під Кременцем та Дубном. Загалом цей переказ — варіант казки про Кирила Кожум’яку, але хан половецький тут усе-таки ототожнюється зі Змієм.
3 Печінки й легке та були наверсі — з такими ознаками українська народна демонологія зображає мавок (нявок). Отже, це був ніби чоловічий відповідник мавок (русалок), а що жив у полі, то міг бути Польовиком.
4 За народним звичаєвим правом, годовані однією матір’ю діти, які не мали кровного зв’язку, вважалися молочними братами, тобто родичами.
5 Цікаво, що хлопець не вважає Буняку після того, як той з’їв пиріжки, своїм братом, а ставиться до нього як до ворога.
БУНЯКОВЕ ЗАМЧИЩЕ Друкується за виданням Малорусские народные предания и рассказы. Свод Драгоманова М — К., 1876. — С. 224–225. Записала Олена Пчілка у с. Деревині Новоград-Волинського пов.
Українські билини Історико-літературне видання східнослов’янського епосу. Упорядкування, передмова, післяслово, примітки та обробка українських народних казок і легенд на билинні теми В. Шевчука; Малюнки Б. Михайлова. — К. Веселка, 2003. — 247 с іл.

ВЕДМЕЖЕ УШКО 1

Був один пан і пішов з панею у ліс по ягоди. А там ішов ведмідь, то пан утік, але паню піймав ведмідь. Та й тоді повів паню до своєї ями і жив так з нею три роки. І вже вона мала від того ведмедя хлопця і плекала його. А в три роки каже пані до ведмедя


— Я вже в тебе три роки, а ще не милася, іди принеси мені води.
Але дала йому на воду решето 2, і ведмідь пішов по воду. Тоді каже вона ік хлопцеві
— Синулю, іди потряси дубом, чи міцний ти вже 3.
Він виліз з ями, потряс — лишень з дуба гілля опало. Каже мати
— Ой, ще заслабий, ще не будем утікати.
І ведмідь приніс воду, вона умилася та й нічого. І по тому ще три роки плекала того хлопця. І по трьох роках знову послала ведмедя з решетом по воду, а тоді каже до хлопця
— Полізь, сину, потряси дубом, чи міцний ти?
Як потряс дубом, то дуб вивернувся зовсім на землю.
— Ну, — каже, — вже можем утікати.
Вийшли, утікають з ями. Дивляться, а ведмідь уже летить за ними, доганяє. Тоді хлопець каже
— Ви, мамо, утікайте, а я стану до нього.
Прилетів ведмідь, той як схопив ведмедя, як ним верг та й забив ведмедя 4. І прийшли тоді до того пана, що його та пані була. То пан дуже утішився і вже там ґаздували разом. А того хлопця там назвали Ведмеже Ушко.
На весну треба вивезти у поле гній 5. Тоді хлопець до пана каже
— Забийте кілька волів і зшийте мені з тих шкур міх, то я заберу весь гній і винесу сам на поле.
Але пан каже
— Та шкода волів чим будем веснувати?
— Е, що! Я й без волів повесную! Та й зшив собі такий міх і виніс весь гній на поле.
— Тепер, — каже, — продайте коні, а я запряжуся у плуг і буду орати.
І так зробили. Повеснував геть усе сам, без худоби. Але по тім пан його боявся дуже і хотів його стратити.
— Будемо, — каже, — копати криницю.
Копле вже те Ведмеже Ушко криницю, викопав дуже глибоку. А пан купив великий дзвін заліза 6 та й казав то там зсунути на того хлопця до криниці, то чотири хлопи ледве зсунули та й пустили в криницю. Але той, як те побачив, то тільки подув вгору, а дзвін повернувся назад, догори, й там ще забив два хлопи. Виліз той з ями і каже
— То ви мене хочете забити за мою службу? Я вже собі, — каже, — піду геть!
І забрався, і пішов. Іде-іде, здибає хлопа. Питається його
— Що ти за один?
— Я Ломи ліс, — каже, — але ти що за один?
— Я, — каже той, — Ведмеже Ушко. Ходім разом?
І ідуть, здибають знову чоловіка. Питаються його
— Що ти за один? А він каже
— Я Розсуньгора.
— Ходи з нами!
Ідуть-ідуть, здибають знов хлопа. Питаються його
— Що ти є за один? Він каже
— Я Заставвода.
— Ходім разом!
Та й ідуть, ідуть — тут такий ліс великий, густий, не можна пройти. Тоді Ломиліс виламав ліс, зробив дорогу — пішли. Ідуть, ідуть — тут така гора велика, не можуть ані вилізти, ані обійти. Тоді Розсуньгора відсунув гору набік, зробилася дорога — пішли. Ідуть, ідуть, приходять до води — дуже велика. Там Заставвода заставив воду, то вони перейшли насухо, ідуть дальше.
А там, у лісі, така хата була, то пішли до тої хати на станцію 7. І там переночували, а на другий день урадилися іти на полювання, а Ломиліс зостався варити їсти. А він зварив і ліг спати. А тут приходить Біда, витріскує по горшках. А той каже
— Що то за біда мені витріскує по горшках?
А та каже
— Що то за біда лежить на моїм ліжку?
Та й пішли боротися. То Біда натлумила, набила хлопа та й пішла собі геть. Тоді поприходили з полювання, але той нічого не сказав, що його Біда побила.
На другий день три знов пішли в ліс, а один лишився варити їсти, той, Розсуньгора. І ізварив їсти, і ліг собі. А Біда знову прийшла і так само зробила з ним збитки, а по тому його піймала, набила-набила і пішла. Ті прийшли з полювання, пообідали, але він їм нічого не сказав.
По тому, вже третьої днини, лишився Заставвода вдома, а ті три пішли. Зварив їсти, ліг собі спати, але Біда прийшла, набила його, намотлошила і пішла собі. Він тим нічого не казав.
Четвертої днини лишився вже той Ведмеже Ушко вдома. Зварив їсти і лежить собі на ліжку. А Біда прийшла, витріскує по горшках, а він кричить
— Що там за біда?!
Та як схопився з ліжка, піймав Біду за ноги, набив-набив і відніс у ліс — у дебру 8 кинув. А ті прийшли, пообідали. По тому спочивають і питаються
— Чи був хто тут, може, в хаті? А Ведмеже Ушко каже
— Була Біда, але я її піймав, набив і верг у дебру.
— Ей, ану, де вона є?
Пішли з ним, і він їм показав, де її верг. Та й вони там всі полізли в ту дебру ще ту Біду бити. Але там було більше Бід, не лише та одна, то ті Біди їх як ухопили, то всіх побили на смерть, всіх чотирьох.

1 Казка є варіантом попередніх, але своєрідним, бо розробляє кілька мотивів народження богатиря, його працю з батьками в полі, боротьбу з Бідою, загибель героїв. Кінцівка казки, де гинуть навіть найсильніші герої, несподівана. Зовсім відсутні у казці змієборчий мотив і мотив увільнення князівен. Мотив співжиття жінки із ведмедем досить архаїчний і відводить нас у глибоку давнину, коли люди відчували свою тісну злуку з живою природою, а тварин вважали й мали за своїх предків та охоронців. Можна гадати, що ця казка була колись епічно-героїчним твором, а вже пізніше до неї пристав мотив про звільнення полонянок-князівен, була то колись також окрема епічна пісня. Повторено тут мотиви казки про Котигорошка.


2 Тут є смислове неузгодження носити решетом воду — робити марну й безконечну роботу. Але ведмідь таки приносить воду, очевидно, в тексті є пропуск ведмідь збагнув марність своєї роботи і приніс воду якось інакше.
3 Билинний мотив, про який не раз уже згадувалося.
4 Загалом маємо тут мотив батьковбивства, яке, однак, казкою не осуджується, мабуть, через те, що ведмідь тут — втілення темної сили. Водночас є в казці відгук билинного мотиву бій Іллі Муромця із сином.
5 Роботу в полі виконував і Ілля Муромець — билинний мотив.
6 Залізо виливалось у руднях — залізоплавильних печах, де формувалось у цільні злитки.
7 Станція — місце тимчасового проживання.
8 Дебра — густозаросле, пустельне місце.
ВЕДМЕЖЕ УШКО Друкується за виданням Яворский Ю. Памятники галицко-русской народной словесности. — В. І. — К., 1915. — С. 60–63. Зап. в с. Доброгостові на Галичині.
Українські билини Історико-літературне видання східнослов’янського епосу. Упорядкування, передмова, післяслово, примітки та обробка українських народних казок і легенд на билинні теми В. Шевчука; Малюнки Б. Михайлова. — К. Веселка, 2003. — 247 с іл.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка