Українська народна сатира І гумор гостра зброя народу



Сторінка1/17
Дата конвертації06.05.2016
Розмір2.92 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   17
Українська народна сатира і гумор
ГОСТРА ЗБРОЯ НАРОДУ

Трудящий народ — творець всіх матеріальних і духовних благ — проявив і проявляє велику силу в галузі усної поетичної творчості, у витворенні різних жанрів словесного мистецтва, що так позитивно вплинули на розвиток літератури. Народ у своїй поетичній творчості, в першу чергу, бачить зброю, якою він разить ворогів і все гниле і негідне, що проявлялося в середовищі самого народу. І це цілком зрозуміло. Адже про це так прекрасно сказано в народному прислів'ї «В сім'ї не без виродка».


В загальній масі великої кількості фольклорних творів значне місце займають сатира і гумор, характерні для більшості народно-поетичних жанрів. Можна сказати, що гумор і сатира — характерна риса вдачі українського народу і його творчості. Казка, анекдот, легенда, пісня, частушка, прислів'я і приказка — все це пройнято різного відтінку сміхом то уїдливим, дошкульним, то лагідним, доброзичливим, в якому чуються дружні товариські ноти. Там, де народ говорить про ворога, про велике суспільне зло, там він воює гострою разючою зброєю сатири, що б'є противника, як говорить В. І. Ленін, наповал. Людські слабості, побутові ненормальності, відхилення від здорового глузду, антигромадська поведінка, вади характеру супроводжуються сміхом, що має багато нюансів — від засудження вчинку до доброзичливої жартівливої усмішки.
Однак і в цих випадках народ виступає принциповим і суворим суддею. Якась вада, прояв людської слабості викликає співчуття колективу, але народ не виправдовує слабості, не проходить мимо неї байдуже з закритими очима, а намагається через сміх допомогти людині виправитися. Сатира і гумор — разюча народна зброя і ліки; це засіб разити ворога і одночасно лікувати моральні хвороби, що проявляються в окремих членів колективу. Це те, що підтримує моральну свіжість і самокритичність людини, що примушує людей задумуватися над суспільним життям, співпрацею і вчинками одиниць.
Людський сміх — зброя, якої бояться всі. «Не можу я так зробити, бо ж мене люди засміють» — можна почути в народі. Як справедливо відзначає М. Гоголь, людського сміху боїться всякий, навіть той, хто вже нічого на світі не боїться.
Сатира і гумор — справді найбільш дошкульна, найбільш гостра словесна зброя народу в боротьбі за його життєві інтереси.
Широкий тематичний діапазон народної сатири і гумору від оцінки міжнародних відносин до зображення побутових пригод окремої людини і її якостей та взаємин з колективом. Але характерно, що народ при цьому обирає не дрібну ціль; все говориться не ради того, щоб «посміятися», а вибирається і піддається осміянню найбільш значуще, все те, що цікавить не тільки одиницю, а цілий колектив, масу, яка на поодиноких фактах і явищах вирішує важливі загальні питання. Відмітимо, що в народі через сміх гострий, дотепний, що б'є наповал ворога, дурня, ледаря, бюрократа, весь час проглядає позитивний образ — розумний, спритний, хитрий селянин, наймит, солдат, проста дівчина чи якась історична особа. В дожовтневий час, в умовах важких і складних, народна творчість, як підкреслив М. Горький, активно намагається створити «среди плохих людей» «хорошего», «душевного», «праведного человека»...(М. Горький. Литературно-критические статьи М. 1937, стор. 156) Народ уміє оцінити справедливо історичні події, суспільно-побутові факти, риси і вдачі людей, уміє про одне говорити уїдливо, сатиричне, про інше — з ласкавою посмішкою; одні факти засуджувати і гостро карати, інші відтіняти, поправляти, а ще інші — підтримувати і сприяти їм здоровим сміхом. Влучно сатиричне слово використав народ у період великих історичних подій, коли відстоював свою незалежність у боротьбі з інтервентами, у боротьбі з класовими ворогами.
Серед сатиричних творів, спрямованих проти іноземних поневолювачів, найчільніше місце належить «листуванню» запорожців з турецьким султаном. Історична основа цього народного твору така. Протягом кількох століть на українські землі нападали татарські і турецькі орди, які грабували майно, палили оселі, забирали людей в неволю і продавали їх як рабів. У боротьбі проти нападників народ проявляв величезну рішучість і організованість.
В XIX столітті історики опублікували кілька варіантів листа запорозьких козаків до турецького султана. Листування це пов'язують з діяльністю кошового отамана Івана Сірка, що очолював козацькі походи проти татар і турків у другій половині XVII століття.
Чи був справді написаний і відісланий султанові такий лист — невідомо. Можливо, це творчість запорожців, що поширилась потім у кількох списках, а згодом усно по всій Україні. Відомо, що лист цей викликав значний інтерес серед народу і зокрема серед письменників та художників, а картина І. Рєпіна на сюжет листа прославилася на весь світ.
Якщо цей лист і не був справді написаний і відісланий султану, не так уже й важливо Більш важливе те, що у ньому народ висловив своє ставлення до зайд, до поневолювачів, до іноземних нападників. Адже даремно цей твір викликав такі часті переробки в часи боротьби з інтервенцією 1917—20 рр., а також під час Вітчизняної війни 1941-45 рр.
Читаєш листа запорожців і відчуваєш, як в ньому кипить, пульсує сила народу, що говорить про нескореність, про його віру у правоту і перемогу. Зневага до ворога, насмішка, уїдливий сарказм нищівно б'ють по ворогу. Це документ, у якому найбільше проявилися риси гарячої і буйної натури козацтва і вміння дошкульно висміяти ворога.
Друга ворожа сила, проти якої одностайно боровся народ протягом кількох віків,— польська шляхта, панство, що, скориставшись історичними обставинами, все більше і більше намагалися захопити українські землі і поневолити трудові маси. Гумористичні оповідання, анекдоти і сцени найбільше стосуються тих років, коли український народ здобув велику перемогу — визволився від польсько-шляхетського ярма. Об'єктом сміху виступають здебільшого шляхтичі, вороги українських і польських трудящих мас Адже у пісні, думі, прислів'ї — всюди виступає «пихата шляхта», серед якої було чимало і тих українських панів, що відмовилися від народу, від своєї віри та національності, придбавши собі герби і шляхетські прізвища, які так влучно висміяв народ у анекдоті «Як бог сотворив шляхту». Такими ж пихатими страхополохами виступають ляшки-панки в анекдотах «Панська хоробрість», «Хоробрі шляхтичі» та в гумористичному діалозі «Чого кому бракує».
Деякі гумористичні твори, як наприклад, народні вірші «Їхав ляшок із Варшави» і «Морквяний ляшок» мають майже трьохсотлітню давність, їх зустрічаємо в рукописних збірниках пісень і віршів XVII—XVIII століть. Від часу їх появи ці твори пройшли своєрідну творчу шліфовку і до нас дійшли з багатьма поправками і додатками.
З пізніших історичних подій в народній творчості гумеристично зображені окремі сцени з часів війни 1812 року та збереглись в народі і до наших днів повні їдкоі іронії прислів'я про поразку шведів під Полтавою. Прислів'я ці («Пропав, як швед під Полтавою»),
Але чи не найбільше дісталося від народу внутрішнім ворогам — царю, панству, чиновництву, старшинам, писарям і особливо «духовним пастирям» — попівству. Тут народний геній проявився у всіх видах і жанрах, тут всесторонньо виявилися народні творчі сили.
Ставлення народу до царя проявляється чи в прямо сказаних словах, чи в замаскованій формі, але в усіх випадках висновок один добре було б, коли б царя і всієї царської машини не було. Класично зображено це ставлення у казці, що стоїть на грані анекдота, — «Калачі». Сюжет твору, викладений у кількох рядках, по-мистецьки сформульований в міцно скованих і ясно спрямованих висловах. Виразно і недвозначно висловлена думка народу про царя в кінцевих рядках
— А чорти б тебе забрали з царицею і царенятами, з усім царствующим домом!
Такою ж політичною загостреністю відзначається анекдот, в якому Т. Г Шевченко говорить, що на гілку далеко краще було б замість ліхтаря повісити російського царя Відзначимо, що подібний анекдот в російському фольклорі зв'язаний з ім'ям великого російського письменника О. С. Пушкіна. І це зовсім природно обидва народи однаково з ненавистю ставилися до монаршої персони і в цьому відношенні відчували підтримку обох геніальних поетів.
Так само виявляє народ своє ставлення до царя і придворної знаті в анекдотах, що зв'язані з ім'ям великого російського ученого Ломоносова. Людину знатною робить не царська корона, не титул, а розум, творчість, знання, труд.
У народній творчості не раз виступає співставлення якостей монарха і простої людини І тут найкраще проявляється глибина мудрості простих людей, тверезість, винахідливість, уміння опанувати найскладнішу ситуацію, тут найкраще проявляється простота, сила і гострота розуму у людини праці. Солдат уміло і по-своєму дипломатично обдурює царя, випросивши у нього папірець на вічне користування старою кульбакою. Як виявилося, «Стара Кульбака» — це назва маєтку, і солдат робиться його власником. Простий садівник у розмові з царицею так уміло обігрує слово «прийметься», що «велика государиня» не помічає тонкої, їдкої іронії, яку вкладається в оцінку діяльності всієї державної машини. Наперекір придворним писакам, які підносили царський образ до божества, народ у своїй творчості знижував монаршу особу не тільки до рівня земних людей, а ставив вище царя людину-творця, людину розуму, людину праці.
Є народне прислів'я «Не так пани, як підпанки». Звичайно, що в цьому велика доля правди, бо ж простому люду «до бога — високо, до царя — далеко», і чинили над народом безчинства від імені царя блюстителі порядку і законності — губернатори, чиновники, жандарми, старости, писарі, судді і вся незчисленна чиновнича і військова знать, дрібна і більша, якої не бракувало ні в місті, ні на селі. В своїх сатиричних творах народ не обминув нікого з них. Губернатор, як зображується він у анекдоті, недалеко пішов від ученого бика. Так, як він, правити губернією може справжній, але трохи научений бичок («Бик у людях»). Ця казка-анекдот має величезну кількість варіантів, і всі вони відзначаються влучністю, дотепністю вислову, стислим, динамічно побудованим сюжетом. Це по суті майстерна гумористична новелка, якій може позаздрити найкращий письменник-новеліст.
Зовні, ніби внаслідок своєї наївності, простоти, «темноти» бабуся-селянка називає поліцая барбосом («Барбос»). Справді ж, це при йом найбільш популярний у народній сатиричній творчості, особливо в тих випадках, коли висміюються панівні верстви. В основі цих «помилок», які часто зустрічаються в казках і анекдотах, лежить іронія, що в більшості випадків переростає в сарказм.
Таким же невинним способом мудро розв'язує простий селянин суперечку двох станових у відставців. Питаєте, хто з вас кращий був? Як би вам по правді сказати... Були у мене віз і сани, і стояли вони в повітці, в тій, де стояла й моя кобила. Стояли, стояли, та й давай сперечатися. Віз каже «Я був легший кобилі». А сани кажуть «Ми були легші». Спорили, спорили, та тоді до кобили «Скажи, будь ласка, що тобі легше возити чи віз, чи сани?»
А стара кобила покрутила головою, подумала та й каже
— І ти погань, і ти погань!
Бувайте здорові, панове, піду, бо мене кум дожидає!».
Красномовно. Дотепно і по-своєму делікатно.
Такі несподівані відповіді, несподівані повороти мови в казках і анекдотах, своєрідне рішення простою людиною з народу поставлених паном питань — найбільш характерна риса сатиричних і гумористичних творів народу. Ця риса потім вміло була використана багатьма письменниками.
Таке подвійне розуміння змісту, гра слів, значне навантаження на підтекст, здогадку, але здогадку таку ясну, що іншої думки не припускається, окрім тієї, що закладена в творі, — риса, що постійно виступає з багатьох творів про чиновників, суддів, адвокатів, генералів (дивись, наприклад, анекдоти «Не попав», «На суді», «Нічого додати» та ін.).
В українському дожовтневому фольклорі створено чимало казок і анекдотів про солдатів. Деякі з них мають значну давність. Відомо, що за сюжетом одного з таких анекдотів І. Котляревський написав чудовий водевіль «Москаль чарівник».
Переважна більшість народних творів на цю тему зосереджується навколо двох мотивів 1) солдат робить витівки, хитрує, використовуючи простакуватість селянина чи селянської жінки; 2) у співставленні з офіцером, генералом, а то й царем солдат виступає мудрим, хитрим, людиною з здоровим глуздом, від природи обдарованим розумом і винахідливістю. Генерали, офіцери царської армії були здебільшого й поміщиками, багатіями, експлуататорами, що в усіх відношеннях були далекими від простого солдата-трударя. Народ відчував експлуататорську суть і єдність царя та більшості генералів. Цю єдність добре виражено в гумористичній розповіді «Оце поки моє». Вельможа-генерал якось догодив цариці Катерині й одержав від неї землі стільки, скільки зможе об'їхати конем за день. Це й погубило жадібного генерала. «Сів він на коня і давай бігти з усієї сили, поки й кінь з утоми здох. Коли кінь здох, він давай пішки бігти. Біг, доки міг, а далі впав непритомний і лізе рачки. Нарешті ліг ще й руки простяг, та й каже вмираючи
— Аж оце поки моя земля! — і вмер».
Так повчально охарактеризував народ природу душі власника-експлуататора, на якому був військовий мундир.
Багато вправного, тонкого гумору в анекдотах, що характеризують відносини між офіцерами і солдатами, муштру і самодурство начальства від царя до фельдфебеля («Як полковник солдат навчив», «Як солдат генерала пізнав», «Розплутав справу», «Переконлива відповідь», «Як солдат трьох дурнів знайшов» та ін.).
Велику групу становлять сатиричні та гумористичні твори, в яких зображені пани і підпанки та їх ставлення до трудового народу і ставлення народу до них. Тут справді найглибше проявився народний світогляд, розуміння народом соціальних питань, народні мрії і сподівання. Через увесь цикл проходить як лейтмотив загальнонародна думка, — що пани — багатії і трудівники — селяни чи робітники — це антагоністичні класи, і думки їх були і будуть протилежні («Дві думки», «Одної породи», «Аби не пан» і багато інших).
Думки і мрії пана і селянина різні Добре цю різницю висловлено в казці «Дві думки».
Заночували в полі пан і селянин. Лежать і дивляться на зоряне небо. Пан промовляє
— Отже й на небі неоднаково одні зорі менші, другі більші, знати б то шляхетніші, благородніші.
По-своєму міркує тут же селянин
— Хороше, господи, як хороше на небі святому, а все ліпше, що небо так високо, а то б люди й небо помежували — вельможі та дужі забрали б більші кутки, а іншим би дістались менші, а як кому, то й нічого не дісталось би».
Народ ставиться до експлуататорів з презирством, висміює їх, як тільки може, виявляючи при цьому свою перевагу і творчу винахідливість. Розмовляючи з паном, селянин хитро і розумно, з деяким лукавством приводить до, ніби невинного, висновку, що пан і пес — одне і те ж («Собака», «Собачий рід»).
В чайній поруч обідають панок і проста дівчина. Панок позіхнув, не закривши рота.
— Ой, паноньку, ви ще й мене з'їсте, — говорить дівчина.
— Я телятини не їм! — відповів панок. Він сподівався, що цим принизить і «вб'є гострим словом» дівчину.
— Йой, я й забула, що осли тільки сіно їдять! — відповіла дівчина і відразу роззброїла гоноровитого панка («Відповідь»).
Так же мудро і дошкульно разить панів і Т. Г. Шевченко.
Сидить Т. Шевченко з панами в театрі, але панам прикро, що з ними мужик — хочуть з нього поглузувати.
— У вас, дядьку, почім свині?
А Шевченко відповідає
—Як такий кабан, як ти пан, то дорого платять, а як така свиня, як бариня, то ні по чому
Розділ гумористичних і сатиричних творів про панів і попів - найбагатший і кількісно і жанрово. І це зовсім природно. З паном та попом найближче і найчастіше стикався і вів боротьбу трудовий народ, а в класовій боротьбі значне місце займала гостро відточена зброя слова. Звернемо увагу, що в народній творчості виступають не тільки загальні зведені образи «пан», «поміщик», а й конкретні історичні особи, наприклад Каньовський, ГалаГан та ін., що надає окремим творам певного історичного характеру.
В жанровому відношенні розділ про панів найрізноманітніший. Тут маємо казки («Милосердна пані», «Хитрий Конон», «Як кучер і лакей пана провчили»), гумористичні оповідання («Як пані правди злякалася», «Як Кармелюк пана сповідав») і найбільш популярний жанр — анекдот, що в одних випадках стоїть на грані казки і народної новели («Як селянин поміщицю частував» та ін.), а в інших зближається з притчею («Немудрі графині»).
Сюжети казок і анекдотів цього розділу надто різноманітні. На першому плані стоять твори, де зображені різного роду комічні життєві ситуації, при яких хитрий, спритний, розумний представник народу перемагає вельможу, добре провчав пана чи багатія, який, зневажаючи наймита, сам потрапляє в дурні («Як Гаврило бариню обдурив», «Як мужик з паном розмовляв», «Наймит розділив» та ін.). У боротьбі проти жорстокості і самодурства наймити проявляють неабияку винахідливість. Пан Каяьовський — хитрий, підступний, але і його провчили наймити, коли він, прикинувшись покупцем, хотів здійснити свою провокацію. Сміливо і прямо діє Кармелюк, перед яким пани виступають смішними боягузами і нікчемами.
Незважаючи на безправ'я і залежність, пригнічення і нестатки, горе і темноту, народ завжди дивиться оптимістично в майбутнє. Іноді крізь сміх блисне сльоза горя, іронія затьмариться сумом, але дух упевненості не зникає ніколи. Цю упевненість підтримував завжди здоровий народний гумор.
Експлуататорську, корисливу суть церкви і релігії значна частина народу розуміла досить добре. І не дивно, що пан, крамар і піп виступають завжди поруч, а народне прислів'я говорить, що «піп і пан — то одно».
Здавна в народі зріли атеїстичні погляди, і тому так вільно у своїх анекдотах і казках народ висловлюється про бога, пана і церкву. Церква, обряди для багатьох були скоріше формальною стороною вірування ніж суттєвою. Це прекрасно проілюстровано в діалозі. «Що купила?» Сусідки, ідучи з базару, завели розмову
— Агій! Що ти купила?
— Та бога!
— Та ба, який кривоносий!
— Е, най його чорт бере, аби висів на стіні!
Подібно ця тема розкрита в гумористичному діалозі «Образ і тютюн».
— Здоров, куме!
— Здорові
— Де ти був?
— На ярмарку!
— Що ж ти купив?
— Образ!
— Ану покажи!
— Та хай йому чорт, не хочу розгорати, руки померзли!
— Ну, так вийми тютюн, давай закуримо!
— Давай!
Так само, ніби в невинній формі, розкриває народ своє ставлення до святих у «Листі до архієрея». Твір цей побудований на мистецьких словесних каламбурах і послужив основою для гуморески відомого українського письменника С. Руданського.
У бурлескно-травестійному стилі зображені Ісус та святий Петро, яких б'є кочергою п'яна жінка («Як жінка двічі Петра побила»), мати божа («Про бога й святого Йосипа»), пекло і рай («Ткач у пеклі», «За що вигнали Адама і Єву з раю»). Ці і подібні їм твори зробили великий вплив на виникнення бурлескно-травестійних віршів XVII—XVIII ст. ст.
Народ сміється над релігійною облудокі, над церковними канонами і фарисейськими проповідями. Та найбільше дістається, як справедливо підмітив В. Бєлінський, попу. Гонитва за ласим куском дармового хліба, гонитва за наживою штовхає попівство до нахабної поведінки, а то й до злодійства. Як підмітив Народ у своїй творчості, піп і дяк — перші порушники моралі і «заповідей божих». Казки і анекдоти про попа, що попався впросак біля чужої молодиці, займають значне місце в українській народній сатиричній і гумористичній творчості. Тут же народ проявив усі засоби й уміння для характеристики духовенства і таємниць їхньої «діяльності». Твори на цю тему займають значне місце в нашому збірнику.
Зброю сміху народ спрямовує не тільки проти своїх ворогів, він, як ми уже підкреслили, добродушно посміхається, критикує людські слабості, які проявляються і серед простого народу. Ненормальні відносини в сім'ї, зневажливе ставлення до жінки, порушення моральних кодексів суспільства, слабі сторони людського характеру, — все це не заховаєш від народу. Про вади такого характеру влучно сказано в приказці «і сміх, і гріх, і жарти, і сльози». Зброєю сміху народ оздоровляє, оберігає від плісняви своє життя, свій побут, свої моральні принципи. Кажуть, що в сім'ї не без виродка. Якраз проти потворства, ненормальностей, моральних виродків спрямована величезна кількість творів, що ми називаємо побутовою сатирою і гумором.
В класичній гуморесці «Кому тяжче» влучно висміяно зневажливе ставлення чоловіка до жінки і її ролі в сім'ї. Тільки на один день помінялися обов'язками жінка й чоловік, і відразу в хаті порушився нормальний хід життя. Та однак не робиться ніяких «скидок» і жінкам, що мають свої слабості і не можуть їх позбутися. Крилатим став вираз «язиката Хвеська», що пішов і в літературу з казки про «швидку на язик» Хвеську, яка не вміла тримати язик за зубами. Мудро й терпеливо, «не молотом», а голодом, учить чоловік ліниву жінку працювати, але в свою чергу народ висміює і недотеп та ледарів — чоловіків («Так то так, та з хати як» і ін.).
Глибока народна мудрість, філософське розуміння життя виступав в повчальній казці «Як внук діда виручив». Тягарем для дітей став у сім'ї старий батько, діти хочуть позбутися його виносять старого батька на мороз. Бачить це їхній малий син і готується так само зробити з ними, як вони постаріють. Дитяча наївність, прямота присоромлюють дорослих. Вони починають шанувати старих.
Досить розумна і повчальна казка.
Взагалі життя в сім'ї, відносини між її членами, прояви хорошого і поганого в ній знайшли широке відображення у народній сатиричній і гумористичній творчості. Сміх не обходить нікого. Мати, що не вміє або не хоче доглядати дитину, дивується і чому та дитина плаче? «Уже п'ятий раз її віддубасила, а вона все реве» («Добра мама»). Зла мачуха — образ досить частий у всіх фольклорних жанрах. Часто її згадують і в гумористичних і сатиричних творах («Розз'мний син», «Мачуха й пасинки» та ін.). Тут же зустрічаємо анекдоти про свекрухевісток («Невістчина спідниця» — стало загально побутуючим виразом), про тещу, що любить дочку і ніяк не може стати щирою і доброзичливою до свого зятя. Люди, що виступають в цих ролях, в більшості випадків не від природи мають погані риси, а одержали їх від тих суспільно-економічних обставин, серед яких виростали.
Окрему групу становлять казки та анекдоти про дурнів. «Дурня всюди б'ють» — так сказано в народному прислів'ї. На цю тему зустрічаємо чимало гумористичних і сатиричних творів, що часто і сюжетом своїм стоять близько один до одного («Дурні», «Дурний Іван та Хвеська», «Дурня всюди б'ють» та ін.).
Розумна людина, що вміє собі раду дати, що вміє опанувати найскладнішу ситуацію, людина, що бореться за правду, влучно відбиває нападки пана, попа чи взагалі несправедливого чоловіка, що проявляє здоровий глузд, тверезий розум і винахідливість, — це герой народних казок і анекдотів. Часто цей герой виявляється не безпосередньо в творові, а виступає як автор — тобто сам народ, що подає свої судження про розказані факти. За смішними, сатиричними образами завжди присутнє вічно здорове, молоде, життєрадісне обличчя народу.
Відвага — це ідеальна риса народного героя. Таким здебільшого у народно-поетичній творчості виступає козак-запорожець. Симпатії народу завжди на боці сміливих, вольових людей. Тонко і їдко висміяні боягузи, страхополохи, панікери, яким від переляку миша здається вовком («Сто вовків»). Полохливий, але на словах герой, чоловік хвастає перед жінкою вночі, що він не побоїться навіть до вікна у хаті підійти, коли під хатою гавкають собаки («Сміливий»). Зневага до боягузів і хвальків — мотив, що постійно виступає в народних творах усіх жанрів.
Треба відзначити, що серед творів на побутові теми є чимало гумористичних сценок, виконаних з блискучою майстерністю в побудові діалогу, з умінням схопити характерне в житті і піднести його до типового, причому викласти все в досить влучній, експресивній формі. Ось короткий, дотепний діалог «Дружня розмова»
— Е, куме, постарів уже ваш пес, ледве ноги волочить і хвіст опустив...
— Е, ні, куме, коли б ще ви так гавкали, як він.
Або інший, повний добродушного гумору, епізод. «Їхав дядько пеганою конякою, а вона й пристала, так він сам запрігся, а коня прив'язав до воза, та й каже
«Собача коняко, не схотіла їхать, так іди пішки».
Діти, особливо у віці від двох років до шести, мають багато своєрідного у їх поведінці, в ставленні до зовнішнього світу, в розумінні явищ життя і людей. Часто їхні розмови і запити настільки смішні і оригінальні, що стають подібними до анекдотів. Шкода, що серед українських літераторів ніхто не зайнявся записом цих дитячих розмов і запитань, — вони могли б послужити прекрасним матеріалом для книги, подібної до тої, яку подарував читачам уже кількома виданнями К. Чуковський («От двух до пяти»).
Групу таких «дитячих» анекдотів, і гумористичних діалогів подаємо у цьому збірнику. Запитання дітей часто бувають такими оригінальними і несподіваними, що ставлять у комічне становище і мудру дорослу людину.
— Тату, — звертається до батька малий синок, — а що то таке ідіот? Комаха чи звір?
— Така ж точнісінько людина, як і ми з тобою, — відповідає батько, — для якого таке питання — несподіванка.
Часто дитяча наївність і безпосередність виступає в ряді запитань малят, що намагаються вникнути в суть розмов і вчинків дорослих
— Мамо, чи люди їдять собак?
— Ні.
— А тато їсть!
— Та що ти вигадав! Коли ж це було?
— Вчора тато сам казав гостям «Я на цій справі собаку з'їв».
Діти по-своєму розуміють світ, природу, людей і про все це говорять просто и прямолінійно.
— Тату, а в нас дві душі?
— Чому це ти так говориш?
— Бо дві душі. Як холодно — одна дме тепло на замерзлі пальці, а як гарячий чай — то студить холодна душа.
Великим польотом здорової народної фантазії віє від дотепно складених «небилиць» і «нісенітниць». «Давно, дуже давно це було. Ще як я був парубком, дід ще малим був, а батька ще й на світі не було...» — так починається «Небилиця», — твір, у якому схрестилося кілька десятків гумористично-фантастичних сюжетів. В окремих випадках він розростається до таких розмірів, що оповідачі переказують його годинами, а то й днями. Буйна фантазія тут в'яжеться з реалізмом, з критикою суспільного життя. Ми були багаті, розповідає гуморист, у нас було поле, яке раптом зникло (ліг на ньому пес і закрив усе поле); ми сіяли на припічку гречку (бо землі не було); ми доїли індичку (бо корови не мали).
Можна сказати, що цілі покоління брали участь у складанні цього своєрідного за змістом і формою твору. Реальні відносини між людьми, правда жаття, переломлена через призму фантазії і вигадки, сказане іронічно з виразними натяками на дійсність — безперечно стали грунтом для виникнення «Небилиць». Твір цей майстерно побудований на оксимороні, каламбурах, дотепах, влучних вигадках, буйній фантазії, що весь час підогріває інтерес і увагу слухача. Можна сказати, що це своєрідний український «Мюнхгаузен», якого літературно (хоч не повністю) опрацював ще С. Руданський. Добре було б, коли б знайшовся письменник, який здійснив би літературну обробку твору, — діти й дорослі одержали б цікаву книжку.
Народна побутова сатира і гумор багаті і за змістом, і за жанрами та мистецькими прийомами. На всі випадки життя тут зустрічаємо мініатюрні, але багатозначущі твори. В своєму домі, в гостях, в дорозі, за роботою і відпочинком — всюди народ уміє сказати влучне слово, посміятися над недоліками, слабостями людини і її характеру, дати влучну характеристику людській діяльності, приперчити дурня і недотепу і добродушно усміхнутися до розумного, винахідливого. Спосіб вислову, висновки, сентенції, які робить при цьому народ-гуморист, влучні і часто стають народними афоризмами. Так з народних анекдотів виділилися прислів'я і приказки «Дурнів усюди б'ють», «Так то так, та з хати як», «Як свято, так свято — бий, жінко, ціле яйце в борщ», «Невістчина спідниця», «Вчи лінивого не молотом, а голодом» і багато інших.
Незважаючи на віковий соціальний і національний гніт, на безправне політичне становище трудящих — бадьорий дух, творча енергія, віра в завтрашній день ніколи не лишали їх. Народ-гуморист вічно був і є дотепним і геніальним творцем художнього слова. Цю рису народу помітив ще в молоді роки І. Франко. В другому «Літературному письмі» він писав «Елемент гумористично-сатиричний дуже багатий у нашого народу, його гострий дотеп, його сльозами проблискуючий сміх послужив за основу безсмертним творам Миколи Гоголя, сплодив знамениті Квітчині повісті «Солдатський портрет», «Конотопську відьму» і ін.» Сатирично-гумористичним елементом просякнуті майже усі жанри народної творчості — пісні, казки, оповідання, вірші, прислів'я та приказки. Народ сміється, але і крізь сміх ми чуємо ствердження великих гуманних, моральних і соціальних поглядів, на яких будується народна естетика.
* * *

Великі зрушення, що сталися в соціальному і духовному житті народу після Жовтневої соціалістичної революції, збудили творчі сили, творчу наснагу мас. В боротьбі з ворогами революції і Радянської влади гостра зброя сатири і гумору відіграла визначну роль. Сатиричні пісні і частушки, анекдоти і розповіді, прислів'я і приказки влучно били Денікіна, Колчака, Скоропадського, Петлюру, Махна, пана, куркуля, попа і всіх, хто заважав утвердженню нової влади. Найбільш оперативними і живучими виявилися частушки і короткі сатиричні та гумористичні пісні. За ними легко прослідкувати історичний хід подій на Україні і ставлення народу до різних банд і зайд. В цьому відношенні цікава пісня «Приказ про всіх або про дев'ятьох», що виникла десь незадовго після закінчення громадянської війни і надовго збереглася в устах народу. В ній народ дав проникливо-сатиричну характеристику усім «урядам» і бандам, що побували на Україні, починаючи від Керенського і кінчаючи польськими панами і Петлюрою. Всі вони, як говорить народ у пісні,

хоч недовго побули
та все душогуби.

Нове, бурхливе життя вимагало нових гумористичних і сатиричних пісень, які творилися досить швидко, хоч часто на мотив уже відомих народних пісень. Так давня пісня про комара, що виникла ще в XVII ст., була використана для створення сатиричної пісні про Петлюру з таким початком

Ой, що ж то за шум учинився?
То задумав пан Петлюра ожениться...

Більшість пісень, частушок, коротеньких пісеньок, на зразок «Яблучко» та «Українські кислиці», була створена або в період революції і громадянської війни, або незабаром після боїв. Інакше було з оповідальними жанрами. За винятком «Листа Петлюрі», що був складений у полках Щорса і Боженка, гумористичні оповідання належать до творчості пізнішої, коли революційні події в народній творчості стали осмислюватися ретроспективне.


Гостре слово сатири у боротьбі з тими, хто зазіхав на нашу землю, з новою силою проявилося в часи Великої Вітчизняної війни (1941—1945). Сатира і гумор на фронті стали в ряди разом з солдатами, офіцерами і усім народом. Характерно, що в цей час, як і в громадянську війну, народ звернувся знову до листа запорожців, форму якого використано для написання «Посланія» новоявленому претенденту на українські землі «Людожеру Адольфу Гітлеру»...
Треба сказати, що в період Вітчизняної війни достатньо виявилися в народній творчості майже усі жанри, зокрема значне місце зайняли оповідальні жанри — анекдоти, казки, оповідання, прислів я, приказки Більшість сатиричних творів цього часу відзначається політичною загостреністю, проявом глибокої ненависті до фашистів і їхнього «фюрера» Гітлера, а в мистецькому відношенні — художньою вправністю, дотепністю та влучністю виразів («Гітлер і його портрет», «Порада Наполеона», «Чудеса» та ін.).
Але і в цей період пісні та частушки розвинулися найбільше. Вони творилися на фронті, в тилу, в партизанських загонах, на фабриках, заводах і в селах. Народ продемонстрував однодушний вияв гніву і ненависті, разив не тільки мечем, а й гострим словом проклятих гітлерівських головорізів. В сатиричних піснях народ зображує їх як злодіїв, розбійників, що, прийшовши за чужим добром, загублять власну голову

Ой, не ходи, фрицю,


На нашу границю,
Бо скрутимо, враже,
Тобі потилицю.

Такі були створені нові слова до уже відомої мелодії.


Кожний успіх на фронті ще більше вселяв віру в швидку перемогу і тому ще голосніше, ще уїдливіше сміявся народ над битим ворогом.
Пожовтнева народна творчість охоплює всі сторони життя народу. Майже всі суспільні, політичні і побутові зміни, що сталися в нашій країні, знайшли відповідну оцінку в піснях, казках, анекдотах і прислів'ях. Насамперед вістря пожовтневої сатири й гумору було спрямоване роти куркулів, попів та пережитків капіталізму у свідомості людей.
З усмішкою на устах говорить народ, як без пана і попа будується нове життя, як нові форми життя, культури, побуту витісняють церкву, забобони і темноту («Казка про останнього попа», «Небесна агітація», «Нічна пригода», «Чудотворна вода» та ін.).
Серед поданих у збірнику творів значне місце займають гумористичні розповіді. Це не новинка в українському фольклорі. Маємо чимало записів і дожовтневого періоду, але тут, поруч анекдота, цей жанр іде найбільш типовим і політично загостреним.
Вбивчій критиці, всенародному осудові піддає народ неподобства у господарському й побутовому житті села й міста, добродушно посміхається, розповідаючи про нові риси в побуті та про комічні ситуації, які є наслідком нових форм життя (наприклад, розповіді «Як Михей Кузьмич на курорт їздив», «Як дід Санько на Дніпрогес їздив», «Задумала бабусенька» та ін.).
Більше всього проявилася народна творчість у боротьбі з безгосподарністю, бюрократизмом, ледарством, нехлюйством і зловживанням («Про ледаря Марка», «Про Панаса Халяву», «В садку Векла в бур'яні» та ін.). Чи то голова безгосподарник, п'яниця, чи бригадир, що пише своїй коханці даремно трудодні, чи то головиха, що спить тоді, як усі працюють, чи ледар колгоспник — всі без винятку стають перед справедливий суд народу. За останні роки багато появилося анекдотів і пісень, спрямованих проти невігласів, легковажного ставлення молоді до науки, до життя в сім'ї («Увертюра», «Чия справа» та ін.).
Буйний вияв творчості в наші дні, увага до громадських тем, критика неподобств, незважаючи на особу, — добра прикмета сучасної народної творчості. Сатира й гумор радянського періоду не обов'язково бичує, вищить того, проти кого спрямована, а намагається в першу чергу сприяти виправленню, примушує задуматися, переоцінити своє ставлення до життя і людей, допомагає позбутися слабкостей і недоліків. Чесну людину, що випадково потрапляє на помилковий шлях, радянський народ добродушним сміхом намагається підтримати, не допустити до падіння. В цьому велике виховне значення гумору і сатири.
Сміх оздоровлює людей.
* * *

В численних казках, анекдотах, оповіданнях, піснях, віршах, прислів'ях, що представлені в цьому збірнику, маємо не тільки багатство змісту, а й багатство майстерного використання слова, різних творчих прийомів.


В українському фольклорі немає збірного образу сатирика, гумориста, такого, як наприклад, у східних народів Насреддін Афанді. Сміється, глузує з царя, пана, попа, дурня, невігласа, бюрократа і т. п. здоровий, всесильний колектив — народ. Сміх його — всенародний, його осуд — різкий, але розумний і справедливий.
Комічне, смішне у народних творах в кожному окремому випадку виставляється по-різному. Але типовими прийомами гумористичного і сатиричного зображення в народній творчості виступають комічні положення, ситуації, в які потрапляють персонажі. Ось, наприклад, бог і святий Петро потерпіли від п'яної жінки («Як жінка святого Петра побила»); пан хоче знати, що таке біда і потрапляє в такі обставини, які дають зрозуміти, що значить біда («Як пан біди шукав»), селяни хотіли привітати царя-батюшку, а сталося інше — прокляли його і весь його царський рід («Калачі»). Часто сміх викликається удаваною наївністю наймита, батрака, лакея, солдата, які «допомагають» своєму пану наймит притримав гілку і вона стьобнула пана по обличчю. «Добре, що я притримав гілку, — каже наймит — а то б ще не так стьобнула». Сміх часто викликається таким становищем, при якому «помилка» або «необдуманий вислів» людини виступає як правда. Простий солдат наївно порівнює свого офіцера до лева, якого бачив, як він запевняв, на малюнку Ісус Христос в'їжджає на ньому до Єрусалима. Іван хоче похвалити свого пана і ніби «необдумано» говорить пан сусід дурніший, як ви.
В основі багатьох анекдотів і прислів'їв лежить іронія, що часто переростає в сарказм. Широко використовується в анекдотах гра слів, каламбури. Ледачий циган говорить «Робить я люблю, але жать та щепить — найбільше». Чи приймуться сади, посаджені там, де проїжджає цариця, питають садівника «Приймуться», — відповідає він, і саме на двозначності слова «приймуться» тримається в цьому випадку суть гумористичного твору.
Влучна, дотепна відповідь простої людини попу, генералу чи царю часто становить, так би мовити, сіль анекдота. Чумак на глузливі слова купця, що у них дурні продаються, резонно зауважує «добре торгувалось, коли «тільки один усього зостався». Проста дівчина збиває пиху паничеві відповіддю про осла і м'ясо; селянин на ярмарку на репліку барина «Що мужик — то свиня» відповідає «Що пан, то й собака, що пан, то й собака».
Значне місце в сатиричних творах займає діалог. Можна сказати, що цим досягається гнучкості, жвавості, динамічності в розвитку і розв'язанні коротеньких, до краю насичених змістом сюжетів казок, оповідань і особливо анекдотів. Живий, енергійний, стислий і змістовний діалог і несподівана розв'язка відіграють у цих жанрах чи не найважливішу роль.
Мова, лексика народного гумору специфічна. Іноді навмисне вжите грубовате слово надає смішного забарвлення усьому творові, викликає усмішку слухача. «Мовчи, боже, а то як хрякну по голові», говорить до бога розгніваний селянин. Такого порядку слова підібрані і в гумористичному листі селян до архієрея про те, що святі (ікони) в їхній церкві постаріли, погорбилися, потребують ремонту або й зняття з ужитку. Речення будуються стисло, економно і експресивно.
Гумористичні і сатиричні твори нашого народу відзначаються гостро-публіцистичним спрямуванням, широтою тематики, влучністю у виборі цілі для сміху. В цих класичних зразках колективної творчості досягнуто максимальної стислості при надзвичайно великому навантаженні слова, яке старанно відбирається і шліфується народом протягом віків. Тому так влучно ці твори б'ють у ціль, б'ють, що називається, без промаху прямо в око.
Записи українських народних сатиричних та гумористичних творів були зроблені ще в XVII ст. Правда, це були здебільшого пісні, як наприклад «Про попадю», «Пісня про сироїжку», різні пісні про пригоди козаків, про попів і монахів. Значний елемент сатири і гумору виступає навіть у найстарішому запису думи про Козака-Нетягу. Цілком у гумористичному плані створені були пародії на думи, записи яких збереглися також ще з XVII ст. Треба сказати, що в давній полемічній драматичній і віршованій літературі широко використовувалися здобутки народної творчості, а сюжети народних анекдотів стали основою для окремих літературних творів. Відомо, що найстаріша (1619 р.) інтермедія Якуба Гаватовича, в якій дійовими особами виступають Климко і Стецько, написана на сюжет анекдота про те, як селянин замість лисиці купив кота в мішку, звідки й пішло відоме прислів'я «купити кота в мішку», що значить придбати якусь річ, не бачивши її. Значні сліди впливу народного гумору помітні на творах талановитого поета XVII століття Івана Величковського, зокрема на таких його віршах, як «На хміль», «На слугу», «На попа», «О жоноцькім розумі» та ін. З народної творчості багато взяли до своїх віршів бурсаки, мандрівні дяки, названі народом «пиворізами». Стихія народної сатири і гумору широким потоком хлинула в бурлескно-травестійні твори XVII—XVIII століть.
У новій літературі використання письменниками народної сатири і гумору було ще більш інтенсивним. Це виразно виступає уже в творчості І. Котляревського, найважливіші твори якого («Енеїда», «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник») тісно в'яжуться з народною творчістю, зокрема з народними піснями та анекдотами.
Письменники першої половини XIX ст. з великим інтересом ставляться до фольклору, уважно збирають і вивчають його та широко і часто використовують у своїх творах. За сюжетами народних анекдотів було написано чимало драматичних і віршованих творів. Дух українського народного гумору надто відчутний у творах М. В. Гоголя, батько якого також писав українські водевілі на сюжети народних анекдотів. Один з перших українських байкарів Лев Боровиковський значну частину своїх «байок і прибаюток» написав також на народні сюжети. Його байка «Свій дім — своя хата» — це літературно опрацьований народний анекдот про полохливого чоловіка, що злякався жінки, заховався під піл і кричав, що не боїться її, бо він господар хати. Цей же сюжет потім опрацював і Степан Руданський.
Творчо використовував народний гумор Т. Г. Шевченко, зокрема часто звертався він до прислів'їв і приказок, які по-мистецьки вплетені в загальну тканину його багатьох творів
Коли б дослідити, як корисно відбився народний гумор у творчості багатьох українських письменників другої половини XIX ст., можна було б написати велику і цікаву монографію, бо ні один письменник не пройшов мимо гнівного і лагідного сміху народу. Але серед усіх письменників другої половини XIX ст. особливо виділяється Степан Руданський, що, будучи добрим знавцем творчості свого народу, зумів проникнути глибоко у сутність українського народного гумору і створити на його основі прекрасний і глибокооригінальний цикл «Співомовок», які в свою чергу здобули величезної популярності серед трудящих мас. Такі його твори, як «Добре торгувалось», «Просьба» (народний анекдот «Лист до архієрея»), «Треба всюди приятеля мати» (народний анекдот «Всюди добре мати приятеля»), «Ахмет III і запорожці» («Лист запорожців турецькому султану») та багато інших прийняв народ у віршованій редакції поета як свої власні.
Як обробляв народні анекдоти Руданський, видно з співставлення народного твору, що поданий у нас під заголовком «Лист до архієрея», з його віршем «Просьба».

Раз писали мужики


До свого владики
«Архирею, — пишуть, — наш!
Ясний та великий!

Церква наша з давніх літ


Перейшла нінащо.
Кілько є у нас святих —
Всі стали ледащо

Матір божа на дошках


Згорбилась, зігнулась,
Апостоли розійшлись,
А Варвара здулась.

Миколай від хробаків


Порохном узявся.
Сам спаситель на вратах
Поздовж порепався.

Миколая нам позволь


Наново зробити,
Матір божую з боків
Клинцями забити

Апостолів всіх у ряд


Дрючками зігнати,
Спасителя на вратах
Щоб на шпуги взяти.

А з Варварою уже


Нічого робити
Коли вона здулась так,
То кажи закрити.

Як автор віршованих анекдотів (названі «Співомовки») С. Руданський зайняв своєрідне місце в українській літературі і мав вплив на інших поетів, зокрема вплив цей відчувається на збірнику «Казки та приказки і таке інше. З народних уст зібрав і у вірші склав Іван Манжура 1888 р.».


Немає змоги широко говорити про використання народної сатири і гумору такими визначними письменниками як І. Франко, Леся Українка, П. Мирний, М. Коцюбинський, С. Васильченко і ін. Про це писали і ще будуть написані окремі дослідження.
З не меншою увагою до народної творчості ставляться і сучасні українські письменники. У своїй творчості письменники П. Тичина, О. Корнійчук, П. Панч, Я. Галан, П. Козланюк, В. Минко, С. Олійник, С. Воскрекасенко, Д. Білоус та багато інших вміло користуються гострим народним словом, своєрідно і по-мистецькому переносять особливості народного гумору в літературу. Творчість такого талановитого гумориста, як Остап Вишня, цілком виросла на народній основі. Усмішка народу, його ненависть у ставленні до ворога і добродушність, коли він сміється з дрібних вад людини, проглядають з усіх творів Вишні, якого так полюбив наш читач і справедливо називає володарем сміху.
* * *

Окремі записки і публікування української сатири і гумору досить численні і давні. Однак систематична публікація і вивчення розпочинається тільки в першій половині XIX століття. Треба сказати, що окрім фольклористів, любителів народнопоетичної творчості, в справі збору народної творчості активно виступають тогочасні письменники. Так Г. Квітка-Основ'яненко публікує в 1822р. в журналі «Вестник Европы» українські анекдоти. Сатира і гумор друкуються на сторінках видань М. Гатцука, в збірниках і альманахах, які були видані заходами харківських письменників. В 1847 р. кілька зразків народних гумористичних творів надрукував Їв. Головацький у збірнику «Вінок русинам на обжинки». В другій половині XIX ст. не було майже фольклористичного чи етнографічного видання, яке б не публікувало веселих, повних здорового гумору народних творів. Друкують їх у багатотомному виданні П. Чубинського «Труды этнографическо-статистической экспедиции»..., де II том увесь присвячений казкам та анекдотам. В 1896 р. вийшов збірник «Чорноморські народні казки та анекдоти», підготовлений М. Дікаревим. Значне місце сатирі і гумору відведено в збірнику «Этнографические материалы» т т. І—III, підготовленому і виданому в Чернігові Б. Грінченком.


Одночасно з цим велику кількість матеріалів було надруковано в періодичних виданнях «Киевской старине», «Зорі», «Дзвінку» та в різних календарях, альманахах і збірниках.
Перший збірник, присвячений виключно українському народному гуморові, відноситься до середини XIX ст. У 1859 р. у Києві вийшла «Маленька книжка малоросійських анекдотів», упорядкована Дмитром Т. В ній було надруковано близько півтора десятка анекдотів і гумористичних сценок. Майже через тридцять років (1888) Б. Грінченко видав більш поширений збірник — «Веселий оповідач», який пізніше витримав кілька видань. Значним явищем був вихід у світ збірника «Галицько-руські анекдоти» (близько 700 творів), якого підготував і видав у Львові у 1899 р. Володимир Гнатюк. Це вже було наукове видання, яке не втратило свого значення і досьогодні,
Велику і цікаву колекцію записів казок та анекдотів зібрали в 50—60 рр. С. В. Суданський та А. І. Димінський на Поділлі, але цей матеріал побачив світ тільки за часів радянської влади (1928 р.).
Після Жовтневої революції в літературних періодичних виданнях та в фольклорних збірниках систематично друкувалися матеріали не тільки дореволюційної, а й післяреволюційної сатири і гумору. З того, що використане для нашого видання, назвемо журнал «Український фольклор» (згодом «Народна творчість»); збірники «Українська народна сатира і гумор» (1940); «Радянські народні частушки і коломийки», К., 1953; «Українська радянська поезія про велику Вітчизняну війну», К., 1953; «Українська радянська народна пісня», Львів, 1950; «Фольклор Вітчизняної війни», Львів, 1945 р., а також матеріал, поданий у статті П. Охріменка «Сатира і гумор» («Дніпро», 1945, № 5—6) та в цікавому розділі «Народні усмішки», який запровадив останнім часом журнал «Перець». Відбираючи з цих джерел найцікавіші для сучасного читача твори, ми намагалися зберегти всі особливості стилю записів, а також їх лексичні особливості. Оскільки це видання розраховане на масового читача — джерела і паспорти кожного твору тут не вказані. В деяких випадках, щоб уникнути повторень і одноманітності, змінені заголовки.
Ми думаємо, що в такому вигляді збірник дасть можливість широким масам читачів докладно ознайомитися з кращими зразками української народної сатири і гумору.

Григорій НУДЬГА


  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   17


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка