Українська жінка в політиці”



Сторінка1/3
Дата конвертації05.05.2016
Розмір0.53 Mb.
  1   2   3

Жіноча організація “Взаємодія”. Львівське відділення Українського Народного Руху.

Науково-практична конференція:

УКРАЇНСЬКА ЖІНКА В ПОЛІТИЦІ”.



Львів, ЛНУ ім. Франка, 25 березня 2000 р.



А. Ф. Колодій.
ЖІНКА І СУСПІЛЬСТВО: ВИКЛИКИ ХХІ СТОЛІТТЯ І ПОСТКОМУНІСТИЧНА РЕАЛЬНІСТЬ




Вступ. СВІТОВА ПРОБЛЕМА РІВНОПРАВНОСТІ ТА РІВНОВАРТОСТІ ЖІНКИ Й ЧОЛОВІКА.


  1. Жінки й жіночі рухи в світі: аспекти проблеми і термінологія.

  2. Основні досягнення жіночих рухів протягом ХІХ-ХХ ст. і виклики ХХІ ст.

І. СУСПІЛЬНЕ СТАНОВИЩЕ УКРАЇНСЬКОЇ ЖІНКИ.





  1. Історична традиція і культура.

  2. Недавнє минуле (“соціалістична рівність”) і сучасне становище. Про причини низького рівня громадсько-політичної участі жінок.

  3. Сучасні стереотипи суспільної свідомості.

  4. Потреба кардинальних змін.

ІІ. ЩО РОБИТИ?





  1. Масштаби і перспективи жіночого руху.

  2. Основні напрямки подальших дій.

  3. Жінка — держава — громадянське суспільство в Україні на межі ХХІ століття.




Вступ. СВІТОВА ПРОБЛЕМА РІВНОПРАВНОСТІ ТА РІВНОВАРТОСТІ ЖІНКИ Й ЧОЛОВІКА.


  1. Жінки й жіночі рухи в світі: аспекти проблеми і термінологія.

  2. Основні досягнення жіночих рухів протягом ХХ ст. Виклики ХХІ ст.

Шановні пані та панове,

державні та громадські діячі та діячки Львівщини й України,
шановні колеги-освітяни, друзі!
Усіх нас зібрало сюди бажання привернути увагу до необхідності прискорити процес розширення соціальної сфери української політики через залучення до громадської та політичної активності українського жіноцтва та обговорити можливі шляхи розширення представництва жінок у вищих органах законодавчої (і не тільки законодавчої). І хоч наша конференція більше практична, ніж теоретична, я розпочну свій виступ з деяких елементарних теоретичних постулатів фемінізму.
1. Жінки й жіночі рухи в світі: аспекти проблеми і термінологія.

Жіноче питання виникло не сьогодні. Над ним думало немало філософів і представниць жіночого руху – фемінізму, який має свою багатовікову практику і свою, по-філософському обгрунтовану теорію, з азбукою якої потрібно бути ознайомленим кожному суспільству, яке прагне називатися демократичним та цивілізованим. Фемінізм виробив свою термінологію, яка неоднаково є популярною в усіх верствах та в усіх політичних течіях суспільства. Але навіть заперечуючи те чи інше поняття, необхідно знати його зміст та походження.

Передовсім про сам фемінізм — термін, що його у нас часто трактують негативно, вбачаючи в ньому або спробу необгрунто­ваного протиставлення та вивищення жіночої половини людства над чоловічою, або намагання зруйнувати традиційні засади сімейної моралі і побуту або й самої сім’ї. І хоч у фемінізмі, як і в кожній суспільно-політичній течії є різні напрямки і не обійшлося без крайнощів, сам термін не містить жодного нігілізму. Цей термін походить від латинського слова femina — жінка і означає рух та ідеологію, що спрямовані на захист інтересів жінки (аналогічно до того як націоналізм спрямовує зусилля на захист інтересів нації, соціалізм — пригноблених соціальних класів тощо).

У найзагальнішому сенсі фемі­нізм — це рух жінок за людські й громадянські права. Це не що інше, як діяль­ність, спрямована на роз­ши­­рення громадської (і громадянської) участі жінок, їх благодійницької та культурно-освітньої діяльності, на захист прав та інтересів жінок як окремої суспільної “групи інтересів”. Його метою також є розширення участі жінок у бізнесі та в політиці, сприяння їх входженню до владних струк­тур. Феміністичний рух набуває різного спрямування залежно від епохи і проблем, які залишаються невирішеними у суспільстві без жіночої участі. В окремі періоди він набуває яскраво вираженого політичного забарвлення.

Перша феміністка Мері Волстоункрафт (1759-1797, Великобританія) дотримувалась досить консер­вативних поглядів (принаймні з точки зору сьогодення) суспільну роль жінки, водночас захи­щаючи її гідність та людські й громадянські права. У своїй праці “Захист (реабілітація) прав жінок” Мері Вол­стоункрафт виступила з критикою поглядів Ж. Ж. Руссо на відносини чоловіка та жінки, викладених у його повісті “Еміль”. Руссо зобразив жінку як чуттєву, наділену практичним глуздом і смаком, але позбавлену інтелекту, близьку до природи істоту, яка повинна доповнювати чоловіка і підкоря­тися йому, прикрашаючи його життя та виховуючи його дітей. Жінку, вважав Руссо, потрібно тримати під контролем, особливо в сексуальних стосунках, щоб вона не поневолювала чоловіка своєю жіночою чуттєвістю. Відкидаючи тезу про природну (біологічну) детермінованість тогочас­ного суспільного стату­су жінки та концепцію “комплементарності”(додатковості) її функцій стосовно чоловіка, Мері Волстоу­нкрафт стверджує ідею інтелектуальної рівності статей — за умови однако­вого виховання та освіти.

У сучасному світі існує три основні течії феміністського руху: ліберальний фемінізм, марксистський (соціалістичний) і радикальний. Тільки останній пропонує створення окремої, самостверджуючої жіночої культури. Однак противники фемінізму, які є в кожній країні, схильні перебільшувати його крайнощі і видавати їх за сутність явища.



До термінів, що є невід’ємними від феміністичного руху можна віднести:

Жіноче питання — питання про дискримінацію жінок — має ухил на соціальну проблема­тику: праця, її оплата, відпустки, безробіття, допомога на дітей тощо. Його дуже часто піднімали марксисти, пов’язуючи вирішеня жіночого питання з “ліквідацією класів”, тому воно має відтінок “лівої” термінології і не всіми сприймається адекватно. Та оскільки дискримінаціє жінок є, то очевидно, що продовжує існувати і жіноче питання.

Емансипація — звільнення, розкріпачення. Має певний історичний “присмак”. Для багатьох аналітиків воно є занадто сильним терміном для характеристики сучасного становища жінки, яка ба­га­то чого досягла з точки зору людської й громадянської рівності. Воно звучить не по-сучасному і не робить різниці між завданнями жіночих рухів у минулому й тепер, наприкінці другого тисячоліття.

Гендерна проблематика — переосмислення ролей жінок і чоловіків у суспільстві у їх взаємо­зв’яз­ку — акцентує увагу не на одній статі, а на обох, ставить завдання рівного ставлення до них та створення рівних можливостей для реалізації їхньої людської сутності. Важливою перевагою цього терміну М. Бо­га­чевська-Хом’як вважає його необтяженість “тим нега­тивним значенням, що його заробили поняття фемінізм та жіноче питання”.1 Питання гендерного паритету ( в політиці, економіці, освіті тощо) коректно формулює проблему суспільної рівності статей (не надаючи переваг жодній з них) і є досить однозначним за своїм змістом. Інколи концепція гендерних стосунків (стосунків статей щодо розподілу суспільних ролей між ними, щодо їх суспільного статусу) умовно позначається одним словом — ген­дер. Вона здобуває усе більше ви­знання, у тому числі й у посткомуністичних країнах.
2. Основні досягнення жіночих рухів протягом ХХ ст. та виклики ХХІ ст.
Надбанням перших десятиліть нашого століття було законодавство про надання жінкам рівного до­сту­пу до освіти та виборчих прав. Багато місця у вимогах жіночих рухів було гарантування рівного права на працю. Фінляндія була першою (1906 р.), а Швейцарія — останньою (1971 р.) серед розвинених країн Заходу у наданні жінкам прав голосувати нарівні з чоловіками. Зараз жінки обох країн прагнуть до паритетної демократії у буквальному значенні слова. На їх думку, 50% від усіх депутатів парламенту, а також усіх урядових структур повинні складати жінки. У Швейцарії готується референдум з питання квотування “жіночого відсотка” усіх урядових посад.

У Бельгії існує закон, згідно якого одна стать не може мати в парламенті біль­ше, ніж 2/3 місць. Законодавчо встановлено мінімальну норму місць для жінок у парламентах низки латино­амери­канських, південно-азійських та інших країн. Більшість європейських демократій з пропорцій­ною та змішаною системою виборів, де голосування здійснюється за партійними списками, пішли шляхом квотування відсотка жінок у виборчих списках та в керівних органах пар­тій: не менше ніж 1/3 керівних посад віддають жінкам такі партії ХДС–ХСС в Німеччині, ФСП, більшість партій Норвегії тощо.

Чи принижує це жінок, чи йде на шкоду їхній гідності і престижу, чи шкодить політичному процесу? Не думаю. Адже таке законодавство існує, передусім, у державах, де вже набули значного впливу жіночі рухи, які якраз і дбають про неприниження жіночої гідності, де обидві статі виступають за рух до фактичної, а не прого­лошеної рівності можливостей для жінок. Регламентація, що, в основному, стосується встановлення “мінімальної межі” участі жінок у політиці є в цьому випадку бар’єром для прояву шовінізму пануючої статі — чоловіків, які, чинячи традиційно, часом неусві­домлено позбав­ляють жінок рівних умов конкурентної боротьби. Як і будь-яка інша раніше дискримінована меншина, жінки на початку свого шляху у велику політику потребують “нерівноправного законодавства” на свою ко­ристь, певних пільг та компенсацій, у тому числі й у вигляді квот.Вони потребують, як мовиться в англомовних країнах, позитивної (утверджувальної) дії (affirmative action). Інша справа, що квоти — не панацея і що навіть до квот — як це парадоксально може прозвучати — ще потрібно дорости.

Характерною рисою сучасних партійних програм, є заміна понять жіночої рівноправності на гендерну. Адже, чоловіків також потрібно захищати від дискримінації. Її найпоширенішим прикладом було традиційне розв’язання проблеми дітей при розлученнях на користь жінки. Водночас, вживання поняття “гендеру” дає змогу вирішити проблеми рівноправності жінок на ділі у тих сферах де обов’язки асиметрично покладались на її плечі. Тепер при догляді за хворою дитиною, так само як і в інших випадках вона розподіляється рівномірно між статями. Подружжя однаковою мірою відповідає за виховання дітей (принаймні, за законом), і має однакові шанси досягнути успіху в кар’єрі, громадській та політичній діяльності.

Жінки домагаються виключення з мовлення ті стереотипні словосполучення (особливо пов’язані з займенниками “він” — “вона”), які закріплювали патріархальні уявлення про суспільні ролі.

Здобувши протягом ХІХ-ХХ ст. визнання своєї інтелектуальної рівноцінності, рівного права на освіту, працю, участь у політиці, жіночі рухи розвинених демократичних країн зараз прийшли до висновку, що недостатньо і неправильно прагнути досягнути рівності з чоловіками у світі, який “зшито” на чоловічий копил. Потрібно досягти змін у цьому світі, його гуманізації і перетворення таким чином, щоб у ньому було добре жити і чоловікам і жінкам, щоб чинник сили, пов’язаний з минулими патріархальними установками, відходив у минуле, а все більшого значення набирав чинник добровільної участі, індивідуального вибору та справжньої рівноправності, що визнавала б рівновартісність статей при їх відмінностях та особливостях. Саме таким є головний виклик ХХІ століття у гендерних стосунках, які є різноплановими і якими займаються різні науки.

Для політології найголовнішим, звичайно, є питання рівності у політичному процесі: рівності доступу до владних позицій, участі у прийнятті політичних рішень, рівності можливостей для включення своїх вимог у курси державної політики, які охоплюються поняттям паритетної демократії.

Чи готова до сприйняття і втілення в життя цих викликів Україна? В чому полягають особливості становища жінок у нашій державі та як сприймаються жіночі проблеми різними секто­рами нашого суспільства? Що можна зробити, щоб перехід до демократії позитивно позначився й на гендерних стосунках, а жінки зайняли гідне місце в суспільстві поряд з чоловіками, стали їх рівноправними партнерами у творенні держави і відродженні нації. Про це говоритимемо ми усі, а я постараюсь не вдаючись в деталі окреслити деякі найзагальніші риси і тенденції.


І. СУСПІЛЬНЕ СТАНОВИЩЕ УКРАЇНСЬКОЇ ЖІНКИ.

  1. Історична традиція і культура.

  2. Недавнє минуле (“соціалістична рівність”) і сучасне становище. Про причини низького рівня громадсько-політичної участі жінок.

  3. Сучасні стереотипи суспільної свідомості.

  4. Потреба кардинальних змін.

І. 1. Історична традиція і культура.


У нашій країні панує переконання, що українська жінка, Жінка-Мати, Жінка-Берегиня споконвіку користувалась особливою шаною та повагою. Філософи підкреслюють, що українська нація — жіночого роду (не за граматичною формою, а за своїм менталітетом); що для її характеру властиві м’якість, поступливість, гнучкість, чутливісь, естетизм і т. п. риси. Історики нагадують, що Боплан та інші мандрівники-чужинці, яких багато чим дивувала Україна, у тому числі й красою, плодючістю та розвиненістю своїх жінок, писали про те, що українські жінки володіли грамотою ще в часи пізнього середньовіччя. І це справді було так.

Проста українська жінка, зазначає Марта Богачевська-Хом’як, завжди була господинею в домі, “сірим кардиналом”, що непомітно “правив” родиною. Саме в цій ролі вона “не відчувала кризи ідентичності”, їй не потрібно було боротися за свої права2. Таке становище жінки відбилося в народній мудрості, яка стверджує, що чоловік у домі — голова, а жінка — шия; куди вона захоче повернути чоловіка, туди він і буде дивитися. Однак не потрібно ідеалізувати ці стосунки, так само як і широту влади жінок, яка на думку Тетяни Палладіної розповсюджувалась і на громадські справи. Вочевидь, окремі жінки могли бути радниками свої чоловіків з найширшого кола питань. Але пересічно їхня влада обмежувалась сімейни­ми справами. Українська жінка не була рабинею, однак не була вона й вільною у сучасному значенні слова. Тут потрібно враховувати відмінність між повагою до жінки в межах традиційної (переважно селянської) національної культури та культури сучасної — урбанізованої і модернізованої. У першому випадку становище та суспільна роль жінки не були її власним вибором, а терпеливість і покірливість долі були невід’ємними рисами її поведінки (йшлося лише про різний ступінь прояву цих рис у різних культурах). Жінка могла займати шановане, але чітко відведене їй місце. Повага до неї не тільки не стверджувала рівність та рівновартість жінки й чоловіка, але й підкрес­лювала її специфічні функції у розподілі сімейних та суспільних обов’язків і царин діяльності.

Ми, українці, можемо пишатися, що з-поміж освіченого українського жіноцтва вийшло не­ма­ло видатних, справді елітар­них особисто­стей, які уславили себе на ниві куль­турно-мистецької і громадсько-політичної діяль­ності. Назву декотрих із них — у хроно­ло­гічному порядку: Анна Яро­слав­на, Галшка Гулевичівна, Роксолана, Маруся Чурай, Марко Вовчок, Христя Алчевська, Олена Пчілка, Леся Українка, Мілена Рудницька, Софія Русова, Ольга Кобилянська, Наталя Кобрин­ська, Лариса Старицька-Черняхівська. Перелік може бути значно довшим. Однак при всій їх величі — вони лиш одиниці. І не забуваймо, що багато з них діяли всупереч пануючим стереотипам і принесли в жертву своє можливе сімейне щастя та благополуччя заради ствердження людської гідності і рівноправності жінок, їх права вирішувати і творити нарівні з чоловіками.

Тож чи не настали інші часи, коли жертви не обов’язкові і навіть зайві? Мабуть настали, але в нашій державі не всі це усвідомили, особливо стосовно політики. Бо, якщо у складі першого новогочасного українського уряду — Центральної Ради — було 11 жінок, то тепер у складі українського уряду їх лише три — Віце-прем’єр Юлія Тимошенко, Міністр юстиції Сюзанна Станік та Міністр (Голова комітету) у справах сім’ї та молоді Валентина Довженко. Малий відсоток складають жінки серед депутатів Верховної Ради:— 4% у ВР попереднього скликання і приблизно 8% — зараз (детальніше див. Додаток 1). 35 представниць від соціально-демографічної групи, що складає 52% населення країни — це надто мало!

І. 2. Недавнє минуле (“соціалістична рівність”) і сучасне становище.

(Про причини низького рівня громадсько-політичної участі жінок).
Сучасний статус жінки в Україні, так само як і розуміння суті проблем великою мірою пов’язані з пострадянською спадщиною в гендерних стосунках, до якої додалося, загостривши ситуацію, погіршення матеріального становища сімей зараз, у період глибокої та затяжної системної кризи 90-х років.

Як уже зазначалось, становище, яке було передовим і привабливим у традиційному суспільстві, не завжди може задовільнити сучасну жінку. А нова, урбанізована культура прийшла в Україну (якщо не говорити про сам початок ХХ ст.) у спотвореному, тоталітарному варіанті. Вона здеморалізувала суспільство і понівечила усі між­людські стосунки, у тому числі й стосунки між статями. Проголошена рівність жінки та чоловіка впроваджувалась у колишньому СРСР у гротескній формі. Це була рівність при виконанні найважчих (фізично) робіт, у відповідальності за забезпечення сім’ї елементарними засобами до життя, у зобо­в’я­заннях перед державою (“Раньше думай о Родине, а потом о себе...”). Це була також рівність “ілюстративна”, показушна, розрахована демонстрацію “здобутків соціалізму”, що досягалася за допомогою різноманітних квот. Характерно, що квоти стосувалися участі в органах “декоративної демократії” (як-то в Радах, профспілках тощо). Вони могли розповсюджуватись і на членство в партії, але не на участь у її керівних органах, які утримували реальну владу в суспільстві. Тобто, це була “рівність низів”, при абсолютно патріархаль­них методах прийняття рішень та патріархальній культурі політичного класу — номенклатури.

Радянська жінка була емансипована лише в тому розумінні, що вона була залучена до усіх без винятку сфер суспільної діяльності (із значною мірою дозованості; із значною мірою показухи, але була). А чоловіки — знизу й догори — обирали собі легшу, престижнішу та більш високоопла­чувану роботу. Тому по-радянськи емансипована жінка не стала вільною (істинний сенс слова “еманси­пація”), бо:


  1. не можна бути вільною в умовах тотальної несвободи;

  2. не можна бути вільною, коли тебе використовують як ілюстративний матеріал;

  3. не можна бути вільною в умовах панування чоловіків на всіх рівнях владної піраміди, чоловіків часто малокультурних та неосвічених, особливо в питаннях гендерних стосунків (це знайшло відбиток хоча б у традиційно надвисоких показниках абортів на наших теренах);

  4. і найголовніше — не можна бути вільною при постійній зайнятості проблемою добування засобів існування для сім’ї.

Сказати, що “соціалістична рівність” зовсім не мала позитивного впливу на статус жінок у країнах колишнього СРСР (принаймні європейських) було б неправильно. Через масову залученість жінок до освіти й науки старомодним, непопулярним стало уявлення про інтелектуальну нижчість жінки. Стереотип про її природну нездатність до певних форм діяльніості хоч і не зник повністю, але виявився значно ослабленим. Однак це мало вплинуло на уявлення про недоцільність участі жінки у суспільно-корисній праці (якщо тільки для неучасті є економічні умови) та про крайню небажаність зайняття нею високих суспільних позицій, зокрема в політиці. Чоловіки, як показують соціологічні дослідження, є в цьому питанні значно упередженішими, ніж жінки. Хоча й жінки не виявляють високого рівня прагнень до рівності.3

Чоловіки справді все ще не хочуть допускати жінок до влади і бізнесу, але не тому, що вважають їх нижчими істотами (цей забобон залишився у минулому), а тому, що бояться їхньої конкуренції і не хочуть займатися тими непристижними, невидимими, другорядними (з погляду чоловічої цивілізації) видами роботи, якими традиційно займалась жінка. Випереджання жінкою мужчини у суспільній сфері розглядається як щось коли й не ганебне, то принаймні таке, що не робить мужчині честі.

Яким же є реальне становище на сьогоднішній день? У наш час українські жінки, що складають більше половини зайнятого населення, посідають провідні позиції в освіті, охороні здоров’я, сфері обслуговування. Великий відсоток жінок працює на виробництві. Немало з’явилося жінок менеджерів та приватних-підприємців. Однак в усіх без винятку галузях, у тому числі й тих, де жінки чисельно переважають чоловіків, вони ду­же слабо представлені на владно-адміністративному рівні, недостатньо впливають на при­йняття суспільно значимих рішень. Іншими словами, жінок поки що мало у тих сферах, де розподі­ляються і використовуються найважливіші суспільні ресурси: влада і гроші.

Та чи потрібні влада і залученість до політики та бізнесу українській жінці? Як дивляться самі жінки та інші суспільні групи на розширення їхньої політичної участі?

У Львові та й загалом в Україні жінки-активістки та їх діяльність сприймаються супереч­ливо. Частина людей (як чоловіків, так і жінок) переконана, що українська жінка уже досягла рівноправності і саме від цього страждає. Вони згодні визнати соціально-економічні проблеми, що постали перед жінками та їхніми родинами (а жінку традиційно трактують виключно як берегиню роду), але не розуміють психологічних проблем, а тим більше прагнення до участі в політиці. Згідно опитування, проведеного організацією “Жіноча справа” (голова — І. Бєлоусова) та центром “Соціс-Геллап”, головними проблемами, що турбують нині жінок в Україні названо:


  • фінансове становище родини — 75%,

  • дорожнеча продуктів — 45%,

  • власне здоров’я та здоров’я родини — 42%,

  • безробіття — 39%.

  • Політична нестабільність, процес реформ цікавить усього до 6 % опи­таних.

Жінки, як зазначається в коментарі до публікації цих даних готові перебирати на себе все більше відповідальності за благополуччя сім’ї. Джерелами їхніх власних доходів є: бізнес — 12%, зарплата у держсекторі — 27%, пенсії та інша допомога від держави також — 27%. Жінки жертвують заради добробуту сім’ї іншими сферами діяльності і своїм вільним часом. Тільки 27% жінок зустрі­чаються з рідними, 35% — з друзями; 74% жінок не відвідували кіно чи театри протягом 1997-98 рр.

Значна частина українських жінок справді дивиться на себе і на своє становище очима чоловіків, приймаючи традиційний розподіл суспільних ролей і забувши про своє лідерство, сфери зацікавлень, здібності, які робили їхнє життя духовно багатим до заміжжя, беруть на себе увесь тягар сімейних обов’язків. Їх гаслом є “така наша доля”.4 Але “ЧОМУ?”

Чому так мало жі­нок-депутатів, міністрів, партійних діячів, чому так мало висувається їх кандидатами на виборах? Чому небагато бізнесменів? Хіба наші жін­ки слабкі та безпорадні? Чи недостатньо освічені? Чи звикли жити на всьому готовому? Ні, ні, й ні! То чому ж ?

Відповідаючи на усі ці питання, я б відзначила дві основні групи чинників, що обумовлюють існуючий статус і суспільну роль української жінки. Це:



  1. Вплив розподілу сімейних ролей на розподіл видів праці і відповідальності по-горизонталі суспільства. Жінки зайняті в інших сферах діяльності, ніж чоловіки і вони або не мають часу на політику, або не цікавляться нею, йдучи за стереотипами патріархаль­ного суспільства. Менш заможні та незахищені зараз найбільше стурбовані виживан­ням своїх сімей, а більш захищені орієнтуються не на рівність, а на “буржуазний” затишок і спокій. У першому випадку діє чинник соціальної незабезпеченості за умов нерівного розподілу обов’язків та відповідальності в сім’ях; у другому — чинник стереотипів на рівні культури.

  2. Вплив розподілу діяльності по-вертикалі суспільної драбини, на якій жінка за своїм статусом займає нижні та середні щаблі і через те має значно менші можливості входження в політику та політичної самореалізації. Cлабке місце сучасної, у цілому формальної рівноправності жінок з чоловіками полягає в тому, що вона простя­га­єть­ся на багато сфер суспільної діяльності, але її горизонтальні обшири не забезпечують рівних можливостей підняття жінок по верти­каль­ній драбині суспільної ієрархії, не забезпечують їм рівного доступу до прийняття суспільно важливих рішень (як політичних, так і економічних). Через сукупність культурних і соціальних чинників жінка не має рівних можливостей доступу до верхніх щаблів своєї кар’єри, звідки вона мала б можливість стартувати в політику. Мова йде не про одиниці, яких зустрічаємо і на вищих щаблях державного управління, а про достатньо потужний прошарок, що міг би належним чином представляти жіноцтво як половину нації.

Як те, так і інше пояснення говорить про існування певних прихованих механізмів дискри­мінації. Тільки вона має непрямий (неформальний) характер і не завжди є добре розпізнаваною. Корені цієї дискримінації, значною мірою, — соціо-культурні або цивілізаційні. Цим я хочу сказати, що, поза всяким сумнівом, цивілізація у нас чоловіча, і жінки на верхніх щаблях політики і бізнесу не свої (винятки з усіх правил завжди були й будуть). Тому й не дивно, що йдучи на політичний олімп, жінки перестають бути самими собою, а намагаються уподібнитися до чоловіків.

Автор статті в журналі “ПіК “Тетяна Чорновіл бачить у цьому причину їхніх невдач (мовляв це не виглядає настільки принадно, як дивитись на жінку, що “по-жіночому” затягується цигаркою). Але я дозволю собі не погодитись. Чим більше жінка сьогодні демонструє чоловічих якостей (та ще при відсутності як чоловічих, так і жіночих слабкостей), тим імовірнішим є її полі­тич­ний успіх. Виключення, коли жінки “грають” у політиці “жіночі ролі”, пов’язані пере­важ­но з успадкованою від радянських часів схильністю демонструвати досягнення в галузі “рівності” за допомогою м’якого і лояльного жіночого ілюстративного матеріалу.5

До сказаного додається те, що спосіб формування і функціонування владних та бізнесових структур в Україні в основному “закритий”, кланово-клієнтельний і будь-які аутсайдери у цих сферах не вітаються. Якщо вони тільки самі туди не проб’ються, затративши на це значно більші зусилля, ніж їх вимагають від “своїх”. Жінки ж перважно не наполягають на своїх правах через економічні та культурно-психологічні чинники, про які йшлося вище. А тому й складається враження, що дискри­мінації жінок у нас немає і що в усьому винні самі жінки, які не бажають ставати політиками або ж бачити своїх “посестер” на політичному олімпі. Проблеми, з якими стикаються українські жінки сьо­годні, стверджують деякі автори, закорінені у загальному стані нашого суспільства і вирішувати їх потрібно разом, не ділячи на “жіночі” й “чоловічі”. І хоч частина правди в цьому твердженні безпе­реч­но, а сьогоднішня конференція якраз і демонструє такий намір — вирішувати питання разом. Проте питання про ступінь, суть та форми дискримінації у тому чи іншому суспільстві не є таким простим, як може видатись на перший погляд.

Воно передовсім вимагає розуміння, що таке дискримінація, яких форм — явних і прихо­ваних, прямих і опосередкованих — вона може набувати. У формально демо­кра­тич­них країнах як правило усуваються усі види формальної дискримінації, у тому числі й дискримі­на­ції жінок. Однак у реально­му житті видів замаскованої дискримінації є безліч. Про неї свідчить хоч би той факт, що “до жінок, які йдуть у надто “велику політику”, підприємництво, сферу прийняття “високих рішень” вимоги значно й значно вищі, ніж до чоловіків. Жінка, яка зважилася діяти в “нехат­ній сфері”, мусить мати потрійний запас інтелекту, міцності, таланту, волі”.6 Але це якраз свідчить не про відсутність, а про наявність дискримінації, яку можуть подолати лише одиниці. Рівність статей означатиме, що вимоги жінки й чоловіка як до лідерів будуть однакові, але як людей їх сприйматимуть з усіма їх особливостями гендерної приналежності і толеруватимуть їхні відмінності (а, отже, представники кожної статі матимуть змогу залишатися самими собою). Коли статі зможуть бути різними, але рівними, тоді й можна буде сказати, що дискриміція зникла остаточно.


І. 3. Сучасні стереотипи суспільної свідомості.
Які ж стереотипи панують зараз:

  1. Панує традиційне, патріархальне уявлення про те, що нормальним станом суспільства є розподіл праці за ознакою статі. Воно не є специфічно українським; але у нас його специфіка можливо проявляється в тому, що в умовах “рекапіталізації” суспільства і повернення до старих цінностей, такі погляди не соромляться підтримувати дуже поважні і на по-реформаторському мислячі (щодо інших галезей життя) панове та деякі респектабельні пані. Значною мірою цей стереотип живиться втомленістю наших жінок від тієї “пролетарської рівності”, яку гарантувала їм колишня радянська система і від якої вони хотіли б сховатись у тихий куточок “буржуазної нерівності”, щоб відпочити. З тим же пов’язана переконаність чоловіків, що жінкам більшого не треба: мовляв, уже спробували рівності і “наситилися” нею.Так думає і значна частина жінок, чому сприяє нинішня незабезпеченість існування і щоденні турботи про шматок хліба для себе й для сім’ї. Не забуваймо про те, що феміністичний рух виникав або в середовищі заможних і освічених жінок, близьких до вищого або добре забезпеченого середнього класу, а також те, що демократія і плюралізм в Україні роблять тільки перші кроки і ще не увійшли в політичну культуру народу. Тому вони й не підказують йому, що нормальним станом є не “розподіл” праці за ознакою статі, а рівномірна представленість усіх повноцінних громадян в усіх ділянках суспільного життя: від кухні до органів влади.

  2. Інший, я б сказала, допоміжний стереотип, що йде від радянських часів, пов’язаний з уявленням, що жінка повинна всюди встигати (замість думки про справедливий розпоґділ обов’язків між жінкою та чоловіком в залежності від праці та кар’єри кожного). А оскільки таких “героїнь” знаходиться небагато, то “статус кво” залишається непорушним.

  3. Ще одне неадекватне уявлення пов’язане з так званою “прекрасною статтю”, а також особ­ли­вою роллю та іміджем жінки в політиці, яке можна зустріти навіть у публіцистичних та політологічних статтях, присвячених становищу жінки. В радянські часи свідомо був сформований ідеальний образ жінки — громадської діячки, зручний для демонстративних цілей, який живе ще й досі і виглядає приблизно так:

  • лояльна та лагідна;

  • в міру (не занадто) розумна;

  • “берегиня” — здатна підтримувати стабільність структури, “не-революціонерка”.7

Але ж серед жінок, так само як і серед чоловіків, зустрічаємо різні психологічні типи і навряд чи варто обмежувати вибір потенційних політичних діячок колом сангвінічних та флегматичних лагідних красунь. Адже, жінка виконуватиме в політиці ті самі серйозні, що й чоловіки, і вона має бути головним чином принциповим політиком, борцем, здатним досягати своїх цілей, а не поступливою та поміркованою захисницею статус кво. Що ж до прекрасної статі, то обидві вони прекрасні. І стародавні римляни залишили нам у спадок не лише ідеалу жінки — Венери, але й ідеал чоловіка — Аполлона.

  1. Наслідком “комуністичної емансипації” є ще один розповсюджений стереотип, згідно з яким проблеми нерівноправності чи дискримінованості жінки, а отже й захисту “жіночих прав” та пов’язаної з цим необхідності розгортання жіночих рухів просто не існує. Жінки досягнули стільки, скільки вони можуть досягнути; їм надано права, а як вони ними користуються — це пов’язано виключно з їхніми бажаннями та суб’єктивними можливо­стями. Цікаво, що такий погляд стверджують і автори-жінки, зокрема дописувачки журналу ПіК. Тетяна Чорновіл стверджує, що в Україні “немає жодної дискримінації жінок з боку чоловіків”. ”У тому, що владних жінок так мало, — зазначає автор, — винні самі жінки і ніхто більше. Адже 53,5% українок (до речі, серед виборців їх відсоток куди більший) цілком демократичним шляхом могли б забезпечити жінку-президента, поголовну жіночість парламенту і місцевої влади. І жодні патріархальні “замашки” чоловіків не зачинили б дверей державних установ перед народними обраницями”.

Чи є сенс у таких поясненнях? На мій погляд, — жодного. Адже автор розглядає проблему низької політичної свідомості (“серед жінок майже вдвічі більше таких, які не орієнтується в політичних течіях...”) поза суспільним контекстом, покладаючись на можливість абстрактної, нічим не вмотивованої “жіночої солідарності” (яка сама по-собі є абсурдом), не беручи до уваги соціальні та культурно-психологічні види дискримінації, які блокують можливості вільного доступу жінок до політики.

Хибне уявлення про те, що проблеми рівноправності жінки і захисту “жіночих прав” просто не існує пов’язане з наступними чинниками:



  • першими кроками плюралізму та демократії, які ще не увійшли в політичну культуру народу, а отже й не підказують йому, що нормальним станом є не “розподіл” праці за ознакою статі, а рівномірна представленість усіх повноцінних громадян в органах влади;

  • необізнаністю наших і чоловіків, і жінок з аргументами, які вже давно викладені в межах феміністичних теорій і програм і ні в кого на Заході не викликають заперечень, принаймні на рівні принципів та теорії.

  • втомленістю наших жінок від тієї “пролетарської рівності”, яку гарантувала їм колишня радянська система і від якої вони хотіли б сховатись у тихий куточок “буржуазної нерівності”, щоб відпочити, помноженою на нинішню незабезпеченість існування і щоденні турботи жінок про шматок хліба для себе й для сім’ї.

Саме на цьому наголошує М. Богачевська-Хом’як, коли пише про тих, для кого “маленькі принади буржуазного життя” видаються в Україні дуже привабливими. Вона зазначає: “Особливості радянської гендерної політики, необізнаність із сучасними соціологічними дослід­женнями з гендерних питань та захоплення вигаданим “золотим” віком домогосподарства є деякими з тих чинників, що познача­ються на поведінці жінок у сучасному українському суспільстві та перешкоджають відродженню втраченої ними традиції громадської активності”.8

В усіх без винятку країнах є консервативні люди, групи, партії, котрі переконані, що суспільство тільки виграє, якщо кожна стать виконуватиме природою, як вони вважають, їй визначену роль. Є вони й в Україні. Але дивним є те, що не консерватори, а ПЗУ — одна з небагатьох українських партій, яка приділяє увагу “жіночому питання”, намагається його вирішити у своїй програмі по-консервативному. Мова йде про прирівняння домашньої праці жінок по вихованню дітей до праці в суспільному секторі і про її оплату. Хоч спроба звільнити жінку від подвійного робочого дня — річ гуманна, але досягається вона в межах непорушних патріархальних принципів розподілу праці на сімейну — жіночу та суспільну — чоловічу. Оскільки перша не може бути належним чином виміряна, нікому, окрім даної сім’ї, не приносить очевидного прибутку, а також за своєю природою є працею рутинною, то зрозуміло, що вона не може бути високооплачуваною і лише закріпить підлегле становище жінки в сім’ї. Та головна небезпека навіть не в цьому, а в тому, що у випадку прийняття подібного закону таємне стане явним: закон легалізує обмеження можливостей вибору жінкою тих видів діяльності, які є покликанням не цілої статі, а кожної окремої особи. Щоб закон був недискримінаційним, він мав би передбачати винагороду за домашню працю тому членові сім’ї, який її виконує за взаємною домовленістю — незалежно від статі.


І. 4. Потреба кардинальних змін.
Незалежно від адекватності оцінки масовою свідомістю ситуації, існує об’єктивна потреба у ширшому залученні жінок до влади і політики. Вона обумовлена наступними чинниками:

  • По-перше, багато проблем, що стосуються життя й суспільного статусу жінок неможливо розв’язати поза межами державної політики. Ці питання потребують постановки на порядок денний, розгляду в законодавчому органі, схвалення і впровадження в життя державно-правовим шляхом. А хто краще, ніж самі жінки зможуть їх відстояти і провести в життя?

  • По-друге, жінки, внаслідок специфіки свого менталітету, уваж­ніше, з більшою щирістю і навіть самовідданістю ставлять­ся до проблем, від яких найбільше потерпає наше суспільство сьогодні, та через невирішеність яких йому може загрожувати ще більша деградація в майбутньому. Мається на увазі недостатня увага правлячої верхівки до соціо-культурних, освітніх, гумані­стичних проблем; кричу­ща соціальна несправедливість у сфері розподілу і цинічна байдужість багатіїв до зростаючої злиденності й жебрацтва, безпритульності й злочинності дітей та підлітків; дегуманізація і деморалізація суспільства загалом і правлячої верхівки, зокрема.

  • Третьою причиною є те, що непредстав­леність жіноцтва у вищих сферах врядування попросту зменшує ту “лаву запасних”, про яку у нас так люблять говорити наші державні лідери. Потенціал національної еліти зменшується внаслідок цього рівно вдвічі. А це, за наявності такої проблеми як брак кваліфікованих кадрів, — неприпустима розкіш.

  • І, нарешті, четверта причина. Сам спосіб прийняття рішень, характер поведінки суб’єктів при цьому може значно оздоровитись, якщо в цьому процесі будуть брати участь представники обох, поки що лише формально рівноправних статей.

Що ж конкретно можна зробити, щоб поправити становище?
  1   2   3


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка