Українська держава Х-ХІV століть київська держава початок української держави



Сторінка1/11
Дата конвертації04.11.2016
Розмір1.86 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11
УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВА Х-ХІV СТОЛІТЬ
КИЇВСЬКА ДЕРЖАВА
ПОЧАТОК УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ
Вище згадувалося перше велике об'єднання українських племен під проводом дулібського князя в VI ст. Це об'єднання було таким сильним, що пам'ять про нього зберігалась протягом чотирьох сто­літь, і араб аль-Масуді в Х ст. міг написати про нього досить док­ладно. Видатний російський історик В. Ключевський писав, що «історія (Руси) почалася в VI ст. на самому краю, в південно-західньому куті нашої землі, на північно-східніх схилах і перед­гір'ях Карпат». Але ця історія урвалася на VI ст., і дійсний початок історії України пов'язаний не з Карпатами, а з Подніпров'ям, із землею полян.

Початок державного життя України М. Грушевський датує VIII, а може й VII століттями. Початок держави зв'язував він із розвит­ком торгівлі: торговельні каравани потребували збройної охорони від напасників на суходільному шляху та на Дніпрі, а дати таку охо­рону могла тільки певна організація. Так у торговельних містах з'являються воєнні вожді – князі з дружинами. З другого боку, утримання дружин вимагало війни, яка давала здобич. Так з роз­витком торгівлі у VII, навіть VI ст., починає зав'язуватися державне життя. Серед найманих дружин могли бути й скандинави, що їх на­зивали у нас варягами.

Літописи зберегли легенду про перших князів, основоположни­ків Києва: Кия, Щека і Хорива, про що була вже мова вище. В останніх часах з'являються гіпотези, які в цій легенді бачать зер­нятко дійсности. Так, Д. Ліхачов комбінує показання никонівського літописця, що користувався старими літописними списками; там пишеться, що Кий з великим військом ходив на Царгород і мав ве­лику шану від цісаря; крім того переможно воював з волзькими та камськими болгарами й заснував місто Києвець над Дунаєм. Б. Рибаков робить спробу датувати його князювання: він був сучасником Юстиніяна, себто жив у VI ст. Літопис зазначає дату хозарського нападу – «по смерті Кия» – що стверджує гіпотезу Б. Рибакова –УІ-УП .ст.

Припускали реальність існування Кия й О. Шахматов та О. Пресняков.

В чужоземних джерелах збереглися уривчасті відомості про Українську державу в половині ЇХ ст. На існування її вказує запис у Бертинській хроніці 839 року про прибуття візантійського посоль­ства імператора Теофана до імператора Людовіка Побожного, яке просило, між іншим, дати дозвіл проїхати через володіння Людовіка «русам» (Ко8). Вони прибули від руського князя до Царгороду, але, поки були там, «варварські й надзвичайно жорстокі племена» зай­няли, землі,через які мали вони повертатися додому, Людовік наказав з'ясувати, хто були ті посли, і виявилося, що то були шведи.

Ця невиразна вказівка Бертинських аналів викликала багато гіпотез. Очевидно, володіння князя, від якого прийшли посли, ле­жали досить далеко від Чорного моря, і між ними та морем осели­лися варвари; цими варварами могли бути угри або болгари, а кня­зем – Київський князь. Можливо, що вислав він послами варягів-шведів, яких завжди було багато на службі в різних державах.

З цього оповідання Бертинських аналів видно, що у 839 році в Евроігі ще не знали про молоду Українську державу. Та не ми­нуло й ЗО років, як вона гучно повідомила про своє існування, при­мусивши затремтіти могутню Східню Римську імперію – Візантію. То був похід на Царгород. «Повість временних літ» оповідає, як у 866 році князі Аскольд і Дір, скориставшись з відсутности цісаря Михайла Ш, підступили з фльотою в 200 кораблів до Царгороду, зруйнували околиці міста, але самого міста не здобули. Завдяки чуду Влахернської ікони Богородиці, шати якої опустили в море, знялася буря і знищила «безбожних Руси кораблі».

Ця стисла згадка з «Повісти» доповнює цінні візантійські сві­доцтва. Патріярх Фо-гій каже про цей напад у двох промовах: першу виголосив він у св. Софії Царгородській під час облоги міста, а дру­гу – після зняття облоги, їх доповнює «Окружне послання» патріяроса Фотія 867 року, в якому дається характеристику ругів і пові­домляється про їх охрищення.

Цим не обмежуються візантійські джерела: в «Житії патріярха Ігнатія», написаному Микитою Пафлагонським, мабуть, біля 880 ро­ку, оповідається про напад Руси на Царгород, і «продовжувач Тео­фана», теж оповідає про напад Руси; це оповідання цілком збіга­ється з свідоцтвом патріярха Фотія. Цей факт стверджує в усіх деталях хроніка Симеона Логофета. Дуже важлива аношмова ві­зантійська хроніка, яку опублікував Ф. Кюмон: в ній подається точну дату нападу Руси – 18 червня 860 року.

Таким чином, з цих різних джерел можна зробити один висно­вок: у 860 р. на Царгород напала фльота Руси. Безперечно, зорга­нізувати такий похід могла тільки держава, яка мала військо. Цікаві слова патріярха Фотія про те, що руси підкорили сусідні народи й, «надмірно возгордившись, піднесли руку на Ромейську імперію».

Дуже важливим е питання про походження цієї Руси і цієї ве­ликої фльоти, що могла прийти тільки від могутньої держави. Ряд учених (Е. Голубинський, В. Васильєвський, В. Пархоменко) при­пускали, що напад на Царгород, як і напади на Сурож та Амастриду, робила Озівсько-Чорноморська Русь.

Патріярх Фотій завдає удар цій гіпотезі: він точно зазначає, що Русь, яка напала на Царгород, була віддалена від нього великими просторами і не мала морських портів. З другого боку – свідоцтво патріярха Фотія, що Русь, перед походом 860-го року на Царгород, підкорила сусідів, дає підстави бачити в напасникові Київську Русь. Це мала бути могутня держава, яка спромогласявиставити аж 6000-8000 люду на 200 кораблях.

Похід на Царгород 860 року зв'язаний з дуже важливим питан­ням про охрищення Руси. Патріярх Фотій в «Окружному посланні» до патріярхів Сходу року 867 оповідав, що руські князі, настрашені чудом у Царгороді, повернувшися до Києва, виявили бажання охри-ститися. Цісар Михайло III вислав єпископа та священиків, і на Русі засновано єпархію. Є низка свідоцтв про те, що охрищення відбулося не за цісаря Михайла III та патріярха Фотія, а за цісаря Василя 1 та патріярха Ігнатія. Про це свідчить онук Василя 1, цісар Константин Порфі­рородний у своїй «Історії Василя 1». Про це оповідає й Никонівський літопис (щоправда, XV ст., але в ньому е багато оповідань з давні­ших літописів, які не збереглися). Взагалі охрищенню Руси присвя­чено велику літературу й чимало суперечливих гіпотез. У всякому разі, питання про охрищення Київської Руси за князювання Асколь-да можна визнати за доведене.

На час правління Аскольда припадає проповідь св. братів Ки­рила та Методія, 3 їх житія виходить, що проповідували вони в Криму, де знайшли Євангелію та Псалтир, написаний «руськими» письменами, і християнина, який розмовляв руською мовою. На основі цих «письмен» св. Кирило уклав «глаголичне» письмо і пе­реклав Євангелію на слов'янську мову. Це мало бути 848 року.

Коли Київський князь просив у Царгороду місіонерів, природно, цісар міг вислати св. Кирила. Є факти, якідають деякі підстави утотожнити місіонера, що проповідував у Києві, із св. Кирилом: це – оповідання про чудо з Євцнгеліею, яку кинули у вогонь, і вона не згоріла; внаслідок цього чуда багато людей охристилося. Нико­нівський літопис відносить чудо до часів князювання Аскольда, а Кольбертинські анали свідчать, що сталося воно за св. Кирила.
ПОЧАТОК КИЇВСЬКОЇ ДЕРЖАВИ
Народня традиція та літопис зберегли пам'ять про Аскольда та Діра, як християн. Літопис оповідає, що Олег наказав забити обох князів, як узурпаторів; Аскольда поховано на Угорській горі, і над його могилою Ольма збудував церкву. Діра поховано в іншому місці –- «за св. Ориною». Сполучення двох імен – Аскольда та Діра – як суправителів, викликає великі сумніви. Треба гадати, що кня­зювали вони не одночасно. Аль Масуді виразно писав про Діра, як про першого серед князів. М. Грушевський вважав, що Дір кня­зював після Аскольда, а може й після Олега, так само дивляться М. Таубе і о. 1. Нагаєвський. Митрополит Іларіон вважає, що правили вони одночасно.

Викликає багато суперечок сама Аскольдова постать. За літо­писом – Аскольд і Дір були боярами новгородського князя Рюрика, які захопили в Києві владу. В останніх часах питанням походжен­ня Аскольда зайнявся М. Таубе: він вважає, що Аскольд – швед, який прибув до Києва з дружиною через Західню Двіну і не мав ні­чого спільного з Рюриком. Але, поруч з гіпотезами, які припус­кають варязьке походження Аскольда, е й інші: ще О. Шахматов вважав Аскольда за слов'янина, навіть за Києвого сина; за ним пішов М. Приселков, а з сучасних дослідників – Б. Рибаков, який виводить ім'я Аскольда від річки Оскіл, і пише – «Оскольд».



Константин Порфірородний згадує договір між Василем 1 і Рус­сю (Аскольдом) – (р. 873-874). На ті ж роки припадає створення першого Рафальштеттенського митного статуту, датованого часами короля Карльомана (880 р.) або Людовіка Німецького (р. 876), яким встановлювалося мито з краму, довожуваного з Руси до Баварії.

Усі ці факти: договори з Баварією та Візантією, похід на Царго-род, масове охрищення – свідчать про існування в середині IX ст. могутньої державної організації. Слова патріярха Фотія про підко­рення Руссю сусідніх народів цілком потверджуються вказівками Никонівського літопису: 865 року «воєваша Аскольд і Дір полочан», а 866 року, сказано в «Історії російській» В. Татіщева: Аскольд і Дір «ходи на кривичі й побіди їх». Цікава вказівка Никонівського літопису з року 864, що «убієн бисть от болгар Оскольдов син». Оче­видно, були якісь воєнні дії в Болгарії. Так, з окремих розірваних фактів вимальовується образ Київ­ської держави-Руси середини IX ст., що підкоряє сусідів, воює з Візантією, укладає з нею та іншими державами мирові угоди і на­решті – приймає християнство. Усі ці факти дали російському історикові В. Ключевському право писати, що «Руська держава була заснована діяльністю Аскольда, а за ним Олега. З Києва, а не з Новгорода, пішло об'єднання сло­в'ян.» Формування цієї держави довгий час не привертало уваги істо­риків, як пройшло не поміченим і для Заходу. Це був час, коли Европа була охоплена боротьбою германських племен за об'єднання, за творення державних одиниць. До того ж авари на довгий період створили заслону між германським та слов'янським світами, і лише перемоги Карла Великого відкрили очам Західньої Европи вже зформовані слов'янські об'єднання. Діяльність св. братів Кирила та Методія зв'язала Захід із Сходом християнством. На сході Евро­пи точилася своя боротьба, формувалися об'єднання, нав'язувалися культурні та економічні зв'язки з Азією, з Арабським халіфатом, Персією, Візантією; поширювався обмін культурними цінностями із старими, світового значення культурами Сходу й творилася нова, блискуча культура, в якій у гармонійне ціле зливалися чужоземні впливи. На Сході Европи зароджувалася нова могутня потенціяльна сила – Україна-Русь В організації першої Київської держави брали деяку участь нор­мани. УШ-ІХ ст. були добою, коли нормани, під назвою яких об'єд­нували населення Скандинавії – шведів, норвегів, а також данів, – на чолі з своїми ватажками-вікінгами, почали вдиратися до різних земель та плюндрувати й грабувати їх. Деякі з них осідали на за­хоплених землях, ініші верталися додому з пограбованим добром. Згодом окремі групи варягів стали найманим військом. У VIII ст. нормани, яких наші літописи звали варягами, з'явилися у верхів'ях Волги і, підкоривши фінські племена – мерю, мурому, мещбру – опанували Волзький шлях. Близько 800-го року заснували варяги Стару Ладогу – Алдейпобурґ, інша група їх оселилася тоді ж у гирлі Двіни і заснувала ЗеебурГ, де пізніше постала Рига. На початку IX ст. нормани нападають на Західню Европу: руйнують Німеччину, Францію, Англію. На невеликих човнах піднімаються ріками і нищать Майнц, Вормс, Ахен. Сеною піднялися люди до Парижу і 10 місяців тримали його в облозі. Допливли до Ісляндії, Гренляндії; через ґібральтар пройшли до Середземного моря. Подекуди засновували свої держави: у Франції – Норман-гдію, на Середземному морі об'єднали Сицилію та південну Італію й ..«творили норманське королівство. Близькі до цих західньоевропейських подій оповідання наших Літописів про постання держави в землі словенів. Під 859 роком оповідає літопис, що варяги прийшли із замор'я, поклали данину на «чюдь, й на словенех, на мери, й на всех (весі – Н. П.-В.) кривичах». В цьому оповіданні відмежована обшир володіння варягів. 862-го року ці племена «изгнаша варяги за море», але вони не спро­моглися зорганізувати свою владу і закликали із замор'я інших варягів. Прибули три брати: Рюрик, Синеус і Трувор. Рюрик сів у Новгороді, Синеус – в Білоозері, а Трувор – в Ізборську. По смерті братів Рюрик став єдиновладним князем. У Рюрикові Н. Бєляєв, а за ним і П. Ковалевський бачать Рорика, конунга Фризії, примушеного в середині ЇХ ст. покинути її. Літопис зазначає межі його володіння: Новгород – в землі сло-вевів, Полоцьк – кривичів, Ростов – мері, Білоозеро – весі і Му­ром – муроми. Так на півночі в середині IX ст. постала держава, яка охоплювала землі словенські (словени, кривичі) та фінські (меря, весь, мурома). У той час на півдні, в землі України-Руси, вже існувала велика держава з центром у Києві. Так у ЇХ ст. творяться дві окремі, не­залежні держави: напівфінська Новгородська та слов'янська Ки­ївська.

ОЛЕГ (882 – 912) «Повість временних літ», яку складалося в XII ст., оповідає, що перед своєю смертю Рюрик передав правління родичеві Олегові і доручив йому сина Ігоря, який був ще малий. Року882-го Олег із великим військом, в якому були варяги, чудь, словени, меря, весь і кривичі, пішов на південь, здобув Смоленськ, Любеч, Київ, під­ступно забив Аскольда та Діра і став правити Києвом. У різних редакціях літопису подається дві версії: в Початковому літопису говориться, що після смерти Рюрика престол пйсів його син Ігор, а Олег був його воєводою; а в «Повісті временних літ» Олег стає родичем Рюрика і князем київським, а Ігорем опікується протягом 30-ти років, хоч у середньовіччі князі в 17-20 років вва­жалися повнолітніми. З другого боку – нелогічно, що Олег, здо­бувши Київ, накладає данину на тих, хто допоміг йому в цьому: на словен, кривичів, мерю і Новгород. Новгород платив Києву 300 гривень азк до смерти Ярослава, Взагалі життєпис Олега непевний: він то князь, то воєвода, навіть умирає непевно: в Києві називає літопис дві могили, а третя була в Ладозі. Ця концепція літопису, звичайно, штучна, її створено в XII ст., щоб ствердити уявлення про тяглість княжої династії від Рюрика, представники якої були єдиними правними володарями Руси. Олег, безперечно, був сторонньою людиною, не зв'язаною ні з Рюриком, ні з Ігорем. Характеристичне, що київський митрополит Іларіон у своєму «Слові о законі і благодаті», написаному до появи «Повісти временних літ», веде рід князів України-Руси від Ігоря, а не від Рюрика. Олег виявив себе як талановитий правитель. Він приборкав су­сідів і примусив їх платити данину, забезпечуючи державу кошта­ми. Олег, – пише літопис, – «обладав» полянами, сіверянами, де­ревлянами, радимичами, а з уличами та тиверцями вів війну. Підкорення сіверян та радимичів, що платили данину хозарам, викликало з ними війну, в якій – писав Аль Масуді – Олег сплюн­дрував береги Каспійського моря. Року 907-го Олег з великим військом, в якому були підвладні йому племена та білі хорвати, пішов на Царгород. Греки не встигли підготовитись до оборони, і Олег спалив околиці Царгороду. Наслід­ком того походу був дуже вигідний для Руси договір. У «Повісті временних літ» записано два договори: один – 907-го, другий – 911-го року. Ці договори являють собою єдність .і викликані тим са­мим походом; їх штучно розділив літописець на дві частини. В дого­ворах нема повторень, і вони доповнюють один одного. Йдд. Договори Візантійської імперії з іншими державами укладалося Ііїіярох однакового змісту примірниках мовами грецькою та іншою: :Дцвговірної сторони. Різниця полягала в зворотах: «ваш» і «наш» чия є видно, текст договору, який був у руках літописця, являв собою піаіпію з примірника, написаного від імени Олега. Цікаво, що тексту переговорів нема в «Початковому літопису», – мабуть, його мав тільки автор «Повісти временних літ». Договори надавали великих прав Олеговій дружині та купцям з Руси, які мали одержувати від греків утримання на 6 місяців по­требування в Царгороді; на подорож додому повинні були забезпечувати їх греки вітрилами, кітвами, всім обладнанням, потрібним човнів, а також харчами. За Руссю визнавалось право безмитної торгівлі. В договорах вирішено низку міжнародніх справ: що робити, якщо затоне корабель котроїсь із договірних сторін, якщо вб'ють чужого підданого, втече раб тощо. Візантія сплачувала Русі значну контрибуцію. Але були й обмеження в правах людей, що -приїжджали з Руси: вони мали мешкати не в самому Царгороді, а на передмісті св. Мами, входити до міста могли групами не більше як 50 осіб і без зброї, в супроводі грека. Обидві сторони склали присягу на додержання договору: греки по християнському закону, а русичі присягались іменем Перуна та Велеса й покладали мечі. Цей факт дуже важливий: він свідчить, що варяги, які були в Олеговій дружині, вже перейняли слов'янські звичаї, бо за скандинавськими звичаями в таких випад­ках мечі застромлювано в землю. В листі до царя болгарського Бо­риса папа Микола 1 писав: «ви запевняєте, що у вас був звичай... покладати мечі і ними клястися». У договорі Олега згадується «под рукою его світльіх й великих князь й его великих бояр». Деякі дослідники вважають, що це – підкорені Олегом старі князі, інші – що це призначені ним прави­телі. Як би то не було, це свідчить про вже зорганізований адміні-страційний апарат, представники якого брали участь в політичних справах. У договорі 911 року є значне число болгаризмів, мова в ньому архаїчна, і це дає підстави вважати переклад одночасним з напи­санням договору. Це стверджує також, що на самому початку Х ст. українці вже мали літературну мову, мали й письмена (згадується «Іванове письмо»). Договір 907-911 рр. –найцінніше джерело нашої історії. Укра­їна-Русь виступає в ньому як держава, що не поступається своєю культурою перед Візантією, що має політичну організацію, усгій-неяе право (згадується «закон. . . язика нашего», «закон руский»). Значення його ширше, ніж свідчення про культуру тільки Укра­їни: це – перший документ, в якому східні слов'яни виходять на історичний кін, як рівноправні з греками. Характеристичні слова А. Шлецера, який вважав Олегів договір за підроблений; він писав: якби договір цей був автентичним, його слід було б вважати за найбільш славетну пам'ятку всього Серед­ньовіччя. Питання про його автентичність тепер можна зважати. за остаточно доведене.

ІГОР (913–945) (За М. Грушевським 947 або 948) Неясність Ігоревого життєпису викликала думку про існування двох, а може й трьох князів з таким іменем, яких літопис помил­ково об'єднав в одне В усякому разі, родинний зв'язок його з Рю-риком та Олегом дуже сумнівний. У «Повісті временних літ» між Олегом і Ігорем прогалина від 916 до 940 року. М. Грушевський припускав, що ці роки були зайняті князюванням Діра. Ігор продовжував Олегову справу, приборкуючи племена тивер-ців та уличів, які за Олега були його союзниками; приєднав до Ки­ївської держави велику територію між Дністром і Дунаєм, на де­ревлян наклав данину більшу, ніж платили вони за Олега. Обидві ці перемоги зв'язані з іменем воєводи Свенельда, одного з найви­датніших Ігоревих бояр. Ігор двічі ходив на Схід: у 913 році, по згоді з хозарами, вийшов на берег Каспійського моря і дістався до Баку, руйнуючи все на своєму шляху. Згідно з умовою половину здобичі Ігор передав хо­зарам, але, коли з військом повертався через Північний Кавказ, на нього напала місцева людність і багатьох дружинників пере­била. В 943 році Ігор ходив до Бердаа і взяв велику здобич. Але скористати з тих походів йому не вдалося Намагаючись твердо стати над Чорним морем, Ігор натрапив там ва спротив візантійських колоній, насамперед – рибалок з Корсу-иа, з якими виник конфлікт з приводу рибної ловлі в гирлах Дніп­ре. У боротьбі з Ігорем Візантія вперше використала орду печенігів, які, прорвавшись через Хозарський каганат, отаборилися в причор­номорських степах і почали нападати на українські землі. Це вик­ликало невдалий похід Ігоря на Царгород в 941 році. Греки вжили проти Ігоревої фльоти «грецький вогонь» – вибухові знаряддя, який спалили багато човнів. Незабаром Ігор знову пішов походом ва Царгород, але греки запропонували «викуп», і тоді укладено но­вий договір. Він був менш корисним для Руси: Ігор примушений був виректися володінь над Чорним морем, в гирлах Дніпра, пла­тити мито за крам і зобов'язався захищати Візантію. Але договір цей дуже важливий для історії України, бо в ньому перелічено 20 послів-сиґнаторів: від родини князя Ігоря, сина його Святослава, дружини Ольги, племінників, а далі – князів, купців. Серед цих імен зустрічаються скандинавські, естонські, слов'янські: Влади-слав, Предслав, Уліб, Гуд, Синко. Ще важливішим у договорі е те, що разом з поганами підписали його християни. До Києва приїхали посли грецькі і погани ходили на гори, де стояв Перун «й покла-доша оружье своє, й щитм, й золого;... а хрестеянскую Русь водиша ротЬ в церкви св. Ильи, яже єсть над Ручаєм конец Пасьпгьч ; се бо сборная церкви». Загинув Ігор безславно. Літопис оповідає, що, зібравши данину з деревлян, він піддався порадам дружини і повернувся по додат­кову данину. Обурені цією вимогою, деревляни вбили його. Літо­писне оповідання зберегло цікавий факт: Ігорева дружина скаржи­лася на своє убозтво, порівнюючи з дружиною воєводи Свенельда, який, очевидно, правив землею деревлян.



ОЛЬГА (945–964) Після смерти Ігоря залишився малий син Святослав, і правлін­ня державою перейшло до вдови його Ольги. Походження Ольги неясне. У «Повісті временних літ» під 903 роком зазначено, що привели Ігореві дружину із Пскова іменем Ольгу. Про неї склалося кілька легенд. За одною з них вона, бувцій дочкою перевізника, перевозила через ріку Ігоря, який захо­пився її вродою та розумом і одружився з нею. За іншою леґендою була вона дочкою боярина. Інші вважали її за дочку Псковського князя. Архимандрит Леонід висунув гіпотезу про болгарське по­ходження Ольги. Останнім часом виникла нова гіпотеза: Ольга – була дочкою Олега, який оженив з нею Ігоря, її ко­ролівське, норманське походження – дочки князя Олега – пояс­нює, чому їй беззаперечно корилася варязька дружина. Імена – 0лег і 0льга – означають «мудрий», «віщий», «свя­тий». Легкість, з якою Ольга нав'язала згодом стосунки з цісарем Оттоном Великим, – пише П. Ковалевський, – свідчить про те, що вони були рівні королівським походженням. М. Таубе теж вва­жає Ольгу за дочку Олега. Проте, вся й діяльність промовляє за слов'янське походження. Ольга стала повноправною княгинею, правителькою величезної, ще не впорядкованої держави, де ще вибухали повстання проти центральної влади, що їх «примучували» Олег і Ігор. Було б ціл­ком природним; якби зі смертю Ігоря почалися з ще більшою си­лою повстання в різних частинах тієї молодої держави, де націо­нальні прагнення окремих племен диктували бажання покласти кінець пануванню князів варязького походження. Не можна за­бувати існування тих «світлих князів», яких згадували договори 911 та 944 років. Однак, нічого подібного не сталося. Ні літописи, ні чужоземні джерела жадним словом не згадують про будь-які за­ворушення. Очевидно, ніхто з тих «ясних князів» не зробив спро­би захопити центральну владу або звільнитися від влади Ольги. Протягом 20 років правила Ольга державою мирно й тихо. Цей вийнятковий факт заслуговує на особливу увагу. Не можна випу­скати з ока, що це було Х ст., розквіт Середньовіччя, доби, коли в усій Европі панувала фізична сила, і кожен володар був насам­перед воєначальником, вождем армії. І от–на Київському пре­столі з'являється жінка, за середньовічними поняттями – стара, бо за літописними вказівками їй було понад 50 років, хоч, звичайно, хронологія літопису в цьому відношенні не заслуговує на повне довір'я. Це свідчить про незвичайність її, і доводиться прийняти характеристику Ольги, яку дає літопис, – як «наймудрішої серед усіх людей». З другого боку, треба уявляти, на якому високому рів­ні культури і моралі стояла держава, що беззастережно корилася жінки, що в добу панування фізичної сили шанувала розум і душевну красу. Нікому з володарів не присвятив наш літопис стільки уваги, як Ользі, що протягом двох десятиріч виступає в авреолі мудрости й жіночого чару. Літопис починає з докладного опису «помсти», яку вчинила Ольга на деревлянах за смерть свого чоловіка. Деревляни вислали послів просити її одружитися з своїм князем Малом, убивником Ігоря. Ольга послів-сватів наказала засипати живцем у ямі, а тих, ща прийшли після того – спалити в лазні. Після того сама виру­шила з дружиною в деревлянську землю, де влаштувала тризну-учту, під час якої її люди напоїли і перебили до 5.000 деревлян. Після того з великим військом облягла Іскоростень і наклала на його мешканців данину: по два птахи з кожного двору. До хвостів тах птахів вона наказала своїм людям прив'язати запалений трут і випустити їх. Птахи полетіли до своїх гнізд і запалили ввесь Іскоростень. Не можна забувати того, що ще в «Руській Правді», через 60 років після охрищення, існувало право і обов'язок кривавої помсти. Ольга виступає як зразкова дружина, яка виконує свій обов'язок йеред забитим чоловіком, а, з другого боку, змальовується як ро­зумна, хитра жінка. Характеристичне, що літописець, чернець, без найменшого за-суду описує тортури, що їх вигадувала Ольга для деревлян, бо для нього, людини ХІ-ХІІ стол., було цілком ясно, що інакше вона не могла зробити. Ні Ігор, ні Олег не мали часу за війнами на внутрішні справи. Ольга сама об'їхала всю державу: була на Десні, на Лузі, на Мсті, у Новгороді, у Пскові. В санях або звичайному возі їхала сотні, ти­сячі кілометрів. Очевидно, сучасники й наступні покоління розу­міли героїчність цих подорожей, бо літописець згадує, що у Пскові зберігали, як реліквію, сани, якими вона подорожувала, їздила княгиня також серед племен, недавно підкорених, від яких можна було кожночасно сподіватися повстань. Ольга закладала нові міста, села, погости і призйачала в них правителів. Першою з князів вона спробувала ввести порядок щодо данини: встановила норми податків – «устави», «уроки», «броки», «дані» – терміни, яких уживає літописець. В Х ст. всі вони мали своє окреме значення. Трагічна смерть Ігоря примусила уважно по­ставитися до справи оподаткування людности, -спробою чого були Ольжині «устави» та «уроки». Данину з деревлян, але можна припустити й з інших племен, поділено на три частини: дві йшли на Київ, а третина на Вишгород, місто Ольги. В цьому видно ідею поділу між державним при­бутком і власністю князя, що свідчить про високий рівень держав­ницького розуміння людей Х століттА. Ольга встановлювала «ловища» по всій землі, «перевесища» по Дніпру та Десні; ці обидва терміни стосувались до полювання: так вона позначала, котрі території повинні були постачати державі хутра. «Перевесища» охоплювали район, де водилися бобри, хутра яких мали дуже високу цінність як в Евроігі, так і в Арабському халіфаті. Пізніше, в часи укладання «Руської Правди», вважалося за тяжкий злочин порушення «перевесищ». За Ігоря та Ольги по­датки сплачувалося переважно хутрами, і «куна» була довгий час валютою. Ольга ставила «знамення»; це стосується вже іншої галузі дер­жавного бюджету: бортних дерев, де були рої бджіл. Бортне бджільництво давало мед і віск, які теж були цінним предметом експорту. Згаданий вище Рафельштеттенський договір стосується якраз торгівлі воском. За правління Ольги значно поглибився процес асиміляції нор­манського елементу; можливо, на Русі відбувався він скоріте, ніж в інших країнах Европи. Про це свідчать імена в родині Ольги: син – Святослав, онуки – Ярополк та Володимир. Слов'янське ім'я мала улюблена «ключниця» Ольги – Малуша, дочка Малка Любечанина, яка стала матір'ю Володимира, та брат її Добриня, видатний воєвода часів Володимира. До неясних місць літопису належить питання про походження Малуші і дійсне становище її. У середньовіччі всі двірські посади – «кравчого», «сенешалка», «шталмайстра», «Єґермайстра» і т. п.– займали вищі представники шляхетства. Так і «ключниця» Ольги була не служницею, а, так би мовити, довіреною особою, яка мала ключі від її скарбів. Недарма в усіх билинах Київського циклу брат Малуші, Добриня, виступає, як аристократ, з витонченими мане­рами, які відрізняють його від «селянських» синів – Іллі Муромця, Миколи Селяниновича та ін. Якщо аристократом вважали брата, ясна річ – аристократкою була й сестра. Генеалогія Малуші від­давна привертає увагу дослідників. Ще А. Шахматов утотожнював Мала, князя деревського, з Малком Любечанином, батьком Малупгі і Добриш, а самого Мала вважав за Свенельдового сина. Не вда­ючись у генеалогію, М. Грушевський вважав Малушу за доньку Ма­ла. М. Таубе, теж утотожнюючи Мала з Малком Любечанином, вважав його за Дірового сина, а Діра – за Аскольдового сина. Можливо, з процесом асиміляції норманського елементу треба пов'язати найзначнішу в житті Ольги подію: її охрищення. Безперечно, християнство почало приходити до різних шарів українського народу з давніх-давен. Договір Ігоря під цим оглядом дуже показовий. Дехто з дослідників припускав навіть, що сам Ігор був потаємним християнином. Така була атмосфера, в якій перебу­вала Ольга. Можливо, що вона була охрищена ще за життя Ігоря, але про це не збереглося фактів. Проте, безперечним е факт охрищення Ольги, коли вона стала княгинею. Акт цей зберігалося в таємниці, і нема вказівок, де й коли він стався. Відсутність точних вказівок викли­кала кілька припущень, де саме й коли христилася Ольга: в Києві чи в Царгороді, куди приїхала вона – за літописом – у 955-му році. «Повість временних літ» оповідає, що цісар Константин Пор­фірородний хотів одружитися з Ольгою, але княгиня нагадала йому, що вона – поганка і погодилася охриститися з умовою, щоб цісар був її хрищеним батьком. Коли ж охристилася, то заявила, що за християнським законом хрищений батько не може одружитися з хрищеницею. Так вона перехитрила цісаря, як раніше перехитрила деревлян Це оповідання має ознаки штучности. Насамперед – дата при­їзду до Царгороду: в 955 році цісарем був не Константин, а Роман Лекапен. Це розходження в датах викликало гіпотези А. А. Шахматова, М. Приселкова та С. Томашівського про дві подорожі Оль­ги: в 955 та в 957 роках. Вони вважали, що охристилася вона за Романа Лекапена.

Залишається безцінним інше джерело: опис перебування Ольги в Царгороді Константина Порфірородного, який подає точну дату приїзду – 957 рік, 9 вересня. Цісар перелічує почет княгині: з нею були ії племінник, двірські жінки, священик Григорій, 20 послів, 44 купці, перекладачі – разом 80 осіб. Ольгу в супроводі почету вве­дено в найкращу залю палацу, де вже чекав на неї цісар. Після ко­роткої розмови запрошено Ольгу на учту, де вона сиділа за одним столом з цісаревок), – рідка увага до гостей, можлива тільки, якщо вони християни. Однак, в докладному описі перебування Ольги в Царгороді Константин ані словом не згадує такої видатної справи, як ц охрищення. Очевидно, приїхала Ольга вже християнкою, на що вказує й трапезування за одним столом з цісарем та його роди­ною і наявність священика в почегі. Отже, треба гадати, що охри-стилася вона до подорожі, можливо, 955 року, в Києві. Константин писав, що розмовляв він з княгинею Ольгою про різні важливі справи, але не зазначив, про які саме. Це могли бути дипломатичні справи, бо відносини з Візантією зівсував Ігор, могли бути торговельігі, бо в посольстві, як згадано, їхало понад сорок купців, могли бути й церковні. Не виключено, що Ольга хотіла до­говоритися з Візантією у військових справах і обіцяла прислати свої «вої в помощь»; дійсно, 961 року руське військо ходило на до­помогу наступникові Константина, Романові II. Як натякає «Повість», прийняття не задовольнило Ольгу: не ви­явлено до неї належної їй пошани, тож, коли до Києва прибуло посольство з Візантії, Ольга довгий час не приймала його, заявив­ши: «Хай постоять у мене в Почайні (притока Дніпра біля Києва), як я стояла в Суді». Можливо, в зв'язку з незадоволенням Ольги, причини якого ми не знаємо, стоїть друга велика подія з ії князювання: звернення до короля – що став незабаром імператором – Оттона 1. В 959 р. до Ахена прибуло посольство від «королеви ругів» Оле­ни (це ім'я одержала Ольга при охрищенні) з просьбою прислати (Іяскіопа. Чомусь ця справа затрималася, бо аж 961 року приїхав Іі-Клева єпископ Адальберт, але заснувати катедру йому не вда-лося, і він повернувся до Німеччини. Про це розповідав аналіст Яродовжувач Регінона», якого дехто з дослідників вважає за са-ііого Адальберта. Вся ця справа залишається неясною. Наші літо-йявине згадуютьїї, мабуть, тому, що, коли писалось «Повість времяних літ», у Києві панували візантійські впливи, ворожі Римові, Иожливо, Ольга висилала посольство не для того, щоб просити єпис-хіова, або не тільки з цієї» метою. На це вказує нагорода, що її одер-яйК Адальберт від Оттона 1, не зважаючи на невдачу з заснуван-іак єпископії. . Підсумовуючи відомості про Ольгу, треба визнати, що її постать та правління заслуговують на найбільшу увагу. Влучно схаракте-різував ії М. Грушевський: держала сильною та зручною рукою державну систему й не дала їй ослабнути ні розвалитися, налад-вла дипломатичні відносини з двома наймогутнішими імперіями Ввропи, представниками культури Середньовіччя. Охрищення Ольги, яке залишилося ії приватною справою, дало підстави називати Я «світанком перед сонцем», а сучасникам її внука Володимира ка­зати, що вона була «наймудрішою серед чоловіків».

СВЯТОСЛАВ (964–972) Наступником Ольги був її син, Святослав, одна з найцікавіших постатей давньої доби історії України. М. Грушевський, який нази­вав його «запорожцем на престолі», почасти мав рацію: Святослав вув мужній, войовничий князь, з лицарською вдачею. Але в той аге час він глибоко включився в міжнародні відносини і відіграв у них величезну ролю. Він воював протягом усього свого правління, і походи його охоплювали грандіозну територію: ім'я його гриміло по всій Східній Европі та. Західній Азії. Його знали письменники Візантії та арабського світу. Святослав розпочав князювання походами на Оку та Волгу, де розгромив в'ятичів, камських болгар у 964 році і перейшов до Хозарського каганату; в 965 році він знищив його, і хозари розбіглися хто куди. Він зруйнував міста – Саркел, Ігіль, Семендер. Після того ігішов на Кавказ, розбив ясів (колишніх аланів, осетинів) і касогів (черкесів). Людність тікала, коли наближалося руське військо, але Святослав уживав всіх заходів, щоб поновити життя та порядок в завойованих краях. Однак, скористатися з своїх східніх походів він не встиг: його втягнуто в справи Візантії та Балканського пів­острова. Візантія вела боротьбу з новим Болгарським царством, яке в ІХ-Х ст. значно зросло; межі Болгарії доходили до Константино­поля, і Візантія примушена була платити їй данину. Але в половині Х ст. Болгарія стала підупадати і поділилася на дві частини – східню та західню. Візантійський цісар Нікифор Фока вирішив ско­ристатися з її ослаблення і втягнув у боротьбу Святослава, обіцяючи йому за допомогу багато золота й спокушаючи можливістю заволо­діти тією країною.

З великим військом – до 60.000 вояків – Святослав напав на Болгарію, здобув Дорістол (Силістрія), ще 80 міст, і вирішив пере-несги свою столицю до Переяславця. Там, казав він, «вся благая сходяться: від греків – золото, паволоки, вина, овочі, з Чехів і Угрів – срібло та коні, з України – хутра, мед, віск і раби». Бол­гари пішли на порозуміння зі Святославом. Тоді Візантія напустила на Україну печенігів, які обложили Київ, де була Ольга з онуками. Лише завдяки випадкові, вона уникнула полону. Святослав приму­шений був покинути Болгарію й рятувати столицю. Розбивши пече­нігів, він вернувся до Болгарії.

У спілці з болгарами та уграми Святослав пробував був вигнати греків з Европи і загрожував самому Царгородові, але новий цісар Іван Цимісхій, зібравши великі сили, примусив Святослава до капітуляції, і в 972 році знову укладено договір з Візантією. Свя­тослав вирушив на Русь, сподіваючись повторити похід з новим вій­ськом, але по дорозі, біля Дніпрових порогів, його забили печеніги.

Святослав був політичним діячем, який брав участь у великих подіях на Сході Европи. Однак, у справах України він грав скорше негативну ролю, і мали рацію бояри, які закидали йому, що, шука­ючи чужих земель, він нехтував своїми. Знищення Хозарського каганату принесло Русі тільки шкоду, бо вона сама неспроможна було боротися проти кочовиків, які протягом чотирьох століть па-нування в степах. Балканська політика Святослава також не дала Русі. В цьому періоді можна констатувати важливий факт: зміцненяім поганської реакції серед княжої дружини. Літопис оповідає, щоСвятослав відмовився охриститися, покликаючись на вороже став-яеввя дружини до християнства: вона глузуватиме з князя-христи-диина. Проте, серед його дружинників було багато християн.

ЯРОПОЛК (972–979). Бувши останній раз в Києві, Святослав поділив свою державу хЬк трьома синами: Ярополкові дав Київ, Олегові – Овруч, а Во­лодимирові, синові Малуші, Новгород. Вони всі були молоді, і він Призначив до них воєвод: Ярополкові – Свенельда, а Володими­рові – дядька його, Добриню.

Літопис оповідає, що під час ловів син Свенельда, Лют, загнався Ті володіння деревлян, і там убив його Олег. Наслідком цього, намовлений Свенельдом, Ярополк пішов на Олега, і той загинув. Володимр утік до Скандинавії збирати військо, а Ярополк тим часом об'єднав у своїх руках всю державу. Однак, тривало це недовго: в80 року Володимир привів варягів, заволодів Новгородом та Києівом, і Ярополк був підступно забитий. Володимир об'єднав у своїх руках всю державу.

Коротке правління Ярополка було дуже важливе зв'язками із Західньою Европою. 973 року його посли з великими дарами були їа соймі в Кведлінбурзі, де перебував Оттон 1. Ближче мета посоль­ства й наслідки його невідомі. 979 року до Києва прибуло посольство з Риму, від папи Бенедікта VII. Треба гадати, що воно не мало нас­лідків, бо почалася війна Ярополка з Володимиром, але самий факт приїзду посольства надзвичайно важливий: це було перше посоль­ство на Русь з Риму.

Усі ці факти дають підстави припускати, що Ярополк, старший з онуків Ольги, який найбільше перебував ігід її впливом, був хри­стиянином, Можливо, цьому сприяла його дружина, грекиня, ко­лишня черниця, яку Святослав привіз йому «красоти ради лица ея». О. Єфименко, не зазначаючи джерела, писала, що Ярополка охри-стив якийсь католицький місіонер.

Доба, яку розглядали ми вище і яка закінчилась об'єднанням усієї держави в руках единовладця Володимира, надзвичайно важ­лива. З великою швидкістю в різних напрямках відбувався процес об'єднання розпорошених племен східніх слов'ян в політичну ці­лість під проводом України-Руси. В цьому процесі можна намітити два головні осередки: північний з Новгородом, який об'єднав пів­нічні слов'янські та фінські племена, і південний з Києвом, який об'єднав українські племена. Обидва вони довгий час були незалеж­ні один від одного. Лише за Ігоря починається залежність Новго­рода від Києва, коли він призначає до Новгорода Святослава, а за Святослава новгородці просять собі князем Володимира. Ярополк знову об'єднує Київ з Новгородом.

Ще до Святослава зникає більшість окремих «ясних князів», які виступали в договорах Олега та Ігоря. Залишається кілька – як Рогволод Полоцький, пізніше – Ходота В'ятицький, варязького та місцевого походження.

Змінюється характер князівської влади: воєначальники, ватаж­ки найманих дружин стають володарями, які перебирають всю пов­ноту влади. Поволі втрачають своє значення віча, бо сильні князі вже не потребують погодження з ними, і в разі потреби радяться зі старшими дружинниками. Також змінюється характер дружини: варягів, чужий елемент, усувають або виступають поряд з ними місцеві люди, бояри, землевласники. Історія зберегла кілька імен у договорі Ігоря в особах, мабуть, Свенельда, Малка, Добрині, Блуда, Претича, – число яких зростає. На прикладі Свенельда бачимо, що вони мали свої дружини, які жили іноді багатше за дружину кня­зя. Можливо, оцим «ясним князям» з договорів Олега та Ігоря і «бо­ярам під рукою князя» – договору 972 Святослава належали ті розмірне невеликі «гради»-городища, яких було дуже багато. Б. Ри-баков нараховує в Х-ХП ст. 9 городищ біля Путивля, 6 – біля Риль-ська, 5 – біля Ромна тощо.

Уривчасті відомості з чужинецьких джерел, а також літописів, фолкльор і археологічні матеріяли дають можливість уявити куль­турний стан України-Руси ІХ-Х ст.

При архевлегічних розкопах виявлено недалеко Десятинної цер­кви в Києві рештки двоповерхового мурованого палацу часів Ігоря та Ольги. В румовищах збереглися уламки мармурових баз та ка-штелій з яшми, ширефу, рештки підлоги з кольорового мармуру, куски скла, фресок, мозаїк, позолоти. З такого палацу Ольга, за словами літопису, дивилася, як несли деревлянських послів у чов-І-яах. Безперечно, такий палац не був єдиним. І Серединою Х ст. датується багатий скарб чернігівських могил: Цчорна могила з її славетними турячими рогами. На срібному окутті і одного рога по-мистецьки зображено рослинний орнамент, тотожній ї з орнаментом меча, знайденого в Києві На другому окутті вміщено І складну композицію: боротьбу Кощія з Грифонами; цей сюжет згадується в билині про Ставра Годиновича. Б. Рибаков зазначає, що цей сюжет перейшов до герба Чернігова. Обидва окуття прикрашені черню високої мистецької вартости. Хоч у їх виконанні вичувається вплив Сходу, арабського та грецького мистецтва, виготовлено їх на Україні, на що вказує матеріял і їх зв'язок з місцевим фолкльором. Чеський археолог Схраніл відзначаєвплив ювелір­них виробів Чорної могили на речі, знайдені в Чехії: в могилах Х-ХІ І ст. у Желеніцах – в бронзових ґудзиках, у могилах в Ресевіцах, Мельнику, Жаложе, Перемосте, на Моравії. Ще більше аналогії з речами поховань, що їх знайшов археолог 1. Червінко у Моравії.

В цих речах, – писав він, – відбився стиль, невідомий у Західній Европі, але відомий на Русі. В ризниці Собору св. Марка, в Італії, І переховується чудової роботи тарілка, яку Ольга подарувала Константинові Порфірородному.

Висоті матеріяльної культури відповідає й духова. Вже згаду­валося, як св. Кирило і Методій знайшли в Криму Святе Письмо, «руськими письменами писане». Це – перша вістка про українські письмена. Чернець Храбр згадував, що слов'яни (українці) писали «резами». Договір Олега з греками був написаний «Івановим письмом». Акад. Н. Нікольський вказував, що в «місійній праці свв. Ки рила й Методія треба шукати . . . початків письменства на Русі-Ч Україні». Культура не обмежувалася вмінням писати: в ІХ-Х ст. в Україні-Русі була вже літературна мова. Договори Олега свідчать, що сло­в'янська мова не була нижчою за грецьку, бо в перекладах виразно висловлено поняття міжнароднього та цивільного права. В договорі 907 року згадується «руський закон», заповіти, грамоти, що їх князі мусіли давати керманичам кораблів.

З історії Аскольда, з договору Ігоря бачимо, як ширилось христи­янство в Україні. Дуже цікаві київські глаголицькі листки, що їх знайшов Срезневський. На сімох аркушах написано глаголицею – письмом, винахід якого приписують св. Кирилові – латинського обряду літургікон. Це свідчить про вживання глаголицького письма та про існування латинської літургії.

Таким чином усе говорить за високу культуру України дохристи­янської доби. Проф. П. Курінний висловив цікаву гіпотезу про існу­вання у Вишгороді, під Києвом, старішого за Київ культурного осе­редку, в якому був манастир, де підготовляли слов'янських свя­щеників, «Освіта й наука абсолютною новиною на Русі не були. Коли існу­вали перед Володимиром значні християнські громади на Русі, му­сіли бути зав'язки книжности і школи», – писав М. Грушевський.


РОЗКВІТ ДЕРЖАВИ УКРАЇНИ РУСИ
СВЯТИЙ ВОЛОДИМИР І ВЕЛИКИЙ (980–1015). Із загибіллю Ярополка Володимир став єдиновладним волода­рем величезної держави. До складу її входило коло 20-ти різних зе­мель, племен, серед яких були і слов'янські, і фінські, і тюркські. Увесь цей конгльомерат не був ще об'єднаний нічим, крім княжої влади, ослабленої за Святослава та міжусобної боротьби його синів, Отож, Володимир повинен був час від часу приборкувати повстання, суті яких літопис не вияснює.

Року 981 повстали в'ятичі, Володимир переміг їх і наклав на них «дань від рала». Наступного року він знову ходив на в'ятичів і пе­реміг їх удруге. Року 984 ходив Володимир на радимичів з воєво­дою Вовчий-Хвіст. Можна гадати, що радимичі поставили поваж­ний збройний опір, бо літопис зазначає: «зустрів (воєвода) радимичів на річці Пищані і переміг». Володимир наклав на них данину, «яку везуть й до сего дне» – себто XII ст. Можливо, були й інші повстання, про які не згадує літопис.

Володимир намагався об'єднати сусідні племена під своєю вла­дою. Ще йдучи проти Ярополка, він приєднав Полоцьку землю і вбив тамтешнього князя Рогволода. 981-го року пішов на захід «к ляхам», як каже «Повість временних літ», і «зая гради їх» – Перемишль, Червень, Бузьк, Белз, Волинь. Слова літопису, що то були «лядські» міста, викликають сумнів. Територія, яку захопив Володимир, була заселена українською людністю – дулібами, бі­лими хорватами – і не належала до Польщі; можливо, вона вхо­дила до Великоморавської держави. Пізніше землі над горішньою Вислою – Краківщина – до 990-их років належали до Чеської дер­жави. Масуді писав, що в 943 році Русь межувала з Богемією, себто Богемія володіла Краковом та Білою Хорватією. Це стверджує факт, що в поході Олега на Візантію відмічується серед племен, які брали участь у війську, білих хорватів. Але в 960-их рр. Святослав переніс увагу на схід та південь, і Біла Хорватія вийшла з-під вла­ди Руси, її поділили Чехія та Польща, і чехи взяли Краків. Козьма Празький писав, що до 980-их років Краків належав до Чехії. Та­кож Ібрагім ібн Якуб зараховував Краків до чеських, а не поль­ських міст. Дійсно, якщо Волинь входила до складу України-Руси, а Краківщина – Чехії, тяжко припустити існування між ними поль­ського клину, – писав М. Грушевський, – і приходив до виснов­ку, що Володимир відібрав ці міста не від поляків, а від чехів.

На залежність тієї території від Великоморавії вказує також по­ширення моравської Методіївської дієцезії: грамота Оттона 1, поло­вини Х ст., визначала межі празької дієцезії по ріках Бугута Стрию. Літопис занотовує похід Володимира на Закарпаття у 992 році. З того часу там закріплюється назва «Русь».


Опанування цієї території мало для Руси велике значення. По-перше – в зв'язку з тим, що чорноморськими степами заволоділи печеніги, припидияся довіз соли з Чорного моря до України, а на Підкарпатті були солягощі в Дрогобичі та інших місцях. Подруге – на цій території перехрещувалися торговельні шляхи: з Червеня лежав шлях уздовж: Сяну до Карпат і на Угорщину; інші шляхи вели з Києва на захід, на Австрію, Німеччину, Чехію, Паннонію, долину Дунаю.

Року 983-го Володимир ходив на ятвягів, що жили між Німаном та Вугом, і переміг іх. Над Бугом заснував він місто, яке назвав своїм ім'ям – Володимир (Волинський). У 993 році ходив до Польщі, і навіть у середині ХШ ст. літописець згадував, що так далеко не сягав ніхто з князів. Межі його держави поширились до Угорщини, Чехії, Німеччини, Польщі.

Не такою вдалою була спроба поширити володіння на схід: року 985 літопис занотовує похід Володимира на Волзьких болгар; накла­сти данину на них не пощастило, і Володимир міг тільки укласти з гоіми мировий договір.

Головну увагу звертав Володимир на боротьбу з печенігами, які з південних степів робили напади навіть на Київ і далі на північ. Володимир часто виходив печенігам назустріч, але знищити їх сили не міг. Над Стугною, Десною, Трубежем та Сулою він будує в степу низку укріплень і переводить до них кривичів, в'ятичів, чудь, словен. Укріплення сполучалось на віддалі десятків кілометрів земля­ними валами з дерев'яними огорожами та проїзними брамами. Ця оборонна система нагадувала римські «лімес». Вали називали в народі «змієвими» почасти через їх форму, що нагадувала змія, по­части через те, що печенігів нарід порівнював із багатоголовим змієм. Таке порівняння зустрічаємо ще в билинах. Рештки цих ва­лів існують і донині.

Але всі ці заходи не забезпечували спокою: час від часу печеніги проривалися і нещадно руйнували міста та села. Літопис зберіг фолкльорну пам'ятку про облогу печенігами Білгороду – під Ки­євом.

Володимир змінює внутрішню політику. Варязька дружина, яка ісбого часу допомогла йому досягти влади, переходить на друге місце. І Навіть коли після заволодіння Києвом у 980 році варяги вимагали окупу, Володимир відмовив їм і спровадив їх до Візантії. Місце ва­рягів посіла українська дружина, з якою князь радився, бенкетував, забаганки якої виконував, з якою «думав о строе земленем, й ератях, й о уставе земленем». Зі старших дружинників обирає ,лін відповідальних намісників, воєвід. Перші місця біля нього зай­мають уже місцеві люди: дядько його, Добриня, згадуються воєводи – Вовчий-Хвіст, Блуд. Характеристичне – в билинах багато їагісця приділяється Володимировим учтам, на яких збиралися його «багатирЬ-витязі, що походили з різних верств людности: Добриня .– аристократ, Олеша Попович – з священичого роду, Ілля Муро-мець – селянин, Дюк Степанович – з багатого купецтва і т. д.

Зникають місцеві «ясні князі»: Володимир роздає землі в управ­ління синам, яких мав 12 від різних жінок, але центральний провід залишає у своїх руках. Тоді, наприкінці Х ст., зникають племінні назви: поляни, сіверяни, радимичі і т. д.; їх заміняють – кияни, чернігівці, смоляни і т. д.

Так творив Володимир колосальну державу – найбільшу сво­їми розмірами в цілій Европі, з централізованою владою князя, з міцними твердинями, славну своїми багатствами, зв'язану торго­вельними та дипломатичними стосунками з усім культурним сві­том того часу. Але ця могутня імперія складалась з різнорідних етнічних елементів, різних племен, мов і релігій. Володимир розу­мів, що треба було знайти, крім влади, об'єднуюче начало, і таким началом хотів зробити релігію.

Спочатку Володимир віддавав перевагу поганській релігії. Літо­пис оповідає, що в Києві, на горі перед княжим теремом, поставив він статуї Перуна, Хорса, Стрибога, Дажбога, Симаргла й Мокоша. Цей різноманітний пантеон богів викликає багато спроб поясни­ти його. Найпростіша з них – вважати ці імена за пізнішу вставку в літопис, за випадкове явище. Але навряд чи такий погляд пра­вильний. Треба гадати, що Володимир, прагнучи об'єднати всі під­владні племена, поставив у пантеоні кумирів різних племен: Перун – бог війни, бог дружини, Дажбог і Стрибог – боги слов'ян, Спмаргл та Хоре – жидівські боги, Мокоша – фінський. У цьому е деяка аналогія зі стародавнім Римом, де до Пантеону вводили бо­гів підвладних народів. Треба звернути увагу на те, що в Новгороді поставлено тільки статую Перуна.

Володимир вимагав офіційного визнання цих богів, яким прино­сили навіть людські жертви. Літопис оповідає, що 983 року, після перемоги над ятвягами, Володимир звелів принести в жертву юнака та дівчину, але за юнака заступився батько, варяг, і розбурхана юрба вбила їх обох: так земля київська прийняла кров мучеників за віру.

Володимир був надто мудрий правитель, щоб не зрозуміти, що поганська релігія не могла об'єднати його держави, ані відіграти тієї великої ролі, яку відігравала християнізація для всіх держав Европи.

Вище вже була мова про те глибоке коріння, яке мало християн­ство в Україні-Русі. З далеких часів приходило воно різними шля­хами: з грецьких колоній, з Балканського півострова, з Хозарського каганату, з Великоморавської держави. Протягом ЇХ ст. маємо низку фактів, які доводять про існування християнської Церкви та христи­янської громади в Києві. Цікаво, що у другій половині XI ст. Ібн Хордадберґ згадував «руських купців», що звали себе християна­ми». Ця вказівка свідчить про спонтанне поширення християнства, незалежно від будь-яких заходів влади. Не можна випускати з ока й діяльносте Кирила та Методія і їхніх учнів.

Можна припускати, що чимало християн було і в оточенні Во­лодимира, починаючи з його дитинства. Навіть у його полігамній родині були християнки: грекиня, колишня черниця, дві чешки, одна, а може й дві болгарині.

Без сумніву, ще більше впливали на Володимира причини полі­тичні. З другої половини ЇХ ст. проповідь християнства наближа­лася до кордонів Володимирової держави. Року 864 охристилась Бол­гарія, року 928-35 – Чехія, 962-992 – Польща. Для Володимира було ясно, що тільки прийнявши християнство його держава зможе ввійти як рівноправна в коло європейських держав.

Так психологічно й об'єктивно, з огляду на політичні умовини, міг прийти Володимир до переконання в конечності охрищення.

З літописів невідомо, де й за яких умовин прийняв християнство Володимир. «Повість временних літ» оповідає», що охристився він

у Корсуні, але додає: «Се же не свідуще право, глаголють, яко кре-стился єсть в Києві, инни же реша: в Василеві, другий же инако скажют». Можливо, що зробив він це десь тихо й потаємно.

Які причини могли спонукати Володимира затаїти таку велику подію? Можна припускати, що, уже вирішивши охристити народ, і чекав для цього слушної нагоди, непевний, що не зустріне гострої і опозиції.

Коли саме охристивбя Володимир? На це дає відповідь чернець і Яків, пишучи, що після тієї події Володимир прожив 28 років. Дата смерти його незаперечна – 1015 рік, отже охрищення припадає на 987 рік. Нестор у «Житті Бориса та Гліба» подає також 987 рік. . Обставини склалися для Володимира сприятливо. Року 987 ві­зантійський полководець Барда Фока повстав проти імператорів і проголосив себе цісарем. Василь II та Константан звернулися до Володимира по допомогу. В передумовах цієї допомоги він поставив шлюб з сестрою цісарів Ганною, а вони як передумову шлюбу – охрищення його. Як припускає П. Ковалевський, тоді, наприкінці 987 року, Володимир і охристився.

Володимир вислав цісарям на допомогу 6.000 війська, яке двічі розбило Барду Фоку, а в 989 році самого його взято в полон і стра­чено.

Проте, позбавившись небезпеки, візантійські цісарі не виконали обіцянки. Вони пам'ятали тверду заборону свого Діда, Константина Порфірородного, який писав: «коли хозари, турки або Русь чи який інший північний або скитський народ. . . почне просити чи домага­тися ... щоб посвоячитися з імператором ромеїв, взяти у нього дочку за себе або свою дочку віддати за імператора чи його сина – треба відповісти на таке ганебне домагання, що на те е заборона, страшна й непорушна постанова святого й великого Константина».

Тож Володимир, після тривалої облоги, здобув найкращу з ві­зантійських колоній в Криму – Корсунь, чи Херсонес. Втрата Кор-суня – з одного боку, а погроза Володимира, що він піде на Візан­тію – з другого – примусили цісарів, всупереч забороні, виконати умову й виправити сестру до Корсуня, де її й обвінчано з Володи­миром. Після того він повернув те місто Візантії, як віно за дружину. Володимир вернувся до Києва з багатими дарами, іконами, мо­щами святих, трофеями – в тому числі славетною корсунською квадригою. Вернувся як переможець у двох війнах і як зять візан­тійських цісарів. Це був апогей його слави. Тріюмфатор, єдиновлад­ний володар величезної держави, в авреолі непереможного «воїте-ля», під моральним прапором цісарів Другого Риму, він міг наважи­тися привести свій народ до хреста.

За «Повістю временних літ», охрищення Руси відбулося надзви­чайно просто: Володимир наказав поскидати в Дніпро ідолів і в призначений день вийти всім над ріку. Люди весело входили у воду, а священики читали молитви. І була «радість на небеси й на земли, толико душ спасаемьіх».

Звичайно, справа не виглядала так ідилічно. Митрополит Іларіон, прославляючи в «Слові» Володимира за охрищення Руси, пи­сав: «аще хто й не любовію, но страхом повелевшого крещахуся, понеже бе благоверіе его с властию спряжено». В усякому разі, прийняття християнства в Києві пройшло легше, ніж на перифе-ріях держави, де ще довгий час поклонялися поганським богам. Ба­гато поганських звичаїв перейшло до християнства, утворюючи так зване «двоевір'я». Але серед українських племен не зафіксовано у джерелах фактів спротиву новій релігії, як то було на півночі – в Новгороді, Ростові.

Охрищення Руси викликало багато дискусій з приводу того, яке духовенство христило народ, в яких обставинах воно відбувалось, яку ієрархію встановлено. За давньою традицією, початок якій по­клав ще Нестор, усе –ієрархів, священиків – дала Візантія. Із Корсуня привіз Володимир священика Анастаса, разом з «попами», і передав йому новозбудовану «Десятинну» церкву.

Ця візантійська традиція трималася в російській та українській історіографії до XX ст. Видатні історики, зокрема історики Церкви, Є. Голубинський, М. Грушевський В. Пархоменко останнім часом митрополит Іларіон, дотримувалися погляду, що Володимир прийняв християнську ієрархію з Візантії. Проте, така концепція викликала заперечення. Насамперед – у візантійських джерелах не згадується такої важливої події, як охрищення величезної дер­жави за Володимира, тоді як у багатьох джерелах згадується охри­щення за Аскольда. Це дивно тим більше, що про одруження прин­цеси Ганни збереглися відомості. Чомусь фактой охрищення не могла пишатися Візантія. Подруге – тяжко уявити успіхи христи­янізації–а вони були безперечно–при наявності грецького духовенства, яке розмовляло б і проповідало чужою для людности мо­вою. Невже були сотні перекладачів, які виступали посередниками між духовенством і народом? Попередні розмови, в яких ознайомлю­вано людність з новою релігією, її основами – могли провадитися тільки зрозумілою мовою. Служба Божа в нових храмах, проповідь, навчання в школах – все це вимагало духовенства, яке володіло б зрозумілою для народу мовою.

Ці міркування сприяли тому, що в 1913 році з'явилась гіпотеза приват-доцента Петербурзького університету, М. Приселкова, який доводив, що перша ієрархія на Україні-Русі та перше духо­венство прибули не з Візантії, а з Болгарії, з Охріди, де існував не­залежний від Візантії патріярхат.

Значна частина дослідників України приєдналася до цієї гіпо­тези, серед них: С. Томашівський, В. Абрагам, Є. Шмурло, Н. Кох, В. Погорелов, М. Чубатий, Т. Коструба, 1. Холмський, П. Ковалевський, о. Назарко та чимало інших. Ця гі­потеза має багато підстав. З Болгарією Україна-Русь мала інтен­сивні стосунки різного характеру. Святослав із своїм військом про­тягом чотирьох років (967-971) перебував у Болгарії. Володимирова жінка була болгаринею і можливо – матір'ю улюблених синів Бориса та Гліба, які мали християнські імена Романа та Давида, що належали членам княжої болгарської родини. В політичному від­ношенні Болгарія була для Руси менше небезпечною, ніж Візантія, де юрисдикція патріярха тягла за собою політичну залежність від держави. Великим аргументом була близькість мов болгарської та літературної мови Київської Руси, і священики-болгари легко могли порозуміватися з новою паствою.

Все це промовляє за те, що першими вчителями й церковними провідниками Руси були болгари. Цікаву рису до цієї гіпотези до­дав проф П. Курінний: досліджуючи рештки Десятинної церкви, що її збудував Володимир у Києві, він знайшов аналогію в техніці будівлі її з храмами Охріди, а не Візантії.

Треба згадати ще одну гіпотезу: про римо-католицьке похо­дження християнства на Україні. Одним із перших основополож­ників її був М. Коробко, на початку XX ст., а головними представ­никами були дослідники 30-их років XX ст. Н. Бавмґартен, Ж. Данзас, Т. Коструба та ін. В цій гіпотезі значне місце приділяють сазі про Олафа Тріґвісона, який нібито відіграв велику ролю в на­верненні Володимира на християнство. Згадана сага не є певним джерелом, у ній багато плутанини, і тому цієї гіпотези не підтри­мали такі католицькі дослідники, як С. Томашівський, о. 1. Назарко, д-р Г, Лужницький та ін.

Прийняття християнства, яким би шляхом воно не прийшло – безпосередньо з Візантії чи за посередництвом Корсуня або Болга­рії – включало Україну в лоно православної Східньої Церкви й від­кривало двері для величної, пишної візантійської культури, що пе­реживала в'Х-ХІ ст. новий ренесанс, У Х ст. Східня Церква, подо­лавши різні єресі, являла собою міцну, єдину, оновлену Церкву. «Константинополь... справді був другий. Рим... І вся держава, ввесь народ це визнавали.» Св. Григорій Богослов назвав Кон­стантинополь «оком вселенної» і «взаємним вузлом Сходу і Захо­ду». Таким «вузлом» з не меншим Правом можна назвати й Київ.

Прийняття християнства з Візантії або з Болгарії не припинило зв'язків із Заходом, що їх започаткувала Ольга. Никонівський літо­пис зберіг вказівки на обмін посольствами Володимира і пап. На­приклад, 988 року, під час облоги Корсуня, посли від папи Івана XV принесли в дар мощі – голову св. Климента. 991 року знов прихо­дило посольство від того ж папи. Року 994 літопис нотує повернення посольства Володимира з Риму. Року 1000-го являлись посли від папи Сильвестра II. Цей факт дуже важливий: папа був відомим ученим, учителем цісаря Оттона III, мати якого, Теофано, вдова Оттона II, була сестрою Володимирової дружини, Ганни. Разом з ни­ми були посли від королів угорського та чеського. Року 1001-го хо­дили посли від Володимира до папи. Останній відомий акт взаємо­відносин Володимира з папою – це проїзд через Київ до печенігів і назад у 1006-1007 роках єпископа Бруно з Кверфурту, родича ці­саря Генріха II. Володимир його дружньо прийняв і супроводив до кордону своєї землі.

Усі ці факти свідчать про дружні стосунки Володимира з Ри­мом, До цього треба додати, що в Україні дуже шанували пам'ять св. Климента, папи Римського.

Можна сказати, що за Володимира в Україні творилася фактично автокефальна Церква, незалежна від Візантійського і Охрідського патріярхів, яка мала дипломатичні відносини з різними країнами. На незалежність її вказує хоч би такий деталь: Номоканонприй­нято не в редакції патріярха Фотія з його передмовою, а до-«фоті-ївський», у болгарському перекладі. Так, за висловом Б. Грекова, «християнство, взяте від греків, у той же час не відмежоване від Заходу, стало кінець-кінцем не візантійським і не римським, а русь­ким», – українським, скажемо ми.

Літописи не зберегли ані вказівок про організацію Церкви за Во­лодимира, ані імен перших ієрархів. Побіжно згадується єпископів та митрополита у зв'язку з Володимировими радами та учтами. Не вдається скласти списка перших митрополитів, та й невідомо, чи були вони. Одні дослідники називали першим митрополитом Михаїла, інші – Леона, треті – Івана.

З іменем Володимира зв'язаний Устав, що оформлює церковний суд, визначає межі його та коло осіб, що йому підлягають. Не зва­жаючи на те, що найдавніший список його датується XIII ст., такі видатні дослідники, як М. Владімірський-Буданов,О. Лотоцький, М. Чубатий, о, 1. Назарко, вважають його, бодай частково, за автентичний.

Володимир, християнин і володар християнської держави, став у ряді найвидатніших володарів Европи. Літопис згадує, що він мав «любов» з «окопними князі. . . с Болеславом Лядським, й с Стефаном Угрським, й с Андріхом Чеським». Така ж «любов» була між ним і скандинавськими володарями. Олаф ТріГвісон, майбутній король Норвегії, був другом Володимира і деякий час жив у нього, про що оповідають саги.

Своїх дітей Володимир одружив з членами родин західньоевро-пейських володарів. Старший син – Святополк – був одружений з дочкою польського князя Болеслава Хороброго, Ярослав – з дочкою короля Швеції Олафа – Інгігердою-іриною, дочка – Премислава – була одружена з угорським королем Лядиславом Ли­сим, друга – з чеським королем Болеславом Рудим, третя – Марія-Доброніга – з Казіміром-Обновителем, королем Польщі.

Шлюб Володимира з Ганною зв'язав його не лише з візантій­ськими, а також і з німецькими цісарями: сестра Ганни – Теофано – як уже згадувалося, була дружиною цісаря Оттона II і матір'ю Оттона III, за малолітства якого вона була реґенткою.

Перший з українських князів, Володимир почав карбувати мо­нету. До того монетними одиницями були гривні, зливки срібла пев­ної форми, зв'язані з старою лічильною системою на куни, ногата, векпгі і т. д. Типи монет запозичено у Візантії, і було їх два – сріб­ний і золотий. На одній стороні монети був образ Христа, на дру­гій – постать князя на престолі, у всіх реґаліях, в княжому одягу;

ва деяких замість Христа був знак «тризуба». Значення знаку «тризуба» остаточно не з'ясоване. Він зустрі-лаегься не лише на монетах Володимира та його нащадків, а також на цеглинах, на дармовісах, мечах, прапорах. Дехто з дослідників вважають тризуб за родинний знак болодимира та його нащадків.

Протягом 35-річного правління Володимир об'єднав не лише всі українські, але й слов'янські племена Східньої Европи, а також ча­стину фінських та литовських. Збройною силою, дипломатичними стосунками, торговельними зв'язками, матримоніяльними союзами – Українська держава за Володимира стала на одне з перших місць в Европі. Величі цієї держави відповідала велич її столиці, Києва. Невелике місто, город Ігоря та Ольги, Володимир значно поширив, виріс новий центр староруської держави, в осередку якого стояв «двір теремний», з палацом часів Ольги або Святослава. Володимир оточив його новим кам'яним муром, з в'їздовою бра­мою, з пілонами, рештки яких знайдено на розі Велико-Володимир-ської та Велико-Житомирської вулиць. В цьому укріпленому місті збудовано три великі кам'яні палати та церкву св. Василя, на місці, де стояв Перун, Спаса, св. Софії та катедральну величезну церкву Богородиці, так звану Десятинну, бо на утримання її Володимир призначив десяту частину княжих прибутків. Над спорудою її пра­цювали майстри різних національностей: греки, болгари, українці, і була вона розшшно оздоблена мармуром, фресками та мозаїками.

Київ був «суперником» Царгороду, і 1018 року німецький вояк, з тих, що прийшли до Києва під час міжусобної війни, був враже­ний багатством цього міста, його 8-ма ринками, 400 церквами, інтер­національним натовпом на майданах: данів, скандинавів, франків, греків, вірмен– різномовною, різноплемінною масою людности.

Християнство внесло в життя народу вищу мораль, вищі ідеали, вищу культуру, осередками якої стали церкви. Вже для спорудження їх треба було мобілізувати багато фахівців – від мулярів до архітектів; оздоблення церкви потребувало малярів, мозаїстів, різьбарів. По закінченні будови, крім кліру, потрібно було багато грамотнихлюдей: читців, співаків тощо. При церквах Володимир засновував школи для навчання боярських та священичих дітей. Крім Києва будовано церкви й по інших містах – в Овручі, Ва­силеві.

Можна сказати – жадна з історичних постатей нашої давньої історії не була так високо шанована за життя й не була такою по­пулярною у наступних поколінь, як Володимир. Багатий цикл істо­ричних переказів, пісень – так званих билин – зберегли пам'ять про Володимира-«красне сонечко», про його людяність, приступ­ність, демократизм, як сказали б тепер. Видатний ерудит, Київсь­кий митрополит Іларіон, через 30-35 років після смерти Володимира, в надхненному «Слові» так характеризував його та Русь: «не в ху­дій бо і невідомій землі володів (Володимир), но в Руській, яка відома і слишима в усіх кінцях землі», і був там «єдинодержцем».

З Володимиром почалася нова доба в усіх галузях державного життя: політики, релігії, культури. «Часи Володимира Святого, чи Великого, – писав М. Грушевський, – були кульмінаційною точкою процесу будови, завершенням, так би сказати, механічної еволюції процесу утворення давньої Руської, Київської держави».

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка