Українцям — жертвам нацизму Частина перша



Сторінка1/6
Дата конвертації06.05.2016
Розмір0.95 Mb.
  1   2   3   4   5   6
Українцям — жертвам нацизму

Частина перша


Якщо Господь не вбереже міста, даремно пильнує страж.

(Пс.126:1)

З русявим чубом, що зухвало вибивався з-під пілотки, у ладній гімнастерці, плечистий та широкогрудий, впевнено стояв він у добрих ялових чоботах на пружних сильних ногах і нахабнувато-весело посміхався.



Розділ 1

Річку Раківку, невеличку й прозору, мешканці села Копачів звуть чомусь — Рівчак…

Тече вона, не пересихає навіть у найлютішу спеку, живить величезний сільський став, пірнає у дві бетонні труби під дорогою, весело біжить селом за околицю, за торфовище, туди, де між пагорбами та лісами прохолодно котить свої коричнювато-бурштинові води красуня Стугна.

Зазвичай веселий та життєрадісний, тепер причаївся став: не гойдає поплавців на легких брижах, не видзвонює веселими дитячими голосами, не світить розпеченими на сонці тілами. Жодного човна на воді, навіть — жодної качки. Завмер став — і очерет не поворухнеться. Лише на греблі, на міцній шибениці з товстого соснового бруса, гойдається зашморг із товстої прядив’яної линви.

Ще навесні, як запускала нова влада малька, чиновник із районної управи пан Краус повідомив: «Кого побачимо біля ставу — тут на греблі й повісимо».

А на ранок з’явився, зі смоляними прозорими краплями на боках, жахливий цей дерев’яний ґлаґоль — і стих став, наче вмер. Тільки вода шумить, переливаючись через почорнілі заставки і падаючи з чотириметрової вишини у темну вузьку шахту, чиста й прозора.

…Марічка підійшла до сільради і здивовано озирнулась — нікого. Червоний прапор із чорним павуком у білому колі висів над дверима, незворушний та презирливий. На дверях, пофарбованих ще перед війною у веселенький зелений колір, густо чорнів німецький орел зі свастикою у пазурах. Під ним — каліграфічний напис: «Копачівська сільська управа».

Вона зазирнула у вікно — нікого, все так само, як і було раніше, тільки з великого портрета, здалося, прямо на неї, впевнено та владно дивився Адольф Гітлер.

Марічка сіла на лаві біля ґанку, вмостила поруч зі собою торбу і витягла з кишені повістку, яку вчора приніс їй новий сільський староста Петро Безрук.

Розібрала карлючки нерівних рядків:



«Гр-ну Джурі Марії Петрівні.

Согласно отриманого наряда Ви підлягаєте до відправки 20 липня о 7 годині ранку. А по сєму Ви должні о 6 годині ранку 20/VІІІ 42 року з’явитися до Копачівської сільської управи для здачі речей на колгоспну підводу.

За не явку несуть персональну відповідальність — Батьки»

Велика фіалкова печатка та кривуля підпису.

Ні, все правильно. Сьогодні двадцяте липня, і зараз майже шоста ранку. Сховала папірця до кишені жакета. Раптом почула десь зовсім поряд тихе протяжне скиглення й озирнулася: до управи підходила її найліпша подруга Настя Коляда з великим клумаком у руці, а поряд із нею, враз постаріла та згорблена, човгала її мати, тітка Мотрона, і без сліз плакала, підвиваючи.

— Мамо, благаю, не рвіть серця, перестаньте, — байдужим та стомленим голосом просила Настуся.

«Добре, що я не дозволила мамі проводжати мене», — подумала Марічка і поздоровкалася, стримано кивнувши головою. А он появився з провулка із братовим рюкзаком кремезний Петро Коваленко, з іншого — худорлявий Василь Конюшенко, а там — ще хтось…

З усіх сторін до управи підходили її однолітки, — ну, може, у рік різниця, — хто з батьками, хто сам-один. Утворився невеликий сумний натовп: хтось неголосно гомонів, дехто тихенько плакав. Старий коваль Трифон Білокінь, зціпивши перед собою вузлуваті жилаві пальці, задирав голову, зазираючи у великі засмучені карі очі свого високого на зріст сина Олексія.

Застукали копита, і з-за рогу виїхав здоровенний, мов чумацька мажа, віз, якого тягли дві колгоспні шкапи, такі старі, що не знадобилися ані Червоній Армії, яка, відступаючи, мобілізувала всіх придатних до роботи коней, ані німцям, які підбирали рештки майже дочиста. Кіньми правив худий Безрук, а поряд упевнено крокував незнайомий міцний чоловік років близько сорока у піджаку, із російським карабіном за плечем, і гострим чіпким поглядом з-під козирка сірої кепки обмацував людей біля управи.

У лівій руці, перев’язаній стрічкою з німецьким словом «Polizei», він тримав цигарку, ховаючи вогник у долоні.

Староста, під’їхавши до натовпу, зупинив коней, зліз із воза, чомусь не випускаючи з рук батога, повернувся до людей і голосно наказав:

— Мобілізовані — строїця, остальні — відійдіть.

— Поздоровкався би з людьми, — глухо зауважив коваль.

— Строїця, бистріше! — пропустив повз вуха Трифонові слова Безрук.

— Завжди падлом був, гусекраде, — вилетіло з натовпу. Староста широко замахнувся батогом на коваля, але, зустрівши його спокійний презирливий погляд, не вдарив:

— Я тобі згадаю це, Білоконю, ще пригадаю!

— Згадай краще, як ти плакав і просився, коли тебе з украденими гусьми на гарячому впіймали!

Безрук знітився, забігав очима і відступив на крок. Юрба загомоніла.

— Мол-чать! Что, команда не ясна? Становись!* — чітко поставленим голосом утрутився у події чоловік з карабіном і виставив руку, вказуючи місця для шикування.

Коли молодь поставала до шеренги, поліцай повернувся до старости:

— Попрошу список, Пётр Семёнович.**

Пияка та ледаща, схильного до того ж до дрібних крадіжок, Безрука зневажали в селі й жодного разу за його сорок чотири роки не назвали по-батькові. А поза спиною про нього говорили взагалі не називаючи інакше, ніж «оте падло».

Він подав аркуша гостроокому та криво посміхнувся. Той глянув, порахував людей: «Восємнадцать, по спіску — дєвятнадцать, какая-то скотіна нє явілась», — і почав викликати:

— Бєлоконь! Вакулєнко! Джура!

Уважно оглядав того, хто озивався, і ставив у списку хрестик.

— Чорнуха!

Німа тиша.

— Чорнуха Фьодор! — з погрозливим наголосом повторив кремезний. Знов не відгукнувся ніхто.

— Т-е-е-е-е-к-с! — видихнув незнайомець з пов’язкою і прийняв рішення. — Десять минут на прощание. Место сбора покидать запрещается!* — спитав щось у старости, і вони стрімко пішли, майже побігли, вулицею.

— Федько, він такий: не дивись, що малий та худенький; якщо вперся — не зрушиш, сказав — «не поїду», помре — не поїде, — зітхнув їм услід Василь Конюшенко.

— Не накоїв би він собі біди, — уголос подумав дядько Трифон. — Той, що з Безруком пішов, жартувати не буде.

— Дочекалися нових порядків, — обурився той само жіночий голос, що лаяв старосту.

— Помовч, Мелано, бо договоришся, — сказав коваль і тихо додав: — Люди різні…

Ті двоє були відсутніми дещо довше, ніж збиралися. Повернувшися, староста повідомив, начебто ні до кого:

— У наступну відправку Федір обов’язково поїде…

Кремезний зосереджено потирав лівою долонею кісточки чималенького кулака, потім кинув Безрукові:

— Врємя, пан староста!

— Прощання закінчено! — заверещав той. — Складайте речі на підводу!

На величезній мажі купа клумаків, баулів, солдатських мішків та селянських засмальцьованих торб здалася невеличкою.

— Усі? — Безрук спробував спитати грізно, але вийшло непереконливо. Він забрався на телігу, взяв віжки, чмокнув губами — коні невпевнено зрушили. Натовп хитнувся було за кіньми, але поліцай голосно наказав:

— Отставить проводы! Мобилизованные на работу в великой Германии — колонной по два за старостой — шагом марш, остальные — на месте!**

Тонким потічком із юрби витікала молодь. Чоловік із карабіном дочекався, поки не вийшли всі, і замкнув колону.

Мовчки стояли селяни, витираючи сльози, хлюпаючи носами, розчавлені, не в змозі навіть голосно заплакати. Їхні діти, радість і надія, віддалялися центральною вулицею села, йшли у ворожі землі, у безвість, а позаду впевнено крокував кремезний чужинець із карабіном.

Високі та стрункі тополі уздовж Копачівського шляху. Старовинне козацьке село — Копачів, на прадавніх мапах, мало не за Литовської Руси мальованих, позначене. Сотні літ, здіймаючи чорну кушпелу, поспішали цим шляхом на Низ козаки: на війну чи просто на службу. Сотні літ торували цей шлях предки, сміливі й могутні. Куди ж ви йдете сумним покірним ланцюгом за неспішною скрипучою мажарою, козацькі правнуки?

Куриться шлях пилом за кволими кінськими копитами, за старими колесами, за юнацькими ногами, сідає на добротні чоботи кремезного чолов’яги з холодним жорстким поглядом, що наче вицілює спини своїх підконвойних, перекидаючи цигарку з кутка в куток твердого маленького рота.

Безрук витяг з кишені пом’яту німецьку сиґарету, ще чогось там пошукав, безнадійно махнув рукою і сказав Юркові Козачуку:

— Залазь на підводу! Держи віжки.

Невисокий рум’яний юнак на ходу вмостився на передок підводи, староста зліз, пропустив повз себе невеличку колону і звернувся до кремезного:

— Дозвольте підкурити, Євгене Матвійовичу!

— Прошу, — простяг йому запальничку той. Це була дорога, дуже якісна, дореволюційна ще річ. Староста клацнув кременем, прикурив, роздивився каліграфічний ґравійований напис: «Поручику Ильину от генерала Бредова. г. Киев. 18.06.1919 г.»

— Так ти з благородій, Матвійовичу, — з жалем повернув володареві запальничку староста.

— Я дворянин и штабс-капитан русской армии, — холодно відповів Ільїн. — И с вами, любезный, в кадетском корпусе не учился и свиней не пас! Извольте мне не тыкать!*— погрозливо закінчив він.

Дві бездонні зіниці, наче два дула, навелися Безрукові просто у перенісся.

— Я пожартував, звиняйте, чесне слово, — скоромовкою проторохтів ураз зіщулений староста і кинувся тюпки доганяти підводу.

— Homme de rien**, — гмикнув колишній штабс-капітан.

Не орані цього року поля, загарбані полином та лободою, жовтіли деінде острівцями самосійного жита. Торік не зібрали — і нині майже не сіяли. А легенький теплий вітерець гуляв над помираючим полем, посипаючи його то попелом частих пожеж, то сивою пудрою дорожнього пилу.

Тягнеться Копачівський шлях повільно та одноманітно, а раніше здавалося — біжить. Певна річ, раніше він стрімко летів навстріч веселій зеленій колгоспній полуторці, що радісно везла сільських школярів до омріяного Обухова… Саме так, пригадала Марічка, чотири роки тому везли їх, п’ятьох кращих випускників копачівської семирічки, до райцентру для подальшого навчання у середній школі.

Ось уже, в пишній зелені садів, показалися Хутори, а за ними шлях і скінчиться, влившись у шосе Обухів — Васильків.

Криниця на Хуторах біля дороги — журавель рипить, кланяючися. В усіх навколишніх селах колодязі з коловоротами, а тут — журавель; дзьобає й дзьобає почорнілу цямрину, напуваючи кремезного Ільїна, миршавого старосту, спітнілих спраглих дівчат та хлопців, і насамкінець — старих колгоспних коней.

Підняв, нарешті, журавель довгу шию, і одразу гарикнув колишній офіцер:

— Шагом марш!*

За Хуторами вийшли на шосе; жвавіше покотився старий віз, скоромовкою задеренькотів, змусивши колону додати ходи. А Ільїну — тьху, нівроку, тільки відмашка лівою стала ширшою, ще й насвистує щось.

Позаду вже пустища копачівських ланів, і навколо — скільки око йме — землі сусідів — колгоспу імені Першотравня, частково усе ж таки оброблені: то лежать рівненькі барвисті рядки буряка, то крутять жовтими головами, роззираючися на всі боки, довгоногі допитливі соняшники.

— Розстаралися, — зронив докірливо Козачук.

— Ти у Німеччині теж постараєшся, — пообіцяв староста.

Юрко не відповів, і далі усі рухалися мовчки… Цокали копита, торохтіла мажара, впевнено карбував крок Ільїн, насвистуючи невідомий молоді марш.

За невеселими думками пройшли Першотравень, промайнули Польок, а той з карабіном усе свище та підсвистує. «Попався б ти на мушку моєму Вані, свистуне, — з ненавистю подумала Марічка, — Ваня б не схибив».

А місця все знайомі: ось уже передмістя Обухова, з невеличкими будиночками, узвіз, центр. Та що це? Куди їх ведуть? Це ж перша школа, її рідна, яку вона з таким успіхом закінчила минулого літа.

На дверях школи висів плакат: довгоносий дядько в окулярах та робітничому фартуху робив німецький автомат. За ним — германський вояк із таким точно, готовим уже, автоматом. «МП-38», — машинально визначила Марічка і прочитала заклик: «Працюючи в Німеччині — ти обороняєш твою Батьківщину! Їдь до Німеччини!»

— Прибули, — повідомив староста, зліз із підводи і зайшов до школи.



Розділ 2

Уже зранку Анатолій Кирилович Данилюк відчував якусь неясну тривогу. Зазвичай у такі дні він ставав урочисто-спокійним. Старий педагог, заслужений учитель, серед учнів якого були вже професори й генерали, він незрозуміло чому нервував сильніше, ніж сімнадцять років тому, коли тільки-но став директором середньої школи № 1 міста Обухова і проводив свій перший у житті випуск. Він уже вкотре перепитував молодого симпатичного завуча Миколу Федоровича Ткаченка:

— Усе готове?

— Порядок! — упевнено рапортував той.

— Адреса на ім’я товариша Сталіна?

— Зроблено, — витяг із папки червону ледеринову обкладинку завуч.

— Наказ? — не вгамовувався директор.

— Ось, — поклав на стіл поряд з адресом два аркуші, зціплені блискучою скріпкою, Микола Федорович.

— Група прапороносців?

— Сам готував.

— Добре, — схвалив директор і раптом підморгнув колезі. — Оркестр сам чую.

Зовсім поряд, в актовому залі, оркестр востаннє проганяв програму: виспівували труби, чітко та гучно бумкав барабан, впевнено басив гелікон.

— Ну, дивись, Миколо, — начебто погодився директор. — Перевір, чи готовий зал.

Ткаченко кивнув головою, чітко, по-військовому, повернувся й вийшов з директорського кабінету.

Герой фінської війни з орденом, двома медалями та пораненням, він був безперечним авторитетом для дітлахів, мабуть, не меншим, ніж сам директор.

У залі порядок: над сценою — портрет Сталіна, прикрашений свіжим сосновим гіллям, стільці, з’єднані брусками у блоки по чотири, вирівняно в бездоганні ряди. Сяє ідеально натерта восковою мастикою нова підлога. Її тільки-но поміняли й хотіли пофарбувати у стандартно-коричневий колір, але Ткаченко рішуче став проти того, переконав директора, сам діставав віск, варив мастику, зі старшокласниками ялозив колінами по біляво-золотистих запашних соснових дошках, намащуючи їх, потім завзято натирав, наводячи досконалий блиск.

І тепер рівненька, прозоро-золотава підлога світилась, як свіжий мед у великій тарелі.

А оркестр уже заграв останню у програмі, свою коронну річ — вальс «На сопках Маньчжурії».

Ум-ум-ум — зітхав печально Козачуків гелікон; ца-ца, ца-ца — мідно вторив йому на тарілках кучерявий трієчник Терлецький, тромбони перегукувалися з тенорами, оксамитово виводили тему баритони, заповзято, широкими рухами дириґував учитель співів Степан Андрійович, а над оркестром летів мідний прозорий звук корнета: та-та-тата, породжений уважним і зосередженим відмінником — Петром Рольком.

Маючи, як і більшість українців, чудовий музичний слух, Микола Федорович не знаходив вад у їхній грі: саме так грав ці мелодії їхній полковий оркестр, саме так лунали ці ноти з величезної чорної тарілки репродуктора, саме так чув він їх у Києві, куди пощастило йому цього року потрапити для участі у травневій демонстрації в освітянській колоні.

Завуч не раз в учительській підхвалював музичні таланти Ролька і одного разу дуже здивувався, коли вчитель співів невпевнено заперечив:

— Не знаю — не знаю…Техніка, без сумніву, академічна, музична пам’ять — чудова, але… знаєте, дорогенький, він — не музикант, він — виконавець, бездоганна музична машина. Він грає точнісінько так, як написано, безпомилково, ідеально по нотах, але нема за тим душі, почуттів, натхнення. Надто розсудливо. Крил нема, — визначився Степан Андрійович.

— Духова музика, особливо маршова, повинна мати перш за усе характер, — не погодився завуч.

— Цього вистачає, — зітхнув чомусь музикант.

Відлунали останні такти і впала кода, означена різким — усім тілом — рухом дириґента.

— Молодці, — не стримався завуч.

Ролько повільно опустив інструмент, переможно глянув навколо. Учитель музики кивнув Миколі Федоровичу, подякував оркестрові за добру гру і відпустив:

— До вечора усі вільні. Відпочивайте.

А вечір уже скоро: лишилося якихось кілька годин. Незвичайний вечір. Очікуваний. Жаданий. Єдиний у житті. Шкільний випускний вечір.

Музиканти — серед них кілька випускників — підхопилися й щезли у бокових дверях, хвилину дзвінко гомоніли у підсобці, а потім лунко затупотіли пустим шкільним коридором. Лише Ролько бережно сховав свого чудового дореволюційного корнета до футляра, глянув на педагогів, на прощання схилив голову — русявий чуб впав на очі — і повільно, з гідністю, вийшов.

Степан Андрійович, легенько постукуючи дириґентською паличкою по пультові, замислено промурмотів:

— Характер є…

В актовому залі була непогана акустика, і завуч усе дочув.

…Директор вирішив додому вже не йти: мешкав він на Піщаній, у віддаленому передмісті. І який сенс плентатися казна куди у спорожнілу після смерти дружини і від того безрадісну осоружну хату, побути там недовго та й повертатися — знов майже крізь усе місто.

А завучеві просто не було куди йти: не в ту ж малесеньку кімнатку — ліжко та шафа мало не упритул, — яку він винайняв у чужих людей. Микола Федорович глянув на чисту білу, чудово відпрасовану сорочку на вішаку в кутку його кабінетика, пересвідчився, що з нею нічого не сталося, глянув у дзеркало, вирішив: поголюся перед початком, і пішов до директора.

Чоловіки пили запашний чай з травами, які залюбки заготовляла на весь педколектив весела та енерґійна вчителька ботаніки Лариса Олегівна, жували свіжу булку і про своє гомоніли:

— У бойових умовах у мене — усього один, а взагалі — двадцять три, — з гордістю глянув на латунну підвіску, причеплену до значка у вигляді парашута, молодший. Там була вміло вирізьблена саме така цифра — «23».

— Усього один, — пригадав недавню фінську кампанію Ткаченко. — У фінів оборона була — за останнім словом військової науки: мінні поля, передпілля, вогневі точки, бункери з бетону… Кулеметів та гармат — безліч, і все це переплетене колючим дротом, як захаращений виноградник лозою. А по лісах уздовж доріг — «зозулі» на деревах сидять.

— Зозулі? — здивувався директор.

— Снайпери, — пояснив завуч. — Він у люту завірюху залізе на величезну ялину, сліди його одразу замете — наче і не ходив тут ніхто. А він сидить на дереві — хоч тиждень може — і пострілює у поодиноких бійців: нарочних, посильних, зв’язківців.

Того разу група до нашого тилу пройшла. Розвідувально-диверсійна. Нас і скинули з літака на можливому напрямку їхнього руху.

Заховалися ми у засідці, сидимо. І години не пройшло — коли он вони, лебедики, цугом ідуть. Передній лижню б’є, що твій криголам, за ним ще п’ятеро, усі з автоматами, у білих комбінезонах. І добре так ідуть, видно, що з дитинства на лижах. А ми — теж у білих маскхалатах непомітні лежимо. Дочекалися, поки ближче підійдуть, і як дали з вісімнадцяти стволів — усіх на вітер пустили.

— І ви котрогось вбили? — із шанобливим острахом подивися на заступника сивий директор.

— Аякже! Півдиска у переднього всадив. Тут, шановний Анатолію Кириловичу, правило просте: або ти його, або ж він тебе.

Підійшли подивитись — молоді хлопці, здорові, усі як один — без документів. Автомати у них — німецькі, кинджали — німецькі, тільки у двох фінські ножі, однієї вибухівки, — до речі, теж німецької — кілограмів шістдесят. Куди вони йшли, що хотіли висадити у повітря — ми так і не довідалися. Один німецький ніж я забрав як трофей, — він і зараз у мене вдома, — «Золінґен», сталь така, що тим ножем голитись можна.

Анатолієві Кириловичу і самому довелося трохи повоювати: і у германську, і у громадянську.

— А я, знаєте, артилеристом був, — пригадав він. — Звісно, стріляли у ворога, але так, щоб упритул, вбивати мені не доводилось.

Він мало не додав: «Слава Богу», але вчасно промовчав.

Один по одному витримала Марічка іспити, ідучи відповідати завжди першою або другою у класі.

Директор, літній огрядний дядечко в окулярах, невеликий на зріст, під час її відповідей заплющував очі і, склавши руки на кругленькому череві, кивав у такт її словам головою. Перший раз Марічка подумала — задрімав — і зупинилася. Директор одразу підхопився:

— Продовжуйте-продовжуйте, будь ласка.

Вчителька красномовно (так вміють тільки вчительки) глянула на Марію, і та заторохтіла знов — упевнено й завзято.

Учитися вона любила. Гострий розум, чудова пам’ять, розвинена мова і наполегливість — чого ще треба, щоб бути у школі відмінником.

Склавши сьогодні останній іспит — історію, — летіла вона, легка та весела, з відчуттям нечуваної свободи, до тітки, у якої і жила другий рік — дошивати випускну, першу дорослу свою крепдешинову сукню. Дошивати, прасувати, митися та накручувати (навіщо, і так в’ється?) густе волосся, аби встати ввечері на випускному балові першою красунею.

Босоніжки нові на підборах придбані, і шкарпетки біленькі. Уже і характеристика готова — у Київ, до педагогічного. Директор, підписуючи, мружився:

— Ти — природжений літературознавець.

Потім подивився на Марічку, хукнув на печатку і вдарив по характеристиці — аж дзенькнула ложка у порожньому, ще теплому від чаю, стакані. Уважно роздивився відбиток і простяг документ:

— Щасти тобі.

А тітка — золото: усе вже зроблено, і висить у шафі — сукня. Перша! Справжня! Доросла сукня! І рукавчики, і талія — як в Орлової.

— З’явилася, сороко? — підморгнула тітка Одарка.

«Чому сорока?» — здивувалася Марія.

— Відмінно? — запитала тітка.

— Як завжди, — скочила в обнову дівчина і закрутилася дзиґою перед дзеркалом.

— Гарна, гарна, — усміхнулася Одарка.

Де там — гарна… Тітка — та, справді, гарна. Волосся, очі, стан, перса. А тут… Кинула оком на своє відображення — ні, і тут непогано… А тітонька ж на десять років старша.

Двадцять шість Одарці. І вже удова. Як віддавали її за Петра, усі подруги заздрили: в Обухові житиме. От і жили цілих чотири роки у любові. А на п’ятий забрали Петра на фінську, і загинув він десь на лінії Маннерґейма, надіславши тільки п’ять листів. А шостого направив командир: «Загинув по-геройському». З чорним штемпелем та черв’яком підпису на жовтому казенному папері.

От і усе, що лишилося від молодого та сильного Петра, від теплого тіла з рідним, трохи пряним запахом, від міцних рук із загрублими від роботи долонями, від густого чубиська, від оксамитового баритона. Від її коханого — ніжного, гарячого, який умів владно, але ніжно пестити.

Одарка майже і не плакала, але часто безпорадний розпач брав її: що забули вони у тій Фінляндії? Братова дочка, Марія, дивилася на неї переляканими очима, і Одарка трималася.

Марічка крутилася перед дзеркалом: спідниця злетіла, відкривши стрункі ноги, та опустилася, злетіла — упала.

— Хлопці пропадуть, — передрікала тітка.

— Треба мені ті хлопці, — через плече оглянула своє відображення у склі дівчина.

— Усі, може, і не треба, а от Петро… — закинула Одарка.

— А що Петро, Дарино, що Петро, — защебетала Марічка.

— Ну, Петро майже щодня заходить, принаймні — часто, — констатувала тітка.

— Ти не розумієш, Дарино, він просто приятель, — заперечила небога. — Не більше. А ще він до німецької дуже здібний, тож до іспиту готувалися разом.

Тітка мовчала. Той Петро взагалі-то симпатичний, тільки губи затонкі, стиснені, наче він весь час сердитий, а дивиться він на Марію так, що, здається, хату поглядом запалить. Як вона тільки того не помічає?

Дарина підійшла до комоду і витягла новенькі, за великі гроші придбані, фільдеперсові панчохи. «От і ви дочекалися. Не мого свята, так Марійчиного», — подумала.

— Тепер уже точно пропадуть, — простягла дарунок.

— Дякую, — сказала Марічка пошепки — бо зрозуміла.

А Дарина відійшла до вікна: начебто фіранку поправити: треба ж, аби сльоза розтанула.

…Сяють під стелею трирогі люстри, грають склом електричні промені, заливаючи жовтим світлом урочистий, заповнений святковим людом актовий зал. Зі сцени, з-за спин керівництва школи та почесних гостей, які умощуються за довгим, укритим червоною скатертиною, столом, ховаючи батьківську усмішку у густі чорні вуса, дивиться на випускників — здається, кожному просто у вічі — мудрий та прозорливий Йосип Віссаріонович Сталін.

У білій сорочці, у піджаку з нагородами, щойно виголений, оповитий ароматами потрійного одеколону, молодий та симпатичний, ступив на край сцени Микола Федорович:

— Увага! Слухай мою команду! Під знамено школи — струнко! Внести знамено!

Оркестр грянув бравурний марш Хаїта «Всё выше!», і, карбуючи крок, до залу ввійшла знаменна група. Червоне полотнище пливло проходом між рядами, і щемом взяло Марійчине серце: раніше вона була асистентом у шкільного прапороносця Олексія Білоконя. А тепер вони з Альошею стоять, як усі, у залі, а знамено несуть довгоногі п’ятнадцятирічні підлітки…

Тільки-но прапороносці досягли встановленого місця, оркестр замовк, і Ткаченко виголосив:

— Слово для привітання надається директорові середньої школи номер один міста Обухова, заслуженому вчителеві Української РСР товаришеві Данилюку Анатолію Кириловичу!

Зал вибухнув оплесками, та це й не дивно: тут були цьогорічні випускники, їхні батьки, які у більшості самі закінчували цю школу, деякі — уже за часів Данилюкового директорства. Та й гості — представник з райкому комсомолу й інспектор РОНО — теж його випускники. Хто ж забуде його цікаві, розумні, доступні та дохідливі уроки? Його спокійну, добру вдачу, коректну, але невідпорну вимогливість?

Директор привітав випускників із закінченням школи, побажав щасливої дороги, щось говорив про майбутнє, про відкриті широкі шляхи, наказав не забувати стежину до рідної школи, ще раз привітав учнів та їхніх батьків і оголосив урочисті збори відкритими.

Упевнено залунав «Інтернаціонал» — підвелися у президії посадовці, підвівся зал. Гули труби і бахкав барабан — аж дзвеніли шибки у вікнах. «Чуєш, сурми заграли» — виводив Рольків корнет. «Час розплати настав» — підспівував чомусь насуплений і суворий завуч. Не дуже ладно, але голосно, наче намагаючись заглушити музикантів, вторив Рольку зал: «А паразитів жде біда!».

Дириґент рішуче хапнув повітря рукою, з корінням вирвавши з націлених на нього розтрубів останню ноту.

Мить тиші — і злива оплесків! Директор почекав хвилину, другу, третю, нерішуче кахикнув і підніс правицю:

— Право оголосити текст вітальної телеграми вождеві і учителю радянського народу, другові та соратнику Леніна, великому теоретикові та практикові марксизму товаришу Сталіну надається випускникові середньої школи номер один міста Обухова, переможцеві міжрайонних змагань з військово-спортивного багатоборства БГТО, відмінникові навчання Олексієві Білоконю.

Олексій читав текст з яскравої червоної обкладинки, як диктор радіо — голосно та виразно. Тільки скінчив — оплески вдарили залом; неначе змагалися: хто кого переплеще, а один чоловік, — здається, Рольків батько, — смикаючи за комір сорочки, густо наповненим баритоном голосно вигукував: «Слава!».

Дивиться з портрета у зал товариш Сталін, посміхаючись, примружився… Здається, кожного бачить, кожному у вічі, та ні — у душу зазирнув.

І б’ють у долоні й молоді, і дорослі, б’ють літні, сиві й заслужені — овація не вщухає. Жоден не припиняє, щоб не подумав ніхто, що менше за інших любить він товариша Сталіна. Великому Сталіну — слава!

Раптом, за непомітним знаком завуча, Ролько підніс до вуст корнета, і залунав, владно і тривожно, військовий сиґнал «Слухайте усі!».

— Слово для оголошення наказу, — завзято задзвеніла молоденька секретарка шкільної канцелярії Мовчан Наталія, — надається заступникові директора школи з учбової частини, орденоносцю Ткаченку Миколі Федоровичу.

Завуч перечекав оплески, різким рухом голови відкинув назад волосся і урочисто виголосив:

— УРСР. Народний комісаріат освіти, середня школа номер один міста Обухова, двадцять перше червня тисяча дев’ятсот сорок першого року. Наказ номер…

У зв’язку із закінченням повного курсу навчання та успішно складеними випускними іспитами…

Показний мужчина цей завуч: блищать хвацькі молоді веселі очі, медалі легенько дзенькають. Голос у нього гарний: чи то низький тенор, чи — високий баритон:

— …і видати атестати встановленого зразка наступним випускникам школи: Білоконеві Олексію…

Метка та спритна секретарка Наталія Іванівна, — до речі, її вся школа, від директора до найменшого першокласника, називала просто Наталкою, — подала директорові сіру книжечку, яку той вручив Олексієві. Потискаючи юнакові руку, Данилюк побажав від душі:

— Щасти тобі.

— Босенко Антоніні, — продовжував називати імена завуч.

І ось вже сяюча чорноока Антоніна, притискаючи атестата до грудей, сходить зі сцени.

— Василенку Олександрові…

— Джурі Марії…

Вона йде, і навколо її струнких ніг плеще невагома хмара спідниці. Цокотять підбори легких босоніжок, новенькі панчохи вигідно підкреслюють ідеальну форму витончених довершених литок. Іти їй — кроків п’ятнадцять усього, п’ятнадцять коротких миттєвостей між дитинством та великим щасливим життям.

Усього декілька кроків — і директор зрозумів причину свого вранішнього неспокою: найкраща, найрозумніша, найталановитіша його учениця, світла та лагідна, дорогá, мов дочка, цієї ночі піде зі школи назавжди.

Думав — звик: скільки їх було, здібних та не дуже, працьовитих та ледарів: білявих, чорнявих, рудих… Здавалося, найкращі та найулюбленіші учні лишилися там — у перших випусках, у яскравих молодих спогадах. Ті, що повтікали колись з уроку, і він витягував їх із Стугни, ловлячи за чорні сатинові труси. Що вперто не бажали бачити у ньому старшого товариша і вважали, що він — «свій». Що насмілювалися стріляти оченятами, невміло випробовуючи на ньому силу непевних ще жіночих чар…

Тепер вони, помітно вже вибілені сивиною, пристарені зморшками, поважно здоровкаються з ним, зустрічаючи зрідка у місті.

Цок-цок, — блискучою підлогою йде до сцени Джура Марія — окраса і гордість першої школи.

Це вже за нього, за Данилюка, почали говорити — перша школа, а не школа номер один, бо звикли до її постійних перемог. А Джура — найперша у першій школі.

Цок-цок, — упевнено йде Марічка, світле волосся по плечах розсипала. У захваті дивляться на неї чоловіки та молоді хлопці. Високі пружні груди, тонкий перехват — де це взялося? Ще восени була незграбною, мов семимісячне щеня, дівчинкою з двома товстими недовгими кісками.

Сходинка, друга, третя — ось вона вже поряд із розчуленим Данилюком. Директор простяг їй атестат, хотів щось сказати, та бравурними акордами обрушився на нього туш.

— Відповідно до рішення педагогічної ради Джурі Марії надається рекомендація для вступу на філологічний факультет Інституту народної освіти імені Горького у місті Києві, — з наголосом повідомив Ткаченко і продовжив:

— Коляді Анастасії…

— Козачукові Юрію…

— Рольку Петру…

Петро вийшов просто з оркестру, віддав корнета дириґентові і, високий та довгоногий, попрямував до директора пружним спортивним кроком.

У залі схвально загули, плещучи у долоні. Власне, аплодували усім. Але йому — чи не найдовше. Це ж він, центрфорвард, забив у фіналі міжшкільної першости з футболу два вирішальні голи тим невдахам з Безрадичей.

Директор пригадав, як у другому класі, почавши вивчати російську, Петро підписав першій учительці кольорову новорічну листівку: «Дорогой Наталии Васильевне на долгую изусть», а коли вона відсміялася, незворушно пояснив:

— Ви ж говорили: «Выучить наизусть» по-нашому — напам’ять, от і виходить, що наша пам’ять російською буде — «изусть».

Усі учні вже з атестатами, і основне відбулося. Представник з райкому комсомолу гаряче і плутано щось говорив, згадав товариша Сталіна, знов накотилися оплески, а товариш Сталін з портрета задоволено мружився, по-батьківському мудро посміхаючись у зал…

  1   2   3   4   5   6


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка